Інформація про новину
  • Переглядів: 1053
  • Дата: 26-11-2018, 10:22
26-11-2018, 10:22

Павло Тичина

Категорія: Українська література




Павло Тичина

(1891—1967)

Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 року в селі Пісках Ко-зелецького повіту на Чернігівщині в сім'ї церковнослужителя. Освіту здобув у початковій школі та в духовній семінарії в Чернігові. Під час навчання співав у семінарському, а згодом у міському хорі. Музикальність — важлива риса особистості П. Тичини — набула яскравого вияву в його поетичній творчості.

За часів чернігівського побуту П. Тичина дебютував як поет — перші твори написав у 1906 році. А з 1912 року публікував поезії на сторінках журналів «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата» та ін.

У 1913 році Тичина переїхав до Києва, вступив до Комерційного інституту. Навчання поєднував з працею в театрі М. Садовського, у якому виконував обов'язки помічника хормейстера. Літературні інтереси зумовили співробітництво П. Тичини з газетою «Рада» (пізніше — «Нова рада»). Тоді й познайомився з відомими українськими критиками А. Ніковським та С. Єф-ремовим.

На творчість П. Тичини вплинули події 1917 року, пов'язані з боротьбою українців за незалежність. Поет підтримав народний рух за національну свободу.

Дебютна збірка П. Тичини «Сонячні кларнети» (1918) стала помітною подією в українській літературі. Вона засвідчила появу талановитого поета європейського рівня.

Далі був складний шлях через тривоги й сумніви, навіяні кривавими подіями визвольних змагань. Суперечливі настрої тих часів віддзеркалились у збірках «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Вітер з України».

У 1923 році П. Тичина переїхав до Харкова. Переїзд збігся з початком творчої кризи. Харківське літературне життя відзначалось активністю та водночас і помітним ідеологічним наглядом з боку влади, що поступово посилювався. У різний час поет входив до таких організацій, як «Гарт»і ВАПЛІТЕ2.

Із розгортанням масових репресій проти української інтелігенції П. Тичина видав ідеологічно «правильну» збірку «Партія веде» (1934), у якій уславив комуністичну владу. Згодом поет став визнаним класиком української радянської літератури. Він написав ще багато поетичних книжок. За літературні заслуги перед правлячим режимом П. Тичина одержав немало нагород.

Помер Павло Тичина 16 вересня 1967 року в Києві.

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

У зручній для вас формі (тексту, плану, таблиці, схеми) запишіть відомості про життєвий шлях Павла Тичини.

Рання творчість П. Тичини

Справжньою класикою української лірики стала рання творчість П. Тичини. Це збірки «Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі», «Вітер з України», а також окремі поезії поза збірками, написані в 1907—1929 роках.

Книжка «Сонячні кларнети» побачила світ наприкінці 1918 року в Києві. Значну допомогу у її упорядкуванні надав редактор газети «Нова рада» літературний критик А. Ніковський. Поява «Сонячних кларнетів» одразу визначила першорядне місце П. Тичини в українській літературі. Книжку дуже високо оцінили критики й читачі. Критик С. Єфремов писав: «Сталося так, що цей молодий мрійник з оберненим у глиб поглядом у першій же своїй книзі виступає таким дозрілим, таким глибоко оригінальним і разом глибоко прив'язаним до кращих нашого письменства традицій, що не могло бути й сумніву, що ось перед нами нова в його історії сторінка записується, свіжа, захоплива і глибока».

Рання лірика П. Тичини споріднена з поетичною творчістю його старших сучасників — Олександра Олеся та М. Вороного. Вона так само належить до символізму. Належність ранніх творів П. Тичини до символізму очевидна. Його ліричний герой — уважний і захоплений спостерігач. Він сприймає дійсність як мінливий рух космічних стихійних сил та водночас усвідомлює, що його особисті почуття теж залучаються до загальної динаміки світу. Як зауважив В. Стус, у «Сонячних кларнетах» «людину було возвеличено в космічному масштабі, там існувала гармонія людини і всесвіту».

Навіть переломні події, пов'язані з боротьбою українського народу за волю й незалежність, поет виводить у символічний план і трактує в поемі «Золотий гомін» як стихійну боротьбу різноспрямованих сил самого життя.

Світ «Сонячних кларнетів» пронизаний духом музики. Автор немовби прагне перетворити свої слова на мелодію — мовляв, тоді вони набувають ознак справжньої поезії. Зі звуком органічно погоджується колір. Світло і музика, неповторне поєднання кольорів і звуків належать до визначальних рис творчості поета.

Характеризуючи індивідуально-авторський стиль П. Тичини, дослідник Ю. Лавріненко використав поняття «кларнетизм», що походить від назви збірки «Сонячні кларнети». Він вважав, що П. Тичина збагатив і ускладнив символізм — поєднав його з виражальними можливостями деяких інших напрямів — неоромантизму, імпресіонізму, авангардизму.

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. Хто допомагав поетові в підготовці дебютної збірки?

2. Які українські автори найбільше вплинули на П. Тичину?

3. До якого літературного напряму належить рання творчість поета?

4. Чому вчені розглядають «кларнетизм» як індивідуальний стиль П. Тичини?

У єдності з природою («Арфами, арфами...»)

У «Сонячних кларнетах» мотив єдності з природою чи не основний. І природа тут не декоративний малюнок довкілля, а могутня жива стихія, до якої належить і сама людина.

Відповідно весняне оновлення в поезії «Арфами, арфами...» поширюється й на людину, бо людське «я» ліричного героя цілком занурюється в загальний плин природних процесів.

Не лише тематично, а й за способом відтворення дійсності та емоційним наповненням вірш П. Тичини перегукується з поезією М. Вороного «Блакитна Панна». Усього лише перегукується, а не є наслідуванням. Обидва автори — символісти, обидва експериментують зі словом, однак при цьому кожен зберігає свій оригінальний погляд на світ.

У спогляданні природи ліричний герой покладається на інтуїцію. Наперед висуваються слухові та зорові враження. Переважають образи символічні — вони не вказують, а натякають, їхня смислова багатозначність просто унеможливлює буквалістське сприйняття.

Образи частіше незвичні, яскраві й навіть подекуди екзотичні. А поєднання цих образів навіть парадоксальне. Гаї — ці природні арфи — своїм гомоном «обзиваються», повідомляючи про урочисту ходу весни, що, немов дівчина у святковому вбранні — «квітами-перла-ми закосичена».

Молодість і краса, буяння весняної енергії та радісне передчуття змін: не лише «бій вогневий», а й сміх та плач «перламутровий». Буде життя, нова й світла його сторінка, і вже панує це відчуття в душі ліричного героя, залученого до виру весняних змін. І як же тут без «любої-ми-лої», котрій усього лише варто відкрити «колос

вій», щоб так само доєднатися до цього чудесного світу оновлення і ясної небесної блакиті?

Завдяки численним алітераціям та асонансам весняна мелодія природи «звучить» в унісон із піднесеною мелодією душі ліричного героя. А погодження властивих народній ліриці пестливих слів (поточки, дзвіночки) з авторськими неологізмами (самодзвонними, ніжнотонними) додає всій поезії вишуканої простоти і свіжості.

Читацький практикум

Прочитайте вірш. Виконайте завдання.

Арфами, арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Думами, думами —

наче море кораблями, переповнилась блакить Ніжнотонними:

Буде бій Вогневий!

Сміх буде, плач буде Перламутровий...

Стану я, гляну я —

скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий З переливами:

Йде весна Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Любая, милая, —

чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай.

Там за нивами:

Ой одкрий Колос вій!

Сміх буде, плач буде Перламутровий.

1914

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. Яке враження справив на вас твір «Арфами, арфами...»? Які емоції, настрій він викликав?

2. Визначте провідний мотив твору «Арфами, арфами.».

3. Які емоції переживає ліричний герой?

4. Визначте зорові, слухові образи, створені поетом у вірші «Арфами, арфами.».

5. Які образи, на вашу думку, можна вважати символічними? Аргументуйте свою відповідь.

Досліджуємо самостійно

6. Порівняйте поезію П. Тичини «Арфами, арфами.» і твір М. Вороного «Блакитна Панна». У чому виявилася самобутність поетичного обдарування цих поетів?

Молодість і кохання («Ви знаєте, як липа шелестить...»)

Мотиви весни, молодості й кохання складають основу вірша Олександра Олеся «Чари ночі». У П. Тичини є чимало спільного із цим відомим символістом. Весна, ніч, місяць, зорі і, звичайно ж, солов'ї — що ще треба натхненному українському авторові, щоб розповісти про щастя закоханої людини?!

Молодь не завжди стримує емоцій, бо сприймає все без тих обмежень, що їх з віком накладає на людську душу життєвий досвід. А коли перша закоханість поєднується з радісним весняним настроєм, як у ліричного героя поезії «Ви знаєте, як липа шелестить.», то хочеться поділитися своїми почуттями з усім великим світом.

Однак твір П. Тичини не лише про кохання, а й про молодість і щастя, пережите в молоді

літа. В українському мистецтві таке поєднання мотивів (весна, молодість, щастя) є традиційним. Із найближчих попередників Олександра Олеся і П. Тичини згадаймо Л. Глібова з його ліричною перлиною «Стоїть гора високая» («А молодість не вернеться, /Не вернеться вона!...»). Ті самі мотиви були доволі популярними в романтизмі й сягають вони народного джерела — у народній ліриці «літа молодії» є одним із поширених і знакових образів.

І якщо Олександр Олесь у «Чарах ночі» закликає ловити «летючу мить життя», то, здається, ліричний герой твору П. Тичини сповідує дуже схожу життєву філософію. Він шукає однодумців, звертаючись зі своїм монологом до людей зі спорідненими душевними переживаннями, що здаються йому по-справжньому щирими, бо йдуть від серця.

П. Тичина просто нагадує, що все на світі повторюється, але скільки б не писали про весну, молодість і щастя, кожне нове покоління, кожна окрема людина буде все це щоразу відкривати лише для себе, набуваючи індивідуального, багато в чому неповторного емоційного досвіду.

Вірш П. Тичини вирізняється своєю інтонаційною організацією. Риторичні питання й повтори сприяють творенню ефекту довірливого спілкування: схвильований і переповнений емоціями герой не здатний стримувати своїх почуттів — йому дуже кортить поділитися з іншими своїм щастям.

Читацький практикум

Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? —

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі,

Кохана спить...

Ви чули ж бо: так липа шелестить. Ви знаєте, як сплять старі гаї? — Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов’ї.

«Я твій», — десь чують дідугани.

А солов’ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї! 1911

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. Яким є провідний мотив твору?

2. Які мотиви поєднуються в поезії?

3. За допомогою яких прийомів забезпечується інтонаційна виразність поезії? Досліджуємо самостійно

4. Порівняйте поезії Олександра Олеся («Чари ночі») і Павла Тичини («Ви знаєте, як липа шелестить...»). Що їх споріднює, і чим вони різняться?

Дивні малюнки словом («Пастелі»)

Використання виражальних можливостей різних видів мистецтва — одна з ознак індивідуального стилю П. Тичини. Не лише музика, а й живопис стають йому в пригоді. Це переконливо засвідчує цикл із чотирьох віршів «Пастелі».

Певно, кожному з нас доводилося чути вислів «пастельні тони». Так говорять про кольори м'яких і ніжних відтінків. А власне пастелями називають твори в певній живописній техніці. Вони виконуються за допомогою спеціальних кольорових олівців, зроблених зі спресованої фарби.

Автор не випадково назвав свої вірші пастелями. Кожен із творів — окремий малюнок якоїсь частини добового циклу. Строфічне кільце (повтор рядків на початку і в кінці тексту)

надає всім поезіям композиційної стрункості. Дуже незвичний ефект створюється за допомогою численних персоніфікованих образів. Ромашки вранці розплющують очі, день випиває доброго вина, вечір приходить навшпиньки і вкладається спати, «на вуста поклавши палець», а буркотлива старенька ніч просить укрити її, бо нездужає.

Кожна частина доби почергово змінюється на іншу, залишаючи по собі враження дивної, майже казкової мозаїки кольорів і звуків. Емоційне наповнення циклу дуже врівноважене й ніжне — справді пастельне. Воно супроводжує тихе й світле відчуття гармонії, що зринає в душі від споглядання краси довколишнього світу.

Читацький практикум

Прочитайте вірш. Виконайте завдання.

Пастелі

і

Пробіг зайчик.

Дивиться —

Світанок!

Сидить, грається,

Ромашкам очі розтулює.

А на сході небо пахне.

Півні чорний плащ ночі Вогняними нитками сточують. — Сонце —

Пробіг зайчик.

II

Випив доброго вина Залізний день.

Розцвітайте, луги! —

: я йду — день —

Пасітесь, отари! —

: до своєї любої — день — Колисково, колоски!

: удень.

Випив доброго вина Залізний день.

III

Коливалося флейтами Там, де сонце зайшло. Навшпиньках підійшов вечір. Засвітив зорі,

Прослав на травах тумани І, на вуста поклавши палець, — Ліг.

Коливалося флейтами Там, де сонце зайшло.

IV

Укрийте мене, укрийте:

Я — ніч, стара,

Нездужаю.

Одвіку в снах Мій чорний шлях.

Покладіть отут м’яти,

Та хай тополя шелестить. Укрийте мене, укрийте:

Я — ніч, стара,

Нездужаю.

1917

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. Що таке пастелі?

2. Чому автор дав таку назву поетичному циклу?

3. Які емоції переважають у творах циклу?

Досліджуємо самостійно

4. Звернувшись до тексту, розгляньте випадки персоніфікації. З якою метою автор використав цей прийом?

5. Які зорові образи створює автор?

Спогади про кохання («О панно Інно...»)

Лірична поезія не любить прямого слова, а тим паче коли це поезія інтимна. Над усе важливі натяки, умовчання, що допомагають зберегти загадку кохання. Та чи й узагалі можливо емоції закоханої людини підпорядкувати законам логіки?

Вірш «О панно Інно...» важко пояснити самим лише розумом. Автор розраховує на здатність співпереживання, емоційний досвід читачів, котрим знайомий стан закоханості, що надовго залишає свій слід у людській душі. Його ліричний герой, занурившись у спогади, якраз і розмірковує над складністю, навіть парадоксальністю людських емоцій.

Дослідники вказували, що ця поезія має й біографічну основу. Ще за часів свого чернігівського побуту П. Тичина був безнадійно закоханий у Поліну Коновал та одночасно симпатизував її сестрі Інні. Через роки він створив поетичний твір про ті давні й дивні почуття.

Здається, саме самотність підштовхнула ліричного героя до сповіді («Я — сам. Вікно. Сніги...»). Подумки із засніженої зими сьогодення він переноситься до весни й кохання («Давно. Цвіли луги.»). Та й не одразу говорить те, що хотів насправді сказати. Адже від згадки про одну сестру, яку любив «дитинно, злотоцінно», майже непомітно переходить до відвертої й інтимної розмови з іншою («О люба Інно, ніжна Інно.»). А тут ще й пам'ять заплутує — сама пропонує спогади про «іншу сестру» («Зимовий вечір. Тиша. Ми».). І далі все розвивається майже поза волею героя («А хтось кричить: ти рідну стрів!»).

І не важливо, зрештою, чи був герой насправді закоханий в «іншу сестру», чи просто самотність, пам'ять і фантазія зіграли з ним отакий жарт. Не випадково автор лишив фінал відкритим: «Сестра чи Ви? — Любив.». І справді, головне те, що любив! Бо ж яке кохання без загадки?

Читацький практикум

Прочитайте вірш. Виконайте завдання.

О панно Інно, панно Інно!

Я — сам. Вікно. Сніги...

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Любив? — Давно. Цвіли луги.

О люба Інно, ніжна Інно,

Любові усміх квітне раз — ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги.

Я Ваші очі пам’ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий — я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів! І раптом — небо. шепіт гаю.

О ні, то очі Ваші. — Я ридаю. Сестра чи Ви? — Любив.

1915

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. Яке враження справив на вас твір?

2. Чи має ця поезія біографічну основу?

3. Яку роль у ній відіграють спогади?

4. Чому автор поєднав мотив самотності з мотивом кохання?

5. Які емоційні стани переживає ліричний герой?

Поетична епітафія («Пам'яті тридцяти»)

Поезію «Пам'яті тридцяти» визначають як вірш-реквієм або епітафію — текст на честь померлих героїв. Це зразок громадянської лірики, твір, у якому поєдналися різні емоції — жалоба за загиблими та уславлення їхнього патріотизму.

Вірш присвячено молодим захисникам України, студентам і гімназистам, які загинули в січні 1918 року поблизу селища Крути на Чернігівщині. Вони стримали наступ російських військ та полягли в нерівному бою із загарбниками. У березні 1918 року відбулося їхнє перепоховання в Києві на цвинтарі, що на Ас-кольдовій могилі (урочище на правому березі Дніпра).

П.Тичину глибоко вразила смерть молодих людей, цвіту української нації. Загиблі для нього — мученики, які віддали життя за вільне майбуття свого народу. Недарма поет пояснив їхній подвиг як самовіддану боротьбу зі злом («Вмерли в Новім Заповіті/З славою святих...»). Вони пожертвували життям, захищаючи свій народ та його національні ідеали.

Виклад урочистий і піднесений, сповнений емоцій. А серед почуттів панують скорбота та праведний гнів супроти ворогів-убивць («Боже, покарай!»), але аж ніяк не зневіра і відчай. Цей твір звеличує героїзм, подвиг славних синів українського народу.

Читацький практикум

Прочитайте вірш. Виконайте завдання.

На Аскольдовій могилі Поховали їх —

Тридцять мучнів українців, Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі Український цвіт! —

По кривавій по дорозі Нам іти у світ.

На кого посміла знятись Зрадника рука? —

Квитне сонце, грає вітер І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн? Боже, покарай! —

Понад все вони любили Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті З славою святих. —

На Аскольдовій могилі Поховали їх.

1918

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. Яке враження справив на вас твір?

2. Яким є провідний мотив поезії?

3. У чому полягає її жанрова своєрідність?

4. Які емоції поєднались у творі?

5. Поміркуйте, якими художніми засобами автор передає емоційний стан ліричного героя.

Поема-симфонія «Сковорода»

Симфонія — жанр оркестрової музики із чотирьох частин, кожна з яких має свою тональність. Поема П. Тичини теж складається з таких частин: Allegro giocoso (весело, грайливо), Grave (поважно, урочисто), Risoluto (твердо, рішучо), Finale. Це новаторська поетична форма, що поєднує виражальні можливості слова і звуку. Внутрішні монологи, діалоги й полілоги разом нагадують хор голосів — так у межах літературного жанру вирізняються риси хорової симфонії.

Над першим варіантом твору П. Тичина працював у 1920—1922 роках. У подальшому автор уносив до поеми зміни, не раз повертався до неї, але так остаточно й не завершив.

Поет багато читав про Григорія Сковороду й добре знав його філософію, однак при цьому переосмислив образ славетного мислителя, фактично запропонував альтернативну версію його духовного профілю.

Існує поняття альтернативної історії. Цей жанр зображує те, що могло статися, коли б історія в один зі своїх переломних моментів пішла іншим шляхом. Схожим чином можна визначити й альтернативну біографію — індивідуальну історію особистості. У поемі П. Тичини Сковорода зображений у дусі альтернативної біографії: автор наблизив давнього мислителя до ідеологічних шукань своєї доби.

У першій частині поеми переважає весела, оптимістична тональність. Мудрець декілька місяців гостює в Китаєвій пустині — милується красою природи, переживає внутрішню гармонію, «і мир, і злагоду, й любов». Та цю гармонію порушує зустріч з Маринкою, звичайною дів-чинкою-пастушкою. Вона чимось нагадала Сковороді колишню ученицю Марію, яку й досі він не може забути. Пастушка зі сльозами на очах розповіла про своє тяжке нужденне животіння. А ще й убили її брата-повстанця. Саме тоді

філософа й огортають сумніви: «Чи справжня була моя проповідь, яку я підносив?». Сковорода переживає щось схоже на прозріння: чи варті чогось його слова про мир і гармонію, коли вони не допомагають простим людям.

Друга частина витримана в урочистій тональності. Сковорода рішуче відкидає пропозицію приєднатися до монастирської братії й дає ченцям настанову: «Покиньте рясу, пахать ідіть!». Усвідомивши нове покликання — бути з народом — він вирушає в дорогу.

У третій частині розкриваються етапи внутрішньої метаморфози філософа. Він визнає марність своїх молитов, натомість виступає за радикальні дії: «І зрозумів Сковорода: / повстання. / Лише повстання знайдуть язик і мову, / якою б можна / до панів промовлять». Він уже морально готовий мандрувати по селах і проповідувати нові погляди, бо серед простих людей сподівається «душу свою з суспільною з'єднать...».

Нарешті, Finale, завершальна частина поеми. Сковорода зустрічає колишню ученицю Марію. Жінка, якій колись передавав свої ідеї, дуже змінилася. Вона на боці свого коханця — генерала, котрий жорстоко придушив бідняцьке повстання. Марія вихваляється, що вбивала повстанців цілу ніч — «одного в яру / просто руками задушила». Сковорода розуміє, що Марія вбила брата пастушки Маринки, який приєднався до повстанців. Філософ вражений і розгублений. Він свідомий того, що досі все робив не так: «Бо шляхту бачив — не народ, /бо панство просвіщав, а не голоту». Аж тут у події втручається повсталий народ: убивають Марію,

збираються розстріляти й самого Сковороду, та один студент упізнає філософа й добивається його звільнення.

Дослідники відзначали формальну майстерність автора поеми, однак підкреслювали його залежність від комуністичної ідеології. На догоду цій ідеології П. Тичина зобразив Г. Сковороду прихильником збройного повстання, який розчарувався у власних ідеях. Не випадково відомий учений С. Єфремов зауважив: «Почата в м'яких, лагідних тонах «Сонячних кларнетів», поема, видимо, переживала разом з автором пертурбації і в своєму змісті, аж поки докотилася до сліпого заулку, з якого немає ходу».

Читацький практикум

Прочитайте уривок поеми. Виконайте завдання.

Симфонія «Сковорода»

Поема

(Уривок)

Allegro giocoso1

...Три місяці пробігло, мов кораблі веселі в морі — всіма цвітами процвітані, добрим скарбом переповнені.

Три місяці — пустинь Китаївська і в ній Сковорода немов пливли — поміж садами рожаїстими, серед криничного узлісся, на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче.

Уранці,

ще тільки небо почне наливаться

і вітер зелений одчалить в далечінь, —

уже Сковорода

встає з досвітньої молитви

і в сад іде.

Там птиці ранок опадуть, клюють-клюють, не доклюються і солодко співають, сон розказують.

А сонце скрізь у всі кінці, мов над главою Моїсея, послало сяючії роги — і дзвонить, і гуде, і світлом землю наповняє щедро, щедротно.

Сковорода

на землю упаде,

цілує квіти, трави гладить,

росою очі, немов незрячі, протирає —

0 господи, як ти всього мене наповнив щедро, щедротно!

Пошли ж душі моїй спокій,

1 мир, і злагоду, й любов, я більш нічого не бажаю,

0 всеблаженний!

1 всеблаженний знову десь почує, і Сковороді

такий мир у серце ввійде, що він од радості і бігає, і плаче, і кожне дерево вітає, метелику й комашці дякує — за все, за все!

Тим часом дзвін із-за тополь покличе пустинь на обідню.

І Бога грізного устав

ідуть вичитувать ченці похмурі —

один по одному,

попід оградою,

мовчки...

І спиниться Сковорода (не може не спинитись!) — він бачить, як вони уже аж перед самим храмом

оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають, що гість отця Іустина до храму невхожий.

І гірко стане на душі.

Замість гармонії пійдуть зітхання, і думи тяжкі поженуть у поле, на край світу...

Поле, поле!

Яке воно кругле!

Яке воно просте і довершенне — поле!

За кругом круг тече, за гору гора забігає.

Отут,

тут справжній ключ до душі.

Колос зігнувся і дивиться в землю — пізнай себе самого.

Небо в тисячі люстер перехмарюється — пізнай себе самого.

Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу — пізнай себе самого.

Се ж бо єсть:

бренне, текуче і безконечне, немов фігурний триугол, в якому і три, і два, й один — одно і те ж.

Одно і те ж старого городища сум — пізнай себе самого.

І понад гречкою бриніння бджіл, а ще отари понад лісом, і Києва далекого торжественність нагорна, — усе, усе в природі каже: пізнай себе самого, пізнай. І

І знову сповнюється миру душа Сковороди.

І тиху флейту з-за пояса діставши,

він починає славить світ, того, хто в світ його послав і пізнавать себе самого научив.

І тиха флейта, як метелик, летить до лісу, на жита, прозоро над Дніпром тріпоче, до всіх просторів признається і повертається назад, немов голубка з маслиною в дзьобу;

мир, мир душі твоїй, — сказав всевишній, — мир.

І слухає Сковорода цю відповідь, нової пісні починає, очі заплющені, хитається в ритм — подяка Богові за все.

Найперше ж:

за те, що потрібне зробив нетрудним, а трудне непотрібним.

На всіх шляхах життя єднай свою хисткую волю

з волею творця.

Подяка богові за все.

Грає, грає Сковорода, а день вже хмариться назад і якось хилиться, як колос, в землю.

Іде отара од води,

і дівчина-пастушка послухать зупинилась. Чернець, подумала, — а не чернець: безвусий, безбородий, і дудка не проста.

Почув Сковорода невинний погляд, очі розплющив.

— Маріє!.. Ти?..

— Е ні, зовуть Маринкою, а почім ви мене знаєте?

— Маріє, Маринко... — без ліку повторяв, і брав її за руку, і дивився довго-довго.

Такії очі були

у його учениці у Марії,

коли в знайомого він жив на пасіці.

Вже стільки літ пройшло, а він забуть не може її ласкавість, і красу, і повнолітній голос.

— Маріє, Маринко. — без ліку повторяв.

Маринка сіла.

Спідничкою закрила ноги, в долоні всю голівку узяла, говорить.

— Чиї вівці пасе?

Хіба це не однаково, чиї?

Колись я думала, що можна жить працюючи, аби земля родила.

Тепер — ні.

Бо батько й мати горби понаробляли, а все панові, бодай йому не дихать! —

Ще більше голівку заховала, щоб сліз не видно.

А сльози, сльози, як слова!

— Одна

пішла я раз у панський двір.

А пан на ніч сказав мені зостатись, грозив ножем і мордував, — та не далася я, втекла.

А ці ченці, —

0 господи, пройти й у церкву не дадуть!

Та що казать.

Помовчала Маринка.

Й день затих.

То хмари все хмаріли, а то у тучу всі зійшлись

1 звідти

ціляли в блиск розколотого неба, в Дніпрі одбившись.

У купу вівці збились.

Немов із холоду, ягнятко на руки полізло.

— А вам, напевно, весело живеться, що ви все граєте?

Я бачила й учора вас.

А брат мій у повстанцях, — та й зразу схаменулась.

Взяла ягнятко й понесла.

А вітер їй заходив збоку

і рвав спідничку і кісник,

аж поки з вівцями в яру вона не зникла.

А вітер все заходив збоку.

Сковорода на бистрі ноги встав, хотів її догнать, обнять, потішить, утерти сльози недитячі, та тут

повз нього карета, закрившись курявою, на Київ покуріла.

І довго пан з вікна дивився,

який то юродивий

очима доганяв його, а мо’ й словами:

простягне руки до Дніпра

та й знов тремтячі одведе,

немовби воздух тихо прийме.

Сльози гніву, бурі серця великого говорить не дають.

«Напевно, весело живеться».

Ніколи блискавка отак не била, не палила, як душу його ці слова.

Справді.

Чого прийшов він в цюю пустинь?

Хіба не на те, щоб пожить?

Щоб мир знайти і спокій і бога щасливого в собі відчути, у натурі Бога, якого і Сократу не вдалось побачить,

гармонію душі?

А бог один,

і, може, там якраз,

де ту гармонію розбито.

І як я смів подумать, що вже зробив щось для людей, коли безвинні ллються сльози кругом, кругом, а я од них тікаю!

Чи друзями були мої друзі, в яких я жив? Чи справжня була моя проповідь, яку я підносив?

І вперше усумнивсь Сковорода.

І вперше очима іншими поглянув на небо, на землю, на себе.

Хмара ще ширше сиві краї свої закотила і звідти так само ж, здавалось,

ціляла в брязк розтріснутого неба, потріскуючи у Дніпрі...

Але за цим

такий орган гримів і грав простором хором понад хором,

що аж земля під низом стугоніла, трепещучи.

Дививсь Сковорода і думав:

А се ж бо єсть вже інший триугол: земля — огонь — вода.

Земля, що правди прагне, права.

Огонь, цей гнів, що сам рождається з землі в задуху, в спеку, у туман.

Також вода — душа людини,

що все — не тільки радість! — що все одсвічувать повинна.

А се ж бо єсть вже інший триугол.

Надходив вітер з вітерками, і на одній нозі пісок за яром закрутився. Закрутився пісок і з вітерками вітер.

І думав Сковорода:

Гармонія неіз’яснима.

Налився всесвіт повноти і споглядав сам себе.

Але й його чиясь рука на два пересікає: на світ вгорі і світ внизу,

і другий — завжди рабство.

Чи друзями ж були мої друзі, в яких я жив? Чи справжня була моя проповідь, яку я підносив?

І думав:

Шляхту,

шляхту бачив я, а не народ.

Панство просвіщав, а не голоту.

У ній,

лише у цій останній я мир собі знайду і боротьбу замість спокою.

Бо мир не просто правда, —

мир є справедливість,

за всіх пригноблених піднятий меч.

<...>

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. Яке враження справила на вас ця частина поеми?

2. Яким постає її головний герой — поет і філософ Сковорода? Що сповнює його «миром»?

3. Дослідники творчості П. Тичини вважають, що в цій частині твору поет «наділяє героя рисами людини праведної, яка живе за сократівським принципом: у порозумінні з самим собою». Доведіть або спростуйте це твердження.

4. Які життєві враження примушують філософа сумніватися, шукати нових шляхів для «миру»?

5. Поміркуйте, які алегоричні образи постають у творі. Якого значення вони набувають?

 

Це матеріал з підручника Українська література 10 клас Борзенко, Лобусова

 




^