Інформація про новину
  • Переглядів: 2915
  • Дата: 13-08-2020, 19:57
13-08-2020, 19:57

Дружба і кохання: Пушкін, Шолом-Алейхем, Грін, Бернс, Гейне, Симонов

Категорія: Зарубіжна література





Попередня сторінка:  Сила людського духу. Джеймс Олдрідж - ...
Наступна сторінка:   Літературний детектив: Артур Конан-До...

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

РАДІСТЬ ДРУЖБИ

Літературна розминка. Назвіть твори О. Пушкіна. Що ви знаєте про цього поета?

У Росії Олександра Сергійовича Пушкіна шанують як засновника вітчизняної класичної літератури XIX ст., як митця, що глибоко відобразив самобутність національної душі, як уособлення трагічної долі російського Поета.

Народився майбутній митець 26 травня 1799 року в Москві. У дитинстві він проводив багато часу у своєї бабусі Марії Олексіївни Ганнібал. Про малого Пушкіна вона писала так: «Не знаю, що вийде з мого старшого внука. Хлопчик розумний та охочий до книжок, а вчиться погано (...)».

Змалечку Олександр дивував рідних поетичними здібностями, гострим розумом, непокірною палкою вдачею. Це вирізняло його й з-поміж однокашників — вихованців Царськосільського ліцею. Досягнення Пушкіна в навчанні були не надто значними, але Ліцей з повним правом міг пишатися його літературними успіхами.

У Царськосільському ліцеї панував дух вільнодумства, завзяття і творчого змагання. Деякі учні писали вірші. Найкращі із цих творів публікували в ліцейських часописах.

Цікаві подробиці

З дружної ліцейської родини вийшло чимало талановитих «служителів муз», що залишили помітний слід в історії та культурі Росії. До цієї плеяди належать і троє найкращих друзів Олександра Сергійовича. Перший з них, Антон Дельвіг, — автор віршів, які згодом покладено на музику і які стали народними піснями. Другий — літератор Вільгельм Кюхельбекер — активний учасник повстання декабристів1 (засуджений до восьмирічного ув’язнення і подальшого заслання в Сибір). Третій — Іван Пущин — видатний діяч декабристського руху, який теж сповна заплатив за свої політичні переконання. Усе життя Пушкін підтримував з ними тісні стосунки. Поет узагалі надзвичайно цінував дружбу й умів бути відданим товаришем. Чимало його творів присвячено темі дружби й конкретним друзям.

‘Коментар ар?(ібаріуса

Ініціатива створення Царськосільського ліцею виникла на тлі поширення в Росії просвітницьких ідей і належала талановитому державному діячу Михайлові Сперанському. Сперанський уважав, що необхідно виховувати «нових людей», здатних на державному рівні здійснювати прогресивні реформи. Це завдання він пов’язував із заснуванням унікального навчального закладу для майбутньої еліти російського суспільства.

Ліцей було відкрито в 1811 р. Розташовувався він у Царському Селі, де влітку жила імператорська родина. Дух закладу визначався гаслом «Для загальної користі», а його навчальна програма мала на меті передусім розвиток гуманітарного мислення і творчих здібностей ліцеїстів. Серед викладачів було чимало тих, хто щиро прагнув виховати освічену молодь, для якої волелюбність невіддільна від служіння батьківщині, а бажання само-реалізації — від уявлень про особисту честь і гідність.

Ще за ліцейських років поетичний талант Пушкіна визнали авторитетні літератори, як-от: Г. Державін, М. Карамзін, В. Жуковський. Важливим свідченням серйозного ставлення до творчості юного поета стала і його участь у діяльності літературного товариства «Арзамас». Спілкування з «арзамасцями» вводило Пушкіна в курс актуальних культурних і літературних тем. Крім того, на засіданнях товариства обговорювалися проблеми суспільного характеру й перспективи подальшого розвитку країни. Дехто навіть висловлював думки про необхідність зміни політичного ладу в Росії.

Сміливі й незалежні поезії Пушкіна відповідали духовним потребам прогресивної частини російського дворянства, тож більшість читачів сприймала їх як мужній виклик царській владі. Проте були в поета й вороги, які добровільно доносили про його «обурливі вірші, висловлювання та витівки». Пушкіну загрожувало заслання до Сибіру. І лише завдяки клопотанню впливових друзів Сибір було змінено на Південь.

У вигнанні Олександр Сергійович багато подорожував: відвідав Крим, Чернігів, Катеринослав (нині — Дніпро), Одесу, побував на Кавказі, певний час жив у Кишиневі. Удалині від столиці він нерідко почувався пригніченим і самотнім, але не втратив почуття внутрішньої свободи, продовжував спілкуватися з вільнодумцями й писати бунтарські вірші. Саме в ті роки, за словами літературознавця Ю. Лотмана, «ім’я Пушкіна стало відомим усій читацькій Росії», саме тоді поет став «кумиром романтичної молоді».

ОТеребіртг себе

1 Схарактеризуйте місце О. Пушкіна в історії російської літератури й культури.

2 Яку роль у житті й творчому становленні поета відіграв Царськосіль-ський ліцей? Чим цей навчальний заклад відрізнявся від інших?

3 Назвіть найближчих ліцейських товаришів Пушкіна. Що ви про них знаєте? А Чим було спричинене заслання Пушкіна? Де поет побував під час вигнання?

5. Теми проектів. «О. Пушкін в Україні»; «Ліцеїст Олександр Пушкін»; «Пушкінські послання до друзів».

Перед читанням. Ліцеїсти першого випуску вирішили щороку всі разом відзначати 19 жовтня — день урочистого відкриття Ліцею. Перебуваючи на засланні, Пушкін не міг зустрітися з товаришами, тож надсилав їм

свої поетичні вітання. Одне з таких послань — вірш «19 жовтня» (1825), що став своєрідним гімном дружбі й ліцейському братерству. Читаючи цей твір, знайдіть відображення життєвих обставин, які надихнули автора на його написання.

19 ЖОВТНЯ

Вже ронить ліс багряне убрання, Сріблить мороз поля зів’ялі й голі,

З-за гір прогляне, наче мимоволі,

І погасає тихе сяйво дня.

Палай, каміне, в келії пустинній,

А ти, вино, негод осінніх друг,

Хоч би на мить у чаші легкопінній Дай забуття моїх гірких недуг.

Печалюсь я: до друга дальній світ,

З яким запив би довгу я розлуку,

Якому б міг сердечно стиснуть руку І побажать веселих безліч літ.

Я п’ю один; дарма моя уява Товаришів скликати поспіша;

Не чую я знайомої появи,

І милого не жде моя душа.

Я п’ю один. На берегах Неви Мене сьогодні друзі іменують...

Але чи й там усі з вас бенкетують?

Кого цей рік не дочекались ви?

Хто зрадив ще чудову нашу звичку, Кого забрав холодний світ од вас?

Хто не прийшов на братню перекличку? Чий голос змовк? Хто передчасно згас?

Наш кучерявий не прийшов співець, Гітари вже не чути голосної:

Під миртами Італії ясної

Він тихо спить, і приязний різець

Не вирізьбив на рідній нам могилі Хоч декілька російських рідних слів, Щоб прочитав слова привіту милі Син півночі, що в край чужий забрів.

Чи ти сидиш серед товаришів,

Чужих небес коханцю нетерплячий?

Чи знов проходиш тропік ти гарячий І вічний лід опівнічних морів?

Щаслива путь!.. З ліцейського порога На корабель ти став без вороття,

І з того дня в морях твоя дорога,

О хвиль та бур улюблене дитя!

Зберіг ти, друже, в долі мандрівній Прекрасних років звичаї недавні:

Ліцейський шум, забави наші славні Між хвиль морських жили в душі твоїй; Ти простягав нам із-за моря руку,

Ти нас єдиних в спогадах носив І повторяв: «На довгу нас розлуку Таємний фатум, певне, осудив!»

Прекрасний, любі друзі, наш союз!

Він, як душа, одвічний, неподільний, Незрушний, однодушний і свавільний, Міцнів він під крилом коханих муз. Куди б не кинула нас зла година,

І щастя теж куди б не привело,

Незмінні ми: весь світ для нас чужина, Вітчизна наша — Царськеє Село!

Із краю в край грозою гнаний я;

В міцних тенетах долі грозової,

На лоно дружби втішної, нової,

Поникла скорбна голова моя...

З благаннями печальними, бентежно,

З надією юнацьких світлих літ,

Віддався іншим друзям я безмежно,

Та був гіркий небратній їх привіт.

І нині тут, в забутій глушині,

В оселі холоду і снігопаду,

Я радісну й солодку мав відраду:

Я трьох із вас, о друзі, в тишині Тут обійняв. Поета дім опальний,

О Пущин мій, ти перший навістив;

Ти звеселив вигнання день печальний,

В ліцея день його перетворив.

Ти, Горчаков, щасливець з перших днів, Хвала тобі — холодний блиск фортуни Не одмінив душі твоєї струни:

Все той же ти для нас, товаришів.

Нам різну путь судила доля строга, Ступивши в світ — ми швидко розійшлись, Звела нас раптом польова дорога, Зустрілись ми й по-братськи обнялись.

Коли спіткав мене фортуни гнів,

Для всіх чужий, бездомний, сиротою,

Під бурею поник я головою І ждав тебе, віщун пермеських дів.

І ти прийшов, син лінощів натхненний,

0 Дельвіг мій: твій голос пробудив Сердечний жар, що довго тлів, священний,

1 долю радо я благословив.

Пісенний дух з дитинства в нас горів,

І дивний жар натхнення ми пізнали;

Дві музи з юних літ до нас літали, Солодкий дар їх нас промінням грів:

Та вже любив я оплески і славу,

Ти ж, гордий, для душі і муз співав; Свій дар, як час, я тратив без угаву,

Ти ж геній свій у тиші пестував.

Служіння муз не терпить суєти, Прекрасне мусить бути величавим:

Та юнь нас вабить усміхом лукавим, Шумливі мрії кличуть у світи... Отямимось — і скорбними очами Поглянемо в минуле без надій...

Скажи, Вільгельм, було ж таке і з нами, По музі й долі брате рідний мій?

Пора, пора! Ні наших мук, ні мрій Не вартий світ; розвіємо оману!

Життя сховаєм в самоту туманну!

Я жду тебе, спізнілий друже мій! — Прийди і словом чарівливим зразу Сердечні струни наладнай ізнов; Згадаємо про бурні дні Кавказу,

Про Шиллера, про славу, про любов.

Пора й мені... Гуляйте в добрий час! Відрадне я вже чую зустрічання;

В поетове повірте віщування:

Пролине рік, і знову я між вас.

І час проб’є надій моїх завітних, Промчиться рік, я буду знову ваш!

0 скільки сліз і вигуків привітних,

1 скільки піднятих угору чаш!

Наллємо першу, в день знаменний цей, І всю до дна в день нашого союзу! Благослови, моя святкова музо, Благослови: нехай живе ліцей!

За вчителів, що честь і юність нашу Леліяли, за мертвих і живих,

До вуст піднявши найвдячнішу чашу, Забувши зло, добром згадаймо їх.

Повніш, повніш! Поки зійде зоря Усі до дна, до краплі випивайте!

За кого ж це? О друзі, відгадайте... Ура, наш цар! так! вип’єм за царя. Людина він! Керує ним хвилина,

Він раб чуток, підозрень і страстей, Простім йому неправеє гоніння:

Він взяв Париж, він заснував ліцей!

Тож бенкетуйте, поки вийде путь!

Та коло наше з кожним днем рідіє;

Хто в гробі спить, хто дальній сиротіє; Судьба зорить, ми в’янем; дні пливуть; Незримо никнем, тихше серце б’ється,

І нить життя кінчаємо снувать.

Кому ж із нас під старість доведеться Самому день ліцея святкувать?

Нещасний друг! У нових поколіннях Набридлий гість і зайвий, і чужий, Згадає нас в дні зустрічей незмінних, Закривши зір схвильовано-сумний... Хай він зустріне радо, хоч печальний, За чашею цей день, після незгод,

Як нині я, вигнанець ваш опальний, Провів його без горя і турбот.

Переклад С. Крижанівського

Літературний практикум

1. Як змінюється настрій ліричного героя протягом поетичної оповіді? Чим мотивовані такі зміни?

2 Яким постає у вірші життя ліричного героя? Що він вважає своєю моральною опорою?

3. Як схарактеризовано у творі Ліцей і ліцейське товариство? Обґрунтуйте відповідь цитатами.

4 Кого з ліцейських друзів Пушкіна згадано у вірші? Яким постає кожен з них у спогадах ліричного героя? Які деталі взаємин ліцеїстів засвідчують силу їхньої дружби?

5. Які теми порушено у вірші «19 жовтня» (1825)?

6. Філологічний майстер-клас. Розкрийте художню роль осіннього пейзажу в першій строфі вірша. Як ви гадаєте, чому поетичні роздуми про товаришів ліричний герой починає саме з такого опису природи?

7. Розгляньте репродукції картин. Чи відповідають вони настрою поезії, яку ви прочитали? Які деталі підтверджують вашу думку?

СМАК ПЕРШОГО КОХАННЯ

Літературна розминка. Пригадайте літературні твори, у яких ідеться про перше кохання. Яким постає в них це почуття?

Доброзичливе вітання єврейською «Шолом алейхем», що в перекладі означає «Мир вам», «Здрастуйте», стало відомим у всьому світі після того, як талановитий письменник Соломон Рабинович узяв його за творчий псевдонім. Це прибране ім’я дуже личило Соломону Наумовичу, адже він був доброю, відкритою людиною, усмішка якої випромінювала тепло й щирість. Відповідним було й творче гасло митця: «Писати правду з глибини душі, кров'ю серця, але — для радості».

Соломон Рабинович народився 2 березня 1859 р. в українському місті Переяславі (нині — Переяслав-Хмельницький) у багатодітній єврейській сім’ї. Батько його був дрібним підприємцем. Дитинство Соломона минуло в містечку Воронькові неподалік від Переяслава. У ті роки він захоплювався легендами й переказами про Мазепу, Богдана Хмельницького та інших народних героїв. І романтичний фольклор, і мальовнича природа рідного краю залишили в душі письменника глибокий слід, що відобразилося в його творчості.

У тринадцять років Соломон утратив матір. Друга батькова дружина мала сварливу вдачу й не шкодувала дошкульного слівця для нових родичів. Однак саме їй майбутній класик єврейської літератури був зобов’язаний своїм першим «професійним досвідом»: усі лайливі слова, почуті від мачухи, він ретельно занотовував в алфавітному порядку.

За традицією Шолом-Алейхем відвідував єврейську початкову релігійну школу, а згодом вступив до Переяславського повітового училища. Здобувати загальну освіту хлопцеві було нелегко, адже в училищі викладали російською, а в родині розмовляли ідишем. Проте він виявив неабияку наполегливість і закінчив навчання з відзнакою.

Змалку Соломон вирізнявся чудовою пам’яттю, допитливістю, веселою вдачею і талантом пересмішника. У п’ятнадцятирічному віці прочитавши «Робінзона Крузо» Дефо, він написав власну версію роману рідною мовою і вирішив будь-що стати літератором. У сімнадцять років юнак почав заробляти на життя як репетитор з російської мови.

Учителювання допомогло Шолом-Алейхему знайти любов: між молодим наставником і його ученицею, донькою багатого підприємця Ольгою Лоєвою, спалахнуло світле почуття. Подолавши спротив батька, за кілька років Ольга стала дружиною письменника й народила йому шістьох дітей. Чуйний, справедливий, турботливий Соломон Наумович був справжнім янголом-охоронцем для своєї родини, яку жартома називав «республікою».

Український Мотив

Наприкінці 1870-х років розпочинається письменницька діяльність Шолом-Алейхема. Одним з його літературних учителів можна вважати Т. Шевченка. «Коли я писав свої вірші, — розповідав Соломон Наумович, — я вдень з вогнем шукав “Кобзаря”, цю пісню пісень Шевченка, і не міг знайти. Я готовий був віддати що завгодно й скільки завгодно. І тепер я бачу, що не помилився б, якби сплатив найвищу ціну за одну тільки “Катерину”».

Як і Шевченко, Шолом-Алейхем став засновником національної літератури свого народу. Тривалий час уважалося, що ідиш — розмовна мова простих євреїв — призначений суто для повсякденного вжитку, а отже, «не гідний» красного письменства (і церковну, і світську літературу видавали івритом — «високою» давньоєврейською мовою). Шолом-Алейхем зламав цю традицію: з 1883 р. він почав писати переважно ідишем, усіляко сприяючи його визнанню. ^

Цікаві подробиці

Подейкували, ніби Шолом-Алейхем працював над своїми творами швидко й без зусиль. Насправді це не так. Деякі книжки він створював роками, редагуючи багато разів. Друзі й рідні розповідали, що письменник навіть любив копітку роботу: клеїв і переплітав рукописи, робив у них виправлення різнокольоровими чорнилами.

Зазвичай Шолом-Алейхем писав стоячи, за високим столиком, що обертався на всі боки. За роботою він міг несподівано розсміятися і, сміючись, продовжувати писати. Коли приходило натхнення, Соломон Наумович не переймався умовностями: нотував свіжі рядки на таці для самовара, на днищі бочки, у трамваї, під час прогулянок з дітьми чи просто посеред ночі.

‘Консультація філолога

Літературні образи, які створив Шолом-Алейхем, і нині залишаються найяскравішим відображенням національного характеру єврейського народу. Типовий персонаж письменника — «людина повітря». Це дивак, «маленька людина» з єврейського містечка зі скромними заробітками й життєвими планами, що лопають, як мильні бульбашки. Він невдаха, але з гумором сприймає свої поразки. А втім, «люди повітря» саме тому й зазнають невдач, що надто високо підносяться в мріях. Вони «літають», завиграшки долаючи межу між небом і землею, буденним і романтичним, трагічним і комічним.

Такою «людиною повітря» був і сам Шолом-Алейхем — трохи дивакуватий, безмежно добрий. Він любив усе маленьке: маленьких дітей, маленьких тварин, маленькі огірки й помідори, маленьке письмове

приладдя. Соломон Наумович завжди відповідав на листи, за будь-яких обставин не шкодував грошей, тринадцяту сторінку в рукописах позначав «12-А», бо вірив у забобони.

Одне зі своїх найвідоміших оповідань «Зачарований кравець» письменник завершив словами, які характеризують усю його творчість: «Сміятися корисно. Лікарі радять сміятися...» За гумор, життєрадісність, уміння про складне говорити просто, а про сумне — весело Шолом-Алейхема назвали єврейським Марком Твеном. До речі, Марк Твен не без гумору відгукнувся, що насправді це він уважає себе американським Шолом-Алейхемом.

«Зміна місця — зміна щастя», — стверджують герої Шолом-Алейхема. Шукати кращої долі на чужині довелося і самому письменнику. У 1905 р. після хвилі єврейських погромів він виїхав з Києва, де мешкав майже п’ятнадцять років. Надалі Соломон Наумович жив у Львові, відвідав Женеву, Лондон, Варшаву, Вільно, Берлін та інші міста світу, де виступав перед своїми читачами (на той час він уже був письменником зі світовим ім’ям). У 1915 р. митець оселився в Нью-Йорку. Саме за кордоном Шолом-Алейхем завершив свої найвідо-міші твори, як-от: «Тев’є-молочник», «Менахем-Мендл», «Хлопчик Мотл», «Пісня пісень».

консультація філолога

Над повістю «Пісня пісень» Шолом-Алейхем почав працювати в 1909 р. Назву твору дала однойменна книга Старого Заповіту, приписувана царю Соломону. До неї увійшли любовні гімни, що оповідають про взаємні почуття правителя Ізраїлю і селянки Суламіфі. Однак Шолом-Алейхем не просто переказав вічний сюжет — він створив власний гімн великому коханню. У біблійні часи мудрець Соломон спромігся зізнатися в любові, здатній змінити світ і наповнити світлом душу. У XX ст. закоханий юнак Шимек проголосив, що відчуває до Бузі «ту святу, полум’яно-пекельну любов, яку оспівано в “Пісні пісень”». «Любов понад усе!» — стверджують і Соломонові гімни, і повість єврейського письменника.

«Пісня пісень» Шолом-Алейхема має підзаголовок «Юнацький роман». Розповідаючи про свої твори, письменник зазначав, що слово «роман» для нього означає і літературний жанр, і любовні стосунки. Таке сприйняття якнайкраще втілилося в «Пісні пісень». Змальовуючи кохання від його зародження в часи безтурботних дитячих ігор до сумного фіналу в дорослому житті, автор ніби пише «роман про роман».

Оповідачем у повісті виступає сам головний герой. Він описує перебіг «юнацького роману» й водночас — власні почуття. Завдяки цьому твір набуває виразного емоційного забарвлення і задушевного звучання.

Шолом-Алейхем залишив по собі чималий літературний доробок. Його твори, видані багатьма мовами світу, знайшли сотні тисяч прихильників, і передусім тому, що підтримують віру в людяність, світло й доброту, на яких тримається життя.

Шрг&іргт сгбг

1 Як перекладається українською псевдонім Шолом-Алейхем? Чому, на вашу думку, письменник прибрав саме таке літературне ім’я? і Які життєві події вплинули на становлення Шолом-Алейхема як письменника?

З Яку роль у житті й творчості Шолом-Алейхема відіграла Україна? Чому письменника називали єврейським Марком Твеном?

А 3 яким давнім літературним джерелом перегукується повість Шолом-Алейхема «Пісня пісень»? До яких вічних цінностей звертається письменник у цьому творі?

5. Теми проектів. «Київ у творчості Шолом-Алейхема»; «Національний колорит і гумор у повісті “Хлопчик Мотл”»; «Літературні музеї Шолом-Алейхема».

Перед читанням. Ознайомтеся з «Піснею пісень царя Соломона». Під час читання повісті Шолом-Алейхема простежте, які елементи біблійного сюжету використано у творі.

ПІСНЯ ПІСЕНЬ Юнацький роман

(Уривки)

Частина перша Бузя

Бузя — пестливе ім’я, створене з Естер-Люби: Люба — Любузя — Бузя... Вона старша за мене на один рік чи, може, на два, а нам обом нема ще й двадцяти років. Тепер сідайте, будь ласка, і підрахуйте, скільки мені років і скільки їй. Та це, зрештою, не має значення. Я краще розповім вам коротенько її біографію.

Мій старший брат Беня жив на селі, орендував млин, умів стріляти з рушниці, їздити верхи на коні й плавати, як чортяка. Одного разу влітку купався він у річці й потонув. Про нього сказано в приказці: «Усі гарні плавці потопають». По ньому залишилися млин, двоє коней, молода вдова з однією дитиною. Млина передали комусь іншому, коней спродали, молода вдова вийшла заміж і поїхала десь далеко, а дитину привезли до нас.

То була Бузя.

Що батько любить Бузю, як рідну дитину, і що мати тремтить над нею, як над єдиною дочкою, — це легко зрозуміти. Вони знайшли в ній розраду від великого горя. А я? Чому, як прийду зі школи й не знайду Бузі, мені їжа не лізе в горло? А як Бузя приходить, стає світло в усіх куточках? А як Бузя звертається до мене, я опускаю очі? А як Бузя глузує з мене, я плачу? А як Бузя...

Я довго чекав, коли нарешті прийде любе, жадане свято Пасхи. Тоді я буду вільний. Гратиму з Бузею в горіхи, бігатиму подвір’ям, ходитиму до річки. Там я їй покажу, як пускають «каченят» на воду. Коли я їй кажу про що, вона мені не вірить, вона сміється. (...)

Настало любе, жадане свято Пасхи.

Нас обох одягли на свято в царське вбрання. Усе, що було на нас, мінилося, блищало й шелестіло. Я дивлюся на Бузю і згадую «Пісню пісень», яку вивчав перед Пасхою з учителем у школі, згадую вірш за віршем: «Прекрасна ти, подруго моя, — о, яка ж ти гарна! Очі твої, як у голубки, волосся — мов стадо кіз, що зісковзують з гори Галаадської, зубки в тебе — мов отара білих ягнят, що з річки виходять, одно в одно, губки — пурпурова стрічка, мова твоя, як мед, солодка».

Скажіть мені, будь ласка, чому, коли дивишся на Бузю, мусиш згадати «Пісню пісень»? Чому, коли вивчаєш «Пісню пісень», спадає на думку Бузя?

Чудовий переддень Пасхи. Сонячна година. Тепле повітря.

— Підемо?

Так каже мені Бузя, і я почуваю, що мені пашить обличчя. Мати не пошкодувала нам горіхів. Повні кишені горіхів. Проте вона наказала нам, щоб ми тепер, перед пасхальною вечерею, не сміли лузати горіхи. Гратися в горіхи — скільки душі завгодно. Ми виходимо з дому. Горіхи торохкотять. Надворі добре. Надворі любо. Сонце вже близько крайнеба, дивиться вниз на околиці міста. Широко, просторо й привільно навколо. Де-не-де на горі, що ген за синагогою, визирає травичка, зелена, свіжа, тремтлива. З вереском і цвіріньканням пролітає над нашими головами струнка зграя маленьких ластівок, і знову згадується мені «Пісня пісень»: «Паростки-травичка вже з’явилася на землі, пора соловейка настала, і голос першої літньої пташки залунав у нашій країні». Я почуваюся напрочуд легким. Мені здається, що я маю крила: ось знімуся і полечу...

З міста долинає дивний гомін. Шумить. Вирує. Гуде. Переддень Пасхи! Чудова, ясна година. Теплінь надворі.

У цю мить весь світ набуває в моїх очах зовсім іншого вигляду. Наш двір — замок. Наша хата — палац. Я — принц. Бузя — принцеса. Колоди, понакидані біля хати, — кедри й буки, що згадуються в «Пісні пісень». Кішка, яка лежить коло дверей і гріється на сонці, — одна з польових ланей, що згадуються в «Пісні пісень». Горбок, що ген за синагогою, — це гора Ліван, теж із «Пісні пісень». Жінки й дівчата, які стоять на подвір’ях, миють посуд, готуються до Пасхи, — дочки Єрусалима, про яких згадується в «Пісні пісень». Усе-все з «Пісні пісень».

Я йду, руки в кишенях, потрушую горіхами. Горіхи торохтять. Бузя йде зі мною, не відстає ні на крок. Я не можу ходити поволі, мене підносить у повітря. Мені хочеться летіти, линути, ширяти мов орел. Я пускаюся бігом. Бузя біжить за мною. Я стрибаю на колоди, з однієї колоди на іншу. Бузя стрибає зі мною разом. Я на колоду — вона на колоду. Я вниз — вона вниз. Хто перший стомиться? Я вгадав.

— Доки це будемо стрибати?

Так каже мені Бузя. А я відповідаю їй мовою «Пісні пісень»:

— «Поки день холодом дише й тіні простягаються». Ха-ха-ха! Ти втомилася, а я — ні! (...)

Я тримаю руки в кишенях, торохчу горіхами й кажу їй:

— Угадай, що я можу зробити, коли схочу.

— А що ти можеш зробити?

— Коли схочу, усі твої горіхи перейдуть до мене.

— Ти їх у мене виграєш?

— Ні, ми навіть не розпочнемо гри.

— Що ж тоді? Ти їх у мене забереш силоміць?

— Ні, вони самі перейдуть до мене.

Вона зводить на мене свої красиві очі. Свої гарні сині очі з «Пісні пісень». Я кажу їй:

— Ти гадаєш, певно, що я жартую? Я знаю, дурненька, таке чарівне слово... Тільки скажу це слово...

Вона розплющує очі ще більше. Я почуваю себе всесильним. Я пояснюю їй, як дорослий, як герой:

— Ми, хлопці, можемо геть усе. У нашій школі є один товариш — його звуть сліпий Шайка (він сліпий на одне око), — він усе чисто знає. Немає такого на світі, чого б Шайка не знав. Навіть кабалу1. Знаєш, що таке кабала?

Ні. Звідки їй знати? Я почуваю себе на сьомому небі, що можу прочитати їй лекцію з кабали.

— Кабала, дурненька, це така річ, що може стати в пригоді. За допомогою кабали можна зробити так, щоб я тебе бачив, а ти мене ні. За допомогою кабали можна дістати вино з каменя і золото зі стіни. За допомогою кабали можна зробити так, щоб ми вдвох, як сидимо оце, знялися аж до хмар і ще вище хмар!..

Знятися з Бузею за допомогою кабали у височінь, до хмар і ще вище хмар, і полетіти з нею ген-ген далеко за океан — це була одна з моїх улюблених мрій. (...)

Раптом чую голос із хати:

— Шимеку! Шимеку!

Шимек — це я. То мати кличе мене... (...)

Мати моя не має часу. «Іду, зараз піду, от уже йду! Я тільки скажу Бузі кілька слів. Не більш як два слова...»

І я кажу їй два слова. Я признаюся їй: усе, що допіру сказав їй, неправда. Зробити за допомогою кабали так, щоб хтось інший летів, — цього не можна. Самому летіти — це інша справа; сам полетіти — я можу. І це я їй покажу, нехай лишень закінчиться свято, я зроблю першу спробу. Я полечу перед очима в неї отут на цьому ж місці, де лежать колоди, і за одну мить буду вже за хмарами. Звідти я візьму праворуч, он туди — бачиш? — там кінчається все й починається Крижане море.

Бузя уважно слухає. Сонце посилає своє останнє проміння, цілується із землею.

— А що таке Крижане море? — питає в мене Бузя.

— Крижаного моря не знаєш? Крижане море — це Льодовитий океан, вода там густа, як драглі, і солона, як ропа. Пароплавів нема на ньому. І люди, потрапивши туди, не можуть ніколи звідти повернутися.

Бузя дивиться на мене широко розкритими очима.

— Чого ж тобі йти туди?

— Я хіба туди йду, дурненька? Я ж лечу. Лечу понад морем, як орел. Адже за кілька хвилин я знову на суходолі! Там починаються дванадцять високих гір, що пашать вогнем, а на дванадцятій горі, біля самої верховини, зупиняюсь і йду пішки сім миль, аж поки прибуваю до дрімучого лісу, далі йду лісом і долом, аж поки прибуваю до маленького струмочка. Струмочок я перепливаю і відраховую сім разів по сім — аж ось з’являється переді мною

старезний дідок з довгою бородою і питає: «Яке твоє бажання?» А я кажу йому: «Веди мене до царівни».

— До якої царівни? — питає мене Бузя, і мені здається, що вона чогось злякалася.

— Царівна — це прекрасна принцеса, яку схопили з-під шлюбу, зачарували її, повели геть і сховали в кришталевому палаці, ось уже сім років...

— А тобі що до того?

— Як то — що мені до того? Я мушу її визволити.

— Ти мусиш її визволити?

— А то хто ж?

— Не треба летіти так далеко... Послухайся мене, не треба!.. (...)

І Бузя бере мене за руку, і я почуваю, яка холодна її маленька ручка. Я дивлюся їй у вічі й бачу, як відбивається в них золоте сонце, що прощається з днем, з першим ясним, теплим днем напередодні Пасхи. (...)

Бузя почула, що мене кличуть, — вона вириває свою руку, схоплюється і жене мене:

— Шимеку, це ж тебе кличуть, тебе! Іди, іди! Уже час. Іди, іди!..

Я збираюся йти. Кінчився день. Згасло сонце. Золото перетворилося на кров. Вітерець подув, легенький, прохолодний. Бузя жене мене, щоб я пішов. Кидаю на неї останній погляд. Зовсім не та Бузя, що раніше. Інше обличчя, і зовсім іншої принади набуває вона в моїх очах цього чарівного вечора. «Зачарована принцеса», — майнула думка в мене в голові. (...) І мені здається, що я чую її голос, чую, як вона мені каже мовою «Пісні пісень»: «Біжи, мій милий, біжи, мій коханий! І будь подібний до оленя або до сарни на горах запашних!»

Частина друга Ідемо по зелень

— Швидше, Бузю, швидше! — кажу я Бузі за день перед Зеленими святами, беру її за руку, і ми хутко сходимо на гору. — Час не жде, дурненька, день минає. Нам треба перейти через он яку гору, а за горою ще матимемо річку. Над річкою стелеться кладка з дощок, це — «місток». Річка тече, жаби кумкають, дошки хитаються, і лише там, як перейти місток, лише там починається справжній рай, Бузю. Там тільки й починаються мої маєтки.

— Твої маєтки?

— Я хочу сказати — левада. Велике поле, що простягається, простягається без кінця, без краю. Зеленою ковдрою воно вкрите. Жовтенькими цяточками воно поцятковане. Червоненькими клинчиками воно покли-новане. А запахи там — найкращі запахи у світі. І дерева там є в мене, безліч дерев, високі, крислаті дерева. І горбок там маю, на якому сиджу. Хочу — сиджу собі, хочу — кажу чарівне слово, здіймаюся в повітря і лечу, як орел, вище хмар, понад полями й лісами, понад морями й пустелями, аж ген-ген за Чорні гори...

— А звідти, — перебиває мене Бузя, — ти йдеш сім миль пішки, поки не приходиш до маленької річечки?

— Ні, до дрімучого лісу... Спершу йду лісом і долом і лише тоді прибуваю до річечки...

— Річечку ти перепливаєш й одлічуєш сім разів по сім...

— І з’являється переді мною старезний дід з довгою бородою...

— Він питає тебе: «Яке твоє бажання?»

— А я кажу йому: «Поведи мене до царівни...»

Бузя вириває свою руку з моєї руки й пускається бігти з гори. Я біжу за нею.

— Бузю, чого ти так біжиш?

Бузя не відповідає. Вона сердиться. Вона не любить царівни. Усі казки вона любить, тільки не про царівну... (...)

Ми біжимо з гори. Попереду Бузя, за нею я. Бузя гнівається на мене за царівну. Усі казки вона любить, тільки не про царівну. Та не турбуйтеся: Бузин гнів триває недовго. Ось вона вже знову дивиться на мене своїми великими, ясними, замріяними очима, закидає волосся назад і каже мені:

— Шимеку! Ой Шимеку! Диви-но! Поглянь, яке небо! Ти зовсім не бачиш, що діється навколо!

— Я бачу, дурненька! Авжеж, бачу. Я бачу небо, відчуваю теплий вітрець, чую, як пташки щебечуть, і цвірінькають, і літають над нашими головами. Це наше небо, наш вітрець, наші пташки — усе наше, наше, наше! Подай твою руку, Бузю!..

Ні, вона не дає мені руки. Вона соромиться. Чому соромиться мене Бузя? Чому вона почервоніла?

— Там, — каже мені Бузя і біжить попереду, — там, як перейдемо місток...

І мені здається, що вона звертається до мене мовою Суламіфі з «Пісні пісень»:

«Ходімо, мій милий, ходім, любий мій.

Ходімо ген-ген у поле. Будемо ночувати в селах, прокидатися у виноградниках, дивитися, чи цвіте виноград! Чи зазеленіло виноградне гроно! Чи паростяться гранати!..»

І ось ми біля містка.

Річка дзюрчить, жаби кумкають, дошки хилитаються, погойдуються, а Бузя тремтить.

— Ой, яка ж бо ти, Бузю!.. Чого ти боїшся, дурненька? Тримайся за мене, або дай я тебе обійму! Я тебе, а ти мене.

Бачиш? Отак! Отак!

Уже кінчився місток. І отак, обнявшись, ідемо вдвох, самі в цьому раю. (...)

Там, на горбку, сидимо, я і Бузя (зелені на свято ми й досі не нарвали), і розповідаємо казки. Тобто розповідаю я, а вона слухає. Я розповідаю їй про те, що буде через багато-багато років, коли я стану дорослим, а вона дорослою і ми поберемося... Ми зараз же за допомогою чарівного слова здіймемося в повітря понад хмари й об’їдемо цілий світ. Насамперед ми відвідаємо всі країни, де бував Александр Македонський. А далі подамося до Палестини. Там побуваємо на всіх запашних горах, у всіх виноградниках, напхаємо повні кишені інжиру, фініків, маслин і полетимо звідти ще далі й далі. І в кожному місці утнемо щось інше, бо ж ніхто нас не бачитиме... (...)

Літературний пракшищ)М

1. Яку роль відіграє оповідь від першої особи у творі Шолом-Алейхема? Схарактеризуйте світ, який очима закоханого хлопчика бачить читач.

2. У яких епізодах повісті розкрито багатство поетичної уяви Шимека?

3. Які рядки свідчать про те, що Шимек щиро кохає Бузю?

4. Яким змальовано світ дитинства в повісті? Перекажіть епізоди, які передають атмосферу радості та мрій.

5. Якими постають у повісті батьки Шимека? Знайдіть епізоди, які розкривають особливості життя єврейської родини.

6. Робота в парах. Випишіть слова, які характеризують зовнішність, мову, поведінку Бузі. Складіть словесний портрет героїні.

7. Знайдіть у прочитаному уривку повісті біблійні й фольклорні символи. Яку роль вони відіграють у відображенні поетичного сприйняття світу, притаманного героям?

8. Філологічний майстер-клас Які художні засоби, характерні для поетичного мовлення, надають повісті Шолом-Алейхема схожості з ліричним віршем? Наведіть відповідні приклади з тексту.

Частина третя Тієі ночі

Шимек подорослішав і поїхав учитися. Батько спочатку сердився на нього, але згодом вибачив і навіть почав писати листи. Якось, уперше за час розлуки, батько попросив Шимека приїхати на Пасху. Він також повідомив, що незабаром відбудеться Бузине весілля.

Повернувшись додому, Шимек побачив, що за багато років його рідне містечко зовсім не змінилося, f5

(...) Бракувало тільки «Пісні пісень». Ні! Тепер уже більше не «пісне-пісенно», як було колись, багато років тому. Наш двір уже не виноградник царя Соломона, як у «Пісні пісень». Дрова, колоди й дошки, накидані біля нашої хати, уже не кедри й буки. Кішка, що лежить біля дверей і гріється на сонці, уже не польова лань з «Пісні пісень». Горбок, що ген-ген за синагогою, уже не гора Ліван. Немає запашних гір... Жінки й дівчата, які стоять на дворі, миють посуд, прибирають і готуються до Пасхи, уже не дочки єрусалимські, згадувані в «Пісні пісень». Де подівся мій колишній молодий, свіжий, ясний, пахощами пройнятий світ з «Пісні пісень»? (...)

Батьківський будинок був таким самим, яким Шимек запам’ятав його з дитинства, от тільки самі батьки постаріли. Бузя майже не змінилася, лише стала ще вродливішою. Коли Шимек дивився на дівчину, у його душі знову, як і багато років тому, звучала «Пісня пісень».

І я розповідаю їм новини: що бачив і що чув. І дивлюся водночас на Бузю. Шукаю її погляду й зустрічаюся з її очима, її великими, глибокими, засмученими, гарними синіми очима з «Пісні пісень». Але її очі німі, як її уста, як вона сама. Нічого не кажуть мені її очі. Анічогісінько. І спадає мені на думку, як колись, «Пісня пісень», вірш за віршем: «Сад замкнений — сестра моя, наречена». Замкнений сад, загачене джерело...

І буря розбурхується в моїй душі, і гнів палає в моєму серці. Гнів — не проти когось, лише проти самого себе. На себе гніваюсь і на ті мрії, дурні, хлоп’ячі, золоті мрії, задля яких я покинув батька й матір. Задля них я забув Бузю, їм у жертву приніс я частку мого життя, утратив своє щастя, утратив, утратив навіки... (...)

Разом з батьком Шимек пішов до синагоги, але думки його були далекі від молитви. Під час святкової вечері в родинному колі чоловіки голосно читали «Пісню пісень», а мати й Бузя тихенько повторювали: «Багато років не можуть загасити любові... і ріки не заллють її».

Я відчиняю вікно й дивлюся на темно-синє нічне небо, на мерехтливі діамантові зірки. І я запитую сам себе: «Невже? Невже?»

Невже я проґавив своє щастя, проґавив навіки? Невже я власними руками спалив свій дивовижний палац і випустив гарну божественну царівну, яку я колись зачарував?.. Невже? А може, ні? Може, я приїхав своєчасно? «Прийшов я в мій сад, сестро моя, наречена...»

І я ще довго сиджу коло відчиненого вікна серед ночі й перешіптуюся із цією тихою, м’якою, теплою ранньовесняною ніччю, що сповнена, дивно сповнена таємниць і загадок...

Тієї ночі я довідався про новину. Я кохаю Бузю.

Я кохаю її тією святою, полум’яною, пекельною любов’ю, яку так чудово оспівано в «Пісні пісень». Великі вогняні літери вирізьблюються не знати звідки й линуть перед моїми очима. Літери ці зі щойно читаної «Пісні пісень», літера по літері: «...Бо дужа, як смерть, любов, люті, як пекло, ревнощі. Стріли її — стріли вогняні. Вона — полум’я Господнє». (...)

Частина четверта У суботу після Зелених свят

Наступного дня Бузя і Шимек залишилися наодинці й мали нагоду відверто поговорити. Дівчина сказала багато хороших слів про свого заможного нареченого, але раптом зауважила, що йому далеко до Шимека. Відтак герої вирушили на прогулянку.

(...) — Пам’ятаєш, Бузю, коли ми тут були?

Я нагадую їй, коли ми тут були. Уже давно-давно. Багато років тому це було. Ми йшли сюди вдвох нарвати зелені на свято, якщо вона пригадує. Тоді ми теж ішли цією дорогою повз ці млини, понад цією річкою, цим містком.

— Але ми тоді інакше вирушали на прогулянку, Бузю. Тоді ми бігли, немов молоді олені, стрибали, наче сарни на запашних горах. А тепер?

— А тепер? — каже Бузя і нахиляється, щоб нарвати квітів.

— Тепер ми йдемо статечно, як годиться таким статечним людям, як ми... Пам’ятаєш, Бузю, коли ми були тут востаннє?

— Напередодні Зелених свят це було! — відповідає мені Бузя і дарує букет запашних квіток, яких вона нарвала.

— Мені, Бузю?

— Тобі, Шимеку! — каже Бузя, глянувши своїми гарними синіми очима з «Пісні пісень». І погляд цей мені проймає душу.

Ми вже далеко за околицею. Ми вже на містку. Там я подаю їй руку (уперше, відколи я приїхав додому). Узявшися за руки, ідемо вдвох містком. Дошки хилитаються. Вода котиться, біжить під нашими ногами, міниться і падає з тихим дзюркотом, з легким шелестом униз, так тихо, що я чую «тік-так» Бузиного серця; воно таке близьке до мене, таке близьке до мене (уперше, відколи я приїхав додому).

Здається мені, що Бузя тулиться до мене щоразу ближче й ближче. Я чую знайомий аромат її гарного волосся, відчуваю тендітність її прекрасної руки, теплоту її тіла. І здається мені, що я чую від неї слова з «Пісні пісень»: «Я належу другові моєму, а друг мій належить мені...» (...)

За весь час мого перебування вдома я не висловив Бузі й десятої, сотої

частини того, що вилив перед нею того ранку. Я розкрив перед нею своє серце, показав їй свою душу. Розповів усю правду, що мене сюди привело... (...)

— Бо я люблю тебе, Бузю, чуєш, я люблю тебе тією святою, полум’яною, пекельною любов’ю, яку оспівано в «Пісні пісень»: «Бо дужа, як смерть, любов, люті, як пекло, ревнощі. Стріли її — стріли вогняні. Вона — полум’я Господнє...» Що з тобою, Бузю? Ти плачеш? Господь з тобою!..

Бузя плакала.

Бузя плакала, і цілий світ обгорнувся смутком. Сонце перестало світити. Річка — текти. Лісок — зеленіти. Комашня — літати. Пташки — співати.

Бузя плакала. Вона сховала обличчя в руки. Її плечі здригалися. І вона плакала чимраз дужче й дужче.

Так плаче мала дитина, почувши, що втратила батька й матір.

Так плаче віддана матір за своєю дитиною, яку в неї забрали.

Так плаче молода жінка, тужачи за своїм коханим, який відвернувся від неї.

Так плаче людина, тужачи за своїм життям, що вислизнуло з-під її ніг.

Даремні були мої слова розваги. Зайві всі порівняння з «Пісні пісень». (...)

Занадто пізно згадав Шимек про Бузю: дівчина вже вирішила пов’язати свою долю з іншим.

Минали дні, тижні, а Шимек і досі жив у батьків. Щодня він приходив на гору, де гуляв з Бузею, де причаїлися спогади про навіки втрачене щастя. Він оплакував незабутню Суламіф свого юнацького роману.

Не примушуйте мене розповідати вам кінець мого роману. Кінець — бодай найкращий — це сумний акорд. Початок — найгірший початок — кращий, ніж найкращий кінець. Тому мені набагато легше й набагато приємніше розповісти все це ще раз спочатку. Ще, і ще раз, і ще сто разів. І тією самою мовою, що й усі рази.

У мене був брат Беня. Він потонув у річці. Залишив сирітку, звали її Бузя. Пестливе ім’я від Естер-Люби: Любузя — Бузя. І гарна була ця Бузя, як Суламіф, що з «Пісні пісень». І ми зростали, я і Бузя, як брат і сестра. І ми любилися, я і Бузя, як брат і сестра...

І так далі.

Початок — найгірший початок — кращий, ніж найкращий кінець.

Початок — нехай буде кінцем, епілогом мого не вигаданого, а справжнього, сумного роману, який я дозволив собі назвати: «Пісня пісень».

Переклад Є. Райцина

Запитання і завдання до прогитаного

1. Поясніть, чому Шолом-Алейхем назвав свою повість «Пісня пісень» і дав їй підзаголовок «Юнацький роман».

2 Назвіть учинки й висловлювання Шимека, що характеризують його як «людину повітря» — традиційного героя творів Шолом-Алейхема.

З, Визначте особливості побудови повісті «Пісня пісень». Яку роль відіграють повтори в змалюванні світосприйняття головного героя?

4 Простежте розвиток почуттів Шимека й Бузі в часі. Які зміни відбулися

3 героями? Доповніть відповідь цитатами з твору.

5. Подискутуймо! Чому Бузя, почувши освідчення Шимека, заплакала? Що стало на заваді щастю закоханих?

6. Філологічний майстер-клас. Порівняйте мрії Шимека з фантазіями Тома Соера (Марк Твен «Пригоди Тома Соєра»). Чим вони відрізняються і чим схожі?

7. Творча лабораторії Розкажіть історію кохання Шимека й Бузі від імені героїні.

ВІТРИЛА НАДІЇ

Літературна розминка. Пригадайте, що таке літературна казка й чим вона відрізняється від казки фольклорної. Назвіть свої улюблені літературні казки. Чим вони вам подобаються?

Є така країна — Грінландія. Щоправда, шукати її слід не на географічній карті, а в книжках російського письменника Олександра

Гриневського, що творив під псевдонімом Олександр Грін. Там ви знайдете й екзотичні пейзажі цієї країни, і дивовижні історії із життя її мешканців — людей з незвичайними іменами й бурхливою уявою, які вміють мріяти.

Звісно, Грінландія — країна вигадана, але не казкова. У ній є автомобілі, газети, телефони й безліч інших реалій початку XX ст. Та й самі «грінландці» не надто схожі на казкових персонажів, адже долають ті самі життєві труднощі, захоплюються тими самими ідеями, хворіють на ті самі духовні недуги, що їхні реальні сучасники. А втім, над цією країною майорить пурпурове вітрило Дива. До речі, назву «Грінландія» вигадав літературний критик К. Зелінський. Вона не лише увиразнює своєрідність художнього світу Гріна, а й дає зрозуміти, що в цей світ усією душею закорінений і сам письменник.

У реальному житті Гріна було багато поневірянь і розчарувань, тож залишається загадкою, на чому ґрунтувалися його романтизм і мрійливість. Роздивляючись фотопортрети цього виснаженого чоловіка із сумним, навіть трагічним поглядом, важко повірити, що саме він — автор тріумфально-щасливої повісті «Пурпурові вітрила». І все ж таки своїх героїв-романтиків Грін «списував» із себе — відданого ідеалам юності, упевненого, що людське серце здатне творити дива.

Олександр Степанович народився 23 серпня 1880 р. в місті Слободському В’ятської губернії. Незабаром його сім’я переїхала до В’ятки. Першим словом, яке хлопчик прочитав у п’ять років, було «море», першою самотужки опанованою книжкою — «Пригоди Гуллівера». А згодом просто серед одноманітності обивательського життя, немов за помахом чарівної палички, постав блискучий уявний світ, овіяний поезією далеких мандрівок.

Сашко майже втратив інтерес до реальності. Замість старанно навчатися, він зачитувався пригодницькими романами, а після закінчення реального училища влаштувався матросом на пароплав. Олександр ходив здебільшого в рейси вздовж Чорноморського узбережжя і попервах був

захоплений новими враженнями. Однак незабаром він мусив визнати, що трудові будні разюче відрізняються від фантазій про романтичні подорожі: служба обернулася тяжкою працею, насмішками товаришів і знущанням хазяїв. Якось Олександр збунтувався проти безглуздого наказу начальства — і його звільнили.

Майбутній письменник мандрував країною, хапаючись за перший-ліпший заробіток. Він полював, сплавляв ліс, працював у копальні, служив на торговельній біржі, старцював і зрештою, виснажений боротьбою за виживання, став солдатом. Служба в армії позбавила Олександра необхідності дбати про їжу, одяг і пристановище. Але й тут він надовго не затримався, не вміючи миритися з муштрою і примусом.

Протест проти соціальної несправедливості та сподівання на зміну суспільного ладу привели Гріна в революційні кола. Спочатку його долучили до нелегальної пропаганди, а потім запропонували взяти участь у терористичному акті. Олександр відмовився, оскільки категорично не сприймав будь-якого насильства. Відтак його інтерес до політичної діяльності поступово зійшов нанівець.

На жаль, за співпрацю з революціонерами, що тривала близько року, Олександру Степановичу довелося розплачуватися десятиліттями. Упродовж цього часу він був і в’язнем, і засланим, і навіть утікачем, змушеним жити під чужим ім’ям. Однак саме в той тяжкий період відбулася доленосна подія: Грін став письменником.

Це сталося під час перебування Олександра Степановича в севастопольській в’язниці. За рік після звільнення він опублікував кілька оповідань, підписаних псевдонімом О. С. Г., а за два роки по тому видав першу прозову збірку «Шапка-невидимка» (1908). За словами автора, події творів, що увійшли до збірки, відбувалися в Росії. Однак уже незабаром Грін відкрив свою Грінландію, а водночас — і власний шлях у літературі, і власний спосіб досягнення Мрії.

У 1912-1917 рр. твори Гріна набували дедалі більшої популярності серед читачів. Однак Жовтнева революція і громадянська війна зруйнували подальші плани письменника. Його мобілізували до Червоної армії. Неважко уявити, що відчував творець чудесної Грінландії у вирі братовбивства й нічим не виправданих людських страждань. А втім, навіть тоді в солдатському мішку письменника лежав фрагмент розпочатого рукопису «Пурпурових вітрил».

Незважаючи на труднощі, зумовлені пореволюційною розрухою і становленням тоталітарного режиму в СРСР, 1920-ті роки були для письменника щасливими. Саме тоді він написав свої найяскравіші твори, серед яких «Блискучий світ» (1923), «Та, що біжить по хвилях» (1928) тощо. Та чи не найбільше припала до душі читачам повість-феєрія1 «Пурпурові вітрила» (1923).

Сюжет «Пурпурових вітрил» розгортається у вигаданому селищі Каперна на мальовничому морському узбережжі, де мешкають герої з дивними іменами. За спогадами, в імені для Гріна «завжди було важливе музичне відчуття. У вигаданому імені, яке звучало незвичайно, завжди приховувався внутрішній образ людини». Є в повісті й чимало інших казкових елементів:

від описів природи до фіналу, у якому корабель з вітрилами кольору Мрії стає потужним символом віри в чудо.

У тих-таки 1920-х роках письменник зустрів жінку, любов якої відродила його зболену душу. Ніна Миколаївна дбайливо оберігала творче натхнення і внутрішню рівновагу Гріна, бо над усе хотіла зробити життя коханого схожим на його прекрасні казки. Та й сама вона, за спогадами, дуже нагадувала витончених і щирих грінівських героїнь. До речі, повість «Пурпурові вітрила» митець присвятив дружині.

Разом з коханою Грін оселився в Криму, де царювали море, сонце й солоні вітри, що так вабили його в юності. Однак щастя тривало недовго: за кілька років видавництва відмовилися друкувати Грінові твори як «чужорідні» для радянських читачів. Та й це можна було б пережити, якби не тяжка хвороба. Письменник поволі згасав, змучений нестатками, розчарований байдужістю колег і творчим забуттям. Єдиною його втіхою була самовіддана любов дружини.

Цікаві подробиці

Два музеї — у Феодосії та в Старому Криму — і нині дбайливо зберігають пам’ять про Гріна.

Відвідувачів феодосійського музею зустрічає старовинний вітрильник, що уособлює світлу мрію, створену невиправним романтиком. «В улюбленій Гріном Феодосії, у будинку, де він жив, відкрито чудовий музей... Музей вітрильників і шхун, де з кутка виступає ніс корабля, де живуть морські ліхтарі, канати та підзорні труби, переносячи... відвідувачів на карту Грїнландїі з новими мисами й протоками, з містами Гель-Г’ю, Лісе, Зурбаган», — згадувала сестра відомої російської поетеси Марини Цвєтаєвої Анастасія.

Кабінет Олександра Степановича в музеї відновлено до того вигляду, який він мав за життя письменника. Інші кімнати стилізовано під каюти вітрильника. Вони мають назви «Каюта мандрів», «Клі-перна1», «Ростральна2», «Каюта капітана», «Корабельна бібліотека».

1 ' '

Кліперна — від кліпері вітрильне швидкохідне трищоглове судно.

2 Ростральна — від ростра: трибуна на площі Давнього Риму, прикрашена носами кораблів, захоплених у ворогів.

Ще один музей Гріна — у Старому Криму — створено завдяки ентузіазму та неймовірній силі духу Ніни Грін. Маленький білий будиночок у густому затишному саду досі пам’ятає нелегкі й водночас найщасливіші дні життя письменника. У 2005 р. шанувальники творчості митця відродили щорічне свято підняття пурпурових вітрил над Старим Кримом на світанку 23 серпня, у день народження Гріна.

За життя Грін так і не здобув визнання. За років радянської влади митцеві часто закидали, ніби твори його оспівують світ нездійсненних мрій, а персонажі — надто далекі від сучасності. Насправді талановиті грінівські книжки не відставали від своєї доби, а навпаки, підносилися над нею, бо ж повертали істинне значення вічним духовним цінностям, допомагали читачам повірити в Мрію і власні сили.

ТСгргвіртг сгбг

1. Розкажіть про дитинство та юність Гріна. Яким був письменник у ті роки, що любив, до чого прагнув?

2. Чому Грін захопився революційними ідеями? Які наслідки мало це захоплення?

3. Як склалася доля письменника після Жовтневої революції? Чому за життя митця його творчість не отримала широкого визнання?

4. Хто вигадав слово «Грінландія»? Що воно означає? Розкрийте зміст цього слова з огляду на особливості художнього світу Гріна.

5. Теми проектів. «О. Грін та Україна»; «Музеї О. Гріна в Криму».

Перед читанням. Під час читання знайдіть у повісті «Пурпурові вітрила» казкові елементи.

ПУРПУРОВІ ВІТРИЛА Феєрія (Уривки)

І. Провість

Повернувшись із плавання, моряк Лонгрен дізнався, що його дружина Мері померла, залишивши на сусідку маленьку доньку Ассоль. Змушений піклуватися про дитину, чоловік покинув морську справу й почав заробляти на життя виготовленням іграшкових кораблів. Земляки не надто любили Лонгрена через відлюдькуватість, а невдовзі ставлення до нього стало ще гіршим. У селищі Каперна заговорили про те, що Лонгрен бачив, як тоне трактирник Меннерс, і не допоміг, уважаючи його винним у смерті своєї дружини. Ненависть до Лонгрена поширилася і на маленьку Ассоль, f5

(...) Дівчинка зростала без подруг. Зо два-три десятки її однолітків, які жили в Каперні, просоченій, як губка водою, грубим родинним началом, за основу якого правив непохитний авторитет матері й батька, перейнятливі, як усі діти у світі, назавжди викреслили маленьку Ассоль із царини свого заступництва й уваги. Відбулося це, зрозуміло, поступово, завдяки напучуванню та окрикам дорослих набуло характеру страшної заборони, а потім, посилене пересудами... перетворилося в дитячих головах на страх до матроської домівки. До того ж замкнутий спосіб життя Лонгрена дав волю тепер істеричній мові плітки; подейкували, що матрос, мов, десь когось уколошкав, і відтоді його не беруть служити на судна, а сам він похмурий і відлюдькуватий, адже «його гризе нечисте сумління».

Граючись, діти гнали Ассоль, щойно дівчинка наближалася до них, обкидали болотом і дражнили, кидаючи в обличчя, що батько її їв людське м’ясо, а нині фальшує гроші. Наївні її спроби з кимось потоваришувати раз по раз закінчувалися гірким плачем, синцями, саднами й іншими виявами громадської думки; урешті-решт дівчинка вже не ображалася... однак часом запитувала батька:

— Скажи, чому нас не люблять?

— Е, Ассоль, — говорив Лонгрен, — хіба вони вміють любити? Любити треба вміти, а на це вони якраз і не здатні.

— Як це — уміти?

— А ось так!

Він брав дівчинку на руки й міцно цілував сумні очі, що мружилися від ніжного задоволення.

Найчастіше Ассоль розважалася, залізаючи вечорами або у свято до батька на коліна, коли старий, відставивши банки з клейстером, інструменти й відклавши незакінчену роботу, сідав, скинувши фартуха, відпочити, з люлькою в зубах, — і, крутячись у дбайливому кільці батьківської руки, чіпала різні частини іграшок, розпитуючи про їхнє призначення. Так починалася своєрідна фантастична лекція про життя і людей — лекція, у якій, з огляду на колишній спосіб життя Лонгрена, випадковості, випадок назагал, — дивовижні, неймовірні й незвичайні події посідали чільне місце. (...)

«Ну ж бо, кажи ще», — просила Ассоль, коли Лонгрен, замислившись, замовкав, і засинала в нього на грудях з головою, повною чудесних снів. (...)

Усю домашню роботу Лонгрен робив сам: рубав дрова, носив воду, розпалював грубу, готував, прав, прасував білизну й, окрім усього цього, устигав працювати задля грошей. Коли Ассоль виповнилося вісім років, батько навчив її читати й писати. Тепер іноді він брав дівча із собою в місто, а з часом при нагоді міг послати одну, якщо треба було забрати гроші в крамниці чи занести товар. Це траплялося не часто, хоча Лісе лежав усього за чотири версти від Каперни, але дорога до нього йшла лісом, а в лісі багато чого може налякати дітей, окрім фізичної небезпеки (її, щоправда, важко зустріти так близько біля міста, проте на оці мати таки не завадить). Тим-то лише в гарні дні, уранці, коли хаща обабіч дороги повнилася сонячною зливою, квітами й тишею, так що вразливості Ассоль не загрожували фантоми уяви, Лонгрен відпускав доньку до міста.

Якось, посеред такої подорожі до міста, дівчинка присіла край дороги, щоб з’їсти шматок пирога, покладеного в кошик на сніданок. Помалу жуючи, перебирала вона іграшки; дві-три з них мала бачила вперше: їх Лонгрен змайстрував уночі. Одна така новинка являла собою крихітну гоночну яхту; біле суденце розпустило червоні вітрила, зроблені з окрайків шовку, що ним Лонгрен обклеював пароплавні каюти, якими судилося милуватися багатому покупцеві. Тут, певно, зробивши яхту, він не знайшов на вітрила нічого кращого за клапті червоного шовку. В Ассоль аж очі розгорілися. Полум’яна весела барва так яскраво палахкотіла в її руці, ніби вона тримала вогонь. Дорогу перетинав струмок, з перекинутим через нього жердяним містком; струмок праворуч і ліворуч ішов у ліс. «Якщо я спущу її на воду трохи поплавати, — міркувала Ассоль, — вона ж не промокне, а потім я її витру». Зайшовши в ліс за місток, за водою, дівчинка обережно спустила в струмок біля самого берега чарівне судно; за мить у прозорій воді зайнявся червоний відбиток од вітрил: прошивши тканину, полохке світло забарвило в рожеве білі камінці на дні. (...)

Течія підхопила суденце й стрімко понесла в глиб лісу. Марно намагаючись піймати іграшку, Ассоль бігла вздовж струмка, доки не побачила незнайомця, що витягнув її яхту з води.

Зрештою, перед нею був не хто інший, як Егль, мандрівник, який ходив пішки, знаний збирач пісень, легенд, переказів і казок. Сиві кучері пасмами випадали з-під його бриля; у сірій блузі, засунутій у сині штани, і високих чоботах він був схожий на мисливця; однак білий комірець, краватка, пояс, де сріблилося повно блях, тростина й сумка з новеньким нікелевим замочком виказували в ньому городянина. Його обличчя, коли можна назвати обличчям ніс, губи й очі, що визирали з буйної променистої бороди й пишних, напрочуд рогачкуватих вусів, здавалося б мляво-прозорим, якби не очі, сірі, як пісок, і блискучі, мов чиста сталь, з поглядом сміливим і сильним.

— Тепер віддай мені, — боязко озвалося дівча. — Ти вже погрався. А як ти її впіймав?

Егль підняв голову й випустив з рук яхту, — так раптово пролунав схвильований голосок Ассоль. Старий із хвилину розглядав її усміхаючись... Не раз прана ситцева сукня ледь прикривала до колін худенькі, засмаглі ноги дівчинки. Її темне густе волосся, сховане в мереживну косинку, збилося, падаючи на плечі. Кожна риса Ассоль була виразно легка й чиста, мов ластівчин політ. Темні, з відтінком важкого питання очі здавалися трохи старшими за обличчя; його неправильний м’який овал ушляхетнювала та чарівна засмага, що нею зазвичай вирізняється біла здорова шкіра. Напіврозкритий ротик виблискував лагідною усмішкою.

— Клянуся Ґріммами, Езопом й Андерсеном, — сказав Егль, позираючи то на дівчинку, то на яхту. — Це щось особливе. Слухай-но ти, рослино! Твоя штуковина?

— Та вже ж моя...

— В акурат біля моїх ніг. Якби не кораблетроща, то я, береговий пірат, не вручив би тобі цей приз. Залишену екіпажем яхту викинув на пісок тривершковий вал — між моєю лівою п’ятою і кінцем ціпка. — Він стукнув палицею. — Як тебе звуть, мацюпко?

— Ассоль, — сказала дівчинка, ховаючи до кошика іграшку, що її подав Егль.

— Гаразд, — вів далі незрозумілу мову старий, не зводячи очей, у глибині яких поблискувала усмішка доброго гумору. — Власне, твоє ім’я мені було ні до чого. Добре, що воно таке дивне, таке однотонно музичне, наче посвист стріли або дудніння морської черепашки: що б я робив, якби ти мала одне з тих благозвучних, але нестерпно звичних імен, далеких од Прекрасного Невідомого? Тим більше я не хочу знати, хто ти, хто твої батьки і як ти живеш.

Навіщо псувати зачарування? Сидячи на цій брилі, я переймався порівняльним вивченням фінських і японських сюжетів... аж раптом струмок виплеснув цю яхту, а потім з’явилася ти... Така, як є. Я, любонько, поет у душі — хоч сам ніколи й не віршував.

Що в тебе в кошику?

— Човники, — сказала Ассоль, розмахуючи кошиком, — потім пароплав і ще три таких будиночки з прапорами. У них живуть солдати.

— Чудово. Тебе послали продати. Дорогою ти вирішила погратися. Пустила яхту поплавати, а та втекла — еге ж?

— Ти що, бачив? — із сумнівом запитала Ассоль, намагаючись згадати, чи не розповіла вона це сама. — Тобі хтось сказав? Чи ти вгадав?

— Я це знав.

— Звідки?

— Бо я — найголовніший чарівник.

Ассоль зніяковіла: її напруга при цих словах Егля перейшла межу переляку. (...)

— Тобі не треба боятися мене, — серйозно сказав він. — Навпаки, мені хочеться поговорити з тобою відверто.

Тільки тут він усвідомив, що в дівочому обличчі справило на нього найбільше враження. «Мимовільне очікування прекрасного, блаженної долі, — вирішив він. — Ет, чом я не народився письменником? Який чудовий сюжет».

— Ану ж бо, — правив Егль далі, намагаючись закруглити оригінальне становище (схильність до міфотворчості — наслідок повсякчасної роботи — була сильніша за побоювання кинути в невідомий ґрунт насіння великої мрії), — ану ж, Ассоль, слухай мене уважно. Був я в тому селі — звідки ти, мабуть, ідеш, словом, у Каперні. Я люблю казки й пісні, і просидів я в селі тому цілий день, сподіваючись почути що-небудь ніким не чуте. Але у вас не розповідають казок. У вас не співають пісень. А якщо розповідають і співають, то, знаєш, ці історії про хитрих селян і солдатів, знов і знову вихваляючи шахрайство, ці брудні... коротенькі чотиривірші із жахливим мотивом... Стоп, я заплутався. Почну спочатку.

Подумавши, він продовжував так:

— Не знаю, скільки мине років, — тільки в Каперні розцвіте одна казка, і пам’ятатимуть її довго. Ти вже виростеш, Ассоль. Якось уранці ген-ген у морі під сонцем блисне пурпурове вітрило. Сяйлива махина пурпурових вітрил білого корабля рушить, розтинаючи хвилі, просто до тебе. Тихо плистиме цей чудесний корабель, без криків і пострілів; на березі збереться повно народу... і ти стоятимеш там. Корабель підійде велично до самого берега під звуки прекрасної музики; чепурний, у килимах, у золоті й квітах, відпливе від нього стрімкий човен. «Навіщо ви приїхали? Кого ви шукаєте?» — спитають люди на березі. Тоді ти побачиш хороброго гарного принца; він стоятиме й простягатиме до тебе руки. «Добридень тобі, Ассоль! — скаже він. — Геть далеко звідси я побачив тебе уві сні й приїхав, щоб відвезти тебе назавжди у своє царство. Там ти житимеш зі мною в рожевій глибокій долині. У тебе буде все, чого запрагне твоя душа; житимемо з тобою ми так дружно й весело, що ти ніколи не знатимеш сліз і суму». Він посадить тебе в човен, привезе на корабель, і ти вирушиш назавжди в блискучу країну, де сходить сонце й де зірки спустяться з неба, щоб привітати тебе з прибуттям.

— Це все мені? — тихо запитала дівчинка. Її серйозні очі, повеселівши, зайнялися довірою. Небезпечний чарівник, зрозуміло, так би не сказав; вона підійшла ближче. — А що, коли він уже приплив... той корабель?

— Не так швидко, — заперечив Егль, — спочатку, як я сказав, ти виростеш. Потім... Що казати? Це буде, і крапка. Що б ти тоді зробила?

— Я?

Вона глянула в кошик, але, певно, не знайшла там нічого, щоб б могло правити за істотну винагороду.

— Я б його любила, — кинула вона, і не надто твердо додала. — Якщо він не б’ється.

— Ні, не битиметься, — сказав чарівник, таємниче підморгнувши, — це точно, я тобі обіцяю... (...)

Повернувшись, Ассоль розповіла батькові про свою пригоду. Старий моряк не хотів засмучувати доньку, тож підтвердив, що чоловік, якого вона зустріла, — чарівник і його пророцтво про прекрасного принца обов’язково здійсниться. Цю розмову випадково підслухав злидар. Він і пустив поголос, ніби Лонгрен задурює голову доньці. Відтоді в Каперні почали насміхатися над мрією Ассоль.

Запитання і завдання до прогитаного

1. Поясніть слова Егля, звернені до Ассоль: «Але у вас не розповідають казок. У вас не співають пісень».

2. Маленька Ассоль жила у двох світах: реальному та уявному. Схарактеризуйте ці світи. Чи можна, на вашу думку, назвати дитинство героїні щасливим?

3. Що сталося з Ассоль у лісі? Дайте розгорнуту відповідь.

4 Якою постала дівчинка в очах Егля? Виразно прочитайте опис її зовнішності. Що спонукало чоловіка розповісти маленькій мрійниці історію про корабель з пурпуровими вітрилами? Обґрунтуйте відповідь цитатами.

5, Чому Ассоль повірила Еглю? Дайте розгорнуту відповідь.

6. Подискутуймо Чим, на вашу думку, була обіцянка Егля: простодушною вигадкою, лихим жартом, чарівним дарунком?

II. Грей

Якщо Цезареві здавалося, що краще бути першим у селі, ніж другим у Римі, то Артур Грей міг не заздрити Цезареві в його мудрому бажанні. Він народився капітаном, хотів бути ним і став ним.

Величезний будинок, у якому з’явився на світ Грей, був похмурий усередині й вражав своєю величчю зовні. (...)

Батько і мати Грея були гордовитими бранцями свого становища, багатства й законів... суспільства... Частина їхньої душі, зайнята галереєю предків, не вартує особливої уваги, інша частина — уявне продовження галереї — починалася з маленького Грея, приреченого прожити життя і вмерти так, щоб його портрет можна було повісити на стіні й це не вийшло на шкоду родовій честі. А проте трапилася невелика помилка: Артур Грей народився із живою душею, що їй не надто кортіло продовжувати фамільну лінію.

Ця жвавість, ця довершена перекрученість хлопчика раптом вималювалася на восьмому році його життя; тип лицаря примхливих вражень, шукача й чудотворця, тобто людини, яка із сили-силенної життєвих ролей узяла найнебезпечнішу й найзворушливішу — роль провидіння, визначився в Греї ще тоді, коли, приставивши до стіни стільця, хлопчина дістав картину, на якій було зображене розп’яття, і вийняв цвяхи із закривавлених рук Христа, інакше кажучи, просто взяв і замазав їх блакитною фарбою, поцупленою в маляра. Йому здавалося, що в такому вигляді картина сприймається краще. Перейнявшись цією неповторною справою, він уже почав був замальовувати й ноги розіп’ятого, аж тут його піймав на шкоді батько. Старий зняв хлопчика зі стільця за вуха й запитав:

— Ти навіщо зіпсував картину?

— Нічого не зіпсував.

— Це робота знаменитого художника.

— Мені однаково, — сказав Грей. — Я не можу допустити, щоб на моїх очах з рук стирчали цвяхи й текла кров. Мені це не подобається.

У відповіді сина Ліонель Грей, сховавши під вусами усмішку, упізнав себе й вирішив хлопця не карати.

Грей безперестанку вивчав замок, роблячи приголомшливі відкриття. Так, десь на горищі хлопець відкопав сталевий лицарський мотлох, книги в палітурках із заліза й шкіри, спорохнілий одяг і полчища голубів. У льоху, де зберігалося вино, його допитливий розум відкрив лафіт, мадеру, херес. (...)

Якось слуга Польдішок розповів хлопчикові про старе вино, що зберігалося в діжках з написом «Мене вип’є Грей, коли буде в раю». За його словами, дід Артура, якому закортіло скуштувати того вина, раптово помер від серцевого нападу. Відтоді ніхто в замку не наважувався поласувати сумнозвісним напоєм, тож бочки глибоко закопали в землю і присипали попелом з виноградного листя. Однак юного Артура ця оповідка не злякала.

— Я вип’ю його, — сказав якось Грей і тупнув ногою.

— Оце відчайдух! — зауважив Польдішок. — Невже вип’єш його в раю?

— Звісно. Ось рай!.. Він у мене, бачиш? — Грей тихо засміявся, розкривши свою маленьку руку. На ніжну, проте із чіткими обрисами долоню впало сонячне проміння, і хлопчик стис пальці в кулак. — Ось він, тут!.. То є, то знову нема...

Говорячи це, він то розкривав, то стискав руку й нарешті, задоволений своїм жартом, вибіг поперед Польдішока й кинувся похмурими сходами в коридор нижнього поверху.

На кухню заходити Греєві суворо заборонялося, проте, відкривши одного разу цей дивний, сповнений вогню світ пари, кіптяви, шипіння, клекотання рідин, що киплять, стукоту ножів і смачних запахів, хлопчик учащав до величезного приміщення. (...)

У кухні Греєві було трохи лячно: йому здавалося, що тут хазяйнують темні сили, влада яких править за головну пружину в житті замку; окрики звучали як команди й заклинання; рухи працівників, завдяки давнім навичкам, набули тієї виразної, скупої точності, яка видається

натхненням. Зросту Греєві ще бракувало, щоб зазирнути в найбільшу каструлю, що клекотіла, мов Везувій, однак хлопець відчував до неї особливу повагу; він з трепетом дивився, як її перевертають дві служниці... Якось рідини виплеснулося стільки, що служниця поряд ошпарила руку. Шкіра миттєво почервоніла, за мить навіть нігті пашіли від припливу крові, і Бетсі (так звали служницю), плачучи, натирала олією свої опіки. Сльози невпинно котилися її круглим переляканим обличчям.

Грей завмер. Тимчасом як інші жінки бігали біля Бетсі, він пережив відчуття гострого чужого страждання, що його не міг відчути сам.

— Тобі дуже боляче, еге ж? — запитав хлопчина.

— Спробуй, і сам знатимеш, — відповіла Бетсі, накриваючи руку фартухом.

Насупившись, парубійко видерся на табурет, зачерпнув довгою ложкою гарячої рідини (сказати до речі, це був суп з бараниною) і хлюпнув собі на зап’ясток. Враження було нівроку, але слабість від сильного болю змусила його похитнутися. Блідий, як стіна, Грей підійшов до Бетсі, застромивши обпечену руку в кишеню штанців.

— Мені здається, що тобі дуже боляче, — сказав він, анічичирк про свій експеримент. — Ходімо, Бетсі, до лікаря. Мерщій!

Він уперто тяг її за спідницю, а тим часом прихильники домашніх засобів навперебій пропонували служниці рятівні рецепти. Проте дівчина, помітно страждаючи, пішла з Греєм. Лікар пом’якшив біль, наклавши перев’язку. Лише після того як Бетсі пішла, хлопчик показав свою руку. Цей незначний епізод зробив двадцятилітню Бетсі й десятилітнього Грея справжніми друзями... Одного разу хлопець довідався, що Бетсі не може вийти заміж за конюха Джима, бо вони занадто бідні, щоб завести собі хазяйство. Грей розбив коминковими щипцями свою порцелянову скарбничку й витрусив звідти все... Уставши вранці й дочекавшись, поки безпо-сажна вийде на кухню, він зайшов до її кімнати й, засунувши подарунок у скриню дівчини, прикрив його короткою запискою: «Бетсі, це твоє. Проводир зграї розбійників Робін Гуд». Переполох, викликаний на кухні цією історією, набув таких розмірів, що Греєві довелося зізнатися у своїй витівці. Він, однак, не забрав грошей назад і не хотів більше говорити про Це- „(—)

Його мати була однією з тих натур, які життя відливає в готовій формі. Вона жила в напівсні забезпеченості, що завбачає будь-яке бажання пересічної душі, тож їй не залишалося нічого робити, як радитися з кравчинями, лікарем і дворецьким. Але жагуча, майже релігійна прихильність до своєї дивної дитини давала, треба думати, єдиний вихід тим її схильностям... які вже не живуть, але печально блукають, залишаючи волю бездіяльною. (...) Вона дозволяла синові геть усе й прощала все: перебування в кухні, відразу до уроків, неслухняність і численні примхи. (...)

Його батько якийсь час боровся із цим, але поступився — не принципу, а бажанню дружини. Хіба що наказав видалити із замку всіх дітей службовців, побоюючись, що через низьке товариство примхи хлопчика переростуть у схильності, що їх годі буде викорінити. Загалом він був з головою занурений у незліченні родові процеси... Окрім того, державні справи, справи маетностей, диктування мемуарів, виїзди на парадні лови, читання газет і складне листування змушували його заховувати певну внутрішню відстань од родини; сина він бачив так рідко, що інколи забував, скільки йому років.

Тим-то Грей жив у своєму світі. Хлопчина грався сам-один — здебільшого на замкових задвірках, які за старих часів мали бойове значення. На цих широких пустирищах, з рештками високих ровів, із зарослими мохом кам’яними склепами, було повно бур’яну, кропиви, реп’яха, терну й скромно-барвистих диких квітів. Малий снував тут годинами, досліджуючи кротячі нори, борючись із бур’яном, підстерігаючи метеликів і будуючи з усіляких уламків цегли фортеці, що їх він закидав дрюччям і кругляком.

Греєві вже повернуло на дванадцяту весну, коли всі натяки його душі, усі розрізнені риси духу й відтінки таємних поривів з’єдналися в одному

сильному моменті, а відтак, виявлені очевидно, перетворилися на нездоланне бажання. Досі він начебто знаходив лише окремі частини свого саду — просвіт, тінь, квітка, дрімучий і пишний стовбур — у тьмі-тьмущій садів інших, і раптом побачив їх ясно, усе — у прекрасній, разючій гармонії.

Трапилося це в бібліотеці. (...)

Обернувшись до виходу, Грей уздрів над дверима величезну картину, яка відразу змістом своїм наповнила задушливе заціпеніння бібліотеки. Корабель злітав на гребені морського валу. Струмені піни стікали його схилом. Він був зображений в останню мить зльоту. Корабель плив просто на глядача... Гребінь валу, розпанаханий корабельним кілем, нагадував крила гігантського птаха. Піна злітала в повітря. Вітрила... повні шаленої сили шторму, усією громадою валилися назад, аби, перейшовши вал, розгорнутися, а потім... мчати судно до нових лавин. Розірвані хмари низько тріпотіли над океаном. Тьмяне світло приречено боролося з нічною пітьмою... Але передусім впадала в око в цій картині фігура людини, що стояла спиною до глядача. Вона виражала все становище, навіть характер моменту. Поза людини (чоловік розставив ноги, змахнувши руками) нічого, власне, не говорила про те, що вона робить, але мимоволі відчувалася крайня напруженість уваги, зверненої до чогось на палубі, невидимій глядачеві. Вітер смикав його каптан; біла коса й чорна шпага витягнуто поривалися в повітря; пишнота костюма виказувала в ньому капітана, танцювальне положення тіла — змах валу; без капелюха, чоловік, імовірно, надто зосередився на небезпечній миті й кричав — але що? (...) Не думки, але тіні цих думок виросли в душі Грея, поки він розглядав картину. Раптом здалося йому, що ліворуч підійшов, ставши поруч, невидимий незнайомець; варто було повернути голову, як химерне відчуття зникло б без сліду. Грей знав це. Але він не згасив уяву, а прислухався. Беззвучний голос вигукнув кілька уривчастих фраз, незрозумілих, на кшталт малайської мови; пролунав шум, так, наче каміння довго падало в провалля; луна й похмурий вітер наповнили бібліотеку. Усе це Грей чув усередині себе. Хлопець озирнувся: миттєво постала тиша розсіяла звучну павутину фантазії; зв’язок з бурею зник.

Грей кілька разів приходив дивитися цю картину. Вона стала для нього тим потрібним словом у бесіді душі із життям, без якого важко зрозуміти себе. У маленькому хлопчику поступово влягалося величезне море. Він зжився з ним, шпортаючись у бібліотеці, вишукуючи й жадібно читаючи ті твори, за золотими дверима яких відкривалося синє сяйво океану. (...)

У цьому світі, звісно, над усім здіймалася постать капітана. Він був долею, душею і розумом корабля. Його характер визначав дозвілля і роботу команди. Членів команди капітан добирав сам особисто, тож вона значною мірою відбивала його схильності. Капітан знав звички й сімейні справи кожної людини. В очах підлеглих він володів магічними знаннями, що давали йому змогу впевнено діставатися з того ж таки Лісабона до Шанхая, торуючи путь неозорими просторами. Він одбивав бурю, кидаючи проти неї систему складних зусиль, убиваючи паніку короткими наказами; плавав і зупинявся де хотів; провадив відплиття і завантаження, ремонт і відпочинок; більшу й розумнішу владу в живій справі, сповненій безперервного руху, годі було уявити. (...)

Таке уявлення про капітана, такий образ і така істинна дійсність його становища посіли... чільне місце в блискучій свідомості Грея. Жодна професія, крім цієї, не могла б так вдало сплавити в одне ціле всі скарби життя, зберігши в цілості найтонший візерунок кожного окремого щастя.

Небезпека, ризик, влада природи, світло далекої країни, чудесна невідомість, миготливе кохання, що квітне побаченням і розлукою; захопливе кипіння зустрічей, облич, подій; неймовірне розмаїття життя, тимчасом як високо в небі — то Південний Хрест, то Віз, і всі материки — у зірких очах, хоча твоя каюта наповнена батьківщиною, яка ніколи не покине, з її книжками, картинами, листами й сухими квітами, що оповиті шовковистим кучериком, у замшевій ладанці на міцних грудях. Восени, на п’ятнадцятому році життя, Артур Грей тишком-нишком залишив домівку й увійшов у золоту браму моря. Невдовзі з порту Дубельт рушила до Марселя шхуна «Ансельм» з юнгою з маленькими руками й зовнішністю переодягненої дівчинки. Юнгою цим був Грей, власник шикарного саквояжа, тонких, як рукавичка, лакованих чобітків і батистової білизни, на якій було вигаптовано корону.

За рік, поки «Ансельм» відвідував Францію, Америку й Іспанію, Грей спустив частину свого майна на тістечка, віддаючи цим данину минулому, а іншу частину — розраховану для сьогодення і майбутнього — програв у карти. Він хотів бути «диявольським» моряком... Потроху він утратив усе, крім головного — своєї дивної летючої душі; Грей позбувся слабкості, перетворившись на широкоплечого жилавого чоловіка, блідість замінив на темну засмагу, вишукану безтурботність рухів віддав за впевнену влучність невтомної руки, а в його задумливих очах відбився блиск, як у людини, яка споглядає вогонь. І його мова, утративши нерівномірну, гордовито соромливу плинність, стала короткою і точною, мов удар чайки в струмінь за трепетним риб’ячим сріблом.

Капітан «Ансельма» мав добру вдачу, проте він був суворим моряком і взяв хлопчика з якоїсь зловтіхи. У відчайдушному бажанні Грея він бачив лише примху й заздалегідь тріумфував, уявляючи, як місяців за два Грей, намагаючись не дивитися йому у вічі, скаже: «Капітане Гоп, я зідрав усі лікті, деручись по снастях; у мене болять боки й спина, пальці не розгинаються, голова тріщить, а ноги трусяться. (...) Я хочу до мами». Вислухавши подумки таку заяву, капітан Гоп склав у голові таку-от промову: «Ідіть собі будь-куди, мій жовторотику. Якщо до ваших тендітних крилець пристала смола, можете відмити її вдома одеколоном “Роза-мімоза”». Цей вигаданий Гопом одеколон тішив капітана понад усе й, закінчивши уявну одповідь, він уголос повторював: «Так. Ідіть до “Рози-мімози”».

Тим часом поважний діалог спадав на думку капітанові дедалі рідше, бо Грей ішов до мети зі зціпленими зубами й зблідлим обличчям. Він витримував неспокійний труд з рішучою напругою волі, відчуваючи, що йому стає чимраз легше в міру того, як суворий корабель утискається в його організм, а невміння поступається місцем звичці. (...) Уся праця його правила за якісь тортури, що вимагали пильної уваги, але, хай як важко хлопець дихав, насилу розгинаючи спину, посмішка презирства не полишала його обличчя. Він мовчки зносив глузування, знущання і доконечну лайку, аж поки не став... «своїм», але відтоді на будь-яку образу незмінно відповідав боксерським випадом.

Одного разу капітан Гоп, побачивши, як його підопічний вправно в’яже на рею вітрило, сказав собі: «Ти переміг, шельмо». Коли Грей зліз на палубу, Гоп викликав його в каюту й, розкривши пошарпану книгу, сказав:

— Слухай уважно! Кинь курити! Починається обробка цуценяти під капітана.

І він почав читати, точніше, казати й кричати вичитані з книги давні слова моря. Це була перша наука Грея. Упродовж року він познайомився

з навігацією, практикою, кораблебудуванням, морським правом, лоцією та бухгалтерією. Капітан Гоп подавав йому руку й казав: «Ми». (...)

Спливло небагато часу, і в порту Дубельт вечірня зоря сяйнула над чорною лінією нової щогли. То був «Секрет», трищогловий галіот1 на двісті шістдесят тонн, і купив його Грей. Відтак капітаном і власником корабля Артур Грей плавав ще три роки, поки доля не привела його до Лісса. Та він уже назавжди запам’ятав той грудний сміх, сповнений душевної музики, яким зустріли його вдома, і разів зо два на рік навідувався до замку, залишаючи жінці зі сріблястим волоссям нетверду впевненість у тому, що такий великий хлопчик, либонь, дасть раду зі своїми іграшками.

III. Світання

Одинадцять днів «Секрет» простояв на рейді біля міста Лісса. Занудьгувавши, Грей разом з матросом Летикою вирушили на берег, щоб розважитися риболовлею. їхній човен причалив неподалік від Каперни. Переночувавши біля вогнища, капітан Грей пішов оглядати місцевість, f5

(...) Капітан вийшов на вільне повітря, де лежав строкатий трав’яний килим, і вгледів тут приспану дівчину.

Він тихо відхилив рукою гілку й зупинився з відчуттям небезпечної знахідки. Усього за п’ять кроків, скрутившись, підібгавши одну ніжку й випроставши іншу, лежала головою на затишно підгорнутих руках зморена Ассоль. Її волосся зсунулося в безладі; біля шиї розстебнувся ґудзик, відкривши білу ямку; розхристана спідниця відкривала коліна; вії спали на щоці в тіні випнутої ніжної скроні, напівзатуленої темною прядкою; мізинець правої руки, який був під головою, загинався до потилиці. Грей присів навпочіпки, зазираючи дівчині в обличчя знизу... Можливо, за інших обставин Грей помітив би цю дівчину лише очима, але тут він інакше побачив її. Усе зрушилося, усе всміхнулося в ньому. Певна річ, він не знав ні її, ні імені її, ні тим паче чому вона заснула на березі; він був цим вельми потішений. Грей любив картини без пояснень і підписів. Враження від такої картини незрівнянно яскравіше; її зміст, не скутий словами, стає безмежним, стверджуючи всі здогади й думки.

Тінь листя підкралася ближче до стовбурів, а Грей і далі сидів у тій-таки не надто зручній позі. Усе спало на дівчині; спало темне волосся,

спала сукня і збори сукні; навіть трава поблизу її тіла, здавалося, задрімала, перейнявшися співчуттям. Коли враження набуло повноти, Грей увійшов у його теплу підступну хвилю і поплив з нею. Давно вже Летика гукав: «Капітане, де ви?» — але капітан не чув його.

Коли він урешті підвівся, схильність до незвичайного заскочила його зненацька з рішучістю і натхненням розлютованої жінки. Замислено поступаючись їй, Грей стягнув з пальця старовинну дорогу каблучку, небезпідставно гадаючи, що в такий спосіб, можливо, підказує життю щось істотне, подібне до

орфографії. Він обережно настромив каблучку на маленький мізинець, який білів з-під потилиці. Мізинець нетерпляче заворушився і застиг. (...)

Разом з Летикою Грей зайшов до трактиру, щоб розпитати місцевих жителів про дівчину, яка припала йому до душі. Трактирник Хін Меннерс відразу збагнув, кого має на увазі капітан.

— Гм! — сказав він, зводячи очі на стелю. — Це, мабуть, чи не Корабельна Ассоль, інших таких нема. їй бракує однієї клепки в голові.

— Справді? — байдуже сказав Грей, відсьорбуючи довгий ковток. — Як же це сталося?

— Коли так, то слухайте, будь ласка.

І Хін розповів Греєві про те, як років сім тому дівчинка розмовляла на березі моря зі збирачем пісень. Звичайно, ця історія, відтоді як жебрак утвердив її буття в тому-таки трактирі, набула обрисів грубого наклепу, та суть лишилася недоторканною.

— Відтоді так її і звуть, — мовив Меннерс, — звуть її Корабельна Ассоль.

Грей мимоволі зиркнув на Летику, який і далі сидів тихо й смиренно, відтак його очі припали до курного шляху, що пролягав біля корчми, і він відчув немовби удар — одночасний удар у серце й у голову. Шляхом дріботіла та самісінька Корабельна Ассоль... Дивовижні риси її обличчя, що нагадували таємницю неперебутньо бентежних, хоча простих слів, постали тепер перед ним у світлі її погляду.

Матрос і Меннерс сиділи до вікна спиною, проте, щоб вони часом не обернулися, Грей мав мужність відвести зір на руді Хінові очі. Щойно він стрівся поглядом з Ассоль, як уся млявість Меннерсової оповіді розвіялася. (...)

^ Несподівано в розмову втрутився вугляр, який сидів у трактирі.

— Ти брешеш! — ні з того ні з сього відрубав вугляр. — Брешеш так огидно й ненатурально, що я аж протверезів.

Не встиг Хін і рота розтулити, як вугляр звернувся до Грея:

— Він бреше. Його батько теж брехав; брехала й мати. Таке поріддя. Будьте певні, вона так само здорова, як оце ми з вами. Я з нею розмовляв. Вона сиділа на моєму возі вісімдесят чотири рази чи трохи менше. (...) Я кажу, що в неї ясна голова. (...) Вона говорить, як велика, хай балачка її і дивна. Прислухаєшся — наче все те саме, що сказали б і ми з вами, а в неї те саме, проте не зовсім так. От, наприклад, якось зайшло діло про її ремесло. «Я тобі ось що скажу, — каже вона й тримається за моє плече, наче муха за дзвіницю, — моя робота не нудна, хіба що раз по раз кортить вигадати щось особливе. Хочу, каже, так умудруватися, щоб у мене на дошці сам плавав човен, гребці гребли б насправжки; тоді вони пристають до берега, припинають човна і, як годиться, мов живі, сідають на березі підживитися».

Я, той, зареготав, мені, виходить, смішно зробилося. Я кажу: «Ну, Ассоль, це ж бо таке твоє діло й думки тому в тебе такі, а роздивися круг себе: усі в роботі, наче в бійці». — «Ні, — каже вона, — я знаю, що знаю. Коли рибалка ловить рибу, то певний, що зловить велику рибину, якої ніхто не ловив». — «Ну а я?» — «А ти? — сміється вона. — Ти, певне, коли насипаєш вугілля в кошик, гадаєш, що він зацвіте». Он яке слово вона сказала! Тієї ж хвилі смикнуло мене, скажу щиро, глянути на порожнього кошика, і так мені ввійшло у вічі, наче з лозинок поповзли бруньки;

луснули ці бруньки, приснуло листя по кошику й пропало. Я трішки протверезів навіть! А Хін Меннерс як не брехне, так не дихне — знаю я його! (...)

Грей вийшов. Відтоді його вже не полишало відчуття неймовірних відкриттів... один з тих душевних завалів, з-під яких виривається, виграючи, вогонь. Дух негайної дії опанував його. Він схаменувся і зібрав докупи думки, тільки-но сів у човна. Сміючись, він підставив руку долонею догори жаркому сонцю, як одного разу вчинив це хлопчаком у льоху для вина; потім відчалив і хутко погріб у бік гавані.

IV. Напередодні

Напередодні того дня, коли Грей уперше побачив Ассоль, у її житті відбулися зміни. У Ліссі торговці відмовилися приймати товар, який принесла дівчина, бо на нього буцімто не було попиту. Дізнавшись, що єдиний заробіток утрачено, Лонгрен пішов до міста, аби влаштуватися матросом на якийсь корабель. Ассоль залишилася вдома сама. Намагаючись відігнати сумні думки, вона взялася перешивати стару спідницю. І*

(...) Поки вона шиє, придивімося до неї пильніше — зазирнімо всередину. У ній дві дівчини, дві Ассоль, що перемішалися в чудовній, прегарній неправильності. Одна була донькою матроса, ремісника, який майстрував іграшки, друга правила за живий вірш, з усіма дивами його суголось і образів, з таємницею сусідства слів, у всій взаємності їхніх тіней і світла, які падали з одного на інше. Вона знала життя в межах, поставлених її досвідові, та понад загальні явища бачила відбитий зміст іншого штибу. Так, удивляючись у предмети, ми помічаємо в них щось не лінійне, та враженням — безумовно людське, і — так само, як людське, — різне. Щось на зразок того... бачила вона ще понад видиме. Без цих тихих завоювань усе просто зрозуміле було чуже її душі. Вона вміла й любила читати, але й у книжці читала переважно поміж рядками, як жила. Несвідомо, дякувати своєрідному натхненню, вона робила на кожному кроці величезну кількість ефірно-тонких відкриттів, несказанних та важливих, як чистота й тепло. Іноді — і це тривало не один день — вона навіть перероджувалася; фізичний опір життя провалювався, наче тиша в ударі смичка; і все, що вона бачила, чим жила, що було довкруги, оберталося мереживом таємниць в образі повсякдення. Не раз, хвилюючись, ішла дівчина вночі на морський берег, де, дочекавшись світанку, цілком серйозно виглядала корабель з Пурпуровими Вітрилами. Ці хвилини вона мала за щастя; нам важко так піти в казку, їй було б не менш тяжко відбігти від її влади й чару.

Іншим часом, міркуючи про все це, вона щиро дивувалася собі, не вірячи, що вірила; усмішкою прощаючи море й сумно переходячи до дійсності, тепер, зсуваючи оборку, дівчина пригадувала своє життя. Там було чимало нудьги й простоти. Самотність удвох інколи важким каменем лежала їй на серці, та в ній утворилася вже та зморшка внутрішньої полохливості, та страдницька зморшка, з якою не отримати пожвавлення. З неї глузували, кажучи: «У неї тямки немає», «Не при своєму розумі», — вона звикла й до цього болю; дівчина частенько зазнавала образи, після чого їй у грудях щеміло, немов од удару. Як жінку капернські чоловіки обходили її десятою дорогою, проте багато хто підозрював, хоча дико й невиразно, що їй дано більше, ніж іншим, — тільки іншою мовою. (...)

Закінчивши шиття, Ассоль пішла спати. Однак сон її був тривожним. На світанку вона прокинулася і, сповнена дивного передчуття, вибігла босоніж на шлях.

Вона йшла що далі, то хутчіш, аби якнайшвидше лишити за спиною поселення. За Каперною тяглися луки; за луками на схилах берегових пагорбів росли ліщина, тополі й каштани. (...)

Ассоль увійшла у високу лучну траву, що бризкала росою; тримаючи руку долонею вниз над її волоттям, вона йшла, тішачись струмливому доторку. (...)

Ассоль говорила з тими, кого розуміла й бачила. «Добридень, хворий», — сказала вона бузковому півникові, що його здірявив хробак. «Треба посидіти вдома», — це стосувалося куща, який застряг посеред стежки і його відтак обшарпало вбранням перехожих. Великий жук чіплявся за дзвіночки, згинаючи рослинку й щоразу падаючи, та вперто штовхався лапками. «Скинь гладкого пасажира», — порадила Ассоль. Жук справді не втримався і з хряском шугнув убік. (...)

Вона сіла, підібгавши ноги й руками охопивши коліна. Уважно нахиляючись до моря, убирала вона обрій великими очима, у яких не лишилося вже нічого дорослого, — очима дитини. Усе, на що вона чекала так довго й палко, діялося там, на краю світу. Ассоль бачила в країні далеких безодень підводний пагорб; з поверхні його стриміли вгору виткі рослини; серед їхнього круглого листя, прошитого біля краю стеблом, сяяли химерні квіти. Верхнє листя блищало на поверхні океану; той, хто нічого не знав, як знала Ассоль, бачив лише тріпотіння і блиск.

Із заростей виринув корабель; він виплив і зупинився якраз посеред заграви. Із цієї далини він виднів ясно, мов хмаровиння. Розкидаючи веселощі, він палав, як вино, як троянда, кров, уста, червоний оксамит і червоногарячий вогонь. Корабель ішов просто до Ассоль. (...)

Це враження потроху слабшало, потім стало спомином й урешті звичайнісінькою втомою. Вона лягла в траву, позіхнула і, блаженно заплющивши очі, заснула...

Її збудила муха, що блудила по голій ступні. Неспокійно покрутивши ніжкою, Ассоль прокинулася; сидячи, заколювала вона розпатлані коси, доки Греєва каблучка не нагадала про себе, проте, гадаючи, що це якесь стебельце, що застрягло між пальцями, вона випростала їх. (...)

На її пальці сяяла промениста каблучка, мов на чужому, — своїм вона не могла визнати його цієї миті, не відчувала палець свій.

— Хто це пожартував?.. — стрімко зойкнула вона. — Хіба я сплю? Може, знайшла та забула? (...)

Не було пояснень тому, що сталося, проте без слів і думок знаходила вона їх у дивному почутті своєму, і вже близькою стала їй каблучка. Тремтячи всім тілом, зірвала вона її з пальця, тримаючи в жмені, наче воду, роздивилася — усією душею, усім серцем, усім радінням і ясним забобоном юності, — потім, сховавши за нагрудник, Ассоль тицьнула обличчя в долоні, з-під яких нестримно виривалась усмішка, і, опустивши голову, помалу пішла зворотним шляхом.

Отак — випадково, як кажуть люди, що вміють читати й писати, — Грей і Ассоль знайшли одне одного вранці літньої днини, сповненої неминучості. (...)

Грей поїхав до Лісса, щоб купити пурпуровий шовк для вітрил. Він перебрав чимало рулонів тканини, поки серед найрізноманітніших відтінків червоного знайшов королівський, свіжий, «немов ранкова зоря», колір. Артур вийшов з крамниці, сповнений щасливого захвату. Побачивши неподалік вуличних музик, він запросив їх на свій корабель. Відтак під пурпуровими вітрилами, із чудовою музикою на борту «Секрет» вирушив на зустріч з прекрасною незнайомкою, яку капітан Грей покохав з першого погляду. У*

VII. Пурпуровий «Секрет»

(...) Певний час «Секрет» ішов порожнім морем, без берегів; ополудні відкрився далекий берег. Узявши підзорну трубу, Грей прикипів очима до неї і водночас до Каперни. Якби не низка покрівель, то він розгледів би у вікні одного дому Ассоль, яка сиділа над якоюсь книжкою. Вона читала; сторінкою чимчикував зеленкуватий жучок, зупиняючись і зводячись на передніх лапах з виглядом незалежним і свійським. Уже двічі його без задньої думки здмухували на підвіконня, звідки він з’являвся знову довірливо й невимушено, наче хотів щось сказати. Цього разу йому пощастило дістатися майже до руки дівчини, яка тримала ріжечок сторінки; тут він застиг на слові «дивись», і з сумнівом зупинився, чекаючи на черговий шквал, і справді ледве уникнув халепи, позаяк Ассоль уже вигукнула: «Знову жучок... от дурненький!» — і хотіла рішуче здмухнути гостя в траву, та раптом випадково перевівши очі від одного даху на інший, виявила на синій морській шпарі вуличного простору білого корабля з пурпуровими вітрилами.

Вона здригнулася, сахнулася, завмерла; потім хутко зірвалася, з карколомним падінням серця, спалахнувши нестримними слізьми натхненного зворушення. (...) Не пам’ятаючи, як покинула домівку, Ассоль уже мчала до моря, підхоплена нездоланним вітром події; на першому розі вона зупинилася майже без сил; її ноги підломлювалися, дихання зривалося і гаснуло, свідомість трималася на волосинці. Нетямлячись од страху згубити волю, вона тупнула ногою і опам’яталася. Раз у раз то дах, то паркан ховали від неї червоні вітрила; тоді, побоюючись, чи не зникли вони, мов якесь видиво, вона квапилася минути болісну перепону і, знову вгледівши корабель, зупинялася, щоб з полегкістю звести дух.

Тим часом у Каперні творилася така колотнеча, коїлося таке хвилювання, такий загальний розгардіяш, які не поступляться ефектові славетних землетрусів. Ніколи ще великий корабель не приставав до цього берега; на щоглах були ті самі вітрила, ймення яких звучало мов знущання; тепер вони ясно й неспростовно палахкотіли з невинністю факту, що перекреслював усі закони буття і здорового глузду. Чоловіки, жінки, дітвора — усі навперейми гнали до берега, хто в чому; мешканці перегукувалися з двору у двір, наскакували одне на одного, кричали й падали; незабаром біля води утворилася юрба, і в юрбу цю стрімко увігналася Ассоль.

Поки її не було, ім’я дівчини перелітало серед людей з нервовою і похмурою тривогою, з лютим переляком. Більше говорили чоловіки; здушено, гадючим сичанням схлипували остовпілі жінки, проте варто було котрійсь із них заторохкотіти, як отрута била в голову. Тільки-но з’явилася Ассоль, усі замовкли, усі зі страхом відсахнулися від неї, і вона лишилася сама серед пустки пекучого піску, розгублена, присоромлена, щаслива, з обличчям не менш червонястим, аніж її диво, безпорадно сягнувши рукою за високим кораблем.

Від нього поплив човен, у якому було повно смаглявих веслярів; поміж ними стояв той, кого, як їй здалося тепер, вона знала, неясно пам’ятала з ди

тинства. Він дивився на неї з усмішкою, яка гріла й квапила. А проте тисячі останніх кумедних страхів охопили Ассоль; до смерті боячись усього — помилки, непорозумінь, таємничої та шкідливої завади, — вона забігла по пояс у тепле коливання хвиль, гукаючи: «Я тут, я тут! Ось я!» (...)

Від хвилювання, плину хмар і хвиль, полиску води й далини дівчина майже вже не розрізняла, що то рухається: вона, корабель чи човен — усе рухалося, кружляло й спадало. Цієї миті біля неї різко хлюпнуло весло; вона підвела голову. Грей нагнувся, дівочі руки вхопилися за його пояс. Ассоль замружилася; потім, хутко розплющивши очі, сміливо всміхнулася його осяйному обличчю і, захекавшись, мовила:

— Точнісінько такий.

— І ти теж, дитя моє! — виймаючи з води мокру перлину, мовив Грей. — Ось я прийшов. Чи впізнала ж ти мене?

Вона кивнула, тримаючись за його пояс, з новою душею і трепетно заплющеними очима. Щастя сиділо в ній, як пухнасте кошеня. Коли Ассоль наважилася розплющити очі, гойдання шлюпки, полиск хвиль, борт «Секрету», який наближався, потужно поводячи корпусом — усе було сном, де світло й вода погойдувалися, кружляючи, немов гра сонячних зайчиків на стіні, яка виливає проміння. І небавом Ассоль побачила, що стоїть у каюті — у кімнаті, кращої за яку годі вже шукати. (...)

Обережно, хоч зі сміхом, сам приголомшений і здивований тим, що настала не доступна нікому дорогоцінна хвилина, що її годі висловити, Грей підняв за підборіддя догори це обличчя, котре бозна-коли примарилося йому, й очі дівчини, урешті, ясно розплющилися. У них було все найкраще людське.

— Ти візьмеш до нас мого Лонгрена? — сказала вона.

— Авжеж, — і так міцно поцілував її слідом за своїм залізним «авжеж», що вона засміялася. (...)

Коли наступного дня зайнялося на світ, корабель був далеко від Каперни. (...)

Переклад І.Андрущенка

Запитання і завдання до прогитаного

1. Розкажіть про дитячі роки Грея. Як склалися його стосунки з батьками та слугами?

2 Як в Артура зародилася мрія про морські мандрівки? Які труднощі подолав герой на шляху до здійснення свого заповітного бажання?

3 Розкажіть, як Грей уперше побачив Ассоль. Чим вразила його дівчина?

4 Про що довідався Грей у таверні? Чому він не повірив негативним відгукам про Ассоль?

5 Схарактеризуйте Ассоль. Що свідчить про поетичність і душевну красу дівчини?

6 Як Ассоль сприйняла появу корабля з пурпуровими вітрилами? А як поставилися до цієї дивовижі мешканці Каперни? Завдяки чому здійснилася мрія дівчини?

7. Подискутуймо! Як ви розумієте висловлювання Грея про те, що чудеса треба творити власними руками? Чи згодні ви із цією думкою? Чи вірите ви в те, що чудо може стати реальністю? Обґрунтуйте свою позицію.

8. Філологічний майстер-клас. Чому О. Грін дав повісті «Пурпурові вітрила» підзаголовок «феєрія»? Поясніть причини популярності цього твору серед читачів.

9. Творча лабораторія. Напишіть твір на тему «Диво здійснення мрії в повісті О. Гріна “Пурпурові вітрила”».

: ВІРІШ; ПРО КОХАННЯ

Літературна розминка. Пригадайте поезії Р. Бернса та Г. Гейне, вивчені в попередніх класах. Які загальнолюдські цінності утверджували ці автори у своїх творах?

Змінюються часи й влада, змінюються життя і світогляд людей. Проте незмінними залишаються духовні цінності, чи не найважливіша з яких — любов. У віршах талановитих митців це почуття віддавна й до

сьогодні постає надзвичайно багатогранним: піднесеним і ніжним, шляхетним і пристрасним, щасливим і трагічним. Відгукуючись на таке розмаїття, любовна лірика виробила безліч відповідних художніх форм: віршовані нотатки в альбомі коханої, вірш-комплімент, задушевний романс, сумний лист, згадка про зустріч, прониклива балада та багато інших.

У кожному поетичному творі розкривається передусім особистість автора, але кожен читач обов’язково знаходить у ньому почуття і думки, суголосні власним переживанням.

Поезія кохання шотландського поета Р. Бернса зачаровує щирістю, мелодійністю та простодушністю. У його віршах ідеться про почуття звичайної людини, яка сумує, радіє, страждає й вірить у щастя.

Сам Берне сприймав кохання як надзвичайно важливе джерело натхнення: «Безперечно, існує безпосередній зв'язок між любов'ю, музикою і віршами, — стверджував митець. — Любов — це світлий дар Природи. Можу сказати про себе, що я ніколи не мав жодної думки чи схильності стати поетом, доки не закохався. А тоді рима й мелодія стали... голосом мого серця».

У 1785 р. Берне зустрів дівчину, яка назавжди полонила його серце. Батько юної Джин був людиною заможною, тому її почуттів до нужденного поета не схвалював. Відтак закохані мусили одружитися таємно. За

давнім каледонським звичаєм вони підписали шлюбний контракт, у якому перед Богом навіки оголосили себе чоловіком і дружиною.

На шляху до щастя подружжю довелося багато й виснажливо працювати, пережити скруту й розлуку. Однак вони таки зуміли зберегти найважливіше — своє кохання. Поезію «Моя любов — рожевий квіт...», як і багато інших ліричних віршів, Берне присвятив дружині — жінці, яка стала його долею. Цей твір випромінює життєрадісну віру у всепереможну силу справжнього кохання.

Моя любов — рожевий квіт В весінньому саду,

Моя любов — веселий спів, Що з ним я в світ іду.

О, як тебе кохаю я,

Єдиная моя!

Тому коханню не зміліть, Хоч висхнуть всі моря.

Нехай посхнуть усі моря,

Потануть брили скал,

А ти навік любов моя, —

Аж згасне сонця пал.

Прощай, прощай, мій рідний край, Прощай, моя любов,

Та де б не був я, мила, знай — Прийду до тебе знов!

Переклад М. Лукаша

Запитання і завдання до прогитаного

1. Які біографічні факти відобразилися у вірші Бернса «Моя любов — рожевий квіт...»? Схарактеризуйте загальний настрій цього твору.

2 Яким ви уявляєте ліричного героя прочитаного вірша?

З, Які рядки твору свідчать про глибоке розуміння автором людських почуттів і різних психологічних станів? Якими засобами в поезії передано радість кохання та сум розлуки?

4 Поясніть зміст ужитих в українському перекладі вірша метафор «моя любов — рожевий квіт» та «моя любов — веселий спів».

5 Що споріднює поезію Бернса з фольклорними піснями?

Свою першу збірку німецький поет Генріх Гейне назвав «Книгою пісень». Саме таку назву мала збірка Петрарки — видатного митця доби Відродження, що підніс нерозділене кохання до вершини найсвітліших людських почуттів. Підхоплюючи тему італійського майстра, Гейне оповідає історію своєї любові до кузини Амалії, доньки відомого банкіра. Його вірші вражають багатою гамою переживань ліричного героя. Адже насправді любов юного поета обернулася лише болем: зарозуміла дівчина ставилася до нього зверхньо й урешті-решт побралася із заможним поміщиком. У збірці Гейне постає дивовижний світ мрії та фантазії.

Надзвичайно виразним є в ній і образ самого ліричного героя, душа якого збурена суперечностями. З одного боку, він переконаний, що повік любитиме свою обраницю, і плекає надію на взаємність, а з іншого, — усвідомлює марність своїх сподівань і страждає від байдужості коханої.

Любов для Гейне — живе, природне почуття.

Щемливо ліричні рядки його поезії «Коли настав чудовий май...» — гранично відверті. Певне, тому цей вірш і ввійшов до скарбниці європейської любовної лірики.

Коли настав чудовий май, Садочків розвивання,

Тоді у серденьку моїм Прокинулось кохання.

Коли настав чудовий май І пташок щебетання,

Тоді я милій розказав Мою журбу й кохання.

Переклад Лесі Українки

Запитання і завдання до прогитаного

1. Схарактеризуйте душевний стан ліричного героя вірша «Коли настав чудовий май...». Знайдіть рядки, у яких відчувається відгомін особистих переживань автора.

2. У вірші Гейне, який ви прочитали, використано принцип фольклорного паралелізму — тобто проведення паралелей між природним світом і людськими почуттями. На конкретних прикладах поясніть, яку роль відіграє цей прийом у творі.

3. Творча лабораторія Виконайте одне із запропонованих завдань.

А Розкажіть, які образи виникли у вашій уяві під час читання поезії «Коли настав чудовий май...». Створіть словесну ілюстрацію до вірша.

Б, За прикладом поезії «Коли настав чудовий май...» напишіть віршований або прозовий твір про кохання, символом якого у народних піснях є осінь. Увиразніть відповідність між порою року й людським почуттям.

Вірш «Чуєш... Ти чекай мене...» російського поета Костянтина Михайловича Симонова (справжнє ім’я — Кирило) народився в суворі роки Другої світової війни. Тоді в душах людей панували два почуття: ненависть до ворогів і любов до ближніх. Проте вистояти, вижити й перемогти допомогла саме любов. Вона була сильнішою за всі випробування, вона жила в серцях, звучала в піснях, читалася в рядках листів.

Вірш «Чуєш... Ти чекай мене...» військовий кореспондент Симонов написав у липні 1941 р., на фронті. Поезію присвячено кінозірці Валентині Сєровій, яку Костянтин Михайлович кохав усе життя. Згодом на прохання детальніше розказати про цей твір поет відповів стисло: «У вірша “Чуєш... Ти чекай мене...” немає ніякої особливої історії. Просто я поїхав на війну, а жінка, яку я любив, була в тилу. І я написав їй листа у віршах...»

Вірш Симонова звучить як закляття або молитва. Ключове слово в ньому — «чекай». Повторюючи його кілька разів, поет переконує, що від вірності коханої залежить і життя солдата, і перемога у війні. Ця поезія — дуже особиста, звернена до однієї-єдиної, — водночас сприймається як послання всіх солдатів, що просять своїх подруг попри все просто дочекатися. Ще до публікації вірша бойові побратими митця від руки переписували й розповсюджували ці поетичні рядки.

Вірш Симонова припав до душі і фронтовикам, і жінкам, що залишилися в тилу. Адже їм, таким далеким один від одного й таким близьким до смерті, конче потрібні були саме ці слова.

Чуєш... Ти чекай мене,

Над усе чекай,

Коли смуток огорне,

Жовтий дощ стіка...

І в спекотну каламуть,

В заметіль, у сніг,

Коли інших вже не ждуть, Вже й забувши їх...

І коли листів нема Із далечини...

Інші вже не ждуть дарма — Стомлені вони...

Повернуся, тільки жди І не зич добра Тим, хто каже: «Далі йди, Вже забуть пора»...

Хай повірять мати й син, Що нема мене.

Друзі втішаться отим «Було й промине»... Сядуть в коло при вогні І ковтнуть вина На помин душі. Та ні,

Ти чекай одна.

Ти чеканням повернеш Із смертельних лав. «Поталанило. Еге ж!» — Скаже, хто не ждав.

Не дано збагнути їм В літо вогняне,

Як чеканням ти своїм Вберегла мене.

Як вцілів я, вижив як, Знаємо без слів.

Просто ти чекала так, Як ніхто не вмів.

Переклад Ю. Гончаренка

Запитання і завдання до прогитаного

1. Які життєві події надихнули Симонова на створення вірша «Чуєш... Ти чекай мене...»? Чи вдалося поетові передати почуття кохання та вірності? Обґрунтуйте свою відповідь. Чому вірш Симонова був надзвичайно популярним у роки Другої світової війни?

2 Які рядки поезії «Чуєш... Ти чекай мене...» — ключ до розуміння переживань ліричного героя? Доведіть свою думку.

3 Які рядки вірша увиразнюють силу почуттів закоханих?

4 За допомогою яких художніх засобів у перекладі передано внутрішній стан ліричного героя? Які художні деталі визначають його настрій?

5. Творча лабораторії Напишіть лист бійцю, який перебуває на фронті.

У СВІТІ МИСТЕЦТВА

Герої Шолом-Алейхема на театральній сцені

Літературний успіх Шолом-Алейхема сприяв появі численних театральних вистав за його сюжетами. Зокрема, 1921 р. у петроградському Єврейському камерному театрі, що переїхав до Москви, відбулася прем’єра спектаклю за мотивами трьох творів письменника. Грим, костюми, декорації до постановки підготував художник зі світовим ім’ям Марк Шагал.

Особливо популярною серед театральних режисерів є глибоко людяна, драматична й водночас оптимістична повість «Тев’є-молочник». Уперше цей твір утілився на сцені в бродвейському1 мюзиклі «Скрипаль на даху»,

назву якого навіяно картиною Шагала «Скрипаль». Спектакль цей вийшов у 1964 р. й став однією з найпопулярніших вистав на Бродвеї. За вісім років і дев’ять місяців його показано 3242 рази!

Один з найуспішніших проектів на українській театральній сцені — постановка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка «Тев’є-Тевель» (за п’єсою Григорія Горіла, яку написано за мотивами творів Шолом-Алейхема; режисер Сергій Данченко). Протягом багатьох років головну роль у цій виставі виконував народний артист України Богдан Ступка. У 2004 р. після трьохсотого показу спектаклю Ступка здобув титул «Жива легенда». Талановитому актору вдалося створити надзвичайно проникливий сценічний образ, у якому поєдналися ліризм і самоіронія, щирий сміх і гіркі сльози, життєва мудрість і по-дитячому ніжна душа. Онука Шолом-Алейхема Бел Кауфман визнала Ступку «найкращим Тев’є-молочником».

1. Поясніть витоки популярності театральних вистав за творами Шолом-Алейхема.

2. Розгляньте репродукції картин М. Шагала (с. 142, 147). Що, на вашу думку, споріднює ці роботи з творчістю Шолом-Алейхема?

З книг — на екрани

Найбільшу кількість глядачів перед екранами збирають саме твори про кохання. Слідом за Шолом-Алейхемом тему юності та любові Шимека й Бузі продовжила українсько-німецька режисерка Єва Нейман, яка у 2015 р. екранізувала «Пісню пісень». Стрічка з дивовижною точністю відтворює побут єврейської громади початку XX ст., який різко дисонує з дитячими мріями головних персонажів та гармонією біблейської книги. Картина отримала низку престижних відзнак, зокрема приз екуменічного журі на Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах (Чехія), нагороди в номінаціях «Найкращий фільм» і «Найкращий український фільм» на Одеському міжнародному кінофестивалі, Премію Національної спілки кінематографістів України в номінації «Найкращий ігровий фільм».

Фільм за романтичною феєрією О. Гріна «Пурпурові вітрила» у 1961 р. зняв режисер Олександр Птушко. Ця сильна, емоційна, з майстерно побудованим сюжетом кінокартина стала улюбленою для багатьох глядацьких поколінь.

Але на цьому тему не вичерпано. У 1983 р. Борис Степанцев завершив роботу над стрічкою «Ассоль», у якій акторську гру оригінально поєднано

з мультиплікацією. У 2010 р. вийшов чотирисерійний фільм «Правдива історія про Червоні вітрила». В основі роботи режисера Олександра Сте-коленка — повість «Пурпурові вітрила», однак у кінострічці з’являються й персонажі інших творів Гріна. Романтичну лінію Ассоль і Грея у фільмі доповнено авантюрно-детективною інтригою.

1. Чи вдалося, на вашу думку, режисерові «Пісні пісень» відтворити атмосферу літературного оригіналу? Що нового додали автори фільму до історії Шолом-Алейхема? Чи вважаєте ви ці знахідки вдалими?

2. Перегляньте одну з екранізацій «Пурпурових вітрил». Стисло розкажіть про свої враження від сюжету, гри акторів, художнього оформлення тощо. Порівняйте фільм із книжкою: що в них спільного та відмінного; чи виправдані відступи від літературної основи; чи такими ви уявляли персонажів, читаючи повість?

Музика поезії та кохання

Чимало віршів Бернса покладено на музику. Наприклад, у 1955 р. російський композитор Георгій Свиридов створив цикл з восьми пісень на слова шотландського поета, які увійшли до золотого фонду вокальної музики. Цикл охоплює різноманітні жанри: баладу, пісню-танок, застільну пісню, романс, пісню-сценку, портрет. Кожна композиція відображає долю і характер волелюбного шотландського хлопця — глузливого й ніжного, запального й закоханого. Часто пісні на вірші Бернса звучать у кінофільмах. Велику популярність, зокрема, здобув романс «Любов і бідність» з кінофільму «Здрастуйте, я ваша тітка!» (режисер В. Титов, 1975 р.) у виконанні Олександра Калягіна.

Безпосередність, співучість, романтична піднесеність лірики Гейне надихнули на створення музики до його віршів багатьох талановитих композиторів, зокрема Франца Шуберта, Фелікса Мендельсона, Едварда Ґріґа, Антона Рубінштейна.

Однак найулюбленішим поетом Гейне став для Роберта Шумана, який поклав на музику сорок чотири вірші митця. Знаменитий вокальний цикл німецького композитора «Любов поета» (1840) невіддільний від образів весняного цвітіння природи, а відкриває його пісня на вірш «Коли настав чудовий май...». Ця композиція поєднує поетичні образи весняної природи, юнацького кохання Гейне та прості, невигадливі, суголосні з народними піснями музичні інтонації Шумана.

1. Прослухайте пісні на вірші Р. Бернса. Яка з них вам найбільше сподобалася? Чому?

2. Підготуйте презентацію на тему «Р. Берне і музика».

3. Прослухайте пісню Шумана на вірш Гейне «Коли настав чудовий май...». Зіставте художні засоби, за допомогою яких зображують переживання ліричного героя поет і композитор.

^Підсумкові запитання і завдання

1. Які спогади Пушкіна покладено в основу вірша «19 жовтня» (1825)?

2. Яке емоційне забарвлення створює пейзаж у пушкінській поезії?

3. Як перекладається псевдонім Шолом-Алейхем?

4. Назвіть головних героїв повісті «Пісня пісень».

5. Про які дива Шимек розповідав Бузі?

6. Звідки Шолом-Алейхем запозичив назву свого твору?

7. Схарактеризуйте типового персонажа творів Шолом-Алейхема. Проілюструйте відповідь прикладами з повісті «Пісня пісень».

8. Схарактеризуйте особливості світосприйняття головного героя повісті.

9. Розкрийте зміст і художню роль символів у «Пісні пісень».

10. Назвіть псевдонім і справжнє прізвище автора повісті «Пурпурові вітрила».

11. Назвіть головних героїв твору.

12. Яке диво пообіцяв чарівник дівчинці Ассоль?

13. Що символізують пурпурові вітрила у творі О. Гріна?

14. Схарактеризуйте особливості художнього світу О. Гріна. Проілюструйте відповідь прикладами з повісті «Пурпурові вітрила».

15. Схарактеризуйте особливості світосприйняття головного героя повісті.

16. Як у «Пурпурових вітрилах» поєднано казкове й реалістичне?

17. Хто із зарубіжних поетів писав вірші про дружбу й кохання?

18. Розкрийте основну думку вірша К. Симонова «Чуєш... Ти чекай мене...».

19. Схарактеризуйте образи ліричних героїв у віршах Бернса, Гейне та Симонова.

Теми творів

1. «Чудо кохання в поезії: слідами віршів Р. Бернса, Г. Гейне та К. Симонова».

2. «Поетичний світ Шимека й Бузі в повісті Шолом-Алейхема “Пісня пісень”».

3. «Чарівна сила мрії (За повістю “Пурпурові вітрила” О. Гріна)».

Клуб компетентних читачів

1. Намалюйте герби для любовної лірики Гейне та Бернса. Прокоментуйте свої малюнки.

2. Подискутуймо! Обговоріть одне з поданих запитань. Готуючись до дискусії, стисло занотуйте основні міркування і докази на користь своєї позиції.

А. Чи згодні ви з думкою Шимека з повісті «Пісня пісень», що «початок — найгірший початок - кращий, ніж найкращий кінець»?

Б. Чи мають щось спільне образи закоханих у творах «Альпійська балада» В. Викова та «Пурпурові вітрила» О. Гріна?

3. Мандруємо інтернетом. Підготуйте мультимедійну презентацію на тему «Шолом-Алейхем і Київ» або «Літературний музей Шолом-Алейхема в Києві». Необхідні факти та ілюстрації знайдіть в інтернеті.

 

 

Це матеріал з підручника Зарубіжна література за 7 клас Волощук

 



Попередня сторінка:  Сила людського духу. Джеймс Олдрідж - ...
Наступна сторінка:   Літературний детектив: Артур Конан-До...



^