ЧАСТИНА ТРЕТЯ

СИЛА

ЛЮДСЬКОГО ДУХУ

Літературна розминка. Пригадайте твори зарубіжних авторів, у яких зображено боротьбу людини за виживання. Які душевні якості виявляли персонажі цих творів?

Творчий шлях англійського прозаїка Джеймса Олдріджа охоплює близько півстоліття. Перші його твори побачили світ за років Другої світової війни, останні опубліковано у XXI ст., тож доробок цього письменника — по суті, своєрідний літопис духовного життя кількох поколінь.

Народився Дж. Олдрідж 10 липня 1918 р. в селищі Вайт-Хіллз (Австралія). Його батьки, англійці за походженням і за духом, понад усе цінували сімейний затишок, намагалися підтримувати в родині злагоду, взаєморозуміння і теплі стосунки.

Незважаючи на матеріальні нестатки, п’ятеро дітей подружжя Олдріджів почувалися щасливими. Згодом у автобіографічному оповіданні «Батькова сорока» письменник згадував свої дитячі роки так: «Жили ми у великому дерев’яному будинку, який зводили десь там, за сотні миль від міста, а потім притягнули сюди на котках. Будинок стояв у величезному саду — найбільшому в містечку. Овочами й фруктами в нас опікувався батько, а чудовим садом — мама, яка вкладала в нього весь свій сум за рідною Англією. Жили ми тихо й усамітнено, як і годиться добропорядній англійській родині — окрасі міста».

Олдрідж виріс на природі, тож з дитинства розумів, що виживання потребує від людини неабиякого напруження розуму, сил і волі. Певний час майбутній письменник мріяв про те, як людство перетворить велику пустелю на квітучий сад. Згодом ці уявлення стали світоглядним підґрунтям теми природи у творах митця.

Подорослішати Джеймсу довелося рано. Щоб допомогти родині під час економічної кризи, яка охопила Австралію на початку 1930-х років, чотирнадцятилітній хлопчина мусив улаштуватися на підробітки. Тоді він усвідомив, що навіть найнаполегливіша праця не може врятувати від поневірянь і невпевненості в майбутньому, якщо в суспільстві панують несправедливі закони.

Після закінчення школи юнак вступив до Мельбурнського комерційного коледжу. Навчання було платним, і Джеймс самостійно заробляв на

освіту, працюючи помічником бібліотекаря ілюстративного відділу однієї з місцевих газет. Не обмежуючись обов’язками, передбаченими посадою, Олдрідж добирав заголовки до статей, готував матеріали для ілюстрованого додатка. Ця робота прищепила йому смак до журналістики.

Бажання стати відомим привело Джеймса до Лондона, де можна було зробити кар’єру в газетярському світі. У двадцять один рік Олдрідж став військовим журналістом. Під час Другої світової війни він постійно працював у гарячих точках і невдовзі завдяки сміливості та прагненню будувати статті лише на перевірених фактах став першокласним кореспондентом.

А втім, журналістика не була єдиним напрямом творчого розвитку Олдріджа. Крім воєнних репортажів, він писав художні замальовки, нариси, новели. У роботі над цими текстами вдосконалювалася його письменницька манера: чіткий сюжетний малюнок, ясність та емоційна напруженість стилю, виразність образів.

Потужним джерелом творчості Олдріджа були особисті переживання, пов’язані зі спогадами дитинства, вивченням різних культурних традицій, з улюбленими захопленнями: мисливством, риболовлею, авіацією, підводним плаванням. Однак незалежно від теми чи предмета художнього зображення в центрі уваги письменника завжди залишалося духовне життя людини — її внутрішні суперечності та зміни, помилки та осяяння. У пошуках сенсу життя і шляху до щастя герої Олдріджа зазвичай долають нелегкі випробування. Саме за таких обставин читачеві відкривається справжня ціна і їхньої мети, і кожного кроку до неї.

ОТгргвірте, сгбг

1, Розкажіть про дитинство та юність Дж. Олдріджа. Що спонукало його переїхати до Англії?

2 Чому, на вашу думку, письменник зміг стати успішним військовим журналістом?

3 Стисло схарактеризуйте художню прозу Дж. Олдріджа.

Перед читанням. Читаючи оповідання, відзначте всі згадки про останній дюйм. Якими емоціями це словосполучення забарвлюється в різних частинах твору? З’ясуйте його символічні значення.

ОСТАННІЙ ДЮЙМ

(Скорочено)

Добре, коли після двадцяти років роботи льотчиком ти й в сорок ще відчуваєш задоволення від польоту; добре, коли ти ще можеш радіти з того, як артистично точно посадив машину: легенько натиснеш ручку, піднімеш невеличку хмарку куряви й плавно відвоюєш останній дюйм над землею! Особливо коли приземляєшся на сніг. Сніг — чудова підстилка під колеса, і добре сісти на сніг — це так само приємно, як пройтися босими ногами по пухнастому килиму в готелі.

Але з польотами на ДС-3, коли, бувало, піднімеш у повітря стареньку машину за будь-якої погоди й летиш над полями навмання, уже покін-чено. Робота в Канаді добре загартувала його. Не дивно, що він закінчив своє льотне життя над пустелею Червоного моря, літаючи на «Фейрчальді» нафтоекспортної компанії «Тексєгипто», яка мала право на розвідку нафти по всьому єгипетському узбережжю. Посадкових майданчиків не було. Він

садовив свою машину всюди, де хотіли висадитися геологи й гідрологи, тобто й на пісок, і на кущі, і на кам’янисте дно пересохлих струмків, і на довгі білі обмілини Червоного моря. Обмілини були найнебезпечніші: гладенька на вигляд поверхня пісків завжди була всіяна великими шматками білого корала, гострими по краях, мов бритва, і коли б не низький центр ваги «Фейрчальда», він не раз перекинувся б від проколу камери.

Але й це все було вже в минулому. Компанія «Тексєгипто» відмовилася від дорогих спроб знайти велике нафтове родовище... (...)

Отак він і залишився з порожніми руками, коли не брати до уваги байдужу дружину, якій він не був потрібен, та десятирічного сина, що народився надто пізно й — Бен розумів десь у глибині душі — чужого їм обом, самотнього, неприкаяного хлопчика, який у десять років розумів, що мати ним не цікавиться, а батько — стороння людина, яка не знає, про що з ним говорити, різка й небагатослівна в ті лічені хвилини, коли вони бували разом.

От і ця хвилина не була кращою за інші. Бен узяв із собою хлопчика на «Остер», який страшенно кидало на висоті двох тисяч футів над узбережжям Червоного моря, і чекав, що сина ось-ось закачає.

— Коли тебе занудить, — сказав Бен, — нагни голову нижче, щоб не забруднити всю машину.

— Добре, — хлопчик мав дуже нещасний вигляд.

— Боїшся?

Маленький «Остер» нещадно кидало в розпеченому повітрі то в один, то в другий бік, але переляканий хлопчина все ж не губився і, відчайдушно смокчучи цукерку, розглядав прилади, компас, рухливий авіагоризонт.

— Трохи, — відповів хлопець тихим і несміливим голоском, не схожим на грубуваті голоси американських дітей. — А літак не зламається від цих поштовхів?

Бен не вмів заспокоювати сина, він сказав правду.

— Якщо машину не доглядати, вона неодмінно зламається.

— А ця... — почав хлопчик, але його дуже нудило, і він не закінчив.

— Ця в порядку, — роздратовано сказав батько. — Цілком справний літак.

Хлопчик опустив голову й тихенько заплакав.

Бен пожалкував, що взяв із собою сина. Усі великодушні поривання в них у сім’ї завжди закінчувалися невдачею, їм обом давно бракувало

цього почуття — черствій, плаксивій, провінціальній матері й різкому, нервовому батькові. Якось під час одного з таких нападів великодушності Бен спробував повчити хлопчика вести літак, і хоч син виявився дуже кмітливим і досить швидко засвоїв основні правила, кожен окрик доводив хлопця до сліз...

— Не плач! — наказував йому тепер Бен. — Нічого тобі плакати. Підведи голову, чуєш, Деві!.. Підведи зараз же!

Але Деві сидів похнюпившись, а Бен дедалі більше жалкував, що взяв його, і сумовито поглядав на величезну мертву пустелю узбережжя Червоного

моря, котра розстилалася під крилом літака, — суцільну смугу на тисячу миль, якою відокремлювалися ніжно розмиті акварельні фарби суходолу від бляклої зелені моря. Усе було нерухоме й мертве. Сонце випалювало тут усе живе, а весною вітри підіймали в повітря маси піску на тисячах квадратних миль і відносили його на той бік Індійського океану, де він і залишався навіки; пустеля зливалася з дном морським.

— Сядь прямо, — сказав він Деві, — коли хочеш навчитися, як іти на посадку.

Він знав, що тон у нього різкий, і сам завжди дивувався, чому не вміє розмовляти з хлопчиком. Деві підвів голову. Він ухопився за дошку управління і нахилився вперед. Вен торкнув важіль газу, почекав, доки зменшиться швидкість, а потім із силою потягнув рукоятку тримера, яка була дуже незручно приладнана в цих маленьких англійських літаках — угорі ліворуч, майже над головою. Раптовий поштовх пригнув голову хлопчика вниз, але він зразу ж підвів її і почав дивитися поверх опущеного носа машини на вузьку смугу білого піску вздовж затоки, схожої на коржа, кинутого в цю прибережну пустку. Батько вів літак прямо туди.

— А як ти знаєш, звідки віє вітер? — запитав хлопчик.

— По хвилях, по хмаринці, чуттям! — крикнув йому Бен.

Але він уже й сам не знав, чим керується, коли веде літак. Не думаючи, він знав з точністю до одного фута, де посадити машину. Доводилося бути точним: гола смуга не давала йому жодної зайвої п’яді й опуститися на неї міг тільки дуже маленький літак. Звідси до найближчого населеного пункту було сто миль, а довкола — мертва пустеля.

— Найголовніше — це правильно розрахувати, — сказав Бен. — Коли вирівнюєш літак, треба, щоб відстань до землі була шість дюймів. Не фут і не три, а рівно шість дюймів! Якщо вище — стукнешся під час посадки, і літак буде пошкоджено. Надто низько — наскочиш на горбик і перекинешся. Головне — останній дюйм.

Деві кивнув. Він уже знав. Він бачив, як в Ель-Бабі, де вони брали напрокат машину, одного разу перекинувся такий «Остер». Учень, який літав на ньому, загинув.

— Бачиш! — закричав батько. — Шість дюймів. Коли він почне сідати, я беру назад ручку. Тягну її на себе. Отак! — сказав він, і літак торкнувся землі легко, мов сніжинка. — Останній дюйм! — Бен зразу ж вимкнув мотор і натиснув на ножні гальма. Ніс літака задерся вгору, а гальма не дали йому зануритись у воду — до неї лишилося шість чи сім футів.

Двоє льотчиків повітряної лінії, які відкрили цю бухту, назвали її Акулячою — не через форму, а через її мешканців. У ній завжди водилася сила-силенна великих акул. Вони запливали сюди із Червоного моря, ганяючись за косяками оселедців і кефалі, які час від часу шукали собі тут захистку. Бен і прилетів сюди, власне, заради акул, а тепер, коли потрапив у бухту, зовсім забув про хлопчика й тільки часом давав йому розпорядження: допомогти розвантажувати речі, закопати мішок з продуктами в мокрий пісок, змочити пісок морською водою, подавати інструменти й всякі дрібниці, потрібні для акваланга й камер. (...)

— Затягни на мені цей ремінь! — звелів він Деві.

На спині в нього був важкий акваланг. З двома його двадцятикіло-грамовими циліндрами зі стисненим повітрям він зможе пробути більше години на глибині тридцять футів. Глибше опускатися і не треба. Акули цього не роблять.

— I не кидай у воду каміння, — сказав батько, піднімаючи циліндричний водонепроникний кіноапарат і витираючи пісок з його ручки. — А то всю рибу поблизу сполохаєш. Навіть акул. Дай мені маску!

Деві передав йому маску зі скляним забралом.

— Мене не буде хвилин двадцять. Потім я піднімуся, і ми поснідаємо, бо сонце вже високо. Ти поки що обклади камінням колеса машини й посидь під крилом у затінку. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Деві.

Бен раптом відчув, що розмовляє

з хлопчиком так, як розмовляв з дружиною, чия байдужість завжди викликала його на різкий і владний тон. Нічого дивного, що бідний хлопчина цурався їх обох.

— І про мене не турбуйся, — сказав він хлопчикові, заходячи у воду. Узявши в рот трубку й опустивши вниз кіноапарат, щоб той своєю вагою тягнув його на дно, Бен зник під водою. (...)

Хлопчик залишився на безлюдному березі, сам на сам з грізним морем і власними страхами. Тим часом Бен оглядав підводну частину бухти: акул тут було чимало, тож зйомка, за яку телекомпанія пообіцяла три тисячі доларів, мала бути успішною. За пів години льотчик із сином сіли снідати.

Деві дав йому рушник, і Бену довелося миритися із життям на сухій, гарячій землі. Він відчув, що зробив велику дурницю, узявшись за таку роботу. Він був добрим льотчиком по нерозвіданих трасах, а зовсім не якимсь авантюристом, що ганяється за акулами з підводним кіноапаратом. І все-таки йому пощастило, що він дістав хоч цю роботу. (...) Бену треба було швидко заробити гроші, і от з’явилася така можливість. (...)

— А хто-небудь знає, що ми тут? — спитав Деві спітнілого від сну батька, коли той знову збирався спуститися під воду.

— Чому ти запитуєш?

— Не знаю. Просто так.

— Ніхто не знає, що ми тут, — сказав Бен. — Ми дістали в єгиптян дозвіл летіти в Хургаду. Вони не знають, що ми залетіли так далеко. І не повинні знати. Це ти запам’ятай.

— А нас можуть знайти?

Бен подумав, що хлопчик боїться, чи не звинуватять їх у чомусь недо-зволеному. Діти завжди бояться, що їх спіймають на гарячому.

— Ні, прикордонники нас не знайдуть. З літака вони навряд чи помітять нашу машину. А суходолом ніхто сюди не добереться, навіть на віллісі, — він показав на море. — І звідти ніхто не прийде: там рифи...

— Невже ніхто-ніхто про нас не знає? — тривожно запитав хлопчик.

— Я ж кажу, що ні! — роздратовано відповів батько. Але раптом зрозумів, хоч і пізно, що Деві непокоїть не страх бути пійманим, він просто боїться лишитися сам. — Ти не бійся, — промовив Бен грубувато, — нічого з тобою не станеться!

— Зривається вітер, — сказав Деві, як завжди тихо й надто серйозно.

— Знаю. Я пробуду під водою лише пів години. Потім піднімуся, заряджу нову плівку й спущуся ще хвилин на десять. Займися тут чим-небудь. Шкода, що ти не захопив із собою вудочки.

«Треба було йому про це нагадати», — подумав Бен, занурюючись у воду разом із принадою з конини. Принаду він поклав на добре освітлену коралову гілку, а камеру встановив на виступі. Потім він міцно прив’язав м’ясо телефонним дротом до корала, щоб акулам важче було його відірвати.

Закінчивши цю справу, Бен відступив у невелику нішу на якихось десять футів від принади, щоб захистити себе ззаду. Він знав, що на акул не доведеться довго чекати.

У сріблястому просторі, там, де корали переходили в пісок, їх було вже п’ять. Він мав рацію. Акули прийшли зразу ж, почувши запах крові. Бен завмер, а коли видихав повітря, то притискував клапан до корала за спиною, щоб пухирці повітря, лопаючись, не сполохали акул.

— Підходьте! Ближче! — заохочував він риб. Але їх і не треба було запрошувати.

Вони кинулися просто на шматок конини. Попереду йшла знайома плямиста акула-кішка, а за нею дві чи три акули тієї самої породи, але менші. Вони не пливли й навіть не ворушили плавниками; вони летіли вперед з великою швидкістю, наче сірі ракети. Підійшовши до м’яса, акули трохи звернули вбік, на ходу одриваючи шматки.

Він зняв на плівку все: наближення акул до цілі, якусь дерев’яну манеру роззявляти пащу, наче в них боліли зуби, пожадливий пакосний укус — найогидливіше видовисько, яке йому доводилося бачити в житті.

— Ах ви гади! — сказав він, не розкриваючи губів.

Як і кожен підводник, він їх ненавидів і дуже боявся, але не міг не захоплюватися ними.

Вони з’явилися знов, хоч ролик його плівки був уже майже цілком використаний. Отже, йому доведеться піднятися на суходіл, перезарядити камеру й швидше повернутися назад. Бен глянув на камеру й пересвідчився, що плівка закінчилася. Підвівши очі, він побачив, що вороже налаштована акула-кішка пливе просто на нього.

— Геть! Геть! Геть! — загорлав Бен у трубку.

Кішка на ходу повернулася на бік, і Бен зрозумів, що вона зараз кинеться на нього. Тільки в цю мить він помітив, що руки й груди в нього вимазані кров’ю від кінського м’яса. Бен проклинав свою необережність. Але докоряти собі було безглуздо й пізно, і він почав відбиватися від акули кіноапаратом.

Кішка випередила його, і камера тільки злегка ковзнула по ній. Бокові різці з розмаху схопили праву руку Бена, ледве не зачепили грудей і пройшли крізь його руку, наче бритва. Від страху й болю Бен почав розмахувати руками; кров його зразу ж скаламутила воду, але він уже нічого не бачив і тільки відчував, що акула зараз нападе знов. Одбиваю-чись ногами, Бен посувався назад і раптом відчув, що його різонуло по ногах.

Судомно кидаючись, він заплутався в гіллястих заростях; Бен тримав трубку в правій руці, боячись випустити її. І тої миті, коли він побачив, що на нього напала ще одна акула, трохи менша, він ударив її ногами й сам одкинувся назад.

Бен ударився спиною об надводний край рифу, якось викотився з води і, весь у крові, повалився на пісок, як сніп.

Опам’ятавшись, Бен одразу ж згадав усе, що сталося, хоч і не розумів, чи довго він був непритомний і що було потім: усе тепер, здавалося, уже не корилося його владі.

— Деві! — закричав він.

Десь зверху почувся приглушений голос хлопця, але в очах у Бена було темно — він знав, що ще не минув шок. Але він побачив сина, його нахилене, сповнене жаху обличчя і зрозумів, що був без пам’яті лише кілька секунд. Рухатися він майже не міг.

— Що мені робити? — кричав Деві. — Бачиш, що з тобою сталося?

Бен заплющив очі, щоб зібратися з думками. Він знав, що вже не зможе

вести літак: руки горіли, як у вогні, і були важкі, наче свинець, ноги не рухалися, а в голові стояв туман.

— Деві, — ледве-ледве вимовив Бен із заплющеними очима, — що в мене з ногами?

— У тебе руки... — почув він невиразний голос Деві, — руки зовсім порізані, просто жах!

— Знаю! — сердито сказав Бен, не розтуляючи зубів. — А що в мене з ногами?

— Ноги в крові, теж порізані...

— Дуже?

— Дуже, але не так, як руки. Що мені робити?

Тоді Бен глянув на руки й побачив, що права майже зовсім одірвана, — він бачив м’язи, сухожилля, крові майже не було. Ліва була схожа на шматок пожованого м’яса й сильно кровоточила; він зігнув її, підтягнув кисть до плеча, щоб зупинити кров, і застогнав від болю.

Бен знав, що справи його дуже погані. Але тут же зміркував, що треба щось робити: коли його не стане, хлопець залишиться сам, і про це страшно було навіть думати. Це було ще гірше, ніж його власне становище. Хлопця не скоро знайдуть у цій спаленій сонцем країні, якщо взагалі його знайдуть.

— Деві, — сказав він рішуче, ледве володіючи недоладними думками, — слухай-но... Візьми мою сорочку, розірви й перев’яжи мені праву руку. Чуєш?

— Чую.

— Міцно обв’яжи мені ліву руку вище ран, щоб зупинити кров. Потім якось прив’яжи кисть до плеча. Так міцно, як тільки зможеш. Зрозумів? Перев’яжи обидві руки.

— Зрозумів.

— Перев’яжи дуже міцно. Спочатку праву руку, але закрий рану. Зрозумів? Ти зрозумів...

Бен не почув відповіді, тому що знову знепритомнів; цього разу він був без пам’яті довше й опам’ятався тоді, коли хлопчик перев’язував йому ліву руку. Серйозне, напружене, бліде личко сина скривилося від жаху, але він з відчайдушною мужністю старався виконати своє завдання.

— Це ти, Деві? — сказав Бен, чуючи сам, як невиразно вимовляє слова. — Послухай, хлопчику, — говорив він через силу, — я тобі повинен сказати все одразу, на випадок, якщо знов знепритомнію. Перебинтуй мені руки, щоб я не втрачав надто багато крові. Приведи в порядок ноги й витягни мене з акваланга. Він мене душить.

— Я хотів тебе витягнути, — сказав Деві сумним голосом. — Не можу, не знаю як.

— Ти мусиш мене витягнути, ясно?! — прикрикнув Бен за своєю звичкою, але тут же зрозумів, що єдина надія врятуватися і хлопчикові, і йому — це примусити Деві самостійно думати, упевнено робити те, що він повинен зробити. Треба якось переконати в цьому хлопчика. — Я тобі скажу, синку, а ти постарайся зрозуміти. Чуєш? — Бен ледве чув сам себе й на секунду навіть забув про біль. — Тобі, бідоласі, доведеться все робити самому, так уже сталося. Не сердься, коли я на тебе гримну. Тут уже не до образ. На це не треба зважати, зрозумів?

— Зрозумів, — Деві перев’язував ліву руку й не слухав його.

— Молодець! — Бен хотів підбадьорити дитину, але це в нього якось не виходило. Він ще не знав, як підійти до хлопчика, але розумів, що це необхідно. Десятирічна дитина мала виконати надзвичайно складну справу. Якщо вона хоче вижити. Але все повинно йти по порядку.

— Дістань у мене з-за пояса ніж, — сказав Бен, — і переріж усі ремінці акваланга, — сам він не встиг скористатися ножем. — Бери тонку пилку: так буде швидше. Не поріжся.

— Добре, — сказав Деві, підводячись. Він подивився на свої вимазані в кров руки й позеленів. — Якщо можеш хоч трохи підвести голову, я витягну один ремінь, я його розстебнув.

— Гаразд, постараюся.

Бен трошки підвів голову й сам здивувався, як важко йому навіть поворухнутися. Спроба ворухнути шиєю знесилила його, і він знепритомнів; цього разу він провалився в чорну безодню нестерпного болю, який, здавалося, ніколи не вгамується. Повільно прийшов до пам’яті й відчув навіть полегкість.

— Це ти, Деві?.. — запитав звідкись здалеку.

— Я зняв з тебе акваланг, — почувся тремтячий голос хлопчика. — Але в тебе на ногах усе ще тече кров.

— Не звертай уваги на ноги, — сказав він, розплющуючи очі.

Бен трошки підвівся, щоб подивитися, у якому він стані, але побоявся знову знепритомніти. Він знав, що не зможе сісти, а звестися на ноги й поготів, і тепер, коли хлопчик перев’язав йому руки, верхня половина тулуба в нього була скута. Найгірше — ще попереду, і йому треба було все обміркувати.

Єдиною надією врятувати хлопця був літак, і Деві повинен буде його вести. Не було ні іншої надії, ні іншого виходу. Але спочатку треба все добре продумати. Хлопця не можна лякати. (...)

Довго вибиралися вони по схилу —

Деві тягнув, а Бен відштовхувався п’ятами, на мить непритомніючи й знову вертаючись до тями. Двічі він зривався вниз, але нарешті вони дісталися до машини. Бену пощастило навіть сісти, притулившись спиною до хвостової частини літака, і озирнутися. Та сидіти було справжнім пеклом, і зомлівав він дедалі частіше. Його тіло, здавалося, роздирали тепер на дибі.

— Як справи? — запитав він хлопця; той задихався, знесилений від напруження. — Ти, певно, зовсім змучився.

— Hi! — крикнув Деві сердито. — Я не втомився! — його тон здивував Бена: батько ніколи ще не чув у голосі хлопця протесту, а люті й поготів. Виявляється, обличчя його сина могло приховувати ці почуття. Невже можна роками жити із сином і не розгледіти його обличчя? Однак зараз він не міг дозволити собі роздумувати про це. Він усе добре усвідомлював, але подих захоплювало від нападів болю. Шок минав. Правда, Вен дуже ослаб, відчував, як з його лівої руки сочиться кров, і не міг поворухнути ні рукою, ні ногою, ні навіть пальцем (якщо в нього ще лишилися пальці). Деві самому доведеться підняти літак у повітря, вести його й посадити на землю. (...)

Зрештою Деві вдалося втягнути батька в кабіну. Лагідним голосом Бен віддавав накази щодо підготовки літака до зльоту. Хлопчик чітко виконував усі його команди.

— Ось що треба зробити, Деві, — повільно вів батько. — Потягни важіль газу на дюйм, не більше. Одразу. Зараз же. Постав усю ступню на педаль. Добре! Молодець! Тепер поверни чорний вимикач з мого боку. Чудово! Тепер натисни оту кнопку, а коли мотор заведеться, потягни важіль ще трохи. Стій! Коли мотор заведеться, постав ногу на ліву педаль, увімкни мотор до краю й розвернися проти вітру. Чуєш?

— Це я можу, — сказав хлопець, і Вену здалося, що він почув у його голосі різку нотку нетерпіння, яка нагадувала чимось його власний голос. — Здорово дме вітер, — додав хлопець. — Надто сильно, мені це не подобається.

— Коли будеш вирулювати проти вітру, подай уперед ручку. Починай! Запускай мотор!

Бен відчув, що Деві перехилився через нього й увімкнув стартер; потім чхнув мотор. Тільки б не надто сильно пересував ручку, доки не заведеться мотор! «Зробив! їй-богу, зробив!» — подумав Бен, коли мотор почав працювати. Він кивнув, і в голові одразу ж запаморочилося від напруження. Бен зрозумів, що хлопчик дає газ і намагається розвернути літак. А потім його всього неначе поглинув якийсь нестерпний шум: він відчув поштовхи, спробував підняти руки, але не зміг й опам’ятався від надто сильного ревіння мотора.

— Зменш газ! — закричав він якомога голосніше.

— Добре, але вітер не дає мені розвернутися.

— Ми стали проти вітру? Ти повернув проти вітру?

— Так, але вітер нас перекине.

Бен відчув, що літак розгойдується в усі боки, хотів виглянути, але поле зору було таке мале, що йому доводилося цілком покладатися на сина.

— Відпусти ручне гальмо! — сказав Бен. Він забув про нього.

— Готово! — відгукнувся Деві. — Я відпустив.

— Ага, відпустив! Хіба я не бачу! Старий дурень! — вилаяв Бен сам себе. Тут він згадав, що його не чути за гуркотом мотора й що треба кричати.

— Слухай далі! Це зовсім просто. Тягни важіль і тримай ручку посередині. Коли машина підстрибуватиме, то нічого. Зрозумів? Уповільни хід. І держи прямо. Держи її проти вітру, не бери на себе ручки, доки я не скажу. Ну! Не бійся вітру!

Він чув, що мотор реве дужче — Деві додавав газу, — відчував поштовхи, погойдування машини, яка прокладала собі дорогу в піску. Потім літак

почав ковзати, підхоплений вітром, але Бен дочекався, доки поштовхи стали слабші, і знову знепритомнів.

— Не смій! — почув він здалеку.

Бен опам’ятався. Вони щойно одірвалися від землі. Хлопець слухняно тримав ручку й не тягнув її до себе; вони ледве-ледве перевалили через дюни, і Бен зрозумів, що хлопцеві потрібно було багато мужності, щоб не смикнути від страху ручку. Різкий подув вітру впевнено підхопив літак, але потім він провалився в яму, і Бену стало дуже погано.

— Піднімися на три тисячі футів, там буде спокійніше! — крикнув він. Йому треба було витлумачити синові все це до відльоту, адже Деві тепер важко буде його почути. Ще одна дурниця! Не можна втрачати розуму й весь час робити дурниці.

— Три тисячі футів! — крикнув він. — Три.

— Куди летіти? — запитав Деві.

— Спершу піднімися вище! Вище! — кричав Бен, боячись, що бовтанка знов налякає хлопця. По тому, як гув мотор, можна було здогадатися, що він працює з перевантаженням і що ніс літака трохи задертий; але вітер їх підтримає, і цього вистачить на кілька хвилин. Дивлячись на спідометр і намагаючись на ньому зосередитися, Бен знову поринув у темряву, сповнену болю.

Його повернуло до пам’яті чмихання мотора. Було тихо, вітер ущух, він залишився внизу, але Бен чув, як важко дихає і ось-ось заглухне мотор.

— Щось сталося! — кричав Деві. — Прокинься! Що сталося? — Деві не розумів, що треба зробити, а Бен не зміг йому це вчасно показати.

Він незграбно повернув голову, підчепив щокою і підборіддям ручку й підняв її на дюйм. Мотор чхнув, дав вихлоп і загуркотів рівно.

— Куди летіти? — знову спитав Деві. — Чому ти мені не кажеш, куди летіти?!

За такого непостійного вітру не могло бути прямого курсу, незважаючи на те, що тут, угорі, було відносно спокійно. Залишалося триматися берега до самого Суеца.

— Іди вздовж берега. Тримайся від нього праворуч. Ти його бачиш?

— Бачу. А це правильний шлях?

— За компасом курс повинен бути приблизно триста двадцять! — крикнув Бен; здавалося, голос його був надто слабкий, щоб Деві міг почути, але той почув.

«Хороший хлопець, — подумав Бен, — він усе чує».

— За компасом триста сорок! — закричав Деві.

Компас містився вгорі, і дзеркало рефлектора було видно тільки із сидіння пілота.

— От і добре! Добре! Правильно. Тепер іди вздовж берега й тримайся його весь час. Тільки, боронь боже, нічого більше не роби! — застеріг Бен; він чув, що вже не говорить, а тільки невиразно бурмоче. — Нехай машина сама робить своє діло. Усе буде гаразд, Деві...

Отже, Деві все-таки запам’ятав, що треба вирівняти літак, держати потрібні оберти мотора й швидкість! Він це запам’ятав. Славний хлопчина! Він долетить. Він упорається! (...)

Залишившись сам на висоті трьох тисяч футів, Деві подумав, що вже ніколи більше не зможе плакати. У нього на все життя висохли сльози. Тільки раз за свої десять років він похвалився, що його батько — льотчик. Але він пам’ятав усе, що батько розповідав йому про цей літак, і багато про що здогадувався, чого батько не говорив. (...)

Деві боявся батька. Правда, не тепер. Тепер він просто не міг на нього дивитися: той спав з відкритим ротом, напівголий, весь залитий кров’ю. Хлопець не хотів, щоб батько помер; він не хотів, щоб померла мати, але нічого не вдієш: це буває. Люди завжди помирають.

Бену здавалося, що від поштовхів його тіло пронизують крижані стріли, розривають на шматки. У роті в нього пересохло. Бен повільно приходив до пам’яті. Глянувши вгору, він побачив куряву, а над нею тьмяне небо.

— Деві! Що сталося? Що ти робиш? — закричав він сердито.

— Ми майже прилетіли, — відповів Деві. — Але вітер піднявся зараз високо, і вже смеркає.

Бен заплющив очі, щоб збагнути те, що сталося, але так нічого й не зрозумів. Йому здавалося, що він уже повертався до пам’яті, коли вказував хлопцеві курс, а потім знову втрачав свідомість. Літак гойдало, і це ще більше посилювало біль.

— Що ти бачиш? — вигукнув він.

— Аеродроми й будинки Каїра. Он великий аеродром, куди прибувають пасажирські літаки.

Хитання і поштовхи літака обірвали слова хлопця. Здавалося, потоком повітря їх підносить угору на сотню футів, щоб потім жбурнути вниз у нестримному падінні на добрих дві сотні футів; крила літака судорожно розгойдувалися то в один, то в другий бік.

— Не спускай з очей аеродрому! — крикнув Бен крізь напад болю. — Стеж за ним! Не спускай з очей! — йому довелося крикнути це двічі, перш ніж хлопець розчув; він тихенько говорив про себе: «Бога ради, Деві, тепер ти повинен чути все, що я кажу».

— Літак не хоче йти донизу, — сказав Деві; очі його розширились і, здавалося, займали тепер усе обличчя.

— Вимкни мотор.

— Вимкнув, але нічого не виходить. Не можу опустити ручку.

— Потягни ручку тримера, — звелів Бен, підвівши голову вгору, де була ручка. Він згадав і про закрилки, але хлопцеві нізащо не вдасться їх зрушити; доведеться обійтися без них.

Деві мусив підвестися, щоб дотягнутися до ручки на колесі й подати її вперед. Ніс літака опустився, і машина перейшла в піке.

— Вимкни мотор! — наказав Бен.

Деві вимкнув газ, вимкнув суміш, і вітер із силою підкидав літак то вгору, то вниз.

— Стеж за аеродромом, роби над ним коло! — сказав Бен і почав збирати всі сили для того останнього напруження, яке чекало на нього.

Тепер йому треба сісти, випростатися і стежити через вітрову шибку за наближенням землі. Настала вирішальна хвилина. Підняти літак у повітря і вести його не так важко, а посадити на землю — оце завдання!

— Там великі літаки! — кричав Деві. — Один, здається, стартує!

— Бережись, зверни вбік! — гукнув Бен.

Це була досить нікчемна порада, але потім дюйм за дюймом Бен підводився: йому допомагало те, що ніс літака був опущений. Привалившись до тремтячих дверцят і впираючись у них плечем і головою, він з великим напруженням посувався вгору; Бен зосередив на цьому всі свої сили. Нарешті голова його опинилася так високо, що він міг упертися нею в дошку управління. Наскільки міг, він підвів голову й побачив, як наближається земля.

— Молодець! — закричав Бен синові.

Бен тремтів й обливався потом, він почував, що від усього тіла залишилася живою тільки голова. Рук і ніг більше не було.

— Лівіше! — наказував він. — Давай ручку вперед! Нагни її вліво! Гни ще! Добре! Усе гаразд, Деві. Ти зможеш. Уліво! Натисни ручку вниз...

— Я вріжуся в літак.

Бену видно було великий літак. До літака лишилося не більше ніж п’ятсот футів, і вони йшли прямо на нього. Уже майже стемніло. Курява висіла над землею, наче море, але за великим чотиримоторним літаком виднілася смуга чистого повітря, — отже, мотори запущено на повну потужність. Якщо він стартував, а не перевіряв мотори, усе буде гаразд. Не можна сідати за льотною доріжкою: там ґрунт надто нерівний.

Бен заплющив очі.

— Стартує...

Бен із зусиллям розплющив очі й кинув погляд поверх носа машини, що хиталася вгору й вниз. До великого ДК-4 лишилося щонайбільше двісті футів, він просто заступав їм дорогу, але йшов з такою швидкістю, що вони розминуться. Бен відчув, що охоплений жахом Деві почав тягнути на себе ручку.

— Не можна! — крикнув Бен. — Гни її донизу!

Ніс літака задерся, і вони втратили швидкість. Якщо втратити швидкість на такій висоті та ще за такого вітру, їх рознесе на шматки.

— Вітер! — гукнув хлопець; його маленьке личко застигло й перетворилося на трагічну маску.

Бен знав, що наближається останній дюйм і все в руках хлопчика...

— Молодець! — похвалив він. Залишилася хвилина до посадки.

— Шість дюймів! — кричав Бен Деві; язик його наче розпух від напруження і болю, а з очей текли гарячі сльози. — Шість дюймів, Деві!.. Стій! Ще рано! Ще рано... — плакав він.

На останньому дюймі, що відділяв їх від землі, Бен усе-таки втратив самовладання. Його огорнув страх, ним оволоділа смерть, і він не міг більше ні говорити, ні кричати, ні плакати. Бен привалився до дошки; в очах його був страх за себе, страх перед цим останнім запаморочливим падінням на землю, коли чорна злітна доріжка насувається на тебе в хмарі пороху. Він намагався крикнути: «Пора! Пора! Пора!», але страх був надто великий. В останню смертну мить, яка знов кидала його в забуття, Бен відчув, як ніс літака трохи піднявся, почувся гуркіт ще не заглушеного мотора, літак, ударившись об землю колесами, м’яко підскочив у повітря, а потім настало нестримне чекання. Та ось хвіст і колеса літака торкнулися землі — це був останній дюйм. Вітер закрутив літак; машина забуксувала, описала на землі петлю і завмерла. Настала тиша.

О, яка тиша і який спокій! Бен чув їх, відчував усією своєю істотою. Він раптом зрозумів, що виживе. Він так боявся помирати й ще зовсім не хотів здаватися!

У житті не раз настають вирішальні хвилини й залишаються вирішальні дюйми, а в пошматованому тілі льотчика знайшлися вирішальні сили — кістки й кровоносні судини, про які люди й не підозрювали. Коли здається, що все вже кінчено, вони беруть своє.

Єгипетські лікарі, несподівано для себе, виявили, що в Бена їх невичерпний запас, а здатність відроджувати розірвані тканини, здавалося, була дана льотчикові самою природою.

На все це потрібен був час, але що означав час для життя, яке висіло на волосинці?.. Однаково Бен нічого не відчував, крім припливів і відпливів болю та рідких проблисків свідомості.

— Уся справа в адреналіні, — розкотисто сміявся кучерявий лікар-єгиптянин, — а ви його виробляєте, як атомну енергію.

Здавалося, усе було гаразд, а проте Бен таки втратив ліву руку. «Дивно, — думав він, — я міг би поклястися, що більше дісталося правій руці». Довелося перебороти й параліч, що його кучерявий зцілитель уперто називав «великим нервовим шоком». Усе пережите зробило з Бена нерухомий і дуже крихкий уламок — одужання не могло йти швидко. Але справа все-таки йшла на краще. Усе йшло на краще, крім його лівої руки, яка опинилася в печі, де спалювали сміття. Та й це було б нічого, коли б услід за рукою не пішла туди ж і його професія льотчика.

А крім усього, був ще хлопчик.

— Він живий і здоровий, — повідомив лікар. — Обійшлося навіть без шоку, — кучерявий єгиптянин кидав дотепні жарти чудовою англійською мовою. — Він значно рухливіший за вас!

Отже, і з Деві все було гаразд. Навіть літак уцілів. Усе було дуже добре, але вирішувала справу зустріч із хлопцем: тут або все почнеться, або знову закінчиться, і, можливо, назавжди.

Коли привели Деві, Бен побачив, що це була та сама дитина, з тим самим обличчям, яке він зовсім недавно вперше розглядів. Але справа була не в тому, що розглядів Бен, важливо було дізнатися, чи зумів хлопець що-небудь побачити у своєму батькові?

— Ну як, Деві? — несміливо спитав він сина. — Здорово було, га?

Деві кивнув. Бен знав: хлопчина зовсім не думає, що було здорово, але

настане час, і він зрозуміє. Колись хлопець зрозуміє, як було здорово. До цього варто було докласти рук.

— Розклеївся твій батько, правда? — запитав він знову.

Деві кивнув. Обличчя його лишалося таким же серйозним.

Бен усміхнувся. Так, що вже гріха таїти: батько справді розклеївся! їм обом потрібен час. Йому, Бену, тепер потрібне буде ціле життя, ціле життя, яке подарував йому хлопець. Але, дивлячись у ці світлі очі, на трохи випнуті вперед зуби, на це обличчя, таке незвичайне для американця, Бен вирішив, що заради нього віддасть усе. На це варто витратити час. Він уже добереться до самого серця хлопчини! Рано чи пізно він до нього добереться.

Останній дюйм, який розділяє всіх і все, нелегко подолати, якщо не бути майстром своєї справи. Але бути майстром своєї справи — обов’язок льотчика, а Бен був же колись зовсім непоганим льотчиком.

Переклад В. Гнатовського

Запитання і завдання до щюгитаного

1. Стисло перекажіть оповідання «Останній дюйм». У чому полягає екстремальність¹ зображеної в ньому ситуації? У якому епізоді дія сягає найбільшої емоційної напруженості?

¹ Екстремальність — від екстремальний: крайній, граничний, такий, що виходить за межі звичайного, надзвичайний (за складністю, небезпечністю).

'і 3 якими труднощами стикнувся Бен у своєму професійному й сімейному житті? Що спонукало героя підзаробити підводною зйомкою? Як ви гадаєте, чому він узяв із собою сина?

З Як почувався Деві дорогою до Червоного моря? Чого він боявся на узбережжі? Що в його поведінці дратувало батька?

А Чого навчили хлопчика пережиті події? Завдяки чому він спромігся врятувати своє та батькове життя?

і Які риси характеру сина відкрив для себе Бен під час зображеної пригоди? Як змінилося його ставлення до Деві? Що допомогло Бенові порозумітися з хлопчиком?

( Визначте основну думку оповідання.

7. Групова робота. Розділившись на дві групи, виконайте одне із запропонованих завдань.

А. Визначте, з яких епізодів оповідання взято наведені рядки, і поясніть, які почуття їх зумовили. З огляду на зміни в емоційному стані героїв продумайте інтонації для виразного читання цих реплік.

«— Ні! — крикнув Деві сердито. — Я не втомився!»

«— Це я можу...»

«— Не смій! — почув він здалеку».

«— Молодець! — похвалив він. Залишилася хвилина до посадки».

Б. Розгляньте кадри з кінофільму «Останній дюйм» і встановіть, яким епізодам оповідання Олдріджа вони відповідають.

8. Подискутуймо! Робота в парах. Обговоріть запитання.

1 Чи був Бен хорошим батьком до того, як з ним трапилося нещастя?

Обґрунтуйте відповідь деталями поведінки героя.

І Як ви гадаєте, чи налагодяться стосунки Бена й Деві в майбутньому?

Аргументуйте свою думку.

І Що було найважчим для Деві від того моменту, коли він побачив

пораненого батька? Обґрунтуйте відповідь цитатами.

9 Узагальніть думки, висловлені під час обговорення. У відповіді використайте наведені звороти: «З одного боку, ми бачимо, що... але з іншого боку...»; «На перший погляд, здається, ніби... проте насправді...»; «Важко дати однозначну відповідь на це запитання, оскільки...»; «Якби герой... то... однак письменник змальовує його як...».

навчитися жити гідно

Літературна розминка. Які твори Дж. Р. Кіплінґа, написані для дітей, ви знаєте? Чим вони цікаві?

Що таке мінливість читацької прихильності, Джозеф Редьярд Кіплінґ знав не із чуток. Цьому письменнику судилося спізнати славу, стати лауреатом Нобелівської премії, а відтак пережити роки публічного осуду, коли його творчість сприймалася як облудна пропаганда культу сили та імперської ідеї. А втім, час усе розставив на свої місця: нині Кіплінґа шанують як талановитого митця, що попри певні світоглядні й художні прорахунки створив оригінальний образний світ.

Батьки Кіплінґа були англійцями, але в пошуках екзотики¹ й романтики переїхали до Індії. Редьярд зростав серед люб’язних і послужливих тубільців, які повсякчас намагалися догодити хазяйському синові. Місцеву мову — гінді — хлопець засвоїв раніше, ніж англійську, та й у подальшому житті почувався не так англійцем, як англоіндійцем. Підтримуючи постійний зв’язок з Англією, Кіплінґ признавав Індію рідною країною, шанував її традиції та звичаї, любив її народ. Водночас він дещо зверхньо ставився до корінного населення, уважаючи індійців менш цивілізованими, і щиро прагнув сприяти поширенню прогресивних знань у цьому куточку Британської імперії.

Для здобуття ґрунтовної освіти батьки відправили дванадцятирічного Редьярда до Англії, де він мусив жити в чужих людей. Після раювання в Індії хлопець сприймав нову систему виховання як духовне насильство, тож відразу після випуску повернувся додому. У 1882 р. він почав працювати кореспондентом «Цивільної і воєнної газети» в місті Лахор.

Цікаві подробиці

То була цікава, але досить непроста робота. У пошуках матеріалу для статей Кіплінґу доводилося подорожувати країною, що потерпала від голоду, спеки й епідемій. Це потребувало від молодого кореспондента не лише витривалості, а й неабиякої відваги, день у день загартовувало його волю й моральну силу. Водночас журналістика стала для Кіплінґа школою письменницької майстерності. Під час службових поїздок він ближче знайомився зі звичаями та побутом індійців, збирав місцеві перекази, легенди, повір’я, анекдоти. Згодом цей матеріал утворив золотий запас, із якого письменник багато років черпав теми й сюжети для художніх творів.

Перші оповідання Кіплінґа з’явилися в тій-таки лахорській газеті. Від звичних для англійців творів цього жанру вони відрізнялися граничною лаконічністю і змістовністю. Зважаючи на це, англійський письменник Ґ. К. Честертон порівнював їх з уколом, який діє «і швидко, і дуже болісно». Новими для читачів Великої Британії були також Кіплінґові сюжети, побудовані на матеріалі із життя англійських чиновників-коло-ністів. Зрештою дивувала публіку й незвична мова оповідань, наближена до повсякденного мовлення англоіндійців. Це надавало ще більшої виразності місцевому колориту, дбайливо відтвореному письменником у художній прозі.

‘Консультація філолога

Згадані вище особливості Кіплінґової прози простежуються і в його поезіях. Зазвичай їх написано від імені вигаданого персонажа (скажімо, чиновника, солдата чи матроса). Для того щоб надати таким оповідям правдивого звучання, автор використовує розмовні і професійні вислови, навмисне неграмотно вживає або перекручує слова. Низку віршів Кіплінґа навіяно певними ритмами чи мелодіями. Наприклад, в основу поезії «На марші» покладено маршовий ритм:

Такі художні прийоми були новаторськими для сучасної митцеві англійської поезії.

У своїй творчості Кіплінґ утверджував ті людські цінності, які вважав найважливішими, — насамперед гідність і духовну силу, загартовані в життєвих випробуваннях. На думку митця, непорушними для всіх є Закон, що визначає існування спільноти, і Справа, що вимагає самовідданого служіння.

Перевірте себе

1. Чому Кіплінґ уважав себе англоіндійцем?

2. Як досвід, набутий під час роботи в газеті, вплинув на творче становлення письменника?

3. Що вирізняло оповідання Кіплінґа на тлі класичної англійської літератури XIX ст.?

4. Схарактеризуйте особливості Кіплінґової поезії.

5. Які ідеї проголошував письменник у своїй художній творчості?

6. Теми проектів. «Казки Дж. Р. Кіплінґа на кіноекрані»; «Індія Дж. Р. Кіплінґа»; «Чесноти героїв Дж. Р. Кіплінґа».

Перед читанням. Пригадайте характерні ознаки жанру балади. Чим літературна балада відрізняється від фольклорної?

БАЛАДА ПРО СХІД І ЗАХІД¹

Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох,

Допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог;

Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів,

Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!

Камаль з двадцятьма бійцями втік на заколотний кордон,

І лошицю Полковника він погнав у далекий горяний схрон: Найкращу лошицю зі стайні вкрав, коли світать почало,

Дзвінкі підкови в лахи запнув і скочив легко в сідло.

І запитав Полковничий син, що водив дозірців загін:

«Хто скаже мені, де Камаль тепер, де схованку має він?»

Мохамед Хан, резальдарів² син, йому відповів тоді:

«Хто знає нічного туману шлях, той Камалеві знає путі.

Як смеркне — проскаче він Абазай, Бонар на ранок промчить,

Та путь одна — через Форт Букло йому до рідних угідь;

Як поскачеш ти швидше на Форт Букло, аніж летітиме птах, — Поможе Бог, до провалля Джехай заступиш йому ти шлях.

Коли ж його не догониш там, назад скоріше вертай,

Бо скрізь чаїться Камалів люд за страшним проваллям Джехай.

Там праворуч — скала, і ліворуч — скала, а між ними — ні деревця. Там ти почуєш, як клацне затвор, хоч ніде не видно стрільця».

На коня скочив Полковничий син, був гарячий кінь вороний —

Серце б’є, наче дзвін, шиї гордої згин, як шибениця, міцний.

Мчить юнак на коні, ось вже форт вдалині, і там чекає обід,

Але як злодія хочеш догнать, тоді баритись не слід.

І знову вершник в погоню летить швидше пташиних зграй,

Жене він коня, і вже здоганя втікачів під проваллям Джехай,

Жене він коня, і вже здоганя лошицю й Камаля на ній,

Курок пружний звів, лишень втікачів на постріл дістав вороний.

Він вистрілив раз і вдруге ще, та кулі пішли убік.

«Мов солдат стріляєш! — гукнув Камаль. — Покажи, як їздити звик!» У провалля Камаль повернув, і за ним син Полковника без вагань,

Вороний, мов олень, вперед летів, та лошиця мчала, мов лань. Вороний вудила свої закусив — нелегкою була гора,

А лошиця вуздечкою грала — так рукавичкою леді гра.

Праворуч — скала, і ліворуч — скала, і між ними — ні деревця,

І тричі клацнув рушниці затвор, і не видно було стрільця.

Місяць прогнали з неба вони, б’є зорю вже стукіт копит,

Вороний, мов зранений бик, біжить за ланню легкою вслід. Спіткнувсь вороний і в гірський потік упав на всьому скаку;

Тоді Камаль повернув назад і звестись поміг юнаку.

Він вибив з руки його пістолет — там буть не могло борні,

«Надто довго життям, — промовив Камаль, — завдячуєш ти мені: На двадцять миль тут скелі нема, нема тут жодного пня,

Де б мій стрілець не цілив тебе, не ждала б де западня.

Якби я руку лишень підняв, як виїхав на бескет,

Прудконогі шакали уже б давно збіглися на бенкет;

Варто було б кивком голови подати умовний знак —

І після учти не зміг би злетіть по горло ситий коршак!»

Йому відповів Полковничий син: «Що ж, нагодуй звірину;

Та перше розваж, яку сплатить муситимеш ціну.

Як тисяча шабель прийде сюди, щоб забрати мої кістки, — Стільки за учту шакалів платить злодію не з руки!

Коні потопчуть твої поля, солдати твій хліб з’їдять,

Худобу заб’ють, хати розберуть на паливо для багать.

Коли влаштує тебе ціна і голодні твої брати —

Шакали ж собакам кревна рідня, — то клич, песе, їх сюди!

Але як ціна зависока тобі, скінчимо усе до ладу:

Лошицю батькові поверни, дорогу я й сам знайду!»

За руку схопив Камаль юнака, і погляд його горів:

«Не слід нам згадувати собак. Вовк вовка тут перестрів!

Лошиця твоя. І краще я жертиму стерво гниле,

Ніж тому, хто сміявся смерті в лице, заподіяти зможу зле».

Йому відповів Полковничий син: «Я мусив честь берегти.

В дарунок від батька лошицю візьми — бо справжня людина ти!» Та лошиця підбігла до юнака і ластитись почала;

«Нас двоє сильних, — сказав Камаль, — та вона до тебе пішла. Тож хай в дарунок від крадія тобі принесе вона Вуздечку коштовну, моє сідло і срібні два стремена!»

Тоді юнак пістолет подав йому рукояттю до рук:

«У ворога ти відібрав один, а другий дарує друг!»

Камаль промовив: «Дарунок твій лише за дарунок прийму.

Твій батько сина до мене послав — я сина віддам йому!»

Свиснув Камаль, і син його по схилу гори збіг вниз —

Як олень, легкий, міцний і стрункий, як готовий до бою спис.

«Ось твій господар, — сказав Камаль, — він водить дозірців загін, Щитом йому стань, роби без вагань все те, що накаже він.

Допоки я або смерть твоя не обірвуть цих пут назавжди,

Всюди за ним крізь вогонь і дим оборонцем вірним іди.

Хліб королеви¹ їстимеш ти, тож її борони закон,

І, як треба, зруйнуй свого батька дім, щоб у спокої жив кордон. Кавалеристом відважним стань, тримайся твердо в сідлі,

І резальдаром зроблять тебе, а я, може, помру в петлі!»

Очима зустрілися юнаки, і лжі не було в очах.

І братню клятву вони дали на солі і кислих хлібах:

І братню клятву вони дали, розрізавши дерну настил,

На рукоятці та лезі ножа, і на імені Господа Сил.

Камалів син осідлав коня, лошицю — Полковничий син,

І двоє вернулись у Форт Букло, звідки поїхав один.

Загін дозорців зустріли вони, і двадцять шабель в ту ж мить Зблиснули грізно, готові кров хлопця із гір пролить.

«Не руште його! — Полковничий син гукнув своїм воякам, —

Бо той, хто вчора ворогом був, сьогодні товариш нам!»

Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох,

Допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог;

Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів,

Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!

Переклад М. Стріхи

Літературний практикум

1. Стисло перекажіть прочитану баладу. Що надає твору екзотичного забарвлення?

2. Схарактеризуйте природу краю, у якому відбувається зображена у творі подія. Які деталі увиразнюють екзотичність пейзажу? Обґрунтуйте відповідь цитатами.

3. Чи вдалося Полковничому синові наздогнати Камаля? Чому? Як юнак сприйняв свою невдачу? Як поставився до його поразки ватажок повстанців?

4 У який момент розмови між супротивниками сталася несподівана зміна, що привела до примирення? Чим ви пояснюєте такий перелом у стосунках між ворогами?

5. Порівняйте характери Камаля та Полковничого сина. Як ставляться один до одного ці герої? Хто з них вам більше подобається? Чому?

6. Розкрийте основну думку твору.

7. Знайдіть у вірші антитези. Розкрийте їхнє значення.

8. Подискутуймо! Як ви розумієте зміст першої строфи вірша? Чому, на ваш погляд, автор повторює її наприкінці твору? Які дві, по суті протилежні, думки висловлено в цих рядках? Яку з них ви поділяєте? Обґрунтуйте свою позицію.

9. Філологічний майстер-клас Доведіть, що твір, який ви прочитали, — це балада.

Перед читанням. Читаючи вірш Дж. Р. Кіплінґа «Якщо...», знайдіть думки, суголосні своїм уявленням про справжню людину.

ЯКЩО...

Як вистоїш, коли всі проти тебе —

Упали духом і тебе клянуть,

Як всупереч усім ти віриш в себе,

А з їх зневіри також візьмеш суть;

Якщо чекати зможеш ти невтомно, Оббріханий — мовчати і пройти Під поглядом ненависті, притому Не грати цноти ані доброти;

Як зможеш мріять — в мрійництво не впасти І думать — не творити думки культ,

Якщо Тріумф, зарівно як Нещастя,

Сприймеш як дим і вітер на віку;

Якщо стерпйш, як з правди твого слова Пройдисвіт ставить пастку на простих,

Якщо впаде все, чим ти жив, і знову Зумієш все почати — і звести;

Якщо ти зможеш в прориві одному Поставить все на карту і програть,

А потім — все спочатку, і нікому Про втрати навіть слова не сказать;

Якщо ти змусиш Серце, Нерви, Жили Служити ще, коли уже в тобі Усе згоріло, вигасло — лишилась Одна лиш воля — встоять в боротьбі;

Як зможеш гідно річ вести з юрбою І з Королем не втратиш простоти.

Якщо усі рахуються з тобою —

На відстані, яку відміриш ти;

Якщо ущерть наповниш біг хвилини Снагою дум, енергією дій,

Тоді весь світ тобі належить, сину,

І більше: ти — Людина, сину мій.

Переклад Є. Сверстюка

Запитання і завдання до прогитаного

1 Визначте тему вірша «Якщо...». Що пояснює в ньому автор?

\ Дайте цитатні відповіді на запитання про те, як, на думку поета, слід поводитися, коли: «всі проти тебе»; «уже в тобі усе згоріло»; «впаде все, чим ти жив».

І Як ви розумієте наведені рядки з вірша?

«Як зможеш мріять — в мрійництво не впасти І думать — не творити думки культ...»

«Тоді весь світ тобі належить, сину,

І більше: ти — Людина, сину мій».

А Знайдіть антитези, які використав перекладач вірша. Розкрийте їхнє художнє значення.

5. Групова робота. Розділившись на три групи, виконайте завдання.

A. Спираючись на зміст вірша «Якщо...», придумайте поради «від протилежного», тобто такі, що застерігають від негідних учинків.

Б. Знайдіть перегуки між віршами «Якщо...» та «Балада про Схід і Захід».

B. Пригадайте літературні твори або кінофільми, у яких зображено героїв, близьких до ідеалу людини, поданого у вірші «Якщо...». Розкажіть про цих персонажів.

6. Подискутуймо! З якими порадами, висловленими в поезії «Якщо...», ви не згодні? Обґрунтуйте свою думку.

7. Творча лабораторія. Напишіть твір-роздум на тему «Як стати справжньою людиною? (За віршем Дж. Р. Кіплінґа “Якщо..”)».

У СВІТІ МИСТЕЦТВА

Слідами поезій Дж. Р. Кіплінґа

Наприкінці XX ст. англійська радіостанція Бі-Бі-Сі попросила своїх слухачів назвати найкращих, на їхню думку, поетів Великої Британії. З’ясувалося, що найулюбленіший поетичний твір тисяч людей — вірш «Якщо...» Дж. Р. Кіплінґа.

Цю поезію не раз перекладали й переспівували багатьма мовами світу, також її покладено на музику. До речі, одну з таких пісень створив український бард та актор К. Булкін на основі перекладу Є. Сверстюка.

Оригінальний переспів вірша «Якщо...» зробив Василь Стус. Його версія називається «Синові».

СИНОВІ

Коли ти бережеш залізний спокій всупір загальній паніці й клятьбі, коли наперекір хулі жорстокій між невірів ти віриш сам собі. Коли ти вмієш ждати без утоми, обмовлений, не станеш брехуном, ошуканий, не піддаєшся злому і власним не хизуєшся добром. Коли тебе не порабують мрії,

в кормигу дум твій дух себе не дасть, коли ти знаєш, що за лицедії — облуда щастя й машкара нещасть. Коли ти годен правди пильнувати, з якої вже зискують махлярі, розбитий витвір знову доробляти, хоча начиння геть уже старі.

Коли ти можеш всі свої надбання поставити на кін, аби за мить проциндрити без жалю й дорікання — адже тебе поразка не страшить.

Коли змертвілі нерви, думи, тіло ти можеш знову кидати у бій, коли триматися немає сили і тільки воля владно каже: стій!

Коли в юрбі шляхетності не губиш, а бувши з королями — простоти, коли ні враг, ні друг, котрого любиш, нічим тобі не можуть дорікти.

Коли ти знаєш ціну щохвилини, коли від неї геть усе береш, тоді я певен: ти єси людина і землю всю своєю назовеш.

1. Порівняйте вірш «Якщо...» у перекладі Є. Сверстюка (с. 129) та переспів В. Стуса «Синові». Укажіть найзначніші розбіжності між цими версіями.

2. Що споріднює вірш В. Симоненка «Ти знаєш, що ти — людина?..» та поезію Дж. Р. Кіплінґа «Якщо...»? Дайте розгорнуту відповідь.

«Останній дюйм» у кіномистецтві

Не одне покоління глядачів щиро полюбило фільм «Останній дюйм», який у 1958 р. зняли радянські режисери Микита Курихін і Теодор Вулъфович за оповіданням Дж. Олдріджа. Ця стрічка захоплює в будь-якому віці. Потужному емоційному враженню сприяють не лише пригодницький сюжет, виразна музика, екзотична підводна зйомка, а й образи батька та сина, які створили Микола Крюков та Слава Муратов. Завдяки їхнім акторським здібностям зміст твору Олдріджа збагатився новими значеннями. Те, що батько навчає сина керувати літаком і долати перешкоди, відходить на другий план, за важливістю поступаючись синівському уроку любові й терпіння. Усепереможна любов Деві до батька надає екранізації особливої зворушливості.

1. Перегляньте кінофільм «Останній дюйм» (режисери М. Курихін, Т. Вулъфович, 1958 р.). Знайдіть у ньому відмінності від сюжету оповідання.

2. Які епізоди кінокартини «Останній дюйм» вас найбільше вразили? Чому?

Підсумкові запитання і завдання

1. Поясніть назву оповідання Дж. Олдріджа «Останній дюйм».

2. Чому Деві та його батько не могли порозумітися?

3. Порівняйте стосунки батька й сина на початку та наприкінці твору.

4. Розкрийте зміст вислову «Останній дюйм, який розділяє всіх і все, нелегко подолати, якщо не бути майстром своєї справи».

5. Де й коли відбуваються події «Балади про Схід і Захід» Дж. Р. Кіплінґа?

6. Визначте, який епізод твору — кульмінаційний.

7. Які епізоди надають сюжету «Балади про Схід і Захід» драматичної напруженості?

8. Знайдіть ознаки балади в «Баладі про Схід і Захід».

9. Схарактеризуйте художні особливості вірша «Якщо...».

10. До кого звертається Кіплінґ у цій поезії?

11. Наведіть приклади антитези у вірші.

12. Які моральні принципи утверджує автор у поезії «Якщо...»?

Теми творів

1. «“У житті не раз настають вирішальні хвилини й залишаються вирішальні дюйми...” (За оповіданням Дж. Олдріджа “Останній дюйм”)».

2. «“Як сильні стають лицем у лице, хоч вони з різних світів!” (За “Баладою про Схід і Захід” Дж. Р. Кіплінґа)».

3. «“Весь світ тобі належить...” (За віршем “Якщо...” Дж. Р. Кіплінґа)». Клуб компетентних читачів

1. Порівняйте «Баладу про Схід і Захід» з літературними баладами, які ви прочитали раніше. Як Кіплінґ розширив жанрові особливості балади?

2. Порівняйте настанови щодо подолання життєвих труднощів у вірші Кіплінґа «Якщо...» із сюжетом оповідання Олдріджа «Останній дюйм». Як ви гадаєте, чи виросте Деві справжньою людиною? Поясніть свою думку.

3. Знайдіть твори художньої літератури чи кіномистецтва, у яких порушено проблеми сімейних цінностей, взаємин дорослих і дітей. Які шляхи вирішення цих питань пропонують різні митці?

4. Робота в парах. Рядок «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох...» (Oh, East is East, and West is West, and never the twain shall meet...) з балади Кіплінґа став афоризмом. Поміркуйте, чи підтверджують цей крилатий вислів факти біографії самого автора. Чи згодні ви з думкою англійського письменника? Аргументуйте свою відповідь, спираючись на приклади з історії.

5. Подискутуймо! В оповіданні «Останній дюйм» звучить риторичне запитання¹: «Невже можна роками жити із сином і не розгледіти його обличчя?» Чи згодні ви із цим запитанням-твердженням? Чому?

6. Як ви гадаєте, чи відразу після повернення з небезпечної подорожі налагодяться стосунки між головними героями оповідання «Останній дюйм»? Аби перевірити своє припущення, прочитайте продовження цього твору — оповідання «Акуляча клітка». Порівняйте стосунки батька й сина у двох названих творах Олдріджа.

7. Мандруємо інтернетом. Користуючись доступними в Мережі матеріалами, підготуйте коротке повідомлення на тему «Джеймс Олдрідж та Україна».

 

 

 

Це матеріал з підручника Зарубіжна література за 7 клас Волощук