uabooks.top » Зарубіжна література » Проза і поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX століття
Інформація про новину
  • Переглядів: 2209
  • Дата: 4-02-2019, 08:39
4-02-2019, 08:39

Проза і поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX століття

Категорія: Зарубіжна література




ЧАСТИНА ДРУГА

ПРОЗА І ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ XIX ст.

РОЗДІЛ 1

«СВІТ СТАЄ СНОМ, А СОН СТАЄ ДІЙСНІСТЮ»: ЧИ СКІНЧИЛАСЯ ДОБА РОМАНТИЗМУ?

Ви це знаєте

1. Яке століття увійшло до всесвітньої історії як доба Просвітництва? Які політичні події 1776-1789 та 1799 рр. справили вирішальний вплив на подальший розвиток людства?

2. Які літературні та художні стилі існували в ХУІІ-ХУІП ст.?

3. Схарактеризуйте романтизм як художній напрям у літературі та мистецтві кінця ХУІІІ - першої половини ХІХ ст.

«Ми всі от-от Наполеони...»

Механізми подібності

Середньовічний теоцентризм (у центрі - Бог, грецькою - Teos) у свідомості західних європейців поступово змінювався на антропоцентризм (у центрі - людина, грецькою - antropos). Самоутвердження ренесансної особистості призвело до «війни всіх проти всіх» і викликало барокову реакцію: «Схаменися, людино! Хто ти є? Що ти знаєш? Твоє життя -просто сон, сповнений химер і парадоксів».

Утвердження класицистичної героїчної особистості, розуму й порядку логічно привело до «я-держави» Людовіка XIV і викликало реакцію рококо. Стиль Людовіка XV - пародія на стиль Людовіка XIV, іронічне ставлення буквально до всього, яке переходить у відвертий цинізм.

Романтизм у світовій культурі також виник за «принципом маятника», як ідейно-художня реакція на реальні результати втілення просвітницьких ідей у соціально-історичну практику.

Пригадаймо Велику французьку революцію, здійснену під просвітницькими гаслами свободи, рівності й братерства, та імператора Наполеона Бонапарта. Провінціал з острова Корсика, «маленький лейтенант», якому кривава революція відкрила шлях нагору, став таким самим узурпатором ідей Просвітництва, як Людовік XIV - ідей класицизму. Полум’я наполеонівських війн кінця XVIII - початку ХІХ ст. охопило всю Європу від Іспанії до Росії. ▼ЖТ

Наполеона, ровесника перших романтиків, можна було б назвати найвизначнішим романтичним «автором», уявивши, що Європа - це найбільший романтичний «текст». Звісно, молодим філософам, поетам, художникам і композиторам було не байдуже, що один із представників їхнього покоління отримав реальну можливість перетворити світ. Однак вважати звичайними чорнилами кров, якою Наполеон «писав свій текст», вони не погоджувалися. Перетворення світу ціною масового знищення людей видавалося романтикам аж ніяк не однозначним. Тому неоднозначним є й романтичний герой.

Близько чотирьох десятиліть після Великої французької революції в Європі й Америці панувало романтичне сприйняття дійсності як нестабільного, скороминущого світу неймовірних і водночас трагічних можливостей. Мало кому з тогочасних митців вдалося піднятися над романтизмом, як це вдалося Гете, який саме писав другу частину «Фауста», чи Пушкіну, який засудив романтичного героя в романі «Євгеній Онєгін», іронічно відтворивши світогляд людини своєї доби:

Ми всі - от-от Наполеони;

Тварин двоногих міліони Знаряддя лиш для нас одне,

А щире почуття - смішне.

(Переклад М. Рильського)

А проте поет говорить «ми». Це означає, що піднятися над своєю добою можна, але її мрії, її кумири вимагатимуть свідомого ставлення до себе або впливатимуть на підсвідомість. Тож Пушкін пише вірш «Герой», у якому Наполеон відвідує своїх солдатів у чумному шпиталі. Поет хоче позбавити героя романтизму демонічної байдужості до людини: «Оставь герою сердце! Что же І І Он будет без него? Тиран...».

Від самого початку романтизму просвітницький культ розуму поступився місцем культу почуття. На зміну людині XVII-XVin ст., яка спочатку мислить, а вже потім існує, прийшла нова - романтична - особистість, що всім серцем віддається буттю, поринає у пристрасті.

Механізми культури

Походження слова «романтизм» залишилося так само нез’ясованим, як і походження слова «роман». Можливо, перше походить від другого. Річ у тім, що одним з передромантичних літературних явищ другої половини XVIII ст. вважають так званий роман жахів, або готичний роман. (Епітет «готичний» відсилав чи то до назви відповідного архітектурного стилю, чи то до слова «готи», тобто «варвари», - варварський,

неправильний, написаний не за правилами). Оскільки готичні романи були надзвичайно популярні, то й твори нового покоління митців читачі сприймали як схожі на них, а отже - романтичні.

Протиставивши себе Просвітництву й класицизму, досить своєрідно сприймаючи Відродження й античність, романтики натомість обожнювали майстрів пізнього Відродження та бароко (насамперед Шекспіра і Кальдерона). Вони перейняли іронічне ставлення до реальності в рококо, водночас не засвоївши його легкості та примхливості. Однак найбільшим відкриттям романтиків в історії культури було Середньовіччя, яке майже всі їхні попередники вважали «темними віками», безплідними й нецікавими з погляду історії культури.

Романтики просто не вірять в існування «темних» або «світлих» століть. Вони переконані, що за будь-яких часів існують «темні» люди (більшість, «маса») і люди «світлі», які в темряві буття бачать сни про далекий ідеал. Зрозуміло, що барокова теза «життя є сон» - улюблена ідея улюбленої епохи романтиків, але романтики сприймають її парадоксально. «Світ стає сном, а сон стає дійсністю», - заявляє німецький поет і романіст Новаліс (1772-1801). Головному герою його незавершеного роману «Генріх фон Офтердінген» наснилася блакитна квітка небаченої краси, за якою він відтоді невимовно тужить. І герой вирушає в похід за своїм ідеалом... жжж

Однак не варто думати, що на початку ХІХ ст. романтиком міг стати лише той, хто в юності «прокинувся із квіткою в руках», тобто у двадцять років (а то й раніше) написав головний твір свого життя. За доби романтизму таке траплялося аж надто часто, сказати б, зазвичай. Проте були й винятки. Про один з них ми поговоримо в наступному підрозділі.

Звісно, романтизм по-різному розвивався в різних країнах Європи й Америки. Далі на прикладі творчості таких письменників, як Гофман, Гоголь, Тютчев, Фет, Вітмен ми зможемо дослідити, якою мірою митці-романтики залежали від реалій свого часу та культурних особливостей країн, у яких жили.

Перевірте себе

1. Як політичні події кінця XVIII - початку ХІХ ст. вплинули на розвиток літератури та мистецтва?

2. Розчарування в результатах Просвітництва в Європі привело до виникнення романтичної філософії, мистецтва, літератури. Наведіть дві-три головні, на ваш погляд, ідеї романтиків, якими вони спростовували ідеї просвітителів.

3. Схарактеризуйте особливості романтичного світогляду. Доповніть відповідь аналізом картин, репродукції яких уміщено на с. 71.

Ви це знаєте

• Які твори німецького письменника Е.Т.А. Гофмана ви читали, знаєте за екранізаціями чи театральними виставами? Яке враження справили на вас ці твори? До якого жанру вони належать?

Ернст Теодор Амадей Гофман: свій серед чужих, чужий серед своїх

Ернст Теодор Амадей Гофман (1776—1822) змалечку так захоплювався музикою видатного австрійського композитора Моцарта, що змінив своє третє ім’я, Вільгельм, на одне з його імен. Сам Гофман народився в сім’ї прусського адвоката на берегах Балтики, у Кенігсберзі (Східна Пруссія, нині - російське місто Калінінград). Коли Ернст був студентом юридичного факультету Кенігсберзького університету (1792-1795), на філософському факультеті цього закладу працював видатний мислитель Іммануїл Кант. Однак Гофман філософією не захоплювався (як, до речі, і своїм майбутнім фахом - правознавством). Він, як ви вже знаєте, був закоханий у музику.

У 1798 р. обдарований музикант, художник і письменник (автор двох романів, які згодом загубилися) вирушив шукати роботу до Берліна, а невдовзі як дрібний урядовець виїхав до Польщі, щойно розділеної між Пруссією, Австрією та Росією. Там на Гофмана чекав успіх. У вільний від служби час він написав комічну оперу та месу для скрипки й органа. У 1802 р. митець одружився з польською панянкою Михалиною Рорер-Тшцинською, яка стала йому вірною подругою і опорою в житті.

Того ж таки року, вражений щойно оприлюдненою драмою Шиллера «Мессінська наречена», Гофман написав статтю про роль хору в цьому творі. У 1803 р. допис було опубліковано в берлінському часописі «Вільнодумець», але публіка не звернула на нього особливої уваги. Наступного року у Варшавському театрі відбулася прем’єра опери Гофмана «Веселі музики», а 1805 р. митець став капельмейстером (диригентом)

і художником-декоратором Варшавської музичної академії. Хтозна, чи не вдовольнився б обдарований німець служінням театру, музиці й живопису і чи став би він видатним письменником, якби не вторгнення на територію Польщі наполеонівської армії наприкінці 1806 р. Унаслідок цієї події, як і всі прусські піддані, Гофман опинився поза законом і без роботи.

У 1807 р. в Берліні Гофман познайомився з уже визнаним письмен-ником-романтиком Адельбертом Шаміссо і сподівався якось прожити «на творчих хлібах». Однак у нестабільний час наполеонівських війн було важко щось планувати. До того ж у митця тяжко захворіла дружина й померла єдина донька.

У 1808 р. Гофману запропонували посаду капельмейстера і режисера бамберзького театру (Південна Німеччина). Переїхавши до Бамберга, він став музичним оглядачем «Загальної музичної газети», що виходила в Лейпцигу. Поступово журналіст-початківець переходить від статей до оповідань на музичні теми. Відтак новела «Кавалер Глюк», опублікована 1809 р., стала дебютом Гофмана-письменника. На той час йому було вже тридцять три роки.

Перша збірка гофманівських новел «Фантазії в манері Калло» (частина перша) побачила світ аж у 1814 р., коли після поразки Наполеона ситуація в Пруссії стабілізувалася і письменник переїхав до Берліна. Саме там минули наступні роки «подвійного» життя поважного урядовця, судового радника міністерства юстиції і водночас насмішкуватого генія, друга талановитих диваків, ворога обивателів і бюрократів.

Отже, перед нами нетиповий випадок доби романтизму. Не мрійливий юнак, а дорослий чоловік, битий життям, «бавиться казками». На позір «свій» серед прусських бюрократів, але внутрішньо глибоко відсторонений від них Гофман, по суті, був чужим і серед німецьких романтиків. На батьківщині далекого від філософії, пошуків Світового Духу й романтичних зітхань митця тривалий час не визнавали. Німецька критика не вважала його іронічні «казки» вартими уваги. Творчістю Гофмана більше захоплювалися у Франції, а також у Росії й Україні, де його наслідував навіть великий Гоголь. Впливовий російський критик Вісса-ріон Бєлінський зазначав, що у творах Гофмана «людина буває часто жертвою власної уяви, іграшкою власних примар, мучеником нещасливої вдачі, нещасливо налаштованого мозку», і саме в цьому вбачав їхню актуальність.

Та й сам Гофман надавав словам «романтизм», «романтичне» по-новому широкого значення. Книжку «Фантазії в манері Калло» він розпочав нарисом, у якому назвав своїм учителем у мистецтві французького графіка і гравера першої половини XVII ст. Жака Калло. Цей художник, що в доволі своєрідній манері відобразив трагізм доби релігійних війн, зацікавив письменника вмінням надавати повсякденності відтінку незвичайного. Наприкінці нарису Гофман пише: «І якщо поету або літератору явища буденного життя постають ніби в атмосфері романтичного примарного царства його душі, якщо він зображує їх ніби в чужоземних костюмах, обгорнутими цим примарним сяйвом, хіба

не можна йому принаймні послатися на старого майстра і сказати: “Я працюю в манері Калло”?».

У 1815 р. Гофман оприлюднив перший том роману «Еліксири диявола», у якому, за словами Гейне, «зосереджено все найстрашніше й найжахливіше, що тільки може придумати людський розум». Та вже наступного року автор роману жахів створив добру різдвяну казку «Лус-кунчик і мишачий король», що наприкінці ХІХ ст. здобула світову славу завдяки балету Петра Чайковського.

Навесні 1818 р. Гофман тяжко занедужав і ледь не помер. Тоді і досі успішна кар’єра, і нещодавнє романтичне кохання поза шлюбом, яке мужньо пробачила віддана дружина, постали перед ним у новому світлі. З’ясувалося, що на межі життя і смерті всі «абсолютні» цінності стають відносними й навіть «найчистіше, найпотаємніше кохання у звичайному житті набуває смішних форм, либонь, через те, що природа в усі людські вчинки вкладає глибоку іронію». У такому іронічному дусі митець написав повість-казку «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер», задуману під час хвороби. Одужавши, Гофман узяв собі кота й назвав його Муром. Цей факт не був би вартий згадки, якби вже у травні 1818 р. письменник не розпочав роботу над одним з найзнаменитіших романтичних творів «Життєва філософія кота Мура» (1821).

У жовтні 1819 р. Гофмана призначили членом слідчої комісії, створеної за наказом прусського короля нібито для викриття зрадників держави під час війни з Наполеоном, а насправді - для переслідування інакодумців. Як член комісії письменник став на захист обвинувачуваних (здебільшого студентів), після чого поліція почала переслідувати його самого. Ще одним приводом стала нова повість Гофмана «Володар бліх», де в зловісному образі наклепника Кнарпанті можна було впізнати реального шефа поліції фон Кампца. Про це дізналися ще до публікації твору, тож за наказом уряду рукопис було конфісковано. І попри все тяжко хворий, паралізований, зламаний фізично, але не морально Гофман диктує закінчення «Володаря бліх», а також свій останній твір «Кутове вікно». 25 червня 1822 р. письменника не стало.

Давно немає на світі шефа поліції фон Кампца та «великих просвітителів», яких Гофман вивів в образі псевдовченого Моша Терпіна. Чому ж тоді ідейні охоронці всіх тоталітарних режимів, аж до гітлерівського включно, забороняли чи замовчували «казки» Гофмана, особливо ж «Крихітку Цахеса на прізвисько Цинобер» (1819)? Чому ім’я героя цього твору стало прозивним?

Автор «Крихітки Цахеса...» насміхається з усіх своїх персонажів. Проте зауважмо: він зовсім по-різному сміється, скажімо, з утілення абсолютного зла Цахеса, «просвітителя» Моша Терпіна та закоханого романтика Бальтазара. І якщо, читаючи повість-казку Гофмана, ви теж сміялися, то, вочевидь, це не було однаково впродовж усього твору. Усмішка з приводу Бальтазарових очікувань від прекрасної, але простодушної Кандиди1, напевне, не була злою, а загибель у нічному горщику Цахеса навряд чи викликала співчуття, і сміх із цього приводу був зовсім іншим.

«- Лейб-медику, і ви могли допустити, щоб умерла така людина! Скажіть, як це вийшло, як це могло статися, де тут причина, з чого вмер мій чудовий міністр?

Лейб-медик дуже пильно оглянув малого, старанно помацав місця, де колись бився пульс, погладив його по голові, відкашлявся й почав:

- Найласкавіший пане! Коли б я задовольнявся тільки поверховим спостереженням, то міг би сказати, що міністр умер через цілковитий брак дихання. До цього браку дихання спричинилася неможливість дихати, а до цієї неможливості спричинилася знову ж таки стихія гумору, у яку міністр упірнув. Я міг би сказати, що міністр таким чином умер гумористичною смертю, але я далекий від такої поверховості, далекий від прагнення з’ясовувати нікчемними фізичними принципами все те, що природно та непохитно базується тільки на психічному ґрунті»2.

У цьому епізоді Гофман глузує не лише з Цахеса, а й з горе-лікарів, які розводять псевдонаукові теревені, коли нічим не можуть зарадити хворому. Утім «лекція» князівського лейб-медика - не просто беззмістовна балаканина. Тут Гофман вдається до гри слів: первісне значення латинського слова humor - волога, рідина, а вже похідне від нього - різновид сміху, такий сміх, що ніби розтікається по поверхні, охоплюючи велику кількість людей, як кумедних, так і тих, що сміються.

Механізми творчості

Власне гумор - це такий різновид відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах, коли про серйозне говориться з добродушною усмішкою, а незначні вади загалом добрих людей висміюються доброзичливо.

Отже, сміючись гумористичним сміхом, ми насміхаємося зокрема й із себе. Об’єктом гумористичного висміювання зазвичай є недоліки, які автор вважає загальнолюдськими, адже, на думку Гофмана, «природа в усі людські вчинки вкладає глибоку іронію».

Іронія - один з найпоширеніших видів використання слів у переносному значенні, за якого висловлювання набуває в контексті протилежного змісту. Це улюблений художній засіб Гофмана.

Іронічний погляд на людські вчинки письменник висловлює з приводу юнацького ідеалізму романтика Бальтазара, у якому почасти бачить самого себе, принаймні - свою романтичну молодість.

А от коли йдеться про персонажів, яких Гофман не вважає «своїми», виникає інший вид сміху - сатиричний.

Сатира - вид комічного, що гостро висміює негативні явища. Об’єктом сатиричного висміювання зазвичай є людські вади, які автор вважає «тимчасовими», такими, що можуть і мають бути викоренені, й аж ніяк не пов’язує з власною вдачею.

Механізми культури

Романтизм юності, романтизм, властивий таланту, Гофман вважає вічним попри «глибоку іронію» життя, самої природи - іронію, на яку романтик мимохіть натрапляє навіть у «найчистіших, найпотаємніших» куточках власної душі. Це, сказати б, об’єктивна реальність, з якою змушена (але не хоче) рахуватися обдарована людина. Як переконаний романтик, Гофман вважає, що пристрасть, захоплення, щирі почуття, тяжіння до пізнання світу, чисте сумління, незатьмарена інтуїція, тобто все те, що він називає словом «ентузіазм», існують вічно, але властиві переважно юному віку. Юність людини і юність нації - благословенні й «обрані» самим Богом, як юний «обраний народ» Біблії. На жаль, ентузіазм втрачається з плином років (у людини) і віків (у націй). Попіл історії (як індивідуальної, так і всесвітньої) - сіра маса людства, філістери. У німецькій мові слово «філістер» має саме біблійне походження. Цим словом у Святому Письмі, перекладеному на початку Реформації Мартіном Лютером, названо народ, який за часів Старого Заповіту мав уже давню історію і чисельно набагато переважав молодий, обраний Богом народ (у слов’янському перекладі - філістимляни). Отже, до самовпевнених бюргерів-«просвітителів», до самовдоволених, обмежених міщан-«філістерів» Гофман безжальний і пророкує їм долю біблійних філістимлян, побитих щелепою віслюка (промовиста деталь з п’ятнадцятої глави Книги Суддів). Гофман, як і інші романтики, досить часто звертався до образів Біблії.

Біблійний символ побиття філістимлян ослячою щелепою Гофман використовує для гостросатиричної характеристики «сірої маси» своїх сучасників, а також для заохочення молодих, яскравих героїв-ентузі-астів стати новими Самсонами. Ідеться про Самсона, суддю ізраїльського, який, відчувши божественне натхнення, знищив тисячу філістимлян за допомогою щелепи віслюка.

Гофманівська сатира, що є такою собі «щелепою віслюка», має на озброєнні гротеск - тип художньої образності, який ґрунтується на химерному поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного й комічного, життєподібного й карикатурного. Одним з найвиразніших гротескних образів світової літератури саме і є маленька потвора Цахес, що, як і більшість самовдоволених міщан, привласнює чужі здобутки, ідеї, таланти і, спотворюючи їх, обертає на нудьгу й банальність. TAiW

Треба сказати, що повість-казка Гофмана в сучасників письменника викликала багато запитань. Ті самі запитання викликає вона й нині. Почати хоч би з кінця. «Завершення чарівної історії літературознавці тлумачать по-різному, - пише українська дослідниця романтизму Кіра Шахова. - Одні вважають його песимістичним, бо поет Бальтазар -борець проти огидного “імітатора” Цахеса - після ганебної загибелі карли в нічному горщику і свого одруження з красунею Кандидою одержує в подарунок дім, сад і чудову кухню - тобто ідеальне міщанське існування. А це ж для романтика сумний фінал. Інші, навпаки, вважають, що автор нагороджує героя після всіх незугарностей і катаклізмів свободою від матеріальних турбот і нормальним щасливим існуванням, як це часто буває в завершеннях фольклорних казок. Можливість розмаїтих багатозначних тлумачень - одна з невичерпних можливостей, що її дарує нам іронічна проза Гофмана».

«Можливість розмаїтих багатозначних тлумачень» - це основна властивість образу-символу (на відміну від алегорії - образу, який має трактуватися однозначно). Однак і багатозначність не безмежна. А отже, важливо з’ясувати, символом чого є в Гофмана крихітка Цахес - центральний символічний образ повісті-казки.

Побутує думка, що чари Цахеса символізують владу грошей, які за часів Гофмана заступили в Європі і шляхетність, і вченість, і талант. Пригадаймо слова референдарія Пульхера: «Проклятущий Цинобер, мабуть, неймовірно багатий. Недавно він стояв перед монетним двором, а люди, показуючи на нього пальцями, казали: “Гляньте-но на цього маленького, гарного добродія, йому належать усі гроші, які там карбують”».

Однак дослухаємося до відповіді на це Бальтазара: «Мовчи, друже, не грішми орудує ця потвора, тут щось інше! Щоправда, князь Пафнутій запровадив освіту на добро й пожиток свого народу і своїх нащадків, а проте дещо дивовижне та незрозуміле у нас залишилося. Так би мовити, приємні дива для хатнього вжитку».

Отже, не гроші як такі допомагають «імітаторам» стати зірками (у наш час так само, як і за доби Гофмана). У будь-які часи вистачає «добрих фей», які ладні й, головне, спроможні за допомогою тих самих грошей, влади, зв’язків тощо «розкрутити» чергового Цахеса - як не фізичну, то моральну потвору.

З чого ж починаються, іронічно кажучи, «приємні» (тобто аж зовсім не приємні) «дива для хатнього вжитку»? А починаються вони з нашої

побутової цікавості до «розкручених», до «гламурного» світу, у якому пані Ікс є популярною співачкою тому, що так каже популярний актор пан Ігрек. У Гофмана цей принцип ланцюгової реакції показаний напрочуд добре. Професор Мош Терпін - псевдовчений, але він популярний. Для того, аби стати популярним, Цахесові треба «проявитися» на літературному чаюванні саме в нього...

Усі ці люди так загралися, що самі почали вірити у свою належність до світу науки, мистецтва, творчості. Однак дотик до справжньої науки й творчості діє на них так само, як голка на повітряну кульку: «Та найдужче здивувався Мош Терпін, коли Проспер Альпанус повів його по господі, показав бібліотеку та інші дивовижні речі, ба навіть зробив кілька прецікавих дослідів з рідкісними рослинами й тваринами. Професорові спало на думку, що його дослідження природи нічого не варте, що він сидить у якомусь чудовому чарівному світі, немов замкнутий у яйці».

Як же такий професор міг викладати в університеті, зажити популярності, пошани, любові? Вочевидь, до цього призвела зневага до систематичної освіти в суспільстві, яке ладне визнати наукою будь-яку дурницю, подану яскраво й популярно.

Перевірте себе

1. Розкажіть про «подвійне» життя Е.Т.А. Гофмана.

2. Як ви гадаєте, чому саме для романтика «подвійне» життя може стати стимулом до творчості?

3. У який момент розповіді Гофман розкриває читачам таємницю головного героя повісті-казки «Крихітка Цахес на призвісько Цинобер»? Чому автор не робить цього на початку твору?

4. Як на початку повісті-казки Гофман натякає на причини загадкової здібності Цахеса подобатися людям?

5. Як князь Пафнутій запроваджував освіту у своїй країні? До яких наслідків це призвело?

6. Назвіть усі щаблі кар’єри Цахеса. Хто, піддавшись загадковим чарам потворного малюка, найбільше сприяв його просуванню до верхівки суспільства на кожному з цих етапів?

7. Яким силам - зла чи добра - служить фея Рожабельверде? Як сталося, що вона посприяла фантастичній кар’єрі Цахеса?

8. Подискутуймо! Робота в парах. Як автор повісті-казки «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» ставиться до науки? Хто є її справжнім представником у творі - Мош Терпін чи Проспер Альпанус? Відповідь доведіть.

9. Яку роль у творі Гофмана відіграє студент-поет Бальтазар? Чи можна стверджувати, що в цьому образі втілилося ставлення автора до сучасної йому молоді, до юності взагалі? Якщо так, то яким є це ставлення?

Ви це знаєте

1. Що ви знаєте про родину, дитинство та навчання М. Гоголя? Яке значення мала для письменника Україна?

2. Які твори зі збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки» ви читали? Чим вони схожі на гофманівські казки? Які ознаки романтизму мають гого-лівські «Вечори...»?

Микола Гоголь: українець у світовій літературі

Український погляд

Є на Полтавщині село Кибинці, яке на початку ХІХ ст. називали Українськими Афінами. Належало воно разом з усіма мешканцями-кріпаками поміщику Дмитру Трощинському. В останні роки правління Катерини ІІ, потім за Павла І та на початку царювання Олександра І Трощинський був фактично першим урядовцем Російської імперії -статс-секретарем. На схилі літ він оселився в Кибинцях, де відтоді запанували краса й блиск столичного життя. Палац і парк Трощинського прикрашали численні шедеври живопису й скульптури. Був у маєтку й театр, який відвідувало все полтавське дворянство.

Сусіднє село Диканька належало впливовому державному діячеві Віктору Кочубею. Якось там гостював сам Олександр I, який приятелював з господарем. На честь приїзду царя звели арку в класичному стилі (її дотепер можна побачити перед в’їздом у Диканьку), а весь маєток перебудували, щоб перевершити Кибинці. Управління Диканькою здійснювали кілька департаментів, запроваджених на зразок петербурзьких.

Тим часом управління Кибинцями було влаштовано за старим звичаєм. Усіма господарськими справами займався поміщик Василь Панасович Гоголь-Яновський. Він відповідав і за підтримання театральної слави Українських Афін: писав п’єси, організовував вистави. До речі, у п’єсах Василя Панасовича актори-кріпаки розмовляли українською мовою.

Коли на чергову прем’єру до Кибинців мали завітати дрібний урядовець із Полтави Іван Петрович Котляревський та сусіда-поміщик Василь Васильович Капніст, управитель хвилювався більше, ніж очікуючи губернатора чи когось «із самого Петербурга». Адже Котляревський і Капніст належали до найавторитетніших драматургів старшого покоління, знаних далеко за межами Полтавщини.

Справ у Кибинцях вистачало, тож Василю Панасовичу іноді ніколи було поїхати до рідної Василівки (нині - село Гоголеве). Щоб не розлучатися із сином Миколою, він часто брав його із собою в ділові поїздки. Навідувалися вони і до Котляревського, який жив у Полтаві, і до Капніста в його маєтку Обухівці. Поважні митці, чи то серйозно, чи то жартома захоплюючись розмовами з маленьким Миколою, пророкували йому блискуче літературне майбутнє.

Минуть роки, і про геніального українця Миколу Васильовича Гоголя (1809—1852) знатиме весь світ. Пророцтво здійснилося. Утім розмови про «майбуття українських шляхетних синів» були тоді модними і в Кибинцях, і в Диканьці, і на сусідніх хуторах, адже господарювали там нащадки козацької старшини. Після скасування Запорозької Січі Катерина ІІ наблизила їх до себе, аби протиставити «пихатим нащадкам бояр», таємних заколотів яких побоювалася. Безбородько, син генерального писаря Війська Запорозького, секретар Катерини II, дослужився до канцлера, отримав титул князя, передав владу графу Трощинському, той - графу (майбутньому князю) Кочубею. А в Петер-

бурзі на той час уже вирувало море «українського земляцтва». Однак відтоді «пихаті нащадки бояр» встигли отямитися й замислилися над тим, що час уже забрати в «хитрих хохлів» пальму першості в бюрократичних справах. Вони зрозуміли, що шлях до управління най-могутнішою в Європі державою проходить через сучасну європейську освіту.

Ви вже знаєте, що юні представники найдавніших боярських родин, як-от Голіциних, Пушкіних та інших, уже від 1811 р. готувалися «присвятити себе Вітчизні» в Царськосельському ліцеї. Результатом елітного виховання було щире прагнення ліцеїстів особисто вирішувати долю Росії. Відповідальність за свою країну вони не могли покладати ні на людей «низького походження» (таких, як улюбленець Петра І князь Меншиков, що розпочинав свою «кар’єру», торгуючи млинцями), ні на «інородців», як Безбородько. «Не торгував мій дід млинцями... // в князі з хохлів він не стрибав», - писав Пушкін у вірші «Мій родовід».

Передбачаючи такий хід думок, Безбородько відказав двісті двадцять тисяч карбованців на заснування в Україні Гімназії вищих наук. У ній мали навчатися нащадки української козацької еліти, аби згодом обійняти високі державні посади в Петербурзі. Імператорського указу про створення цього закладу в Ніжині молодший брат Безбородька домігся ще 1805 р. Однак Гімназію вищих наук було відкрито лише 1820-го - аж п’ятнадцять років українське земляцтво на чолі з Кочу-беєм намагалося подолати спротив «пихатих нащадків бояр».

Одним з ліцеїстів першого випуску був письменник всесвітнього значення Олександр Пушкін. Серед перших учнів Ніжинської гімназії також був класик світової літератури - Микола Гоголь. Це символічно. І насамперед тому, що, 1829 р. приїхавши «завойовувати Петербург», юний Гоголь привіз із собою дух «ніжинського романтизму», дещо абсолютно протилежне тогочасному літературному доробку Пушкіна.

Саме 1829 р. побачила світ поема Пушкіна «Полтава», де фантастичний образ України та романтичне уявлення про її історію1 вилилися в геніальні рядки. За ними, певно, надалі й судили б про нашу країну, якби невдовзі не пролунав голос нікому не відомого двадцятирічного юнака з Полтавщини: «Чи знаєте ви українську ніч? о, ви не знаєте української ночі! Пригляньтеся до неї: із середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлось, розширилось іще безмежніш. Горить і дише воно. Земля вся в срібному світлі; а дивне повітря віє і теплом, і прохолодою, і дише млостю, і розливає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівлива ніч! ...І раптом усе ожило: і гаї, і стави, і степи. Котиться величний грім українського солов’я, і здається, що й місяць заслухався його посеред неба...»2. За доби, коли в Російській імперії кожна освічена людина читала все, що виходило з-під пера Пушкіна, ці рядки пролунали як виклик на літературну дуель.

Ви, певне, пам’ятаєте, що з учнівських років Гоголь захоплювався творчістю Пушкіна і, переїхавши до Петербурга, заповзявся заслужити прихильність видатного поета власними літературними досягненнями. Після невдалого дебюту з поемою «Ганц Кюхельгартен» (1829), написаною в дусі німецького романтизму, Гоголь почав ґрунтовно розробляти українську тему. Відтак його публікації привернули увагу друга й видавця Пушкіна Петра Плетньова, а 20 травня 1831 р. відбулася омріяна особиста зустріч із першим поетом Росії.

Улітку 1831 р. в Царському Селі Гоголь активно спілкувався з Пушкіним, Жуковським і Плетньовим та готував до видання перший том «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Згодом видатний український письменник Пантелеймон Куліш, автор першої біографії Гоголя, посилаючись на спогади Плетньова, описав історію публікації цієї збірки так: «До травня 1831 року у нього [Гоголя] вже готові були декілька повістей, з яких потім склався перший том “Вечорів на хуторі біля Диканьки”. Не знаючи, як дати їм раду, Гоголь звернувся за порадою до Плетньова. Пан Плетньов хотів уберегти юнака від впливу літературних партій і водночас врятувати повісті від упередження людей, які знали Гоголя особисто або за його першими літературними спробами і ставилися до нього скептично. Тому він порадив автору повістей у жодному разі не відкривати свого імені й вигадав для його повістей назву, що мала збудити цікавість публіки. Так з’явилися на світ “Повісті, видані пасічником Рудим Паньком”, який нібито жив біля Диканьки, що належала князю Кочубею».

Український погляд

Чому було так важливо, що Диканька належала саме Кочубею? І чому це мало «збудити цікавість публіки»?

1 Створюючи образ України в поемі «Полтава», Пушкін спирався на працю Вольтера «Історія Карла XII», переосмислену західноєвропейськими романтиками, насамперед Байроном у поемі «Мазепа».

2 Цитату з повісті «Майська ніч, або Утоплена» наведено в перекладі М. Рильського.

Річ у тім, що саме 1831 р. Віктор Кочубей отримав титул князя: хоч би як глузував Пушкін із цього приводу, українці й далі «стрибали в князі». У Петербурзі жваво обговорювали цю подію. Усі знали про вплив Кочубея на царя і про те, як вигідно належати до «кочубеївської партії».

Аж ось до хору вітань з приводу отримання князівського титулу долучився негучний, але такий оригінальний голос, що його годі було не почути. Він пролунав з перших рядків дивної збірки повістей, «виданих пасічником Рудим Паньком», у яких пасічник намагався передбачити першу реакцію публіки на свою книжку: «Це що за диковина: “Вечори на хуторі біля Диканьки”? Що це за вечори? І шпурнув у світ якийсь пасічник!»1.

Насправді ніхто не посмів так не тільки сказати, а й подумати! Магічне слово «Диканька» зачаровувало, приваблювало, змушувало читачів швидко пробігати очима рядки передмови, аби зрозуміти, що ж воно таке - ці «Вечори...». «Про Диканьку ж, гадаю, ви наслухалися доволі. Бо й те сказати, що там дім кращий якогось там пасічникова куреня. А про сад і казати нічого: у Петербурзі вашому, певно, не знайдете такого...»

Справді. І наслухалися, і начиталися в російських газетах про розкішний диканський будинок Кочубея, про парк, що міг конкурувати із царськосельським, про тріумфальну арку на честь візиту імператора... Пасічник Рудий Панько писав про це цілком серйозно, без іронічного підтексту. Молодий романтик Гоголь своїм гімном Диканьці, по суті, кинув виклик «протилежній партії», так само, як через шість років по тому зробив це молодий романтик Лермонтов своїм віршем «Смерть Поета». Гоголь так само пишався Кочубеєм, що став першим міністром Росії, як Лермонтов - Пушкіним, що став її першим поетом. В обох випадках ідеться про національну гордість...

Передмовою до «Вечорів...» Гоголь остаточно утверджує право теми України на винятковий інтерес читацького загалу і образ України як такий, у якому, за всіма романтичними канонами, минуле зустрічається з майбутнім і вказує на провідні тенденції сучасності. Висновок, який Гоголь на той час зробив зі свого життєвого досвіду, корисний усім нам: знаючись на літературних традиціях і на сучасних течіях світової культури, можна й треба зробити так, аби світ цікавився твоїм краєм і тобою.

Тут варто з’ясувати, чому, власне, Пушкін опікувався молодим українським письменником. Авжеж не для того, щоб зміцнити свій статус при дворі завдяки юному землякові Кочубея. Певне, маємо дослухатися до думки П. Куліша, який чітко зазначав, що метою пушкінської літературної «партії» був сам Гоголь, його талант і ті надії, які Пушкін та його видавець пов’язували з розвитком прози нового типу.

Ідея такої прози полягала в тому, що вона мусила бути справжньою. Просту історію мала розповідати проста людина. Не перший поет Росії,

а «лагідний і чесний» поміщик Іван Петрович Бєлкін1, не юний амбітний романтик, який написав «Ганца Кюхельгартена», а літній хуторянин Рудий Панько... Така проза мусить відкрито сперечатися з поезією, що монополізувала право на відображення дійсності, хоч насправді може лише створювати поетичні міфи. Здавалося, Гоголь зрозумів, чого геніальний поет хоче від сучасної літератури. Відтак Пушкін наполегливо радить йому від українських легенд і казок «Вечорів...» переходити до історичної прози про рідний край. Навчившись правдиво і природно розповідати життєві історії (без прикрас, без «моралі», лише факти), як це робить Рудий Панько, так само поставитися й до історії України, подивитися на неї очима простої людини.

Невдовзі в чистому зошиті Гоголь виводить: «Старосвітські поміщики» (назву першої повісті майбутньої збірки «Миргород», 1835 р.). Перо ледь встигає за стрімким потоком думки. Кожен рядок, як блудний син, засумувавши на чужині, квапиться до рідної домівки: «Стежечкою від комори до кухні і від кухні до панських покоїв... довгошиїй гусак... частокіл, обвішаний низками сушених груш і яблук та килимами...»2. І нарешті: «Самі господарі цих скромних закутків - дідусі, бабусі... На обличчях у них написана така доброта, така приязнь та щирість, що мимохіть відмовляєшся, бодай на якийсь час, від усіх зухвалих помислів і непомітно поринаєш всіма почуттями в просте, буколічне життя». Це дуже нагадує античний міф про Філемона й Бавкіду, зображених у численних шедеврах європейської літератури, найвідоміші з яких - «Метаморфози» Овідія та «Фауст» Гете. Образи Філемона та Бавкіди є, власне, образами «маленьких людей», яких, за Овідієм, шанували самі боги. Отже, «Старосвітські поміщики» - гоголівська «контрольна робота» із зарубіжної літератури після другого підсумкового уроку літературної освіти українця. Висновок уроку такий: світова література - це усталена система міфів.

У шедеврів світової літератури, незалежно від того, якою мовою їх написано, є спільна мова - мова міфів, де за «слово» узято окремий міфологічний мотив. Такою є і збірка «Миргород», код якої доступний кожному, хто хоче бути читачем європейської літератури, а отже, добре знається на античності. У «Старосвітських поміщиках» Гоголь розповідає реальну історію життя своїх дідуся Панаса (грецьке ім’я Афанасій означає «безсмертний») та бабусі, яку називає Пульхерією (грецькою -«лагідна»), і попереджає читачів: «Якби я... хотів змалювати Філемона й Бавкіду, я б ніколи не обрав іншого оригіналу, крім них».

Головним героям «Старосвітських поміщиків» Товстогубам, цим вічним Філемону й Бавкіді, у повісті протиставлено ницих, суєтних, тимчасових людей, які не тужать «ні по схороненій рідні, ні по забутій давнині»: «Старі національні, простосерді і разом з тим багаті фамілії... завжди становили цілковиту протилежність тим низьким малоросіянам, що видираються з дьогтярів, крамарів, наповнюють, як сарана,

палати та присутственні місця, луплять останню копійку зі своїх-таки земляків, наповнюють Петербург ябедами, збивають, нарешті, капітал і урочисто додають до прізвища свого, що кінчається на “о”, літеру “в”».

До збірки «Миргород» увійшло чотири повісті - чотири спроби в класичних (античних) жанрах: «Старосвітські поміщики» - ідилія, «Тарас Бульба» - епічна пісня, «Вій» - містерія, «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» - сатира. «Тарасом Бульбою» Пушкін був відверто розчарований. У рецензії на «Миргород» поет захоплено відгукнувся на «зворушливу ідилію» «Старосвітські поміщики», а про історичну повість «Тарас Бульба» зауважив, що вона «недотягує» навіть до В. Скотта. Цей твір справді досить далекий від реальної історії доби козаччини. Гоголь змушений був погодитися з такою оцінкою, про що свідчить його спроба переробити повість. Однак спроба ця була тісно пов’язана з останньою епічною піснею митця, його епічною поемою «Мертві душі», про яку ми поговоримо трохи згодом...

Після смерті Пушкіна Гоголь жив здебільшого в Західній Європі й фізично не мав змоги виконати заповіт старшого друга: ретельно вивчити історію України й дати об’єктивну картину її історичного життя, вловивши його сенс і мету. Однак це вже тема іншого часу - доби реалізму в українській та світовій літературі. Тож третій урок українця Гоголя полягає в тому, що літературна освіта, аби сприяти активному, позитивному ставленню до життя, обов’язково має поєднуватися зі свідомим, об’єктивним ставленням до національної історії. Без надмірної ідеалізації - аби потім не було надмірного розчарування.

Утім не забудьмо, що Гоголь жив за доби романтизму, коли не існувало навіть поняття «реалізм», а поодинокі вияви нового художнього напряму тільки-но починали з’являтися у творчості Пушкіна, Стендаля, Бальзака. «Миргород» на цьому тлі виглядає як типово романтичний твір, головним героєм якого є таємнича українська душа, а сюжетом -історія України як арена боротьби абстрактного добра з абстрактним злом. Тому в першій частині «Миргорода» («Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба») показано світлий бік національної душі, а в другій («Вій», «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифо-ровичем») - темний.

Перевірте себе

1. У якому середовищі виховувався М. Гоголь? Розкажіть про його першу літературну спробу.

2. Як змінилися творчі орієнтири молодого письменника після знайомства з Пушкіним? Які нові художні завдання ставив перед прозою Пушкін і яких творів чекав від Гоголя?

3. Схарактеризуйте збірку «Миргород» як ідейно-композиційну єдність. Яку роль відіграє в ній повість «Тарас Бульба»? До якого художнього напряму належить «Миргород»? Як оцінив цю збірку Пушкін?

4. Про які життєві уроки М. Гоголя ідеться в підрозділі? Чи актуальні вони нині? Поясніть свою думку.

Ви це знаєте

• Розкажіть про два сюжети, які О. Пушкін подарував Гоголю. Які твори було написано на основі цих сюжетів? Який з них ви вивчали минулого року?

Мертві душі

Минулого року ми вже говорили про те, що 1835 р. став кульмінаційним у творчості Гоголя. Саме тоді, крім «Миргорода», було оприлюднено «Арабески». До цієї книжки разом зі статтями, у яких автор висловив свої погляди на історію, географію, архітектуру та фольклор, увійшли три петербурзькі повісті: «Невський проспект», «Портрет» і «Нотатки божевільного». Того ж таки року Гоголь написав комедію «Ревізор» і розпочав роботу над повістю (так йому тоді здавалося) «Мертві душі». Ви, звісно, пам’ятаєте, що сюжети цих творів письменникові подарував Пушкін.

7 жовтня 1835 р. Гоголь у листі до Пушкіна повідомив, що почав писати «Мертві душі». У попередній розмові йшлося про невелику повість, але тепер Микола Васильович писав, що «сюжет розтягнуся на довжелезний роман». Невдовзі послухавши три розділи твору, Пушкін, за спогадами Гоголя, вигукнув: «Боже, яка ж сумна наша Русь!». Поет був здивований: він очікував від молодшого колеги «чогось веселого», та й на роман це не дуже скидалося...

У Росії взірцем роману на той час був «Євгеній Онєгін». Однак дрібний службовець, авантюрист, що намагається розбагатіти, скуповуючи документи мертвих кріпаків, на роль головного героя такого роману не годився. Саме його прізвище - Чичиков - навіювало думку про щось дрібне й пролазливе, мов горобець.

У повісті «Невський проспект» Гоголь змальовує дві російські душі -ницу (поручик Пирогов) і високу (художник Піскарьов) та водночас дві німецькі - бляхаря й шевця з романтичними прізвищами Шиллер і Гофман. Піскарьов - романтик, схожий на пушкінського Ленського. Він мріє про «неземні» ідеали й марно шукає їх земного втілення. Пирогов - людина без ідеалів. Проте мотив грошей відсутній як у першому, так і в другому образах. Цей мотив, знижений аж до пародії, у «Невському проспекті» цілком «німецький». Так, Шиллер просить Гофмана відрізати йому носа, бо має недешеву звичку нюхати тютюн, а без носа зможе на цьому трохи заощадити. І в цій, і в інших петербурзьких повістях російські персонажі доводять себе до божевілля або через непомірні мистецькі та службові амбіції, або ж через самотність, відчай, зневагу суспільства (пригадаймо «маленьку людину» Акакія Акакійовича Башмачкіна та його заповітну мрію пошити нову шинель). Отже, Чичиков був у цьому розумінні винятком.

Однак Пушкін недарма запропонував Гоголю сюжет про оборудку з мертвими душами, а Гоголь недарма ним захопився. Надходила ера капіталізму - «грошової цивілізації», і це означало, що люди, які за гроші готові на все, не лише матимуть слов’янське обличчя, а й, на жаль, визначатимуть обличчя самої імперії.

Чичикови - діти Башмачкіних. «Маленькі люди» непогано вивчили російське життя і на власному негативному досвіді можуть навчити дітей, як, удаючи «маленьких», насправді ними не бути, тобто стати успішними. Віддаючи малого Павлушу Чичикова до школи, батько дає йому останні настанови: «Гляди ж, Павлушо, учися, не дурій і не байдикуй, а найбільше догоджай учителям і начальникам. Коли будеш догоджати начальникові, то хоч і в науці не вспієш, і хисту Бог не дав, усе ж просунешся і всіх випередиш. З товаришами не водися, вони тебе добра не навчать; а коли вже пішло на те, так водися з тими, котрі багатші, щоб при нагоді мали стати тобі в пригоді...»1.

Простежмо логіку характеру Павла Івановича Чичикова. Чи виконав він настанови батька? На всі сто відсотків (приклади ви легко знайдете в тексті твору). Гоголь стисло, але переконливо розповідає нам, як розвивалася кар’єра Чичикова і які моральні, ба навіть кримінальні злочини він вчинив на шляху до оборудки з мертвими душами. Чи відчував Чичиков докори сумління, чи вагався? Ні. Перед нами людина не лише без честі, а й без совісті.

З погляду совісті

Слово «совість» прийшло в українську та російську («совесть») мови зі старослов’янського перекладу грецького тексту Нового Заповіту. Буквально воно означає «спільне знання християнської спільноти, засноване на Біблії». Отже, передумовою існування совісті в суспільстві є віра в спільні моральні цінності. Там, де такої віри немає, совістю називають зовнішню пристойність. Люди з мертвою совістю дотримуються норм поведінки автоматично, за інерцією. А люди, відверто налаштовані на зло, спритно користуються з того, що у світі мертвих душ їм не загрожує викриття.

Це найбільше непокоїть Гоголя, і саме це означає назва його твору. Однак те, що словосполучення «мертві душі» сприйматиметься як символ російського суспільства, не влаштовувало цензорів, тому вони «уточнили» назву і в такий спосіб знищили її символічність. У 1842 р. книжка вийшла під заголовком, що звучав як назва оборудки афериста Чичикова - «Пригоди Чичикова, або Мертві душі. Поема М. Гоголя».

За сюжетом Чичиков відвідує поміщиків і кожного переконує дешево продати чи віддати даром мертві душі. (Паралель із сатаною, що купує змертвілі душі для пекла, простежується аж надто виразно). Та чи йдеться тут саме про померлих кріпаків? По суті - ні. Критики не раз зауважували, що мертвими автоматами у творі є самі поміщики, причому кожний наступний представник цієї «галереї поміщицьких типів» мертвіший за попереднього. Це вам нічого не нагадує?

1 Цитату з поеми «Мертві душі» наведено в перекладі за редакцією І. Сенченка.

Механізми подібності

Спробуймо зрозуміти основну ідею «Мертвих душ» через основний композиційний принцип твору. Якщо виписати у стовпчик прізвища поміщиків - персонажів першого тому поеми в тому порядку, у якому їх відвідує Чичиков, і для характеристики кожного дібрати з тексту епітети, синонімічні слову «мертвий» у його символічному значенні, то відразу побачимо, як працює принцип «кожний наступний мертвіший за попереднього». Усі персонажі «Мертвих душ» вважають себе християнами, а тому, поки не померли фізично, можуть подолати свій автоматизм і звернутися до Живого Бога. Отже, на землі мертвих душ не буває. А де бувають? І чому так злякалися цензори появи твору, який мав на меті повести читачів у пристановище мертвих душ?

Так, тепер ми можемо впевнено назвати літературний твір, який Гоголь мав за взірець, і зрозуміти, чому він остаточно визначив свій твір не як роман, а як поему. Подорож країною вічної смерті, де кожне коло

наближає до прірви гріха... І не Чичиков веде нас цією країною - він сам стрімголов летить у пекельні глибини. Наш проводир - автор-оповідач, з його особистим ставленням до дійсності та ліричним способом вираження цього ставлення... Як Данте через віки простягає руку Вергілію, так Гоголь через віки простягає руку Данте. Розпочинається ще один літературний урок Гоголя. Його мета - навчитися в буденних соціальних проблемах бачити їхній глибокий вічний зміст, у буденних комедіях життя - божественну комедію буття. І найдоречнішим тут є досвід Данте - учителя для всіх часів і народів.

Ідея повторити творчий подвиг Данте цілком захопила Гоголя. Про перший том «Мертвих душ» він уже після публікації не раз говорить як про «своє пекло». На черзі другий том - «своє чистилище». Гоголь планує написати й третій том - «свій Рай», де на всіх персонажів, зокрема й на самого Чичикова, чекає моральне відродження.

Однак для того, аби сам автор повірив, що таке відродження можливе, і переконав у цьому читачів, треба було вказати його реальні чинники. Треба було вивчати Росію, розуміти її справжнє життя. Тим часом Гоголь непогано знав Україну, а от Росію, крім Петербурга й Москви, бачив лише у віконце поштової карети. Микола Васильович сподівався на парадоксальну особливість свого таланту (у Петербурзі йому краще давалися твори про Україну, а в Україні - про Петербург), тому вирішив писати «Мертві душі» на батьківщині Данте.

Поки Гоголь працював над «пеклом» першого тому, усе було чудово. Завершуючи його в Римі, митець удався до найбільшого у творі ліричного відступу, що починається словами: «Русь! Русь! бачу тебе, з мові чудової, прекрасної далечини тебе бачу...».

Ліричний відступ в епічному творі - це авторське відхилення від викладу основних сюжетних подій для їх коментування або висловлення певних загальних роздумів, пов’язаних з основною темою твору.

Фінал першого тому «Мертвих душ» - один з найяскравіших у світовій літературі ліричних відступів. Тут Гоголь створює знаменитий символічний образ Русі-трійки. Він пройнятий таким самим героїчним пафосом, як фінал переробленого «Тараса Бульби», де славне майбутнє Російської імперії автор пов’язує з вірою в «Російського Царя» (великі літери Гоголя). Однак якщо у фіналі першого тому «Мертвих душ» ці необґрунтовані сподівання - суто художня, естетична утопія, то «Тарас Бульба» вже наскрізь просочений політикою. У 1847 р. Гоголь оприлюднив публіцистичну збірку «Вибрані місця з листування з друзями», у якій заповзявся навчити губернаторів і поміщиків управляти Росією. Ще не написавши «свого Раю», митець, на відміну від Данте, уже радив усім не лише прочитати, яким він має бути, а й будувати його в реальному житті.

Останнє десятиліття Гоголя було, по суті, безплідним пошуком цього примарного «Раю». Розповідали, що перед смертю він довго палив у каміні якісь папери. Деякі з гоголезнавців вважають, що то були невідомі розділи «Мертвих душ». Хай там як, але спадкоємці письменника

знайшли п’ять ретельно переписаних розділів другого тому поеми. У них з’являються нові герої, зокрема й чесні поміщики-підприємці...

Перевірте себе

1. Які події відбулися у творчому житті Гоголя 1835 р.?

2. Спираючись на знання, здобуті в дев’ятому класі, поясніть, що таке реалізм у літературі. Чи є ознаки цього напряму в повісті Гоголя «Шинель»? Якщо так, то які саме?

3. Робота в парах. Пригадайте європейську історію і поясніть, чому образ «маленької людини» став актуальним саме в середині ХІХ ст. Чи актуальний він сьогодні? Узявши до уваги свою відповідь на попереднє запитання, спробуйте розкрити значення творчості Гоголя для розвитку світової культури не лише в ХІХ—ХХ, а й у ХХІ ст.

4. Схарактеризуйте задум «Мертвих душ» як ідейно-композиційну єдність. Що завадило Гоголю вповні реалізувати цей грандіозний ідейно-творчий проект?

5. Як змінювалося авторське визначення жанру «Мертвих душ» у процесі написання твору? З чим це пов’язано?

6. Схарактеризуйте образ Чичикова як головного героя твору «Мертві душі». Знайдіть у тексті його портрет. Чи можна вважати цей образ реалістичним?

7. Пригадайте, що таке психологізм. Чи властивий психологізм «Мертвим душам»? За допомогою яких художніх засобів Гоголь розкриває психологію своїх персонажів? Наведіть два-три приклади з тексту твору.

8. Спираючись на відповіді на попередні запитання, спробуйте визначити, до якого художнього напряму належить поема «Мертві душі».

9. Розгляньте ілюстрації до поеми «Мертві душі», уміщені на с. 88. Укажіть, у якому порядку Чичиков відвідував поміщиків, зображених на малюнках. Чому знання цієї послідовності важливе для розуміння ідеї твору Гоголя? Чи вдало художники передали характери персонажів? Поясніть свою думку.

 

Це матеріал з Підручника Зарубіжна Література 10 клас Волощук

 




^