1. Формування союзів племен та їхнє розселення

Початки формування сучасних слов’янських народів криються в часах, коли на території Східної і Південно-Східної Європи розпочалося Велике розселення слов’ян, яке тривало до кінця VII ст. Єдина до цього слов’янська спільнота поступово розпадалася на східно-, західно-, південно- й північнослов’янські племінні утворення. На середину І тис. на історичних теренах України вже існували Антський і Склавинський союзи слов’янських племен. Після розгрому в V ст. гунів і загибелі Західної Римської імперії Антський союз почав відігравати помітну роль у Східній і Південно-Східній Європі. Однак на початку VII ст. він був розгромлений аварами. Вони також поневолили племінне утворення склавинів. Це дещо загальмувало, але не припинило суспільного і господарського розвитку тієї гілки слов’янства, яка в майбутньому стала основою формування українського етносу.

Слов’янські племена колонізували нові землі й, об’єднуючись, утворювали нові союзи племен.

До кінця VIII ст. в історичних межах сучасної України сформувалося сім політичних союзів: дулібів (волинян, бужан), древлян, хорватів, полян, уличів, тиверців, сіверян. Одним із перших виник дулібський союз, що об’єднував племена, які заселяли території від Західного Бугу на заході до Горині на сході та від Прип’яті на півночі до басейну Верхнього Дністра на півдні. Після його розпаду (середина VII ст.) частина племен створила союз бужан (волинян).

Не до кінця з’ясованою залишається історія уличів і тиверців. Вочевидь, перші з них сформувалися на території, розташованій південніше місця розселення полян, між річками Оріллю, Дніпром і Самарою та в лісостеповій

частині Південного Бугу. У Прутсько-Дністровському межиріччі утворилися племена тиверців, які згодом зайняли територію до Південного Бугу.

Хорвати займали терени Верхньої Наддністрянщини (західніше р. Збруча), межиріччя Верхнього Пруту й Дністра, Північну Буковину, Прикарпаття й частину Закарпаття.

Східніше волинян мешкали древляни. Межі їхніх земель простягалися від р. Случі на заході й майже до Дніпра на сході, від річок Уборті та Прип’яті на півночі до р. Тетерева на півдні. Поляни осіли в Середньому Подніпров’ї від р. Тетерева на півночі до вододілу річок Ірпіня і Росі на півдні. Сіверяни заселили землі Лівобережжя в середній течії Десни, на берегах р. Сейму та у верхів’ях Сули. На теренах сучасних Білорусі й Росії існували східнослов’янські союзи племен дреговичів, радимичів, в’ятичів та ін.

2. Виникнення серед слов’ян зародків державного життя

Поступово ускладнювалася суспільна організація союзів слов’янських племен. Великі роди розпадалися на окремі сім’ї, які складалися з батьків і неодружених дітей. Кожна така сім’я мала власне сімейне господарство. Помітну роль відігравали збори чоловіків-воїнів, або народні збори (віча), які розв’язували найважливіші питання життя племінної общини. На її чолі стояли племінні вожді. В умовах зростання ролі племінних союзів як військово-політичної сили підвищувалося значення воєначальників племені - князів, а також дружинників - озброєних професійних воїнів, котрі служили вождям і князям за винагороду. Племінні вожді, князі і дружинники привласнювали значну частину захопленої під час військових походів здобичі. З князів і дружинників почалося формування племінної верхівки, у руках якої зосереджувалася влада.

Щоб захиститися від войовничих сусідів, слов’яни починають створювати укріплені поселення, які незабаром стають адміністративно-політичними та культурними центрами окремих племінних княжінь або земель, на які перетворюються протягом V-IX ст. племінні союзи.

Таким утворенням у межах Середнього Подніпров’я на кінець VIII ст. стало Полянське племінне княжіння. У ньому досить інтенсивно відбувалися процеси, сприятливі для формування державності. Зростало значення Києва - його головного осередку, заснованого, за літописною традицією, полянським князем Києм. Завдяки вдалому географічному розташуванню Київ поступово перетворився на важливий політичний та культурний центр східних слов’ян.

3. Крим, Південь і степовий Схід у ранньому середньовіччі

Історичний розвиток Криму і Північного Причорномор’я, територія яких з давніх часів стала зоною контактів різних цивілізацій, протягом І - на початку ІІ тис. н. е. відбувався дещо відмінним від зони слов’янської осілості шляхом.

Від античної доби південнокримський регіон успадкував різні форми державності: грецькі міста-поліси (Ольвія, Херсонес, Тіра, Ніконій, Панти-

капей) з демократично-республіканським устроєм;

Скіфське царство, політичним центром якого був Неаполь Скіфський; Боспорське царство із сильною спадковою одноосібною владою; Понтійське царство, яке після поразки царя Мітрідата VI Єв-патора відійшло під протекторат римлян.

На зламі І тис. до н. е. - І тис. н. е. тут помітно посилюються візантійські впливи. У VI ст. візантійці заснували у Криму фортеці Калаліту (м. Ін-керман), Горзувіти (м. Гурзуф) та Феодоро, що розташовувалася на горі Мангуп поблизу сучасного Бахчисарая. Під 960 р. джерела згадують візантійське поселення Алубіку (м. Алушта). Протягом І тис. н. е. помітно зміцнилося військово-політичне значення Херсонеса, який на середину ІХ ст. перетворився на центр військово-адміністративного округу Візантії - Херсонської феми. У ІІІ-IV ст. на території гірського Криму постала країна готів Дорі (Дорос), яка в першій половині ІХ ст. стала васалом Візантійської імперії.

У V-VH ст. у степовій зоні Приазов’я з’явилися алани. На початку VH ст. тут виникло державне утворення тюркомовних булгар. У середині VH ст. у Прикаспії й Приазов’ї утворюється сильна держава - Хозарський каганат (її володіння простягалися майже до сучасного Харкова), яка поширила свої впливи на Північне Причорномор’я, а пізніше - на Крим. Наприкінці VIH -на початку ІХ ст. хозари підпорядкували собі Готію та Херсонес.

Протягом 820-830-х рр. на території Північного Причорномор’я з’являються угорські племена, які утворюють свої адміністративно-політичні центри спочатку на лівому березі Дніпра (Леведія), а потім на його правобережжі (Етелькуза). Щоправда, уже на кінець ІХ ст. угорці були витіснені звідси печенігами, які утвердилися у кримських степах до ХІ ст. Відтоді й до першої чверті ХІІ ст. у степовому Криму панували половці, які справили помітний вплив на процеси кримськотатарського етногенезу.

Через Візантію рано зазнали на собі християнських впливів Крим і Північне Причорномор’я. У ІІІ ст. тут існувало вже 6 православних єпархій (Скіфська, Херсонеська, Боспорська та ін.); у VIH ст. було засновано підпорядковану Константинопольському патріарху Готську митрополію. Поширювалися також іслам та іудаїзм, серед простолюду зберігалася віра в сили природи.

Що хотіли сказати поляни, заплативши хозарам данину мечами?

4. Взаємини із сусідами

Географічне розташування території осілості східнослов’янських племен істотно впливало на характер відносин із сусідніми народами й державами. Ця територія знаходилася на межі між Сходом і Заходом, на межі двох великих цивілізацій - азійської та європейської, а отже, не випадково вчені називають її Великим кордоном. Саме тут перехрещувалися давні дороги і торгові шляхи зі сходу на захід і з півночі на південь, якими переміщувалися різні племена й народи. Ці землі були відкритими і не захищеними природними бар’єрами, що робило їх вразливими для набігів і вторгнень.

Упродовж VII-VIII ст. основну загрозу для місцевого населення становили прийшлі народи зі Сходу й Півдня. Так, далеко не завжди мирно складалися відносини з волзькими булгарами та хозарами. Намагаючись підкорити сусідні племена, хозари спочатку обклали даниною радимичів, в’ятичів і сіверян, а пізніше - й полян. Боротьба з ними сприяла згуртуванню племен Полянського племінного княжіння, які торгували з Хоза-рією. Можливо, саме звідти вони запозичили титул володаря - каган.

Проживаючи на теренах Великого кордону, східні слов’яни, з одного боку, змушені були захищатися від войовничих сусідів зі зброєю в руках, а з другого - мали можливість переймати їхній досвід у творенні матеріальної та духовної культури.

Важливими для східних слов’ян були відносини з Візантією. Досить активно розвивалася торгівля через торговельний шлях «із варяг у греки». Він поєднував Візантію із скандинавськими народами (данцями, шведами і норвежцями) і пролягав від Балтійського моря через озера Ладозьке й Ільмень, а далі по Дніпру до Чорного моря. Київ на цьому водному шляху був вузловим пунктом. Оскільки східні слов’яни контролювали Подніпров’я, а отже, - частину торговельного шляху, то мали від торгівлі великий зиск. Навіть більше - намагалися поширити свій вплив і на території, підконтрольні Візантії. Через це відносини періодично загострювалися. Так, наприкінці VIII ст. полянський князь Бравлін напав на Кримське узбережжя, яке було під владою Константинополя.

На заході слов’яни встановлювали зв’язки із західними слов’янами -майбутніми словаками, поляками і чехами.

Обговоріть у загальному колі взаємовпливи народів, які населяли територію сучасної України в VI-VIII ст.

Поміркуйте про вплив торговельного шляху «із варяг у греки» на розвиток Києва. Свої міркування викладіть у невеликому повідомленні.

Майже всі слов’янські племінні союзи мешкали у смугах лісостепу та лісу. Поміркуйте, як це могло впливати на спосіб їхнього життя (зокрема, харчування, одяг, житло і захист від нападників).

1. Що відбувалося раніше: Велике розселення слов’ян чи Велике переселення народів?

2. Використовуючи карту на с. 11, покажіть регіони розселення східних слов’ян на території сучасної України. Хто були їхні сусіди з півдня, півночі, сходу і заходу?

3. Використовуючи додаткову літературу або Інтернет, довідайтеся про походження назв племен східних слов’ян.

4. Визначте особливості розвитку східних слов’ян, зумовлені географічним розташуванням території їхньої осілості.

5. Схарактеризуйте відносини східних слов’ян із сусідами.

Це матеріал з підручника Історія України за 7 клас Смолій