Ти вже знаєш, що казки можуть перенести тебе у світ неймовірних ій, яких не буває в реальності.Можливо, в дійсності тобі й пощастило увати на справжній шоколадній фабриці, побачити, як виробляють шо-ад, і навіть скуштувати його!

а в будь-якому разі ніхто не бував на казковій шоколадній фабриці. годні тобі випадає така щаслива нагода - завдяки книжці британсько-исьменника Роальда Дала «Чарлі і шоколадна фабрика". Можливо, ти читав/читала твори цього автора або ився/дивилася мультиплікаційні чи художні фільми за а книжками? Чим вони сподобалися тобі? Щоб налашту--іся на мандрівку чарівним світом творів Р. Дала, зіска-QR-код і подивися буктрейлер історії хлопчика Чарлі.

Іриємного читання!

Роальд Дал

Чарлі і шоколадна фабрика

(Скорочено)

Розділ 1. А ось і Чарлі

Ці двоє старезних людей — батько й мати пана Бакета. Їх звати дідунь Джо та бабуся Джо-зефіна.

А ці двоє старезних людей — батько й мати пані Бакет. їх звати дідусь Джордж та бабуня Джорджина.

Це — пан Бакет. Це — пані Бакет. Пан та пані Бакети мають синочка, якого звати Чарлі Бакет.

Це — Чарлі.

Добрий вам день. І вам добрий день. І вам.

Він радий вас бачити.

Уся їхня родина — шестеро дорослих (полічіть) і малий Чарлі Бакет — мешкає в дерев’яній хатинці на краю великого міста.

Хатинка аж ніяк не була розрахована на стількох людей, і жилося їм там страшенно незручно. Мала вона всього дві кімнатки й однісіньке ліжко. Ліжко віддали чотирьом стареньким, бо вони ж такі кволі й утомлені.

Дідунь Джо та бабуся Джозефіна лежали з одного кінця, а дідусь Джордж та бабуня Джорджина — з другого.

Пан і пані Бакети спали з малим Чарлі Бакетом в іншій кімнатці, на матрацах на підлозі.

Влітку це ще було сяк-так, а от узимку, коли по підлозі цілісіньку ніч віяли крижані протяги, ставало нестерпно.

Вони й не мріяли купити кращу хату, чи хоч би ще одне ліжко, бо були дуже вбогі.

З усієї родини роботу мав тільки пан Бакет. Він працював на фабриці зубної пасти, де цілий день сидів на лаві, накручуючи кришечки на тюбики з пастою. Але за накручування кришечок багато не платять, і бідолашний пан Бакет, хоч як багато він

працював і як швидко накручував кришечки, ніколи не заробляв стільки, щоб купити бодай половину потрібних для такої великої родини речей. На сніданок вони їли хліб з маргарином, на обід — варену картоплю з капустою, а на вечерю — капусняк. Трохи краще бувало в неділю. Усі чекали, коли настане неділя, бо хоч страви готували ті самі, але кожному дозволялося з’їсти по дві порції.

Бакети, звісно, не вмирали з голоду, але всім їм — обом дідусям, обом бабусям, батькові Чарлі, матері Чарлі і особливо малому Чарлі — з ранку до ночі здавалося, що животи поприсихали до спин.

Чарлі було найгірше. І хоч батько з матір’ю часто за обідом чи вечерею віддавали йому свої порції, та хлопцеві все одно було мало, бо він ріс. Чарлі страшенно кортіло чогось ситнішого й смачнішого. А понад усе він хотів...

ШОКОЛАДУ.

Йдучи вранці до школи, Чарлі бачив у вітринах крамничок цілі стоси величезних шоколадних плиток. Він зупинявся й дивився на них, притискаючись носом до скла і стікаючи слиною. Щодня він бачив, як інші дітлахи виймали з кишень шоколадні цукерки й пожадливо їх поглинали.

Чарлі Бакет міг відчути смак шоколаду єдиний раз на рік, на свій день народження. Уся родина заощаджувала для цього гроші і, коли наставав знаменний день, Чарлі з самісінького чудесного ранку дарували невеличку шоколадну плиточку. І щоразу він акуратно ховав цю плиточку в спеціальну дерев’яну коробочку і зберігав її, ніби вона була зі щирого золота. Кілька наступних днів не смів до неї навіть торкатися — тільки дивився. Коли ж урешті не витримував, то віддирав з куточка манюсінький шматочок паперової обгортки, щоб визирнув манюсінький шматочок шоколаду, а тоді відкушував звідти манюсіньку крихточку. На другий день відкушував ще одну крихточку, а тоді ще і ще. Отак Чарлі примудрявся розтягти десятицентову плиточку шоколаду більш як на місяць.

Але я ще не сказав вам про одне лихо, що мучило малого шоко-ладолюба Чарлі понад усе. Воно докучало йому набагато більше, ніж якесь там споглядання шоколадних плиток у вітринах крамниць чи поїдання іншими дітьми шоколадних цукерок просто перед його носом.

Гіршої муки годі було уявити:

У цьому місті, майже біля самої хатинки, де мешкав Чарлі, стояла ВЕЛИЧЕЗНА ШОКОЛАДНА ФАБРИКА!

І то була не якась там звичайна шоколадна фабрика. То була найбільша й найвідоміша в цілому світі фабрика! Називалася вона «ВОНКА», а власником її був містер Віллі Вонка, найкращий за всі часи виробник і винахідник шоколадних цукерок. І що то була за чудесна, неймовірна будівля! Оточена височенним муром з величезною залізною брамою, вона вся диміла й химерно гула. А повітря навколо муру аж на кілометр просякло густими й розкішними пахощами рідкого шоколаду!

Двічі на день, ідучи до школи й повертаючись додому, малий Чарлі Бакет мусив проминати фабричну браму. І щоразу він дуже-дуже сповільнював крок, задирав носа й на повні груди вдихав цей неповторний шоколадний запах.

І як же він прагнув потрапити на фабрику й побачити, що ж там усередині.

Поміркуй!

Які деталі засвідчують те, що родина Бакетів була дуже бідною? Чи любили батьки Чарлі? Наведи докази.

Що мучило хлопчика та яка найзаповітніша його мрія?

Розділ 2. Фабрика містера Віллі Вонка

Вечорами, досьорбавши водянистий капусняк, Чарлі завжди заходив у кімнатку до дідусів і бабусь, щоб послухати їхні розповіді, а потім побажати їм на добраніч.

Усі старенькі мали за дев’яносто років. Були вони зморщені, мов сухі сливи, й худі, мов кістяки. Удень вони, від холоду понатягавши на голови нічні ковпаки, тулилися в ліжку, по двоє з кожного кінця, і з нудьги дрімали. Та варто їм було почути, що відчиняються двері й лунає онуків голос: «Добрий вечір, дідуню Джо й бабусю Джозефіно, дідусю Джордж і бабуню Джорджи-но», — як усі четверо хутенько сідали на ліжку, їхні старі зморш

куваті лиця спалахували радісними усмішками — і починалася розмова.

Вони любили цього хлопчика. Чарлі був їхньою єдиною в житті радістю і вони цілісінькими днями чекали його вечірніх відвідин. Незрідка заходили й батьки Чарлі, ставали біля дверей і теж слухали розповіді стареньких. Отак щовечора на півгодини ця кімната сповнювалася щастям, а родина забувала про голод і холод.

Поміркуй/

Що робить сім’ю Бакетів щасливою? Підтвердь свої міркуваннями відповідними уривками тексту.

Якими були смачні винаходи пана Вонки? Яким ти собі уявляєш Віллі Вонка?

Якось увечері, коли Чарлі зайшов до дідусів з бабусями, він запитав:

— А чи справді шоколадна фабрика «Вонка» найбільша в світі?

— Чи справді? — здивувалися водночас усі четверо. — Аякже! Та вона в п’ятдесят разів більша за будь-яку іншу фабрику!

— А чи справді містер Віллі Вонка найуміліший на світі виробник шоколаду?

— Любий хлопчику, — сказав дідунь Джо, вмощуючись на подушці вище, — та світ не бачив такого дивовижного, фантастичного, неймовірного виробника шоколаду, як містер Віллі Вонка!

— Дідуню Джо, то, може, розкажете зараз?

— А чому ж ні? Сідай отут на ліжку й уважно слухай.

Дідунь Джо був з усіх чотирьох найстарший. Мав дев’яносто

шість з гаком, і всі старезні люди, він був слабий та кволий і цілий день майже не розмовляв.

Зате вечорами, коли в кімнату заходив любий онук, дідунь якимось дивом ніби знову молодшав. Утома й кволість його покидали, він ставав веселий і енергійний, мов юнак.

— Ой, що то за людина, містер Віллі Вонка! — вигукнув дідунь Джо. — Чи знаєш ти, скажімо, що він сам винайшов понад двісті нових сортів шоколадних цукерок, кожен вид з інакшою начинкою, кожен солодший і смачніший за вироби усіх інших кондитерських фабрик!

— Свята правда! — підтвердила бабуся Джозефіна. — А ще він розсилає їх у всі кінці світу!

— Так, дорогенька, так. І всім королям та президентам світу.

Але він виробляє не тільки шоколадні цукерки. Він має про запас деякі просто фантастичні винаходи, цей містер Віллі Вон-

ка! Чи знаєш ти, що він придумав, як виготовляти шоколадне морозиво, щоб воно годинами не тануло без холодильника? Влітку його можна цілий ранок протримати на сонці — і воно не потече!

— Та це ж неможливо! — витріщився на дідуня Чарлі.

— Авжеж, неможливо! — вигукнув дідунь Джо.

— Окрім того, — вів далі дідунь Джо, говорячи тепер дуже повільно, щоб Чарлі не проґавив ані слова, — пан Віллі Вонка вміє виготовляти зефір, що має смак фіалок, і чудові карамельки, які, поки їх смокчеш, кожні десять секунд міняють колір, і малесенькі пір’їсті льодянички, які смачненько тануть, щойно торкнешся до них губами. Він може зробити жуйку, яка ніколи не втрачає смаку, і цукеркові кульки, які можна роздути до неймовірних розмірів, а тоді проштрикнути шпилькою і проковтнути. А ще він володіє таємним методом виготовлення гарненьких синичих яєчок у чорну цяточку. Коли покласти таке яєчко в рот, то воно поволі меншає, аж раптом щезає цілком, а на кінчику язика залишається крихітне й рожеве цукрове пташеня.

Дідунь Джо стих і поволі провів кінчиком язика по губах. — Ото тільки подумаєш про таке, і вже тече слина, — додав він.

На другий вечір дідуньо Джо розповів Чарлі, що раніше на фабриці пана Вонки працювали тисячі робітників. Але конкуренти почали засилати до нього шпигунів і викрадати таємні рецепти солодощів. Тому пан Вонка мусив закрити свою фабрику і відправити по домівках усіх працівників.

Щоправда незабаром вона запрацювала знову. Тільки тепер усю роботу виконували якісь таємничі маленькі люди, не вищі за дідусеве коліно. А місцеві мешканці навіть не здогадувалися, що ж відбувається за щільно зачиненою брамою фабрики.

Аж якось пан Вонка несподівано розмістив у газеті оголошення:

«Я, Віллі Вонка, вирішив дозволити цього року відвідати мою фабрику п’ятьом дітям. Майте на увазі — тільки п’ятьом. Цих п’ятьох щасливців я скрізь водитиму особисто і дозволю їм побачити всі фабричні таємниці та чари. Наприкінці екскурсії всі вони як спеціальний дарунок отримають стільки шоколадок і цукерок, що їм вистачить на все життя! Отож шукайте Золоті квитки! П’ять Золотих квитків було надруковано на золотому папері й заховано під звичайнісінькими обгортками п’яти звичайнісіньких шоколадних батончиків. Ці п’ять батончиків можуть

опинитися де завгодно — в будь-якій крамничці на будь-якій вуличці у будь-якому місті будь-якої країни світу — на будь-якому прилавку, де продають цукерки «Вонка». А п’ятеро щасливців, які знайдуть ці п’ять Золотих квитків, стануть єдиними особами, яким дозволять відвідати мою фабрику! Успіхів вам усім і успішного полювання!»

Усі кинулися скуповувати шоколадки з надією знайти заповітний квиток. Мріяв про це й Чарлі. Але не мав особливих надій. Адже йому тільки раз на рік, купують шоколадку.

Незабаром з’явився і перший щасливець. Це був якийсь Авґустус Ґлуп.

І на першій сторінці вечірньої газети, яку читав пан Бакет, красувалося його велике фото. На знімку був дев’ятирічний хлопець, такий тілистий, ніби його надули велетенською помпою. З усього його тіла випиналися здоровезні обвислі складки жиру, а лице нагадувало потворну грудку тіста з маленькими смородинками очей, що зажерливо поглядали на світ. Містечко, в якому жив Авґустус Ґлуп, просто шаленіло від радості за свого героя. З усіх вікон майоріли прапори, школярів звільнили від уроків, а ще на честь знаменитого земляка було влаштовано парад. «Я знала, що Авґустусь знайде Золотого квитка, — сказала його мати журналістам. — Він щодня з’їдає стільки шоколадних цукерок, що було б просто неймовірно, якби він його не знайшов. Їсти — це його пристрасть. Це єдине, що його цікавить. Але ж це краще, ніж бути хуліганом і стріляти на дозвіллі з самопалів, правда? І ще я завжди кажу, що він стільки не їв би, якби не потребував поживи, правда? Бо це ж вітаміни. Як він зрадіє, коли побуває на легендарній фабриці містера Вонки! Ми пишаємося ним!»...

Раптом газети сповістили, що знайшовся другий Золотий квиток. Цього разу пощастило дівчинці, яку звали Верука Солт і яка жила зі своїми заможними батьками в далекому величезному місті.

І знову вечірня газета пана Бакета опублікувала фото щасливиці. Вона сиділа між сяючими батьками у вітальні їхнього будинку, розмахуючи над головою Золотим квитком, і всміхалася від вуха до вуха.

Веруччин батько, пан Солт, з готовністю пояснив журналістам, як саме було знайдено квиток. «Бачите, — сказав він, — одразу, як доня сказала, що просто мусить мати Золотий квиток, я пі-

шов у місто й почав купувати всі шоколадні батончики «Вонка». Купував їх, мабуть, тисячами. Сотнями тисяч! Тоді вантажив у фургони й відправляв на власну фабрику. Мій, розумієте, бізнес — це горішки, і в мене працює майже сотня жінок, які лущать горішки, щоб їх потім смажити й підсолювати. Тож я їм сказав: «Дівчата, тепер, замість лущити горішки, здирайте обгортки з цих дурних батончиків!» Зранку до вечора кожнісінька моя робітниця зривала з батончиків обгортки.

Та минуло три дні — і все дарма. Моя Веручечка з кожним днем сумнішала й сумнішала і, коли я вертався додому, кричала на мене: «Де мій Золотий квиток!» Вона годинами лежала на підлозі, хвицяла ногами й страшенно лементувала. Я не міг дивитись, як страждає моя дівчинка, тому поклявся не припиняти пошуків, доки не здобуду те, що вона забажала. І раптом... на четвертий день увечері одна моя робітниця закричала: «Я знайшла!» А я звелів: «Давай сюди, швидко!» Вона віддала, а я побіг додому й віддав його моїй любій Веруці, і ось вона знову усміхнена».

Настав день народження Чарлі. Рідні традиційно подарували йому шоколадку. З таємною надією, що саме в ній буде золотий квиток. Але... дива не сталося. Того ж вечора газети повідомили, що знайдено ще два квитки.

«Третій квиток, — прочитав пан Ба-кет, піднісши газету до самих очей, бо бачив поганенько, а на окуляри не мав грошей, — третій квиток знайшла панна Віолета Бореґард. Величезне хвилювання панувало в домі Бореґардів, коли наш репортер прибув туди, щоб узяти інтерв’ю в щасливої панночки. А знаменитість стояла на кріслі у вітальні, шалено махаючи рукою з Золотим квитком. Щось усім говорила дуже швидко й дуже голосно, та нелегко було зрозуміти її слова, бо водночас вона так само шалено жувала жуйку.

- Я жую безперестанку, — кричала дівчина, — та коли почула про ті квитки містера Вонки, то відклала жуйку і перейшла на цукерки — мала надію,

що мені пощастить. Тепер, зрозуміло, я знову жуватиму. Я дуже люблю жуйку. Жую цілісінькими днями, крім тих кількох хвилин, коли треба їсти. Тоді я приліплюю жуйку за вухо — щоб не загубити. Мама каже, що панночкам таке не личить і що бридко дивитися, коли дівчачі щелепи постійно плямкають, але я не згодна. І хто вона така, до речі, щоб критикувати?

— Цить, Віолето, — озвалася пані Бореґард з дального кутка кімнати.

— Маман, не заводься! — гаркнула панна Бореґард. — Вам, мабуть, — знову звернулася вона до репортерів, — цікаво буде знати, що я жую оцей шматочок жуйки уже три місяці. Тобто це новий рекорд. Ця жуйка — мій найцінніший скарб. На ніч я її приліплюю до бильця ліжка, і зранку вона знову готова до жування... Коли я ще не почала жувати на світовий рекорд, то міняла жуйку раз на день. Найчастіше робила це в ліфті. Бо мені подобалося чіпляти липкі пожовані грудочки на ліфтові кнопки. Тоді до пальця того, хто заходив у ліфт після мене й натискав кнопку, приклеювалася моя стара жуйка. Га-га! Іноді зчинявся такий вереск. Найбільше репетували жінки в дорогих рукавичках. Ой, я така рада, що зможу відвідати фабрику містера Вонки. Тим паче, що після цього він дасть мені жуйки на все життя. Ура!

— Мерзенне дівчисько, — скривилася бабуся Джозефіна.

— Просто ганьба! — додала бабуня Джорджина. — Вона зі своєю жуйкою обов’язково влипне в халепу.

— Тату, а кому ж дістався четвертий квиток?

— Зараз побачимо, — відповів пан Бакет, знову придивляючись до газети. — Ага, ось воно. «Четвертий Золотий квиток, — прочитав він, — знайшов хлопець Майк Тіві».

«Дім родини Тіві, — почав читати пан Бакет, — коли туди прибув наш кореспондент, теж був заповнений схвильованими гостями, однак щасливого переможця, тобто Майка Тіві, уся ця ситуація, здається, страшенно дратувала. — Ви що — подуріли?

Не бачите, що я дивлюся телевізор? — сердито крикнув він.

Поміркуй/

Чим живе, про що мріє кожен із чотирьох власників золотого квитка? Назви основні риси їхніх характерів. Чи заслужено усміхнулася їм удача?

Змоделюй ось такі ситуації. Чи здобуде хтось із них головний приз, обіцяний паном Вонкою? Чи подружили б вони з Чарлі, якби зустрілися? Поясни свої судження.

Дев’ятирічний хлопець сидів перед величезним телевізором, не зводячи очей з екрана, й дивився фільм, у якому одна зграя бандитів розстрілювала з автоматів іншу.

Майк Тіві і сам був обвішаний вісімнадцятьма різноманітними іграшковими пістолетами й автоматами. Раз у раз він підстрибував і — тра-та-та! — давав довгі черги з котроїсь стрілячки.

— Тихо! — кричав він, коли хтось намагався його про щось запитати. — Я ж вам казав не заважати! Я всі серіали дивлюся щодня. Але бандитські — найкращі. Вони такі класні, ці бандюги! Особливо, коли нашпиговують один одного свинцем або штрикають старими кинджалами, або лупляться кастетами! Я все віддав би, щоб теж так могти!»

Прийшла люта зима. У хатині стало страшенно холодно. А тим часом фабрика, де працював містер Бакет, збанкрутувала. Тепер він міг щось заробити тільки тим, що розчищав сніг на вулицях. Але цього не вистачало навіть на найдешевші харчі.

— Дитина, — сказав дідунь Джо, якогось крижаного ранку вистромляючи з-під ковдри голову, — дитина повинна їсти більше. Ми вже старі. А хлопчик росте! Він стає схожий на скелет!

— Що ж тут вдієш? — промимрила нещасна бабуся Джозефі-на. — Він відмовляється брати харчі в нас. От і сьогодні зранку мама спробувала непомітно підкласти йому свій шматочок хліба, та він до нього й не торкнувся.

— Отака добра дитина, — додав дідусь Джордж.

Погода й далі була жахлива.

А Чарлі Бакет з кожним днем худнув і худнув. Обличчя його стало страшенно бліде і виснажене.

Одного дня, коли він ішов зі школи, ховаючи обличчя від крижаного вітру, його погляд зненацька впав на якийсь папірець, що лежав у канаві на снігу. Папірець був зеленуватий і щось йому невиразно нагадував. Чарлі зійшов на узбіччя й нахилився. Папірець був притрушений снігом, але Чарлі відразу його впізнав.

Це була однодоларова банкнота! Він похапцем роззирнувся. Може, її хтось щойно загубив? Та ні, не може бути, бо вона присипана снігом.

Як ти оцінюєш вчинки Чарлі? Поясни свою думку.

Мимо пробігали по тротуару люди. Ніхто ніяких банкнот не шукав; ніхто й не помічав хлоп-

чика, що схилився в рівчаку. То це буде його долар? Він може його взяти?

Чарлі обережно видобув папірець з-під снігу. Він був мокрий і брудний, проте цілком нормальний. ЦІЛІСІНЬКИЙ долар!

Він міцно затис папірець тремтячими пальцями. У цю мить це означало єдине, одне-однісіньке. Це означало ЇЖУ

Чарлі механічно повернувся й рушив до найближчої крамнички. І ось що він зробить, зашепотів Чарлі гарячково сам до себе... він купить один запашний солодкий батончик і з’їсть його увесь, до крихти, просто отут, просто зараз. а решту грошей віднесе додому і віддасть мамі.

Розділ 11. Чудо

Чарлі зайшов до крамнички й поклав на прилавок мокру банкноту.

— Один «Високочудесний зефірмелад Вонки», — випалив він.

Чоловік за прилавком дав йому батончик. Чарлі схопив шоколадку, миттю зірвав обгортку і вп’явся в неї зубами. Відкусив великий шматок. тоді другий. о, яка ж то радість запихати в рот величезні кусні чогось солодкого й твердого!

— Синку, ти так сильно захотів батончика? — лагідно спитав продавець.

Чарлі кивнув. Продавець поклав на прилавок здачу.

— Їж потроху, — порадив він. — Живіт заболить.

Чарлі й далі пожадливо ковтав. Хлопець ледве дихав, але від_ о

чував неймовірне, величезне щастя. Простяг руку по здачу. Його очі були на одному рівні з прилавком. Дивилися на маленькі срібні монетки, що там лежали. Дев’ять штук. Яка різниця, якщо він витратить ще однісіньку..

- Мабуть, — сказав він тихо, — я візьму ще один батончик. Такий самий, якщо можна.

— Чому ж не можна? — відповів продавець. Він знову сягнув собі за спину й дістав з полиці ще один батончик.

Чарлі взяв, здер обгортку. і раптом. з-під обгортки. блиснуло золотим сяйвом.

— Це ж Золотий квиток! — закричав продавець і підстрибнув на півметра вгору. — Ти знайшов останній Золотий квиток! Ідіть усі сюди! Цей малий знайшов останній Золотий квиток від Вонки!

Здавалося, в продавця починається припадок.

— Та ще й у моїй крамничці! — кричав він. — Швидше кличте кореспондентів! Це ж безцінна річ!

За кілька секунд навколо Чарлі з’юрмилося з двадцятеро душ, а з вулиці проштовхувалися інші.

— Де квиток? — закричав хтось.

— Ось він, ось він! — відгукнувся ще хтось.

— І як це йому вдалося знайти, хотів би я знати? — сердито загорлав якийсь товстий хлопець. — Та я ж кілька тижнів купую щодня по двадцять батончиків!

— А уяви, скільки він усього матиме безплатно! — заздрісно додав інший хлопець.

Чарлі не поворухнувся. Стояв непорушно, міцно тримаючи цукерку двома руками, а довкола штовхався й галасував натовп. Чарлі паморочилася голова. Здавалося, ніби зараз він злетить угору, як повітряна кулька.

Тієї миті він відчув, як хтось легенько торкнувся рукою його плеча, а коли зиркнув угору, то побачив над собою височенного чоловіка.

— Чуєш, — прошепотів той чоловік, — я в тебе куплю. Дам п’ятдесят доларів. І ще дам новенького велосипеда.

— Ви що, сказилися? —брикнула якась жінка, що стояла поруч. — Та я йому за цей квиток дам п’ятсот доларів! Хочеш продати квиток за п’ятсот доларів, юначе?

— Та годі вже! — гаркнув продавець, проштовхуючись крізь юрбу і міцно хапаючи Чарлі за руку. — Дайте дитині спокій! — А тоді зашепотів до Чарлі, підштовхуючи його до дверей:

— Нікому не віддавай! Бігом неси квиток додому! Біжи й не зупиняйся.

Чарлі кивнув.

— Знаєш, — продавець на мить замовк і всміхнувся, — я відчуваю, що тобі цей квиток був дуже потрібний. Страшенно за тебе радий. Щастя тобі, синку.

— Дякую вам, — відповів Чарлі і щодуху помчав крізь сніг.

Усі в родині Бакетів були неймовірно щасливі знахідці Чарлі. Містер Вонка запрошував п’ятьох щасливчиків та дорослих родичів, які за ними пильнуватимуть, підійти до брами фабрики 1 лютого рівно

о 10 ранку. Це було якраз завтра. Тобто Чарлі поталанило в останній момент.

На сімейній раді вирішили відправити разом із Чарлі дідуся Джо. Адже він найбільше знав про фабрику.

Наступного ранку біля воріт фабрики щасливчиків та їхніх родичів зустрічав сам містер Вонка.

¹ Поміркуй/

Як відреагували люди в крамничці на знахідку Чарлі? Як характеризує їх така реакція?

Розділ 14. Містер Віллі Вонка

І що то був за дивовижний чоловік! На голові він мав чорний циліндр. Одягнений був у фрак з розкішного темно-фіолетового оксамиту. Штани мав темно-зелені. Рукавички — перламутрово-сірі. А в руці тримав елегантну тростину з золотою бамбулькою.

З його підборіддя стирчала акуратна чорна цапина борідка. А очі він мав невимовно ясні. Здавалося, що вони весь час іскряться й мерехтять. Власне кажучи, все його лице освітлював радісний усміх.

Ох, а яким він здавався розумним! Яким кмітливим, проникливим і енергійним! Він без упину посмикував головою, схиляв її і так і сяк, ніби вбирав усе довкола своїми ясними мерехтливими очима. Його рухи були швидкі, як у білки, спритної й хитрющої.

Зненацька він кумедно з підстрибом затанцював на снігу, всміхнувся п’ятьом дітлахам, і вигукнув:

— Запрошую на фабрику!

Голос його звучав високо й чисто, мов флейта.

Розпочалася екскурсія. Виявилося, що велетенські цехи фабрики розміщено під землею. Кругом сяяло світло, було дуже тепло і красиво, приємно пахло солодощами.

Спочатку містер Вонка завів гостей до шоколадного цеху.

) Поміркуй/

Яке враження на тебе справив містер Вонка? Чи таким ти собі його уявляв/уявляла?

Розділ 15. Шоколадний цех

Містер Вонка відчинив двері. П’ятеро дітей і дев’ятеро дорослих проштовхалися в них. І ой, яка ж дивовижна картина виникла в них перед очима!

Вони стояли посеред чудової долини. Обабіч простягалися зелені луки, а поміж них текла велика коричнева ріка.

Посеред ріки шумів велетенський водоспад. Під водоспадом звідкілясь із височенної стелі звисало до самісінької річки ціле ґроно велетенських скляних труб!

Річкові береги поросли мальовничими деревами й кущами — плакучими вербами, вільхами та високими купами рододендронів з рожевими, червоними й бузковими квітами. Луки були всіяні тисячами квіточок жовтця.

— От! — вигукнув містер Вонка. — Це все шоколад! Кожна краплинка цієї ріки — з гарячого рідкого шоколаду. Най-най-най-вищої якості. Цього шоколаду вистачить, щоб заповнити по краї всі ванни всієї країни! Та ще й усі плавальні басейни! А погляньте на мої труби! Вони засмоктують шоколад і розносять його по всіх фабричних цехах! Тисячі літрів щогодини!

Діти та їхні батьки не могли з подиву промовити й слова.

— Цей водоспад надзвичайно важливий! — вів далі містер Вонка. — Він змішує шоколад! Жодна інша фабрика на світі не змішує шоколад водоспадом! Але тільки так це можна зробити як належить! А як вам мої дерева? — вигукнув він, вказуючи тростиною. — А мої гарненькі кущики? Я ж вам казав, що ненавиджу потворність! І зрозуміло, що все це їстівне! А як вам мої луки? Травичку, на якій ви стоїте, любі малята, зроблено з нового сорту м’якої м’ятної цукрової вати, яку я недавно винайшов! Скуштуйте стеблинку!

Усі механічно нахилилися й зірвали по стеблинці трави — окрім Авґустуса Ґлупа, котрий хапнув одразу цілу жменю.

А Віолета Бореґард, перш ніж покуштувати свою стеблинку трави, витягла з рота жуйку, з якою вже побила світовий рекорд, і акуратно приліпила її собі за вухом.

— Яке ж це чудо! — прошепотів Чарлі.

— Я б усе це поле з’їв! — захоплено всміхнувся дідунь Джо.

Д А покуштуйте жовтець! — вигукнув містер Вонка.

Раптом повітря задзвеніло від вереску. Верещала Верука Солт.

Вона несамовито вказувала на протилежний берег річки.

— Дивіться! — лементувала вона. — Що це таке? Воно рухається! Це маленька істота!

Усі перестали збирати жовтець і глянули на той бік річки.

Там справді працювали маленькі люди, завбільшки як звичайні ляльки. Містер Вонка розповів, що це умпа-лумпи. Він відшукав їх у джунглях далекої країни Лумпаландії. Там водилося безліч хижих звірів. Тому беззахисні умпа-лумпи ховалися на верхів’ях дерев. Вони мусили їсти лише несмачну гусінь та листя. Хоча обожнювали какао. От містер Вонка і найняв їх на роботу, пообіцявши годувати какао й шоколадом донесхочу.

Тепер маленьким людям прекрасно живеться. Вони готують усілякі солодощі. А ще дуже веселі, люблять жарти, танці, співи.

Верука Солт одразу почала вимагати в батька умпа-лумпу для себе. І той, тяжко зітхаючи, пообіцяв постаратися його дістати. Згодом їй дуже сподобалися великий рожевий човен, зроблений з карамелі, і шоколадна річка. Вередуха знову заходилася смикати батька, щоб негайно купив їй і човна, і річку.

Ще гірше зробив Авґустус Ґлуп.

Помірку/й/

Змоделюй ситуацію: яке випробування може чекати на Авґустуса?

Розділ 17. Авґустус Ґлуп вилітає в трубу

Він не втримався і почав пити гарячий рідкий шоколад прямо з річки. Ані вмовляння батьків, ні прохань містера Вонки не забруднювати шоколад він ніби й не чув.

— Обережно, Авґустусе! — репетував пан Ґлуп.

Пан Ґлуп мав цілковиту рацію. Бо раптом пролунав пронизливий вереск, а тоді — шубовсть! — Авґустус Ґлуп упав у річку.

— Рятуйте його! — замахала парасолькою поблідла пані Ґлуп. Він не вміє плавати!

— Побійся Бога, жінко, — вигукнув пан Ґлуп, — я не стрибатиму! Це ж мій найкращий костюм!

На поверхню знову вигулькнуло коричневе від шоколаду обличчя Авґустуса Ґлупа.

— Рятуйте! Поможіть! — залементував він.

— Та не стій, мов пень! — крикнула пані Ґлуп на пана Ґлупа. —

Роби щось!

— Та роблю! — огризнувся пан Ґлуп, скидаючи піджака й готуючись пірнати в шоколад.

Але поки він це робив, нещасного хлопчиська затягувало далі й далі — до отвору однієї з тих велетенських труб, що звисали в річку. Врешті він геть зник з очей, його протягло під поверхнею й потужно засмоктало в трубу.

Усі на березі річки затамували дух, видивляючись, де він вигулькне.

— Он він! — крикнув хтось, показуючи вгору. І справді, оскільки труба була скляна, то всі чітко побачили, як Авґустус Ґлуп летить головою вперед.

— Рятуйте! Поліція! — заверещала пані Ґлуп. — Авґустусе, негайно назад! Ти куди?

БУХ! Він знову шугонув угору, мов куля в рушниці.

— Зник! — заволала пані Ґлуп. — Викликайте пожежників!

— Спокійно! — вигукнув містер Вонка. — Авґустус трохи покатається та й усе. А виїде він живий-здоровий, ще хвильку — й побачите.

— Це вже не жарти, — захвилювався пан Ґлуп.

- А містер Вонка так не вважає! — верескнула пані Ґлуп. — Поглянь на нього! Аж падає зо сміху! Мого хлопчика засмоктало у ваш помадковий цех, а ви смієтеся?!

— Нічого з ним не станеться, — захихотів містер Вонка.

— Він стане шоколадною помадкою! — верескнула пані Ґлуп.

— Я не дозволю! — крикнув містер Вонка.

— Це ж чому? — крикнула пані Ґлуп.

- Бо смак буде гидкий, — відказав містер Вонка. — Ви собі тільки уявіть! Авґустований Ґлуп у шоколаді! Ніхто такого не купить.

— Ще й як купить! — обурився пан Ґлуп.

— Не хочу про таке й думати! — заверещала пані Ґлуп.

— І я не хочу, — додав містер Вонка.

— То де ж він, якщо нічого не сталося? — гаркнула пані Ґлуп. — Негайно ведіть мене до нього!

Містер Вонка обернувся й тричі клацнув пальцями. Миттю невідомо звідки біля нього з’явився умпа-лумпа.

— Швиденько йди в цех помадок, — сказав умпа-лумпі містер Вонка, — а як прийдеш, візьми довгу палицю й добряче нею по-тицяй у великій шоколадомішалці. Думаю, він там. І не барися! Якщо він довго побуде в шоколадомішалці, то може перетекти в казан для помадок. Помадка стане неїстівна!

Пані Ґлуп люто верескнула.

— Жартую, — захихотів у борідку містер Вонка. — До побачення, пані Ґлуп! І ви, пане Ґлуп! До зустрічі!

Містер Вонка привів гостей у цех винаходів. Там із гордістю показав вічні барбариски. Їх він винайшов для дітей, яким дають дуже мало кишенькових грошей. Одну таку барбариску можна покласти в рот і смоктати... — хоч цілісінький рік.

Особливо ж пишався містер Віллі своєю великою жуйковою машиною.

і Поміркуй!

Кому з дітей зараз доведеться пройти випробування? Як ти гадаєш, воно завершиться успішно?

Розділ 21. Чао, Віолето

— Ця жуйка, — вів далі містер Вонка, — мій найгеніальніший винахід! Це жувальна гумка, що замінює харчі! Оця крихітна смужечка гумки, що тут лежить, дорівнює повноцінному обіду з трьох страв!

— Що за нісенітниця? — обурився чийсь батько.

— Шановний пане! — вигукнув містер Вонка, — коли я почну цю жуйку продавати, зміниться геть усе! Кінець кухням і кухо-

варству! Не треба буде купувати м’ясо та крупи! Зайві стануть ножі й виделки! Не треба буде мити посуд! Смужечка чарівної жувальної гумки «Вонка» — це все, що буде потрібно на сніданок, на обід і на вечерю! Оцей шматок жуйки, який я щойно виготовив, поєднує в собі томатний суп, смажене м’ясо та чорничний пиріг!

У цей момент Віолетта Бо-реґард без дозволу схопила плиточку жуйки і почала клацати щелепами. Містер Вонка благав виплювати жуйку, бо та ще не готова. Але Віолета і чути нічого не хотіла. Тим паче, й батьки її заохочували. Наша дівчинка першою в світі їсть обід із жувальної гумки!»

Раптом шкіра і навіть волосся Віолети стали змінювати колір.

Усі дивилися на Віолету. Все тіло, вся шкіра, а заодно й копиця кучерявого волосся стали сліпучо-фіолетово-чорні!

— Завжди щось не так, коли доходить до десерту, — зітхнув містер Вонка. — Це через чорничний пиріг. Але з часом я все відрегулюю.

— Господи, дитинко! — пропищала пані Бореґард. — Ти надимаєшся, як повітряна куля!

— Як чорниця, — уточнив містер Вонка.

— Рятуйте її! — заламувала руки пані Бореґард.

Та врятувати Віолету було годі. Її тіло роздималося й змінювало форму з такою швидкістю, що вже за хвилину перетворилося на величезну круглу темно-синю кулю — власне, на велетенську ягоду чорниці.

— Це завжди так, — зітхнув містер Вонка. — Я вже двадцять разів випробовував цю жуйку в тестувальній залі на умпа-лум-пах, і вони всі двадцятеро перетворилися на чорниці.

— Я не хочу мати чорницю замість дочки! — закричала пані Бореґард.

Містер Вонка клацнув пальцями, і біля нього миттю з’явилося десятеро умпа-лумпів.

— Закотіть панночку Бореґард у човен, — звелів він їм, — і везіть у сокочавильний цех.

■ Сокочавильний цех? — сахнулася пані Бореґард. — Що з нею там робитимуть?

— Чавитимуть, — відказав містер Вонка. — Треба негайно вичавити з неї сік. Та не журіться, шановна пані Бореґард. Ми її відрегулюємо, хоч би там що.

Десятеро умпа-лумпів уже котили величезну ягоду чорниці, де на них чекав човен. Пан і пані Бореґард побігли за ними.

Гості, що лишилися, побачили ще безліч див. Приміром лизальні шпалери для дитячих кімнат. На них намальовані різні фрукти. Якщо лизнути малюнок фрукта — то відчуєш його смак. Аж ось мандрівники дісталися горіхового цеху.

Розділ 24. Верука в горіховому цеху

— Добре, зупиніться тут на хвильку, — сказав містер Вонка, — віддихайтесь і зазирніть у скляне віконечко в дверях. Але не заходьте! Бо налякаєте білок!

— Білочки! — крикнула Верука Солт.

Видовище було прецікаве: мабуть, сотня білок сиділа на високих стільчиках довкола великого стола. На столі лежали гори волоських горіхів, що їх з величезною швидкістю лущили білки.

— Цих білок спеціально навчили добувати горішки з-під шкаралупи, — пояснив містер Вонка.

— А чому саме білок? — поцікавився Майк Тіві. — Чому не умпа-лумпів?

— Бо умпа-лумпи, — відповів містер Вонка, — не вміють так лущити, щоб сам горішок лишався цілим. Ніхто, крім білок, не вміє добувати з-під шкаралупи цілий горішок.

— Мам! — вигукнула раптом Верука Солт, — я хочу мати білочку!

— Ти ж розумна дитина, — відказала пані Солт. — Це білочки містера Вонки.

— Хочу білочку. Я тільки й маю вдома, що двох собак, чотирьох котів, шістьох кролів, двох папуг, трьох канарок, одного зеленого какаду, одну черепаху, акваріум з золотими рибками, клітку з білими мишками і старого дурного хом’яка! А я хочу білочку!

— Добре, моя мармулеточко, — заспокійливо сказала пані Солт. — Мама дістане тобі білочку.

— Але я не хочу якусь стару білку! — верещала Верука. — Я хочу вчену, дресировану білочку!

І тут виступив наперед пан Солт, Веруччин батько.

— Так, Вонко, — солідно проказав він, витягаючи натоптаного грішми гаманця, — скільки хочете за свою скажену білку?

— Вони не продаються, — відповів містер Вонка.

— Я зараз зайду й сама собі виберу білку!

— Не смій! — крикнув містер Вонка, та було пізно. Дівчисько рвучко відчинило двері й забігло в цех.

Щойно вона опинилася в залі, як усі сто білок перестали працювати, озирнулися і втупилися в неї чорними намистинками очей.

Верука теж завмерла. Тоді її погляд зупинився на гарненькій білочці, що сиділа край стола зовсім близько до неї. Білочка тримала в лапках горіха.

— Чудово, — сказала Веру-ка, — візьму тебе!

Дівчина простягла руку, щоб ухопити білочку... та поки вона це робила. всі-всі-всі білки, що сиділи за столом, стрибнули на Веруку, вчепившись їй у тіло.

Двадцять п’ять білок схопили дівчинку за праву руку й повисли на ній.

Ще двадцять п’ять білок схопили її за ліву руку й теж повисли.

Двадцять п’ять білок схопили її за праву ногу й притисли її до землі.

Двадцять чотири білки схопили її за ліву ногу.

Лишалася ще одна білка, як було видно — найголовніша. Вона видряпалася Веруці на спину й почала стук-стук-стукати бідолашне дівчисько по голові.

— Рятуйте її! — заверещала пані Солт. — Що вони з нею роблять?

— Перевіряють, чи не зіпсута всередині, — пояснив містер Вонка.

Верука люто боронилася, але білки міцно її тримали. Білка на плечах і далі стук-стук-стукала дівчину по голові. А тоді білки повалили Веруку додолу й кудись потягли.

— Ой лихо, вона таки зіпсутий горішок, — сказав містер Вон-ка. — Мабуть, її голова відлунювала порожнечею.

Верука борсалася й вищала, та дарма. Вирватись вона не могла.

— Куди вони її тягнуть? — верескнула пані Солт.

— Туди, куди викидають зіпсуті горіхи, — пояснив містер Віллі Вонка. — До сміттєпроводу.

— То врятуй її! — загорлала пані Солт.

— Пізно, — сказав містер Вонка. — Вона вже зникла!

І справді, вона зникла.

— А куди? — лементувала, сплескуючи руками, пані Солт. Куди веде сміттєпровід?

— Оцей сміттєпровід, — пояснив містер Вонка, — впадає прямісінько в головну каналізаційну трубу, в яку стікають нечистоти з усіх куточків фабрики.

— Але... — верескнула пані Солт, — куди вона врешті-решт виходить, та каналізаційна труба?

— Як то куди? Ясно, що в піч, — спокійно пояснив містер Вонка.

Пані Солт роззявила величезну червону ротяку й заголосила.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв її містер Вонка, — є надія, що саме сьогодні її не розпалювали.

— Надія?! — репетувала пані Солт. — Моя Веручечка!

— Чиста правда, моя люба, — підтримав її пан Солт.

— Та не сердьтеся, шановний пане! — відповів містер Вонка. — Думаю, рано чи пізно вона знайдеться. Може, вона застрягла на самому початку сміттєпроводу, біля вхідної діри, а якщо це так, то зайдіть і витягніть її.

Почувши це, пан і пані Солт заскочили в горіховий цех, підбігли до діри в підлозі й зазирнули туди.

У сміттєпровід попадали й вони, коли незграбно намагалися витягнути Веруку.

А вцілілі мандрівники опинились у великому скляному ліфті. Його стіни і навіть стеля були вкриті нескінченними рядами чорних кнопочок. На ньому можна було дістатись у будь-яке приміщення фабрики, натиснувши кнопку з відповідною назвою. Бо цей ліфт може їздити боком, скоком, уздовж, навскоси і навіть на небеси!

Серед багатьох чудернацьких назв («Льодяникова ковзанка», «Вибухові цукерки для ваших ворогів», «Невидимі шоколадки, щоб їсти на уроці», «Глазуровані олівці для смоктання» тощо) Майк Тіві обрав кнопку з назвою «Телевізійний шоколад».

тр> • о ( ' ^ГТ¹ • • u и

Розділ 2о. Іелевізіино-шоколаднии цех

Чарлі та дідунь Джо разом з родиною Тіві вийшли з ліфта в приміщення — таке яскраве й сліпучо-біле, що вони аж замружили від болю очі. Містер Вонка дав кожному по парі чорних окулярів і сказав:

— Скоріше надіньте! І хоч би що, тут їх не знімайте!

Коли Чарлі надів чорні окуляри, то зміг нарешті спокійно роз-зирнутися. Побачив довгу й вузьку залу. Білу-білісіньку. І ніде — ані порошинки. Зі стелі звисали величезні лампи. Приміщення було порожнісіньке, окрім дальніх кутків. В одному стояла велетенська телекамера на коліщатах, навколо неї юрмилася ціла армія умпа-лумпів, які змащували шарніри, регулювали ручки та кнопки й полірували лінзи великого об’єктива. Одягнені умпа-лумпи були дуже чудернацько. Вони мали на собі яскраво-червоні космічні скафандри з шоломами та захисними окулярами. Чарлі подивився на них, і його охопило моторошне відчуття небезпеки. Не чутно було ні балачок, ні співів, вони повільно й обережно ходили довкола велетенської чорної телекамери.

У протилежному кутку зали, за чорним столом сидів ще один умпа-лумпа і дивився на екран величезного телевізора.

— Ну от! — вигукнув містер Вонка. — Це тестувальна зала мого останнього й найвидатнішого винаходу — телевізійного шоколаду!

— А що це таке? — стрепенувся Майк Тіві.

— Перестань мене перебивати! — обурився містер Вонка. — Цей шоколад передається по телебаченню. Сам я телебачення не люблю. Можливо, в маленьких дозах воно не вадить, але ж дітям ніколи не вистачає маленьких доз. А зараз я вам поясню, як діє цей мій дивовижний телевізор.

Отож! Коли я вперше побачив, як діє звичайне телебачення, то мені в голову стрельнула чудова ідея. «Слухайте! — вигукнув я. — Якщо люди вміють розщепити на мільйони шматочків фотографію, переслати ці шматочки через повітря і зібрати їх докупи на другому кінці, то чого я не можу те саме зробити з шоколадкою?

— Це неможливо! — заперечив Майк Тіві.

— Ти так гадаєш? — вигукнув містер Вонка. — Ну, то дивись!

Миттю з’явилося шестеро умпа-лумпів, несучи на плечах величезну плитку шоколаду. Вона була завбільшки як той матрац, що на ньому Чарлі спав удома.

— Шоколадка має бути велика, — пояснив містер Вонка, — бо якщо висилати щось по телебаченню, то з другого боку воно завжди виходить значно менше. Навіть у звичайному телебаченні, коли фотографують великого чоловіка, то на екрані він завжди виходить не вищий за олівчик. Приготувалися! Стоп! Зупиніть усе! Гей ти там! Майк Тіві! Відійди! З цієї штуки вилітає небезпечне проміння! Воно за мить роздере тебе на мільйон крихітних шматочків! Через те умпа-лумпи й одягнені в космічні скафандри! О! Так краще! Ну, що ж! Вмикайте!

Один умпа-лумпа схопився за важіль великого рубильника й потяг його донизу.

Сліпучий спалах.

Величезна шоколадна плитка розтанула в повітрі!

— Він у дорозі! — вигукнув містер Вонка. — Летить зараз над нами в повітрі мільйонами окремих шматочків.

Він кинувся до протилежного краю зали, де стояв величезний телевізор.

— Стежте за екраном! — крикнув містер Вонка.

Екран замерехтів і засвітився. Тоді посеред екрана зненацька з’явилася маленька плиточка шоколаду.

— Беріть! — закричав містер Вонка.

Чарлі простяг руку і торкнувся екрана, аж раптом, якимось дивом, шоколадна плитка опинилася в його долоні.

— Їж! — звелів містер Вонка. — Це та сама плитка! Просто зменшилася під час перельоту, от і все!

Розділ 27. Майка Тіві передають по телебаченню

Майк Тіві розхвилювався, побачивши, як передали по телевізору плитку шоколаду.

— Містере Вонко, — вигукнув він, — а чи можна передати отак через повітря щось інше? Наприклад, людину?

— О Господи, дитино, я справді не знаю... думаю, що можна було б. хоч я волів би не ризикувати.

Та Майк Тіві вже зірвався й побіг. Щойно почувши слова містера Вонки: «Я майже впевнений, що можна.», він розвернувся й стрімголов помчав.

— Дивіться на мене! — кричав він на бігу. — Мене найпершого в світі передадуть по телевізору!

— Ні-і-і-і-і! — заволав містер Вонка.

— Майк! — заверещала пані Тіві. — Ти перетворишся на мільйон шматочків!

Хлопець летів мов навіжений, а добігши до величезної телекамери, відразу підскочив до рубильника.

— Бувайте здорові й не кашляйте! — вигукнув він, рвонув рубильник на себе і стрибнув просто під яскраве світло потужної лінзи.

Сліпучий спалах. Тоді запала тиша.

Тоді почала бігти пані Тіві... ал ла й дивилася туди, де був її син. червоного рота й заголосила:

— Його не стало!

— Він справді зник! — вигукнув пан Тіві.

Містер Вонка підбіг до пані Тіві й лагідно поклав їй руку на плече.

— Надіймося на краще, — сказав він. — Молімося, щоб ваш хлопчик вийшов на другому кінці неушкоджений.

— Майк! — лементувала пані Тіві, обхопивши руками голову. — Де ти?

— Я тобі скажу, де він, — утрутився пан Тіві, — пролітає десь над нами мільйонами крихітних шматочків!

— Не кажи такого! — ридала пані Тіві.

— Треба дивитися телевізор, — сказав містер Вонка. — Він от-от може там з’явитися.

— Не хочу вас лякати, — пояснив містер Вонка, — але інколи буває таке, що до телевізора долітає тільки половина маленьких шматочків.

Пані Тіві з жаху верескнула.

— Хочете сказати, що до нас повернеться тільки половина Майка?

— Стривайте! — вигукнув містер Вонка. — Дивіться на екран! Там щось відбувається!

І ось, дуже повільно, екран почав яскравішати.

— Ось він з’являється! — заволав містер Вонка.

Поміркуй!

Чому батьки цих чотирьох невдах, які провалили випробування, не зуміли допомогти своїм дітям? На твою думку, вони правильно спілкуються, поводяться з дітьми? Як би батьки могли відучити їх від поганих звичок? Пригадай ганебний вчинок Олександри із оповідання Б. Грінченка «Украла». Хто допоміг їй стати порядною людиною? До кого ти б запропонував/запропонувала батькам із повісті Роальда Дала «Чарлі і шоколадна фабрика» звернутися за порадами?

На екрані почало з’являтися зображення Майка Тіві. Він стояв, махав глядачам руками і всміхався від вуха до вуха.

— Але ж він тепер карлик! — крикнув пан Тіві.

З телевізора долинув тонесенький голосочок, ніби там пискнула мишка.

— Привіт, мамусю! — пищав Майк. — Татку! Дивіться на мене! Мене першого в світі передали по телевізору!

— Хапайте його! — наказав містер Вонка. — Швидко!

Пані Тіві сягнула рукою й зняла з екрана крихітну фігурку Майка Тіві.

— Ура! — зрадів містер Вонка. — Він цілий!

— І це, на вашу думку, неушкоджений? — обурилася пані Тіві, дивлячись на крихітного хлопчика, що гасав у неї по долоні, розмахуючи пістолетами.

А пан Тіві сказав:

— Він тепер не зможе ходити до школи! Його там розтопчуть!

— Він більше не зможе нічого! — крикнула пані Тіві.

— Ще й як зможу! — пискнув тоненьким голосочком Майк Тіві. — Я й далі зможу дивитися телевізор!

— Ніколи в житті! — гаркнув пан Тіві. — Я викину той телевізор у вікно — відразу, як приїдемо додому.

Коли Майк Тіві таке почув, на нього напала жахлива істерика.

Хлопець стрибав на маминій долоні, верещав, репетував і кусав її за пальці.

— Я хочу дивитися телевізор! — пищав він.

— Дай його мені! — звелів пан Тіві, а тоді взяв крихітного хлопця, запхав його в нагрудну кишеню піджака й заткнув зверху хустинкою. Писк і вереск і далі лунали з кишені.

— Ох, містере Вонко, — голосила пані Тіві, — що нам зробити?

— Ну, — сказав містер Вонка, погладжуючи борідку й замислено дивлячись у стелю, — мушу

сказати, що це доволі складно. Покладемо його в спеціальну машину, якою я випробовую, як і настільки розтягуються жуйки! Може, він тоді стане такий, як був.

— Ой, дякую! — зраділа пані Тіві.

— Та нема за що, шановна пані.

— А дуже він розтягнеться, як ви гадаєте? — поцікавився пан Тіві.

— Може, кілометрів на два, — знизав плечима містер Вонка.

— Тобто так, як жуйка? — уточнив пан Тіві.

— Саме так.

Розділ 28. Залишився тільки Чарлі

— Тобто залишився тільки ти один? — запитав містер Вонка, вдаючи подив.

— Ага, — сказав Чарлі. — Так.

Містер Вонка раптом аж вибухнув радістю.

— Любий хлопчику, — вигукнув він, — але ж це означає, що ти переміг! Прийми мої щирі вітання! — тішився він. Знаєш, я з самого початку передчував, що це будеш ти! Це чудово! Тепер нарешті почнеться справжня забава!

Пан Вонка запросив Чарлі й дідуся Джо знов у ліфт і тепер уже сам обрав кнопку — «Вгору і геть». Ліфт, мов ракета, злетів аж у небо. Звідти добре було видно всю фабрику і ціле містечко.

Чарлі побачив інших дітей, недавніх його супутників, які разом з батьками сумно поверталися додому. Дуже здивував Авґустус.

— Він же був гладкий! А тепер худий, як соломина!

— Звичайно, що змінився, — зареготав містер Вонка. — Його ж було затисло в трубі. А он погляньте! Там іде Віолета Бореґард, відома жуйколюбка! Здається, з неї таки зуміли вичавити соки.

— Але обличчя фіолетове! — вигукнув дідунь Джо.

— Це так, — погодився містер Вонка. — Тут ми нічого не можемо вдіяти.

— Ой, людоньки! — зойкнув Чарлі. — Гляньте на тих бідолашних Солтів — Вони з голови до п’ят у відходах і смітті!

— А он і Майк Тіві! — повідомив дідунь Джо. — О боженьку! Він метрів три заввишки і тонюсінькій, як дріт!

- Його перерозтягли в машині для розтягування жуйки, -пояснив містер Вонка.

— Але ж для нього це жахливо! — вигукнув Чарлі.

— Дурниці, — відмахнувся містер Вонка. — Його захочуть взяти до себе всі баскетбольні команди.

) Поміркуй!

Чи стануть для цих дітей наукою у подальшому житті їхні ганебні поразки у випробуваннях на фабриці? Поясни свою думку.

Розділ 30. Шоколадна фабрика Чарлі

Великий скляний ліфт тепер ширяв високо над містом. У ньому стояли містер Вонка, дідунь Джо та малий Чарлі.

— Як я люблю свою шоколадну фабрику, — сказав містер Вонка, а потім повернувся й глянув на Чарлі з надзвичайно серйозним виразом обличчя. — А тобі, Чарлі, вона теж подобається? — запитав він.

— О, так! — вигукнув Чарлі. — Думаю, це найчудовіша фабрика на світі!

— Дуже приємно це чути, — як ніколи серйозно проказав містер Вонка. Так, — повторив він, — мені надзвичайно приємно чути це від тебе.

Містер Вонка нахилив голову набік, а тоді цілком несподівано сяйнув усмішкою:

— Розумієш, люба дитино, я вирішив усе це тобі подарувати. Як тільки підростеш і зможеш нею управляти, фабрика стане твоєю.

Чарлі витріщився на містера Вонку. Дідунь Джо роззявив рота, намагаючись щось сказати, але не міг видушити й словечка.

— Це щира правда, — запевнив містер Вонка, тепер уже всміхаючись від вуха до вуха. — Я справді віддаю фабрику тобі.

— Віддаєте фабрику йому? — не міг повірити дідунь Джо.

— Я не жартую. Я цілком серйозно.

— Але... чого це вам забаглося віддати вашу фабрику малому Чарлі?

— Боюся, мама з нами не піде, — сумно сказав Чарлі.

— Чому це?

— Бо вона не покине бабусю Джозефіну, бабуню Джорджину та дідуся Джорджа.

— Вони теж можуть перебратися на фабрику!

— Не зможуть, — заперечив Чарлі. — Вони дуже старенькі і двадцять років не злазили з ліжка.

— То ми й ліжко разом з ними заберемо, — сказав містер Вон-ка. — У цьому ліфті ліжко поміститься легко.

Містер Вонка приземлив ліфт прямо в хатині Бакетів, пробивши дах. Усю родину, а стареньких разом із ліжком, було розміщено в ліфті, який знову злетів у небо.

Чарлі виліз на ліжко і намагався заспокоїти заціпенілих від жаху стареньких.

— Не бійтеся, будь ласка, — примовляв він. — Ми летимо в найчарівніше місце на світі!

— А якщо ми долетимо, то там буде якась їжа? — запитала бабуся Джозефіна. — Я просто вмираю з голоду! Ми всі такі голодні!

— Якась їжа? — розреготався Чарлі. — О-о!.. Ще хвильку — й побачите!..

(Переклад В. Морозова)

Чому містер Вонка вирішив подарувати фабрику саме Чарлі? Яким господарем фабрики буде хлопчик, коли виросте? Умотивуй своє судження.

Літературознавчий клуб

Письменник Роальд Дал (1916—1990) народився у британському містечку Лландафф у сім’ї вихідців із Норвегії. Хлопчика назвали на честь славетного норвезького мандрівника Роальда Амундсена, який здійснив подорожі на обидва полюси Землі. Батьки мріяли, щоб син теж відкривав невідоме. Роальд багато мандрував по світу.

Роальд навчався в кількох школах далеко від дому. Сумував за рідними. Рятуючись від туги й нудьги, щодня писав мамі довгі листи. Може, тоді й прокинувся в нього талант до слова.

Роальда любили однокласники, ним були задоволені вчителі, часто називали гордістю школи. Виріс міцним і високим хлопцем

(мав зріст 1,98 м), був чудовим атлетом, капітаном футбольної команди, захоплювався фотографією.

Під час навчання юнак підпрацьовував ще й на шоколадній фабриці. Цей досвід він використає в одному з найвідоміших своїх творів «Чарлі і шоколадна фабрика».

Після школи Дал віддався улюбленим мандрам і пригодам — поїхав працювати на нафтову компанію до Африки. Коли розпочалася Друга світова війна, став військовим льотчиком. Під час одного з тренувальних польотів над пустелею його

літак зазнав аварії. Доки ж лікувався, задумав написати повість про свою небезпечну пригоду в пустелі. Так розпочалася літературна кар’єра письменника.

Після війни Дал тривалий час жив у Нью-Йорку (США). Там заприятелював із Волтом Діснеєм та іншими видатними режисерами. Писав для них сценарії фільмів (зокрема і про легендарного розвідника Джеймса Бонда). А також оповідання, повісті, п’єси.

Розповідав своїм дітям чудернацькі історії та казки, що вигадував сам.

Здобувши світову славу і заробляючи чималі кошти за свої книжки, письменник допомагав тяжкохворим дітям. Благодійний фонд його імені фінансує наукові дослідження, важливі для подолання важких недуг.

Останні 30 років Р. Дал жив і творив в Англії. Тепер там відкрили незвичайний музей. Дітям тут дозволяють не лише

роздивлятися експонати, а й грати, малювати, перевдягатися і бешкетувати. Тут грають у ті ігри, які придумав письменник Р. Дал.

Поміркуй!

Чи є щось схоже в характері й долі самого автора та його героїв - Чарлі та містера Вонки?

Поштовхом для створення повісті «Чарлі і шоколадна фабрика» послужили дитячі враження

самого автора. Якось, коли він навчавсь у школі-інтернаті, усім учням перед святом вручили сірі картонні коробки. Це були подарунки від шоколадної фабрики.

Книжка «Чарлі і шоколадна фабрика» упродовж багатьох десятиліть захоплює дітей і дорослих по всьому світі. Адже в ній розгортаються дивовижні пригоди, доброта і скромність винагороджуються, а зажерливість, чванливість, лінь, себелюбство отримують по заслугах.

І ще це той рідкісний випадок, коли справжнісіньким героєм літературного твору, поруч із людьми, стає... шоколад. Від читання, як від справжнього шоколаду, минає втома та підіймається настрій.

Є у повісті й тонкий англійський гумор. Він стриманий, дещо прихований, подається у формі жартівливих натяків і фраз.

Р. Дал не намагається задобрити юних читачів, а залишається чесним із ними. Показує різні дитячі характери. Нерідко вельми гостро висміює вади дітей.

> Поміркуй!

Який епізод у книжці «Чарлі і шоколадна фабрика» для тебе є найкумеднішим? Перечитай його. Чи є в ньому ознаки англійського гумору? Процитуй їх.

Адже важливо змальовувати людей — юних чи дорослих — правдиво. Щоб вони у дзеркалі літератури помічали свої недоліки, сміялися з них і змінювалися — ставали кращими.

Поміркуй/

Пригадай сюжет книжки «Чарлі і шоколадна фабрика». Які події чи явища, описані в ній, реалістичні, а які вигадані, фантастичні?

У колі мистецтв

Надзвичайно популярні сюжети книжок Р. Дала послужили основою для багатьох різноманітних мистецьких творів — фільмів, мюзиклів, мультсеріа-лів, комп’ютерних ігор, атракціонів у парках розваг.

Певно, найвідомішою екранізацією твору Р. Дала став американський художній фільм «Чарлі та шоколадна фабрика» (2005) режисера Тіма Бертона.

Тобі буде цікаво дізнатися деякі факти про цей фільм. Так, карамельний човен Віллі Вонки будували 20 тижнів. Льодяники на деревах і солодка вата у фільмі є справжніми кондитерськими виробами. Одна із харчових компаній надала для зйомок цього фільму 1850 плиток справжнього та 110 штучних плиток шоколаду. Сорок білок було спеціально навчено для сцени, де вони нападають на Веруку Солт.

І> Поміркуй/

Зіскануй QR-код і подивися фільм «Чарлі і шоколадна фабрика».

Гра якого актора чи акторки тебе найбільше захопила? Порівняй сюжети книжки і кінофільму. Які зміни в історію Чарлі внесли сценарист і режисер? Як ти думаєш, із якою метою?

Читай і досліджуй!

Повість «Чарлі і шоколадна фабрика» настільки популярна, що створено дуже багато буктрейлерів до книжки і до фільму, знятого за нею. Причому автори цих відеопредставлень - і дорослі, і діти.

Зіскануй QR-код і подивися кілька таких буктрейлерів. Обговоріть їх у класі й оберіть найзахопливіший із них. Зверни увагу на добір кадрів, текстову інформацію, музичний супровід. Наскільки всі ці засоби розпалюють інтерес, дивують, захоплюють?

Візьми книжку в бібліотеці або зіскануй QR-код і прочитай повість «Чарлі і шоколадна фабрика» повністю. Який із розділів, що не наведено в підручнику, тобі найбільше сподобався? Які якості характерів героїв/героїнь у ньому розкриваються?

Підсумуй!

Яке враження справила на тебе повість «Чарлі і шоколадна фабрика»? Поділися ними з другом/подругою за партою.

Р. Дала називають найвеселішим британським письменником. Чи згоден/ згодна ти з такою думкою? Своє міркування обґрунтуй.

Р. Дал казав: «Я пишу тільки про те, що перехоплює дух або смішить. Діти знають, що я на їхньому боці». Проілюструй кожне із тверджень письменника, спираючись на текст «Чарлі і шоколадна фабрика».

Яких героїв/героїнь відомих тобі казок нагадує Чарлі своєю долею та вдачею? Оціни свої знання про повість «Чарлі і шоколадна фабрика».

Читацьке дозвілля

Цікаво і змістовно організувати своє читацьке дозвілля ти зможеш, скориставшись QR-кодом.

 

Це матеріал з підручника "Література (українська та зарубіжна)" 5 клас Яценко 2022