ЧАСТИНА П'ЯТА

Зачарований таємницями

Літературна розминка. Пригадайте детективні сюжети, знайомі вам за літературними творами або кінофільмами. Укажіть характерні ознаки таких сюжетів. Чим вони цікаві?

Едґар Аллан По мав багатогранний літературний талант. З-під його пера виходили чудові вірші, оповідання, яскраві літературно-

критичні статті. Згодом письменник увійшов до когорти найвідоміших класиків американської літератури. Однак, незважаючи на гучну славу, життя його було доволі нелегким.

Е. А. По народився 19 січня 1809 р. в місті Бостон. Батьки його були акторами мандрівної театральної трупи. У дворічному віці майбутній письменник залишився сиротою, тож надалі його долею опікувався купець Джон Аллан з Вірджинії. Заможний чоловік не шкодував коштів на освіту вихованця, тим паче що хлопчина мав неабиякий хист до навчання. Невдовзі родина Алланів виїхала до Англії, де шестирічного Едґара віддали до престижного лондонського пансіону. Він добре засвоював знання з усіх дисциплін, але найбільше любив уроки англійської мови та літератури.

У 1820 р. після повернення до США юнак закінчив коледж у Ричмонді й вступив до Вір-джинського університету. Саме тоді в його житті стався карколомний поворот. Поет-початківець, успішний студент, улюбленець товаришів, Едґар опинився у вкрай скрутній ситуації через картярські борги. Урятувати його міг лише багатий і впливовий опікун. Той, однак, висунув жорсткі умови: юнак мусив повністю підкоритися його волі й покинути поетичну творчість. По обрав особисту свободу та літературу. Цей крок, щоправда, прирік його на злиденне життя до кінця днів.

Після конфлікту з Джоном Алланом Едґар повернувся до Бостона. Там під псевдонімом Бостонець він видав свою першу поетичну збірку. І хоча книжку було видрукувано накладом лише п’ятдесят примірників, на неї пішли всі заощадження автора. Відтоді почалася безрадісна боротьба за виживання. Перо стало для письменника зброєю, література — ремеслом, бідність — долею, а слава — чи не єдиною втіхою. Намагаючись звести кінці з кінцями, По служив у війську, працював у театрі, переписував папери в конторах.

Цікаві подробиці

Восени 1833 р. По взяв участь у літературному конкурсі, який оголосив балтиморський тижневик «Суботній гість», і переміг у номінаціях «найкращий вірш» та «найкраще оповідання». За умовами конкурсу одну особу не можна було нагородити обома преміями, тому журі вирішило відзначити лише його оповідання — «Рукопис, знайдений у пляшці». Отримавши винагороду, письменник, який на той час майже голодував, почувався щасливим. Однак коли голова журі запросив його на обід, мусив відмовитися, бо не мав пристойного костюма.

Блискуча перемога в конкурсі відкрила По шлях до журналістики, у якій він досягнув неабияких успіхів: сучасники були в захваті від його дотепних статей, рецензій і відгуків. За гострий язик письменника навіть прозвали «людиною-томагавком». Однак ані журналістська, ані літературна слава не могли звільнити По від важкого тягаря нестатків.

Одним із численних творчих досягнень По фахівці вважають заснування форми сучасного детективу.

консультація філолога

Саме розкриття злочину покладено в основу оповідань По «Убивства на вулиці Морґ» (1841), «Таємниця Марі Роже» (1842), «Викрадений лист» (1844). У цих творах окреслено принципи, які згодом утворили підґрунтя детективного жанру в літературі.

За «правилами» По, головним героєм детективного сюжету виступає сищик, здатний розкрити будь-який надскладний злочин. Письменник наділяє його неординарною логікою, спостережливістю, аналітичними здібностями й протиставляє правоохоронцям, неспроможним знайти лиходія. Події в детективах По зазвичай зосереджено довкола загадкового й жорстокого вбивства, скоєного в замкненій кімнаті. Правильний здогад нерідко на поверхні, але тільки головний герой здатний це зрозуміти.

В оповіданні «Таємниця Марі Роже» з’являється образ так званого детектива в кріслі, який завдяки непересічному інтелекту розкриває злочин не виходячи з кабінету.

За часів По американська публіка захоплювалася розгадуванням різноманітних загадок-шифровок, що їх у великій кількості друкували журнали. Це надихнуло письменника на задум повісті «Золотий жук» (1843), значною мірою побудованої на розгадуванні піратської криптограми¹.

Рукопис твору не одразу схвалили до друку, і він досить довго чекав на оприлюднення. Проте публікація мала шалений успіх.

У повісті «Золотий жук» По застосовує композиційний принцип «розповіді в розповіді», добре відомий за збіркою арабських казок «Тисяча й одна ніч». Згідно із цим принципом, сюжет твору вміщено в додаткову оповідь (що може передувати сюжету або утворювати його «рамку»), а розповідач {оповідач) перебирає на себе роль свідка подій, які він описує. Такий спосіб побудови твору дає автору можливість розкрити різні точки зору на зображуване.

Яітсратуро^навга довідку

Розповідач — вигадана особа, від імені якої в епічному творі зображено події та персонажів. Розповідач сприймається як літературна постать, котра зазвичай постає водночас автором і персонажем. В українському літературознавстві побутують терміни «розповідач» та «оповідач», які різняться граматичним виявом розповіді: оповідач виступає у формі першої особи, розповідач — у формі третьої особи.

Точка зору, або погляд, — оцінювання подій та персонажів з позиції автора або дійової особи (чи кількох дійових осіб) твору. Точка зору не лише представляє певну оцінку зображуваного, а й відбиває світогляд і систему цінностей, які цю оцінку визначають. Нерідко в художньому тексті відбувається зіткнення різних поглядів, що надає читачеві можливість їх зіставляти та протиставляти, а також самому долучатися до процесу «пошуку істини».

На важливість урахування різних точок зору в повісті «Золотий жук» указує епіграф, що містить рядок «Усі помиляються». Це, власне, ключ до розгадування основної загадки твору, що перетворюється на своєрідну інтелектуальну гру для читача.

На принципи, які розробив По, у подальшому спиралися відомі автори детективних книжок, як-от: Ґ. К. Честертон, А. Конан Дойл, А. Крісті (Англія), Ж. Сіменон (Франція), Р. Т. Стаут, Дж. Г. Чейз (СІНА), Борис Акунін (Росія), А. Курков (Україна).

Український Мотив

Одним з письменників, які успішно розвивали традиції детективного жанру в українській літературі, був В. Винниченко. Відбитком цих традицій позначено, зокрема, його повість «На той бік» (1919) та роман «Поклади золота» (1927).

Після Другої світової війни вітчизняна детективна література розвивала насамперед шпигунську тему. У цьому річищі написано твори «Не відкриваючи обличчя» М. Далекого, «І один у полі воїн» Ю. Дольд-Михайлика, «Європа-45» П. Загребельного, «Полковник Шиманський» В. Земляка тощо.

Нині українські письменники зазвичай поєднують детективний сюжет із соціально-побутовими, історичними, містичними, фольклорними елементами. Майстром сучасного детективу визнано А. Куркова. Книжки цього письменника, перекладені багатьма мовами світу, неодноразово входили до десятки найкращих європейських видань; за його творами знято близько двадцяти документальних і художніх фільмів.

Нгргвгргж сгбг

1 Розкажіть про життя і творчість Е. А. По.

2 Які риси характеру По розкрилися у фактах його біографії?

3 Дайте визначення поняття «детектив» (як літературного жанру).

А Які принципи детективної літератури розробив Е. А. По? Наведіть приклади його детективних творів.

5 Поясніть значення термінів «розповідач», «оповідач», «точка зору» (у літературному творі).

6. Теми проєктіх «Музеї Е. А. По в Балтиморі та Ричмонді»; «Відомі екранізації творів Е. А. По».

Перед читанням. Читаючи оповідання Е. А. По, знайдіть у ньому ознаки детективного жанру.

ЗОЛОТИЙ ЖУК (Скорочено)

Го-го! Він скаче, мов скажений: Його тарантул укусив.

«Усі помиляються»¹

Вільяма Леґрана, нащадка відомого аристократичного роду, переслідують невдачі, він утрачає всі свої статки. Щоб уникнути насмішок і принижень, Леґран покидає Новий Орлеан і переїжджає на пустельний острів біля узбережжя Атлантичного океану. Там він будує собі хатину, де мешкає зі стареньким слугою Джупітером і величезним собакою. Відлюдництво Леґран компенсує книжками й прогулянками біля моря, під час яких поповнює багату колекцію рідкісних комах.

Оповідач доволі часто відвідує свого друга. Під час одного з таких візитів Леґран і його слуга захоплено розповідають йому про останню знахідку для колекції — золотого жука. На жаль, показати диво-комаху Леґран не може, адже на один день віддав її товаришу-колекціонеру.

(...) — Жук, от що. Він яскраво-золотої барви, завбільшки з великий горіх гікорії і має дві чорні, як вугіль, цятки вгорі на спині, а третю таку саму — унизу. Вусики тоненькі...

— Тоненькі, але важкенькі! — докинув своє слово Джупітер. — Та цей жук із щирого золота, усе до цятки в ньому золоте, усередині й зверху, — такого важкого жука я зроду-віку не бачив.

— Нехай і так, Джупе, — відказав Леґран занадто вже поважним тоном, — але це не підстава, щоб ми їли пересмажену дичину. Жук і справді такої барви, — Леґран обернувся до мене, — що я майже згоден із Джупітером. Надкрильця мають такий металевий відблиск, якого ви ще ніколи не бачили. А втім, завтра й самі переконаєтесь. А тим часом я ось вам покажу, якої він форми.

Сказавши це, Леґран сів до невеликого столу, де лежали перо й чорнило, але не було видно ані клаптика паперу. Попорпався він у шухляді — проте й там теж паперу не знайшлося.

— Нічого, — сказав урешті Леґран, — нам і цього вистачить.

Він дістав з кишені камізельки^ клапоть, як мені видалося, дуже брудного паперу й почав побіжно накреслювати на ньому обриси жука. А я все

так і сидів собі коло каміна, ще не встигши зігрітися. Леґран скінчив своє малювання і, не підводячись із місця, передав мені папір. (...)

— Еге ж, — промовив я, уважно розглянувши малюнок. — Жук таки чудний, ніде правди діти, — чогось подібного я ще в житті не бачив... Хіба що це, може, череп, череп з кістками навхрест. (...)

— Череп! — повторив Леґран. — Таки й справді, на папері воно начебто і схоже. Безперечно. Дві верхні чорні цятки — ніби очі, правда? А довша внизу — ніби отвір рота... Та й весь контур овальний.

— Може, і так, — озвався я, — але з вас, Леґране, художник ніякий. Я краще почекаю, поки побачу самого жука, якщо хочу скласти собі уявлення про його вигляд. (...)

Леґран сердито забрав папірця і вже майже зіжмакав його, щоб викинути, очевидно, у вогонь, коли це раптом щось прикувало його увагу до малюнка. Умить лице йому побагровіло, а тоді зробилося смертельно бліде. Кілька хвилин він пильно придивлявся до малюнка, не рушаючи з місця. Потім підвівся, узяв свічку зі столу й сів на морську скриню в найдальшому кутку кімнати. Там він знову почав ретельно розглядати папір з усіх боків. Він не озивався, і, хоча його поведінка вельми мене дивувала, я вважав за краще й собі мовчати, аби не погіршувати й без того лихий гумор приятеля.

Невдовзі Леґран дістав з кишені сурдута¹ гаман, обережно вклав туди папірця і, заховавши його в письмовий стіл, замкнув шухляду. (...)

Згодом оповідач отримує записку, у якій друг просить його негайно приїхати. Під час зустрічі Леґран повідомляє, що збирається в експедицію, яка принесе йому багатство й поверне родові маєтності. За його словами, шлях до золота має вказати золотий жук. Відтак друзі разом з Джупітером вирушають на пошуки скарбів.

За кілька годин маленький загін дістається порослої ожиною площини біля

підніжжя гори й, прокладаючи стежку косою, виходить до надзвичайно високого й розлогого тюльпанового дерева. Леґран наказує Джупітеру вилізти на дерево тримаючи в руках золотого жука.

Він підіймався все вище, аж поки його присадкуватої постаті й зовсім не стало видно за густим листям.

Незабаром почувся його голос, немовби десь іздалеку.

— Довго ще лізти?

— А ти вже високо? — запитав і собі Леґран.

— Ще й як! — відказав негр^{1 2}. — Я вже бачу небо...

¹ С у р д у т — чоловічий верхній двобортний одяг з довгими полами, відкладним коміром і широкими лацканами.

² Н е г р — назва на позначення представників негроїдної раси, яка має зневажливий відтінок. На час перекладу повісті це слово в нашій мові мало нейтральне значення, однак сьогодні з метою дотримання толерантності краще вживати його коректні синоніми, як-от темношкіра або чорношкіра людина. Далі в тексті твору ви зустрінете приклади образливих звертань головного героя до свого темношкірого слуги. Звісно, для вихованої людини в наш час таке ставлення до інших геть неприйнятне.

— Небо це байдуже, слухай, що я скажу. Оглянься назад і порахуй, скільки гілок ти проминув на тому суку, по якому лізеш. Порахував?

— Одна, дві, три, чотири, п’ять... Позад мене п’ять гілок, маса¹.

— Тоді вилізь ще на одну вище.

За кілька хвилин почувся голос, запевняючи, що власник його дістався до сьомої гілки.

— Тепер, Джупе, — збуджено закричав Леґран, — лізь по цій гілці так далеко, як тільки зможеш! А коли побачиш щось чудне, озвешся! (...)

— Коли посунешся ще трохи... але так, щоб не впасти й не випустити жука, я подарую тобі долара...

— Я вже сунуся... вже-вже, — хутко відповів Джупітер...

— Уже кінець?! — мало не вереснув Леґран...

— Та вже близько, маса!.. Боже милосердний, що це тут на дереві?

— Ну? — зраділо скрикнув Леґран. — Що там таке?

— Та нічо, тільки череп. Хтось лишив свою голову на дереві, а вороння видзьобало все м’ясо до крихти.

— Череп, кажеш? Чудово! А як його прикріплено до гілляки? Чим він тримається?

— Ай правда, маса, — зараз гляну. Чудасія, їй-бо! Здоровецький цвях у черепі. Оце ж він і держить черепа на гілляці.

— Тепер слухай, Джупітере, — зроби точно, як я скажу. Ти чуєш?

— Еге ж, маса.

— То добре вважай! Знайди ліве око черепа.

— Га, оце ж пак маєш! Таж у нього ніяких очей нема.

— А хай тобі з таким телепнем! Ти знаєш, де в тебе права рука, а де ліва?

— Авжеж знаю, я добре знаю, де в мене ліва рука. Це та, що я нею дрова рубаю.

— Ну та звісно, ти ж лівак. А ліве око в тебе з того самого боку, що й ліва рука. Тепер ти вже знайдеш, може, де ліве око черепа, себто місце, де було ліве око? Знайшов?

Запала довга мовчанка. Нарешті негр озвався:

— То ліве око черепа з того самого боку, що й ліва рука? Але в черепа й сліду руки нема, не те що! Та вже хай. Осьо воно, ліве око, знайшов. То що з ним робити?

— Пропусти жука вниз крізь той отвір, скільки шворки стане. Але стережися, щоб шворка не випала з руки.

— Уже зробив, маса Біле. Нема легше, як пропустити жука крізь дірку.

Оно він висить унизу. (...)

Призахідне сонце ще трохи освітлювало пагорок, де ми стояли, і в останньому його промінні жук зблиснув наче лощена золота кулька. Він вільно висів межи гілля, і якби його впустити, упав би нам біля ніг. Леґран швидко взяв косу й розчистив ділянку в три-чотири ярди в перетині, а тоді наказав Джупітерові пустити шворку й злазити з дерева.

¹ М а с а — звертання темношкірого до білого в період колонізації Африки.

Забивши кілочок саме в тому місці, де впав жук, Леґран окреслює коло й починає копати. Після двох годин роботи яма стає досить глибокою, але герой нічого в ній не знаходить.

Кінець кінцем наш золотошукач, до якого я відчував щирий жаль, вибрався з ями. Кожна риска його обличчя свідчила про гірке розчарування. Поволі й неохоче він почав натягати сурдута, якого був скинув, коли брався до роботи. Увесь цей час я не озивався. Джупітер, на хазяїнову команду, став збирати інструмент. Після цього він розв’язав собаці морду, і ми в глибокій мовчанці рушили додому. Так ми пройшли з десяток кроків, коли це Леґран, голосно лайнувшись, підскочив до Джупітера й схопив його за комір. Вражений негр вирячив очі з дива й широко роззявив рота; лопати вилетіли йому з рук, а сам він упав навколішки.

— Ти, мерзотнику, — просичав Леґран крізь зуби, — триклятий чор-нюче, відповідай мені зараз же, чуєш? Щоб без усяких викрутів! Де в тебе ліве око?

— Ой, на Бога, маса Віле! Та от же моє ліве око, хіба ні? — заголосив нажаханий Джупітер, кладучи долоню на свій правий орган зору й невідривно там її тримаючи, немовби хазяїн намірявся видерти йому те око.

— Я так і думав! Я знав!.. — закричав Леґран, випустив негра й кинувся витинати різні вихиляси та скоки — на превеликий подив свого служника, що, підвівшись із колін, мовчки позирав то на хазяїна, то на мене.

— Ходімо назад! Вертаймося! — скомандував Леґран.

Цього разу Леґран окреслив коло трохи більше діаметром, ніж попереднє, і ми знову заходилися копати. (...) Я завзято копав і час від часу ловив себе на тому, як поглядом нишпорю по ямі, наче сподіваючись побачити той вимарений скарб, що звів з розуму мого бідолашного товариша. Так минуло півтори години. І саме коли ці химери уяви цілком полонили мене, наш собака раптом знову несамовито розгавкався. І то не було вже знічев’я або з примхи, як за першим разом: тепер у його гавкоті чулася виразна стурбованість. Цього разу Джупітер дарма пробував зав’язати йому писок. Пес вирвався в нього з рук і, скочивши в яму, став скажено рити лапами землю. За кілька секунд він вигріб купу людських кісток, що колись були двома скелетами, усуміш із металевими ґудзиками та зітлілою вовняною одежею. Ще кілька ударів лопатою — і на видноті показалося лезо здорового іспанського ножа, а далі — три-чотири золотих та срібних монети. (...)

Тепер ми заходилися працювати куди завзятіше, і такого гарячкового збудження, як у подальші десять хвилин, я ще зроду не зазнавав. Ми очистили від землі довгасту дерев’яну скриню, яку, — судячи з того, що вона чудово збереглася й дошки не втратили твердості, — колись було оброблено якоюсь хімічною речовиною... Скриня мала завдовжки три з половиною фути, завширшки — три й заввишки — два з половиною. Задля міцності її пооббивали залізними обручами, що, перехрещуючись, утворювали неначе ґратчастий перепліт на ній. (...) Нам відразу стало ясно, що втрьох ми такої ваги не подужаємо винести. На щастя, віко скрині закріплювали тільки два висувні прогоничі. Задихаючись із хвилювання, ми тремтячими руками вирвали їх. І вмить — незмірний скарб зблиснув перед нами. Коли світло ліхтарів упало в яму, від мішма накиданої купи золота та самоцвітів сяйнуло таким блиском, що нас мало не посліпило. (...)

Пора стояла пізня, і якби ми дуже забарилися, то не встигли б до ранку перенести все в хатину. (...)

Коли скарби було перенесено в хатину, Леґран узявся докладно розповідати, як _; розкрив таємницю золотого жука. Почав він з того пам’ятного вечора, коли малював обрис комахи. З’ясувалося, що малюнок було зроблено на пергаменті. ^

— (...) Він і справді нагадує папір, я й сам був так думав, але почавши малювати на ньому, відразу побачив, що то дуже тонкий пергамент. Ви ж пам’ятаєте, який він був брудний. Ну й коли я взяв його, щоб зібгати, то ненароком глянув на той малюнок, куди й ви дивились, і вкрай зчудувався, бо й справді розпізнав обриси черепа на тому самісінькому місці, де я нібито малював жука. На хвильку це мене так вразило, що я не міг і думок докупи зібрати. Я ж бачив, що мій малюнок деталями дуже різнився від того, який був у мене перед очима, хоч загалом обриси їхні й були близькі. Тоді я взяв свічку, сів у найдальшому кутку кімнати й пильніше приглянувся до пергаменту. Перегорнувши його, я побачив на звороті свій малюнок — точнісінько такий, яким його й малював. Насамперед мене взяв подив, що ось же можлива така разюча подібність, такий химерний збіг — череп на звороті пергаменту, саме під моїм жуком, і то не тільки обрисами, а й розміром до жука подібний. (...) Але, отямившись, я раптом виразно пригадав, що, коли я починав малювати жука, на звороті пергаменту ніяких обрисів не було. Я був певний цього, бо ж спершу кілька разів перегортав пергамент, шукаючи чистішого куточка. І що-що, а черепа я б уже не міг не помітити. Відкриття це вразило мене навіть дужче, аніж подібність жука формою до черепа. За цим усім, безперечно, крилася якась нерозгадана таємниця, хоча вже й тоді, у ту першу хвилину, десь у найвідлегліших комірчинах мого мозку ледь-ледь зажевріло передчуття розгадки, тієї самої, що її так блискуче підтвердила наша вчорашня прогулянка. Я рвучко підвівся, заховав пергамент у надійне місце й відклав усілякі подальші розважання до тієї пори, коли залишуся на самоті.

Коли ви пішли, а Джупітер міцно заснув, я почав докладніше обмірковувати всю справу. Найперше я пригадав, за яких саме обставин пергамент потрапив до мене. На материку, за милю на схід від острова, але близько до смуги припливу ми знайшли жука. Коли я схопив його, він боляче куснув мене, і я мусив його випустити. Жук упав біля ніг Джупітерові. Той, одначе, не зразу підняв жука, а перше своїм звичаєм розглянувся туди-сюди, шукаючи листка або чогось такого, щоб було безпечніше пальцям. У цю мить Джуп, точніше ми обоє, завважили клапоть пергаменту, що тоді мені видався папером. Він лежав, присипаний піском, і тільки крайчик його виднів назовні. Неподалік від цього місця я побачив кістяк начебто баркаса.

Пролежав він тут, либонь, довгенько, бо від дерев’яного каркаса зосталися лише сліди.

Отже, Джупітер узяв той пергамент, загорнув у нього жука й дав мені. Незабаром ми рушили додому й дорогою зустріли лейтенанта Дж. Коли я показав йому комаху, він попрохав у мене дозволу взяти її до форту. Ледве встиг я висловити свою згоду, як він уже заховав жука до кишені камізельки, а пергамент

лишився в моїх руках. Лейтенант, певно, боявся, щоб я не передумав, тож і поспішився так — ви ж бо знаєте, як ревно він цікавиться всім, що стосується природничих наук. Десь у цю, видно, хвилину я несвідомо й поклав той шматок пергаменту до кишені. (...)

Уважайте мене за фантазера, як собі хочете, але я вже тоді відчув певний зв’язок між окремими явищами. Я з’єднав докупи дві ланки довгого ланцюга. На березі моря лежав човен, а неподалік валявся пергамент — таки пергамент, не папір! — з намальованим черепом. Ви, звичайно, спитаєте, де ж тут зв’язок? Я відповім, що череп, череп зі схрещеними кістками під ним, — це піратська емблема. У кожній сутичці пірати виступають під прапором із зображенням черепа. (...)

Ви, безперечно, знаєте, що існують, і споконвіку існували, хімічні препарати для невидимих записів на папері або на пергаменті — прочитати їх можна лише після нагрівання. (...)

Я негайно ж розпалив вогонь і рівномірно прогрів увесь пергамент. Спершу чіткішими зробилися тільки лінії черепа, але згодом у протилежному від черепа — по діагоналі — кутку пергаменту проступили на видноті обриси начебто якоїсь звірини. Ще пильніше глянувши, я побачив, що то мав бути кіт. (...)

— Ви, можливо, чули про капітана Кіда. Оце ж вам кіт і Кід. Я відразу зрозумів зображення кота немов своєрідний підпис-ієрогліф, як-от малюнок у ребусі абощо. Я кажу «підпис», бо кота було намальовано саме в тому місці, де підписуються. А зображення черепа в протилежному по діагоналі кутку навіювало думку про герб чи печатку. Але мене збивало з пантелику те, що десь поділося головне в моєму гаданому документі: текст.

— Ага, ви сподівалися знайти якогось листа поміж гербом і підписом.

— Атож. Не знаю чому, але, власне кажучи, я мав таке передчуття, що мені страшенно поталанить. А може, то була не так певність, як просто надія? Ці дурні слова Джупітерові, що жук із щирого золота, — знаєте, вони дуже вплинули на мою уяву. Та й уся ця низка надзвичайних випадковостей і збігів! (...) А проте ж багатства Кідові були незмірні, це кожен знає. І я був певен, що його скарб досі ще лежить у землі. Після цього ви, мабуть, не здивуєтеся моїй надії, ба навіть переконанню, що таким дивним шляхом знайдений пергамент має вказати мені місце, де закопано скарб.

— І що ж ви зробили далі?

— Я тоді ще більше нагрів пергамент над вогнем, але ніяких знаків не проступило. Тоді я подумав, чи не заважає, часом, бруд, і вирішив обмити пергамент теплою водою. Потому поклав його на сковороду, донизу тим боком, що із черепом, а сковороду поставив на жарівницю з деревним вугіллям. За кілька хвилин, коли сковорода добре прогрілась, я взяв пергамент і на превелику свою радість побачив розташовані вряд так начебто цифри. Я знов поклав пергамент на сковороду й зачекав ще з хвилину. Коли я зняв сковороду з вогню і взяв пергамент, запис проступив повністю — ось зараз ви й самі побачите.

Із цими словами Леґран нагрів пергамент і дав мені. Поміж черепом та котом видніли такі знаки, незграбно виведені червоним чорнилом:

Леґран докладно описує, як розшифрував напис. Почавши з визначення частотності вживання знаків у криптограмі й зіставивши її із частотністю вживання літер в англійській мові, він здійснив чималу роботу й зрештою склав такий текст: «Добре скло в єпископовім заїзді на чортовім сідалі — двадцять один градус і тринадцять мінут — північ-північ-схід — головний сук сьома гілляка східний бік — стріляй з лівого ока мертвої голови — пряма лінія від дерева через постріл на п’ятдесят футів». Відтак можна було продовжити пошуки.

— (...) Я заходився розпитувати кожного, чи не знає хто поблизу Саліве-нового острова будівлі під назвою «єпископів заїзд». (...) «Заїзд» виявився нагромадженням диких урвищ та скель, найвища з яких стояла трохи осторонь і скидалася на штучну споруду.

Я видерся на вершечок цієї скелі й зупинився, не знаючи, що ж робити далі. Коли я так роздумував, погляд мій упав на вузький прискалок на східному узбіччі скелі, десь так за ярд нижче від вершини. Цей прискалок виступав наперед дюймів на вісімнадцять і був не більш як фут завширшки, а заглибина в скелі саме понад ним робила його трохи подібним до крісла з увігнутою спинкою, що були модні за наших прадідів.

Я здогадався, що це і є «чортове сідало», згадане в криптограмі; тепер таємниця була неначебто розв’язана.

«Добре скло», ясна річ, означало не що інше, як підзорну трубу — моряки-бо часто вживають слово «скло» в такому значенні. Отже, тут, як я відразу збагнув, треба було вдатися до підзорної труби, до того ж дивитися в неї з точно визначеної позиції. А «двадцять один градус і тринадцять мінут» та «північ-північ-схід» означали, безперечно, спрямування труби. Страшенно збуджений своїми відкриттями, я поспішив додому, озброївся підзорною трубою і повернувся на скелю. (...)

Піднісши трубу під кутом десь так у двадцять один градус, став обережно водити нею вгору-вниз, аж поки увагу мою привернув круглий отвір чи то просвіт у листі величезного дерева, що вдалині підносилося над усіма своїми сусідами. Посеред того просвіту я помітив білу цятку, але що воно таке, спершу не міг розгледіти. Відрегулювавши фокус труби, я глянув ще раз і побачив, що то людський череп.

Відкриття це так піднесло мене на дусі, що й уся загадка видалася розгаданою. Адже ясно було, що слова «головний сук сьома гілляка східний бік» могли означати лише розташування черепа на дереві, а вказівка «стріляй з лівого ока мертвої голови» також дозволяла тільки одне тлумачення, коли йшлося про пошук захованого скарбу. Я міркував так: якщо опустити до землі кулю, пропущену крізь лівий очний отвір черепа, і провести пряму лінію від найближчої точки стовбура через «постріл» (тобто місце, куди впала куля) далі на п’ятдесят футів, то саме там і буде місце, де ймовірно закопано скарб.

— Ваш хід думок, — зауважив я, — здається напрочуд ясним, простим і переконливим, дарма що здогади трохи й химерні. (...)

— Гадаю, цю химерію із черепом, щоб кулю неодмінно пропустити крізь очницю черепа, навіяв Кідові піратський прапор. Кідові не бракувало поетичної уяви, коли він зробив так, щоб шлях до його скарбу вказувала ця зловісна емблема.

— Можливо; хоч я схильний думати, що в цьому разі тверезий глузд заважив не менше, ніж поетична уява. Невелика річ, щоб її побачити із «чортового сідала», повинна бути біла, а щодо білини ніщо не зрівняється з людським черепом: від усяких негод він тільки білішає. (...)

— Ага, розумію. Тепер лишається тільки ще одне з’ясувати. Оці скелети, що в ямі, — звідки вони могли взятися?

— Про це я знаю не більше за вас. Можливе, одначе, лиш одне правдоподібне пояснення — хоча й страшно уявити собі таку нелюдську жорстокість. Звісна річ, Кідові — якщо це справді Кід заховав скарб, у чому я не маю сумніву, — Кідові хтось мусив допомагати в цій роботі. А коли основну частину роботи було виконано, він, мабуть, вирішив, що усунути зайвих свідків не завадить. Два-три удари кайлом, коли його помічники ще поралися в ямі, — і було вже по всьому. А проте, може, тих ударів знадобилося десяток, хтозна...

Переклад Р. Доценка

Літературний практикум

1. Який художній засіб використано в назві повісті По? Що означає слово «золотий» на початку твору і якого значення воно набуває у фіналі історії?

2. Робота в парах. Укладіть послідовний перелік дій Леґрана під час розгадування таємниці золотого жука. Які здогадки допомагають героєві провести розслідування?

3. Які художні прийоми та засоби надають «Золотому жукові» емоційної напруженості й створюють таємничу атмосферу? Наведіть приклади з тексту.

4. Яке значення в розгортанні сюжету повісті має образ оповідача? Схарактеризуйте оповідача як безпосереднього учасника подій.

5. Як композиційний прийом «розповідь у розповіді» допомагає автору розкрити різні погляди на події повісті? Наведіть відповідні приклади. Як змінилося б, на вашу думку, відчуття достовірності, якби про пошуки скарбів автор розповідав від свого імені?

6. Схарактеризуйте образ Леґрана. Які риси характеру допомогли йому розкрити таємницю золотого жука?

7. Яку роль у розвитку подій відіграє слуга Джупітер? Яким постає цей герой у творі?

8. Який погляд на події, пов’язані з пошуками розгадки, представляє кожен з героїв оповідання? Як і коли змінюються їхні думки протягом твору?

9. Групова робота. Розділившись на три групи, перекажіть історію пошуку скарбів з різних позицій: оповідача, Вільяма Леґрана, слуги Джупітера.

10. В епіграфі повісті наголошено на тому, що «всі помиляються». Хто й коли у творі помиляється? Знайдіть помилки, яких припустилися Леґран, Джупітер та оповідач.

11. Філологічний майстер-клас. Як ви гадаєте, чому По називав свої твори не детективами, а раціоналіями (від лат. розум)!

12. Творча лабораторія. Напишіть твір на тему «Е. А. По — майстер детективного жанру (За повістю “Золотий жук”)».

ДЕТЕКТИВНИЙ ГЕНІЙ

Літературна розминка. Що вам відомо про Шерлока Голмса? Завдяки чому цей герой здобув світову популярність?

Перше, що зазвичай спадає на думку у зв’язку з ім’ям Артура Конан Дойла, — це образ неперевершеного майстра детективних розслідувань містера Шерлока Голмса. Однак звернувшись до літературної енциклопедії, необізнаний читач буде здивований обсягом і розмаїттям творчої спадщини цього письменника. Адже, крім численних історій із життя знаменитого сищика, він писав спортивні оповідання, морські новели, фантастичні романи, історичні твори, книжки про війну, п’єси та вірші. До речі, сам Конан Дойл не вважав оповідання і повісті про Голмса найкращими своїми творами. На певному етапі творчості, утомившись від детективної теми, він навіть спробував «позбутися» цього персонажа: придумав сюжет, який завершувався описом загибелі сищика у двобої з підступним професором Моріарті. Проте публіка, не бажаючи розставатися зі своїм улюбленцем, вимагала продовження його пригод. Урешті-решт письменник здався і «воскресив» героя в серії оповідань «Повернення Шерлока Голмса».

Загалом Конан Дойл написав п’ятдесят шість оповідань і чотири повісті про Шерлока Голмса. їхню величезну популярність засвідчує той факт, що наприкінці XX ст. у світі діяло близько ста п’ятдесяти товариств прихильників знаменитого детектива. Працюючи над пригодами Голмса, письменник почасти спирався на досвід літературних попередників, які будували свої сюжети на розкритті складного злочину. Однак саме у творчості Дойла детективний жанр сягнув найвищого розквіту.

Образ Шерлока Голмса вийшов таким правдивим, що сучасники нерідко сприймали його як опис реальної людини. Деякі читачі навіть намагалися з’ясувати точну адресу славетного детектива або ж довідатися, хто зі знайомих автора приховується за ім’ям його персонажа.

Однак навряд чи образ Шерлока Голмса був би таким життєподібним, якби письменник не вклав у нього часточку власної особистості. Недаремно ж син Конан Дойла стверджував, що чув від батька таке зізнання: «Якщо й був Шерлок Голмс, то це я сам».

А. Конан Дойл народився 22 травня 1859 р. в Единбурзі в сім’ї з давнім лицарським корінням і міцними культурними традиціями. Його дід,

батько й дядьки були художниками. Майбутній письменник теж мав здібності до малювання, тому, на думку рідних, мав продовжити династію. Однак від матері Артур успадкував ще й дар оповідача, який згодом вивів його на письменницький шлях.

Дружна родина Дойлів жила досить скромно. Батько служив дрібним клерком, і його заробітків вистачало лише на те, щоб сяк-так підтримувати «убогий добробут». Виховуючись за таких умов, нащадок шанованого роду рано усвідомив, що повинен опанувати професію, яка забезпечувала б йому надійні статки. Він обрав медицину.

Закінчивши медичний факультет Единбурзького університету, Дойл певний час служив корабельним хірургом, а згодом відкрив власну лікарську практику в приморському містечку Саутсі. Пацієнтів у молодого лікаря було небагато, натомість вільного часу — удосталь. Це й спонукало його до написання оповідань.

Та вже незабаром літературна творчість переросла межі хобі, і Дойл мусив визначитися з основним напрямом подальшої діяльності. У 1891 р. уже відомий на той час автор кількох історій про Шерлока Голмса вирішив стати професійним письменником. А втім, Дойл був надто енергійною людиною, щоб обмежитися тільки цим. Він грав у гольф, крикет і регбі, займався боксом, їздив на велосипеді, брав участь у міжнародному автопробігу й регаті; двічі висувався в парламент, а під час англо-бурської війни, щодня ризикуючи життям, керував польовим шпиталем. Відомо, що під час Першої світової війни п’ятдесятип’ятирічний письменник виявив бажання знову піти на фронт. Військове командування відхилило прохання Дойла, але душею він був разом зі співвітчизниками. Про це, власне, свідчать і багатотомний літопис війн Британської імперії, який уклав письменник, і названий на честь митця траулер, що входив до складу англійського флоту.

Деякі зі своїх захоплень письменник передав знаменитому Шерлоку Голмсу. Та передусім цей герой «успадкував» від свого творця сміливість, почуття гідності та готовність служити ідеалам справедливості й добра.

консультація філолога

Уперше образ Шерлока Голмса з’явився в повісті «Етюд у багряних тонах» (1887), яка, до речі, не мала читацького успіху. Однак за три роки один з американсько-англійських часописів несподівано замовив Дойлу ще одну історію про цього героя, і письменник відгукнувся на пропозицію повістю «Знак чотирьох».

На думку літературознавця В. Шкловського, сюжети численних творів про Шерлока Голмса побудовано за однаковою схемою:

1. Голмс і Вотсон (друг і помічник детектива) згадують розкриті в минулому злочини. По суті, це вступ, що створює «детективний» настрій і вводить читача в стан очікування.

2. Візит клієнта, який повідомляє про таємничий злочин.

3. Розслідування: Шерлок Голмс збирає докази й натяки.

4. Доктор Вотсон хибно тлумачить докази, виконуючи подвійну функцію: повести читача не тим слідом і водночас підготувати підґрунтя для подальшого «звеличення» детектива, який зуміє розкрити таємницю.

5. Розслідування на місці злочину. Злочинець. Докази на місці.

6. Офіційний сищик (його протиставлено Голмсу) презентує помилкову картину скоєння злочину.

7. Міркування Вотсона, який не розуміє, що до чого. Тим часом Шерлок Голмс, приховуючи напружену роботу думки, курить або грає на скрипці, після чого пояснює всі зв’язки між окремими фактами, але не робить остаточного висновку.

8. Розв’язка — здебільшого неочікувана.

9. Шерлок Голмс аналізує зібрані факти та робить остаточний висновок.

У наведеній схемі відобразилася важлива особливість детективних оповідань Конан Дойла. Поруч із Шерлоком Голмсом, який наприкінці твору достеменно описує картину злочину, завжди помічник Вотсон, що має свою, помилкову, версію розвитку подій. Інколи до цієї пари приєднується ще один персонаж — поліцейський. Він теж намагається тлумачити факти, але йде хибним шляхом. Так автор подає різні погляди на одні й ті самі події.

Чесність, мужність, відданість батьківщині — такими були головні принципи життя Конан Дойла. Напевне, найкраще вдачу цього лицаря-романтика характеризує напис, вирізьблений на його могильному камені: «Точний як сталь, прямий як клинок».

ОТеребірте себе

1. Які факти біографії Конан Дойла вас зацікавили? Що свідчить про активну життєву позицію письменника? У чому виявилася багатогранність його особистості?

2. Схарактеризуйте літературний доробок Конан Дойла.

3. Чи можна стверджувати, що основне місце у творчості Конан Дойла посідають оповідання і повісті про Шерлока Голмса? Відповідь поясніть.

4. Тема проекту. «Екранізації пригод Шерлока Голмса».

Перед читанням. Часто заголовки творів про Шерлока Голмса містять натяк на загадку, що приховує злочин. Поміркуйте, на яку загадку може натякати назва оповідання «Пістрява стрічка».

ПІСТРЯВА СТРІЧКА

(Скорочено)

Переглядаючи свої записи про більш як сімдесят пригод Шерлока Голмса, які я вів протягом останніх восьми років, і вивчаючи методи свого друга, я бачу між них багато трагічних, кілька кумедних, чимало дивних, але не можу назвати бодай однієї банальної, бо Голмс, працюючи з любові до мистецтва, а не заради грошей, ніколи не брався за розслідування, якщо справа не обіцяла чогось надзвичайного, навіть фантастичного.

З усього цього різноманіття я, проте, не можу пригадати нічого винятковішого за випадок, пов’язаний з добре відомою в графстві Суррей родиною Ройлоттів із Стоук-Морана. А подія, про яку я хочу тут розповісти, трапилася десь невдовзі по нашому знайомстві, коли ми з Голмсом, тоді ще обоє нежонаті, наймали разом квартиру на Бейкер-стріт. Можливо, я опублікував би свій звіт про цю пригоду й раніше, але свого часу я заприсягся тримати все в таємниці й звільнився від свого слова лише місяць тому, коли передчасно померла жінка, якій я його дав. Не зашкодить розповісти про всі факти ще й тому, (...) що сила-силенна чуток про смерть доктора Ґрімсбі Ройлотта зображує справу ще жахливішою, ніж вона була насправді.

Одного квітневого ранку 1883 р. до будинку, у якому мешкали Шерлок Голмс і його товариш доктор Вотсон, завітала молода леді. Обличчя її приховувала густа вуаль.

— Доброго ранку, пані, — привітно мовив Голмс. — Мене звуть Шерлок Голмс. А це мій близький друг і помічник лікар Вотсон, у присутності якого ви можете говорити так само відверто, як і зі мною. Дуже добре, що місіс Гадсон здогадалася затопити камін. Прошу вас, сідайте ближче до вогню, а я зараз накажу принести вам чашечку гарячої кави, бо ви, бачу, тремтите.

— Я тремчу не від холоду, — стиха відказала жінка, пересідаючи до каміна.

— А чому?

— Зі страху, містере Голмс. Навіть більше, із жаху.

На цім слові вона підняла вуаль, і ми побачили, у якому вона жалюгідному стані: змарніла, аж сіра, неспокійні очі злякано бігають, немов у зацькованої тваринки. Риси обличчя, фігура — усе засвідчувало, що їй не більше тридцяти років, але у волоссі вже з’явилася передчасна сивина, і вигляд у неї був стомлений і виснажений.

Шерлок Голмс ковзнув по ній своїм швидким, проникливим поглядом.

— Вам не треба боятися, — заспокійливо мовив він, нахилившись уперед і поплескавши її по руці. — Я певен, що ближчим часом ми все владнаємо. Я бачу, ви приїхали поїздом сьогодні вранці.

— Хіба ви мене знаєте?

— Ні. Але за вашою лівою рукавичкою я помітив квиток на зворотну дорогу. Ви вирушили в путь рано-вранці й, перш ніж дістатися до станції, довго їхали розгаслим путівцем на бідарці.

Дама рвучко сіпнулася і спантеличено глянула на мого друга.

— У цьому, люба пані, ніякої таємниці немає, — мовив він, усміхаючись. — Лівий рукав вашої жакетки заляпано грязюкою не менш як у семи місцях. Плями зовсім свіжі. А бідарка¹, як жоден інший екіпаж, обляпує їздця болотом, надто коли сидіти від кучера по ліву руку.

— Хай би як ви дійшли своїх висновків, але все було саме так, — сказала вона. — (...) Сер, я не можу більше терпіти такого нервового напруження, я збожеволію, якщо так триватиме й далі. У мене немає нікого, хто міг би мені допомогти... (...) Я чула про вас, містере Голмс, від місіс Фарінтош, якій ви стали в пригоді в гірку для неї годину. (...) Зараз я не маю можливості належно винагородити вас за вашу послугу, але через місяць-два я вийду заміж із правом розпоряджатися своїми прибутками, і тоді ви переконаєтеся, що я вмію бути вдячною.

Голмс повернувся до письмового столу, відімкнув шухляду, дістав записника й зазирнув у нього.

— Фарінтош... — сказав він. — Так, так, пригадую той випадок з опаловою тіарою... Це було ще до нашого знайомства, Вотсоне. Можу вас запевнити, пані, що буду щасливий приділити вашій справі стільки ж уваги, скільки приділив справі вашої подруги. Що ж до винагороди, то моя робота і є для мене винагородою, але ви вільні відшкоду-

вати в зручний для вас час ті витрати, на які я, можливо, буду змушений піти. А зараз прошу ознайомити нас з усім, що може допомогти нам скласти думку про вашу справу. (...)

— Мене звуть Гелен Стоунер, я живу в домі свого вітчима — останнього представника одного з найстаровинніших в Англії саксонських родів Ройлоттів зі Стоук-Морана, що на західному кордоні графства Суррей.

Голмс ствердно кивнув головою.

— Мені знайоме це ім’я, — мовив він.

— Були часи, коли ця родина належала до найбагатших в Англії, її володіння сягали Беркширу на півночі й Хемпширу на заході. Проте в минулому столітті четверо спадкоємців виявилися непутящими марнотратцями, а після них усе, що лишилося, перейшло до рук картяра, і він довів родину до зубожіння. Після нього зостався невеликий клаптик землі та будинок, споруджений двісті років тому, а нині заставлений і перезаставлений. Останній поміщик із цього роду ледве там животів... Його єдиний син, теперішній мій вітчим, бачачи, що треба пристосовуватися до нових умов, позичив у якогось родича гроші, закінчив університет, одержав диплом лікаря і поїхав у Калькутту, де завдяки своїй професійній майстерності й сильному характеру здобув широку практику. Якось у його домі було вчинено крадіжку, і він, розлютившись, убив свого дворецького-тубільця. Ледве уникнувши смертної кари й відсидівши чимало років у в’язниці, лікар Ройлотт повернувся до Англії похмурою і розчарованою людиною.

В Індії він одружився з моєю матір’ю, місіс Стоунер, молодою вдовою генерал-майора артилерії, який служив у Бенгалії. Ми із сестрою Джулією були близнятами, і коли мати знову вийшла заміж, нам виповнилося по два роки. Маючи значні статки, що давали не менш як тисячу фунтів¹ прибутку на рік, мати на час, поки ми будемо жити разом, передала всі права на цей прибуток лікареві Ройлотту з умовою, що він виділить кожній з нас певну щорічну суму, якщо ми повиходимо заміж. Невдовзі після нашого повернення до Англії моєї матері не стало: вісім років тому вона загинула в залізничній катастрофі під Кру. Після її смерті лікар Ройлотт облишив спроби одержати практику в Лондоні й разом з нами оселився в родинному будинку в Стоук-Морані. Грошей, що їх залишила моя мати, цілком вистачало на всі наші потреби, і здавалося, ніщо не потьмарить нашого життя.

Та з вітчимом сталися дивні зміни. Замість того щоб заприятелювати із сусідами, які спочатку були дуже зраділи з того, що Ройлотт зі Стоук-Морана повернувся у своє родинне гніздо, і обмінюватися з ними візитами, він замкнувся у своєму будинку і, якщо виходив з нього — до речі, це траплялося досить рідко, — то лише для того, щоб люто полаятися з усіма, хто трапиться йому на очі. (...) Він зчиняв сварку за сваркою, дві з них закінчилися в поліції, і нарешті зробився пострахом для всієї округи. (...)

У вітчима немає ніяких друзів, крім мандрівних циган, він дозволяє цим волоцюгам ставати табором на тих кількох акрах¹ порослої ожиною землі, що залишилася від родового маєтку, а іноді, користуючись гостинністю цих циган, тижнями мандрує разом з ними. Ще він має пристрасть до індійських тварин, їх надсилає йому з Індії його постачальник, і зараз у нього по садибі вільно розгулюють гепард і бабуїн, яких селяни бояться так само, як і їхнього хазяїна. (...)

Далі міс Стоунер розповіла, що її сестра раптово померла за два тижні до власного весілля.

— Як я вже сказала, наш будинок дуже старий, і нині ми мешкаємо тільки в одному його крилі. На першому поверсі цього крила розташовано спальні, у центральній частині будинку — вітальні. Перша від середини спальня доктора Ройлотта, друга — моєї сестри, а третя — моя. Спальні між собою не сполучаються, але всі виходять у спільний коридор. Я розповідаю зрозуміло?

— Цілком.

— Вікна всіх трьох кімнат виходять на газон. Тієї фатальної ночі лікар Ройлотт пішов до своєї спальні рано, але ми знали, що спати він не ліг, бо моїй сестрі завадив запах міцних індійських сигар, які він має звичку курити, і вона прийшла до мене. Якийсь час ми балакали з нею про її весілля, а об одинадцятій годині вона встала й намірилася йти до себе. (...)

Збираючись до своєї кімнати, сестра сказала міс Стоунер, що останнім часом ночами чує дивний свист, але Гелен не надала цьому факту жодного значення, f⁵

— Тієї ночі я не могла спати. Мене непокоїло невиразне передчуття якогось нещастя. Ми із сестрою, як ви пам’ятаєте, були близнятами, а ви знаєте, якими тонкими є узи, що зв’язують їхні душі. Ніч була жахлива: завивав вітер, у шибки періщив дощ. І раптом серед усієї цієї гуркотняви пролунав пронизливий, переляканий жіночий крик. То кричала моя сестра. Я зірвалася з ліжка, накинула на себе шаль і вибігла в коридор. Коли відчиняла двері, мені здалося, ніби я чую тихий посвист, саме такий, як розповідала сестра, але за мить він змінився якимось брязкітливим звуком, неначе на підлогу впало щось металеве. Підбігши до сестриної спальні, я побачила, що замок відімкнуто й двері повільно розчиняються. Охоплена жахом, я мовчки дивилася на них, не знаючи, хто або що з них вийде. І от при світлі лампи, яка горіла в коридорі, я побачила за порогом свою сестру з пополотнілим від жаху обличчям — вона простягала руки, неначе шукаючи допомоги, і хиталася, мов п’яна. Кинувшись до неї, я обхопила її руками, але в цю мить ноги їй підігнулися, і вона впала додолу. Її руки й ноги аж виламувало в страшних судомах, усю її корчило від нестерпного болю. Спершу я була подумала, що вона мене не впізнала, але коли я схилилася над нею, вона раптом скрикнула тихим голосом, що я довіку не забуду: «Боже мій, Гелен!.. Це — стрічка!.. Пістрява стрічка!» Вона силкувалася ще щось сказати, показуючи пальцем у бік лікаревої кімнати, але новий напад судом урвав її мову. Я вибігла в коридор, голосно гукаючи вітчима, і побачила, що він у халаті вже виходить зі своєї кімнати, поспішаючи до мене. Коли він підійшов до сестри, вона була непритомна, і хоч він улив їй у рот коньяку й послав по сільського лікаря, усі зусилля

виявилися марними, і вона, повільно згасаючи, померла, не прийшовши до пам’яті. (...)

Поставивши Гелен Стоунер кілька запитань, Голмс з’ясував, що під час розслідування обставин цієї трагедії слідів злочину виявлено не було. ^

— Справа ця дуже темна, — мовив він. — Прошу, будь ласка, розповідайте далі.

— Відтоді минуло два роки, і до останнього часу життя моє було ще самотнішим, ніж завжди. Але місяць тому один мій друг, якого я знаю багато літ, зробив мені честь, попросивши моєї руки. Його звуть Армітідж, Персі Армітідж, він другий син містера Армітіджа з Крейн-Вотера, що біля Редінґа. Мій вітчим не заперечував проти нашого шлюбу, і навесні ми маємо повінчатися. Два дні тому в західному крилі будинку почався якийсь ремонт, стіну до моєї спальні було пробито, і я мусила перебратися до кімнати, де померла моя сестра, і спати в тому самому ліжку, де спала вона. І уявіть мій жах, коли минулої ночі, лежачи без сну й думаючи про її страшну долю, я раптом почула в нічній тиші тихе посвистування, яке було вісником смерті сестри. Я схопилася з ліжка й засвітила лампу, але нічого в кімнаті не побачила. Знову лягти спати я не змогла, бо була надто стривожена, тому одяглася і, щойно розвиднілося, вислизнула з будинку, найняла візника біля готелю «Корона», дісталася Лезерхеда, а звідти вранці приїхала сюди з єдиною метою — побачити вас і попрохати вашої поради.

— Ви вчинили мудро, — зауважив мій друг. — Але чи все ви мені розповіли?

— Так, усе.

— Міс Стоунер, ви розповіли не все. Ви вигороджуєте свого вітчима.

— Що ви хочете цим сказати?

Замість відповіді Голмс відкинув гарний мереживний рюш на руці нашої відвідувачки, яку вона поклала собі на коліно. На білому зап’ястку чітко проступало п’ять синьо-червоних плям: чотири поряд і п’ята навпроти них — від великого пальця.

— З вами поводилися жорстоко, — мовив Голмс.

Дівчина густо почервоніла й квапливо прикрила вкриту синцями руку.

— Мій вітчим надто суворий, — відповіла вона, — і, мабуть, сам не відчуває своєї сили.

Запало тривале мовчання, під час якого Голмс, підперши підборіддя долонями, не відводив погляду від вогню, що потріскував у каміні.

— Справа надзвичайно складна, — нарешті мовив він. — Мені хотілося б з’ясувати ще тисячу подробиць, перш ніж дійти висновку, як діяти. (...)

Дізнавшись, що вітчим міс Стоунер поїхав у справах до міста, Голмс і Вотсон вирішили оглянути будинок у Стоук-Морані. Гелен поквапилася додому. Щойно вона вийшла, до кімнати увірвався незнайомець.

Його одяг являв собою дивну мішанину: чорний циліндр і довгий сюртук свідчили про лікарську професію їхнього власника, а високі гетри й мисливський нагай, яким він вимахував, виказували в ньому сільського жителя. Чоловік був такий високий на зріст, що діставав циліндром до верхнього одвірка, і такий широкий, що зовсім затуляв двері. Його м’ясисте й вижовкле на сонці обличчя зі слідами огидних пристрастей густо мережили зморшки. Чоловік повертався то до мене, то до мого друга. Глибоко посаджені жовчні очі й тонкий хрящуватий ніс робили його схожим на якогось старого хижого птаха.

— Хто з вас Голмс? — спитав привид.

— Це моє ім’я, сер, але я не знаю вашого, — спокійно мовив мій компаньйон.

— Я лікар Ґрімсбі Ройлотт зі Стоук-Морана.

— Дуже радий, лікарю, — люб’язно відповів Голмс. — Прошу вас, сідайте.

— І не подумаю. Тут була моя падчерка. Я її вистежив. Що вона тут вам казала?

— А сьогодні трохи холоднувато, як на цю пору року, — зауважив Голмс.

— Що вона вам тут казала? — люто загорлав старий.

— Але я чув, що крокуси обіцяють цвісти добре, — незворушно вів далі мій ДРУГ.

— Ха, то ви хочете мене здихатися? — спитав наш новий відвідувач, зробивши крок уперед і розмахуючи нагаєм. — Я вас знаю, негідника! Чув про вас раніше. Ви — той Голмс, що скрізь суне свого носа. (...)

— Було дуже приємно поговорити з вами, — проказав він. — Коли будете виходити, добре зачиніть двері, бо тут дуже тягне.

— Я піду звідси, коли скажу все, що думаю. Не смійте сунути носа в мої справи. Я знаю, що міс Стоунер була тут, — я її вистежив! Сваритися зі мною небезпечно! Глядіть!

Він швидко пройшов уперед, схопив кочергу й скрутив її своїми засмаглими ручиськами.

— Тримайтесь від мене подалі! — гаркнув він і, жбурнувши зігнуту кочергу в камін, вийшов з кімнати.

— Надзвичайно приємний добродій! — мовив, сміючись, Голмс. — Я не такий велетень, але якби він не зачинив за собою двері, я показав би йому, що в руках у мене не менше сили, ніж у нього.

Говорячи це, він підняв кочергу й одним зусиллям вирівняв її. (...)

Перш ніж їхати до Стоук-Морана Голмс навідався до юриста, у якого зберігався заповіт покійної дружини лікаря Ройлотта. Із цього документа випливало, що заміжжя кожної з доньок небіжчиці значно скоротить статки їхнього вітчима. Тепер мотив можливого злочину був зрозумілий.

Про всяк випадок прихопивши револьвер, Голмс і Вотсон вирушили до маєтку Ройлотта, де на них уже чекала міс Стоунер. Голмс оглянув будинок і дійшов висновку, що до кімнати покійної сестри міс Стоунер неможливо було проникнути ані з вулиці, ані з коридору, якщо двері було зачинено ізсередини. Відтак сищик заходився вивчати саму кімнату, f⁵

Це була проста кімнатка з низькою стелею і широким каміном, одним з тих, які можна побачити лише в старовинних сільських маєтках. (...)

Голмс узяв стілець і мовчки сів у кутку. Його погляд, не минаючи жодної дрібниці, безупинно й уважно оглянув кімнату.

— Куди проведено цей дзвінок? — спитав він нарешті, показуючи на товстий шнур, що звисав над ліжком, торкаючись китицею подушки.

— До кімнати прислуги.

— Шнур на вигляд новіший від інших речей.

— Так, дзвінок зробили два-три роки тому.

— Мабуть, про це попросила ваша сестра?

— Ні, я ніколи не чула, щоб вона ним користувалася. Ми звикли обслуговувати себе самі.

— Справді, такий гарний шнур здається тут зайвим. Пробачте, але я ще затримаю вас на кілька хвилин, поки як слід не огляну підлогу.

Голмс ліг і з лупою в руці заходився повзати по підлозі, прискіпливо оглядаючи всі щілини між дошками. Так само уважно він обстежив і дерев’яні панелі на стінах. Потім підійшов до ліжка і якийсь час розглядав його й стіну, біля якої воно стояло. Нарешті взявся за шнур дзвінка й із силою смикнув його.

— А дзвінок фальшивий, — промовив він.

— Хіба не дзвонить?

— Ні, шнур навіть не прикріплено до дроту. Це дуже цікаво. Дивіться, його прив’язано до гака он там, якраз над отим маленьким душником.

— Справді, чистісіньке безглуздя. А я і не помітила цього.

— Дуже дивно, — бурмотів Голмс, смикаючи за шнур. — Дещо в цій кімнаті привертає до себе увагу. Наприклад, яким дурнем мав бути будівельник, щоб вивести душник у сусідню кімнату, коли нітрохи не важче було вивести його на свіже повітря!

— Душник зроблено також не дуже давно, — сказала Гелен.

— Приблизно тоді, коли й дзвінок, — зауважив Голмс.

— Так, у той час тут дещо переробили.

— Надзвичайно цікаві переробки: фальшиві дзвінки, душники, що не провітрюють. З вашого дозволу, міс Стоунер, ми тепер перенесемо свої дослідження в інші кімнати. (...)

Оглядаючи кімнату лікаря Ройлотта, Голмс помітив блюдце з молоком, таке, яке зазвичай ставлять для котів. Однак міс Стоунер запевнила його, що з тварин у будинку живуть лише гепард і бабуїн.

Цього разу його увагу привернув батіжок, що висів у кутку ліжка. Він був складений удвоє і зав’язаний так, що утворювалась петля.

— Що ви про це думаєте, Вотсоне?

— Досить звичайний батіжок. Не розумію тільки, навіщо треба було робити на ньому петлю.

— А це вже не зовсім звичайна річ, правда? Боже мій, скільки зла в цьому світі, і найгірше, коли злочини чинить розумна людина! Тепер я побачив достатньо, і, з вашого дозволу, міс Стоунер, ми пройдемося лужком. (...)

Аби дізнатися, що означає загадковий свист, Голмс вирішив разом з Вотсоном переночувати в кімнаті покійної сестри міс Стоунер. Сама Гелен тим часом мала потайки перебратися до свого колишнього помешкання.

Відтак друзі зупинилися в готелі, де, очікуючи від міс Стоунер обумовленого сигналу, мали нагоду обговорити свої спостереження над місцем злочину. Голмс попередив Вотсона про небезпечність ночівлі в будинку Ройлотта.

— Ви кажете про небезпеку. Очевидно, ви бачили в тих кімнатах щось таке, чого не бачив я.

— Ні, цього не було. Але припускаю, що висновків я зробив більше. А бачили ви те саме, що і я.

— Нічого вартого уваги, крім шнура, я не помітив і, зізнаюся, не можу уявити, якій меті він може служити.

— А душник ви помітили?

— Так, але не думаю, щоб маленький отвір між двома кімнатами щось та важив у цьому ділі. Він такий малий, що крізь нього не пролізе й пацюк.

— Я знав, що ми знайдемо цей отвір, ще до приїзду в Стоук-Моран.

— Дорогий мій Голмсе, невже?

— Так, знав. Пам’ятаєте, міс Стоунер сказала, що її сестра чула запах сигари, яку курив лікар Ройлотт. Це вказувало на те, що кімнати сполучено отвором, причому зовсім малим, бо інакше його помітив би слідчий під час огляду кімнати. Я зробив висновок, що тут має бути душник.

— Але яка в цьому шкода?

— Та зверніть увагу принаймні хоч на цікавий збіг у часі: зроблено душник, повішено шнур, і леді, яка спить у ліжку, помирає. Це вас не вражає?

— Не бачу між цими речами жодного зв’язку.

— А ліжко не здалося вам особливим?

— Ні.

— Його прикріплено до підлоги. Чи ви колись бачили щось подібне?

— Ні, не бачив.

— Дівчина не могла пересунути своє ліжко. Воно завжди мало залишатися в одному й тому самому положенні щодо душника й мотузки, так-так, бо цей шнур ніколи не призначався для дзвінка.

— Голмсе! — вигукнув я. — Здається, я починаю розуміти, на що ви натякаєте. Отже, ми прибули сюди саме вчасно, щоб відвернути якийсь жахливий злочин.

— Так, досить майстерний і досить жахливий. Коли на криву стежку стає лікар, він — найбільший злочинець. Він має витримку й знання. (...)

Дочекавшись сигналу від міс Стоунер, Голмс і Вотсон потайки увійшли до будинку й причаїлися в кімнаті, де колись жила сестра Гелен.

Присунувшись до мене й склавши долоні дудочкою, Голмс знову прошепотів мені у вухо, але так тихо, що я ледве почув його слова:

— Найменший звук зруйнує наші плани... Тримайте револьвер напоготові... Я сяду на край ліжка, а ви — на стілець.

Я вийняв револьвер і поклав його на край стола. Голмс приніс із собою довгу тонку лозину, і вона лежала біля нього на ліжку. Поряд з лозиною мій друг поклав коробку сірників і недогарок свічки. Потім він погасив лампу, і ми опинилися в темряві.

Ніколи не забуду тієї жахливої ночі! Я не чув ні звуку, навіть подиху свого друга, а проте знав, що він сидить з розплющеними очима за кілька футів від мене, у такому ж нервовому напруженні, як і я. (...) Вибило дванадцяту годину, першу, другу, третю, а ми мовчки сиділи й чекали чогось невідомого.

Раптом біля душника на мить тьмяно зблиснуло й одразу зникло світло, але після цього дуже запахло горілим гасом і нагрітим металом. Хтось у сусідній кімнаті засвітив потайний ліхтар. Я почув тихий звук якогось руху, потім знову запала тиша, хоч запах зробився ще

дужчим. З пів години я сидів, напружуючи слух. Зненацька почувся новий звук — м’який і заспокійливий, наче десь із чайника, що кипить, виривався тонкий струмінь пари. Тієї ж миті Голмс схопився з ліжка, витер сірника й заходився люто шмагати лозиною по шнуру.

— Ви бачите її, Вотсоне? — пронизливо скрикнув він. — Бачите?

Але я нічого не бачив. Саме тоді, як Голмс запалював сірника, я почув

тихе виразне посвистування, але раптовий спалах світла засліпив мої стомлені очі й не дав розгледіти, що саме так люто шмагав мій друг. Проте я побачив, що обличчя його зробилося білим, мов крейда, і на ньому застиг вираз жаху й огиди. (...)

— Що це може означати? — задихаючись, спитав я.

— Це означає, що все закінчено, — відповів Голмс. — І, можливо, усе обернулося на краще. Візьміть револьвер і ходімо до кімнати лікаря Ройлотта. (...)

Нашим очам відкрилося незвичайне видовище. На столі стояв потайний ліхтар з напіввідсунутою заслінкою, кидаючи яскравий промінь світла на залізний сейф, дверцята якого було відчинено навстіж. Біля столу на дерев’яному стільці сидів лікар Ґрімсбі Ройлотт, одягнутий у довгий сірий халат, з-під якого виднілися його ноги, узуті в червоні турецькі капці без задників. На колінах у нього лежав той самий батіжок, що його ми бачили вдень. Ройлотт сидів, задерши підборіддя і втупивши сповнені жаху непорушні очі в куток стелі. На чолі в нього виблискувала якась незвичайна жовта стрічка з коричневими цятками. Здавалося, стрічка міцно обкрутилася довкола лікаревої голови. Коли ми ввійшли, Ройлотт не тільки не зворухнувся, він не вимовив ні звуку.

— Стрічка! Пістрява стрічка! — прошепотів Голмс.

Я ступив уперед. Тієї ж миті чудернацька прикраса на лікаревій голові заворушилася, над його чуприною з’явилася ромбовидна голівка й роздута шия бридкої змії.

— Болотяна гадюка! — вигукнув Голмс. — Найстрашніша індійська змія! Він помер через десять секунд після того, як вона його вжалила. Воістину, насильство обертається проти насильника, а той, хто копає комусь яму, сам у неї і потрапляє. (...)

Такі справжні обставини смерті лікаря Ґрімсбі Ройлотта зі Стоук-Морана. (...) А незрозумілі деталі справи, про які мені дуже кортіло дізнатись, пояснив Шерлок Голмс, коли ми наступного дня поверталися додому.

— Спочатку я дійшов був цілком помилкових висновків, — сказав він, — що показує, дорогий Вотсоне, як небезпечно спиратися на другорядні факти. Присутність циган, слово «стрічка», яке вжила бідолашна дівчина, без сумніву, для того, щоб змалювати страхіття, яке вона побачила, коли запалила сірника, — цього вистачило, щоб я пішов зовсім неправильним шляхом. На своє виправдання можу тільки сказати, що я одразу ж переглянув свою версію, як тільки мені стало ясно, що небезпека, хай би яка вона була, прийшла до мешканця кімнати не крізь вікно й не у двері. Як я вже вам сказав, мою увагу зразу ж привернув душник та шнур від дзвінка, що спускався аж до ліжка. Коли ж з’ясувалося, що дзвінок фальшивий, що ліжко прикріплено до підлоги, то в мене з’явилася підозра, що шнур — це просто місток, по якому щось могло б перебратися від душника до ліжка. Я тут-таки подумав про змію, а коли зважив ще й на той факт, що лікареві возять з Індії різних тварин, то відчув, що, очевидно, натрапив на правильний слід. Ідея використати отруту, яку неможливо виявити хімічним способом, могла виникнути тільки в хитрої, жорстокої людини, яку виховували на Сході. Перевагою цієї отрути, з погляду лікаря, було

й те, що діє вона блискавично. Слідчий повинен був мати воістину гостре око, щоб розгледіти два маленьких темних проколи, залишені на тілі отруйними зміїними зубами. Потім я згадав про посвистування. Звичайно, лікар мав кликати змію назад, щоб жертва не побачила її, коли почне світати. Мабуть, даючи змії молоко, злочинець привчив її вертатися до нього. Він пускав змію в душник найкращої, на його думку, години, твердо знаючи, що вона поповзе вниз по шнуру й спуститься на ліжко. Змія могла вжалити або й не вжалити ту, що спить. Дівчину міг рятувати, нехай навіть протягом цілого тижня, якийсь випадок, але раніше чи пізніше падчерка стала б жертвою чорного задуму.

Я зробив ці висновки ще до того, як увійшов до кімнати лікаря. А коли оглянув його стілець, то зрозумів, що він має звичку ставати на нього, очевидно для того, щоб дістатися до душника. Сейф, блюдечко з молоком і батіжок з петлею остаточно розвіяли мої сумніви. Металеве клацання, яке чула міс Стоунер, було, очевидно, наслідком того, що лікар квапливо зачиняв дверцята сейфа, куди ховав змію. А що зробив я, аби довести правильність моїх висновків, вам уже відомо. Тільки-но я почув зміїне сичання — ви, безперечно, теж його чули, — я зразу ж засвітив світло й напав на змію.

— Через що вона полізла назад у душник...

— І повернулася до свого хазяїна. Я таки стьобнув її кілька разів, і це так її розлютило, що вона напала на першого стрічного. Отже, я, безперечно, певною мірою винен у смерті лікаря Ґрімсбі Ройлотта, але не можу сказати, щоб це лягло на моє сумління надто важким тягарем.

Переклад М.Дмитренка

Запитання і завдання до прогитаного

Як на початку розмови з ранковою гостею Шерлок Голмс виявив дивовижні аналітичні здібності?

2. Перекажіть історію загадкової смерті сестри міс Стоунер. Які деталі цієї історії видалися вам дивними під час читання твору?

3. Які факти спрямували розслідування Голмса хибним шляхом?

4. Як детектив розкрив злочин?

5. Доведіть прикладами або цитатами з тексту, що Шерлок Голмс цікавився лише незвичайними злочинами; звертав увагу на деталі, яких не помічали інші; умів за незначними подробицями відновити повну картину минулих подій; володів неабиякою фізичною силою, сміливістю, витривалістю та блискавичною реакцією; був прихильником принципу справедливості; мав непересічне логічне мислення.

6. Схарактеризуйте образ доктора Вотсона. Чи був він добрим помічником Голмса? Обґрунтуйте свою відповідь.

7. Чим, на вашу думку, Шерлок Голмс відрізняється від сищиків з інших детективних творів?

ЛІТЕРАТУРНИЙ НАВІГАТОР

Книжка за книжкою

Тих, кому сподобалося оповідання «Пістрява стрічка», напевне, зацікавить і «Спілка рудих» — твір, у якому геніальний сищик береться за ще одну вкрай заплутану справу.

Якось, завітавши до Шерлока Голмса, доктор Вотсон застав у нього Джейбеза Вілсона — огрядного літнього джентльмена з вогняно-рудим волоссям. Містер Вілсон — власник невеличкої позичкової каси. Нещодавно його помічник Вінсент Сполдінґ приніс шефові газету з оголошенням, у якому йшлося про те, що якась «Спілка рудих» відкрила вигідну вакансію для рудої людини: легку роботу за хорошу платню.

Спокушений цією пропозицією, Вілсон прийшов на співбесіду й одразу отримав місце в зачиненому офісі. Усе, що від нього вимагали, — це чотири години в день переписувати «Британську енциклопедію». Одного разу, після кількох тижнів такої роботи, чоловік прийшов до офісу, та виявилося, що його двері зачинено, а на них висить оголошення про розпуск «Спілки рудих». Усі намагання Вілсона з’ясувати, що сталося, не мали жодного успіху. Саме тому джентльмен вирішив звернутися до Шерлока Голмса, і детектив погодився розібратися, що й до чого...

Запитання і завдання для самостійного опрацювання твору

1. Як Шерлок Голмс схарактеризував справу, яку взявся розслідувати? Чи погоджуєтеся ви з такою характеристикою? Поясніть свою думку.

2. Як детектив розгадав злочинний задум? У яких епізодах виявилися його надзвичайні аналітичні здібності?

3. Розкрийте сутність «методу Шерлока Голмса». Чи хотіли б ви опанувати цей метод? Яке практичне застосування, на вашу думку, він може мати в повсякденному житті?

4. Знайдіть в оповіданні приклади іронічного зображення жаги до легкого збагачення.

5. Творча лабораторія. Застосуйте «метод Шерлока Голмса» на практиці: установіть зв’язок між особливостями поведінки кількох своїх однокласників та їхніми звичками й уподобаннями.

У СВІТІ МИСТЕЦТВА

Детективи Е. А. По на кіноекрані

Твори Е. А. По неодноразово екранізували. Зокрема, у 1960-х роках здобув популярність цикл з дев’яти фільмів за найвідомішими творами письменника, який зняв американський режисер Роджер Корман.

У 1981 році на телеекранах з’явився серіал «Надзвичайні історії». Серед шести епізодів, які зняли різні французькі режисери за По, була картина Моріса Роне «Золотий жук».

А нещодавно кіномитці спромоглися вповні відтворити багатство фантазії митця за допомогою найсучасніших спецефектів і комп’ютерної графіки. Яскравим прикладом сучасного прочитання творів класика стала стрічка «Ворон» (2012) американського режисера Джеймса Мактіґа, у якій переплелися факти біографії письменника й сюжети його оповідань. У кінофільмі злочинець скоює серію вбивств за детективними історіями По. Відтак поліція долучає письменника до розслідування і намагається використати його творчу уяву, щоб запобігти подальшим злочинам.

1. Перегляньте кінофільм «Ворон» (режисер Дж. Мактіґ, 2012 р.). Порівняйте факти біографії Е. А. По, викладені в підручнику, з їх кінематографічною версією. Як ви гадаєте, чому режисер змінив біографічні відомості про письменника?

2. Чому, на вашу думку, фільм отримав назву «Ворон» (адже так називається вірш, а не детективне оповідання По)?

Кінематографічна шерлокіана

Перший кінофільм про Шерлока Голмса вийшов 1900 р. в Нью-Йорку. Власне, то був фрагмент тривалістю сорок п’ять секунд: злодій виходить з кімнати, увіходить знову й вилазить через вікно, дивуючи своєю поведінкою Голмса. За трохи більше ніж століття, що минуло відтоді, геніальний детектив з’явився в понад 250 кінострічках. Ця приголомшлива цифра, зафіксована в «Книзі рекордів Гіннеса», засвідчує, що історії про Шерлока Голмса екранізували частіше за будь-які інші твори світової літератури.

До найкращих фільмів про сищика з Бейкер-стріт належить легендарний радянський серіал «Пригоди Шерлока Голмса й доктора Вотсона»¹. Головні ролі в ньому блискуче виконали Василь Ліванов (Шерлок Голмс) і Віталій Соломій (доктор Вотсон). Обираючи саме цих акторів, режисер фільму Ігор Масленнікое певною мірою орієнтувався на малюнки Сіднея Паже — приятеля Конан Дойла й першого ілюстратора «Пригод Шерлока Голмса». Глядачі високо оцінили бездоганний смак, почуття міри, дотепність і майстерність акторів, чудову роботу режисера, прекрасне музичне оформлення, яке здійснив композитор В. Дашкевич. Серед заслуг творчої команди й те, що в телесеріалі напрочуд точно відтворено атмосферу Англії кінця XIX — початку XX ст.

Серед найновіших стрічок за мотивами творчості Конан Дойла варто назвати два британські проекти: детективний бойовик «Шерлок Голмс» (режисер Гай Річі, 2009 р.) та телесеріал «Шерлок» (режисери Ейрос Лін, Пол Макґіґан, Рейчел Талалей та ін., 2010-2017 рр.).

1. Розгляньте кадри з телесеріалу «Пригоди Шерлока Голмса й доктора Вот-сона». Які риси характерів героїв Дойла відтворили в них актори?

2. Які серії із циклу І. Масленнікова про Шерлока Голмса ви б порадили переглянути своїм знайомим? Чому?

3. Перегляньте будь-яку з екранізацій оповідань про Шерлока Голмса та поділіться враженнями від неї.

ОїідсуМкдві запитання і завдання

1. Який письменник увійшов в історію літератури як засновник детективного жанру?

2. Назвіть персонажів твору Е. А. По.

3. Прокоментуйте назву повісті «Золотий жук».

4. Схарактеризуйте особливості композиції «Золотого жука».

5. Назвіть особисті якості Леґрана, що допомогли йому розгадати таємницю золотого жука.

6. Хто такий Шерлок Голмс?

7. Хто виявився злочинцем в оповіданні А. Конан Дойла «Пістрява стрічка»? Якою була причина злочину?

8. Назвіть і схарактеризуйте оповідача у творах про Шерлока Голмса.

9. Які художні прийоми створюють атмосферу таємничості в оповіданнях Конан Дойла?

10. Складіть порівняльну характеристику доктора Вотсона й Шерлока Голмса.

11. Дайте визначення поняття «літературний детектив». На прикладах прочитаних творів укажіть характерні ознаки детективної літератури.

12. Що таке точка зору в літературному творі? Проілюструйте відповідь прикладами з оповідання А. Конан Дойла.

Теми творів

1. «Шерлок Голмс і доктор Вотсон — класичний детективний дует».

2. «Зображення винахідливості та кмітливості в оповіданні Е. А. По “Золотий жук”».

3. «Закони детективного жанру в оповіданнях А. Конан Дойла про Шерлока Голмса».

Клуб компетентних читачів

1. Виконайте одне із запропонованих завдань.

А. Порівняйте повість «Золотий жук» з романом Р. Л. Стівенсона «Острів скарбів». Які елементи пригодницької літератури з тих, що «винайшов» По, використав Стівенсон?

Б. Складіть порівняльну характеристику Леґрана, героя повісті Е. А. По «Золотий жук», і Шерлока Голмса з оповідань А. Конан Дойла.

2. Поясніть, чому англійський письменник Г. Велз сказав: «Шерлок Голмс — це людина, яка ніколи не жила, але ніколи й не помре».

3. Подискутуймо! Чи погоджуєтеся ви з тим, що Шерлок Голмс міг розслідувати злочини без доктора Вотсона? Обґрунтуйте свою позицію.

4. Як ви гадаєте, чи зміг би Леґран розкрити злочин, який описано в оповіданні «Пістрява стрічка», а Шерлок Голмс — знайти скарб золотого жука? Поясніть свою думку.

5. Прочитайте кілька оповідань А. Конан Дойла про Шерлока Голмса, які не ввійшли до підручника. Чи можна стверджувати, що їх побудовано за схемою, яку описав В. Шкловський (с. 190-191)? Обґрунтуйте свою відповідь.

6. Творча лабораторія. Групова робота. Розділившись на дві групи, виконайте одне із запропонованих завдань.

А. З огляду на художні особливості творів Е. А. По та А. Конан Дойла складіть порадник «Як написати класичний детектив?».

Б. За прочитаними оповіданнями А. Конан Дойла складіть «досьє»¹ на Шерлока Голмса.

7. Мандруємо інтернетом. Знайдіть у мережі необхідні матеріали та підготуйте презентацію будь-якого українського літературного детективу. Розкажіть, хто автор твору та коли його написано, опишіть основних персонажів, коротко перекажіть сюжет, доберіть ілюстрації, доведіть, що це детектив. Поміркуйте, у чому можуть виявлятися особливості саме українського літературного детективу. Оформте слайди презентації.

 

 

 

Це матеріал з підручника Зарубіжна література за 7 клас Волощук