uabooks.top » Зарубіжна література » Від романтизму до символізму
Інформація про новину
  • Переглядів: 148
  • Дата: 4-02-2019, 08:44
4-02-2019, 08:44

Від романтизму до символізму

Категорія: Зарубіжна література




ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ПЕРЕХІД ДО МОДЕРНІЗМУ. ВЗАЄМОДІЯ СИМВОЛІЗМУ ТА ІМПРЕСІОНІЗМУ

В ЛІРИЦІ

РОЗДІЛ 1

ВІД РОМАНТИЗМУ ДО СИМВОЛІЗМУ

Ви це знаєте

1. Пригадайте, що таке модернізм.

2. Назвіть основні ознаки, що відрізняють модерністський роман від творів реалізму. Відповідь проілюструйте прикладами з роману О. Уайльда «Портрет Доріана Грея».

«Бог помер»

Вивчаючи творчість О. Уайльда, ми спостерегли, що цей письменник інакше, аніж його попередники в жанрі роману, відповідав на важливе запитання щодо призначення мистецтва. На відміну від Стендаля, який порівнював літературу, зокрема роман, із дзеркалом, яке відображає все, що трапляється йому на шляху, Уайльд висловив таку думку: «Мистецтво - дзеркало, що відбиває того, хто в нього дивиться, а зовсім не життя... Розкрити людям їх самих і приховати художника - ось до чого прагне мистецтво».

Отже, за Уайльдом, мистецтво віддзеркалює внутрішній світ тих, хто його сприймає. У мистецтві кожен знаходить себе - саме ця думка, як ми вже знаємо, стала одним з постулатів модернізму.

Модернізм є так званою некласичною моделлю культури, що втілила світоглядний, естетичний та художній переворот у свідомості людини ХХ ст. Як літературно-мистецький напрям кінця XIX - початку XX ст. модернізм починається з таких течій, як неоромантизм, символізм, імпресіонізм. Про них ми й говоритимемо далі.

Механізми культури

Людина, як найвища цінність, стоїть у центрі Всесвіту. Таке світорозуміння називається антропоцентризмом. «Людина - це звучить гордо!.. Людина - ось правда... Усе - заради людини, усе - в ім’я людини!» - проголошує герой п’єси Максима Горького1 «На дні» (1902). Знайдіть місце людини у Всесвіті - і ви зрозумієте, де його центр.

То де ж воно, це місце? У п’єсі Горького відповідь міститься в назві. На самісінькому дні життя, у брудному кублі мешкають жалюгідні жебраки, які проголошують «святу правду» про «горду людину». Чи не знущання це з антропоцентризму, а водночас - і з гуманізму?

1 Г о рький, Макейм (справжнє ім’я - Олексій Максимович Пєшков, 18681936) - російський, пізніше радянський «пролетарський» письменник, драматург, публіцист, у ХХ ст. популярний не лише на батьківщині, а й у всьому світі.

Ви знаєте, що сама ідея гуманізму1 виникла за доби Відродження. Щоправда, ця доба скромно вдавала, що лише відродила античний гуманізм. (Насправді ідея про людину як «міру всіх речей» була глухим кутом античної філософії і тільки здавалася центральною гуманістам Відродження). Так було започатковано ідею маятника: античність оголосила людину «мірою всіх речей» - Середньовіччя загнало її в «належний» куточок Усесвіту; за Відродження людина знов у центрі - після того бароко (знову глухий кут); класицизм - рококо; просвітництво - романтизм... Далі - позитивізм у філософії, реалізм у літературі та мистецтві: людина прагне знову осмислити своє центральне становище, обґрунтоване самою можливістю правильного пізнання світу. Віра в цю можливість (раціоналізм) стає основою нового гуманізму. ▼ЖГ'

Такий гуманізм, щоправда, відводить людині лише наступну після мавпи сходинку до вершини еволюції. Проте наголошує: мавпа не може пізнати світ як ціле і тому нездатна його змінювати. Натомість людина не лише правильно пізнає, а й правильно перетворює світ. І байдуже, що живе вона «на дні», - доводить до логічного кінця ідею пізнання-пере-творення німецький філософ К. Маркс. Уже відбулися перші «повстання мас». Уже створено гімн бунтарів усіх націй «Інтернаціонал» (1871). Цей сумнозвісний вірш французького поета-робітника Ежена Потьє починається вражаючою картиною гніву низів, бунту соціальної безодні:

Повстаньте, гнані і голодні Робітники усіх країв,

Як у вулкановій безодні В серцях у нас клекоче гнів...

(Переклад М. Вороного)

«Інтернаціонал» містить зловісне пророцтво:

Ми світ увесь перевернемо:

Тепер - ніщо, будемо всім!

(Переклад Є. Григорука)

Слово «пролетар» (від латинського «жебрак»), яке ще наприкінці

XIX ст. було зневажливим, на початку ХХ ст. стає самоназвою тих, хто прагнув «стерти на порох» своїх ворогів. Горьківські герої, піднявшись із самого дна, таки заволоділи світом.

Проте людянішим світ після цього не став. В ім’я величі мас було дуже зручно розправлятися з особистістю, як і попереджав Достоєвський.

XX століття уславилося тим, що під гаслом щастя для всіх знищило найбільшу за всю історію кількість конкретних людей. І саме Європа, література якої наприкінці ХІХ ст. в яскравих трагічних образах пророкувала ідейну кризу антропоцентризму, уже на початку ХХ ст. стала ареною Першої світової і кривавих громадянських війн.

1 Гуман і зм (від лат. humanus - людяний, homo - людина) - рух доби Відродження, спрямований на утвердження моральних прав людини на земне щастя, чуттєві радощі та вільний вияв своїх прагнень і бажань. У ширшому розумінні: система ідей і поглядів на людину як на найбільшу соціальну цінність, створення умов для її повноцінного життя, фізичного й духовного розвитку.

З погляду інших наук

Марксистський парадокс - загальне процвітання попри кризу традиційного гуманізму і завдяки повстанню мас - захопив багатьох інтелектуалів межі ХІХ-ХХ ст. Проте не всіх. Прогноз Маркса на наступне століття ґрунтувався на «точних розрахунках» модної науки економіки. Тимчасом як митці здебільшого звикли довіряти інтуїції і тим філософам, що обожнювали їхню інтуїцію. Модними напрямами філософії ХХ ст. стали так звана філософія життя (її найвідоміший представник - Фрідріх Ніцше) та філософія інтуїції (або інтуїтивізм, його засновник - Анрі Бергсон). Ці та подібні світоглядні концепції мали за основу спільну ідею ірраціоналізму, тобто принципової неможливості пізнати світ таким, яким він є. ▼жт

Хто ж знає істину, якщо не людина? Якщо найвища цінність - людське щастя, а найрозумніша істота - сама людина, неспроможна пізнати світ, тоді людство спіткає хаос, війна всіх проти всіх. Якщо Бога немає, то все дозволено, якщо ж Він є, то із цього автоматично випливає, що людина не є вищою цінністю.

Водночас таке уявлення про світ здіймає нову хвилю гордості й веде до «відродження» романтизму. Ідеться про неоромантизм.

Механізми творчості

Неоромантизм - стильова течія модернізму, визначальною ознакою якої є подолання розриву між дійсністю та ідеалом, характерним для «класичного» романтизму, завдяки могутній силі особистості (надлюдини), яка здатна перетворити бажане на дійсне.

Представниками цієї течії є німець Ф. Ніцше (адже його головний філософський твір «Так казав Заратустра» водночас має всі ознаки неоромантичної художньої літератури), норвежець Кнут Гамсун, англійці Стівенсон і Кіплінг, росіянин Максим Горький, українці Леся Українка, Олена Теліга, Олег Ольжич та інші. жжж

Проте вже й ХІХ ст. добре знайоме з людською впертістю. Типовими образами нової людської породи - «людини впертої» - стали Жульєн Сорель і Емма Боварі, Родіон Раскольников і Доріан Грей. «Людина вперта» вважала запорукою свого щастя власне завзяття. А її ідеологи переконували: те, що ми не віримо в Бога, означає, що Він помер. У цьому розумінні кінець ХІХ ст. відрізнявся від його початку лише тим, що ідею сильної особистості поділяли люди також сильні. У ХХ ст. культ індивідуалізму став ідеологією слабких. А це означало, що замість залежності від релігії чи суспільства легкодуха людина просто потрапляє в нові залежності, як-от від лідера чи різноманітних збуджуючих засобів (алкоголю, наркотиків тощо), а найчастіше - від того й іншого водночас.

У такій світоглядній ситуації люди з надією зверталися до нових книжок, що досі були єдиним засобом поширення інформації. Причому цікавилися вони здебільшого не науковими монографіями чи філософ

ськими розвідками, а романами, збірками поезій і драм. Читачі, призвичаївшись до реалістичної типовості та пізнавальності художньої літератури, виховані на творах золотого віку - ХІХ ст., і надалі саме від неї очікували переконливої відповіді на всі свої запитання. Однак те, що насправді давала їм література, змушувало говорити про справжню, а не лише календарну, зміну століть.

Механізми культури

Власне, поняття «золотий вік» («золота доба») має античне походження. За Гесіодом («Роботи і дні»), після золотого віку настав срібний. Люди срібного віку, як і золотого, були наділені надприродними якостями, але утратили скромність. Саме гординя й призвела їх до загибелі. У Римі в перших століттях нашої ери також відбулися зміни в культурі, зокрема в літературі, які свідчили про те, що після золотого віку Вергілія та Горація настав срібний. Римська цивілізація відчула власну старість. Поети не так пишалися гармонією античної мудрості на тлі імперської величі, як насолоджувалися дрібницями культурного життя.

Саме в цьому розумінні та з прихованим посиланням на античність поети-ерудити кінця ХІХ ст. проголосили срібний вік європейської культури. Культури, що тепер була не Гераклом, який вичищає авгієві стайні життя, а Нарцисом, що тішиться власною вродою. Не забудьмо: гординя призводить людей срібного віку до загибелі. Замість приносити жертви богам, вони з будь-якого приводу заявляють: «Людина - це звучить гордо!».

Якщо не щира віра в Бога (її в людей кінця ХІХ - початку ХХ ст. не було), то принаймні віра в людину, у досвід людської спільноти мусили підказати, що гординя має погані наслідки для цивілізації. Адже не вперше людство задумало збудувати безбожне Місто Людини, де той, хто був нічим, стане всім. «І сказали вони: “Тож місто збудуймо собі та башту, а вершина її аж до неба. І зробимо собі Ім’я...” І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі - і вони перестали будувати те місто» (Книга Буття 11:4,8).

Перевірте себе

1. Від яких слів походять терміни «антропоцентризм» і «гуманізм»? Чи можна вважати поняття «антропоцентризм» і «гуманізм» абсолютними синонімами? Якщо ні, то які нюанси значення їх відрізняють? За якої доби виникли і як згодом змінилися ці поняття?

2. Схарактеризуйте світоглядну ситуацію в Європі кінця ХІХ - початку ХХ ст.

3. Що таке неоромантизм? Які письменники були його представниками в європейській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст.?

Шарль Бодлер: альбатрос на палубі

ХІХ століття недарма називали золотим віком літератури. Щороку у світ приходив великий поет: 1819-го народився Волт Вітмен, 1820-го -

Афанасій Фет, 1821-го - Шарль Бодлер. Коли ж зауважити, що того-таки 1821 р. народилися Флобер і Достоєвський, то Бодлер, автор унікальної книжки «Квіти зла», потрапляє в цікаву компанію своїх однолітків - дослідників темного боку людської природи. Утім, коли б не Бодлер, може, ніхто й не помітив би, що центром творчості таких багатогранних письменників, як автори «Злочину і кари» та «Пані Боварі», є проблема зла.

Французький поет Шарль П’єр Бодлер (1821—1867) народився в Парижі. Дитинство його було нелегким. У сім років Шарль утратив батька, людину інтелігентну й мудру, якого дуже любив. Мати, більш як на тридцять років молодша за чоловіка, незабаром удруге вийшла заміж. Вітчима-офіцера хлопець зненавидів раз і назавжди. А той, замість виявити в непростій сімейній ситуації тактовність, удався до звичних йому казармених методів виховання.

Через негаразди в родині Шарль часто конфліктував з викладачами, погано вчився і зрештою мусив піти з колежу. Відтак він заявив, що стане поетом. Збентежений цією звісткою вітчим вирішив збути Шарля з рук. Улітку 1841 р. він відправив пасинка в одну з віддалених французьких колоній - на острів Маврикій в Індійському океані. Там на Шарля чекала посада вчителя, але довго юнака «з характером» на ній не тримали.

Повернувшись додому вже повнолітнім, Бодлер отримав батьків спадок і заходився його витрачати. Він розірвав усі контакти з матір’ю та вітчимом і, за модою тодішніх митців, винайняв романтичну квартиру «в мансарді» (на горищі). Усі друзі Шарля так чи так були причетні до мистецтва і належали, за його словами, до «покоління молодого, серйозного, насмішкуватого й загрозливого». Усі вони, як і Шарль, ненавиділи «буржуазію», до якої, незалежно від походження, зараховували своїх благополучних батьків. Духовним виявом антибуржуазного бунту

для молодих поетів було мистецтво, матеріальним - наркотики, до яких вони дедалі частіше вдавалися, і революція, про яку вони дедалі частіше говорили.

Механізми подібності

Молодому Достоєвському в Росії та молодому Вітмену в Америці західноєвропейська революція видавалася майже абстрактною битвою Добра і Зла. Насправді ж у цій, як і в будь-якій іншій, революції Добро і Зло переплелися, наче змії в кублі. Флобер, як ви знаєте, утік від бурхливих подій 1848 р. на Близький Схід і повернувся до них років через двадцять у своєму останньому романі «Виховання почуттів». Що ж до Бодлера, то він опинився в центрі революційного виру. Був на барикадах. Стріляв, убивав. На початку 1850-х поет занотував у щоденнику: «Моє сп’яніння 1848 року. Яка була природа цього сп’яніння? Нахил до помсти. Природне задоволення від руйнування. Літературне сп’яніння, спогади про прочитане». 'ГЛГ

«Прочитане» - це, безперечно, романтична література, присвячена подіям попередніх революцій. Бодлер та його друзі - покоління запіз-нілих, останніх романтиків, з романтизму яких скористалися абсолютно реальні політики, щоб остаточно утвердити владу буржуазії. Зрозумівши це, останні романтики впали в безпросвітний відчай. І саме на цьому ґрунті зросли Бодлерові «Квіти зла».

Як і Вітмен, Бодлер став автором однієї збірки, яку перевидавав і доповнював. Щоправда, Вітмен здійснив вісім прижиттєвих перевидань свого твору, а Бодлер незадовго до смерті підготував лише третє, якого вже не побачив. Перше видання «Квітів зла» вийшло друком 1857 р. й містило сто поезій, здебільшого написаних ще до 1848 р. До другого видання збірки (1861) увійшло сто двадцять шість творів, тридцять два з яких було написано протягом 1857-1861 рр. Ще двадцять п’ять нових поезій доповнили третє, посмертне, видання 1868 р.

Літературознавці розглядали «Квіти зла» як пов’язані між собою ліричні тексти і навіть як сюжетну поему. Якщо це й поема, то «сюжет» її нагадує Вітменову «Пісню про себе». І не лише тому, що він так само розмитий і так само утворений калейдоскопічними картинками-симво-лами. Історія ліричного героя Бодлера - невгамовного експериментатора з життям і мораллю - схожа на історію ліричного героя Вітмена, як у фотографії негатив схожий на позитив.

Поети-романтики першої половини ХІХ ст. теж любили вдаватися до символіки. Проте символ був для них не самоціллю, а одним із засобів творення поетичного образу світу. Щодо бодлерівського символу, то йому властива певна «математичність».

По-перше, символи в Бодлера не підлягають моральній оцінці, ніби це не образи реального життя, а справді алгебраїчна символіка. По-друге, вони здебільшого спрямовані не на містичне відображення «потойбічного» світу чи «надреальності», як у романтиків (і часто у Вітмена). За словами Дмитра Наливайка, Бодлеру та його французьким послідовникам (вони

вже прямо називатимуть себе символістами) «спірітуалістично-містичні умонастрої і проекції були чужі, а вся їхня творчість мала протилежне загальне спрямування - на поетичне осягнення й вираження “поцейбіч-ного” світу, але в інших аспектах і вимірах, формах і образах. Світу “наукового віку”, у якому невпинно зростає роль абстракцій і знаків (символів)».

Щоправда, у поезії Бодлера символ хоч і є найактивнішим виражальним засобом, але «далеко не завжди він є в нього символістським». У ранніх поезіях символи Бодлера свіжі, зворушливі, але за природою своєю ще цілком романтичні, інколи навіть близькі до алегорій.

Ось моряки впіймали альбатроса і глузують з бідолашного птаха, який щойно такий гарний і величний ширяв над морем (вірш «Альбатрос», 1842 р.): «Се voyageur aile, сотте U est gauche et veule! // Lui, naguere si beau, qu’il est comique et laid!». Тут уже наявний потенціал повнозначного символу: один і той самий образ може бути і прекрасним (beau), і потворним (laid). Причому ця потворність прекрасного має відтінок чорного гумору: альбатрос на палубі не лише потворний, а й комічний (comique).

У досить точному перекладі Д. Павличка, який, однак, не зберігає «термінологічності» епітетів «прекрасний / потворний / комічний», ці рядки звучать так: «Незграба немічний ступає клишоного; // Прекрасний - в небесах, а тут - як інвалід!».

Однак далі цей потенціал символіки сповна не розкривається. Він, як це часто було саме у французьких романтиків, виконав свою функцію романтизації дійсності шляхом раціонального переосмислення наявних суперечностей життя. Бодлер задовольняється тим, що просто називає такі суперечності «іменами» естетичних категорій: прекрасне, потворне, комічне. А символ «прекрасно-потворної істоти» (Альбатроса) згортається в романтичну алегорію Поета:

Поет подібний теж до владаря блакиті,

Що серед хмар летить, як блискавка в імлі.

Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій Він крила велетня волочить по землі.

(Переклад М. Терещенка)

У збірці «Квіти зла», особливо в її першому виданні, є багато символів, подібних до щойно розглянутого. В окремих поезіях багато алегоричності, а іноді й порожньої риторики. Тобто не всі вірші збірки рівноцінні. Та й не знайдемо у світовій літературі поета, у якого всі вірші однаково значущі. Отже, митець, що свідомо вирішив усе життя писати одну-єдину книжку поезій (книгу свого життя), потрапляє в особливо невигідну ситуацію. Тут він весь перед нами. Ми бачимо його і як альбатроса в небі, і як альбатроса на палубі. Проте водночас ця повнота і цілісність життєтворчості автора сама переростає в повнозначний символ. Читач його книжки має унікальну можливість спостерігати сам процес осягнення реального світу поетичною особистістю, у незвичному ракурсі, «в інших аспектах і вимірах, формах і образах».

Новаторство Бодлера - насамперед не в окремих поетичних знахідках, а в переосмисленні власне завдання поета, мети мистецтва. Наслідування

природи - його мета за часів античності, відроджена європейським Ренесансом й узята на озброєння романтизмом і реалізмом, - не видається Бодлерові головною. Не копіювати реальний світ, а силою поетичного дару створити власний, який узагальнить не тільки те, що обиватель вважає реальним, і не тільки те нереальне, у яке він вірить, а й те, чого він не може уявити.

Таким підходом до завдання митця Бодлер свідомо повертав поезію в Середньовіччя. Щодо цього він не був самотнім у сучасному йому європейському мистецтві. В Англії навіть ціла поетично-мистецька течія обрала собі назву «прерафаеліти» - тобто ті, хто був до Рафаеля, до зрілого Ренесансу. А з усіх «дорафаелівських» митців англійські прерафаеліти, як і Бодлер, найбільше цінували Данте.

Механізми подібності

Дантова традиція в первісному задумі «Квітів зла» прочитується навіть чіткіше, ніж в остаточному варіанті збірки. Та й називатися книжка, на думку автора, мала б словом «лімби», запозиченим у Данте. Лімби в «Божественній комедії» - це п’ятий світ, у якому душі не живуть, як на землі, не блаженствують, як у Раю, не очищуються, як у чистилищі, і не страждають, як у пеклі, а лише вічно нудьгують. Там немає ані справжнього болю, ані справжніх радощів.

Це і є поетова дійсність. Вона схожа на реальність, створену уявою Данте. І так само, як Данте живим проходить усі потойбічні світи «Божественної комедії», ліричний герой Бодлера живе серед мешканців лімбів - парижан, які не відчувають ані справжнього болю, ані справжньої радості.

Товстошкірість, набуту обивателем, своєрідно зрівноважує поет, який від часів Бодлера змінює свій, доти романтичний, «імідж». Навряд чи він полетить у небо, навіть якщо йому розв’язати крила. Альбатроса спіймано навік. Однак і світ, що спіймав поета, сам став його маренням, його «нічним видивом».

Недарма для того, аби переконатися, що певна подія нам не наснилася, ми робимо собі боляче. Бодлер перший у світовій літературі зобразив віртуальний світ, де людина зло переживає без болю, а добро - без радості, так, ніби всі свої почуття довірила якомусь «світовому комп’ютеру».

«Що таке доброчесність без уяви? - запитує Бодлер. І відповідає: -Це все одно, що доброчесність без милосердя». Саме така «доброчесність» обертається на зло:

Затяті в злочині та підлі в каятті,

Ми повертаємось на зрадницькі путі,

Слізьми відмитися плануючи зарання...

(Переклад Д. Павличка)

Психологізм деяких віршів Бодлера вартий розлогих описів таких знавців психології зла, як Флобер, Толстой і Достоєвський. Щоправда, психологічну прозу читати легше, ніж поезію Бодлера, завдання якої автор вбачав у тому, щоб «репрезентувати кружляння розуму у злі». Крім

того, вірші Бодлера, у яких кожен рядок перенасичений смислами, дуже важкі для перекладу. У ХІХ - на початку ХХ ст. Бодлера прочитала чи не більшість освічених європейців і американців, причому в оригіналі. Сьогодні, коли французька вже не є міжнародною мовою культури, до послуг читачів прекрасні переклади, виконані англійськими, німецькими, російськими митцями. А нещодавно завдяки зусиллям Д. Пав-личка побачило світ і гідне українське видання «Квітів зла».

Творчість Бодлера завершила розвиток світової поезії від романтизму до символізму. Французький поет тільки переступив той чарівний поріг, за яким світ реальних почуттів і предметів починає перетворюватися на світ глибинних людських переживань і споконвічних цінностей. Зазирнувши у відкритий Бодлером світ, поети наступного покоління лишилися в ньому назавжди й спробували його обжити. Однак це вже тема наступного розділу...

Перевірте себе

1. Що ви дізналися про життя Ш. Бодлера?

2. Чому Бодлера називають «пізнім», а іноді й «останнім» романтиком? Яких ще поетів ви могли б назвати пізніми романтиками? Відповідь поясніть.

3. Чому саме події 1848 р. стали переломними в біографіях та духовному житті покоління Бодлера (і не лише у Франції)? Наведіть відповідні приклади з біографій відомих письменників. Як безпосередня участь Бодлера в революції вплинула на гостроту розчарування поета в її наслідках?

4. У чому полягають особливості символів у творчості Бодлера? Проілюструйте відповідь прикладами з прочитаних поезій митця.

5. У чому полягає новаторство Бодлера? У чому він убачав мету мистецтва й завдання поета?

6. Схарактеризуйте збірку «Квіти зла». Розкрийте символіку її назви.

7. Прочитайте вірш «Альбатрос» і визначте його тему («про що») та ідею («навіщо»).

8. Чи можна стверджувати, що тема вірша «Альбатрос» розгортається в перших трьох строфах, а ідея розкривається у четвертій? Відповідь доведіть.

9. Схарактеризуйте центральний символ поезії «Альбатрос» і його поступове розгортання в перших трьох строфах.

10. Прочитайте поезію «Відповідності» й укажіть її жанр. Які традиції цього жанру розвиває автор вірша?

11. Яку основну тему сформульовано в заспіві вірша «Відповідності»?

12. Який рядок, за правилами сонетної композиції, має бути кульмінаційним? Як у кульмінації поезії «Відповідності» віддзеркалюється основний зміст творчості Бодлера?

13. Пригадайте, що називається сонетним виспівом. Як у виспіві «Відповідностей» відбувається завершення розвитку ліричного сюжету від кульмінації до розв’язки?

 

Це матеріал з Підручника Зарубіжна Література 10 клас Волощук

 




^