uabooks.top » Всесвітня історія » Тенденції політичного розвитку держав Північної Америки та Західної Європи
Інформація про новину
  • Переглядів: 683
  • Дата: 7-05-2019, 22:11
7-05-2019, 22:11

Тенденції політичного розвитку держав Північної Америки та Західної Європи

Категорія: Всесвітня історія




ЗА Цим параграфом ви зможете:

визначити особливості політичного розвитку країн Заходу в другій половині XX — на початку XXI ст.; характеризувати розвиток партійних систем цих країн у післявоєнний період; аналізувати особливості партійно-політичного життя в останній третині XX — на початку XXI ст.; з'ясувати, як відбувалися процеси економічної і політичної інтеграції в тогочасній Західній Європі; пояснювати сутність тогочасних етносоціальних проблем і проявів етнонаціоналізму.

пригадайте

1. Що таке демократія? Назвіть основні принципи демократії. 2. Які режими називають авторитарними? Назвіть їхні ознаки. 3. дайте визначення громадянського суспільства. Якими є його основні принципи? 4. Чим консерватизм відрізняється від лібералізму?

1 зміцнення демократії на заході після другої світової

війни. Після закінчення Другої світової війни, коли світова громадськість дізналася про злочини нацистської Німеччини, стала очевидною потреба вироблення й запровадження міжнародних стандартів із прав людини. Першим глобальним вираженням невід’ємних прав, якими наділені всі люди, стала вже відома вам Загальна декларація прав людини. У 1966 р. її доповнили актами й протоколами, що завершили Міжнародний законопроект про права людини, який у 1976 р. після ратифікації достатньою кількістю окремих націй набув статусу міжнародного права. Проголошені ним права людини закріплювалися міжнародними договорами, національними конституціями та законами.

Юридичне закріплення прав людини сприяло закріпленню інститутів і принципів демократії та відповідної їм діяльності державної влади в країнах Заходу. Одним із важливих проявів реалізації прав людини стали масові громадянські кампанії за скасування будь-яких обмежень і проявів дискримінації за статевою ознакою або кольором шкіри під час реалізації виборчого права. Зокрема, у цей період в усіх країнах Заходу жінки отримали право голосу на виборах. У 1948 р. було відновлено виборчі права жінок у Західній Німеччині; їх позбавила цього

в 1933 р. нацистська влада. У 1944 р. виборчі права здобули жінки Франції, у 1952 р. — Греції, у 1959 р. — Швейцарії, у 1968 р. — Португалії, у 1976 р. — Іспанії. Право участі у виборах більшістю держав надавалося з 18-річного віку.

Активно розвивалися методи прямої демократії. Так, французькі виборці в 1969 р. шляхом референдуму визначили політичне майбутнє президента Шарля де Голля, шведські виборці 1980 р. прийняли рішення про закриття атомних електростанцій. У Швейцарії відповідно до конституції усі закони, прийняті парламентом, можуть бути затверджені або скасовані всенародним референдумом.

Зміцненню демократії сприяло падіння авторитарних режимів у Південно-Західній Європі. У 1974 р. було повалено військовий режим у Греції та відкрито шлях до демократії в результаті «революції гвоздик» у Португалії. У 1975 р. після смерті Ф. Франко стала на шлях демократичного розвитку Іспанія.

Проявом зміцнення демократії в країнах Заходу стало посилення ролі громадянського суспільства. У цей період влада свідомо створювала можливості для прояву його ініціативи й здатності дієво впливати на політику. Саме активність громадянського суспільства сприяла викриттю проявів корупції та зловживань владою у ФРН (1962 р.), США (1972 р.), Японії (1976—1983 рр.), Італії (1980—1990 рр.) тощо.

Протягом майже сорока років Португалією правив Антоніу ді Салазар. Кінець його режиму вирішили поставити офіцери середньої ланки.

25 квітня 1974 року, коли через лісабон крокували солдати, продавщиця одного зі столичних універмагів, Селеста Сейруш, підійшла до солдата і опустила в стовбур його гвинтівки гвоздику. Жителі міста за нею також почали обдаровувати солдат червоними і білими гвоздиками. Звідси повалення режиму «Нової держави» і отримало назву «Революція гвоздик».

2 ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД. У післявоєнний період зазнала змін конфігурація партійно-політичних систем країн Заходу. Політичні рухи, причетні до встановлення тоталітарних режимів і розв’язування війни, залишили політичну арену. У більшості країн збереглася або була відновлена партійно-політична система міжвоєнного часу. Політичні партії, які утворювалися після війни, розробляли свої програми, оновлюючи відповідні до умов сучасності традиційні ідейно-політичні напрямки.

Консерватизм як ідейно-політична течія зберігав своє значення і вплив у післявоєнних країнах Заходу. Його провідною течією став неоконсерватизм, що сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні заворушення в Європі. Подальшому розвитку цього напрямку після Другої світової війни сприяли крах фашизму і націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи у світі та поступовий перехід від індустріального до постіндустріального суспільства.

Через співпрацю окремих консерваторів із нацистами або неучасть у русі Опору ставлення громадської думки до консерваторів спочатку було досить негативним, і їм доводилося боротися за поновлення свого впливу. Уникнути цього змогли тільки британські консерватори. У 1951 р. вони повернулися до керівництва країною, наголошуючи на необхідності збереження традицій політики Великої Британії. Оновленим варіантом консерватизму деякі дослідники вважають різні форми голлізму у Франції.

Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності

консерватизму до реалій пост-індустріального суспільства, визначає урядову політику й політичний курс деяких провідних країн Заходу в останні десятиліття (наприклад тетче-ризм, рейганоміка).

Неолібералізм — напрям політичної та економічної думки, що виник у 1930-х рр. і сформувався як ідеологія в 1980— 1990-х рр.

Соціальне ринкове господарство — ринкове господарство, у якому принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання. Його концепцію розробив у 1947 р. німецький економіст В. ойкен.

«Економічне диво» — образний вислів, який використовується стосовно періоду стрімкого економічного зростання деяких країн та регіонів.

Ідеї лібералізму, як і раніше, зберігали вагоме місце в суспільно-політичному житті країн Заходу. Його принципи були закріплені в національних конституціях і поширювалися на інші політичні партії. Так, ідеї лібералізму сприйняла післявоєнна соціал-демократія, яка виступала головним ініціатором соціальних реформ. Варіантом прояву ліберальної ідеології в цей час став неолібералізм.

На ліберальні ідеї орієнтувалися у своїй політиці західноєвропейські християнські демократи. Так, неоліберальні принципи в економічній сфері в 1950—1960-х рр. реалізував у ФРН у своєму німецькому «економічному диві» християнський демократ, економіст і політик Людвіг Ерхард. Основою втіленого в ньому німецького неолібералізму стала теорія «соціального ринкового господарства». Таке господарство мало ґрунтуватися на чотирьох принципах:

■ вільна конкуренція без монополістичних обмежень;

■ право підприємців продавати товари й купувати необхідну сировину без обмежень;

■ приватна власність як основа вільної конкуренції й свободи угод купівлі-продажу;

■ повна відповідальність підприємців за результати своєї діяльності.

Християнські народні партії у післявоєнному західноєвропейському політичному житті поєднали у своїх програмах і діяльності консервативні ідеї з ліберальними принципами в економічній політиці. У західнонімецькому суспільстві провідною політичною силою став блок Християнсько-демократичного і Християнсько-соціального союзів. Керівну роль християнських демократів у політичному житті ФРН, як вважається, забезпечували неоліберальні ідеї «соціального ринкового господарства». При цьому лідер німецьких християнських демократів К. Аденауер, який 14 років очолював уряд, був за переконанням консерватором і перемагав на виборах із гаслом «Жодних експериментів».

Соціалістичний рух у післявоєнних країнах Заходу зберіг свої позиції. Більшість соціал-демократичних партій, ураховуючи досвід тоталітарного режиму в СРСР, порвали з марксизмом. Вони виступали за демократичний плюралізм, правову державу та демократичний соціалізм. Соціал-демократи прагнули соціальних перетворень, але вважали, що здійснити їх необхідно шляхом реформ. У повоєнний час соціал-демократи брали участь в урядах 12 країн Заходу.

Комуністи за роки війни здобули значний авторитет завдяки участі в русі Опору. Однак у післявоєнний період в умовах розгортання «холодної війни» комуністи Західної Європи перетворилися на опозиційну владі силу.

3 особливості партійно-політичного життя в останній

третині XX — на початку XXI ст. В останній третині XX — на початку XXI ст. у партійно-політичному житті Заходу відбулися помітні зрушення. Під впливом економічної кризи,

зростання безробіття й суспільного занепокоєння майбутнім відбулося відродження консерватизму. Починаючи з 1970-х рр. майже повсюдно на Заході набирала сили «консервативна хвиля», яку уособлювали неоконсерватори. У Великій Британії на зміну старим консерваторам прийшли діячі нової хвилі, очолювані Маргарет Тетчер. Перемога тетчеризму започаткувала своєрідну ланцюгову реакцію в інших партіях країн Заходу. У Республіканській партії США неоконсерваторів уособлював кандидат у президенти й майбутній президент Рональд Рей-ган. У Франції президентом став неоконсерватор Жак Ширак, у ФРН еру німецького неоконсерватизму започаткував канцлер Гельмут Коль.

Політика лівих партій зазнала помітних змін. Своєю головною метою вони проголошували захист здобутих досягнень і продовження боротьби за покращення умов життя. Соціал-демократи загалом опинилися в кризі. Це було пов’язано з кризою «держави добробуту», яка після завершення періоду економічного зростання і початку глобалізації економіки мала менше можливостей забезпечити соціальний захист. При цьому падіння комуністичних режимів узагалі піддало сумніву перспективи соціалізму. Усе це спонукало європейську соціал-демократію до оновлення. Під впливом неолібералізму соціалізм набув рис соціал-лібералізму.

Комуністичні партії після розпаду СРСР і зникнення «соціалістичного табору» суттєво послабили свій вплив та опинилися в кризі, із якої шукають шляхи виходу.

Неоліберали, або нові ліберали, загалом посіли центристську позицію в політичній структурі. Підтримка виборцями ліберальних партій була досить незначною.

Сучасне загострення екологічних проблем призвело до появи численних екологічних рухів і партій «зелених». У 1971 р. виникла міжнародна екологічна громадська організація «Грін-піс». У 1985 р. до неї входили представники 15 розвинених країн. Перша екологічна партія виникла в 1972 р. в Австралії. Зараз у країнах Заходу діють сотні екологічних партій і груп. Рух «зелених», як їх називають, став вагомим чинником суспільного життя. Своїми акціями на захист природного середовища вони збільшують кількість прихильників, що дозволяє їм здобувати місця у виборчих органах різних рівнів.

4 ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ.

відбудова Західної Європи досить часто потребувала узгодження міждержавних рішень. Це стало поштовхом до початку економічної інтеграції регіону. При цьому розгортався складний процес подолання давніх суперечностей між Францією та Німеччиною. Першим значним кроком на цьому шляху стала пропозиція Франції об’єднати вугільну й сталеву промисловість Франції і ФРН під зверхністю єдиного наднаціонального органу. У 1951 р. представники Франції, ФРН, Італії і держав Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург) уклали угоду про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі

(ЄОВС). Завдяки цьому об’єднанню були ліквідовані всі обмеження, що перешкоджали вільному пересуванню продукції вугільної і сталеливарної промисловості між державами, які підписали угоду. Держави Бенілюксу запропонували перетворити ЄОВС на зону вільної торгівлі. У 1957 р. було підписано Римську угоду про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, Спільний ринок) та договір про створення Європейської комісії з питань атомної енергії (Євроатом). Так сформувалися перші форми економічної інтеграції шести країн так званої «Малої Європи».

Криза 1973—1975 рр. спонукала держави — учасники ЄЕС до об’єднання зусиль для її подолання. У 1979 р. вони утворили єдину валютну систему. У 1985 р. країни Бенілюксу, Франція та ФРН підписали Шенгенську угоду про ліквідацію паспортного митного контролю між ними. Угода набула чинності в 1995 р.

Успішність функціонування Спільного ринку спонукала інші країни Західної Європи приєднатися до нього: у 1973 р. до ЄЕС увійшли Велика Британія, Данія та Ірландія, у 1981 р. — Греція, у 1986 р. — Іспанія та Португалія.

Обговорення учасниками ЄЕС його майбутнього призвело до підписання в 1986 р. Єдиного європейського акта, який посилив європейську економічну та політичну співпрацю. Цим документом було задекларовано майбутнє створення Європейського Союзу.

7 лютого 1992 р. у Маастрихті (Нідерланди) було підписано угоду про створення на основі існуючих європейських співтовариств Європейського Союзу (ЄС). Нею передбачалося, що ЄС матиме спільні органи управління, скоординовану економічно-монетарну і зовнішню політику. У 1995 р. до ЄС приєдналися Австрія, Фінляндія і Швеція. Із 1 січня 2002 р. з’явилася спільна грошова одиниця ЄС — євро.

Поглиблення євроінтеграційних процесів сприяло вступу до ЄС нових держав. У 2004 р. його членами стали Естонія, Латвія, Литва, Кіпр, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина і Чехія, у 2007 р. — Болгарія і Румунія, у 2013 р. — Хорватія.

У розвитку ЄС виникають складні ситуації, коли доводиться докладати багато зусиль для їх урегулювання. За сучасних умов такою стала проблема «брексіту» — виходу Великої Британії з ЄС. У 2016 р. у Великій Британії було проведено референдум, де 51,9 % опитуваних виступили за те, щоб вийти із ЄС. При цьому жителі Шотландії і Північної Ірландії висловилися переважно проти виходу, а Англії та Вельсу — за нього. Час покаже, як буде врегульовано відносини Великої Британії та ЄС.

Етнонаціоналізм — різновид націоналізму, прибічники якого визначають належність до нації за генетичними й расовими чинниками, спільною спадщиною, мовою, релігією, історією, традиціями, кровною спорідненістю, спільним походженням і прив'язаністю до своєї землі.

5ЕЇНОСОЦіАЛЬНі ПРОБЛЕМИ. ЕТНОНАЦІОНАЛІЗМ.

країн Заходу породжує періодичні етносоціальні проблеми, які вимагають від влади великих зусиль стосовно їх урегулювання. Однією з найскладніших є проблема мігрантів. Потреби економіки під час її піднесень, більш високий рівень життя, різноманітні конфлікти й безробіття спонукали переселятися до країн Заходу досить значну кількість людей. Їх інтеграція до середовища нових країн спричиняла численні культурні, мовні, релігійні та інші проблеми. Зусилля влади не завжди були достатніми і, як правило, мали форму реакції на проблеми, що вже виникли. У своїй етнонаціональній політиці влада країн Заходу дотримується принципів етнічного плюралізму й мультикультуралізму, відповідно до яких єдність нації в державі передбачає розвиток культур усіх народів, із яких вона складається, за умови визнання ними основних принципів демократичної традиції та поваги до загальнодержавних інтересів.

Звичайно, питання етнонаціональних відносин у країнах Заходу не можна вважати повністю врегульованим. У переселенців з інших країн викликає роздратування жорстка імміграційна політика. Залишається складним питання рівних можливостей і доступності для мігрантів престижних професій. Проте влада демонструє прагнення вирішувати проблеми, дотримуючись демократичних принципів для досягнення соціального миру й політичної стабільності. У другій половині XX — на початку XXI ст. у країнах Заходу відбувалися конфлікти, пов’язані з проявами етнонаціоналізму, або етнічного націоналізму.

Найбільшою провінцією Канади є Квебек, який становить понад 15 % території держави. Проблема Квебеку пов'язана з бажанням значної частини місцевих франкомовних жителів, які становлять 81 % його населення, досягти такого статусу, який би дозволив їм зберегти свою національну ідентичність.

На початку 1960-х рр. активність у цій справі виявляла радикальна націоналістична організація «Фронт визволення Квебеку», яка виступала за незалежність Квебеку й перетворення його на соціалістичну державу. для досягнення своєї мети організація здійснювала теракти та вбивства. У 1970-х рр. ідея суверенітету та незалежності провінції стала досить поширеною. Було проведено два референдуми — у 1980 р. щодо суверенітету провінції і в 1995 р. — за незалежність. На обох квебекські сепаратисти зазнали поразки. однак квебекська партія не втрачає прагнення реалізувати свою мету.

Із кінця 1960-х рр. і до 1998 р. тривав Ольстерський конфлікт у Північній Ірландії, що належала до Великої Британії, пов’язаний із бажанням місцевих ірландських націоналістів об’єднатися з незалежною Ірландією. Їх переслідували юні-оністи, які прагнули залишитися у складі Сполученогоного королівства. Взаємна ворожнеча призвела до збройної боротьби, у якій загинуло понад 3,5 тис. осіб. Конфлікт завершився укладанням Белфастської угоди 1998 р. За нею Північна

Ірландія залишилася частиною Великої Британії, але населенню краю було гарантоване право в майбутньому більшістю голосів вирішити справу об’єднання острова. На наступному референдумі угоду підтримала більшість населення Північної Ірландії та Республіки Ірландія.

Складною проблемою для Іспанії стала ситуація в Південній країні Басків. Рух місцевих етнонаціоналістів за незалежність тривалий час, але без успіху намагався придушити режим Ф. Франко. Місцева сепаратистська організація ЕТА з 1959 р. розгорнула в краї та за його межами кампанію боротьби з іспанською адміністрацією та тими, хто її підтримував. ЕТА заборонили й оголосили терористичною організацією, але це не зупинило конфлікт. Його жертвами стали тисячі осіб. Убивства, терористичні акти, біженці, тисячі поранених — ось те, до чого призвів Баскський конфлікт. Намагаючись урегулювати його, іспанський уряд у 1980 р. надав краю постійну автономію. Лише у 2011 р. ЕТА заявила про «остаточне припинення своєї збройної діяльності». Влада Іспанії оголосила, що цей крок є «перемогою демократії, закону і розуму». При цьому обидві сторони залишилися на різних позиціях. Іспанська сторона визначає Баскський конфлікт як «дії терористичної організації проти правопорядку», а баскська стверджує, що «він має політичний характер між різними суб’єктами в країні Басків». Навіть деякі іспанські політики заявляють, що «конфлікт дістався у спадок від диктатури Франко, чия жорстокість призвела до появи ЕТА. Він неприпустимий для плюралістичного суспільства та принципів демократії».

висновки

■ Для політичного життя тогочасних країн Заходу головним став розвиток демократичних принципів і їх подальше затвердження в усіх сферах життя.

■ Еволюція існуючих партійно-політичних систем відображала зміни у світоглядних уподобаннях і прагненнях населення тогочасних країн Заходу.

■ Розгортання процесів економічної і політичної інтеграції в Західній Європі відображало прагнення її населення

бачити «Європу без кордонів». Це був історично обумовлений і відповідний потребам континенту процес.

■ етносоціальна проблематика — невід'ємна складова життя сучасного західного суспільства. Уміння шукати шляхи гармонізації етносоціальних відносин стало необхідним для розвитку полікультурного й толерантного західного суспільства.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Коли Міжнародний законопроект про права людини набув статусу міжнародного права? 2. Який західноєвропейський політик перемагав на виборах під гаслом «Жодних експериментів»? 3. Назвіть двох-трьох політиків, які уособлювали неоконсерваторів у країнах Заходу. 4. Яка країна приєдналася до ЄС у 2013 р.? 5. Що

таке етнонаціоналізм? 6. Чим завершився ольстерський конфлікт?

7. У чому полягало зміцнення демократії в післявоєнних країнах Заходу? 8. Якими були тенденції розвитку партійних систем у післявоєнний період? 9. охарактеризуйте особливості партійно-політичного життя в останній третині XX — на початку

XXI ст. 10. Як відбувалися в другій половині XX — на початку XXI ст. інтеграційні процеси в Західній Європі? 11. У чому важливість етносоціальної проблематики для країн Заходу? 12. Як вплинули на розвиток Заходу конфлікти, пов'язані з проявами етнічного націоналізму?

13. Складіть порівняльну таблицю «Розвиток партійно-політичних систем країн Заходу».

14. Покажіть на карті атласу місце, де відбувалися найбільші конфлікти, пов'язані з розвитком етнонаціоналіз-му. 15. Використовуючи карту атласу, опишіть процес економічної інтеграції Західної Європи.

16. Напишіть есе «Позитивним чи негативним є етнічний націоналізм для суспільства?». 17. Проаналізуйте сучасні етнонаціональні проблеми країн Заходу та висловіть свою думку стосовно можливостей їх розв'язання.

 

Це матеріал з підручника Всесвітня історія 11 клас Гісем (профільний рівень)

 




^