ЧАСТИНА ДРУГА

ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ В ЛІТЕРАТУРІ

ДОБА ЛИЦАРІВ І ЛИЦАРСТВА

ВЕЛИКИЙ РОЗІГРАШ ВЕЛИКОГО НЕВІДОМОГО

Літературна розминка. Які твори В. Скотта ви можете назвати? Про що в них ідеться?

Мало хто з письменників приховував від читачів свої літературні заслуги так ретельно, як робив це Вальтер Скотт. Тривалий час його твори виходили анонімно (без зазначення імені автора) або під вигаданим прізвищем. І хоча сучасники здогадувалися, чиєму перу належать романи, що здобули неабияку популярність, Скотт уперто оберігав свою таємницю, відхиляючи будь-які натяки.

В. Скотт народився 15 серпня 1771 р. в Единбурзі. Змалечку закоханий у природу та славне минуле своєї батьківщини, він присвятив шотландській темі чимало творів. Власне, і сталий інтерес до історії, що став підґрунтям значної частини його художньої спадщини, сформувався під впливом легенд, пісень та переказів рідного краю.

В університетські роки, студіюючи юриспруденцію, Вальтер найбільше цікавився тими дисциплінами, що давали уявлення про минулі епохи. Тоді він перечитав сотні книжок історичного змісту. Не перешкодила його захопленню і подальша служба. Незважаючи на численні справи в суді, Скотт знаходив час для подорожей, досліджував місцевості, що зберегли сліди давнини, збирав фольклорні пам’ятки й колекціонував старожитності. Згодом на тлі таких захоплень у письменника виникла ідея створення історичного роману, який мав об’єднати факти й фантазію, історію та художню літературу.

Перший історичний роман Скотта — «Веверлі» — вийшов друком 1814 р. без зазначення імені автора. Неймовірний успіх цього твору на батьківщині та за її межами надихнув письменника на створення серії історичних романів. Спочатку він черпав задуми з історії Шотландії, але згодом почав звертатися до історичного минулого інших європейських країн, зокрема Англії та Франції. Інколи Скотт послуговувався літературними масками, як-от у романі «Айвенго», який нібито написав англієць Лоренс Темплтон.

Своєрідне свідчення величезної популярності романів Скотта (а водночас і свідчення майстерності, з якою він приховував своє авторство) — є анекдотичний випадок в единбурзькому суді. Суддя лорд Ґерманд, палкий прихильник творця «Веверлі», постійно носив із собою книжки свого кумира й наполегливо рекомендував їх знайомим. Якось під час процесу він вирішив навести цитату з роману Великого Невідомого, але, прочитавши кілька рядків, захопився. Спочатку колеги намагалися зупинити дивакуватого суддю, але невдовзі й самі зацікавилися текстом, що лунав у залі засідань. Забувши про справи, судові чиновники дослухалися до кожного слова, сміялися, аплодували й раділи, немов діти. А тим часом біля лорда Ґерманд а мовчки сидів секретар суду В. Скотт.

Схоже, літературний розіграш був для митця привабливішим за най-гучнішу славу. Тринадцять років він залишався для публіки Великим Невідомим, невловимим Чародієм Слова. Ця гра дедалі більше розпалювала інтерес читачів як до творів, так і до особистості письменника. І лише під тиском суворих обставин, спричинених фінансовим крахом, сер В. Скотт нарешті визнав своє авторство.

‘Консультація філолога

У романі «Айвенго» (1819) Скотт уперше після низки книжок, присвячених темі Шотландії, звернувся до англійської історії. Дія твору відбувається наприкінці XII ст., за доби протистояння корінного саксонського населення норманам, що завоювали Англію в XI ст. Під пером письменника цей історичний факт перетворився на барвисту картину суперечливого співіснування двох «племен»: переможених, що «вирізнялися простацькими, домашніми, грубими звичаями та волелюбним духом», і переможців, «наділених шляхетним духом бойової слави та особистого завзяття»¹.

У складному за будовою сюжеті роману наявні чотири основні літі. Перша з них — історія кохання Айвенго й Ровени. Це — розповідь про лицаря, який своєю звитягою прокладає шлях до одруження з Прекрасною Дамою. Друга лінія — політична: її втілено в зображенні боротьби за трон між королем Річардом Левове Серце та його братом принцом Джоном. Третя лінія пов’язана з образом красуні Ребеки, яка

стала жертвою переслідувань лицаря де Буаґільбера. За допомогою цієї лінії письменник викриває жорстокі звичаї та забобони середньовічної доби. Зрештою, четверта лінія розповідає про життя лісових розбійників.

Працюючи над «Айвенго», Скотт спирався на документальні джерела. Крім того, надзвичайно багатий матеріал надавав йому фольклор, зокрема англійські балади про Робін Гуда. Саме з них походить образ ватажка лісовиків Локслі, який під пером письменника набув нового блиску та ще більшої привабливості.

Цікаво, що ім’я головного героя Скотт запозичив з давнього вірша: згаданий там маєток називався «Айвенго». Письменник був зачарований старовинним звучанням цього слова, а тому й використав його у своєму історичному романі. Отож навіть деталі у творі підпорядковано основній меті — створити багатогранний і достовірний образ Середньовіччя. ^

Майже два століття найкращі романи В. Скотта незмінно викликають інтерес читачів. Така популярність зумовлена ґрунтовним зображенням давніх традицій і звичаїв, яскравими замальовками мирного і воєнного життя людей минулого, а також майстерною інтригою.

Яітгратуро^навга довідка

Інтрига — складне й напружене сплетіння дій персонажів, які задля досягнення поставленої мети вдаються до хитрощів або приховування своїх намірів. Інтрига зазвичай уводиться в сюжети з пригодницькими елементами.

Однак художня сила романів Скотта полягає насамперед у тому, що історія в них набуває особистого виміру. Змальовуючи певний соціальний конфлікт, письменник висвітлює його наслідки в долях людей, утягнених у вир історії: відомих особистостей і простих обивателів, безпосередніх учасників і безсторонніх свідків. їхні думки та почуття, їхні суперечливі погляди на історичні події, власне, й утворюють пістряве плетиво життя зображуваної доби. А крізь це плетиво письменник завжди протягує «червону нитку» — гуманістичну¹ ідею, яка поєднує його персонажів із читачами. Саме тому історичні романи Скотта не замикаються на минулому, а відкриваються в щоразу нову сучасність.

Перевірте, себе

1. Чому творчу біографію В. Скотта можна назвати незвичайною?

2. Як розвивався інтерес письменника до історії в дитячі та студентські роки? Яку роль відіграло це захоплення в його літературній творчості?

3. Дайте визначення поняття «історичний роман».

4. Назвіть характерні ознаки історичних романів В. Скотта.

5. Поясніть, що таке інтрига.

6. Робота в парах Як ви гадаєте, чому В. Скотт так пильнував таємницю Великого Невідомого? Підготуйте стислу презентацію своєї гіпотези. Можливо, вам стане в пригоді девіз письменника: «Збережений, доки закритий».

Перед читанням. Читаючи уривки з роману «Айвенго», простежте, які саме звичаї та уявлення доби Середньовіччя відтворює автор.

¹ Гуманістйчний — від гуманізмі ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність.

56

во для безоплатного розміщення підручника в мережі Інтернет має

рство освіти і науки України

http://mon.gov.ua/

та Інститут модернізації змісту освіти

https://imzo.gov.ua

АЙВЕНГО

(Уривки)

Розділ I

(...) У тій мальовничій окрузі веселої Англії, що її зрошує річка Дон, у давнину розкидалися великі ліси, що вкривали більшу частину узгір’їв та долин, які лежать між Шеффілдом і прегарним містечком Донкастером. Рештки цих лісів іще можна бачити біля гордих замків Вентворта й Вон-кліф-парку та довкола міста Ротерема. Тут у прадавні часи жив легендарний Вонтлійський дракон; тут відбулося багато найзапекліших боїв під час міжусобної війни Білої та Червоної троянд; і тут-таки в давнину збиралися ватаги відважних розбійників, чиї подвиги так оспівані в народних піснях.

Отака головна арена змальованих подій, а точаться вони в часи під кінець правління Річарда І, коли його повернення з тривалого полону видавалося його підданцям, до цілковитого розпачу вимученим сваволею гнобителів-вельмож, подією жаданою, але вже неймовірною. А вельможі, чия сваволя перейшла всяку міру за правління короля Стефана, були трохи вгамовані обачливим королем Генріхом II, що таки змусив їх коритися своїй владі, але тепер розбуялися так, що далі нікуди. Зневажаючи безсилі спроби Державної ради Англії приборкати їх, укріплюючи свої замки, навербовуючи собі чимраз більше прибічників, обертаючи всіх в околиці на своїх васалів, усі барони намагалися за будь-яку ціну збити кожен собі таке військо, щоб стати могутньою постаттю в уже вочевидь недалеких державних пертурбаціях¹.

Становище дрібної шляхти, так званих Франклінів, які, згідно з буквою та духом англійського законодавства, мали право на незалежність від феодалів-тиранів, стало надзвичайно хистким. Коли, як то здебільшого й бувало, вони ставали під захист котрогось місцевого можновладця, або справляли якусь феодальну службу при його дворі, або, підписавши угоду про взаємну допомогу й захист, зобов’язувалися підтримувати його в усіх воєнних авантюрах, то на якийсь час забезпечували собі спокійне життя; але ж тоді вони мусили віддавати в жертву свою незалежність, таку дорогу кожному англійському серцю, і ризикували втягтися в кожну необачну пригоду, на яку могло штовхнути їхнього покровителя невгамовне честолюбство. А з другого боку, вельможні барони мали в руках такі численні й розмаїті можливості допекти своїм слабкішим сусідам, якби ті спробували опиратися їхній могутності й у такі неспокійні часи покладатися на свою вірність законам країни й на їхній захист, що тим баронам ніколи не бракувало приводу й дуже рідко бракувало охоти переслідувати та цькувати їх, доводячи хоч би й до цілковитої руїни.

Завоювання Англії норманським герцогом Вільгельмом породило ще

¹ Пертурбація — несподівана зміна, порушення звичайного стану, нормального порядку перебігу чого-небудь, яка спричинює ускладнення, розлад, безлад.

одну обставину, яка зробила ще тяжчою тиранію вельмож та страждання нижчих верств людності. Чотирьох поколінь вистачило, аби змішати ворожу кров норманів та англосаксів чи об’єднати спільною мовою й обопільним інтересом двоє ворожих племен, одне з яких уже відчувало захват перемоги, а друге стогнало під гнітом наслідків поразки. Битва під Гастінгсом віддала всю владу в руки норманських баронів, що, як засвідчували наші літописці, користувалися нею аж ніяк не помірковано. Усю породу саксонських владарів та вельмож було винищено або позбавлено права на спадщину — за небагатьма винятками чи й без них; і небагато було таких, хто ще володів землею в краю своїх батьків, навіть серед менших чи й зовсім дрібних землевласників. А королі весь час намагалися будь-якими заходами, законними чи незаконними, підірвати сили тієї частини людності, котру слушно вважали найнепримиреннішою у своїй природженій ненависті до переможців. Усі королі норманської крові виявляли відверту прихильність до своїх одноплемінців-підданих; на карки уярмленого корінного люду, аби ще обтяжити феодальні закони, що згинали його, накладено мисливські закони, та й ще багато інших, так само невідомих доти м’якшому й вільнішому духові саксонського державного устрою. При дворі й у замках найзначніших магнатів, де наслідували придворну пишноту й вишуканість, уживали тільки франко-норманської мови; тією ж мовою провадилося все судочинство. Одне слово, французька мова була мовою почестей, лицарства й навіть правосуддя, тимчасом як значно мужнішу й виразнішу англосаксонську полишено селянам та челяді, що іншої мови й не знали. І все ж необхідність спілкування між володарями земель і тими пригнобленими нижчими створіннями, що ті землі обробляли, призвела до поступового витворення говірки мішаної, проміжної між французькою й англосаксонською, якою перші могли порозумітися з другими; а далі з неї помалу сформувалася наша сучасна англійська мова, у якій так щасливо злилися мова переможців з мовою переможених і яка відтоді надзвичайно збагатилася запозиченнями з класичних мов і з мов народів Південної Європи.

Я визнав за необхідне спочатку змалювати цей стан речей, аби нагадати про нього читачам і наголосити, що, хоч життя англосаксів як окремого народу після правління Вільгельма II й не позначене якимись визначними подіями на взірець війн чи повстань, однак великі національні відмінності між ними й завойовниками, спогади про те, ким вони були колись, і думки про те, до чого докотилися тепер, не вмирали аж до часів Едварда III; і вони не давали гоїтися ранам, яких завдало завоювання, і затиратися тій межі, що розділяла нащадків переможців-норманів і подоланих саксів. (...)

На схилі дня свинопас Ґурт і блазень Вамба поверталися з пасовища. Обидва були кріпаками саксонського дворянина Седріка Сакса, який славився запальною вдачею та ненавистю до норманських завойовників.

Дорогою слуг Сакса наздогнав невеликий загін вершників на чолі з двома поважними норманами: церковним достойником Еймером і лицарем-храмов-ником¹ Бріаном де Буаґільбером. Цей лицар щойно повернувся з Палестини, де бився з «нечестивими». У його зовнішності, за словами оповідача, було «щось дике й чужоземне».

Розділ II

(...) Супутник церковного достойника був чоловік років із сорок, високий, сухорлявий, дужий і м’язистий; його атлетична постать унаслідок тривалих трудів та постійних вправ, здавалося, утратила все, що є м’якшого в людському тілі, і складалася із самих кісток, м’язів та жил, які вже витримали без ліку випроб і готові були ще до стількох. Голову йому покривала червона, підбита хутром шапка з тих, що її французи називають mortier —

«ступками», бо вони й скидаються формою на перекинену догори дном ступку. Тому його обличчя було зовсім відкрите, і в його виразі читалося бажання викликати в зустрінутих людей несміливу пошану, коли не страх. З різкими рисами, виразисте й сильне, те обличчя під промінням тропічного сонця засмагло до майже негритянської чорноти і в спокійному своєму стані наче дрімало після проминуло! бурі пристрастей, а напнуті жили на чолі й посіпування верхньої губи та густих чорних вусів за найлегшого хвилювання ясно показували, що та буря може щохвилини зірватися знову. У кожному гострому, пронизливому погляді темних очей можна було читати історію переборених знегод і небезпек, навіть прагнення розбудити опір своїм бажанням, аби потішитися, змітаючи ворога зі шляху рішучим зусиллям волі й відваги. Глибокий шрам на чолі ще додавав суворості його обличчю і зловісного виразу одному оку, ледь зачепленому тим самим ударом і від того трохи скошеному, хоча й цілком зрячому.

Одяг на цьому чоловікові був кроєм такий самий, як і на його супутникові, — довга чернеча мантія; але її багряний колір свідчив, що він не належить до жодного із чотирьох узаконених чернечих орденів. На правому плечі мантії було нашито незвичайної форми хрест із білого сукна. Під мантією видніла річ, начебто несумісна із чернецьким станом: кольчуга з рукавами й рукавицями, сплетена з маленьких металевих кілець так майстерно, що вона прилягала до тіла щільно, ніби наші теплі сорочки, виплетені на панчішному верстаті з м’якої вовняної пряжі. Стегна спереду, де їх не прикривав плащ, теж було захищено кольчужним плетивом, коліна й ступні — тонкими сталевими пластинами, майстерно скріпленими між собою, а гомілки — знов же кольчужними панчохами. За поясом у нього стримів довгий двосічний меч — єдина зброя, що була при ньому. (...)

Вершники їхали на великий лицарський турнір, що за кілька днів мав відбутися в місті Ашбі-де-ла-Зуш. Сутеніло. За розрахунками пріора¹ Еймера, неподалік від дороги стояв будинок Седріка Сакса. Там подорожні збиралися переночувати, а заразом і помилуватися вихованкою Сакса — знатною саксонкою Ровеною, яка славилася рідкісною красою.

Пріор Еймер розповів усе, що знав про Сакса. За його словами, той надто пишався своїм походженням і сподівався на відновлення могутності саксонців. Свої надії Седрік пов’язував з майбутнім шлюбом Ровени, яку любив ніби рідну доньку, та родовитого англійця Ательстана. Навіть власного сина Айвенго Сакс вигнав з дому за те, що той насмілився покохати леді Ровену.

Дорогу до оселі Седріка Сакса вершникам показав молодий прочанин, який щойно повернувся з Палестини, f*

Розділ III

(...) У величезній, але низькій залі на довгому дубовому столі з ледве обструганих, неналощених дубових дощок уже стояла наготована для Седріка Сакса вечеря. Зала не мала стелі; вона була захищена згори тільки дахом з очерету та дощок... В обох кінцях зали стояло по велетенському каміну, складеному з кам’яних брил так недбало, що половина диму не вилітала в димар, а розходилася по залі. Через те балки низької покрівлі пообростали, ніби чорним лаком, лискучою корою сажі. На бічних стінах зали висіло всіляке бойове та мисливське спорядження, а складчасті двері в кожному кутку вели до інших частин просторої будівлі.

Уся обстава будинку відзначалася суворою простотою саксонських часів, яку ревниво підтримував Седрік. Підлога була зі щільно втоптаної, затверділої глини з вапном — таку й досі можна натрапити в наших коморах.

З одного боку, десь на чверть довжини зали, та долівка була трохи, на одну приступку, підвищена, і ця площина, що звалася помістком, була призначена для членів родини та для найзначніших гостей. Упоперек помістка стояв стіл, застелений дорогою червоною скатертиною, а від його середини через нижчу частину зали тягся другий, довший і нижчий, стіл, за яким їли челядь і простіші гості. Обидва столи, що утворювали літеру Т, нагадували старовинні обідні столи подібної форми, які й тепер іще можна бачити в старих коледжах Оксфорда й Кембриджа. Уздовж головного столу на помістку стояли масивні стільці та крісла з різьбленого дуба; над самим столом разом з тими сидіннями нависав сукняний балдахін, що трохи захищав господарів і високих гостей від негоди — надто від дощу, який протікав подекуди крізь не дуже щільну покрівлю.

Стіни обік помістка й позад нього були позапинані барвистими запонами з грубо-строкатим витканим або гаптованим візерунком; підлогу встеляв такий самий килим. Над нижчим, поздовжнім столом, як ми вже зазначали, не було ні стелі, ні балдахіна: голі, нерівно обтиньковані стіни та глиняна долівка без килима. І стіл не було застелено, а замість стільців стояли важкі незграбні лави.

Проти середини верхнього столу стояли два трохи вищих крісла для господаря й господині, що порядкували всіма трапезами, а тому мали в саксів почесне звання, що означало «Наділячі хліба».

Перед обома тими кріслами стояли низенькі підніжні стільчики, вигадливо різьблені й інкрустовані слоновою кісткою: то була особлива відзнака господаря й господині. На одному з тих крісел тепер сидів, нетерпедивлячись, сам Седрік Сакс. Хоча він був усього лише таном — або, як казали нормани, Франкліном, — одначе загайка з вечерею роздратувала його не менше, ніж будь-якого олдермена¹ — чи стародавнього, чи й новітнього.

Так, із Седрікового обличчя видно було, що він чоловік прямої, але запальної та нетерплячої вдачі. Зріст він мав не вищий від середнього, але був широкоплечий, довгорукий, м’язистий, як людина, звикла терпіти втому з трудів війни чи полювання; обличчя широке, з великими синіми очима, риси відкриті, щирі, зуби білі, гарна форма голови, добродушний вираз, що так часто сполучається із запальністю і гнівливістю. В очах видно було гордість і ревнивість — адже його життя минуло в обороні прав, постійно загрожуваних, і саме Седрікове становище постійно тримало в напрузі його бистру, завзяту й рішучу натуру. Русяве волосся, розчесане посередині на проділ, спадало аж на плечі; сивина в ньому ледве видніла, хоча Седрікові було вже під шістдесят.

Комір і рукава його зеленого каптана мали облямівку із сірого хутра, що звалося «мінівер» і цінувалося нижче за горностая, а виробляли його, як тепер гадають, із шкурок сірої вивірки. Цей каптан був надітий поверх облиплого темно-червоного камзола й незастебнутий; на ногах — куці, теж червоні, штани, що не прикривали й колін. Узутий був Седрік у такі самі постоли, як на селянах, тільки з тоншої шкіри й стягнені спереду золотими пряжками. На зап’ястках мав золоті обручки, круг шиї — широку оздобу з того ж таки коштовного металу; стан його охоплював пояс, багато саджений самоцвітами; а з пояса звисав уздовж стегна короткий двосічний гострокінчастий меч. За спиною в нього висіли довгий плащ із червоного сукна, підбитий хутром, і така сама шапка, розкішно гаптована: звичайне вихідне вбрання багатого землевласника. На спинку крісла було зіперто короткий кабанячий спис із широким блискучим сталевим наконечником, що правив Седрікові, коли той виходив з дому, і за ціпок, і за зброю, залежно від потреби. (...)

Слуга повідомив Седріку, що пріор Еймер і лицар Бріан де Буаґільбер просять надати їм притулок. Сакс ненавидів норманів, але, дотримуючись законів гостинності, наказав прийняти подорожніх з усіма належними почестями. Священника, лицаря та їхніх слуг запросили до вечері. Разом з ними до зали ввійшов прочанин. Ніхто не звернув уваги на цього чоловіка, з голови до ніг загорнутого в чорний плащ. Бажаючи й надалі залишатися непоміченим, прочанин улаштувався біля каміна. Тим часом гості сіли за стіл. Невдовзі до них вийшла красуня Ровена. І*

Розділ IV

(...) Ровена мала прегарну жіночну фігуру й була висока, але не аж така висока, щоб це впадало в очі. Лице вона мала біле-пребіле, проте довершена форма голови й шляхетні риси обличчя не допускали до думки про безбарвність, часом поєднану з вродою занадто білолицих блондинок. Ясні блакитні очі під витончено вигнутими темними бровами, що надавали виразистості чолу, були неначе спроможні й запалювати, і власкавлювати, і наказувати, і благати. Хоча до такого обличчя більше пасував лагідний вираз, та в цю хвилину свідомість природженої вищості та вияви загальної пошани додавали молодій саксонці величавості, яка ще підкреслювала дароване їй природою. Пишні світло-русяві коси, як видно, хвилясті від природи, були ще й зі смаком завиті в чарівні кучерики. Оздоблені самоцві-тиками, вони не були заплетені: так було тоді заведено в жінок шляхетного походження, вільнонароджених. На шиї вона мала золотий ланцюжок — з невеличкою золотою ж таки ладанкою. На оголених руках блищали браслети. Поверх шовкової сукні кольору морської води накинуто було ще одну, простору, довгу, аж до землі, з дуже широкими рукавами, що ледь

прикривали лікті. Ця друга сукня з тонкої-претонкої вовни була малиново-червона. До її коміра було пришито перетканий золотом шовковий серпанок, який можна було до своєї вподоби накидати або іспанським маніром на обличчя й викот сукні, або на плечі.

Помітивши, що звернені на неї очі лицаря-храмовника загорілися у своїх темних западинах, мов жарини, Ровена гордо прикрила тим серпанком обличчя на знак того, що такий пильний і зухвалий погляд неприємний їй.

Седрік помітив і той рух, і його причину.

— Пане храмовнику, — сказав він, — щоки наших саксонських дівчат так мало бачили сонце, що не можуть витримати пильного погляду хрестоносця.

— Коли я завдав урази, — відказав сер Бріан, — то прошу вас пробачити мені, тобто прошу пробачення в леді Ровени, бо ще більше впокоритися я не можу. (...)

Слуга доповів Седріку, що на ночівлю проситься ще один гість — єврей, який назвався Ісаком з Йорка. Попри поширену за тих часів зневагу до євреїв та невдоволення гостей, Сакс наказав впустити й цього подорожнього.

Розділ V

(...) Уведений до зали без будь-яких почестей, до дальшого кінця столу нерішуче, з острахом, раз по раз принижено вклоняючись, підступив старий чоловік, худий і високий, проте за давньою звичкою згорблений так, що здавався нижчим. Його обличчя, розумне, з правильними рисами, орлиним носом і проникливими чорними очима, його високе зморшкувате чоло, довге сиве волосся і бороду можна було б назвати гарними, якби на них не було ознак племені, що в ті темні сторіччя викликало ненависть легковірного та забобонного простолюду й зазнавало переслідувань від зажерливої, корисливої шляхти, а через те виробило в собі натуру, у якій було чимало ницого й непривабливого, щоб не сказати гірше.

Одіж єврея, геть промокла під зливою, складалася із широкого, збор-частого бурого плаща без жодних оздоб, надітого поверх темно-червоної куртки. Узутий він був у великі чоботи на хутрі, а підперезаний поясом, з якого звисали скринька з письмовим приладдям і невеликий ножик, а зброї не мав ніякої. На голові в єврея була висока чотирикутна жовта шапка незвичайної форми, яку його народові приписали носити, щоб відрізняти його від християн. Ту шапку він запобігливо скинув, коли ввійшов до зали.

Єврея зустріли в Седріковому домі так, що це задовольнило б і най-упередженішого ненависника ізраїльського племені. Сам Седрік у відповідь на його поклони тільки холодно кивнув головою і показав йому на дальший кінець столу, де, одначе, ніхто не посунувся, щоб дати йому місце. Навпаки, коли він ішов понад столом, кидаючи боязкі благальні погляди на кожного, хто сидів у дальшому кінці, Седрікові челядники

умисне розставляли лікті й далі зосереджено поглинали свою вечерю, не дбаючи за нового гостя. Абатові слуги хрестилися з мінами побожного жаху, і навіть погани сарацини¹ розгнівано крутили вуса, коли єврей підходив, та хапалися за кинджали, ніби готові були до найвідчайдушніпіих учинків, аби не осквернитися об нього.

Можливо, з тих самих причин, які спонукали Седріка відчинити свої двері перед сином відринутого народу, він наказав би челяді прийняти Ісака гостинніше, та саме в цю хвилину абат зайняв його куди цікавішою розмовою про породу і якості його улюблених собак, а такої розмови він не облишив би й для справ набагато важливіших, ніж те, що якийсь там єврей ляже спати без вечері. Та побачивши, що Ісак стоїть осторонь численного товариства, достоту як його плем’я серед інших народів, марно чекаючи, що звільниться місце, де він зможе попоїсти й відпочити, прочанин, що сидів коло каміна, пожалів його і, уставши з лавки, сказав коротко:

— Старий, моя одіж уже просохла, і я наївся; а ти мокрий і голодний. — По тих словах він позбирав і підгріб до вогню недогорілі поліна, розкидані по широкій черені вогнища, узяв з великого столу миску гарячої юшки з козлятини, поставив на столик, за яким щойно повечеряв сам, і, не чекаючи євреєвих подяк, перейшов у другий кінець зали, чи то не бажаючи далі спілкуватися з облагодіяним, чи то щоб наблизитися до верхнього кінця столу. (...)

За кілька хвилин прочанин засперечався з Бріаном де Буаґільбером, який стверджував, ніби король Річард Левове Серце та його воїни, що билися за Святу Землю, поступалися відвагою лицарям-храмовникам. Обстоюючи свою думку, прочанин навів приклади численних перемог прибічників короля Річарда й серед кращих представників англійського лицарства згадав Айвенго, який здолав самого де Буаґільбера. Ровена з гордістю сприйняла звістку про коханого, а храмовник висловив бажання ще раз помірятися з Айвенго силою.

Після вечері гості розійшлися по спочивальнях. Перед тим де Буаґільбер наказав слугам схопити Ісака, коли той наступного ранку вирушить у дорогу: жадібний лицар сподівався поживитися золотом старого. Цей наказ випадково почув прочанин і на світанку потайки вивів лихваря з оселі Седріка. На віддяку Ісак вручив йому листа, у якому просив багатого родича позичити юнакові доброго коня й лицарський обладунок. Оскільки прочанин саме збирався взяти участь у турнірі в Ашбі, такий лист був для нього безцінним дарунком.

У перший день змагань до міста прибули принц Джон та його улюбленці: лицарі Фрон-де-Беф, Фіц-Урс, де Брасі та інші. Принц Джон правив країною замість свого брата — короля Річарда Левове Серце, який перебував у полоні. Владолюбний, жорстокий і підступний принц боявся втратити трон, тож докладав

[чимало зусиль, аби продовжити ув’язнення законного правителя Англії. Через те, що Джон підтримував норманів, становище саксонських дворян і селян украй погіршилося, а свавілля норманів стало повсякденним явищем. Місцеве населення ненавиділо принца та його прибічників.

Зранку біля арени зібрався чималий натовп. Охочі подивитися на змагання лицарів штовхалися і сперечалися за вигідні місця. Винуватцями однієї з таких сутичок мимохіть стали Ісак та його донька — красуня Ребека, яких ніхто не хотів мати за сусідів. Аби познущатися і над Ісаком, і над саксонцями, принц Джон у нестерпно образливій формі наказав дворянину Ательстану поступитися місцем євреям. Лицар де Брасі навіть спробував відсунути Ательстана списом, але Седрік, ударивши по зброї мечем, став на заваді такому приниженню. Помітивши обурення саксів, принц Джон відступив. Лучнику, який аж надто зухвало підтримав Седріка, він вирішив помститися за більш слушної нагоди. Відтак принц наказав посадити Ісака та Ребеку внизу. Перед тим як повернутися на своє місце, він нахабно зірвав з пояса лихваря гаман.

Сурми сповістили про початок змагань. У двобоях щоразу перемагали улюбленці принца. Здавалося, жодному супернику не до снаги здолати цих доблесних воїнів. Аж ось на арену виїхав невідомий лицар у розкішному обладунку. На його щиті було зображено вирваний з корінням дуб, під яким значилося: «Позбавлений Спадщини». Незнайомець викликав на бій Бріана де Буаґільбера.

Розділ VIII

(...) Коли два перебійці стали один навпроти одного в протилежних кінцях арени, напруження серед глядачів сягнуло вершини. Мало хто сподівався, що сутичка може скінчитися щасливо для Лицаря, Позбавленого Спадщини, але його відвага й бойове завзяття забезпечили йому прихильність майже всієї публіки. Тільки-но сурми просурмили сигнал до бою, як обидва супротивники зірвалися блискавично з місць, і ось вони вже зіткнулися посеред арени в громовому ударі. Списи розлетілися на скіпки аж по руків’я, і якусь мить видавалося, наче обидва лицарі впали — так сахнулися назад і присіли від удару їхні коні. Та вправні верхівці вмить звели їх на рівні ноги поводами й острогами і, на мить уп’явши один в одного очі, що неначе метали вогонь крізь ґратки заборол, повернули коней назад, помчали кожен у свій кінець арени, і там зброєносці подали їм нові списи.

За частоколом гучно закричали, замахали шарфами та хустинами, і буря схвальних вигуків засвідчила інтерес глядачів до цієї сутички — адже

тут на арену вперше за день виїхали перебійці, рівні силою і вправністю. Та тільки-но лицарі знов стали на вихідні позиції, той схвальний крик стих до глибокої, могильної тиші, неначе все зборисько боялося і дихнути.

Перебійцям та їхнім коням дали передихнути кілька хвилин, а тоді принц Джон своїм жезлом дав знак сурмачам просурмити сигнал до бою. Супротивники вдруге зірвалися з місць і зіткнулися на середині арени з такою самою швидкістю, спритністю і силою, але не з таким самим успіхом, як перше.

У цій другій сутичці храмовник цілив у середину супротивникового щита й ударив так точно й сильно, що його спис розлетівся на друзки, а Лицар, Позбавлений Спадщини, захитався в сідлі. Але сам він, на початку теж міривши вістрям списа в Буаґільберів щит, майже останньої миті спрямував списа в шолом, куди влучити було важче, зате цей удар, якщо влучити, був майже невідпорний. І він справді поцілив храмовникові в забороло, де вістря списа застрягло між ґратками. Проте храмовник навіть тепер не зганьбив своєї слави, і, якби не луснула попруга, він би втримався в сідлі. Але попруга таки луснула; і сам боєць, і його кінь, і сідло покотилися по землі в хмарі пилюки.

Храмовник виборсався з-під коня і зі стремен за одну мить і, ошалівши від сорому та від вигуків з натовпу глядачів, вихопив меч і виклично махнув ним до супротивника. Лицар, Позбавлений Спадщини, сплигнув з коня і теж вихопив меча з піхов. Але розпорядники арени в’їхали верхи між супротивників і нагадали їм, що правила цього турніру не дозволяють бою на мечах.

— Я сподіваюся, ми зустрінемося ще, — сказав храмовник, кинувши на супротивника гнівний погляд, — там, де нікому буде нас розбороняти.

— Коли не зустрінемося, то не з моєї вини, — відказав Лицар, Позбавлений Спадщини. — Пішки чи верхи, зі списом, сокирою чи мечем я завжди готовий зітнутися з тобою.

Пролунало б там і більше слів, та й ще лихіших, але розпорядники, схрестивши між ними свої списи, змусили їх розійтися. Лицар, Позбавлений Спадщини, повернувся на своє місце в кінці арени, а Буаґільбер — до свого шатра, де лишався до самого вечора, навісніючи із сорому.

Не сходячи з коня, переможець попросив келих вина, опустив нижню частину заборола й сказав, що п’є «за всі щиро англійські серця і за ганьбу чужоземним тиранам». Потім наказав своєму сурмачеві просурмити виклик заводіям турніру й зажадав від герольда, щоб той повідомив їх, що він не вибиратиме з-поміж них жодного, проте ладен зітнутися з кожним із них у тому порядку, у якому вони самі схочуть виступити проти нього.

Перший виїхав на арену велетень Фрон-де-Беф у чорному обладунку. На його білому щиті було зображено чорну бугаячу голову, майже стерту в численних давніших сутичках, і зухвалий девіз «Cave, Ad sum» — «Стережися, це я». Над цим супротивником Лицар, Позбавлений Спадщини, здобув невелику, але безперечну перевагу.

Обидва лицарі поламали списи, але у Фрон-де-Бефа відірвалося стремено, і це розцінили як поразку.

Третя сутичка невідомого — із сером Філіппом Мальвуазеном — була так само успішна: він ударив барона в шолом з такою силою, що ремінець його урвався і Мальвуазен утримався на коні тільки ціною скиненого шолома, і його визнали переможеним, як і його товаришів.

У четвертій сутичці — з де Ґран-менілем — Лицар, Позбавлений Спадщини, виявив чемність не меншу, ніж

показані перше відвага та вправність. Де Ґранменілів кінь, молодий і гарячий, так сахнувся вбік під час розгону, що спис у вершниковій руці схитнувся, а невідомий, не бажаючи скористатися із цієї випадкової переваги, підняв списа, проїхав повз супротивника, не зачепивши його, тоді завернув коня, від’їхав у свій кінець арени й через герольда запропонував Ґранменілеві зітнутися ще раз. Та Ґранменіль відмовився, визнавши себе переможеним не тільки бойовою вправністю свого супротивника, а і його галантністю.

Завершив собою низку перемог невідомого Ральф де Віпонт: його з такою силою було викинуто із сідла, що йому ринула кров з рота й носа і його віднесли з арени непритомного.

Тисячі глядачів привітали вигуками одностайну ухвалу принца й розпорядників присудити тогоденний приз Лицареві, Позбавленому Спадщини. (...)

Принц був роздратований поразкою своїх воїнів, але мусив надати Позбавленому Спадщини законне право обрати королеву турніру. Лицар поклав вінок королеви до ніг леді Ровени.

За звичаєм після змагань переможені мали віддати переможцеві коней і зброю або сплатити за них викуп. Лицар, Позбавлений Спадщини, узяв лише половину запропонованої суми, а від викупу Буаґільбера відмовився взагалі, уважаючи двобій незакінченим. Частину грошей переможець передав Ісаку, який поручився перед багатим євреєм за коня й обладунок для турніру. (З’ясувалося, що прочанин, який ночував у домі Седріка Сакса, і Лицар, Позбавлений Спадщини, — одна й та

сама людина).

Борг Ісакові відніс свинопас Ґурт, який під час змагань був лицареві за зброєносця. Однак Ребека, перестрівши його на виході, повернула віддані батьку гроші з надлишком. На зворотному шляху свинопаса хотіли пограбувати лісові розбійники, але дізнавшись, що він служить Лицареві, Позбавленому Спадщини, відпустили.

Наступного дня на арені зійшлися два великих гурти. Перший очолював Бріан де Буаґільбер, другий — Лицар, Позбавлений Спадщини. Боротьба була запеклою, щомиті поранені й переможені залишали поле бою. Коли товкотнеча поменшала, глядачі побачили Лицаря, Позбавленого Спадщини, і Бріана де Буаґільбера, що зітнулися в жорстокому поєдинку. На допомогу храмовнику кинулося кілька дужих воїнів. Лише завдяки прудкості свого коня Лицар, Позбавлений Спадщини, уникнув нищівних ударів. А за мить до нього приєднався вправний боєць у чорному обладунку, якого називали Чорним Лицарем. Завдяки його підтримці Позбавлений Спадщини знову переміг фаворитів принца.

Тепер королева турніру мала увінчати звитяжця. Коли зі знесиленого лицаря зняли шолом, усі впізнали Айвенго — сина Седріка Сакса, коханого Ровени. Схвильо-

вана дівчина прикрасила його чоло коштовним вінком. Дочекавшись цієї миті,' тяжко поранений Айвенго знепритомнів. У метушні ніхто навіть не помітив, як його віднесли до будинку приятеля Ісака. Старий єврей зважився на цей учинок заради доньки: Ребека вірила, що її знахарські здібності й безкорислива любов швидко поставлять недужого на ноги.

Почувши ім’я Айвенго, прихильника короля Річарда, принц стривожився. Він уже знав, що Річард звільнився з полону й будь-якої миті може повернутися на батьківщину. Принц не збирався віддавати престол законному володарю Англії, тож мусив негайно збирати спільників, щоб його усунути. Джонові не терпілося взятися до справи, але перервати турнір було неможливо: простолюд жадав побачити змагання йоменів¹. Мстивий принц вирішив скористатися цією нагодою, щоб поквитатися з непокірним лучником, який напередодні насмілився з ним сперечатися.

Відтак оголосили змагання лучників. Узяти в них участь наважилися вісім йоменів. ^

Розділ XIII

(...) Принц Джон зійшов зі свого трону, щоб роздивитися зблизька цих дібраних йоменів, частина яких була в убранні слуг короля. Задовольнивши цим оглядом свою цікавість, він почав шукати очима предмет своєї злості й побачив, що він стоїть на тому самому місці й з такою самою незворушною міною, як напередодні.

— Слухай, — сказав йому принц Джон, — яз твоєї нахабної белькотні здогадався, що ти не справжній майстер довгого лука; тепер бачу, що ти справді не важишся випробувати своє вміння перед такими бравими хлопцями, як ті, що онде стоять.

— З вашої ласки, пане мій, — відказав йомен, — я маю ще й іншу причину не стріляти, крім страху перед невдачею та ганьбою.

— Яка ж ця твоя друга причина? — спитав принц Джон, що чомусь, — певне, він і сам не зміг би пояснити чому, — відчував до цього чоловіка якусь пекучу цікавість.

— Бачте, я не знаю, — відповів йомен, — чи оті люди звикли стріляти в таку саму ціль, як я; а крім того, я не знаю, чи буде вашій милості приємно, коли й третій приз виграє людина, що мимохіть упала у вашу неласку.

Почервонівши, принц Джон запитав:

— А яке твоє прізвище, йомене?

— Локслі, — відповів той.

— Тоді, Локслі, ти стрілятимеш своєю чергою, коли всі оті йомени вже покажуть свою майстерність. Коли здобудеш приз, я ще від себе додам двадцять золотих; а коли не здобудеш, з тебе стягнуть твоє зелене сукно й проженуть з арени, шмагаючи тятивами, як нахабного хвалька.

— А що як я відмовлюся стріляти на таких умовах? — спитав йомен. — Ви такий могутній, ваша милосте, і маєте стільки сторожі, що справді вам неважко роздягти мене й відшмагати, але примусити мене, щоб я натяг свій лук, ви не можете.

— Коли ти відмовишся від того, що я тобі чесно пропоную, — відповів принц, — начальник варти зріже з твого лука тятиву, зламає і лук, і стріли, а тебе вижене звідси як легкодуха й боягуза.

— Не дуже справедливі умови ставите ви мені, ваша високосте, — сказав йомен. — Примушуєте змагатися з найкращими лучниками Лестера

й Стаффордшира під страхом ганьби, якщо вони переможуть. Та що вдієш, задля вашої втіхи корюся наказові.

— Варта, пильнуйте його! — звелів принц Джон. — Він уже злякався, і я б не хотів, щоб він утік від випроби. А ви, хлопці, стріляйте сміливо: он у тім шатрі після змагання на вас чекатиме почесний олень і барильце вина.

Лучники насамперед кинули жеребок, у якому порядку стріляти, і кожен мав випустити по три стріли поспіль. Змаганням порядкував один з підлеглих розпорядників грища, бо два головних розпорядники втратили б повагу, якби опустилися до того, щоб наглядати за забавою простих йоменів.

Лучники один за одним виходили й хвацько, по-йоменському, випускали свої стріли. З двадцяти чотирьох стріл десять улучили в ціль, а решта вгородилися в мішень так близько від середини, що це теж можна було визнати за добрий постріл, як зважити відстань до мішені. З десяти стріл, що вгородилися в неї, дві у внутрішньому кружалі належали Губертові, лісничому на службі в Мальвуазена, і переможцем оголосили його.

— Ну, Локслі, — з лихою посмішкою мовив принц Джон до сміливого йомена, — спробуєш позмагатися з Губертом чи віддаси лука, перев’язь і сагайдак молодому розпорядникові?

— Коли інакше не можна, спробую свого щастя, — відказав Локслі, — тільки з умовою: якщо я двічі влучу в Губертову ціль, хай він один раз улучить у ту, що поставлю йому я.

— Справедливо, — погодився принц Джон, — і я тобі не відмовлю. А тобі, Губерте, якщо провчиш оцього хвалька, я насиплю повного рога сріблом.

— Людина може здобути тільки те, на що здатна, — відказав Губерт. — Але мій дід добре стріляв з довгого лука під Гастінгсом, і я сподіваюся, що не зганьблю його пам’яті.

Мішень замінили на свіжу — таку саму завбільшки. Губерт, як переможець у попередній випробі, мав право стріляти першим. Він прицілився дуже старанно, довго вимірюючи оком відстань, а лука тримаючи в руці вже нап’ятого, з накладеною на тятиву стрілою. Нарешті ступив крок уперед, піднявши лука випростаною лівою рукою, так що його середина, затиснута в кулаку, опинилася проти обличчя, і правицею відтяг тятиву аж до свого вуха. Стріла свиснула в повітрі й устромилася у внутрішньому кружалі, але не в самій його середині.

— Ти не врахував вітерцю, Губерте, — озвався його супротивник, натягуючи лука, — а то влучив би краще.

З тими словами, ні на мить не загаявшись, щоб придивитися до мішені, Локслі ступив на визначене місце й пустив свою стрілу на вигляд так недбало, наче й не глянув на ціль. Він іще не договорив, як стріла вже злетіла з лука; вона влучила в мішень на два цалі¹ ближче, ніж Губертова, до білої цятки, що позначала центр. (...)

Губерт став на місце і, не зневаживши поради, одержаної від супротивника, урахував, наскільки треба, легесенький вітрець, що знявся тим часом: постріл був такий вдалий, що стріла влучила в саму серединку мішені.

— Губерт! Губерт! — загукав люд, більше прихильний до людини, відомої йому, ніж до якогось незнайомця. — У саме серце! У саме серце! Губерт переміг!

— Краще вже не стрелиш, Локслі, — сказав принц, образливо осміхаючись.

— А дайте-но я розколю його стрілу, — відказав Локслі. І, пустивши стрілу майже так само недбало, як і першу, усадив її в задній кінець супер-никової, що розлетілася на скіпки. Люд, що стояв довкола, був такий приголомшений цією вправністю, що не зміг навіть виразити свій подив звичайним криком.

«Це, мабуть, сам диявол, а не людина з крові й плоті, — перешіптувались йомени. — Такого лучника ще не бувало, відколи в Британії нап’яли першого лука».

— А тепер, — сказав Локслі, — я проситиму дозволу вашої милості поставити таку ціль, до якої ми звикли в північних краях, і запросити кожного хвацького йомена, щоб спробував улучити в неї й заробити усмішку від тої любої дівчини, котра йому найбільше до серця. (...)

Локслі вернувся майже зразу з вербовим прутом футів¹ на шість завдовжки, прямісіньким і трохи товщим за великий палець дорослого чоловіка. І заходився спокійнісінько обдирати з нього кору, водночас приказуючи, що просити доброго мисливця стріляти в таку велику ціль, як допіру ставлено йому, — це означає глумитися з його вправності. Як на нього, казав він, і взагалі в тому краю, де він виріс, це було б те саме, що стріляти в круглий стіл короля Артура, за який могло сісти шістдесят лицарів.

— Та в нас семирічна дитина влучила б у таку мішень тупою стрілою, — сказав він. — Але, — додав, уже неквапно простуючи до другого кінця арени й стромляючи вербовий кілок сторчма в землю, — того, хто влучить у цей прут за сотню ярдів², я назву лучником, гідним носити лук і сагайдак перед королем, хай би то був сам силач король Річард. (...)

З тими словами він знову нап’яв лука, але пильно оглянув його й замінив тятиву, бо вона, мовляв, уже не зовсім гладенька: трохи вистріпалася тими двома пострілами. Потім прицілився не кваплячись, а люди чекали безмовно, затамувавши дух. Лучник виправдав їхню гадку про його майстерність: стріла розщепила вербовий прут, у який він стріляв. Ураз залунав гучний крик захвату, і навіть принц Джон, вражений такою влучністю, на мить забув про свою нехіть до йомена.

— Оці двадцять золотих разом з рогом ти виграв чесно, вони твої. І ми додамо до них іще тридцять, якщо ти станеш до нас на службу, охоронцем нашої особи, і весь час будеш при нас. Бо ще ніколи твердіша рука не напинала тятиви й певніше око не спрямовувало стріли.

— Пробачте мені, вельможний принце, — відказав Локслі, — але я заприсягся, що як і піду коли на службу, то тільки до вашого брата — короля Річарда. Ці двадцять золотих я зоставляю Губертові, бо він сьогодні стріляв не гірше, ніж його дід під Гастінгсом. Якби він зі скромності не відмовився змагатися, то влучив би у верболозину так само, як і я.

Губерт похитав головою, неохоче приймаючи щедрий дарунок невідомого, а Локслі, що прагнув уникнути дальшого стеження, затерся в натовп, і більше його не бачили. (...)

Запитання і завдання до прогитаного

1. За якої історичної доби відбуваються описані в романі події? Чому нормани та англосакси ворогували між собою? Знайдіть відлуння цього протистояння в прочитаних уривках твору.

2. Яке враження справив на вас Бріан де Буаґільбер? На яких рисах характеру цього героя наголошено в його портреті?

3. Перечитайте описи житла та зовнішності Седріка Сакса. Як у них розкрито вдачу цього персонажа? Обґрунтуйте свої спостереження цитатами з твору.

4. Розкажіть про двобої між Лицарем, Позбавленим Спадщини, та Бріаном де Буаґільбером. За кого із цих воїнів уболівали глядачі? Чому?

5. Як йомен Локслі переміг у змаганні лучників? Що він довів своєю перемогою? У якому з творів, які ви прочитали раніше, є подібний епізод? Чим відрізняються описи змагань лучників у цьому творі та в романі Скотта?

6. Творча лабораторія. Спробуйте спрогнозувати подальший розвиток подій у романі.

Після турніру принц Джон улаштував пишний бенкет у замку Ашбі. А наступного дня Седрік, Ательстан і Ровена вирушили додому. Дорогою до них приєдналися Ісак та Ребека. Сакс і гадки не мав, що в паланкіні¹ єврейки лежить його тяжко поранений син.

На вузькій стежині процесію атакували перевдягнені в розбійників де Брасі та де Буаґільбер зі своїми слугами: ще на бенкеті де Брасі задумав викрасти Ровену й примусом з нею одружитися. Відтак подорожніх узяли в полон і доправили до замку Фрон-де-Бефа.

Слуги Сакса Ґурт і Вамба кинулися по допомогу до лісових братів. Локслі та Чорний Лицар, який потоваришував з лісовиками, пообіцяли визволити бранців. Тим часом Сакса та Ательстана зачинили у великій замковій залі. Барон Фрон-де-Беф і храмовник сподівалися отримати за знатних саксонців чималий викуп, тому поводилися з ними чемно. А от Ісак потрапив до жахливого підземелля. Погрожуючи старому тортурами, Фрон-де-Беф вимагав у нього тисячу фунтів² срібла, але той уперто відповідав, що не в змозі зібрати таку суму. Тоді барон наказав слугам розпочати катування,

Розділ XXIII

Кілька годин де Брасі витратив на те, щоб причепуритися й налаштуватися на зустріч з леді Ровеною. Опівдні він з’явився в покоях красуні.

(...) Він привітався з Ровеною, скинувши оксамитову шапочку із золотим аграфом¹, що зображував архангела Михаїла, як той валить з ніг Князя Тьми. Потім чемним жестом показав дамі на канапу, але Ровена стояла нерухомо, і лицар, скинувши рукавичку з правої руки, ступив до неї, щоб підвести її туди й посадовити. Але Ровена теж самйм рухом відхилила пропоновану послугу й сказала:

— Коли вже я бачу перед собою свого тюремника, пане лицарю, — а обставини не дозволяють мені думати інакше, — то його бранці годиться стояти, поки вона не дізнається, яка буде її доля.

— Гай-гай, прекрасна Ровено! — відказав де Брасі. — Це ви бачите перед собою бранця, а не тюремника, і це з ваших прекрасних очей де Брасі має вичитати ту долю, якої ви ласкаво сподіваєтеся від нього.

— Я не знаю вас, пане, — відказала дама й гордо випросталася, як і належить ображеній гідності та вроді. — Я не знаю вас, і та безсоромна фамільярність, з якою ви звертаєтеся до мене, аж ніяк не виправдовує вчиненого насильства й розбою. (...)

— Що ви не знаєте мене, — відказав де Брасі, — це справді нещастя для мене, однак дозвольте сподіватися, що ім’я де Брасі іноді згадувалося, коли менестрелі² й герольди славили подвиги лицарів чи то на турнірі, чи то на бойовищі.

— Тож і полишіть хвалити себе герольдам та менестрелям, пане лицарю, — сказала Ровена. — Це більш пасує до їхніх уст, ніж до ваших. Тільки скажіть мені, котрий з них прославить у пісні чи в хроніці турнірів вікопомну перемогу, здобуту сеї ночі над старим чоловіком та жменькою його боязливих слуг, і трофей переможця — нещасливу дівчину, привезену проти її волі до замку грабіжника?

— Ви несправедливі, леді Ровено, — збентежено кусаючи губи, відказав лицар, уже природнішим тоном, без перебільшеної галантності, до якої він удався на початку. — Самі ви не знаєте пристрасті й тому не знаходите виправдання чужому шаленству, дарма що навіяне воно вашою ж таки вродою.

— Прошу вас, пане лицарю, — сказала Ровена, — облишити цю мову, таку заяложену устами волоцюг-менестрелів, що вона вже не пасує до уст лицарів чи дворян.

Я справді мушу сісти, бо ви пустилися в такі затерті вислови, що їх у кожного вуличного співака є запас, якого вистачить від сьогодні до Різдва.

— Горда панно, — відказав де Брасі, роздратований тим, що його галантна мова не здобула йому нічого, крім зневаги, — горда панно, зараз ти й від мене почуєш горді слова. Знай же, що я зажадав твоєї руки в такий спосіб, який найбільш пасує до моєї вдачі. Але з твоєю вдачею тебе легше скорити зброєю, ніж доброзвичайністю та ґречною мовою.

— Коли до ґречної мови вдаються для того, — сказала Ровена, — щоб прикрити нею брутальність учинків, вона скидається на лицарський пояс круг стану ницого блазня. Я не дивуюся, що стриманість так вас дратує: для вас було б почесніше триматися одягу й мови розбійника, ніж приховувати розбійницькі вчинки за вдавано ласкавими словами та манерами.

— Ти дала мені добру пораду, панно, — погодився норман, — отож я скажу тобі рішучою мовою, яка найкраще виправдовує рішучі вчинки: ти вийдеш із цього замку тільки як дружина Моріса де Брасі або не вийдеш з нього зовсім. Я не звик до невдач у своїх задумах, та й не потребує шляхтич-норман виправдовувати свою поведінку перед дівчиною-сак-сонкою, яку він ушанував своїм сватанням. Ти горда, Ровено, — що ж, тим краще ти годишся мені за дружину. Яким іще шляхом зможеш ти піднестися до висоти почестей і до князівського становища, як не через одруження зі мною? І як іще зможеш ти визволитися із життя в жалюгідній саксонській стодолі, де сакси сплять разом зі свиньми, що становлять їхнє багатство, і посісти почесне місце, яке личить тобі й стане твоїм, серед усіх тих, кого в Англії вирізняє врода або підносить могутність?

— Пане лицарю, — відповіла Ровена. — Та стодола, яку ви так зневажаєте, була для мене житлом ще з раннього дитинства; і повірте мені: якщо я коли покину її, то тільки з тим, хто не привчився зневажати житло й звичаї, у яких мене виховано.

— Я розумію ваші слова, леді, — сказав Моріс де Брасі, — хоч ви, може, і думаєте, що вони надто темні для моєї голови. Але не мрійте про те, що Річард Левове Серце колись вернеться на свій трон, а вже поготів — про те, що Вілфред Айвенго, його улюбленець, колись підведе вас до підніжжя того трону, щоб вас привітали з нього як наречену фаворита. Інший жених, може, відчув би ревнощі, зачепивши цю струну; але мого твердого наміру не може змінити така дитинна й безнадійна пристрасть. Знайте, леді, що цей суперник у моїх руках і що тільки від мене залежить, чи розкриється таємниця його перебування в мурах замку Фрон-де-Бефа, чиї ревнощі виявилися б страшнішими за мої.

— Вілфред тут?! — зневажливо вигукнула Ровена. — Це така ж правда, як і те, що Фрон-де-Беф — його суперник.

Де Брасі якусь хвильку не спускав з неї очей. Тоді спитав:

— Невже ти справді не знала цього? Невже ти не знала, що Вілфреда Айвенго везли в паланкіні єврея — чудовий супровід для хрестоносця, чия міцна рука мала відвоювати Гроб Господень! — І він глузливо засміявся.

— А коли він справді тут, — сказала Ровена, змусивши себе говорити байдужим тоном, хоч насправді аж тремтіла з тривоги і страху, яких не могла подужати в собі, — то в чому ж він суперник Фрон-де-Бефа й чого він має боятися, крім нетривалого полону та почесного викупу за лицарським звичаєм?

— Ровено, — мовив де Брасі, — невже й тебе зморочила спільна для всіх жінок омана-гадка, ніби суперництво може бути тільки через чари вашої вроди? Ти не знаєш, що існують іще ревнощі через честолюбство й багатства, не слабкіші за ревнощі кохання? І що наш господар Фрон-де-Беф скине зі свого шляху того, хто виступить проти його претензій на прекрасне баронство Айвенго так само рішуче, запально й безсоромно, як і тоді, коли суперникові віддала б перевагу якась голубоока панна? Але ти тільки усміхнися на мої зальоти, панно, — і поранений герой не матиме чого

боятися Фрон-де-Бефа, хоч інакше тобі довелося б оплакувати його, бо він потрапив до рук людини, яка ніколи не знала жалощів.

— Урятуйте його, ради всього святого! — вигукнула Ровена, утрачаючи всю свою твердість від жаху перед небезпекою, що загрожувала її коханому.

— Я можу це зробити... і врятую. Такий мій намір, — відказав де Брасі, — бо коли Ровена погодиться стати нареченою Моріса де Брасі, то хто посміє здійняти руку на близьку їй людину, сина її опікуна, товариша її дитячих літ? Але цей захист тобі доведеться купити своєю любов’ю. Я не такий романтичний дурень, аби сприяти щастю чи відвертати нещастя того, хто є поважною перешкодою до здійснення моїх бажань. Уживи на його користь свого впливу на мене — і він буде в безпеці; відмовся це зробити — і Вілфред загине, а ти не станеш ближчою до волі.

— Твоя мова, — сказала Ровена, — має у своїй байдужій прямоті щось таке, що не в’яжеться з тими страхіттями, про які ти говориш. Я не вірю в те, що твої наміри такі ниці, ні в те, що твоя могутність така велика.

— Ну, то тіш себе цією гадкою, — відказав де Брасі, — поки час не покаже, що вона хибна. Твій коханий лежить поранений у цьому замку — той, кому ти віддаєш перевагу. Він — перепона на Фрон-де-Бефовому шляху до того, що Фрон-де-Беф любить дужче, ніж почесті й красу. Чи дорого коштуватиме Фрон-де-Бефові змусити свого суперника замовкнути навіки? Одного удару кинджала або кинутого дротика. А якби Фрон-де-Беф остерігся діяти так відкрито, досить шепнути лікареві, щоб напоїв пораненого не тим настоєм, що слід, або покоївці чи доглядачці, щоб забрала подушку в нього з-під голови, і Вілфред у своєму нинішньому стані загине й без проливу крові. Та й Седрік...

— Отже, і Седрік! — повторила за ним Ровена. — Мій шляхетний, великодушний опікун! Я заслужила те нещастя, що мене спіткало, бо за думками про його сина забула про нього і його долю!

— Доля Седріка теж залежить від твого слова, — сказав де Брасі, — і я полишаю тобі самій вирішувати її.

Досі Ровена грала свою роль у цій тяжкій сцені з непохитною мужністю, та це було тільки тому, що вона не вважала небезпеку поважною і неминучою. (.••) А коли Ровена побачила, що її воля, найменший вияв якої викликав пошану й увагу, тепер наштовхнулася на волю людини із сильною, запальною і рішучою вдачею, яка до того ж мала перевагу над нею і наважилася скористатися з тієї переваги, вона знітилася перед цією людиною. (...)

Розділ XXIV

Сльози Ровени зворушили серце де Брасі, але не змусили його відступитися. Не знаючи, як заспокоїти бранку, він залишив її на самоті.

Тим часом Ребека, замкнена у високій замковій вежі, розмовляла зі служницею Фрон-де-Бефа. Ульріка (так звали стару) запевнила, що на дівчину чекає жахливе безчестя. Коли служниця пішла, Ребека ретельно обстежила свою в’язницю. Надії на втечу не було, тож дівчина могла сподіватися лише на Бога. Невдовзі до кімнати увійшов високий чоловік у розбійницькому вбранні. І*

(...) — Не бери на душу такого гріха, — благала Ребека, — візьми викуп і зглянься над нами. Золото може дати тобі різні переваги, а коли скривдиш нас, тебе терзатимуть муки сумління. Усе, чого ти зажадаєш, мій батько дасть тобі. А коли ти вміло використаєш своє багатство, то

з його поміччю скоро посядеш гідне місце серед чесних людей, дістанеш прощення за всі колишні провини й тобі не треба буде знову чинити гріх.

— Гарно сказано! — кинув розбійник французькою. Йому, певне, не до снаги було підтримувати розмову саксонською, як почала її Ребека. — Та знай, ясна леліє, що твій батько потрапив до рук дуже вправного алхіміка, котрий зуміє навіть іржаві ґратки в’язничної грубки обернути на срібло. Із шановного Ісака вичавлять усе, що він має цінного, байдуже, чи проситиму я і чи благатимеш ти. А свій викуп ти маєш заплатити вродою і коханням. Іншого мені не потрібно.

— Ти не розбійник, — так само французькою мовила Ребека, — жоден з них не відмовився б від такої пропозиції. Жоден розбійник у тутешньому краю не вміє говорити твоєю мовою. Ти не розбійник, а просто

норман, певне, шляхетного роду. Благаю, вияви свою шляхетність і скинь цю страшну машкару жорстокості й насилля!

— Ти так добре вмієш угадувати, — промовив Бріан де Буаґільбер, відслоняючи плащ від обличчя, — ти не звичайна собі ізраїльтянка. Якби ти не була така молода й вродлива, я назвав би тебе Ендорською чаклункою. Авжеж, я не розбійник, чарівна трояндо Шарона. Я той, хто скорше здатний прикрасити твої руки й шию перлами та діамантами, ніж позбавити тебе цих прикрас.

— То чого ж тобі від мене потрібно, як не багатство? — спитала Ребека. — Між нами не може бути чогось спільного: ти християнин, я єврейка. Наш союз був би однаково незаконним як для вашої церкви, так і для нашої синагоги.

— Достеменно так, — зі сміхом відповів храмовник. — Одружитися з єврейкою!.. Ні, хоч би вона була царицею Савською! До того ж знай, о чарівна дочко Сіону, що якби навіть найхристиянніший з королів запропонував мені руку своєї найхристияннішої доньки й дав за нею Ланґедок у посаг, я і тоді не міг би одружитися з нею. Моя обітниця забороняє мені кохати будь-яку дівчину інакше, як заради любові, — так я хочу кохати й тебе. Я лицар Храму. Поглянь, ось і хрест мого священного ордену.

— І ти важишся такої хвилини покликатися на нього?! — вигукнула Ребека.

— Яке тобі діло до того, що я роблю? — спитав храмовник. — Адже ти не віриш у цей благословенний символ нашого спасіння.

— Я вірю в те, чого мене вчили, — заперечила Ребека, — і нехай мене Бог простить, коли моя віра хибна. Та яка ж ваша віра, вельможний лицарю, коли, посилаючись на свою найбільшу святиню, ти маєш на думці порушити найурочистішу зі своїх обітниць? (...)

— Яка ти розумна, Ребеко! — вигукнув храмовник, добре розуміючи, що вона говорить правду; правила статуту його ордену під загрозою суворого покарання справді забороняли інтриги на зразок тієї, яку він задумав. Траплялися навіть випадки, коли за таке поганьблених лицарів виганяли з ордену. — Ти дуже розумна, проте кричати тобі доведеться

надто гучно, аби твій голос було чутно за мурами цього замку. А в цих стінах ти можеш плакати, стогнати, скільки хочеш гукати по допомогу, та марно — ніхто не почує. Одне лишень може врятувати тебе, Ребеко: скорися долі й перейди в нашу віру. Тоді ти піднесешся так високо, що багато хто з норманських вельможних дам позаздрить блиску й вроді коханої найхоробрішого із захисників святого Храму.

— Скоритися долі! — вигукнула Ребека. — Прийняти твою віру! А що ж це за віра, котра терпить такого ось негідника? Отакої! То ти найхо-робріший войовник серед храмовників? Ти підлий лицар, чернець-криво-присяжник і боягуз! Гребую тобою, зневажаю тебе! Бог Авраамів навіть у цих тенетах ганьби показав своїй дочці шлях до порятунку!

Після цих слів вона розчахнула заґратоване вікно, що виходило на горішній виступ вежі, вискочила на терасу й зупинилася на самісінькому її краю, над безоднею. Не сподіваючись на такий відчайдушний учинок, бо до тієї хвилини Ребека стояла непорушна, Буаґільбер не встиг ані стримати, ані зупинити її. Він спробував був кинутися до неї, але вона гукнула йому:

— Не руш з місця, гордий лицарю, або, коли хочеш, підійди! Та якщо ти ступиш бодай крок — я кинуся вниз. Моє тіло розіб’ється на камінні цього двору, але я не стану жертвою твоєї хтивої жаги.

Із цими словами Ребека піднесла до неба свої зціплені руки, начебто молилася, благаючи Бога помилувати її душу, перш ніж зважитися на фатальний стрибок. Храмовник завагався. Його рішучість, котра ніколи не відступала ні перед чиєю скорботою і не знала, що таке жалість, поглинув захват непохитністю Ребеки.

— Зійди, — попросив її храмовник, — зійди сюди, навіжена дівчино. Присягаюся землею, морем і небом, я не завдам тобі ніякої кривди! (...)

 

— Ну, гаразд, я вірю тобі, — мовила Ребека й, зіскочивши з тераси, зупинилася біля однієї з бійниць... — Тут я і стоятиму, — провадила вона далі, — а ти стій там, де стоїш. Але спробуй-но ступити до мене хоч би крок — і ти побачиш, що єврейка скорше довірить свою душу Богові, аніж свою честь — храмовникові.

Сміливість і горда рішучість, якими дихали всі риси прегарного обличчя, надали поставі, голосу й поглядові Ребеки такої шляхетності, що вона здавалася немов неземним створінням. У її очах не було й тіні вагання, щоки не пополотніли, жахаючись такої страшної і близької смерті; ба більше — упевненість, що тепер вона сама є владаркою своєї долі, залила рум’янцем її смагляве обличчя й осяяла блиском її очі. Гордому й мужньому Буаґільберові здалося, що він іще не бачив такої натхненної і величної вроди.

— Помирімося, Ребеко, — запропонував він.

— Помирімося, коли на те твоя воля, — відповіла вона, — помирімося, але на такій відстані. (...)

Помовчавши хвилину, він провадив далі:

— Присягаюся Богом, Ребеко, жінка, котра вважає смерть кращою за безчестя, повинна мати горду й сильну душу. Ти мусиш стати моєю. Ні, не лякайся, — додав він, — я маю на увазі — моєю з власного бажання, своєю волею. Ти мусиш погодитися поділити зі мною надії набагато ширші, ніж ті, що їх можна досягти з висоти королівського престолу. Вислухай мене, перш ніж даси відповідь, і зваж усе, перш ніж відмовитися. Твоя правда — лицар Храму втрачає і свої суспільні права, і можливість самостійної діяльності. Але ж навзамін він стає членом такої могутньої

спілки, що перед нею може похитнутися навіть трон. Так само одна краплина дощу, упавши в море, стає складовою частинкою того могутнього океану, що гризе скелі й поглинає королівські флотилії. Така ж неосяжна й сила нашої грізної ліги, а я аж ніяк не останній серед членів цього могутнього ордену. Я в ньому один з головних зверхників і маю надію, що із часом можу дістати магістрів жезл. Мені не вистачало лишень спорідненої душі, яка могла б поділити зі мною мої мрії, — і в тобі я знайшов таку душу.

— І ти говориш це мені, жінці мого племені! — обурилася Ребека. (...)

— Я чую, як сурмлять у ріг. Може бути, що моя присутність доконечна. Подумай про те, що я сказав тобі. Прощавай! Я не проситиму в тебе вибачення

за те, що погрожував тобі ґвалтом, бо завдяки цьому пізнав твою душу. Тільки на спробному камені вивіряється щире золото. Незабаром ми ще поговоримо. (...)

Фрон-де-Беф, де Брасі та Бріан де Буаґільбер зібралися в залі. Фрон-де-Беф щойно отримав від розбійників листа з вимогою негайно звільнити всіх бранців. У разі відмови лісовики погрожували атакувати замок.

Фрон-де-Беф і його спільники вирішили звернутися по допомогу в Йорк, але не мали кого туди відрядити. Відтак вони повідомили розбійників, що полонені скоро загинуть, і порадили прислати священника для сповіді приречених. Цього священника змовники збиралися використати як посланця.

Однак розбійники виявилися хитрішими й відправили до замку Вамбу. Переодягнений ченцем блазень не викликав підозр у Фрон-де-Бефа й безборонно потрапив до зали, у якій тримали Сакса та Ательстана. Не гаючи часу, він запропонував своєму господареві помінятися одягом, аби той зміг приєднатися до лісових братів, що невдовзі мали розпочати штурм. Незважаючи на неабиякий ризик, Вамба зголосився залишитися в полоні замість Седріка. Зворушений такою відданістю, Сакс щиро подякував слузі й поквапився до виходу. Фрон-де-Беф не помітив підміни. Він передав удаваному ченцеві листа з проханням про допомогу й вивів його із замку.

Опинившись на волі, Седрік одразу приєднався до розбійників. З великим запізненням Фрон-де-Беф і його приятелі дізналися, що пошилися в дурні.

Нарешті розпочався наступ на замок. Розбійницьке військо очолили Чорний Лицар, Локслі та Седрік Сакс. Звуки бою долинули до кімнати, у якій лежав поранений Айвенго. Поруч з ним була Ребека: стара служниця Ульріка дозволила їй доглядати недужого.

Розділ XXIX

(...) Опинившись знову біля ліжка Айвенго, Ребека сама була здивована тій шаленій радості, яка охопила її, хоча їхнє становище було вкрай небезпечне, ба навіть безнадійне. Мацаючи його пульс і запитуючи про самопочуття, вона доторкалася до Айвенго так ніжно й говорила так ласкаво, що

мимохіть виявляла набагато палкіше співчуття, ніж їй самій хотілося. Голос їй затинався, рука тремтіла, отож тільки холодне звертання Айвенго: «А, то це ти, ласкава дівчино?» — змусило Ребеку схаменутися й усвідомити, що почуття, яке охопило її, ніколи не може стати взаємним. З її грудей вихопилося легеньке зітхання. А проте, коли вона знову заговорила до пораненого, запитуючи, як він почувається, голос її звучав спокійно й приязно.

Айвенго відповів, що почувається набагато краще, ніж міг сподіватися.

— І все завдяки твоїй управності, мила Ребеко! — додав він. (...)

Вона поквапилася розповісти Айвенго все, про що дізналася. (...)

Угорі, уздовж зубчастих стін, а також на вузьких і закручених сходах

та в коридорах, що вели до бійниць та до інших місць оборони, лунав тупіт важкої і квапливої ходи озброєних слуг. Чулися голоси лицарів, що надихали своїх підлеглих і командували обороною, і ці голоси, брязкіт зброї і войовничі вигуки тих, хто одержував наказ, зливалися в один суцільний гук. Хоч які моторошні були ці згуки, провіщаючи щось іще страхітливіше, було в них, проте, щось урочисте, і шляхетна душа Ребеки не могла не відчути цього навіть у хвилину страшної небезпеки. Очі її засяяли, хоча вся кров відринула від щік, і вона, тремтячи від жаху й захвату водночас, пошепки промовила, чи то сама собі, чи то звертаючись до Айвенго, слова зі священного тексту: «Скрегоче сагайдак, спис і щит виблискують... лунають голоси зверхників і вигуки!»

Та Айвенго, наче того бойового румака¹, палила нетерплячка, і він усією душею поривався в бій, який віщували ці войовничі згуки.

— Якби мені доповзти хоч до отого віконця, — казав він, — хоч подивитися, якою буде ця битва! Якби мені дістати лук і пустити стрілу або хоч раз рубонути сокирою заради нашого визволення! Та все марно, усе марно — я безсилий і беззбройний!

— Не хвилюйся, шляхетний лицарю, — заспокоювала його Ребека. — Чуєш, як усе враз ущухло? Може, битви й не буде!

— Ти нічого не розумієш! — заперечив Айвенго. — Ця тиша означає тільки те, що всі вояки вже поставали на свої місця на мурах і тепер чекають нападу. Те, що ми чули, — то тільки далекий відгомін бурі. За кілька хвилин ти почуєш, як вона залютує тут з усією силою... Ой, якби ж то мені якось доповзти до того вікна!

— Така спроба зашкодить тобі, шляхетний лицарю, — зауважила Ребека, але, побачивши, який він страшенно збуджений, додала. — Я сама стану біля вікна і, як зумію, розповідатиму тобі, що там діється. (...)

Вона квапливо повідомила Айвенго подробиці, додавши:

— На узліссі суцільною стіною стоять лучники, проте вони в тіні, під деревами, і мало хто вийшов у відкрите поле.

— А які в них корогви? — спитав Айвенго.

— Я не бачу ні корогов, ні стягів, — відповіла Ребека.

— Чудасія! — пробурмотів лицар. — Іти приступом на таку фортецю — і не підняти ні корогов, ні стягів! Чи не видно принаймні їхніх проводирів?

— Найпомітніший лицар у чорному обладунку. Тільки він один озброєний з голови до ніг, і з усього видно, що всіма правує.

— Який девіз у нього на щиті? — спитав Айвенго.

— Щось на зразок залізної смуги впоперек щита й на чорному тлі — підвісна колодка голубого кольору.

— Кайдани й закріпи блакитні, — виправив її Айвенго (удаючись до висловів, усталених у геральдиці¹). — Не знаю, у кого міг би бути такий девіз, хоча відчуваю, що в цю хвилину він був би цілком прийнятний для мене самого! А що написано на щиті?

— На такій відстані я ледве бачу девіз, — відповіла Ребека, — та й то його видно лише тоді, коли сонце б’є просто в щит.

— А інших проводирів не бачиш? — допитувався поранений.

— Звідси я не бачу нікого, — сказала Ребека, — проте годі сумніватися, що на замок ідуть і з інших боків. Здається, вони рушили вперед. Наближаються... Господи Сіону, помилуй нас! Яке страшне видиво! Ті, що йдуть попереду, несуть величезні щити й дощані загороди. А решта посуваються за ними і, не зупиняючи ходи, напинають луки. Ось вони підняли луки. Мойсеїв Боже, прости створених тобою!

Її розповідь нагло перебила сурма — знак іти на приступ. (...)

Лучники, що звикли, вештаючись у лісах, майстерно орудувати луком і стрілами, діяли так «однокупно», як це називали в давнину, що жодна шпарина, де б захисники замку з’являлися хоча б на мить, не уникнула влучних стріл завдовжки десь із цілий ярд. Стрілянина була така рясна й невпинна, що стріли падали, наче град, хоча кожна з них мала свою ціль. Вони десятками шугали в кожну бійницю чи амбразуру, у кожне вікно, де міг випадково бути хтось із захисників, і дуже скоро двох чи трьох захисників було вбито й кількох поранено. Але прибічники Реджинальда Фрон-де-Бефа та його союзники, цілком покладаючись на своє зразкове озброєння та неприступність фортеці, виявили в захисті стійкість, гідну шаленства обложників. На хмару стріл, що безперестану сипалися на них, вони відповідали пострілами зі своїх арбалетів, луків, пращ та інших метавок. Обложники користувалися дуже ненадійним прикриттям і тому зазнали набагато більших утрат, аніж обложені. Сичання стріл і метавок супроводжували голосні вигуки, що відзначали кожну значну подію — втрату чи досягнення з того чи з того боку. (...)

Ребека знову визирнула й майже в ту саму мить вигукнула:

— Святі пророки! Фрон-де-Беф стявся із Чорним Лицарем! Вони сам на сам б’ються в проломі, а решта тільки дивляться на них і горлають. Боже праведний, заступися за гноблених і полонених!

Нараз вона скрикнула:

— Він упав!

— Хто впав? — спитав Айвенго. — Заради Пресвятої Діви, скажи, хто впав?

— Чорний Лицар, — ледь чутно мовила Ребека та одразу ж радісно і схвильовано загукала: — Ні, ні, дяка тобі, Боже битв! Він знову скочив на ноги й б’ється так, начебто в одній його руці прихована сила двадцятьох. Його меч зламався навпіл... Він вихопив сокиру в одного з йоменів... Удар за ударом відпирає він барона Фрон-де-Бефа. Велетень хилиться і здригається, наче дуб під сокирою дроворуба. Упав!.. Упав!

— Хто? Фрон-де-Беф?! — скрикнув Айвенго. _

— Так, Фрон-де-Беф! — відповіла Ребека. — Його люди метнулися йому на допомогу. На чолі їх став гордий храмовник. Спільними зусиллями вони змушують Чорного Лицаря зупинитися. Тепер потягли Фрон-де-Бефа на внутрішнє подвір’я замку.

— Обложники прорвалися крізь огорожу? — допитувався Айвенго.

— Авжеж, авжеж, прорвалися! — вигукнула Ребека. (...)

— Святий Георгію, допоможи нам! — вигукнув лицар. — Невже ці зрадливі йомени відступають?

— Ні, — заперечила Ребека, — вони поводяться, як личить хоробрим йоменам. Тепер ось Чорний Лицар зі своєю величезною сокирою підступає до воріт^ рубає їх. Гук від цих ударів можна розчути крізь гамір і крики битви. Йому на голову кидають з мурів каміння й колоди. Та відважний лицар не звертає на них аніякісінької уваги, начебто це пух або пір’я!

— Присягаюся святим Йоанном, — підвівшись на лікті, радісно мовив Айвенго, — я гадав, що в цілій Англії тільки один лицар здатний на таке діло!

— Брама двигтить! — провадила Ребека далі. — Ось вона тріснула, розпадається під його ударами... Вони вдерлися через пролом, захопили вежу! О Господи, хапають захисників і кидають їх у рів з водою! О люди, якщо у вас зосталося хоча б щось людське, згляньтеся на тих, що не здатні вже опиратися вам! (...)

— Ох, Ребеко, — відповів Айвенго, — ти й уявити собі не можеш, як важко войовнику, досвідченому в лицарських подвигах, бути бездіяльному, начебто він якийсь чернець або жінка, тимчасом як круг нього здійснюють героїчні вчинки інші! Адже бій — то наш хліб щоденний, дим бойовиська — те повітря, що ми ним дихаємо! Ми живемо, хочемо жити не інакше як в ореолі перемоги й слави! Такі закони лицарства, ми прися-глися виконувати їх і жертвуємо заради них усім, що дороге нам у житті.

— Гай-гай, хоробрий лицарю, — мовила красуня єврейка, — то що ж це, як не жертви демонові суєтності й самоспалення перед Молохом! Що буде вам винагородою за всю кров, що ви її пролили, за всі труди й незгоди, що ви їх зазнали, за ті сльози, що до них спричинилися ваші діла, коли смерть зламає ваші списи й випередить найпрудкішого з ваших румаків?

— Що буде винагородою?! — вигукнув Айвенго. — Як що? Слава! Слава! Вона позолотить наші могили й увічнить наше ім’я!

— Слава? — перепитала Ребека. — Невже ж отой заіржавілий панцир, що висить у подобі жалобного герба над темним, вогким лицаревим склепом, чи ота понівечена подоба з напівзатертим написом, що його неосвічений чернець заледве може прочитати, наставляючи мандрівника, — невже оце вважають гідною винагородою за зречення всіх ніжних стосунків, за ціле життя, що минуло в лихих пригодах заради того, аби чинити лихо іншим? (...)

— Присягаюся, — перебив її, не дослухавши до кінця, лицар, — ти, дівчино, говориш про те, чого тобі не дано знати! Ти хотіла б загасити чистий світильник лицарства, з допомогою якого тільки й можна розпізнати, що шляхетне, а що нице. Лицарська наснага відрізняє хороброго войовника від простолюдця і від дикуна; вона вчить нас цінувати своє життя значно нижче, ніж честь, не зважати ні на які нестатки, турботи і страждання, не боятися нічого, крім неслави. Ти не християнка, Ребеко, тому й не здатна пізнати тих шляхетних почуттів, котрі хвилюють душу дівчини, коли її коханий іде на високий подвиг, щоб засвідчити силу свого кохання. Лицарство! А чи знаєш ти, дівчино, що воно є джерелом найчистіших і найшляхетніших прихильностей, підпорою пригноблених, захистом скривджених, твердинею захисту супроти сваволі владарів! Без нього честь дворянина була б пустим звуком. Свобода теж знаходить своїх найкращих заступників у списах і мечах лицарів! (...)

Фрон-де-Бефа було смертельно поранено. Товариші поклали його в замковій залі й знову стали до бою. Барон помирав у тяжких фізичних і душевних муках, шкодуючи, що не може сповідатися в численних злочинах. Аж тут до нього навідалася служниця Ульріка. Нагадавши про всі приниження, яких вона, спадкоємиця давнього шляхетного роду, зазнала від Фрон-де-Бефа та його батька, стара повідомила, що підпалила замок. Невдовзі вогонь оточив ложе, на якому сипав прокльонами безпорадний барон. У пожежі загинула й Ульріка.

Бій тривав. Де Брасі мужньо захищався, але зрештою Чорний Лицар узяв його в полон. Айвенго, леді Ровену та Ісака було врятовано. Лише Ребеку не вдалося вирвати з рук храмовника. Він забрав дівчину до монастиря Темплстоу, що був осідком лицарів Храму.

Уранці лісові розбійники та звільнені бранці зібралися біля священного дуба, щоб відсвяткувати перемогу. Седрік подарував свободу слугам Вамбі та Ґурту, а Чорний Лицар відпустив на волю де Брасі. На прощання Локслі дав Чорному Лицарю мисливський ріг, що будь-якої хвилини міг скликати на допомогу лісових братів.

Наступного дня де Брасі дістався Йоркського замку, де перебував принц Джон. Він розповів про розгром замку Фрон-де-Бефа й повідомив, що Чорний Лицар — це король Річард. Приголомшений принц віддав наказ потайки схопити брата, але де Брасі відмовився його виконувати. Узяти на себе цю чорну справу зголосився Вальдемар Фіц-Урс.

Тим часом Ісак прибув до Темплстоу, щоб викупити Ребеку, але, на біду, натрапив там на великого магістра Луку Бомануара. Цей суворий чоловік прибув з метою очистити орден тамплієрів від розпусти та вседозволеності. Звістка про те, що в монастирі перебуває єврейська дівчина, викрадена одним з лицарів Храму, обурила великого магістра.

А втім, його зовсім не цікавили ані доля Ребеки, ані відновлення справедливості. Замість покарати злочинця, Бомануар переклав усю провину на плечі бідолашної дівчини. Він заявив, що храмовник учинив зле не з власної волі, а під впливом диявольських чар молодої єврейки. Аби довести її провину, магістр

організував суд, на якому брехливі свідки навели численні «факти» чаклунства Ребеки.

Під час цього лицемірного судилища дівчина поводилася надзвичайно мужньо, на відміну від Буаґільбера, який так і не наважився сказати правду. Не визнавши своєї провини, Ребека скористалася останньою можливістю врятуватися — правом Божого суду. За законом, звинувачену могли виправдати, якщо її захисник у двобої переможе храмовника. У разі відсутності такого захисника або його поразки Ребеку мали стратити як чаклунку. Для пошуків оборонця дівчині було надано лише два дні. Про все це Ребека сповістила батькові, і той кинувся розшукувати Айвенго.

Тим часом Буаґільбер спробував переконати дівчину втекти з монастиря разом з ним. Розуміючи, що за порятунок доведеться платити прихильністю, Ребека рішуче відмовилася.

Розділ XL

Чорний Лицар їхав лісом у супроводі Вамби. Несподівано на них напав загін озброєних вершників. Чорний Лицар мужньо прийняв бій.

(...) Хоч які хоробрі були його супротивники, а проте позадкували від могутньої руки, кожен помах якої звістував їм смерть. Здавалося, ніби він сам подолає всіх ворогів. Аж тут наспів лицар у синьому обладунку, який досі тримався віддалік; він підострожив коня і, наставивши списа не на вершника, а на коня, смертельно вразив цю благородну тварину.

— Це підступний удар! — вигукнув Чорний Лицар, коли кінь упав набік, потягнувши його за собою.

Тієї самої миті Вамба засурмив у ріг: усе сталося так швидко, що він не встиг зробити цього раніше. Несподіваний звук рога примусив убивць сахнутися назад, а Вамба, байдуже, що був погано озброєний, не роздумуючи кинувся вперед і допоміг Чорному Лицареві підвестися.

— Не соромно вам, ниці боягузи?! — вигукнув лицар у синьому панцирі, певне проводир. — Чи не розбіглися ви від звичайного ріжка, у який здумалося засурмити блазневі?

Підбадьорені цими словами, вони знову кинулися на Чорного Лицаря, що, притулившись до стовбура товстого дуба, відбивався самим мечем. Підступний лицар озброївся тим часом іншим списом і, дочекавшись хвилини, коли його могутній супротивник був змушений відбиватися на всі боки, помчав на нього, наміряючись пришпилити його списом до дерева. Та Вамба й цього разу став йому на заваді. Не маючи великої сили, але бувши спритним, блазень скористався з того, що бійці, захопившись боротьбою з лицарем, не звертали на нього уваги, і встиг запобігти нападу Синього Лицаря, покалічивши ноги його коня ударом меча. Кінь і вершник попадали на землю. Проте становище Чорного Лицаря й далі було вкрай небезпечним, бо на нього з усіх боків нападали озброєні з голови до ніг воїни. Він, і на мить не зупиняючись, боронився від напасників мечем і вже почав знемагати від утоми, аж тут влучна стріла пробила і вклала на місці одного з найдужчих його супротивників. Тієї самої миті на галявину під проводом Локслі й веселого самітника висипала юрма йоменів. Вони одразу ж устряли в бій, і незабаром негідники всі як один полягли вбиті або смертельно поранені. (...)

Блазень підбіг до проводиря вбивць, що лежав, привалений конем, і так забився, що не міг ані бігти, ані боронитися.

— Ну ж бо, хоробрий вояче, — сказав Вамба, — дай-но я прислужуся тобі зброєносцем, як уже прислужився конюхом. Я тебе з коня зняв, я з тебе й шолом зніму.

Кажучи це, він досить безцеремонно зняв шолом з голови Синього Лицаря, і перед очима в усіх з’явилися сиві кучері й обличчя, що його Чорний Лицар аж ніяк не сподівався побачити за таких обставин.

— Вальдемаре Фіц-Урс! — зчудовано вигукнув він. — Що могло спонукати людину твого стану й твоєї доброї слави взятися до такого ганебного діла?

— Річарде, — звівши на нього очі, відповів полонений лицар, — погано ж ти розумієшся на людях, якщо не знаєш, до чого можуть довести честолюбство і мстивість.

— Мстивість? — перепитав Чорний Лицар. — Таж я ніколи не кривдив тебе. За що ти помщаєшся мені?

— За мою дочку, Річарде, з якою ти не захотів узяти шлюб. Хіба це не достатня образа для нормана не менш високого роду, ніж твій? (...)

— Ти не просиш пощади, Вальдемаре? — спитав король.

— Хто втрапив у пазурі до лева, той знає, що це було б марно, — відповів Фіц-Урс.

— То бери її непрохану, — мовив Річард, — лев не живиться падлом. Дарую тобі життя, але з тією умовою, що протягом трьох днів ти покинеш Англію, поїдеш і заховаєш свою ганьбу у своєму норманському замку й ніколи не насмілишся згадувати ім’я Джона Анжуй-ського у зв’язку з цим підступним злочином. Якщо виявиться, що ти перебуваєш на англійській землі пізніше за цей визначений термін, ти загинеш; а якщо найменшим натяком кинеш тінь на честь мого дому, присягаюся святим Георгієм, ти не втечеш від мене й не порятуєшся від мене навіть у церкві! Я повішу тебе на вежі твого власного замку на поживу воронам... Локслі, я бачу, твої йомени вже встигли переловити коней. Дайте одного коня цьому лицареві й відпустіть його з миром!

— Коли б я не думав, що чую голос, якому повинен беззаперечно коритися, — відповів йомен, — я залюбки послав би вслід цьому негіднику добрячу стрілу, аби увільнити його від довгої подорожі.

— У тебе англійська душа, Локслі, — сказав Чорний Лицар, — і ти чуттям угадав, що мусиш мені коритися. Я Річард, король англійський!

Зачувши ці слова, промовлені з величчю, гідною високого становища й благородної вдачі Річарда Левове Серце, усі йомени вклякли перед ним,

шанобливо виказуючи свою вірність і просячи в нього прощення за свої провини.

— Устаньте, друзі мої, — милостиво промовив Річард, дивлячись на них зі звичайною привітністю, що встигла загасити полум’я раптового гніву. Його обличчя ще пашіло від напруги, та вже нічим не нагадувало про нещодавню шалену сутичку. — Устаньте, друзі мої! Вашу сваволю як у лісах, так і в чистому полі спокутує вірна служба, яку ви виявили моїм нещасним підданцям під мурами Торкілстона, а також те, що сьогодні ви виручили з біди вашого

короля. Устаньте, мої васали, і будьте мені завжди вірними підданцями. А ти, хоробрий Локслі...

— Не звіть мене вже Локслі, володарю, і знайте те ім’я, котре сьогодні відоме багатьом і, цілком можливо, що його вже чула й ваша величність... Я Робін Гуд із Шервудського лісу.

— Отже, це ти — король розбійників і ватаг лісових одчайдухів? — сказав король. — Хто ж не знає твого імені! Слава про тебе дійшла й до Палестини! Та будь певен, мій славний розбійнику, жоден учинок, сподіяний за моєї відсутності й у породжені нею неспокійні часи, не буде поставлено тобі на карб як провину. (...)

Чорний Лицар та Айвенго приїхали до Сакса. Дізнавшись, що Чорний Лицар — це Річард Левове Серце, Седрік розгубився, але, отямившись, визнав владу короля і помирився із сином. Ательстан, з яким Седрік мріяв одружити свою вихованку, відмовився від шлюбу, пояснивши це тим, що Ровена й Айвенго давно кохають одне одного. Відтак щасливий Седрік з легкою душею дав згоду на їхнє весілля.

Тим часом Ісак передав Айвенго листа від Ребеки. Попри фізичну слабкість, юнак одразу вирушив у дорогу. Надвечір другого дня навколо арени прецепторії¹ зібралося чимало глядачів...

Розділ XLIII

(...) Бідолашну Ребеку підвели до чорного стільця, що стояв поряд з вогнищем. Глянувши на страхітливе місце страти, не менш жахливої для уяви, ніж нестерпно болісної для тіла, вона здригнулася, заплющила очі й, мабуть, молилася, бо видно було, як ворушаться її губи; та вголос не промовила й слова. За хвилину вона розплющила очі, пильно глянула на вогнище, начебто хотіла осягнути думкою лиху долю, яка чекала на неї, а тоді поволі відвела очі.

Тим часом великий магістр посів своє місце, і, коли всі лицарі, суворо дотримуючись кожен свого звання, поставали обіч нього й за ним, пролунали гучні й протяглі звуки сурм, сповістивши, що суд зібрався і починає свою роботу. (...)

Знову зазвучали сурми, і герольд, вийшовши на арену, голосно вигукнув:

— Слухайте! Слухайте! Слухайте! Ось хоробрий лицар Бріан де Буа-ґільбер, готовий стятися з будь-яким вільнонародженим лицарем, котрий захоче виступити на захист єврейки Ребеки, якій подаровано право виставити за себе перебійця на двобої. Такому її заступнику присутній тут превелебний і звитяжний владика й великий магістр дозволяє битися на рівних правах, надаючи йому однакові умови щодо місця, напрямку сонця й вітру й усього іншого, що стосується цього чесного двобою.

Знову пролунали сурми, а тоді залягла тиша... (...)

Тим часом герольд казав Ребеці:

— Дівчино, шляхетний і превелебний владика й великий магістр звелів запитати: чи є в тебе заступник, який виявив бажання стати від твого імені на герць? Чи, може, ти визнаєш себе справедливо засудженою до страти?

— Перекажіть великому магістрові, — відповіла Ребека, — що я наполягаю на своїй невинності, не визнаю, що я заслуговую страти, і не хочу сама бути винною в пролитті власної крові. Скажіть йому, що я вимагаю відкласти виконання присуду, наскільки це допускають його закони,

і зачекаю, чи не пошле мені заступника милосердний Бог, до якого я волаю в годину моєї надзвичайної скрути. Та коли мине призначений термін і не буде в мене заступника, то нехай здійсниться свята воля Божа!

Герольд повернувся до великого магістра й переказав йому Ребеччину відповідь.

— Нехай Бог боронить, — сказав Лука Бомануар, — аби хтось міг поскаржитися на нашу несправедливість, хоч би то був чи єврей, чи поганин! Поки вечірні тіні не проляжуть із заходу на схід, ми почекаємо, чи не з’явиться заступник цієї нещасної жінки. А коли сонце поверне на захід, нехай вона готується до смерті.

Герольд переказав Ребеці магістрові слова. Вона покірно кивнула головою, склала руки на грудях і звела очі до неба, начебто шукаючи там помочі, якої навряд чи могла сподіватися на землі. У цю страшну хвилину вона почула Буаґільберів голос. Він говорив пошепки, та вона здригнулася, і його мова набагато більше стривожила її, аніж герольдові слова.

— Ребеко, — сказав храмовник, — ти мене чуєш?

— Мені немає до тебе ніякого діла, жорстокосердий, — відповіла нещасна дівчина.

— Нехай так, але ти розумієш, що я кажу? — провадив далі храмовник. — Я сам лякаюся звуків свого голосу й не зовсім розумію, де ми тепер і задля чого опинилися на арені. Ця загорожа, арена, стілець, на якому ти сидиш, оберемки хмизу... Я знаю, навіщо це все, та не годен уявити, що це дійсність, а не страшне видиво. Воно сповнює розум страхітливими образами, але не переконує його в їхній реальності.

— Мій розум і всі мої почуття, — сказала Ребека, — переконують мене, що це вогнище має спалити моє тіло й відкрити мені болючий, але недовгий перехід до кращого світу. (...)

— Слухай, Ребеко, — натхненно промовив Буаґільбер, — ти маєш змогу врятувати своє життя і свободу, і про це й уявлення не мають усі ці негідники та священники. Швидше сідай мені за спину, на мого Замора, шляхетного коня, він іще жодного разу не зрадив свого вершника. Я виграв його у двобої проти султана трапезундського. Сідай, кажу тобі, до мене за спину, і за годину ми втечемо від будь-якої погоні. Перед тобою відкриється новий світ радощів, а мені — нове поле слави.

— Спокуснику, — сказала Ребека, — іди геть! Навіть цієї миті тобі несила хоча б на волосину похитнути мою постанову. Навколо мене самі вороги, але ти серед них — найстрашніший. Іди, Бога ради!

Альберт Мальвуазен, стривожений і занепокоєний їхньою занадто тривалою бесідою, під’їхав, щоб припинити розмову.

— Вона зізналася у своєму злочині, — запитав він Буаґільбера, — чи й досі затялась і заперечує?

— Саме так — затялась і заперечує, — відповів Буаґільбер.

— Якщо так, наш шляхетний брате, — сказав Мальвуазен, — тобі залишається одне — стати на своє місце й почекати, поки звечоріє. Поглянь, тіні вже довшають. (...)

Загальна думка схилялася до того, що ніхто за єврейку, та ще й звинувачену в чаклунстві, не заступиться, а лицарі, яких підбурив Мальвуазен, зашепотілися, що час би вже оголосити, що Ребеччина запорука програна. Та в цю хвилину на полі з’явився лицар, що чимдуж мчав до арени. Сотні голосів загорлали: «Заступник, заступник!» — і, незважаючи на забобонний страх перед чаклункою, натовп гучно вітав лицаря, що заїхав за огорожу арени. Проте, роздивившись його зблизька, глядачі були розчаровані. Його кінь, проскакавши учвал багато миль¹, здавалося, падав від утоми, та й сам вершник, що так відважно примчав на бойовище, ледве тримався в сідлі через те, що був або недужий, або зморений, або й від того й від того водночас.

На герольдову вимогу оголосити своє ім’я, стан і мету свого прибуття лицар відповів сміливо й відверто:

— Я, добрий лицар шляхетного роду, приїхав, щоб мечем і списом виправдати дівчину Ребеку, дочку Ісака з Йорка, довести, що вирок, оголошений їй, несправедливий і не має під собою жодних підстав, а також оголосити сера Бріана де Буаґільбера зрадником, убивцею і брехуном і, щоб потвердити це, ладен стятися з ним на цій арені й перемогти з Божою поміччю, заступництвом Богородиці та святого Георгія.

— Передусім, — сказав Мальвуазен, — прибулець має довести, що він справді лицар і почесного роду. Наш орден не дозволяє своїм захисникам виступати проти безіменних людей.

— Моє ім’я, — відказав лицар, відкриваючи забороло свого шолома, — відоміше, ніж твоє, Мальвуазене, та й рід мій старовинніший за твій. Я Вілфред Айвенго.

— Зараз я не стану з тобою битися, — глухим, зміненим голосом сказав Буаґільбер. — Залікуй спершу свої рани, дістань кращого коня, і тоді, може, я вважатиму за гідну для себе справу вибити з твоєї голови дух хлопчачої хвальковитості.

— Отже, пихатий храмовнику, — сказав Айвенго, — ти вже забув, що двічі був повергнутий моїм списом? Згадай бойовище в Акрі, згадай турнір в Ашбі! Пригадай, як ти похвалявся в залі для гостей у Ротервуді й виклав свій золотий ланцюг проти мого хреста з мощами як запоруку того, що битимешся з Вілфредом Айвенго заради твоєї втраченої честі. Присягаюся моїм хрестом і святинею, яка зберігається в ньому, що, коли ти зараз же не зітнешся зі мною у двобої, я ославлю тебе як боягуза в усіх дворах Європи й у кожній прецепторії твого ордену!

Буаґільбер, вагаючись, глянув на Ребеку, а тоді розлючено вигукнув, звертаючись до Айвенго:

— Саксонський собако, бери свого списа й готуйся до смерті, що її сам на себе накликав! (...)

Великий магістр, що весь час тримав у руці Ребечину рукавичку, нарешті кинув її на бойовище й промовив фатальне слово:

— Починайте!

Загули сурми, і лицарі чимдуж помчали один на одного. Як усі й гадали, зморений кінь Айвенго й сам знесилений вершник упали, не встоявши перед влучним списом храмовника та натиском його баского коня. Усі передбачали такий кінець змагання. Та, незважаючи на те, що Вілфредів спис лише ледь доторкнувся до щита його супротивника, на загальний подив усіх присутніх, Буаґільбер похитнувся в сідлі, виковзнув зі стремен і впав на арену.

Айвенго вивільнив з-під коня ногу й швидко підвівся, прагнучи спробувати щастя з мечем у руках. Проте суперник не підводився. Айвенго поставив йому на груди ногу, притулив кінчик меча до його горла й звелів здаватися, бо інакше погрожував смертю. Буаґільбер не відповідав.

— Не вбивай його, пане лицарю! — вигукнув великий магістр. — Дай йому висповідатися і дістати розгрішення, не губи й душу, і тіло. Ми визнаємо його переможеним.

Великий магістр сам зійшов на бойовище й наказав зняти шолом з переможеного лицаря. Очі Буаґільбера були заплющені, й обличчя ще пашіло багрянцем. Поки всі здивовано дивилися на нього, очі його розплющилися, але погляд зупинився і потьмянів. Обличчя втратило рум’янець і вкрилося мертвотною блідістю. Не вражений списом свого супротивника, він помер як жертва власних непогамованих пристрастей.

— Оце воістину суд Божий, — мовив великий магістр, звівши очі до неба. (...)

Ребеку було врятовано. Після вінчання Айвенго й Ровени вона разом з батьком покинула Англію.

Переклад Ю. Лісняка та Г. Лозинської

Запитання і завдання до проттаного

1. Перекажіть розмову, що відбулася між де Брасі та Ровеною. Чи вдалося, на вашу думку, лицареві зламати волю саксонки?

2. Про що говорили Бріан де Буаґільбер і Ребека? У який момент їхньої розмови свавільний лицар відчув повагу до дівчини? Чому він вирішив розповісти Ребеці про свої життєві плани? Як поставилася до цього героїня?

3. Як поводилася Ребека під час штурмування замку? У чому виявилася жертовність її кохання до Айвенго? Чи оцінив лицар відданість дівчини? Обґрунтуйте свою думку.

4. Розкажіть про останній двобій між Буаґільбером і Айвенго. Чи можна вважати перемогу Айвенго виявом вищої справедливості? Чому?

5. Порівняйте образи Ровени та Ребеки. Яка із цих героїнь вам більше сподобалася? Чому?

6. Які відомості про середньовічну Англію ви почерпнули з роману «Айвенго»? Які негативні явища суспільного життя зображено у творі?

7. Подискутуймо! Кого нині називають справжніми лицарями? Чи існують такі люди сьогодні?

8. Робота в парах, Кому з героїв роману «Айвенго» належать слова «Тільки на спробному камені вивіряється щире золото»? Які думки викликало у вас це висловлювання?

9. Групова робота. Перечитайте епізод, у якому Ребека стежить за штурмуванням замку. Розділившись на дві групи, виконайте одне із запропонованих завдань.

А. Навколо яких питань виникла суперечка між Ребекою та Айвенго? Хто з них, на вашу думку, правий? Обґрунтуйте свою позицію.

] В епізоді, який ви щойно перечитали, штурм замку описує Ребека. Поясніть, навіщо автор удався до такого прийому. Що змінилося б у картині бою, якби її відтворював оповідач?

10. Творча лабораторія Напишіть твір на одну із запропонованих тем: «Мій улюблений герой (моя улюблена героїня) у романі В. Скотта “Айвенго”»; «Чи існують лицарі сьогодні?»; «Коли слабка жінка стає сильнішою від могутнього лицаря... (За романом “Айвенго” В. Скотта)».

ЛІТЕРАТУРА ПРОТИ ВІЙНИ

ВІРШІ, ОПАЛЕНІ ВОГНЕМ ВІЙНИ

Літературна розминка. Назвіть свої улюблені літературні твори, присвячені Другій світовій війні. У чому, на ваш погляд, полягає їхня цінність? ¹

1 вересня 1939 р. гітлерівська Німеччина розв’язала Другу світову війну, яка тривала до 2 вересня 1945 р. Цю війну визнано наймас-штабнішою в історії людства, адже за площею бойових дій, кількістю жертв і жорстокістю вона перевершила всі попередні збройні конфлікти.

Мільйони загиблих, тисячі знищених міст і сіл, сотні розорених музеїв і церков...

Пам’ять про ті лиховісні часи та незламний людський дух закарбувалася в численних літературних творах. Особливе місце серед них посідають вірші, написані свідками й учасниками подій, які відбувалися в різних куточках охопленого війною світу.

Видатний німецькомовний поет, перекладач, автор збірок «Параболи ландшафту», «Таємниця і зречення», «Свідок часу», «Перспектива і ретроспектива», «Розплющеними очима», «Діяння і мрії» Альфред Марґул-Шпербер (справжнє прізвище — Шпербер) народився у єврейській сім’ї на Буковині. Навчався поет у Чернівецькій гімназії.

Під час Першої світової війни родина Шперберів перебралася до Відня, а невдовзі Альфреда було відправлено на Східний фронт. Там він написав пацифістський¹ цикл віршів «Болючий час». Після війни поет повернувся до Чернівців, де студіював юриспруденцію і продовжував займатися літературною творчістю.

Протягом 1920-1924 рр. Марґул-Шпербер здійснив подорожі до Франції та Америки, у яких познайомився з багатьма відомими письменниками й перекладачами. Ці контакти відіграли важливу роль у його літературному розвитку. Проте художня творчість не приносила статків, тож Шпербер мусив працювати вуличним торговцем, робітником-металістом, мийником посуду, клерком тощо. Повернувшись із мандрівок, він редагував місцеву газету в Чернівцях, а згодом переїхав до Південної Буковини, де служив секретарем на ковбасній фабриці. Увесь цей час Шпербер публікував свої вірші.

У 1940 р. через російську окупацію поет емігрував до Бухареста. Заступництво друзів урятувало Шпербера від нацистських таборів. Однак доля одноплемінників, послідовно винищуваних гітлерівцями, так само як і страждання інших народів під час Другої світової війни, увійшла в плоть і кров його поезії.

консультація філолога

Цій темі Шпербер присвятив і вірш «Про назву концтабору Бухенвальд». Згаданий у назві твору концтабір було розташовано неподалік від міста Веймара — одного з найважливіших культурних осередків Німеччини. Гітлер любив і шанував Веймар як символ національної культури, тому прагнув перетворити його на взірцеве місто нової Німеччини. За його задумом, поряд з таким містом мала бути сувора «виправна колонія для не гідних жити в нацистській державі».

Поєднання осяяного генієм Ґете й Шиллера Веймара з Бухенвальдом — місцем ув’язнення вигнанців нового режиму — мало стати зразковою моделлю Третього рейху. Однак за межами нацистської ідеології це сприймалося як поєднання непоєднуваного, трагічне співіснування гуманістичної культурної традиції та антигуманістичної політики в самому серці Німеччини.

У своєму вірші Марґул-Шпербер натякає не лише на ганебну близькість Веймара та Бухенвальда, а й на певні перегуки між назвами концтабору і його рідної землі: дослівно «Бухенвальд» перекладається як «буковий ліс»; Буковина — край буків. Через такі перегуки поет висвітлює свою особисту дотичність до Німеччини, її історії, культури, зрештою — до тих трагедій, що відбувалися на німецькій землі за часів нацизму та Другої світової війни.

ПРО НАЗВУ КОНЦТАБОРУ БУХЕНВАЛЬД

Як близько звідси Веймар гомонів!

А тут — навіки мовкли голоси...

Мене проймає невимовний гнів,

Бо й край мій зветься: Букові ліси.

Давно було це: килим з ніжних трав,

Ліс буковий, так пам’ятний мені... Хлопчиськом на поляні я лежав,

Пливли біляві хмари в вишині.

0 лютий час, що сон дитячий стер

1 кожен спомин взяв у колію!..

Коли я чую слово це тепер —

Не можу юність згадувать свою.

Бо в спомини мої вповза кошмар,

Який виймає серце із грудей:

А чи оте біляве пасмо хмар Було не димом спалених людей?

Переклад П. Рихла

Запитання і завдання до прогитаного

1. Визначте тему прочитаного вірша. Як вона пов’язана із життєвим шляхом автора?

2 Розкрийте зміст протиставлення Веймара та Бухенвальда в перших двох рядках вірша Шпербера.

З, Яким постає рідний край ліричного героя у творі?

4 Коли розвіялися дитячі спогади ліричного героя? Чому він не може згадувати свою юність? Наведіть відповідні цитати.

5. Творча лабораторії Створіть словесну ілюстрацію до прочитаного вірша.

Видатний польський поет Константи Ільдефонс Ґалчинський з’явився на світ у Варшаві в сім’ї залізничного техніка. На початку Першої світової війни родина Ґалчинських переїхала до Москви. Там Константи навчався в польській школі, а вже після повернення на батьківщину (1918) закінчив гімназію і почав студіювати англійську й класичну філологію у Варшавському університеті. До освіти він ставився легковажно, як згодом і до військової кар’єри: почавши армійську службу кандидатом в офіцери, закінчив її рядовим.

Зовсім інакше юнак сприймав літературну творчість. Дебютував він 1923 р. сатиричними віршами. їх було надруковано в часописі «Квадрига», що видавався однойменним літературним угрупованням. Потім Ґалчинський писав різнопланові поезії, поеми, радіоп’єси. Чимало його віршів стали популярними піснями.

Упродовж 1931-1933 рр. поет обіймав посаду аташе з питань культури в польському посольстві в Берліні, потім кілька років прожив з родиною у Вільнюсі, а від 1936 р. знову оселився у Варшаві, де друкувався в часописі «Просто з мосту». У 1939 р. Іалчинського мобілізовано до армії. Невдовзі він потрапив у німецький полон і близько п’яти років провів у таборах.

‘Коментар ар^&аріуса

Підґрунтям для розвитку воєнної теми у творчості Ґалчинського став власний життєвий досвід. Один з найяскравіших творів цієї тематики — вірш «Пісня про солдатів з Вестерплятте», присвячений героїчній обороні півострова Вестерплятте, що неподалік від міста Гданська. Упродовж першого тижня Другої світової війни польський гарнізон на цій ділянці стримував натиск нацистів, які значно перевищували його за кількістю та якістю озброєння.

Після звільнення з полону Ґалчинський мешкав у Парижі та Брюсселі, а 1946 р. повернувся на батьківщину. У Кракові поет активно друкувався в часописі «Огляд», заснував невеличкий театр «Зелений гусак», співпрацював з кабаре «Сім котів». А втім, найзначніші свої твори він написав уже на схилі літ.

Ґалчинський любив розіграші, містифікації, зізнавався навіть, що завжди мріяв бути фокусником. Така схильність позначилася і на його поезії, яка балансувала на межі сміху й суму, театральної гри й загрозливої реальності. Твори митця часто викривають нісенітність у повсякденному житті й людських взаєминах. Не випадково польський поет Л. Стафф зауважив, що своїми віршами Ґалчинський майстерно продемонстрував, «скільки ж то безглуздя в поезії і поезії — у безглузді».

ПІСНЯ ПРО СОЛДАТІВ З ВЕСТЕРПЛЯТТЕ

Коли вже дні спинили плин І випало вмирати,

До неба лавами пішли Солдати з Вестерплятте.

(А літо було гарне того року.)

І так співали: «То пусте,

Що нам боліли рани, —

Зате ж весела путь веде На осяйні поляни.

(А на землі того року було стільки вересу.)

Стояли в Гданську ми, як мур,

Не брали нас гармати.

Тепер ми в хмарах після бур,

Солдати з Вестерплятте». ^І

І ті, чий слух сяга зірок,

Зір плине в даль бездонну —

Почули в небі рівний крок Морського батальйону.

І спів лунав такий: «Аби Не згаять час чудесний,

Ми грітись будем в теплі дні На вересі небеснім.

Коли ж подмуть вітри зими І стане сніг кружляти Понад Варшавою — то ми, Солдати з Вестерплятте».

Переклад О. Карпенка

Запитання і завдання до прогитаного

1 Від якої особи написано вірш «Пісня про солдатів з Вестерплятте»? Чому?

2 Як у творі розкрито мужність і самозречення солдатів? Обґрунтуйте відповідь цитатами.

3 Знайдіть у вірші приклади протиставлення війни й мирного життя.

4 Визначте основну думку «Пісні про солдатів з Вестерплятте».

СИЛА ЛЮДСЬКИХ ПОЧУТТІВ ПРОТИ СИЛИ ВІЙНИ

Літературна розминка. Які загальнолюдські цінності утверджують літературні твори, присвячені Другій світовій війні?

Василь Володимирович Биков — відомий білоруський прозаїк, удостоєний на батьківщині почесного звання «народний письменник», людина щедрого таланту й кришталевого сумління, яку називають совістю Білорусі. Биков увійшов в історію літератури як митець воєнної теми, але завжди говорив, що війна йому не цікава. «Значно більше мені хочеться розмірковувати не про війну, а про моральний світ людини й можливості Ті духу», — зауважував він.

Майбутній письменник з’явився на світ 19 червня 1924 р. в селі Бички Вітебської області. Батьки його були простими селянами. З дитинства хлопець захоплювався малюванням, тому після закінчення восьмирічки вступив на скульптурне відділення Вітебського художнього училища. Однак невдовзі навчання довелося покинути: стипендії було скасовано, а родина платити за Василеву освіту не могла. Незважаючи на скрутні обставини, наполегливий юнак не опустив руки й в червні 1941 р. екстерном склав іспити за десятий клас.

Коли почалася Друга Світова війна, Биков працював на будівництві оборонних споруд в Україні. У Білгороді він відстав від своєї колони і його ледь не розстріляли червоноармійці за підозрою в шпигунстві. У 1942 р. Василя мобілізували. Спочатку він служив у піхоті, потім — у винищувальній протитанковій артилерії.

На фронті майбутній письменник пережив чимало випробувань, двічі був поранений, потрапляв до списків зниклих безвісти, його ім’я навіть залишилося на одній з братських могил.

І^ікуві подробиці

«Не забудьте!» — звертався Биков до сучасників. Він не раз говорив від імені мертвих, маючи на це повне право. У 1944 р. весь полк Василя Володимировича поліг у боях за Кіровоград (нині — Кропивницький). «Мене було поранено в ногу, — згадував потім письменник. — Один танк повернув на мене. Я кинув протитанкову гранату, але невдало, і ледве встиг підібгати ноги. Танк буквально втиснув у сніг поли моєї шинелі... Уранці село знову атакували німецькі танки, зім’яли оборону. Я виповз із хати на дорогу, де мене підібрала підвода, яка останньою йшла із села. Один танк зупинився проти нашої хати й розстріляв Ті. Будинок загорівся. Вочевидь, усе це й спостерігав мій командир батальйону. Він, звісно, не знав, що за п’ятнадцять хвилин мені вдалося виповзти на вулицю. Після шпиталю я потрапив в іншу частину». Так Биков потрапив до списку загиблих. Уже після перемоги письменник поклав квіти біля обеліска над братською могилою на Кіровоградщині, де в переліку полеглих бійців 111-ї стрілецької дивізії значилось і його ім’я.

Після лікування в шпиталі Биков пройшов бойовий шлях від молодшого лейтенанта до командира взводу армійської артилерії, брав участь у визволенні Румунії, Болгарії, Угорщини, Югославії, Австрії.

Усю свою творчість Биков присвятив темі війни. На запитання, чому так сталося, він відповідав: «Напевне, тому, що минула війна була всеосяжною і там усьому було місце... Під час війни, як ніколи ні до, ні після неї, виявлялася важливість людської моральності, непорушність основних моральних критеріїв».

Відомим талановитий прозаїк став після публікації повісті «Третя ракета» (1962). Потім світ побачили його проникливі твори «Альпійська балада», «Мертвим не боляче», «Обеліск», «Піти й не повернутися», «Знак біди», «Сотников», «Дожити до світанку» та інші.

Інколи критики дорікали Василю Володимировичу за те, що в його книжках майже немає батальних сцен і воєнних реалій... Проте такі закиди Бикова не зачіпали, адже насамперед він мав на меті дослідити те, що відбувається з людиною в нелюдських умовах війни. Раз у раз повертаючи читачів у воєнне минуле, письменник прагнув розповісти їм гірку правду про той лихий час. Домагаючись реалістичного зображення, у своїх творах він максимально використовував відповідні можливості художнього часу, художнього простору, пейзажу.

Яітгратуро^навга довідку,

Художній час — час, відтворений у літературному тексті. Події в сюжеті можуть розгортатися послідовно, відбуватися одночасно, повертатися в минуле або забігати наперед. Так автор зосереджує увагу на важливих ситуаціях, коли герой стоїть перед вибором, виявляє свої ключові якості.

Художній простір — важливий компонент літературного твору, який визначає місце, де відбуваються події, зв’язуються сюжетні лінії, діють персонажі. Суттєву роль у створенні художнього простору відіграє пейзаж — картини природи в художньому тексті. Пейзаж має композиційне значення, виступає тлом, на якому відбуваються події, допомагає зрозуміти й відчути переживання, душевний стан героїв.

Одним з перших серед письменників СРСР Биков показав долю «маленької» людини на великій війні. Одним з перших він заперечив твердження радянських ідеологів про те, що полон — вина й ганьба солдата, змалювавши його як трагедію, гідну співчуття. Ці здобутки письменника яскраво втілилися в його знаменитій повісті «Альпійська балада».

Від середини 1990-х років Василю Володимировичу довелося пережити й цькування в державній пресі, і заборону своїх творів на батьківщині. На той час уже тяжко хворий, він змушений був виїхати до Європи. Однак останній місяць письменника минув у рідній Білорусі, яку він називав зеленою або смарагдовою країною.

ОТергбіртг себе

1. Про які риси характеру В. Викова свідчать факти його біографії? Як склалася доля письменника в роки війни?

2. Як особистий фронтовий досвід вплинув на творчість В. Викова? Схарактеризуйте особливості зображення війни в його творах.

3. Які книжки В. Викова ви можете назвати? Які проблеми порушував письменник у своїх творах?

4 Поясніть, що таке «художній час» і «художній простір».

5. Дайте визначення поняття «пейзаж». Схарактеризуйте роль пейзажу в художньому творі.

6. Подискутуймо! Чи мав рацію В. Биков, відмовляючись від розлогих описів батальних сцен та зображення воєнних реалій на користь дослідження моральних засад людського життя на війні? Обґрунтуйте свою думку.

7. Теми проектів. «“Совість Білорусі”: В. Биков — письменник і людина»; «Екранізації творів В. Викова»; «Особливості воєнної тематики у творчості В. Викова».

Перед читанням. Під час читання повісті В. Викова знайдіть у ній характерні ознаки жанру балади.

АЛЬПІЙСЬКА БАЛАДА (Скорочено)

1

Він упав, спіткнувшись об щось, і одразу ж підхопився, відчув: треба мерщій від цього місця, від убитого командофюрера¹; поки не схаменулися, треба десь зачаїтися, сховатися, а може й вирватись із заводу. Але крізь звихрену куряву, що заволокла цех, майже нічого не було видно, і він мало не вскочив у чорну прірву воронки, де була бомба. (...) Підхопився вже босоніж, колодки десь поспадали з ніг, і він збагнув, що це погано, — ногам зробилося дуже боляче на засипаній щебенем долівці.

Позаду тим часом уже залунали вигуки, в іншому кінці цеху гучно прокотилась автоматна черга. «Дідька лисого», — прошепотів він, одним духом перемахнув через повалену залізну ферму з перекриття, вихопився на похилений простінок, який ледве тримався. Курява од вибуху стала потроху спадати, розвіюватись, але ще добре ховала його. (...) Попереду, за якихось три кроки, зяяв дірою вищерблений мур зовнішньої огорожі, далі за ним, буцім у світі нічого й не сталося, тихо тулилося серед зелені кілька

будиночків, і зовсім близько вгорі, на схилі, рукою подати, вабив ліс і Альпи: його надія, його життя або смерть — його доля. (...)

Але ось попереду з-за кущів акації, мало не біля самих його ніг, вигулькнула дівчинка у квітчатій сукенці з коновкою¹ в руках. В очах у неї промайнув жах, вона зойкнула, і коновка з брязкотом покотилася по доріжці. Він мовчки промчав мимо, вискочив на ширшу вулицю, зиркнув в один бік, у другий — вулиця була порожньою. (...) Іван кинувся вбік, до молодої ялинки, і, пригнувшись, визирнув з-поміж гілля: через горбок, вилискуючи в траві бурою спиною, його слідом мчала вівчарка. (...)

Вівчарка розгонистими стрибками наближалася, прищуливши до голови вуха, витягнувши хвіст; уже було видно її роззявлену пащу з висолопленим язиком і жовтими іклами. Іван затамував віддих, намагаючись якнайкраще влучити, і, трохи не підпустивши собаку до каменя, вистрілив. І тієї ж миті збагнув — схибив. Пістолет шарпнуло стволом угору, засмерділо порохом, вівчарка загарчала лютіше. Тоді він, майже не цілячись, але фізично відчуваючи напрямок її страшного бігу, квапливо вистрілив удруге. І раптом тиха радість на мить спалахнула в його душі — собака заскавчав, перекинувся через голову й за якихось двадцять кроків од нього затіпався в траві всім тілом. Іван уже ладен був метнутися в ліс, як раптом угледів недалеко ще одного — величезний з підпалинами на боках вовкодав, широко викидаючи лапи, засапавшись мчав угору. (...)

Іван, не знаючи, як оборонитися, виставив уперед руки. Це був занадто рвучкий стрибок, Іван не встояв на ногах, пістолет випав, і вони обоє, людина й собака, покотилися по землі. Здавалося, усе швидко закінчиться, але Іван останньої миті встиг схопити вовкодава за нашийник і з нелюдським напруженням рук не дав зчепитися на собі його зубам. Собака дряпонув його кігтями, десь, тріснувши, роздерлась одежина. Іван, проте, щосили тримаючи пса за нашийник, лівою рукою схопив його за передню лапу й крутнув. Отак вони ще разів зо два перекотилися одне через одного — собака й людина — і знов опинилися поруч. Іван викинув убік ноги й намагався якось вилізти на вовкодава, але той оскаженіло поривався до нього, й Іван відчув, що довго так не витримає. Тоді він востаннє зібрав усю спритність, крутнувсь на землі, перекинув через себе собаку й щосили придавив йому коліном ребра. Той теж шарпнувся, мало не вирвавши з рук нашийника, гавкнув, але — Іван відчув — під коліном у нього щось ніби хруснуло. Собака пронизливо заскавчав, людина, здираючи з пальців шкіру, тугіше закрутила нашийник і ще дужче налягла коліном. Однак вовкодав вискнув, підкинув задом, ошаліло шарпнувся і вирвався.

У Івана щось озвіріло в душі, він зіщулився, одразу ж чекаючи нового стрибка. Але собака не стрибав, розпластався на землі й, витягнувши вперед товсту морду з висолопленим набік язиком, часто, зморено дихав і дико дивився на людину. У Івана, натруджена нашийником, нестерпно пекла права рука, нервово сіпався від перевтоми плечовий м’яз, мало не вискаку-

вало з грудей серце. Якусь мить, поклавши на траву тремтячі руки, він теж стояв навколішках і майже не по-людському, здичавіло, дивився на собаку.

Вони обоє несамовитими очима стежили один за одним, побоюючись пропустити один в одного перше бажання скочити. Іван до того ж дуже боявся, що ось-ось з’являться німці, — цих кілька секунд здалися йому вічністю. Потім він подумав, що вовкодав навряд чи кинеться на нього, і нерішуче звівся на ноги. Не одводячи погляду від собаки, Іван метнувся вбік і вхопив у траві каменюку. Вовкодав наїжачив хребет, ударив по землі хвостом — ось-ось стрибне, одначе не стрибнув, — мабуть, йому дісталося не менше, ніж людині, і він тихенько, безсило скавулів. Тоді Іван рішучіше ступив назад ще раз, вовкодав підвів голову, посунувся, поводок його зашарудів у траві. Проте собака не побіг і не плигнув. Іван, побачивши це, посмілішав і боком мерщій подався вгору до ялини, де був пістолет. (...)

2

Було парко, куртка на спині змокла від поту, смугастий берет Іван десь загубив і обличчя витирав рукавами, невпинно оглядаючись навкруги та прислухаючись. Одного разу, відхекуючись, він почув далеке ще, але настирливе стрекотіння мотоциклів: тут десь була дорога, і німці, напевне, уже оточували місцевість. Охоплений сумовитим передчуттям, Іван дослухався, міркуючи, як тікати далі, і водночас за якимсь невловимим звуком збагнув, що позаду хтось біжить. Це вже було зле: може, то зовсім не гефтлінг¹, а німець! (...) За мить унизу на галявину між дерев вибігла легка смугаста постать, на вигляд ніби підліток, озирнулася, жваво скинула очима вгору й побачила його.

— Русо!

Жінка?! Це його здивувало й збентежило, він мало не вилаявся з досади, але рев мотоциклів одвернув його увагу — вони вже були тут, тільки вище над ним. Іван крутнувся на землі, не знаючи, куди податися: між деревами, які росли рідко, його легко могли побачити зверху. І він метнувся до неглибокої виїмки-ніші під досить крутою скелею, пригнувся — увесь утілення пильності й остороги.

Смугаста постать унизу на мить зникла за краєм урвища, і він не дивився куди, — побоюючись мотоциклів, напружено слухав. Та ось ізнизу, з-за каменя, з’явилася дівчина в довгій, не на її зріст куртці з підкачаними рукавами й червоним трикутником на грудях. Вона поквапливо зиркнула обабіч, і він помітив, як під копицею чорного, давно не стриженого волосся радісно блиснули такі самі чорні, мов маслини, очі.

— Чао!

Іван чув уже це слово й зрозумів його — так завжди віталися гефтлінги-італійці. (...) Іван уже хотів був кинутися кудись далі від цих гефтлінгів, як дівчина легко вискочила на брилу, нагнулася, спритно сунула ноги в колодки, що їх досі тримала в руках, і, захлипавши ними, подалася до нього.

¹Гефтлінг — ув’язнений (нім.).

Іван аж зіщулився з остраху. Мотоцикли ревли мало не в них над головою, і її недоречна, напоказ, відвага гнівом шмагнула його напружене до болю відчуття: їх же легко могли виявити. Він, пригнувшись, стрибнув до дівчини і, ухопивши за руку, сердито рвонув під скелю. При цьому він тихо, але розлючено лайнувся. Вона піддатливо й легенько, мало не впавши, майнула за ним, одна колодка впала з її ноги, — стукаючи по камінню, покотилась геть.

— Ой, клумпес¹! — приглушено скрикнула вона. Оглушливо тріскочучи, мотоцикли один за одним проносилися десь угорі, зовсім близько, а вона, не зважаючи ані на них, ані на його неприховану лють, вирвала руку й кинулася по колодку. Іван не встиг її вдержати, лише скреготнув зубами. Тим часом дівчина, спритно вхопивши колодку, метнулася назад, мигцем, ніби винувато, зиркнула на нього. У її очах блиснув азарт і неслухняність збитошної пустотливої дівчинки. Тоді Іван, не стримавши напруження і гніву, ляснув її по щоці.

Дівчина зойкнула, але не відсахнулася, тільки впала під скелю поруч і з-під ліктя стрельнула на нього вгору очима, сповненими якогось грайливого подиву. (...)

Потім знову глянула на нього й, по-дитячому невміло вимовляючи слова, ніби шикиряючи, повторила його лайку.

Це, як і його ляпас, було так несподівано й незвичайно, що в Івана щось стрепенулося, зрушило — щось людяне на мить виповнило його заскорузлу від горя душу, і він уперше за сьогоднішній день здивовано й широко розкрив очі.

— Ого!

— Ого, — повторила, ніби передражнила вона, певно, виказуючи тим свою вдавану образу, і навіть з деякою цікавістю глянула на нього. Осяйна врода цієї дівчини й незвичайна її сміливість у такому більш ніж складному становищі збивали його з пантелику. (...)

У цю мить від містечка залунали постріли, вигуки, собаче гавкання. Мабуть, там когось ловили. Біс із ним, із цим дівчиськом, — треба було пробиратися далі, і він кинувся схилом. (...)

З

Час від часу він іще ловив позаду стукіт кроків своєї супутниці, вона відставала, губила з ніг то одну, то другу «клумпес» і потім підтюпцем

наздоганяла його. Тоді кілька хвилин чулося поруч її уривчасте від утоми дихання, але незабаром воно знову зникало.

Іван намагався не зважати на неї; коли б вона відстала зовсім, він, мабуть, зітхнув би полегшено, але, поки вона була тут, поблизу, не міг кинути чи прогнати її і піти самому. Він тільки думав: і звідки її, на лихо, принесло до нього! Диви ти — вирвалася із заводу, наздогнала, уже на що він шпарко йшов, а ось не відстала. (...)

¹Клумпес — дерев’яне взуття.

Одна колодка злетіла в неї з ноги й швидко покотилася по камінню. Дівчина скрикнула: «Порка Мадонна», — озирнулася і втомлено сіла, очевидно, не наважуючись спускатися назад. Проте згодом покульгала вниз, узяла колодку й глянула звідти на Івана. У цьому погляді він помітив заспокоєння і тиху вдячність за те, що не пішов без неї. Іван сів між покрученого коріння на суху колючу землю і зачекав, поки вона вилізла на кручу й знеможена впала поруч.

— Кинь ти їх до дідька, — сказав він, маючи на увазі колодки.

Вона, не розуміючи, глянула на нього. Тоді Іван показав на «клумпес»

і махнув рукою вниз. Дівчина, видно, здогадалася і заперечно похитала головою, поворушивши при цьому маленькою, мокрою і, як здалося йому, дуже тендітною ніжкою. Він одразу збагнув недоречність своєї поради, так само як і те, що зазнає вона ще лиха із цими завеликими, не з ноги колодками.

Але і його ноги, покалічені камінням і суччям, аж пекли, особливо мучила під час ходи ліва нога. (...)

У п’яті була колючка, хлопець спробував витягнути, але мізерний кінчик її ніяк не давався в пучки. (...)

Іван усе ще не міг ухопити за кінчик колючки, а вона легенько й на диво просто, по-товариському пригнулася, холодними тонкими руками обхопила його велику, сорок третього розміру ступню, поколупала в ній нігтями і, перш ніж він устиг збагнути для чого, зубами куснула п’яту. Іван нерішуче шарпнув ногу, але дівчина втримала, її зуби лоскотнули товсту шкіру п’яти, і коли незабаром розігнулася, то в її білих рівненьких зубах стриміла маленька чорна колючка.

Іван не здивувався і не подякував, а, підібгавши ногу, глянув на п’яту, потер, спробував ступнути — стало, здається, краще. Тоді він уже з більшою приязню, ніж досі, подивився на дівчину, на її мокре, смугляве й знову радісне обличчя. Вона не одвела усміхненого погляду, взяла із зубів колючку й пустила її за вітром.

— Спритна, еге ж, — стримано, ніби не бажаючи визнати перевагу дівчини, сказав Іван. (...)

Запитання і завдання до щюгитаного

1. Прочитайте перших три абзаци повісті. Як автор уводить читача в атмосферу війни?

2. Як у двобої з вовкодавом розкривається характер головного героя? Поясніть символічний зміст цього протистояння. Які художні деталі свідчать не тільки про фізичну, але й про моральну перемогу людини над собакою?

3. Як зустрілися втікачі? Яким було перше враження Івана від дівчини?

4. Простежте, як зав’язується дружба між утікачами. Чому, на вашу думку, Іван не покинув дівчину?

5. Філологічний майстер-клас. Порівняйте опис двобою людини з твариною в повісті В. Викова та в оповіданні Джека Лондона «Жага до життя». Що змусило героїв протистояти звіру й перемогти?

4

Утікачі далеко відійшли від концтабору й вирішили, що німці їх уже не шукатимуть. Іванові пригадалися події цього шаленого дня.

У напівзруйнованому під час нічного нальоту цеху п’ятеро полонених відкопували бомбу, що не розірвалася. Вони зважилися втекти з табору смерті й планували зробити це, улаштувавши вибух. Хтось мусив ударити кувалдою по

детонатору й ціною власного життя врятувати інших. Чоловіки знічено мовчали: ніхто не хотів помирати. І тоді зголосився Іван. Раптом до ями підійшов коман-дофюрер Зандлер.

(...) Есесівець виставив до Івана щойно запорошений чобіт.

— Чісто! — переплутавши наголос, кивнув він на чобіт.

Іван, звісно, збагнув, чого від нього хотіли (це було тут не вперше), але на мить розгубився від несподіванки й завагався. Та Зандлер чекав з погрозливим спокоєм на обличчі із широкими щелепами, довго зволікати не випадало, і хлопець уклякнув біля його ніг. Це була відверта наруга, і в душі він ледве вгамував, ніби коліном притис, бурхливий, такий недоречний тут гнів.

Низько схилившись, Іван чистив чобіт натягнутими рукавами своєї смугастої куртки. (...) Тим часом до його колін ступив другий запорошений чобіт з білою вапняною плямою на халяві. Іван не поспішав, тоді німець нетерпляче буркнув і носком тицьнув йому в груди. Щось із того, що дозволяло ще контролювати себе, зрушилося, пальці випустили рукави й у мертвій хватці вп’ялися нігтями в долоні. Відчайдушним ривком він звівся на ноги, підхоплений гнівною силою, від якої нестерпним тягарем налилися кулаки, й оскаженіло заїхав німцеві в щелепу. Це сталося так несподівано й блискавично, що Іван аж здивувався, побачивши, як майнуло перед ним біле, з великим кадиком підборіддя Зандлера, як злетів з голови кашкет, мигнув у повітрі блискучий чобіт й есесівець глухо гепнув на бетонну долівку цеху. (...)

В Івановій голові блискавкою майнула думка, що все загинуло, та відчути прикрість від цього він не встиг — поруч клацнув затвор пістолета, і німець з несподіваною рвучкістю скочив на ноги. Це одразу вивело Івана з хвилинного остовпіння, і, щоб немарно померти, він ринувся головою на ворога.

Однак ударити він не встиг: раптовий громовий вибух одкинув його вбік, оглушив; земля задвигтіла, підскочила й рушила з-під ніг у чорну прірву безодні. (...)

Зандлер тріпнувся, зойкнув, мотнув у повітрі рукою. Це нагадало Іванові про пістолет. Він навколішках переліз через німця, вихопив з його знесилених пальців зброю і з шаленим стукотом у грудях кинувся в руду, клубчасту хмару куряви. (...)

Іван і його супутниця (з’ясувалося, що її звуть Джулія) мали подолати гірський перевал, щоб приєднатися до партизанського загону. Дорогою хлопець часто поринав у спогади, які не залишали його навіть уві сні. Згадував, як кілька разів тікав з концтаборів, як потрапив у полон, виходячи з оточення.

Аж ось подорожні побачили старого австрійця. Картаючи себе за те, що мусить чинити як злодій, Іван забрав у нього черству хлібину й шкіряну куртку.

10

(...) Іван розгорнув між камінням потерту вже, вируділу, а колись гарну шкірянку, виклав з неї хліб і підійшов зі шкірянкою до Джулії.

— О, нон... нон. Нєт! Я тепло, — зиркнула вона на хлопця пожвавілими очима й виставила вперед руку; вітер куйовдив її коротке волосся. Іван мовчки накинув одежину на худенькі гострі плечі. Дівчина неохоче закуталася, мерзлякувато стрепенулася і схилила на груди голову. Хлопець присів над початою хлібиною.

— Іль пане... Хляб! — зрозумівши його намір, з голодною нетерплячкою сказала вона й ковтнула слину.

Іван спершу оглянув буханчик, прикинув його на руці, ніби визначаючи вагу й ту найменшу пайку, яку вони можуть дозволити собі цього разу з’їсти,

і зітхнув: аж надто він був маленький. Джулія теж сіла й мерщій посунулася до Івана. Боячись розкришити буханчик, хлопець не став одламувати від нього, а, озирнувшись, узяв позаду себе гостру камінну скалку й почав обережно краяти скибочки. Дівчина з якоюсь розчуленістю в очах покірно стежила за рухами його шкарубких пальців — і як він краяв, і як потім ділив одкраяне навпіл, одламував шматочок від однієї скибочки й клав на другу, ще раз оглядав.

— Добре?

— Сі, сі. Добро.

Знову ніби зникли й холод, і втома. Джулія засяяла очима, з нетерпінням чекаючи, коли буде дозволено з’їсти цю мізерну пайку. Але Іван з витримкою, на яку можна позаздрити, утретє порівняв шматочки й тільки тоді мовив дівчині:

— Ану лиш, одвернися.

Вона збагнула, не виймаючи з-під шкірянки рук, хутенько одвернулася, а він торкнувся пальцем шматочка з додаточком:

— Кому?

— Русо! — з твердою рішучістю сказала вона й крутнулася до нього.

Іван мовчки, обережно взяв тоненьку скибочку, трохи жвавіше вхопила

другу вона.

— Гра... Спасібо, русо.

— Нема за що, — сказав Іван.

Квапливо жуючи й кутаючись у шкірянку, Джулія раптом спитала:

— Русо! Как імеєтся твой ім’я? Іван, да?

— Іван, — трошки здивувавшись, одповів хлопець. А вона, помітивши його подив, відкинулася назад і засміялася.

— Іван. Джулія угодаль! Как єто угодаль?

— Неважко вгадати.

— Все, все русо Іван? Правда?

— Ні, не всі. Але багато.

Раптом дівчина посмутніла, утомлено зітхнула, щільніше закуталася в шкірянку й крадькома зиркнула на буханчик. А Іван, розтягуючи насолоду, повільно доїдав свій шматочок. Помітивши її аж надто красномовний погляд, узяв буханчик, аби сховати за пазуху, але не встиг цього зробити, бо Джулія зненацька ойкнула й завмерла на місці. (...)

Осторонь од них і трохи нижче, у вільній від туману прогалині, спершись на розставлені руки, сидів на скелі страшний, у подертій куртці гефтлінг. Голий, без волосся череп його стирчав на тоненькій шиї з просторого коміра смугастої куртки, на якій чорнів номер і нашивка. Гефтлінг темними божевільними очима-ямами вп’явся в них. Мабуть, він побачив у їхніх руках хліб, бо затремтів і, пританцьовуючи на місці, почав хрипко вигукувати:

— Брот! Брот! Брот!¹

Іван розумів, що божевільний наробить галасу й викаже їх есесівцям. «І вбити жалко, і відчепитися неможливо», — розмірковував хлопець. Зрештою він таки відламав шматок хліба й залишив його на камені.

Ледь помітною стежиною втікачі вирушили далі. Дорогою Джулія повідомила, що її батько, хазяїн фірми, підтримав нацистів, а сама вона — переконана антифашистка. Іван про своє життя розповідав неохоче. Сказав лишень, що мешкав у білоруському селі Терешки, батька не пам’ятає, бо той рано помер, залишивши матір із чотирма малими дітьми.

Тим часом шлях до перевалу ставав дедалі важчим: «Стежка йшла дуже засніженим, скелястим косогором... Мороз подужчав... холод дошкуляв у руки й коліна... вітер боляче шмагав по обличчях...». Джулія була зовсім знесилена, тож Іван мусив нести її на спині.

На ранок подорожні спустилися у квітучу альпійську долину. Прокинувшись серед червоних маків і не побачивши дівчини поруч, Іван у розпачі кинувся її шукати. Однак скоро заспокоївся: Джулія була біля водоспаду. Щоб не заважати їй, хлопець пішов у долину. Невдовзі туди повернулася і Джулія.

15

(...) — Іван!!!

Переляк, біль і радість водночас зазвучали в її голосі. Сплеснувши в долоні, вона пташкою полинула йому назустріч, Іван спинився; йому здалося, що цілу вічність не бачив оцих променистих радісних очей, ніжно-смуглявого обличчя, скуйовдженого, коротко підстриженого волосся. Усе його єство прагнуло її, але він погамував у собі це почуття і не рушив з місця. Джулія, підминаючи колодками маки, підскочила до хлопця, обіруч обвила його за шию, обпекла несподіваним п’янким поцілунком.

Іван затамував віддих, а вона, усе ще обнімаючи його, рвучко відхилила голову й засміялася щасливо й безтурботно, закохано вдивляючись йому в обличчя, яке палало від гарячого поцілунку її прохолодних уст. Потім, усе ще сміючись, розчепила пальці, легенько відштовхнула його й сіла в траві навпроти. (...)

Похмурий і зніяковілий, він ступив до неї. Дівчина раптом обірвала

сміх і підхопилася назустріч.

— Іван! — сплеснула вона в долоні, побачивши квітки в його руках. — Єто єст сюрпріз синьйорина? Да? Да?

Хлопець і сам тільки тепер помітив у своїй руці букет маків, безтямно глянув на нього й засміявся. Джулія теж засміялася, понюхала квіти, утопивши в букеті все своє маленьке, зграбне личко. Потім поклала букет на траві й почала похапцем зривати біля себе маки.

— Джулія благодаріт Іван. Благодаріт очєн, очєн...

— Не треба, що ти! — зніяковівши, озвався він.

— Очєн, очєн благодаріт надо. Іван спасат синьйорину. Русо спасат італьяно. Єто єст Інтернаціональ. Братство, — ніби жартома щебетала вона, усе зриваючи й зриваючи маки. Потім з добрим оберемком квіток підбігла до Івана й сипнула їх усі йому на груди.

— Що ти робиш? — здивувався хлопець. — Для чого?

— Надо! Надо! — кумедно вимовляючи російські слова, умовляла вона, і хлопець обхопив разом з оберемком маків і шкірянку із загорнутим у ній хлібом. (...)

16

Утікачі йшли лугом. Раптом Джулія заспівала пісню «Катюша». Вона плутала слова й сміялася. Серед невимовної краси альпійської природи смугастий табірний одяг здався Іванові ще ненависнішим, і він зірвав з плечей куртку. Захоплено глянувши на широкі плечі хлопця, Джулія назвала його Геркулесом, але зніяковіло замовкла, побачивши страшні рубці від поранень.

Дорогою з’ясувалося, що божевільний німець-утікач невідступно тягся за Іваном і Джулією. Хліба було обмаль, але не витримавши погляду голодних очей, Іван поділився з нещасним останніми крихтами.

З рани, яку хлопець отримав під час двобою із собакою, сочилася кров, тож довелося зупинитися на відпочинок. Прокинулися втікачі від крику: есесівці спіймали божевільного й от-от могли побачити їх. Треба було негайно рушати. Тепер уже Джулія допомагала Іванові, якому було боляче ступати на хвору ногу. Однак зрештою німці таки загнали їх у пастку. І*

Запитання і завдання до прогитаного

1. Які епізоди повісті свідчать про те, що в полоні Іван не втратив людської гідності?

2. Яку роль у розкритті характеру головного героя відіграють його спогади про втечу з концтабору? Чому для створення образу Івана автору важливо було повернутися до подій минулого?

3. Знайдіть і випишіть портретну характеристику Джулії. Спираючись на опорні слова із цитати, складіть словесний портрет героїні.

4. Яку роль відіграє мотив хліба в протиставленні жахіть війни справжнім людським цінностям?

5. Дослідіть, як символи допомагають автору розкрити духовно-емоційний світ закоханих.

6. Філологічний майстер-клас. За допомогою яких художніх деталей автор передає душевний стан Івана?

24

Джулія лежала на кам’янистому виступі за кілька кроків до урвища й плакала. Хлопець не втішав її, не заспокоював, а сидів поруч, спершись руками об жорстку, укриту мохом землю, і думав, що, певно, усе тут скінчиться. Попереду й праворуч підступала круча, ліворуч починалася стрімка скеляста стіна аж до самісіньких хмар, у сідловині позаду сиділи німці. Вийшла справжнісінька пастка — треба ж отак ускочити! Для Джулії це було особливо боляче, бо розвіялася така несподівана надія вирватися, — тож він і не розраджував дівчини, та й не мав для того слів.

З провалля несло гнилою вогкістю; з розпашілих тіл зникало тепло; довкола в ущелинах, ніби у велетенських коминах, гув вітер; було хмарно й незатишно. Та чому німці не йдуть до них, не стріляють? Стовпилися вгорі в сідловині — ті сидять, ті стоять, оточивши смугасту постать божевільного гефтлінга. Придивившись, Іван зрозумів — вони забавлялися: курили, тицяли в нього цигарками — то в лоба, то в спину, і божевільний зі зв’язаними руками в’юном крутився між ними, спльовував, брикався, а вони реготали собі, раз у раз тицяючи в нього цигарками.

— Русе! Ретте!¹ Русе! — волав розпачливо божевільний.

Іван прислухався: що вони там іще коять? Чого вони такі безжальні

й жорстокі до своїх і чужих — до всіх? Невже це від душевної ницості й заради розваги?

Здається, вони чогось очікували. Тільки чого? Може, якоїсь допомоги? Нехай, тепер уже не так страшно, тепер очевидна фініта², як каже Джулія; четверта його втеча буде, мабуть, останньою. Жаль тільки цього маленького дива — цієї стрункої чорноокої щебетухи, щастя з якою було таке п’янке й недовге. Хоча, правда, він і за це вдячний долі, чи, може, випадкові, який звів їх наостанку; тепер, після всього, хоч як це дивно, помирати поруч із нею було все-таки легше, ніж у ненажерливій печі крематорію.

Джулія, здається, виплакалася, не схлипувала, плечі в неї перестали тремтіти, лиш інколи здригалися, мабуть, од холоду. Іван скинув із себе шкірянку й, потягнувшись до дівчини, дбайливо вкрив її. (...)

— Іваніо! Где єст Бог? Где єст Мадонна? Где єст справьєдлівост? Почему нон кара фашізм? — вона простягала у відчаї тонкі смугляві руки.

— Є справедливість! — отямившись із горя, вигукнув Іван. — Буде кара! Буде. (...)

Біля кручі було холодно, дув пронизливий вітер, і вона, уперше піклу-ючись про себе, загорнула поли шкірянки. Лише ноги її, червоні, закривавлені, мерзли на камені — укрити їх не було чим. Раптом вона, щось надумавши, стала навколішки обличчям до німців і вже звичайно, без усякого переходу від страшного до радісного, заспівала:

Расцветали яблони и груши,

Поплыли туманы над рекой...

Іван спочатку здивувався пісні: такою недоречною була вона край цієї могили, але глянув на німців і, побачивши, як вони оторопіли, теж став підтягати.

Очевидно, пісня збентежила німців, бо ті щось закричали, але він не слухав їх, а вже й сам захопився чарівною мелодією, яка несподівано розвіяла похмурий настрій приреченості й понесла їх у давній, людяний, мирний і щирий світ життя і кохання.

Але німці недовго дивувалися їхньому свавіллю — котрийсь із них ухопив автомат і, не цілячись, випустив чергу. (...)

Хлопець люто вилаявся: за сідловиною валували собаки.

Раптом щось невимовне сталося з Іваном — давно прихований гнів зненацька вибухнув у ньому. Він підхопився, важко виліз на камінь і, широко розставивши хворі ноги, нагнувся — розлючений, страшний, байдужий до небезпеки.

— Звірі! — гукнув він до німців. — Шакали! Самі боїтеся — помічників приводите! Ну-бо, ведіть! Спускайте! А дідька лисого! Ось! Не візьмете ви нас! Ось! Зрозуміли? (...)

Одна, і дві, три, чотири, п’ять рудих, спущених з повідків вівчарок, розпластавшись на бігу, мчали схилом униз; за ними вискочили німці. Іван підхопився, рвонув за руку Джулію, а вона, кинувшись йому на шию, зайшлася плачем. Іван у глибині душі відчував, що треба щось сказати — найголовніше, найважливіше, але слова десь зникли. Собаки вже неслися улоговиною. Тоді він одірвав дівчину від себе, штовхнув на край урвища, до безодні. Вона не опиралася, тільки раз у раз схлипувала, мов задихалася, очі в неї стали великими, але сліз у них не було — там застиг жах і приглушений ним зойк...

Стоячи над урвищем, Іван окинув поглядом глибину безодні — там, як і досі, було похмуро, вогко й холодно; туман порідшав, і в прірві виразніше забіліли снігові плями. Одна з них довгим вузьким шпичаком здіймалася вгору, і в Івана блискавично майнула думка-надія — велика, щаслива і страшна. Побоюючись, що не встигне, так нічого й не сказавши Джулії, він опустив уже зведений пістолет і підштовхнув дівчину на край безодні.

— Стрибай!

Дівчина відсахнулася від урвища, тоді він удруге крикнув: «Стрибай у сніг!» — але вона знов усім тілом одхилилася і заплющила очі.

Собаки тим часом уже повискакували на косогір, Іван почув їхнє гавкання, що голосно пролунало майже за самою спиною. Тоді він затис у зубах пістолет і підскочив до Джулії. З раптовою силою хлопець ухопив її за комір і штани, підняв над головою і, як здалось йому, несамовито жбурнув ногами в провалля. В останню мить устиг іще побачити, як розпростерте в повітрі тіло майнуло повз карниз, а чи потрапило воно в сніг, уже не помітив. Він лише збагнув, що самому з хворою ногою так не стрибнути.

Собаки, побачивши його, скажено заскавчали, і хлопець одступив на якихось два кроки від урвища. Попереду з пагорка на нього мчав сухорлявий широкогрудий вовкодав, на голові якого стирчало чомусь одне вухо, — він перелетів через каміння і високо звівся на диби вже зовсім поруч. Іван не цілився, але з неквапливою, майже нелюдською увагою, на яку тільки спромігся, вистрілив у його роззявлену ікласту пащу і, не втримавшись, пальнув у наступного. Одновухий з льоту прожогом шелеснув повз нього в урвище, а другий, на лихо, був не сам, побіч з ним мчало ще два, і хлопець не встиг побачити, улучив чи ні.

Його подив потьмарився шаленим ударом у груди, нестерпний біль пронизав йому горлянку, блискавично майнуло захмарене небо, і все заніміло назавжди...

Замість епілога

«Добрий день, Іванові рідні, добрий день, люди, які знали його, добрий день, село Терешки між Двох Голубих Озер у Білорусі...

Це пише Джулія Новеллі з Рима й просить вас не дивуватися, що незнайома вам синьйора знає вашого Івана, знає Терешки між Двох Голубих Озер у Білорусі... (...)

Мені довелося ділити з ним останні три дні його життя — три величезних, як вічність, дні кохання, пізнання і щастя. Правда, Богові треба було не дати мені поділити з Іваном смерть: фатум, або звичайна нерозтала кучугура снігу, перешкодив мені розбитися в урвищі, якому я надала перевагу над крематорієм. (...)

Я хочу тільки сказати, що все моє подальше життя проходить у яскравому світлі, осяяному зустріччю з Його особою, так само як і моя скромна діяльність у Союзі боротьби за мир, у видавництві профспілкової газети, нарешті у вихованні сина Джіованні, якому вже вісімнадцять літ і який готується стати журналістом. (...)

Я дякую провидінню, дякую всім випробуванням, що випали на мою долю, дякую всім закономірностям і вйпадкові, що звів мене з Ним.

От і все. Фініта.

Переклад Г. Вігурської

Запитання і завдання до прогитаного

1. Чому заголовок повісті В. Викова можна назвати символічним? На що він спрямовує читача?

2. У чому виявилися сила духу й нескореність Івана?

3. Доведіть, що в образі Джулії поєднуються життєва стійкість, ніжність і дитяча безпосередність. Доберіть відповідні цитати.

4. Який епізод є кульмінаційним у сюжеті повісті? Обґрунтуйте свою відповідь.

5. За допомогою яких композиційних і художніх засобів у повісті поєднано минуле, сьогодення і майбутнє героїв?

6. Які художні деталі увиразнюють протиставлення сили справжніх людських почуттів і світу війни?

7. Подискутуймі Чому Іван скинув Джулію в провалля? Доведіть свою думку.

8. У першій редакції повісті Джулія загинула, але потім Биков змінив фінал твору. Як з огляду на це змінився зміст твору? Яким настроєм пройнято епілог «Альпійської балади»?

9. Групова робота. Розділившись на дві групи, підготуйте розповідь про три дні кохання в Альпах від імені Івана Терешка та від імені Джулії.

10. Творча лабораторія, Напишіть листа героїні «Альпійської балади». Висловіть у ньому свої почуття з приводу історії її кохання.

У СВІТІ МИСТЕЦТВА

Герої роману «Айвенго» в образотворчому мистецтві та на кіноекрані

Історичний жанр, засновником якого в літературі справедливо вважають В. Скотта, на початку XIX ст. набув популярності й у живописі. Зокрема, широко представлено історичну тему у творчості відомого французького художника Ежена Делакруа (1798—1863). За мотивами роману «Айвенго» Делакруа створив картини «Причетник з Компен-герста» (1833), «Викрадення Ребеки» (1846 і 1858), «Хрестоносці штурмують Константинополь» (1840), «Ребека й поранений Айвенго» (1850).

Композицію «Викрадення Ребеки» (1846) побудовано на чіткому протиставленні образів Ребеки та викрадачів, пейзажів глибокої долини та високої фортеці. Це надає зображенню динамічного й напруженого характеру.

Картина «Хрестоносці штурмують Константинополь» вражає своєю масштабністю. На передньому її плані зображено численні фігури, кожна з яких несе своє відчуття події. Високі колони, знамена, образи стомлених і навіть збентежених хрестоносців у центрі полотна складаються в єдину композицію, позначену драматизмом і гострою емоційністю.

1. Розгляньте репродукції картин Е. Делакруа «Викрадення Ребеки» та «Ребека й поранений Айвенго». За допомогою яких малярських прийомів художник передав драматизм зображених подій?

2. Розгляньте репродукцію картини Е. Делакруа «Хрестоносці штурмують Константинополь». Знайдіть у романі «Айвенго» описи лицарів Храму. Порівняйте словесні та малярські засоби виразності, використані для створення образів лицарів.

Роман «Айвенго» не раз було екранізовано. Безперечно, кожний кінофільм пропонує певну версію життя лицаря, який намагається зберегти вірність батьківщині та кодексу честі, але всі вони утверджують ідею перемоги добра над злом, шляхетності — над безчестям. Напевне, найяскравіша екранізація роману — стрічка «Айвенго», яку зняв у 1952 р. голлівудський режисер Річард Торп. Цей фільм номіновано на три премії «Оскар», а роль Ребеки в ньому виконала майбутня легенда американського кіно Елізабет Тейлор.

Цікаво^ втілив на екрані роман Скотта й радянський режисер Сергій Тарасов. Його кінокартина «Балада про доблесного лицаря Айвенго» (1982) стала лідером прокату в 1983 р. й багато років залишалася однією з найулюбленіших серед глядачів. Середньовічний колорит у цьому фільмі відтворено завдяки зйомкам у Хотинській фортеці, яка входить до переліку семи чудес України. Режисер не ставив за мету точно дотримуватися сюжету літературної основи, тому фактично відкинув важливу в Скотта лінію лихваря Ісака та його доньки Ребеки.

Успіху екранізації значно сприяли пісні-балади відомого актора, поета й співака Володимира Висоцького.

1. Перегляньте кінофільм С. Тарасова «Балада про доблесного лицаря Айвенго». Поміркуйте, чому в назві стрічки використано слово «балада». Які риси балади притаманні цій екранізації?

2. Прослухайте пісні В. Висоцького з кінофільму «Балада про доблесного лицаря Айвенго» {режисер С. Тарасов, 1982 р). Які ідеї та мотиви роману В. Скотта в них відображено?

Знамениті кінофільми про Другу світову війну

Про Другу світову війну створено безліч кінострічок. Перші з них з’явилися ще за воєнних років. Кожне покоління сценаристів, режисерів та акторів відкривало в цій темі нові грані. Кращі з їхніх робіт увійшли до золотого фонду воєнного кінематографа. Серед цих кінокартин варто згадати «Баладу про солдата» (режисер Г. Чухрай, 1959 р.), «Білоруський вокзал» (режисер А. Смирнов, 1970 р.), «О шостій вечора після війни» (режисер І.Пир’єв, 1944 р.), «Сходження» (за мотивами повісті В. Викова «Сотников», режисер Л. ПІепітько, 1976 р.), «Два бійці» (за можи-

вами повісті Л. Славіна «Мої земляки», режисер Л. Луков, 1943 р.), «Летять журавлі» (режисер М. Калатозов, 1957 р.), «Звичайний фашизм» (режисер М. Ромм, 1965р.); «Повість про справжню людину» (за однойменною повістю Б. Полевого, режисер А. Стоплер, 1948 р.).

У 1965 р. білоруський режисер Борис Степанов зняв фільм за повістю В. Викова «Альпійська балада» (автором сценарію виступив сам письменник). Однойменна кінострічка розповідає про в’язнів нацистських таборів часів Другої світової війни, про тих, хто не дожив до звільнення у квітні 1945 р.

Ролі білоруського солдата та італійської дівчини, що знайшли своє кохання в пеклі війни, виконали вже відомий на той час Станіслав Любшин та молода актриса Любов Рум’янцева. І нині чи не найпереконливіша оцінка цієї сильної і водночас зворушливої картини — сльози на очах глядачів після кожного її показу.

Які зі згаданих кінофільмів ви знаєте? Поділіться своїми враженнями про них або підготуйте стисле повідомлення про свій улюблений фільм, присвячений Другій світовій війні.

«Альпійська балада» в музиці й театрі

Особливо гучно антивоєнна тема прозвучала в балеті «Альпійська балада» знаменитого білоруського композитора Євгена Глєбова. Автор лібрето постановки - Р. Череховська. Одноактний балет складається з трьох частин, у перебігу яких, починаючи з першої й до останньої, поступово нагнітається драматизм. Це «Втеча» (в’язні тікають з табору й зустрічаються — зав’язка), «Перевал» (розгортаються стосунки між героями та зароджуються їхні теплі почуття — розвиток дії) та «Кохання» (торжество любові та загибель героя - кульмінація та розв’язка). Для образів Івана та Джулії в балеті характерні ліричні та пісенно-танцювальні інтонації, які створюють переважно струнні інструменти. Для музичного зображення нацистів композитор обрав зловісні марші (ударні) та низьке звучання духових інструментів.

Прем’єра балету відбулася в 1967 році на сцені Національного академічного Великого театру опери та балету Республіки Білорусь.

Геть свіже потрактування трагічна й водночас велична історія кохання білоруса та італійки отримала на сцені Гомельського обласного драматичного театру. Драму «Він. Вона. Війна» (2015) режисера Павла Харланчука-Южакова приурочено до 70-річчя перемоги

в Другій світовій війні. Серед численних художніх знахідок п’єси - зображення війни як живої істоти, яка буквально приходить й озвучує власні думки. Ще одна сильна сторона спектаклю - сценографія: світло, колористика, костюми та декорації. Художнє оформлення постановки виконав Андрій Меренков.

1. Прослухайте музику Є. Глебова до балету «Альпійська балада». Які засоби музичної виразності використав композитор для змалювання історії кохання в нелегкий для Європи час боротьби з нацизмом? Чи вдалося Глебову передати антивоєнний пафос літературного твору та відтворити настрій повісті Викова?

2. Розгляньте фотографії спектаклю «Він. Вона. Війна». Яке враження вони на вас справляють? Які візуальні деталі найвиразніші? Чому, на вашу думку, війна виступає персоніфікованим образом?

Підсумкові запитання і завдання

1. Кого з письменників визнано засновником історичного роману?

2. Чому Айвенго обрав своїм гербом дуб, вирваний з корінням?

3. Хто в романі В. Скотта «Айвенго» називав себе Чорним Лицарем?

4. Наведіть приклади переплетіння історії та художньої вигадки в романі В. Скотта «Айвенго».

5. Порівняйте образи Айвенго та Буаґільбера (роман «Айвенго»).

6. Назвіть європейських поетів, які у своїх віршах зверталися до теми Другої світової війни.

7. Які трагічні грані Другої світової війни висвітлено у віршах А. Марґул-Шпербера та К. Ґалчинського, які ви прочитали?

8. Розкрийте основну думку вірша А. Марґул-Шпербера «Про назву концтабору Бухенвальд».

9. Що ви знаєте про художній час і художній простір?

10. Назвіть головних героїв повісті В. Викова «Альпійська балада».

11. Які людські чесноти протиставив жорстокості війни герой повісті «Альпійська балада» Іван Терешко?

12. Схарактеризуйте образ Джулії з повісті В. Викова «Альпійська балада». Теми творів

1. «Ідеальний лицар Айвенго».

2. «Європейська поезія проти війни».

3. «Коли сила кохання перемагає силу війни... (За повістю В. Викова “Альпійська балада”)».

Клуб компетентних читачів

1. Робота в парах. Знайдіть паралелі між вивченими баладами та романом В. Скотта «Айвенго». Зіставте образи Робін Гуда («Як Робін Гуд став розбійником») та Локслі (роман В. Скотта); Делоржа («Рукавичка») та Айвенго (роман В. Скотта).

2. Подискутуймо! Групова робота. Розділившись на дві групи, обговоріть одне із запропонованих запитань. Стисло занотуйте основні міркування та докази на користь своєї позиції.

А. Чи варто було Ребеці змінити віру, щоб уникнути утисків у середньовічній Англії?

Б. Чи згодні ви з твердженням, що любов і війна — несумісні?

3. Мандруємо інтернетом. Знайдіть в інтернеті найцікавіші висловлювання українських митців про Вальтера Скотта.

 

 

Це матеріал з підручника Зарубіжна література за 7 клас Волощук