uabooks.top » Зарубіжна література » «Нормальні діти»: античність - колиска європейської культури
Інформація про новину
  • Переглядів: 225
  • Дата: 1-02-2019, 09:24
1-02-2019, 09:24

«Нормальні діти»: античність - колиска європейської культури

Категорія: Зарубіжна література




ЧАСТИНА ПЕРША: ЗОЛОТІ СТОРІНКИ ДАЛЕКИХ ЕПОХ

 

1. Дайте визначення поняття «міф». Поясніть, чим міф відрізняється від казки.

2. Як і чому виникли давні міфи? Чим вони відрізняються від пізніших наукових пояснень природних і життєвих явищ?

3. Які давньогрецькі міфи ви можете назвати? Наведіть факти, які підтверджують великий вплив давньогрецької міфології на європейську культуру.

Що таке міф і міфологічна свідомість

Історія кожної культури є історією учнівства. Малюнки на стінах печери, усні перекази жерців, кам’яні плити, папіруси та пергаменти із заповітними письменами... Усе це берегли як святиню заради однієї мети - передати нащадкам істину.

Наші далекі пращури вважали, що прийдешні покоління самотужки істини не знайдуть. Адже і предки не шукали її самі, а отримали на тих-таки «скрижалях», тобто з єдиного джерела мудрості й знання. Знання про походження світу, про сили, які ним керують, про долю богів і героїв, про найважливіші події, що відбувалися ще до того, як виникли держава, писемність та історичні документи.

Механізми культури

Звісно, допитливі нащадки цікавилися, звідки, від кого дістали «скрижалі» їхні діди та прадіди. Завжди й усюди відповідь була одна й та сама: Великий Предок або отримав заповітні настанови безпосередньо від Сил, Що Керують Світом, або сам був Тією Силою. У кожного племені були свої «першопредки», так звані культурні герої - легендарні засновники культури в цілому або окремих культурних звичаїв.

Часто бувало так, що «скрижалі» певної культури переживали її саму. Тобто наставав час, коли нове покоління починало цуратися своїх предків і знаходило власні пояснення світобудови. Відтоді «написане на скрижалях» здавалося неймовірним, неможливим, чудесним без віри в саме чудо. Колись священних знань уже не відрізняли від простої народної казки.

Однак у давнину це чітко розмежовували. Казку тоді вважали небувальщиною, а «написане на скрижалях» називали міфом, що в перекладі з давньогрецької означає «слово істини», «істинне сказання». Утім не треба думати, що міфи у своєму первісному значенні назавжди лишилися в минулому.

До речі, ви справді розумієте, що земля, по якій ми щодня ходимо, є поверхнею кулі? Чи тільки говорите, що розумієте? Чи пережили ви момент нерозуміння, приймаючи твердження, що планета Земля - куля? Якщо ні - то чи вірите ви цьому твердженню? А якщо так - то чим можете його довести?

Нещодавно ми звернулися із цими запитаннями до студентів і викладачів одного з навчальних закладів Києва. Усі вони (за єдиним винятком) не сумнівалися, що Земля має форму кулі, але не могли навести переконливих доказів цього факту. Вони вірили в це, бо так говорять усі. Тільки один професор-фізик висловив сумнів, бо вважає, що наша планета за формою нагадує радше боксерську грушу. На підтвердження своєї думки він навів чимало доказів...

Учений або учень, який послідовно опановує певну науку, завжди сумнівається і вимагає доказів. Наука - це знання, засноване на доказах.

Людська свідомість (індивідуальна чи колективна), що приймає знання без доказів і на ньому будує свій світогляд, називається міфологічною. Одиницею міфологічної свідомості (міфологічного знання) і є міф. У міфи людина просто вірить, ставиться до них некритично.

Міфом може стати розповідь про певну подію чи якийсь факт, зокрема й науково доведений. Звісно, сучасна освічена людина переконана: усе, що можна знати точно, треба знати точно. А втім, хіба можна все довести і все передбачити? Виявляється, сучасна освічена людина так і не знає достеменно, від чого залежать основні події її життя, навіть самі її життя, смерть або, може, й безсмертя... Принаймні наука такого знання не дає і навряд чи може дати. Саме тому міф житиме, доки існує людство.

Український погляд

Сучасний український філософ Мирослав Попович визначає міф як те, що відповідає таким характеристикам: сприймається як правда; є зразком і нормою поведінки; супроводжується ритуалами (учасники ритуальних дійств переживають міф як повторення подій, про які в ньому йдеться). Жодна людина не живе без міфів. жжж

1. Групова робота. Проведіть соціологічне опитування за поданою інструкцією і презентуйте його результати в класі.

Запитайте в родичів, друзів, знайомих, однокласників, чи вірять вони в щось (не забудьте відповісти самі). Запишіть і пронумеруйте зібрані відповіді (найімовірніше, кожна з них буде назвою відповідного міфу). За прикладом, наведеним нижче, усно доведіть, що отримали назви саме міфів.

№ 1. «Не вірю ні в що».

У цій відповіді наявні три ознаки міфу, визначені М. Поповичем. Адже люди, які ні в що не вірять:

• переконані, що прожити життя, ні в що не вірячи, можливо, так було й буває;

• вважають відсутність віри нормою чи навіть зразком поведінки;

• коли йдеться про переконання інших, щоразу повторюють слова «не вірю» (чи синонімічні), супроводжуючи їх ритуальною дією (наприклад, презирливим поглядом) і ритуальними словами (зазвичай зневажливими).

2. Чому в давнину люди вважали, що прийдешні покоління не зможуть самотужки відшукати істину? Висловте власну думку щодо такого підходу.

3. Назвіть три основні характеристики міфу за М. Поповичем. Наведіть приклади істин, у які ви вірите і які відповідають цим трьом характеристикам.

4. У наш час слово «міф» іноді використовують у його переносному значенні, що має дещо зневажливий, іронічний відтінок. У яких ситуаціях це може відбуватися і чому?

Ви це знаєте

1. Поясніть, що таке античність. Укажіть хронологічні й географічні межі античності.

2. Назвіть представників античної літератури, твори яких ви читали. У яких жанрах творили ці митці, які теми порушували?

Дитинство європейців

Коли віра в міф поступається місцем зневірі, це або не триває довго, або не є нормальним. У нормі міфи хоч і повільно, але розвиваються, змінюються й збагачуються під впливом історичних подій, життєвих обставин тощо. Це однаково стосується міфів окремої особистості й міфів великих людських спільнот. Саме тому давні народи можна порівняти з дітьми або юнаками, їхню історію можна вважати «дитинством людства», а їхню міфологію (сукупність міфів) - «дитячими» поглядами на світ.

Захопившись такими порівняннями, німецький філософ ХІХ ст. Карл Маркс зауважив: «Бувають невиховані діти і по-старечому розумні діти. Нормальними дітьми були греки». Ви відразу зрозумієте, про що йдеться, якщо порівняєте міфологію Давньої Греції з міфологією, скажімо, Давнього Єгипту.

Механізми культури

«Усе у світі боїться часу. Час боїться тільки пірамід», - стверджували єгиптяни. На позір вони мали рацію, адже піраміди стоять і нині. Єгиптяни вірили, що всі їхні фараони - утілення бога, адже в кожному з них живе душа першого правителя Єгипту - великого Гора, сина Оси-ріса. Піраміди, гробниці фараонів, - це двері в потойбічний світ, де душа земного володаря стає оновленою душею бога. Ці грандіозні споруди вічні, тож вічний і Єгипет, що з погордою обраного дивиться на інші народи, нездатні пізнати істину. Так вважали єгиптяни...

Сьогодні від тієї величної держави лишилися тільки назва і піраміди. Уже півтора тисячоліття на її території живе інший народ (араби). Унаслідок певних історичних причин єгиптяни «законсервували» себе в історії - в історії власного дитинства, що розтягнулося на тисячоліття. А дорослими так і не стали...

Отже, визначення «по-старечому розумні діти» напрочуд влучно характеризує саме давніх єгиптян.

Хто ж такі «невиховані діти»? Мабуть, ті суспільства, що впадають у протилежну крайність - швидко забувають свою історію, засипавши її сміттям повсякденних проблем.

Український погляд

Так, наприклад, сталося зі стародавнім народом, про який Ліна Костенко написала чудову поезію «Місто Ур»:

„.І жив народ. І звався він шумери.

Все пережив, і війни, й землетрус.

І древні воїни, що вмерли, держали кубки біля вуст.

У тій долині, що аж ген де пісками плавить небосхил, царі, поети і легенди лягли в шість ярусів могил.

Отак помалу і помалу вони ішли у забуття.

А з міста Ур, з міського валу, шумери сипали сміття.

Все вище й вище, вище й вище смітник тотальний виростав.

А що було там кладовище, то вже ніхто й не пам’ятав.

В долині Тигра і Євфрата, котру заносить жовтий мул, поблякне слава Геростратаперед твоєю, місто Ур!

Бо то ж вогонь, то діло чисте.

В руках людини - то життя.

А ти, пихате і речисте,

По груди вгрузло у сміття.

Навалом сипавши непотріб, засипав, сам не знав коли, мечі, шоломи, арфи, котрі твоєю славою були!

Чи стали люди твої ниці, чи вже якась на них мана, що ти засипав ті гробниці, що ти забув ті письмена?!

1 Г еростр а т - мешканець давньогрецького міста Ефес, який спалив храм Артеміди, щоб його ім’я пам’ятали нащадки.

Які врятують тебе гуси1, о найнещасніший народ, що, переживши такі струси, не пережив своїх глупот?!

...Ідуть роки. Ідуть століття.

Хтось щось руйнує. Хтось і створює.

А місто Ур зсипає сміття, зсипає сміття на свою історію.

Отже, українська поетеса має певне уявлення про два народи Стародавнього світу, з якими й порівнює шумерів. Причому в її порівнянні ці два народи відіграють ту саму роль, що й у висловлюванні Маркса, -«нормальні діти».

Механізми подібності

Зауважмо, що нормальним дитинством людині зазвичай здається її власне дитинство. Напевне, тому європейці вважають нормою історію та культуру саме тих народів, від яких успадкували критерії норми. Основне мірило культури для європейця - її особистісність. Не безвідповідальні слуги живого бога на троні чи мертвого - у піраміді. Ні, кожен сам відповідає як за своє життя тут і зараз, так і за своє власне місце в історії.

Століттями мудрі люди записували цінні, важливі думки, зберігали їх для нащадків. І от живе після всіх цих людей такий собі чоловік на ім’я Герострат. Він не має що сказати, але прагне щось зробити, аби за будь-яку ціну увійти в історію. Відтак Герострат знищує те, що створили інші. Навіть якщо такого чоловіка насправді не існувало, то й легенда про нього дуже показова для європейського світосприйняття.

Усе в руках людини. І все, що в її руках, є життя. Мертві, німі піраміди вражають лише своєю величиною. Але про велич тут, на погляд європейця, не йдеться. Адже що для нього піраміда? Певне, просто геометрична фігура.

До речі, ідея порівнювати між собою погляди на світ, притаманні цілим народам, уперше спала на думку грекові на ім’я Геродот, який жив у V ст. до н.е. Він відвідав чимало країн, аби дізнатися, що тамтешні люди знають про своє минуле, що вважають цінним, у що вірять і заради чого живуть. Усі ці відомості Геродот виклав у праці «Історії», яка стала наймасштабнішою на той час спробою задокументувати події минулого. Напевне, тому Цицерон назвав його «батьком історії».

1 За давньою легендою, гуси врятували обложений Рим під час нічного вторгнення галлів. Священні птахи, які, незважаючи на лютий голод, залишалися недоторканними, відчули біду, розбудили своїм ґелґотінням римських воїнів, і ті вчасно відбили підступний напад ворога.

Коли Геродот побачив єгипетські піраміди, він не відчув священного трепету, ба більше - висміяв погляд єгиптян на велич і славу. «Батько історії» був переконаний, що людина не може уславитися у віках лише завдяки монументальній гробниці. Сьогодні можна сказати: формально Геродот неправий. Проте - лише формально.

Кожна освічена людина знає, що найбільшою спорудою Стародавнього світу є піраміда Хеопса. Назву піраміди, тобто ім’я фараона, зберегли папіруси. Єгипетські жерці дбайливо їх відновлювали і вірили, що це триватиме вічно. Перш ніж час знищить папіруси, хтось знову перепише «священні» відомості. Цією людиною став... сам Геродот, завдяки якому ми й знаємо про того, кого поховано в найвищій піраміді.

З погляду совісті

Що ж до простих єгиптян V ст. до н.е., то вони, коли вірити Геродотові, навмисне забули ім’я фараона. Усе, що залишилося в пам’яті народу, -це двадцятирічна праця на будівництві піраміди, двадцятирічні муки, кров і піт. Тому на запитання мандрівника: «Чия це піраміда?» - прості люди відповідали: «Пастуха Філітіса, який у дні спорудження піраміди випасав худобу в цій місцині».

Таку історію розповів Геродот з приводу піраміди Хеопса. А ще ретельно обчислив фінансові витрати на зведення цієї споруди. Адже грек-європеєць - людина насамперед практична - гроші звик укладати не в славу, а в справу.

Насправді величними, значущими в Європі споконвіку вважали лише непересічні, вражаючі вияви людської індивідуальності. Культ змагальності властивий європейській культурі в цілому (а також американській, що походить від європейської). Однак ми змагаємося не в тому, чия піраміда вища, а в тому, хто талановитіший, розумніший, спритніший тощо.

На Сході це й досі не так. Скажімо, у більшості шкіл Японії відомості про оцінки закриті й учителям суворо заборонено порівнювати успішність однокласників.

Давні греки змагалися, зокрема, й у мистецтві слова. Його метою було вразити, полонити мудрістю і красою сказаного і в такий спосіб надихнути слухачів або читачів змінити своє життя на краще. Учені й досі сперечаються з приводу того, чи дійшов до нас перший твір європейської літератури, адже з написаного близько трьох тисячоліть тому збереглося зовсім небагато. Однак немає жодного сумніву, що цей твір, зафіксований приблизно у VIII ст. до н.е., належить греку і написано його давньогрецькою мовою. Так було покладено початок античній літературі.

Як ви вже знаєте, античність (від лат. antiquus - давній) - це світ давніх греків і римлян, їхня нерозривно поєднана культура. Однак, використовуючи термін «античність», не варто забувати, що йдеться про два різних народи з власною історією.

Давньогрецька культура набагато старша за римську. Історичне життя греків розпочалося близько ХІІ ст. до н.е. і на межі старої та нової ер зійшло нанівець. Грецький народ розчинився в Римській імперії, але давньогрецька мова стала мовою спілкування всіх народів держави. Нею писали митці негрецького походження, зокрема й автори християнського Нового Заповіту.

Римляни, або латиняни, ведуть свою історію від VIII ст. до н.е. Проіснувавши близько дванадцяти століть, цей народ завершив своє історичне буття в V ст. н.е. Мова давніх римлян і римської літератури - латина, -як і давньогрецька, після падіння Римської імперії не зникла.

В історії античної культури сучасні дослідники виділяють чотири основних періоди:

1. «Гомерівська» доба давньогрецької культури - від її виникнення до ІХ ст. до н.е.;

2. Архаїчна доба давньогрецької культури (від грец. arche - початок) -VIII-VI ст. до н.е.;

3. Класична доба давньогрецької культури (від лат. classicus - взірцевий) - V-IV ст. до н.е.;

4. Елліністично-римська доба - кінець IV ст. до н.е. - V ст. н.е.

«Гомерівська» доба - це початок легендарної (міфічної) історії грецького народу, що збігається з його реальним історичним становленням.

Суспільство войовничих давніх греків межі ІІ-І тис. до н.е. історики характеризують як родоплемінне. У них щойно виникла міфологія як низка відповідей на нагальні питання буття, єдине, універсальне пояснення світобудови. Влада міфології над колективною свідомістю була абсолютною і безперечною. За цієї доби греки не мали і навіть не потребували інших форм духовної діяльності. Міфологія була для них «релігією», «наукою», «мистецтвом».

На той час греки ще не мали ані розвинутої держави, ані писемності. Тому відомості про їхні міфи та життя (дуже непевні) узято з пізніших джерел, основним з яких вважають епічні поеми, приписувані легендарному співцеві Гомеру.

Уже пізні античні автори висловлювали думку про те, що Гомер - оповідач міфів - сам є постаттю легендарною, вигаданою. З такою думкою погоджуються не всі. Однак навіть ті, хто вважає Гомера реальною історичною особою, одностайні в тому, що він не жив за доби, яку описав. Звідси й лапки в загальноприйнятій умовній назві цього періоду.

Час, коли жив Гомер та інші ранні античні автори, називають архаїчним. Архаїчна доба - це доба виникнення типово давньогрецького, унікального для світової історії, різновиду державності - міста-держави, так званого поліса.

Слово, словесність у цей час також набувають унікального в Стародавньому світі значення. Архаїчна доба давньогрецької літератури - це початок літератури в сучасному розумінні. Саме тоді виникли такі літературні роди, як епос і лірика. Визначилися і їхні основні функції: епосу - розповідати про події, які автор вважає важливими й цікавими для своїх читачів; лірики - розмірковувати про сенс буття конкретної людини, особистості, на тлі та у вирі цих подій.

Перевірте себе

1. Назвіть основну особливість європейської культури, що відрізняє її від культур інших регіонів світу. У чому виявляється ця особливість? Наведіть приклади.

2. Що таке культ змагальності і як він пов’язаний з особистісністю? Чи має якесь значення культ змагальності у вашому житті? Якщо так, наведіть приклади. Якщо ні, поясніть чому.

3. Як назвав свої твори Геродот? Як із часом почали називати його самого? Чому?

4. Відомо, що слова «міф» та «історія» мають грецьке походження, причому значення їхні майже збігаються: «розповідь», «сказання». У чому ж давні греки після Геродота вбачали відмінність між міфом та історією?

5. Геродот вірив у більшість грецьких міфів (про це свідчать його твори). А чи вірив він у єгипетські міфи? На прикладі «історії», яку Геродот розповів про єгипетські піраміди, порівняйте історичний і міфологічний погляди на одну й ту саму подію.

6. Чим розрізнення міфу та історії, що виникло завдяки праці Геродота, загрожувало вірі давніх греків у міфи?

7. Що таке античність? Які основні періоди в історії античної культури виділяють сучасні науковці?

8. Назвіть основні функції епосу та лірики.

9. Подискутуймо! Розгляньте вміщене на с. 19 фото сучасного пам’ятника Геродоту в його рідному місті Галікарнасі (нині турецький курорт Бодрум). Що не так із книжкою в руках філософа? Як ви вважаєте, чому скульптор зобразив Геродота саме з такою книжкою?

Ви це знаєте

1. Хто такий Гомер? Яким його змальовують античні легенди й перекази? У чому полягає «гомерівське питання»?

2. Стисло схарактеризуйте поему «Іліада». Що стало її міфологічним підґрунтям? Яким віршовим розміром написано цей твір?

Гомер: «супертекст» античності

Якою була Греція у VIII ст. до н.е.? Як жили і чим займалися давні греки? Острів’яни рибалили, горяни випасали худобу на полонині, на схилах гір де-не-де зеленіли виноградники, у затишних прибережних гротах достигало запашне вино...

Здавалося, так було завжди і більше нічого немає на світі. Що там, за морем, за перевалом? Гора Олімп у сніговій шапці, серед хмар вічно бенкетують вічно щасливі боги, та й люди живуть незгірше. Людина, яка шанує богів і не кривдить собі подібних, буде щасливою. Згодом, на межі Vin-VII ст. до н.е., Гесіод у своїй знаменитій поемі «Роботи і дні» напише: Риби, і звірі, і птиці крилаті нехай безборонно Нищать себе й поїдають - немає бо правди між ними.

А чоловікові правду Зевс дав, найкоштовніше благо.

Хто, усвідомивши правду, її привселюдно шанує,

Щастя дає тому Зевс, що далеко сягає очима.

(Переклад В. Свідзинського)

На початок архаїчної доби ще не було шкіл, де юнацтво навчалося б грамоти й читало б книжки з історії свого народу. Ба більше: не було ані таких книжок, ані самої грамоти. Чого ж училися? Хлопці - рибалити й випасати худобу, дівчата - поратися по господарству. Правду, це «найкоштовніше благо», діти засвоювали на прикладі своїх батьків і матерів.

Так, на самоті зі своєю маленькою правдою, не знаючи, що діється у світі, проходили школу історичної самотності покоління греків на межі «гомерівської» та архаїчної епох. Іноді до села чи містечка заходив сліпий співець із лірою в руках. Таких людей називали аедами (грец. aoidds - співець).

Сліпому байдуже до приємних дрібниць земного життя, якими тішаться зрячі. Ніщо не відволікає його від того, чого ніколи не бачили й не побачать зрячі, - від істини. Навчити істини прийдешні покоління -саме із цією метою сліпий тримає в пам’яті величезну кількість «священних» віршів.

Аеди співали про славну минувшину, коли грецькі царі жили в розкішних палацах та їздили на бойових колісницях, коли ахейському війську корилися міста, а боги спускалися з Олімпу на грішну землю й воювали разом зі смертними. Словом, аеди нагадували простим людям, що вони живуть не лише в повсякденності, а й у світовій історії, що «так, як тепер» не було завжди і не триватиме вічно, що крім рідного острова, міста, села існує цілий світ.

Власне, у цьому й полягала мудрість пісень аедів. їхні оповіді змушували людей замислитися над трьома дуже важливими речами: «Хто ми? Звідки ми? Куди прямуємо?».

У своїх пісенних оповідях аеди не лише ставили ці запитання, а й цілком переконливо відповідали на них, обираючи теми саме з тих часів, коли всі греки об’єднувалися проти спільного ворога. Так співці підтримували почуття загальногрецького патріотизму (панеллінізму: від грец. pan - усе і hellen - грек).

У VIII ст. до н.е. грецькі міста, розташовані на узбережжі Егейського моря та на його численних островах, почали розростатися. Міська публіка стала ще охочішою до мистецтва аедів, але водночас і більш вибагливою. Поступово аеди стали звичайними ремісниками, грецькою - деміургами (буквально - служителями народу). До деміургів належали також гончарі, ковалі та інші ремісники, які, так само як аеди, у пошуках заробітку подорожували містами й селами.

Згодом з’являється новий різновид деміургів - рапсоди. Грецьке слово «рапсод» складається з двох коренів (rhapto - шию та ode - пісня) і буквально означає «той, хто зшиває пісню». Рапсод збирав і порівнював численні переспіви аедів, щоб дістати якнайповніші та найточніші відомості про певних богів і героїв. Саме рапсодам архаїчної доби ми завдячуємо знанням давньогрецької міфології. Пісня, яку рапсод «зшивав» зі збережених у пам’яті аедів «клаптиків», виходила дуже довгою. Коли співець приходив у місто, городяни, покинувши всі свої справи, збиралися на ринковій площі - агорі. Зазвичай «концерт просто неба» тривав від світанку до заходу сонця. А наступного дня люди знову квапилися на агору, аби послухати продовження пісенної оповіді. Іноді так відбувалося впродовж тижня.

Популярність рапсодів сягнула за межі архаїчної доби. Одним зі свідчень цього є твір «Іо», що належить філософу класичної доби Платону. З нього ми дізнаємося, що коли до Афін прийшов відомий рапсод Іо, послухати його зібралося двадцять тисяч городян. Платон розповідає про суперечку Іо та свого вчителя Сократа, обуреного тим, що сучасники щиро вірили «нісенітницям», про які рапсод співав так само, як його попередники триста років тому.

Пісні рапсодів греки називали словом «епопея» (від epos - розповідь і poieo - творити), тобто епічними творами, епічними поемами.

Механізми творчості

Епос - літературний рід, у творах якого зміст розкривається у формі авторської розповіді про події зовнішнього світу, що вже відбулися.

Епосом називають також сукупність народних героїчних пісень, сказань, поем.

Епічна поема (або епопея) - один із жанрів епосу, художній твір, у якому широко й різнобічно відтворено важливі історичні події, глибоко розкрито проблеми загальнонародного значення. WAW

Однак щодо епічних поем давніх греків виникає низка запитань. Хто відтворює події? Хто порушує і розв’язує проблеми? Народ, колективні вірування якого зібрали, зберегли і потім знову йому нагадали аеди? Аеди, у яких рапсод запозичив готові фрагменти майбутньої епопеї? А може, сам рапсод, який лише скористався тими фрагментами як матеріалом, приводом для висловлення власного погляду на життя? Якщо зупинитися на останньому варіанті, то ми вже мали б перший у Європі зразок індивідуальної творчості - тобто викладених у художній формі думок конкретної людини, на яку можна покласти відповідальність за сказане.

Саме до цього прагнули греки наприкінці архаїчної доби. Адже в їхніх душах замість умиротворіння від слухання епопеї панувало сум’яття. Відбувався парадоксальний процес: що більше греки насолоджувалися улюбленими епічними поемами, то менше вірили в міфи, заради яких, власне, співали поети.

Старі міфи втратили своє значення, поступившись місцем епопеї. Відтак епопея потребувала автора, бо ж люди вже не дослухалися до колективу («так повелося з давніх часів», «так говорили пращури», «так співали колись аеди» тощо). Довіряти можна було тільки індивіду, гідному любові й поваги.

З погляду інших наук

Наприкінці архаїчної доби народ подекуди спробував запровадити колективну форму правління, яку відтоді називали демократією (тобто владою народу). То був важливий історичний експеримент з великим майбутнім і певними досягненнями, особливо в Афінах. Одначе хаос, що запанував у місті, був очевидний усім, тимчасом як позитивні результати помітили тільки тамтешні інтелектуали. Народ добровільно відмовився від влади, засудивши демократію, і передав необмежені владні повноваження окремим відповідальним особам - тиранам. Вони дбали про городян і намагалися боротися з безладдям у містах і в головах. ▼жж

У VI ст. до н.е. афінський тиран Пісістрат занепокоївся тим, що народ почав утрачати віру в богів. На думку тирана, до такої ситуації призвели рапсоди, які, змагаючись за популярність і гроші, намагалися якнайцікавіше переповісти міфічні історії про безсмертних і героїв. Кожен співець прикрашав оповідь вигаданими деталями й подробицями, і зрештою прості люди вже не могли дізнатися, «як усе було насправді». А головною передумовою віри в міф є впевненість у його правдивості.

Тим часом у народі ширилося повір’я про те, що першим рапсодом був сліпий старець на ім’я Гомер. І нібито жив він чи не в той самий час, про який співав, тобто тоді, коли славні предки греків - ахейці - ходили завойовувати місто Трою, або Іліон.

З огляду на такі обставини Пісістрат запросив до Афін найзнамени-тіших рапсодів, що мали виконати епічні пісні про Троянську війну та про повернення з неї царя Ітаки Одіссея. Тиран наполягав, щоб тексти відтворили без жодних додатків «від себе», у тому вигляді, «як вони дійшли від самого Гомера», і відразу записали.

І в наш час окремі філологи вважають, що саме так з’явилися твори за авторством Гомера (бл. VIII-VII ст. до н.е.). Перший з них назвали «Іліада» (від назви міста Іліон і слова ode - пісня, тобто пісня про Іліон), другий - «Одіссея». Записали їх афінські переписувачі за рапсодами з усієї Греції, і відбулося це близько середини VI ст. до н.е.

Ви вже знаєте, що тему «Іліади» було взято із циклу міфів про Троянську війну. Ця епопея розповідає лише про події, що відбувалися протягом п’ятдесяти днів на десятому році облоги Трої, але водночас подає

вичерпну картину всієї війни: по-перше, завдяки характерності основних сюжетних епізодів; по-друге, завдяки наявності вставних епізодів.

«Іліада» уславлює могутність греків і показує значення їхніх спільних зусиль для перемоги. Вона порушує проблеми справедливості, відповідальності, моральності у світі богів і людей, на війні та в мирному житті. Як і належить «священному» тексту, який розповідає і зберігає міфи, «Іліада» містить образи й характери, що впродовж наступного тисячоліття правили за взірець для виховання героїв. Зокрема, давньогрецький історик Плутарх розповідав, що завойовник усього відомого грекам світу Александр Македонський, лягаючи спати, клав під подушку дві речі: кинджал і сувій із фрагментом «Іліади».

Отже, коли віра в священність міфу підупала, греки зрештою отримали своє «святе письмо». Тепер у них був текст, на який завжди можна було послатися, обстоюючи власну віру. Афіняни навіть встановили святкові дні, протягом яких збиралися на агорі, де рапсоди, змінюючи один одного, виконували епопею Гомера.

Механізми культури

Відтоді на запитання про те, чого слід учитися, греки відповідали: знати і розуміти Гомера. Хлопчики почали відвідувати школи. У молодших класах на прикладах «Іліади» опановували грамоту, а в середніх -вивчали епопею напам’ять. Саме ж слово «школа» в європейських мовах походить від слова «схолії» - так грецькою називалися пояснення, що їх учителі писали для старшокласників на берегах Гомерового тексту.

Усі народи Стародавнього світу, яким епопея правила за «святе письмо», задовольнялися одним таким твором. А от греки вважали,

що, крім військової, їм потрібна ще й морська епопея. Отже, Пісістрат наказав рапсодам записати ще один «твір великого Гомера» - оповідь про те, як герой Троянської війни Одіссей з перемогою повертався на рідний острів Ітака. жжт^

Ця епічна поема отримала назву «Одіссея». Так само як в «Іліаді», у ній двадцять чотири пісні, але рядків трохи менше - 12 110; так само як «Іліаду», її склали рапсоди VI ст. до н.е. Головний герой «Одіссеї», який посідав чільне місце уже й серед героїв «Іліади», став улюбленцем греків. Епічні поеми «Іліада» та «Одіссея» - твори усного, фольклорного походження, тому містять численні доповнення, зроблені в різні століття від часів сивої давнини.

З погляду інших наук

Історики ХХ ст. дійшли висновку, що Троянська війна, описана в «Іліаді», була лише невеликим епізодом бурхливих подій, які в останні століття ІІ тис. до н.е. охопили все узбережжя й острови Егеїди і призвели до загибелі її високорозвинутої цивілізації, названої крито-мікенською.

Завойовники-дорійці, як це часто бувало в історії, не засвоїли культурних досягнень переможеного народу. Зруйнувавши мури й палаци, вони, звісно, не знищили всього місцевого населення, однак, позбавлені звичних умов життя, ахейці самі деградували до рівня загарбників і поступово змішалися з ними. Секрети виготовлення вишуканих прикрас із золота й бронзи, будування колісниць і розкішних споруд було втрачено. Забулося навіть письмо: від ХІ ст. до н.е. писемності в Егеїді не існувало. Тільки через два-три століття греки знову «навчилися писати», запозичивши абетку у фінікійців. До речі, у цій «новій» давньогрецькій абетці було двадцять чотири літери. Саме тому філологи IV ст. до н.е., упорядковуючи тексти Гомерових поем, поділили обидва твори на двадцять чотири пісні. ▼ЖЖ

Завдяки археології кінця ХІХ - ХХ ст. культура крито-мікенської цивілізації знову вийшла на світ, вдалося навіть розшифрувати її писемність. Ті, хто заперечував авторство Гомера, затамувавши подих, чекали результатів розшифрування. Однак на табличках, які знайшли археологи, жодних свідчень існування першої «Іліади» не було, вони мали суто діловий характер.

Вочевидь, художньої писемної літератури «крито-мікенці», як і весь «догомерівський» світ, не знали. Художня епопея виникла на ґрунті усної поетичної творчості неписьменного народу - нащадків не зруйнованої цивілізації, а тих, хто її зруйнував. Тобто не ахейців, а дорійців.

Звідси й дещо дивні, суперечливі описи Гомера. Скажімо, описує співець палац царя Ітаки (археологія показала, якими вишуканими, розкішними були помешкання острівних царів тієї доби), а виходить велика рибальська хата. Описує колісницю - такий собі давній танк, а виходить таксі: герої з’їхалися на колісницях, зійшли на землю, ввічливо привіталися та й заходилися рубатися мечами.

Ці казуси пояснюються тим, що Гомер був співцем саме дорійців -«диких зайд», які «не розібралися» в тонкощах власноруч зруйнованої цивілізації. Вони цікавилися не технічним боком культури ахейців, а лише загальними питаннями, на які шукали відповідей серед святилищ Греції. Дорійці запозичили багату крито-мікенську міфологію, у яку свято повірили.

Розмірковуючи про особливості Гомерових епопей, можна багато дечого зрозуміти про сутність і значення літератури, мистецтва, культури взагалі. Адже сутність ця - колективна, вона полягає у взаємодії автора й адресата (читача, слухача, глядача).

Механізми культури

Як адресат, так і автор можуть бути колективними. Про це раз у раз нагадує сучасна культура. Справді, хто автор кінофільму, телепередачі, виступу рок-гурту, концерту окремого виконавця? Усі ці автори - колективи, до яких входять десятки творчих людей.

Культура виникає та існує в колективній діяльності. Однак, коли цивілізації зміцнюються, стають державами, поділеними на суспільні групи з протилежними інтересами, колективна сутність культури починає сприйматися як суперечність між колективом та індивідом.

Гомер творив за умов родової общини, де все однаково «твоє» і «суспільне»: праця, битва, натхнення і трофеї праці, битви чи натхнення. Винятки можливі, але тільки такі, що підтверджують цей загальний принцип.

Історія Ахілла, якій Гомер присвятив «Іліаду», - саме такий виняток. А історія Гомера - не виняток, оскільки суперечності між колективною та індивідуальною творчістю за «гомерівської» доби не існувало. Сьогодні це досить важко уявити. Проте за всієї умовності індивідуального авторства «Іліади» й «Одіссеї» не варто думати, що ці дві великі поеми є першими витворами усної народної творчості. Гомерові епопеї - пізні, досконалі взірці народного епосу давніх греків, тимчасом як більш ранні фольклорні пісні не збереглися.

Однак не забудьмо, що більшість греків на той час вірила в істинність міфології, тож учинки героїв і богів сприймала як те, що було (або могло бути) насправді, а не те, що має (або чого не має) бути. Отже, Гомерів твір став для греків «ключем» до міфу, поясненням, школою життя, підготовкою до її суперечності, складності, а може, й несправедливості.

Наведемо приклад з «Одіссеї». Третя пісня поеми заснована на міфах із циклу повернення. У них ідеться про те, що відбувалося в родинах ахейських героїв, поки вони здобували Трою, і що чекало на них після повернення додому. Так, «хитромудрий» Егіст задумав забрати дружину в одного з ватажків троянського походу царя Агамемнона й позбавити його трону. Для цього Егіст заручився підтримкою ворожих ахейцям богів, зокрема богині кохання Афродіти. Для втілення підступного задуму дружина мала закохатися й зрадити Агамемнона. Далі, розповідаючи про вагання жінки, Гомер уводить ще одного героя, якого немає в інших варіантах міфу:

Спершу, проте, Клітемнестра ніяк не давала Згоди на справу негідну, була вона в помислах чиста.

Був біля неї співець, що йому, вирушаючи в Трою,

Син Атрея свою доручив доглядати дружину.

Згодом, коли її воля богів спонукала скоритись,

Висланий був той од неї співець аж на острів пустинний,

Де для хижих птахів він у здобич лишився й поживу.1

За Гомером, співець та його мистецтво є тією духовною силою, яка стоїть на сторожі істини й моралі. Поета, беззахисного перед всесильними й іноді несправедливими богами, можна фізично знищити, але його пісню вбити неможливо.

Отже, якщо боги - тобто саме життя - бувають «аморальними», то людина має про це знати й бути певною, що рано чи пізно за негідні вчинки чекає розплата. Єдине джерело такого знання і впевненості -епічна поема рапсода, з якої «слова не викинеш». Боги античної міфології та Гомера - аж ніяк не ідеали, не приклади для наслідування. Це - стихійні сили. Засуджувати їх чи рівнятися на них - марно. Нікому ж не спаде на думку засуджувати чи наслідувати, скажімо, грім і блискавку.

Інша річ - люди. Опираючись волі богів, тобто стихіям зовнішнім і внутрішнім (пристрастям), деякі з них таки знаходять сили бути людьми в найкращому розумінні цього слова.

У VIII ст. до н.е., коли подорожі греків у далекі краї та грецька колонізація Середземномор’я тільки розпочиналися, світ за морями здавався казковим і небезпечним. Так виникали епічні пісні-сказання про заморські дива та сміливого грека-мореплавця, який завдяки спритності, а іноді й хитрості долає найважчі природні й надприродні перешкоди.

Починаючи з VIII ст. до н.е. всі великі грецькі міста мали свої колонії. Тепер доля кожного городянина так чи так залежала від подорожей далекими морями, тож морські оповідки стали надзвичайно популярними. Звісно, аеди та рапсоди намагалися враховувати такі вподобання слухачів.

Для того щоб органічно вписатися в загальнонародний епос, морська епопея мала бути пов’язана з епопеєю Троянської війни. Такий зв’язок насправді існує і реалізується через головного героя морської епопеї Одіссея - царя невеличкого острова Ітака, що в Іонійському морі поблизу Коринфської затоки. Про це йдеться в заспіві:

Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,

Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,

В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею...

Як уже зазначалося, третя пісня «Одіссеї» заснована на міфах із циклу повернення. Власне, і вся історія подорожі Одіссея також належить до цього циклу.

Троянська війна завершилася завдяки винахідливості Одіссея. Його славнозвісний маневр з троянським конем приніс ахейцям перемогу. Однак «хитромудрий» герой прогнівив могутні стихії - морського бога

1 Тут і далі цитати з «Одіссеї» подано в перекладі Бориса Тена.

Посейдона і бога сонця Геліоса, тож замість тріумфального повернення додому на нього чекали довгі й небезпечні мандри. Блукаючи світом, Одіссей побачив багато чудес, але найбільшим дивом було те, що йому таки вдалося дістатися батьківщини. Щоправда, автор епопеї переконаний: це сталося тільки завдяки підтримці богині Афіни, покровительки героя.

Утім без гострого розуму й багатого життєвого досвіду «бувалого мужа» його пригоди, може, й закінчувалися б надприродним порятунком (пригадаймо, як Афродіта рятує Паріса в двобої з Менелаєм у третій пісні «Іліади»), але не сприймалися б як блискучі перемоги людини над силами природи і несправедливістю життя.

Гомер наголошує, що Одіссей - лише людина, але людина активна, заповзятлива, оптимістична, сильна тілом і розумом. Саме така, яка до вподоби йому і всім грекам. Якщо в «Іліаді» естетичний і моральний ідеал автора втілено в образах Гектора й Ахілла, то в «Одіссеї» таким ідеалом, безперечно, є головний герой.

Адже й Гектор з Ахіллом воюють не між собою (Ахілл так і говорить: «Троянці мені не вороги»). Вони намагаються гідно поводитися в житті, де все залежить від волі богів. Що ж до Одіссея, то він мусить протистояти надприродним силам, які, здавалося б, перемогти неможливо. Так, циклоп Поліфем, якого герой позбавив єдиного ока, - син Посей-дона. Осліпивши його, Одіссей фактично кинув виклик морській стихії, від якої найбільше залежав. І зробив це весело, дотепно, з глибоким філософським підтекстом.

Коли Поліфем наказує Одіссеєві назватися, герой відповідає: «Ніхто». Так, він «ніхто» перед могутнім велетнем, уособленням ворожих людині природних і надприродних сил. Навіть погроза вже переможеного «Полі-фема премогутнього» - «Клятий Ніхто, не втече він, кажу, від загибелі злої» - звучить досить переконливо, зважаючи на те, хто його батько.

Однак через кумедність форми погроза ця викликає в читачів сміх, здавалося б, невідповідний жалюгідному на той момент становищу головного героя (Одіссей висить під животом барана).

І в «Іліаді», і в «Одіссеї» Гомер описує регіт богів, що з олімпійських висот споглядають прикрощі людського життя. (Тому, до речі, нестримний, гучний сміх і нині називають гомеричним). Однак люди теж здатні сміятися, іноді навіть у найскрутніших ситуаціях. І саме це, на думку давніх греків, робить їх «богорівними».

Гумор Гомера в дев’ятій пісні «Одіссеї», як і в деяких інших піснях обох епопей, заснований на грі слів. Коли від стогону пораненого Полі-фема прокидаються сусіди-циклопи і запитують, хто його образив, велетень вигукує ім’я, яким назвався Одіссей:

В відповідь так із печери волав Поліфем премогутній:

«Друзі, Ніхто, й не насильством мене він, а підступом губить!» Відповідаючи, мовлять вони йому слово крилате:

«Що ж, коли сам ти й ніхто насильства тобі не вчиняє,

То чи не Зевс тобі хворість наслав, і поміч тут марна...»

«Слово крилате» в Гомера - це зазвичай божественна мудрість, яка полягає в тому, що протистояти волі богів, позаморальній і знеособленій, марно. Назвавшись Ніким і в такий спосіб «знеособившись», Одіссей дорівнявся до надприродних сил: звичайна людина «підступом губить» гіганта-циклопа і ніхто не може цьому зарадити.

Тривалі мандри Одіссея насичені різноманітними пригодами, але герой не забуває про свою вірну дружину. Гомер не раз протиставляє це подружжя іншій ахейській парі - Агамемнону й Клітемнестрі. В «Одіссеї», порівняно з «Іліадою», більше не лише фантастичних подій, а й побутового матеріалу, зокрема простежується тема сім’ї. І якщо в «Іліаді» втіленням ідеальної родини були троянці Гектор і Андромаха, то в морській епопеї це ахейці Одіссей і Пенелопа.

Проте основна тема «Одіссеї» - повернення героя, возз’єднання його з дружиною і відновлення високого суспільного статусу. Власне про кохання Одіссея і Пенелопи в поемі не йдеться. Тема кохання виникла в тлумаченні цих «вічних образів» у подальшій європейській традиції. Тим часом Гомера цікавлять інші проблеми.

Чому численні «наречені», які претендують на Пенелопу, вважаючи, що її чоловік загинув, поводяться негідно? Чому замість того, щоб принести жінці щедрі дари, вони знищують її майно? Вочевидь, цими людьми опанували ганебні пристрасті, насамперед заздрість до Одіссея, нехай його вже й немає серед живих.

Епічна поема викликала в слухачів співчуття до головного героя, тож і жорстока розправа Одіссея з «нареченими» дружини, і щире її схвалення самою Пенелопою, Телемахом і всіма домашніми мали сприйматися як справедливі. Однак, коли у фіналі тіні горезвісних «наречених» потрапляють до царства мертвих, тіні Ахілла й Агамемнона зустрічають їх із глибоким смутком, як «найкращих представників юнацтва», занапащеного жорстоким Одіссеєм. Так у фіналі сюжет «Одіссеї» несподівано перетинається із сюжетом «Іліади», адже в загальному сюжеті античної міфо-

логії обидві Гомерові поеми втілюють тему загибелі покоління героїв. Отже, фінал «Одіссеї» - це спільний фінал обох епопей. І те, що насамкінець має відчути слухач, - це сум за епічними часами, коли люди були могутніми героями й усупереч егоїстичним інтересам прагнули якнайкраще виконати «волю богів», водночас залишаючись людьми, гідними поваги нащадків.

Епічній поемі притаманний так званий епічний стиль оповіді.

Механізми творчості

Художні особливості епопеї - речитативне виконання, ритм і метр, постійні епітети, повтори, навмисне вповільнення розвитку описуваних подій - спрямовані на те, щоб слухачі відсторонилися від метушні повсякденності й відчули душевну рівновагу та гармонію зі світом.

Особливий поетичний метр Гомерових епопей - гекзаметр (грец. hexametros - шестимірник) - шестистопний дактиль із цезурою (паузою) в середині віршового рядка. WAV

Народжуючись під гомін моря, давньогрецька поезія ніби наслідувала його ритм. Накотила хвиля - приплив: «Ледве з досвітньої мли...». Пауза. Відплив: «заясніла Еос розоперста». Цей простий ритм поєднувався з музичним супроводом, також доволі простим. Однак співець кожен акорд ліри пов’язував з певним елементом схеми вірша чи строфи, а кожний такий елемент - з відповідною словесною формулою. Сучасна наука називає ці формули «групами слів, що постійно використовуються в однакових метричних умовах для висловлення основної думки».

Використання музично-словесних формул нагадує роботу з комп’ютерними програмами. Гекзаметр був для рапсода своєрідним комп’ютером, у пам’яті якого надійно зберігалися потрібні для творчості «програми».

Щоправда, сьогодні сповна відчути «запрограмованість» епічної поеми не можна навіть в оригіналі. Що ж до перекладів, то вони не відтворюють ні цієї особливості, ні самого звучання давньогрецького гекзаметра. Річ у тім, що наголошені й ненаголошені звуки багатьох сучасних мов лише віддалено передають протиставлення довгих і коротких голосних, яке існувало в давньогрецькій.

Український погляд

Український перекладач творів Гомера Борис Тен зазначає: «Читаючи давньогрецьких і римських поетів в оригіналі, ми не можемо не абстрагуватися від принципової невідповідності між античною і новими системами віршування і сприймаємо їхнє звучання, їхню ритміку тільки в нашому силаботонічному ключі».

Утім те, чого не можна відчути, можна уявити, спираючись на пояснення фахівців. От як інший український перекладач і літературознавець - Андрій Содомора - вводить нас в образну словесно-музичну тканину першої епопеї Гомера: «Перше слово “Іліади” - “гнів" - не тільки слово, а й образ. Перший склад його в ритмічному ряді був довгий, вимовлявся високо і сильно. Певно, і акорд, яким супроводився зачин поеми, звучав сильно й високо. Висота тону й високі голосні “е”, “і" в’яжуться з образом світла. Початкові слова вірша “Гнів оспівай, богине...’’ звучали, отже, голосно і яскраво. Далі, після цезури, зринав наступний ритмічний ряд, де переважає низький звук “а”: “Ахілла, сина Пелея”. У сповільнених ритмах та низьких тонах вимальовується могутня постать Ахілла. Співець, понижуючи голос, наповнював його мужністю. “Затемнене" звучання цієї ритмічної групи підхоплюється подальшим образом - образом Аїду (дослівно “темного"), куди спускалися полеглі воїни. Це - гекзаметр. У ньому - передчуття майбутніх пристрастей і зіткнень». waw

Що далі Книга віддаляється від нас у часі, то більше робота перекладача, тлумача, та й звичайного читача, нагадує роботу археолога. Аби правильно сприйняти зміст давнього художнього тексту, отримати від нього естетичне враження, треба чимало дізнатися про добу, за якої його було створено, зрозуміти особливості тогочасної культури й літератури, спробувати уявити, як думали й відчували наші пращури. Читаючи саме так, ми зможемо осягнути велич Гомерових шедеврів.

Перевірте себе

1. Що ви знаєте про життя греків архаїчної доби? Дайте визначення поняття «фольклор».

2. Хто такі аеди? У чому полягала місія аедів архаїчної доби? На які три запитання вони відповідали?

3. Хто такі рапсоди і чим вони відрізнялися від аедів?

4. Дайте визначення поняття «епопея» («епічна поема»). За якими ознаками епопею визначають як один із жанрів епосу?

5. Групова робота. Розгляньте карикатуру американського художника М. Стівенса «Розповідання історій - мистецтво, що вмирає» (с. 33) і обговоріть подані нижче запитання.

• У який час живуть люди, зображені на малюнку?

• Чи можна те, що вони слухають, назвати епопеєю? Відповідь доведіть, спираючись на визначення основних функцій епопеї.

• Який момент розповіді (початок, середину чи кінець) зображено на малюнку?

• Чому художник вважає, що мистецтво розповідання історій нині занепадає? Яке інше мистецтво виконує його основні функції?

6. Чим сучасні історики пояснюють занепад давньогрецької цивілізації на межі ІІ—І тис. до н.е.?

7. Чим можна пояснити те, що деякі описи Гомера суперечать фактам, установленим істориками й археологами щодо культурних і технічних здобутків грецької цивілізації доби Троянської війни?

8. Як, на думку сучасних науковців, з’явилися письмові тексти за авторством Гомера? Коли і за яких обставин це відбулося?

9. Які образи й характери з епопей Гомера протягом наступного тисячоліття були взірцем для виховання героїв?

10. Чому давні греки не задовольнилися однією епопеєю? Для чого їм була потрібна друга?

11. Подискутуймо! Як ви розумієте думку про те, що культура виникає та існує в колективній діяльності? Чи можна індивідуальну творчість будь-якого письменника останніх століть (наприклад, Т. Шевченка) вважати такою, що виникла та існує в колективній діяльності?

12. Як у заспіві «Одіссеї» визначено її центральну тему?

13. Які особисті якості допомагають Одіссею вижити й перемогти в небезпечних пригодах? Чому саме цей герой став найяскравішим утіленням античного ідеалу?

14. Чим пояснюються ганебні вчинки Гомерових богів? Чи є образи богів, які створив Гомер, прикладами для людей? На якій особливості античної міфології ґрунтується зображення богів в «Іліаді» та «Одіссеї»?

15. Чи можливо і чи варто, на ваш погляд, бути шляхетною людиною в аморальному світі? А як на це запитання відповів би Гомер? Своє припущення доведіть на прикладі сюжету й образів «Одіссеї».

 

Це матеріал з Підручника Зарубіжна Література 10 клас Волощук

 




^