ЖИТТЯ ЯК ДЗЕРКАЛО ЛІТЕРАТУРИ

Ви це знаєте

1. Який російський роман першої половини ХІХ ст. став моделлю для подальшого розвитку романного жанру в Росії?

2. Як ви можете пояснити те, що Пушкін свій єдиний роман написав у віршах, а Гоголь свою єдину спробу роману назвав поемою?

3. Розкажіть про виникнення образу «маленької людини» в російській літературі першої половини ХІХ ст. Чим закінчується повість М. Гоголя «Шинель»? До якого літературного напряму - романтизму чи реалізму, -на вашу думку, належить цей твір?

Федір Достоєвський: новий, але не Гоголь

Творчість Федора Михайловича Достоевського (1821—1881) починається й закінчується парадоксом. Суперечлива композиція його романів, суперечлива сама його фраза. Так само суперечливе життя, і навіть походження митця.

Достоєвський увійшов в історію світової культури як «найбільш петербурзький письменник». Образ імперської столиці в його творах справедливо вважають найглибшим і найправдивішим. Тим часом Петербург - штучне місто, «вікно в Європу», прорубане Петром І, -у російській культурі завжди протистояв «одвічній» столиці Москві -суто російській, народній, хлібосольній. І саме в Москві народився Достоєвський, там минули його дитинство й отроцтво.

Український погляд

Мати Достоєвського походила з московської купецької родини. Батько письменника, військовий лікар, народився на Поділлі, у селі Війтівці (нині - Вінницька область) у сім’ї українського священика.

Отже, «найбільш петербурзький письменник» походив одразу з двох протилежних Петербургу культурних стихій. Рід Достоєвських належав до литовської шляхти від 1506 р., коли предок митця Данило Іртищевич отримав грамоту на володіння білоруським селом Достоєвим. Петра Достоєвського, його нащадка, 1598 р. було обрано до сейму. Він обіймав посади маршалка Пінського повіту й члена головного трибуналу Великого князівства Литовського.

Шляхтичі Достоєвські, що твердо дотримувалися канонів православ’я, Берестейської унії 1596 р. не прийняли, тому з полонізованої литовсько-білоруської шляхти були витіснені в стан духовенства. Далі ми вже бачимо їх в Україні. Так, у XVII ст. ієромонахом Києво-Печерської лаври був Акіндій Достоєвський. «Коли мої предки покинули темні ліси й топкі болота Литви, - писала дочка письменника Любов Досто-євська, - вони були, напевне, засліплені світлом, квітами й елліністичною поезією України; їхня душа, зігріта південним сонцем, вилилася у вірші». З родинних легенд Любов Федорівна знала про те, що один з її предків (може, й сам ієромонах Акіндій) був українським поетом XVII ст., автором «буколічної поеми», яка, на жаль, не збереглася.

У XVIII ст. історія родини Достоєвських пов’язана з Брацлавщиною (Поділля), де вони були священиками. Дід Федора Михайловича, отець Андрій, дослужився до брацлавського протоієрея. На початку ХІХ ст. батько письменника, Михайло Андрійович, закінчив Подільську семінарію, але вирішив продовжити освіту в Московській медико-хірургічній академії. «Мій дід Михайло, - писала Л. Достоєвська, - виніс трохи цієї української поезії в бідній торбині мандрівного учня, що полишив батьківську оселю, і беріг цю поезію в глибині душі, як милий спогад про далеку вітчизну. Пізніше він передав цей дар обом своїм старшим синам - Михайлу та Федору». WAiT

Повернімося, однак, до визначальних сторінок буремного життя самого письменника. У 1837 р. батько привіз Федора та його старшого брата Михайла до петербурзького Військово-інженерного училища. Завдяки цій події митець добре запам’ятав себе п’ятнадцятирічним хлопчиною, що чекав від столиці зустрічі з «високим і прекрасним». Він згадував: «Ми вірили в щось пристрасно, і хоч... на відмінно знали все, що вимагалося на іспит з математики, мріяли... лише про поезію й про поетів. Брат писав вірші... я ж творив в уяві роман з венеціанського життя. За два місяці перед тим загинув Пушкін, і ми збиралися з братом, діставшись Петербурга, відразу сходити на місце поєдинку і пробратися в колишню квартиру Пушкіна, аби побачити ту кімнату, що чула його останній подих».

Брата до училища не зарахували за станом здоров’я, і Федір залишився на самоті. Утім майбутньому письменнику не довелося зазнати

справжньої самотності й злиденності побуту бідного студента з провінції, які він потім змусив пережити Раскольникова. Достоєвський жив на казарменому становищі, тож його мінімальні потреби було забезпечено. Щоправда, серед студентів престижного на той час навчального закладу було чимало дітей генералів і вищих посадових осіб, поряд з якими юнак із небагатої родини почувався ніяково. Та й викладачі училища неоднаково ставилися до «золотої молоді» і сина відставного лікаря. А в 1839 р., коли Федір отримав звістку про раптову, за нез’ясованих обставин, смерть батька, у нього стався перший напад епілепсії. Відтоді страшна недуга дошкулятиме письменнику решту життя, а персонажі-епілептики фігуруватимуть мало не в кожному його романі. Такі герої в Достоєвського з власного «духовного досвіду» знають дещо таке, чого не знають інші, і піднімаються на вищий ступінь розуміння реальності. Наприклад, у «Злочині і карі» епілептиком є Свидригайлов.

Студент Достоєвський мужньо перетерпів усі життєві негаразди, Рас-кольниковим не став. Натомість наполегливо й вдумливо вчився, здобуваючи різнобічну освіту (крім технічних і природничо-математичних наук, в училищі викладали іноземні мови, російську літературу, історію, архітектуру й живопис). Чимало студентів серйозно займалися письменництвом, і Федір був одним з них. Про свої літературні плани й враження він розповідав у листах до брата Михайла. «Бальзак - великий! - писав Достоєвський про свого сучасника, якого дехто вважав просто модним. -Його характери - витвори всесвітнього розуму! Не дух часу, а цілі тисячоліття приготували борінням своїм таку розв’язку в душі людини».

Закінчивши училище влітку 1843 р., Федір Михайлович став офіцером і отримав призначення в інженерний корпус Санкт-Петербурзької інженерної команди. Однак служба його мало цікавила. Увесь вільний час Достоєвський обмірковував літературні сюжети й перекладав з французької. У 1844 р. в журналі «Репертуар і Пантеон» було надруковано його переклад бальзаківської «Євгенії Гранде». Це була перша публікація молодого літератора.

«Його охопило те дивне і ущипливо-солодке почуття, яке переживає автор, коли вперше бачить себе надрукованим, до того ж і двадцять три роки давалися взнаки»¹. Саме двадцять три роки було Достоєвському, коли він «уперше побачив себе надрукованим», але в наведеній цитаті йдеться про почуття Раскольникова, які він переживає на фініші свого «літературного проекту». Єдину оригінальну (та й то у «співавторстві» з Наполеоном) ідею цей герой сформулював у своїй першій статті. А чи було її опубліковано, він не знав доти, доки в інший спосіб не привернув до себе увагу. Тоді й пригадалося, ніби «щось таке вже читали». І лише тоді до «ідеї» студента, підозрюваного у вбивстві, почали ставитися серйозно.

Отримавши перший гонорар, Достоєвський переконався, що письменництво може прогодувати, і покинув службу. Однак важливість перекладу «Євгенії Гранде» для його подальшої літературної біографії полягала не тільки в цьому. Спроба «співавторства» з Бальзаком допомогла письменнику-початківцю знайти своє місце в європейській літературі.

¹ Тут і далі цитати з роману «Злочин і кара» наведено в перекладі І. Сергєєва.

Коли через кілька років доба літературного учнівства Достоєвського завершилася, він передав свій перший оригінальний твір колишньому однокурснику Дмитру Григоровичу, який уже друкувався і мав знайомих літераторів. Увечері того дня Григорович і його друг, поет Микола Некрасов, заходилися читати рукопис, що називався «Бідні люди». Захопившись, друзі просиділи майже до світанку, а відтак вирушили на квартиру Бєлінського і розбудили його криком: «Віссаріоне Григоровичу, новий Гоголь народився!». «У вас Гоголі немов гриби родяться», - роздратовано відповів Бєлінський, але тут-таки почав читати. Того дня батько «натуральної школи» привітав молодого автора з вдалим літературним дебютом.

Прізвисько «новий Гоголь» так приросло до літературної репутації Достоєвського, що майже ціле століття заважало критикам і читацькому загалу зрозуміти: геній Достоєвського - абсолютно інший, здебільшого протилежний генію Гоголя.

Український погляд

1922 р. у харківському журналі «Наука на Украине» з’явилася стаття О. Білецького «Достоєвський і натуральна школа, 1846 рік», у якій були такі рядки: «Я стверджую, що ані учнем, ані прямим послідовником Гоголя Достоєвський у першій своїй повісті не є». Літературознавець указував на «глибокі зовнішні та внутрішні відмінності... між лірико-епічним стилем Гоголя і лірикодраматичним стилем Достоєвського».

Сам Достоєвський наполягав на тому, що його перший твір драматичний за формою, і вважав це своїм відкриттям. Письменник скористався цією літературною знахідкою для розробки нового типу прози й нового за формою роману, який літературознавець Михайло Бахтін назвав поліфонічним¹. «Бідні люди» - повість у листах, де поки що звучать тільки два голоси - дрібного чиновника Макара Дєвушкіна та дівчини Вареньки, до якої Макар відчуває чисте кохання чи радше батьківську любов. «Обидва кореспонденти, - зауважує О. Білецький, -повсякчас говорять про свої почуття та відчуття, говорять з такою гостротою й з таким напруженням, які ми в Гоголя якщо й зустрічаємо, то напевно не в безсловесного Акакія Акакійовича». тлїг

Отже, «маленька людина» у творі Достоєвського отримала власний голос. Це було так незвично, що читачі не розрізняли голосів героя і автора. Думки Дєвушкіна вони приписували Достоєвському. «У всьому вони звикли бачити пику письменника; я ж моєї не показував. А вони й не второпали, що це говорить Дєвушкін, а не я, і що Дєвушкін інакше говорити й не може», - скаржився письменник.

У 1847 р. група петербурзької інтелектуальної молоді почала щоп’ятниці збиратися на квартирі співробітника міністерства закордонних справ М. Буташевича-Петрашевського. Обговорювали нові філо-

софські й політичні ідеї, державний устрій Росії та можливості його поліпшення. Після лютневих подій 1848 р. у Франції, відгомін яких прокотився всією Європою, розмови петрашевців набули революційного характеру. Протягом року інформатори не раз повідомляли про це відповідні державні органи, тож 23 квітня 1849-го постійних учасників «п’ятниць» було заарештовано і на сім місяців слідства ув’язнено в Петропавлівській фортеці. Петрашевського, Достоєвського та інших найактивніших гуртківців було засуджено до страти.

«Усе життя подумки промайнуло, як у калейдоскопі, - швидко, як блискавка», - писав Достоєвський, згадуючи, як очікував неминучої смерті на Семенівському плацу. Раптом прибув ад’ютант царя й оголосив, що замість смертної кари на бунтівників чекають чотири роки каторги, а після цього - служба рядовими солдатами. З петербурзькими петрашевцями миколаївський уряд розправився приблизно так само, як перед тим із групою української інтелектуальної молоді - членами київського Кирило-Мефодіївського товариства. Так спільна доля майже в однаковому віці поєднала Достоєвського й Шевченка.

Шістнадцять діб у сорокаградусний мороз у відкритих санях везли Достоєвського та його товаришів до Тобольська. Там до молодих каторжан завітали дружини декабристів Наталя Фонвізіна й Прасков’я Аннєнкова. Двадцять років тому вони добровільно приїхали до Сибіру розділити важкий тягар своїх чоловіків і залишилися тут назавжди. Залишилися, аби підтримувати каторжан і нести їм Слово Боже. Євангеліє, подароване дружинами декабристів, Достоєвський беріг до самої смерті. Зовнішній вигляд тієї книги до найменших дрібниць відтворено в описі Євангелія, з якого Соня Мармеладова читає Раскольникову про воскресіння Лазаря.

Отже, «Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; у місті фортеця, у фортеці тюрма».

Те, що стало епілогом «Злочину і кари», було прологом нового життя -людського і письменницького - Федора Достоєвського. На це є натяк в останніх рядках роману: «Але тут уже починається нова історія, історія поступового оновлення людини, історія поступового переродження її, поступового переходу з одного світу в інший, знайомства з новою, досі зовсім не відомою дійсністю. Це могло б стати темою нової розповіді...».

Умови життя й праці в тобольській, а потім омській каторжній в’язниці були жахливі. Достоєвський спав на спільних нарах з убивцями, злодіями, ґвалтівниками, а вдень, стоячи по коліна в холодній річці, розбирав старі іржаві човни. Тягати цеглу з берега на будівництво казарми в’язні вважали порівняно непоганою роботою. Відтак на письменника чекала солдатська служба в Семипалатинську, що часто була не ліпшою за каторгу. Там, у Семипалатинську, він уперше в житті покохав і одружився.

Тим часом Микола І помер і новий цар, реформатор Олександр ІІ, ще раз «помилував» петрашевців (так само, як і Шевченка). У 1859 р. Достоєвському дозволили повернутися до столиці. Невдовзі він розпочинає роботу над «Записками з Мертвого дому» - спогадами про каторгу.

Знаючи з власного каторжанського досвіду, що «кожен, хто робить лихе, ненавидить світло і не приходить до світла», Достоєвський сильніше за своїх сучасників відчував катастрофічне зміцнення сил зла у світі. Тому у відносно спокійному ХІХ ст. його вважали жорстоким, темним, лихим - така вже доля пророків. І тільки коли критичне накопичення зла стало очевидним, Достоєвського почали перекладати мовами світу, наслідувати не лише в Європі, а й у США, Японії та інших країнах. Водночас митцеві закидали надмірний оптимізм і наївність: мовляв, він вірить, що краса врятує світ і що кожен злочинець зазнає кари насамперед від власної совісті.

Зрештою, з’явилося поняття «достоєвщина». Ішлося про особливості психологічного аналізу Достоєвського, про його душевно неврів-новажених, суперечливих героїв і негативний вплив, який усе це буцімто справляє на психіку та світосприйняття читачів. Так, Микола Хвильовий у статті «Апологети писаризму» (1926) обурено відкидає думку свого опонента про те, що, не читаючи творів Достоєвського, українська молодь не матиме європейської освіти. Хвильовий переконаний: не можна «в ім’я російської літератури... штовхати нашу молодь в достоєвщину». До речі, Ленін і Сталін також ненавиділи Достоєвського, тому заборонили перевидання його творів, а вивчення їх у школі й поготів.

Захоплення Європи романами Достоєвського, принаймні в 1910-1920-х роках, пояснити досить просто. ХХ століття від самого початку породило поняття «світова війна». Майже кожний дорослий європеєць, узявши до рук рушницю, мало не щодня порушував біблійну заповідь «Не вбивай!». Однак у літературі початку ХХ ст. (і насамперед російській) водночас зі зростанням впливу творчості Достоєвського зростав і опір «достоєвщині».

Механізми подібності

У розпал Першої світової війни Іван Бунін написав оповідання «Пет-листі вуха». Головний герой твору Адам (!) - грішник і адвокат власної гріховної природи, страшний символ людства, що від праотця Адама успадкувало лише гріх. Перед тим як скоїти злочин, герой-убивця заявляє: «Досить вигадувати романи про злочини з карами, час уже написати про злочин без жодної кари... У війнах беруть участь тепер уже десятки мільйонів. Незабаром Європа стане суцільним царством убивць». Тут він згадує і Раскольникова - героя Достоєвського: мовляв, усе це вигадки письменника, ніби кожна людина, яка вбиває, потім не може спокійно жити. ЖЖЖ

Однак чи справді роман «Злочин і кара» утверджував таку думку? І невже ненависники Достоєвського мали рацію щодо шкідливого впливу його творчості на молодих читачів? Можливо, письменник нікуди не «штовхав» молодь, а лише помітив у ній щось таке, на що раніше не звертали уваги, - те, що згодом назвуть «достоєвщиною»? Спосіб мислення й життя, може, навіть вікову потребу, про які йдеться, уперше й найяскравіше митець виявив і з’ясував саме в романі «Злочин і кара».

Про місце цього роману у творчій спадщині Достоєвського влучно написав Д. Мережковський: «У Гете - “Фауст”, у Шекспіра - “Гамлет”, у Данте - “Пекло”, - у кожного великого письменника є твір, є одна книга, у яку він вклав усю душу. Він з’явиться з нею на “страшний суд” нащадків. Така книга в Достоєвського - “Злочин і кара”. Говорячи про неї, ми говоритимемо водночас про найбільші вершини творчості, яких будь-коли сягав його геній».

У 1864 р. Федір Михайлович утратив дружину й брата. Похорони, необхідність утримувати братову родину, численні борги морально й фізично виснажили письменника. Через тяжкі матеріальні обставини він мусив погодитися на кабальну угоду з видавцем Ф. Стелловським. За три тисячі карбованців Достоєвський продав Стелловському право на друк повного зібрання своїх творів у трьох томах, а також зобов’язався написати новий роман до 1 листопада 1866 р.

Сплативши термінові борги, наприкінці липня 1865 р. Достоєвський виїхав за кордон і у Вісбадені програв у рулетку все, що мав, аж до кишенькового годинника. Виселений до найменшої і найтемнішої кімнати готелю, без грошей і їжі, Достоєвський на власному досвіді відчув усе те, що переживатиме герой його нового роману Раскольников у своїй «кімнаті-труні».

Так минув серпень, минав вересень. Роман просувався досить швидко: іншого вибору в автора не було. Не було й грошей. Відтак Достоєвський вирішує перепродати замовлений Стелловським твір і наважується на лист видавцеві журналу «Русский вестник» М. Кат-кову. Федір Михайлович пропонує видавцеві нібито щойно задуманий роман і переказує його сюжет, що вже цілком нагадує відомий нам сюжет «Злочину і кари».

Перевірте себе

1. Що ви дізналися про життя Ф. Достоєвського? Розкажіть про «український слід» у біографії письменника.

2. За яких обставин з’явився крилатий вислів «Новий Гоголь народився»?

3. Що споріднює ранні твори Достоєвського з гоголівськими? Чим вони відрізняються?

4. Які факти біографії та особисті переживання Достоєвського відобразилися в романі «Злочин і кара»?

«Злочин і кара», або Метелики і свічки

В одному з листів стосовно публікації роману «Злочин і кара» (1866) Достоєвський пише, що редакція «Русского вестника» погодилася на його пропозицію «з радістю, бо з красного письменства в них на цей рік нічого не було: Тургенєв не пише нічого, а з Львом Толстим вони посварилися»¹. Відтак, незважаючи на те, що письменник подав у «Рус-ский вестник» лише невелику частину твору, робота над яким тривала, публікацію було розпочато.

І автор, і співробітники журналу працювали над романом поспіхом. Так, не відредагованим як слід, друкують його до сьогодні. Наприклад, молодшу дочку Мармеладових у перших частинах роману Достоєвський називає Лідою, а надалі - Лєною; нещасну жертву Расколь-никова - то колезькою реєстраторкою, то колезькою секретаркою (за «Табелем про ранги» це аж на чотири класи вище, а тому істотно для сучасників письменника). Загалом таких недоладностей у творі можна знайти чимало.

Перші дві частини «Злочину і кари», що побачили світ у січневому й лютневому числах журналу від 1866 р., захопили увагу читацького загалу. Аж тут у процес публікації втрутилася непередбачувана російська історія. Достоєвський саме готував до друку наступні частини, коли Росію сколихнула звістка про замах на царя Олександра ІІ.

Постріл молодого терориста Дмитра Каракозова був першим у низці замахів на Олександра ІІ², останній з яких призвів до загибелі царя. Подія 4 квітня 1866 р. глибоко вразила Достоєвського. Зауважмо, що ім’ям студента Каракозова він назвав одного з братів Карамазових -героя свого останнього роману «Брати Карамазови», у якому спробував узагальнити всі події та ідеї сучасності.

Та якщо самого письменника збіг його думок про вбивство «з ідейних міркувань» з реальними подіями щонайбільше приголомшив, то редакцію «Русского вестника» ця обставина просто-таки налякала. У квітневому числі журналу було вміщено матеріал про замах

Каракозова, а на обкладинці повідомлялося: «Продовження роману “Злочин і кара” відкладається до наступної книги, оскільки хвороба не дозволила автору переглянути рукопис перед друком, як він того бажав».

Невдовзі Каракозов отримав смертний вирок. Достоєвський сподівався, що буде помилування, як і в його випадку, але студента стратили. За іронією долі це відбулося 1 вересня. Письменник вважав смертний вирок невиправданою жорстокістю, адже «революційні дії» Каракозова не призвели до фатальних наслідків.

А якби замах удався? Достоєвський був противником царевбивства взагалі й палким прихильником Олександра ІІ зокрема (особисто йому завдячував визволенням із заслання). Проте письменникові вистачало і фантазії, і об’єктивності, щоб зрозуміти терористів, які намагалися вбити не так царя, як саму ідею самодержавства. Ще до замаху Каракозова Достоєвський у романі «Злочин і кара» навів усі аргументи для вбивства заради ідеї, «заради людства» і тепер, може, із жахом думав, чи не вплинули переконання його Раскольникова на студента-терориста.

Незважаючи на те що злочин Раскольникова ідеологічний, за жанровою формою «Злочин і кара» - детективний роман. Є в ньому й герой-детектив - слідчий Порфирій Петрович. Справу, яку розслідує, він визначає як фантастичну, похмуру, сучасну, «нашого часу випадок, коли помутилося серце людське... Убили за теорією».

З погляду совісті

«У цій-бо теоретичності злочину, - зауважував щодо цього Д. Мережковський, - і полягає весь жах, весь нескінченний трагізм становища Раскольникова. Для нього закритий останній вихід грішника - каяття, для нього нема каяття, бо й після вбивства, коли сумніви допікають його, він і далі твердо вірить у свої переконання, що виправдовують убивство... Найбільш руйнівна серед усіх пристрастей - це фанатизм... Жоден з пороків не притлумлює такою мірою голосу совісті... Є щось справді жахливе і майже нелюдське в таких фанатиках ідеї... Життя, страждання людей - для них ніщо, теорія, логічна формула - усе». ▼жж

Тут ми виходимо на головний парадокс «Злочину і кари». Автор, залишивши роману ту саму назву, яку спочатку придумав для невеличкої повісті, свідомо дав підстави для звинувачень в абстрактному психологізмі. Це й справді було істотним недоліком повісті, задуманої Достоєвським. Аби виправити його, письменник, власне, й вирішив розгорнути повість у великий роман.

До речі, це спільна ознака романів Достоєвського: усі вони народжуються з авторської самокритики. Висунувши певну тезу, письменник ніби випробовує її в житті героїв, виявляє її логічну хибність і виправляє. Саме ці уточнення й рухають сюжет твору.

Механізми подібності

Така авторська самокритика тісно пов’язана із зображенням самокритичного героя. Порівнюючи Раскольникова з іншими «ідейними» злочинцями світової літератури (у творах Байрона, Лєрмонтова, Стендаля), Д. Мереж-ковський доходить такого висновку: «Корсар, Печорін, Жульєн повсякчас хизуються, ніби роль грають, наївно вірять у свою правоту і силу. А герой Достоєвського вже сумнівається, чи має він рацію. Ті вмирають непримиренними, а для нього цей стан гордої самотності й розриву з людьми -лише тимчасова криза, перехід до іншого світогляду». ▼жт

Отже, у процесі написання роману Достоєвський поступово відмовився від ідеї про муки сумління, що нібито спіткають кожного злочинця. Звісно, він бачив такі випадки на власні очі, але усвідомлював, що не обов’язково саме в цьому полягає «Божа правда» і «земний закон» і що друге не завжди дорівнює першому. Остаточна ідея роману Досто-євського полягає в необхідності морального, внутрішнього, а не зовнішнього, покарання злочину саме Раскольникова.

То про що ж, власне, «Злочин і кара»? Про злочин студента Раскольникова? Про кару, яку він сам на себе наклав через каяття? Студент-невдаха вбив стару лихварку, а невдовзі пошкодував про це, бо не можна ж отак просто вбивати людей. І крапка. Не можна? Але ж убивають. І сьогодні, у ХХІ ст.

Механізми подібності

Раскольников, як Гамлет, переконаний, що мусить «направити звих-нений час» (тепер ідеться про ХІХ ст.). Він, звісно, не принц, але має той самий соціально-сюжетний статус, що й шекспірівський герой, - студент, не з власної волі змушений покинути навчання. Та й убивцею Расколь-ников, як і Гамлет, стає насамперед під впливом абстрактних філософських ідей, через загострене почуття відповідальності й унаслідок невдалого збігу обставин. Справді, принц данський, який зневажає кривавого узурпатора Клавдія, випадково убиває інтригана Полонія, а Раскольников разом з ненависною нікчемною лихваркою Альоною Іванівною позбавляє життя добру, покірну Лизавету.

І якщо вже шукати логічне завершення «студентської теми» в літературі ХІХ ст., то це буде новела А. Чехова «Студент» (1894). Її герой студент Іван Великопольський, замість убивати стару й молодицю, розмовляє з ними, просто переказує їм Євангеліє. Святе Письмо, може, уперше так сильно вразило обох жінок. Особливо ж молодшу з них, так само «просту, затуркану й налякану раз назавжди», як Лизавета в Достоєв-ського. Вона й дивиться на чеховського студента майже так само, як Лизавета на Раскольникова, - «нерухомим поглядом», «наче стримуючи сильний біль». Старша жінка сліз не тамує. Реакцію жінок на розповідь про страждання Ісуса й зраду Петра студент Великопольський тлумачить так: людське співчуття подолало історичну прірву дев’ятнадцяти століть і насправді минуле нерозривно пов’язане із сьогоденням. wa:w

З погляду совісті

У романах Достоєвського відновити «правильний» рух часу так само означає фізично відчути: те, що відбувалося дев’ятнадцять століть тому, тобто євангельські події, безпосередньо стосується кожної людини, яка живе сьогодні. Адже саме слово «Євангеліє» в перекладі з грецької -«добра звістка (або вість)», а слово «совість», як ви вже знаєте, прийшло в нашу мову зі старослов’янського перекладу грецького тексту Нового Заповіту, де означало «спільне знання християн, засноване на Біблії». Ідеться про спільне знання звістки про воскресіння Ісуса, яке дарує вічне життя всім, хто насправді вірить у Нього. Саме тому слідчий Порфирій Петрович так наполегливо допитується в Раскольникова, чи «буквально» він вірить у воскресіння Лазаря, а Раскольников, коли збирається розповісти про свій злочин Соні, просить її нагадати цей євангельський сюжет.

Затамувавши подих, слухає Соню Раскольников. За хиткою перегородкою слухає її Свидригайлов... До речі, і Свидригайлов, і Порфирій Петрович, ці дорослі чоловіки, свого часу відчули ту саму спокусу оголосити себе сучасним Гамлетом, який народився, щоб змінити світ. Саме тому вони здатні зрозуміти Раскольникова. Власне, чимало людей у певний час замислюються над тим, що мусять вибороти собі (та й іншим) нове, краще життя, аби не бути «тремтячими створіннями». Хіба не ця думка штовхає на майдани, на барикади, на війну? Варто десь комусь запалити свічку надії - і лети, метелику... WAV

Раскольникову двадцять три роки. Він, як той метелик з вигадливо розмальованими крильцями, ніби не схожий на інших. Усе життя попереду, але немає чим жити, чим дихати, куди податися. Глуха темна

ніч. І лише подекуди мерехтять свічки. Свічки «перевірених досвідом», «дорослих» ідей.

Перша «свічка» - така близька, така зрозуміла. «Розумієте, розумієте ви, шановний добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти? - згадав він зненацька вчорашнє запитання Мармеладова, - бо треба, щоб кожній людині хоч кудись можна було піти...» Семен Марме-ладов прожив життя хоч не тверезо, але чесно - нікого не вбив, хабарів, мабуть, не брав, свою дитину навчив світової історії аж до Кіра Персидського, чужих дітей як міг виховував. І молода людина, що випадково трапилася поруч, жахається - аж так усе це нагадує її власне життя.

«До всього падлюка-людина звикає...» Ці грубі, жорстокі слова, сказані на початку роману, належать не самому Достоєвському, який міг зробити такий висновок із власного каторжанського досвіду, а Раскольникову, який такого досвіду ще не мав. Думка про «падлюку-людину» з’явилася в нього після знайомства з титулярним радником Мармеладовим, що вирізнявся не лише нудотно-солодким прізвищем, а й любов’ю до «високого і прекрасного» серед бруду життя, слабкою волею і небажанням дивитися у вічі реальності.

Дочка прекраснодушного Мармеладова Соня, щоб нагодувати родину, яку сам він утримувати не може через алкоголізм, змушена торгувати своїм тілом. «Проте який же колодязь зуміли викопати! - цинічно міркує Раскольников, прослухавши слізливу розповідь Мармеладова. -І користуються! Диви, і користуються ж! І звикли. Поплакали і звикли. До всього падлюка-людина звикає!». Однак раптом вигукує: «Ну, а коли я збрехав... коли справді не падлюка людина, увесь взагалі, увесь рід, тобто людський, то значить, що інше все - забобони, самі тільки страхи напущені, і немає ніяких перешкод, і так тому й слід бути!». Тобто як Соня Мармеладова нібито без «перешкод» і «страхів напущених» торгує власним тілом, так і він, Раскольников, може і повинен убити. Звернімо увагу на слово «взагалі» в цьому раптовому вигуку героя. Це його «еврика», його хибне «відкриття» - вогник свічки, на яку мимохіть летить метелик.

Якби Раскольников не зустрівся з Мармеладовим і не почув історію його доньки, він би не наважився на злочин. Та якби до вбивства він познайомився із самою Сонею, то відмовився б від своєї безглуздої ідеї, почувши не «ідею» дівчини, а її живий голос. Утім герой, мабуть, не дослухався б до голосу Соні, якби не вбив і не говорив з нею нарівні -як грішник із грішницею, як убивця з блудницею.

Однак «ідея» Соні у спотвореному викладі її батька - не єдине міркування, що вплинуло на остаточне рішення Раскольникова стати вбивцею. Є в нього й «старенька» мати («старенька» - це трохи за сорок). І вона теж «запалює свічечку»: «Ти, Родю, ти у нас все - уся надія наша, усі сподівання. Аби ти був щасливий, і ми тоді будемо щасливі». Лист матері «мов громом у нього вдарив». Раскольников зрозумів: треба не страждати пасивно, а обов’язково щось зробити, якнайшвидше зважитися хоч на щось, або... «Або відмовитись від життя зовсім! - вигукнув він раптом несамовито, - слухняно прийняти долю, якою вона є, раз назавжди, і задушити в собі все, відмовитися від права діяти, жити і любити!»

Відтак у голові Раскольникова вкотре з’являється думка про те, що саме треба робити. Однак «місяць тому, і навіть вчора ще, вона була мрією, а тепер... тепер постала раптом не мрією, а в якомусь новому, грізному і зовсім не знайомому вигляді, і він раптом сам усвідомив це... Йому вдарило в голову, і потемніло в очах».

Отже, після розмови з Мармеладовим Раскольников читає лист матері, де йдеться про майбутній шлюб його сестри Дуні з Лужиним. За допомогою заміжжя Дуня сподівається розв’язати матеріальні проблеми своєї сім’ї так само, як Соня, торгуючи власним тілом, намагається підтримати своїх рідних. Тут героєві пригадується вислів Мармеладова «доведеться чистоти пильнувати». «Любові тут не може бути, пише матуся. А що, коли, крім любові, ще й поважання не може бути, а, навпаки, вже є відраза, гидливість і зневага, що ж тоді? А й виходить тоді, що знов-таки, “чистоти пильнувати’’ доведеться. Чи не так, скажете? Розумієте, розумієте, розумієте ви, що означає ця чистота? Чи не розумієте ви, що лужинська чистота однакова, що й Сонеччина, а може, навіть і гірша, паскудніша, підліша, бо ви, Дунечко, все ж таки на якийсь комфорт покладаєте надію, а там просто про голодну смерть ідеться!»

Зауважмо, що на самоті Раскольников розмірковує так, ніби говорить із живими співрозмовниками. Щойно познайомившись із головним героєм, через його думки ми вже вступили в діалог з іншими персонажами роману. Любляча мати, голос якої ми почули з листа до сина; сестра Дуня, намір і голос якої мати передала в листі; Мармеладов, який, вилившись у монолозі перед Раскольниковим, став його реплікою в діалозі... Утім тепер це вже не діалог, а полілог, бо багато інших голосів долучилося до розмови про те, чи й справді людина є «падлюкою» і що з того випливає.

Однак головним у романі, крім голосу самого Раскольникова, є голос-учинок (голос-постать, голос-рішення) Соні, що спочатку вчувається тільки в розповіді Мармеладова. Справжній її голос залунає набагато пізніше. І те, що він скаже, аж ніяк не збігатиметься з «ідеєю», яку Раскольников (власне, свою!) приписав дівчині. Соня здивує його, приголомшить: «Хіба при здоровому розумі так можна міркувати, як вона? Хіба так можна ходити над загибеллю, прямо над смердючою ямою, у яку її вже затягує, і махати руками і вуха затуляти, коли їй говорять про небезпеку? Що вона, чи не на чудо сподівається? І певно, що так. Хіба все це не ознаки божевілля?».

Смішним видається звинувачення Раскольникова на адресу Соні й Дуні, буцімто «жертовність» свою вони «в єзуїтів запозичили». Ідеться про відоме гасло «Мета виправдовує засоби», авторство якого приписують іспанському єзуїту Ескобару-і-Мендозі. Що ж до Раскольникова, то він закидає дівчатам запозичення «казуїстики¹ єзуїтів» саме тому, що сам давно вже взяв її на озброєння.

З погляду інших наук

Фахові політики всіх часів і народів застосовували і застосовують таку технологію, як «ідея для молоді», або «ідея у двох словах». Мовляв, більше слів молодь не почує, бо завжди поспішає. Проте коли вже два слова впадуть на підготовлений ґрунт, то «метелики» полетять на «свічку» навіть усупереч власній натурі й особистим інтересам. У «Злочині і карі» втіленням такого крайнього випадку є Лебезятников. Ця молода, слабка, уразлива людина закривається від справжнього життя прочитаними книжками. І вже перше, що ми чуємо про Лебезятникова (від Мармеладова), - то несвідома, але ущиплива пародія на молодь його типу: «Пан Лебезятников, який стежить за новітніми думками, пояснював нещодавно, що жалість у наш час навіть наукою заборонено і що так уже робиться в Англії, де політична економія». «Політична економія» для Лебезятникова - саме ті чарівні два слова. Адже представник його покоління Карл Маркс, модний експерт у галузі цієї науки й автор відомої книжки «Капітал», зажив такої самої слави, як практики капіталізму на кшталт Стівена Джобса чи Ілона Маска серед молодих менеджерів наших днів. жжж

Для дорослих слова не на першому місці. Дорослі або маніпулюють ними, як Лужин, або розвінчують чужі маніпуляції, як Порфирій Петрович - слідчий-психолог, слідчий-політик, який чимало знає про «метеликів біля свічки». «Бачили метелика коло свічки? Ну, то отак і він увесь час, увесь час буде коло мене, як коло свічки, кружляти; воля немилою стане, почне замислюватися, заплутуватися, сам себе геть

усього заплутає, мов у тенетах, затривожить себе до смерті!..» - розповідає Порфирій про свої «прийоми роботи» зі злочинцями.

Ми вже говорили про те, що остаточна ідея «Злочину і кари» полягає в необхідності морального покарання саме для Раскольникова. Працюючи над романом, Достоєвський переконався в тому, що як митець не має права покладатися лише на особистий досвід, що для митця існує якийсь інший, важливіший закон. Ідеться, отже, про реалізм Достоєв-ського. Він «користувався» своїм Раскольниковим як типовим образом. Коли письменникові треба сказати, що один юнак може погано закінчити життя через свою самовпевненість і що ця якість притаманна всій сучасній йому молоді, він пише: «Яке спрямування думок, які погляди, які поняття... Це типово... Адже ще трохи - і з таких понять вийде Раскольников. Адже всі вони божевільні й дурні».

То, може, правильно було б визначити «Злочин і кару» як ще один роман про нігілізм¹ молоді? Про те, що якби хтось вчасно показав молодим хибність тих засобів, що нібито виправдані метою, і тих цілей, які давно скомпрометовані хибними засобами, то вони, може, й «прийшли б до світла»?

Так ми підходимо до ще одного неприпустимого тлумачення образу Раскольникова. Не можна, за прикладом героя Буніна, сприймати його як просто заяву письменника (причому хибну), що злочину без кари взагалі не буває. (До того ж «взагалі» - слово не зі словника реалізму). Однак і зводити реалізм, зокрема реалізм Достоєвського, до змалювання чи пояснення конкретної ситуації в конкретному суспільстві означає виносити цей художній метод за межі мистецтва. Адже мистецтво - не аргумент у політиці, не ілюстрація до підручника з історії. І особистий злочин Раскольникова, і його особиста кара насправді типові, тому що віддзеркалюють один із типових шляхів у людському серці - і до людського серця.

Перевірте себе

1. Чи згодні ви з твердженням, що кожен персонаж «Злочину і кари» є носієм певної ідеї, яка не дорівнює авторській? Якщо ні, то чому? Якщо так, спробуйте сформулювати ідею кожного персонажа роману.

2. Чи є, на вашу думку, у романі Достоєвського персонажі, ідеї яких близькі до авторської? Відповідь аргументуйте відповідними цитатами.

3. У чому полягала ідея Раскольникова? Чи відмовився герой від неї остаточно до кінця романної дії? Якщо ні, то чому? Якщо так, то коли?

4. У чому, на вашу думку, полягає актуальність роману «Злочин і кара» в наші дні?

5. До якого літературного напряму належить роман «Злочин і кара»? Відповідь аргументуйте.

 

Це матеріал з Підручника Зарубіжна Література 10 клас Волощук