Інформація про новину
  • Переглядів: 191
  • Дата: 26-02-2021, 16:04
26-02-2021, 16:04

2—3. Соціальна структура суспільства та економічне життя на українських землях у XVI століття

Категорія: Історія України





Попередня сторінка:  1. Статус українських земель у першій п...
Наступна сторінка:   4. Соціально-економічний розвиток укра...

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ДІЗНАЄТЕСЬ:

якими були основні верстви тогочасного українського суспільства; чим відрізнялося становище привілейованих, напівпривілейованих і непривілейованих верств населення; про особливості тогочасного економічного життя українських земель; визначення термінів і понять «шляхта», «магнати», «данники», «тяглі», «фільварок», «оренда», «рента», «магдебурзьке право».

ПРИГАДАЙТЕ

1. Що таке соціальна структура суспільства? 2. Якими були основні верстви населення українських земель у другій половині XIV — XV ст.? 3. Які верстви населення українських земель у цей час були привілейованими, а які — ні? Чим відрізнялося їхнє становище? 4. Що ви знаєте про розвиток господарства, міст, ремесел і торгівлі в другій половині XIV — XV ст ?

1 ПРИВІЛЕЙОВАНІ СТАНИ. Соціальна структура тогочасного українського суспільства мала становий характер. За своїм статусом стани поділялися на привілейовані, напів-привілейовані та непривілейовані. До привілейованого стану належала шляхта. Її верхівку посідали колишні удільні князі. Вони становили замкнену групу, до якої не можна було увійти завдяки заможності або найвищим державним посадам. Князівські роди поділялися на «княжат головних» і «княжат-повітовників». До «княжат головних» належали Острозькі, Заславські, Сангушки, Чарторийські, Корецькі, Гольшанські, Дубровицькі. Вони не підлягали дії місцевої адміністрації, мали право входити до великокнязівської ради й вирушати у воєнні походи зі своїми загонами під родовими гербами. Їм належали великі спадкові землеволодіння, де вони мали право вершити суд над своїми підданими, установлювати податки й повинності, надавати підлеглим землю за умови несення служби. «Кня-жата-повітовники» таких прав і привілеїв не мали, а їхні збройні загони виступали у складі повітового ополчення, підпорядкованого місцевій адміністрації.

До панів належала заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю походження, наявністю спадкового землеволодіння та привілеїв.

До середньої і дрібної шляхти належали зем’яни й бояри. Це була залежна від князів і панів верства, представники якої здобували шляхетство та право на володіння землею, відбуваючи військову (боярську) службу зі своїми загонами кіннотників або особисто.

У 1528 р. було проведено «попис земський» (перепис шляхти). Посилання на цей «попис» стало відтоді доказом шляхетства. Водночас поняття «зем’яни» та «бояри» замінили на єдине — шляхтичі.

Права шляхти визначалися та закріплювалися статутами Великого князівства Литовського (Литовськими статутами). Перший Литовський статут 1529 р. узаконив поділ шляхетства на шляхту, яка отримувала землі за службу, і магнатів — князів і панів, що володіли містами, містечками й величезними землями за спадковим правом, підпорядковувалися лише великому князю та мали власні військові загони. Другий Литовський статут 1566 р. збільшив обсяг прав служилої шляхти, зрівнявши її з магнатами. Шляхта отримала можливість долучатися до управління державою завдяки участі в роботі повітових сеймиків (місцевих станово-представницьких органів) і великого Вального (загального) сейму.

Соціальні стани — групи людей, члени яких відрізнялися за своїм статусом (сукупністю прав і обов'язків): їхній склад, привілеї та обов'язки визначалися законом. Належність до станів переважно успадковувалася.

Шляхта — привілейований стан у Польщі, Литві, на українських і білоруських землях, які в XIV—XVIII ст. належали Великому князівству Литовському або Речі Посполитій.

Привілей — пільга, право, надане окремим особам, групам людей, станам.

становий поділ українського суспільства на початку XVI ст.

Магнати (від латин, «багатій», «знатна людина») — аристократи, родовиті великі землевласники в Угорщині, Польщі, Литві, Україні, Білорусі та деяких інших країнах Європи.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Український історик XIX ст. В. Антонович про українську шляхту

...Виявляються дуже яскраві типи української шляхти, які можна поділити на декілька категорій.

Перший тип — магнатський, який стоїть дуже високо над звичайною шляхтою. (Вони) у короля привілей на землі, що не зайняті й частково навіть невідомі польському урядові.

Поруч із магнатами стоїть дуже численний стан середньої шляхти. Вона перша почуває, що не можна поєднати українську національність з польською . Тому що руська національність перебуває в утисках, у загоні, вона приймає польську національність, вводить у сім'ї польську мову, віру і звичаї. і таким чином силкується закрити своє українське походження.

Дуже жалюгідно виглядають ті шляхтичі, що думають сполучити шляхетство зі своєю національністю, що не переходять до чужого народу та зберігають православну віру і народну мову. Польська шляхта цурається їх через те, що вони схизматики, а народ — через те, що вони шляхтичі-пани.

Були, нарешті, і такі шляхтичі, що лишилися при вірі свого народу і відреклися від привілеїв свого стану. Таких зразків. за відомими нам джерелами можна показати кілька.

Робота в парах. Обговоріть і дайте відповіді на запитання: 1. Які групи в українській шляхті вирізняє дослідник? 2. Чим відрізнялося їхнє становище в суспільстві?

Привілейованим станом українського суспільства було духовенство, що становило майже десяту частину всього населення. Воно поділялося на вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи тощо), які обіймали

свої посади лише за дозволом великих князів литовських і польських королів, та нижче парафіяльне духовенство. Становище нижчого духовенства було залежним від шляхти й магнатів, на землях яких розташовувалися їхні парафії.

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Василь-Костянтин Острозький — видатний представник української шляхти XVI — початку XVII ст. та роду Острозьких; князь, магнат, культурний діяч. Він володів великими маєтностями на Волині, Галичині, Київщині та Поділлі, що налічували 25 міст, десятки містечок і 670 сіл. Наприкінці XVI ст. князь був найбільшим після короля Речі Посполитої землевласником. Річні прибутки В.-К. Острозького — 10 млн злотих — складали два державні бюджети Речі Посполитої. Він обіймав посади старости володимирського, маршалка волинської шляхти, київського воєводи, сенатора сейму Речі Посполитої. На посаді київського воєводи В.-К. Острозький фактично став господарем українського прикордоння, або «некоронованим королем Русі». Він висувався претендентом на польську корону в 1572 р . після смерті Сигізмунда II Августа та на московський трон після смерті царя Федора в 1598 р .

В.-К. Острозький відомий своєю меценатською діяльністю. Він підтримував православні установи, медичні та освітні заклади. Князь заснував школи в Турові, Володимирі-Волинському, Слуцьку, Острозі, при Києво-Печерському монастирі, а також друкарні в Острозі, при Дерманському та Києво-Печерському монастирях.

Коштом князя в Києві відбудували Кирилівський та Межигірський монастирі, на Подолі спорудили церкви Миколи Доброго й Різдвяно-Предтечинську. В.-К. Острозький вважався також патроном (покровителем) понад тисячі православних церков на українських землях. Князь був противником Берестейської церковної унії. Він виступав за культурно-релігійну автономію українського та білоруського народів, створення європейської антитурецької ліги.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ

Литовські статути вважають найпрогресивнішими і найдосконалішими в Європі зводами законів у XVI ст. Вони проголошували рівні права «шляхті і всьому поспільству і їх підданим, корінним жителям земель Великого князівства Литовського, якого б стану і походження вони не були, всі їхні права і церковні привілеї як для осіб католицького, так і православного віросповідання». При цьому зазначалося, що «всіх у Великому князівстві Литовському єдиним правом судити належить». Статути містили прогресивні правові й політичні ідеї епохи Відродження: відповідальність суддів перед законом, право особи на адвокатський захист, особисту відповідальність правопорушника (а не його родини), рівні права представників різних станів, віросповідань і національностей, захист особистості та майнових прав жіноцтва.

Проте перш за все Литовські статути відстоювали майнові й політичні права князів та шляхти.

2НАПІВПРИВІЛЕЙОВАНІ Й НЕПРИВІЛЕЙОВАНІ СТАНИ. До

напівпривілейованого стану належали містяни, що мали привілеї на міське самоврядування, окремий становий суд, займалися ремеслами й торгівлею. Проте вони сплачували податки, виконували повинності на користь приватних власників міст або держави. Найзаможнішою частиною населення міст був порівняно нечисленний патриціат, що складався з найбагатших купців, лихварів і ремісників. До поспільства — найчисленнішої, середньої за рівнем заможності частини містян — належали цехові майстри й більшість купецтва. Значну частину міського населення становив плебс — біднота, міські низи, які не мали власності.

Переважну частину населення українських земель (близько 80 %) складало селянство, яке належало до не-привілейованого стану. За своїм правовим становищем воно поділялося на королівських (великокнязівських) і приватновласницьких, за характером повинностей — на службових, чиншових (данників) і тяглих, за ступенем особистої свободи — на «похожих» та «непохожих» селян. Лише «по-хожі» селяни мали право на безперешкодний перехід від одного землевласника до іншого. «Непохожі» селяни примусово й безоплатно працювали в господарстві пана.

Рента — дохід від власності, який сплачують орендарі власникам за право користування нею протягом певного періоду.

Оренда — найм майна, тимчасове користування ним за певну плату.

Службові селяни були особисто вільними селянами, за службу своєму володарю вони отримували землю та звільнялися від інших повинностей. Від них походили деякі дрібні шляхтичі. Більшість селянства становили чиншові (данники). Це були вільні селяни, які сплачували власнику землі за користування нею ренту (чинш) продуктами або грошима. Тяглими називали селян, що не мали власної землі й за її оренду відбували повинності на користь держави або землевласників зі своїм «тяглом» (робочою худо-

бою). Вони були як вільними, так і прикріпленими до своїх наділів.

Із представників різних верств населення формувався міжстановий соціальний прошарок козацтва. Поступово воно зросло кількісно та зміцніло, розгорнуло боротьбу за визнання за собою прав і привілеїв окремого стану. У тогочасному українському суспільстві козацтво почало відігравати роль еліти й представника інтересів населення.

Дайте оцінку моральним засадам існування людської спільноти, що існували в сільських громадах.

З ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ СЕЛА. СІЛЬСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ. Основою сільського господарства на українських землях було землеробство. На Галичині, Волині, Поділлі та в центральних районах Київщини переважала трипільна система землеробства, а на Поліссі, півдні Київщини та Переяславщині зберігалися менш продуктивні двопільна й перелогова системи. Поступово з’явилися більш досконалі знаряддя праці. Поряд із сохою почали використовувати плуг із залізним лемешем, у який запрягали волів. Трипільна система й плугова оранка здебільшого були поширені в господарствах магнатів і шляхти.

Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво та бджільництво. Не втрачали свого значення в господарському житті також рибальство й мисливство.

На українських землях у складі Великого князівства Литовського сільське господарство мало переважно натуральний характер. Сільськогосподарські продукти вироблялися здебільшого для власних потреб. Сільське господарство українських земель у складі Польського королівства поступово переорієнтовувалося на потреби європейського ринку. Унаслідок Великих географічних відкриттів із нововідкритих земель до Європи надійшла значна кількість золота, що прискорило розвиток міст як центрів мануфактурної промисловості. Це, у свою чергу, сприяло зростанню попиту на сільськогосподарську продукцію та сировину для мануфактур. Саме тому шляхта на українських землях по-

чала створювати фільварки, де за рахунок збільшення експлуатації селян могла отримувати більше продукції. Водночас зростала кількість «непохожих» селян.

Поширенню фільваркової системи господарювання на українських землях у складі Великого князівства Литовського сприяло здійснення заходів за «Уставою на волоки», підписаною польським королем і великим князем литовським Сигізмундом II Августом (1557 р.). Згідно з документом усі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися на однакові ділянки — волоки. Найкращі орні землі відводили під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянством. Тяглі селяни з усіма дорослими членами своєї родини за користування волокою мали відпрацьовувати у фільварку панщину, що становила два дні на тиждень.

Фільварок — хутір, маєток, велике шляхєтськє господарство, орієнтоване на ринок; був багатогалузевим господарством, де вся земля належала панові, базувалося на праці селян, що відробляли «тяглову службу», або панщину.

Панщина — одна з форм земельної ренти, примусової праці залежних селян, які працювали в господарстві землевласника власним інвентарем і мали дуже обмежену особисту свободу.

Волочна реформа зруйнувала давню форму користування землею сільською громадою й замінила її на подвірну. Збільшилися повинності селян, обмежилися їхні права переходу. Селян фактично позбавили права користуватися лісами, зменшили площу земель спільного користування (пасовища, луки). До кінця XVI ст. волочна система землекористування поширилася на землі шляхти й церкви.

Сільське самоврядування в XVI ст. здійснювалося громадами (хоча сам цей термін виник набагато пізніше). В окремих селах громаду називали «весь» або «село». Громади декількох сіл, що найчастіше належали одному власнику, називали «волость». Волосні громади в цей час були типовими для Волинського, Подільського, Київського, Белзького і Руського воєводств. Засади громадського самоврядування майже не регламентувалися; воно здійснювалося на основі давніх традицій і звичаїв.

Очолював громаду староста, якого обирали селяни або призначав власник села. Крім цього, обиралися інші члени громадського правління («уряду») і «копного» суду. У цих установах могли брати участь лише голови родинних господарств. Жінки й неодружені чоловіки були позбавлені права голосу. Громада мала визначену територію, нерухоме майно, певні доходи й витрати.

У громадах існували моральні засади, задля яких відбувалося гуртування в одну спільноту: кругова порука, колективна відповідальність за кожного члена, за порядок і правопорушення, що відбувалися на території громади.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

З «Устави на волоки»

(1557 р.)

...Тяглі люди повинні працювати по два дні кожного тижня, а влітку відбути чотири толоки (Толоко — спільна безоплатна праця. — Ред.), за це дати тиждень відпочинку на Різдво Христове, тиждень на м'ясниці, тиждень на Великдень, а ті, що на роботу не з'являються, платять борг.

Про роботу війт повинен попередити підлеглих недільного дня, із чим і коли люди мають з'явитися на роботу. Війт кожному призначає роботи. [Якщо хтось не з'явиться], то за перший день платить гроші, а за другий день — барана, а за третій день. бичем на лавці покарати, а заборговані дні веліти відпрацювати.

Якими стали обов'язки тяглих селян за документом?

4 РОЗВИТОК МІСТ, РЕМЕСЕЛ І ТОРГІВЛІ. У XVI ст. на українських землях зростали й розвивалися міста. Найбільше міст розташовувалося на західноукраїнських землях. На Східному Поділлі та Київщині їхня кількість зменшилася через постійну загрозу набігів татар. Найбільшим містом

став Львів, населення якого досягало 7—10 тис. осіб. Великими й середніми містами (200—700 будинків) вважалися Брацлав, Кременець, Вінниця, Житомир, Луцьк, Острог, Львів тощо.

Засідання міського уряду.

Гравюра. XVI ст.

Магдебурзьке право — найбільш поширений у містах Центрально-Східної Європи варіант німецького права, що виник у XII ст. в місті Магдебург, за яким міста звільнялися від управління та суду великих землевласників і створювали власні органи самоврядування .

Деякі міста перебували в залежності від магнатів і церкви. Існували також міста, підпорядковані польським королям і великому князю литовському. Державна влада намагалася сприяти їхньому розвитку, оскільки міста сплачували великі податки й захищали від нападів татар. У цей час на українські землі поступово поширювалося магдебурзьке право.

Українські міста отримували магдебурзьке право від литовських князів, польських королів, а пізніше й від українських гетьманів. Уперше на українських землях його здобули міста Володимир-Волинський (1324 р.), Сянок (1339 р.), Львів (1356 р.), Кам’янець (1374 р.). У деяких західноукраїнських містах надання магдебурзького права супроводжувалося посиленням німецької та польської колонізації та обмеженням прав українського населення.

Магдебурзьке право надавали містам польський король, великий князь литовський, а пізніше й великі магнати. Протягом другої половини XIV — першої половини XVI ст. таке право отримала більшість значних міст України.

Міста, що мали магдебурзьке право, управлялися магістратом — виборним органом міського самоврядування, що складався з ради (адміністративного органу й суду в цивільних справах) та лави (суду в кримінальних справах). Раду очолював бурмістр, а лаву — війт. Радники і лавни-ки відповідно до норм магдебурзького права були виборними посадовцями. Виборчі права в містах мали чоловіки з патриціату й поспільства.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Із грамоти польського короля Сигізмунда І місту Львову (1525 р.)

Під час нашого перебування минулого року в місті Львові до нас звернулися зі скаргою громадяни того ж нашого міста Львова руської віри, яких там живе чимало... [що] бурмістри зазначеного міста забороняють їм купувати будинки, які стоять поза межами їхньої вулиці, тримати шинки, продавати та пити вино, пиво та інші напої, торгувати сукном, а також займатися ремеслом, записуватися в цехи.

.Ми, разом зі своїми радниками. обміркували ці скарги і. ухвалили: самі громадяни міста Львова грецької або руської віри задоволені своїм місцем перебування. інше ж житло, що розташоване в інших місцях і вулицях, де раніше не жили вони самі або їхні попередники, вони не можуть і не

мають права купувати, будувати та мати у володінні. Так само за давнім звичаєм та забороною, що збереглися до нашого часу в названому нашому місті Львові, не можна приймати до цехів та допускати до ремесел [православних — Авт.], ми залишаємо назавжди в попередньому стані. Щодо попередніх своїх торгових справ, що дозволили їм раніше, то можна вільно здобувати собі харчування і прибуток для свого домашнього господарства.

Робота в парах. Який висновок можна зробити за фактами, наведеними в документі, про ставлення польської влади до православних містян Львова?

Міста були осередками ремесла й торгівлі. У середині XVI ст. налічувалося вже понад 130 різних спеціальностей, із них близько 80 були безпосередньо ремісничими. Водночас більшість жителів міст також продовжували займатися сільським господарством.

На українських землях у складі Польського королівства міські ремісники переважно об’єднувалися в цехи. При цьому для православних містян доступ до цехів ускладнювався. Позацехових ремісників, що не мали можливості вступити до цехів, називали партачами. Цехи всіляко боролися з ними.

В українських містах на території Великого князівства Литовського цехи були менш поширені.

У XVI ст. продовжувала розвиватися торгівля. Основними формами торгівлі були: ярмарки, що відбувалися декілька разів на рік у великих містах; торги, які проходили кілька разів на тиждень; щоденна торгівля в міських крамницях. Купці в містах створювали об’єднання на зразок ремісничих цехів.

У цей період активно розвивалася й міжнародна торгівля. Через українські землі проходили торговельні шляхи, якими східні й московські товари, а також продукти місцевого виробництва відправляли до країн Центральної та Західної Європи. З українських земель на захід везли віск, мед, зерно, шкіру, худобу, солону рибу, сіль, деревину. Натомість завозилися одяг, ремісничі вироби, вина, залізо, папір, зброя, західноєвропейські тканини (атлас, оксамит, сукно, полотно) тощо. Центрами міжнародної торгівлі стали Київ, Львів, Луцьк, Кам’янець.

ЧИ ПОГОДЖУЄТЕСЬ ВИ З ТИМ, ЩО... ЧОМУ?

■ Населення українських земель поділялося на стани. У першій половині XVI ст. відбулося завершення оформлення правового статусу шляхти. Найчислен-нішим і найбільш безправним станом українського суспільства було селянство.

■ Залучення українських земель до європейського ринку сприяло зростанню попиту на продукцію сільського господарства й появі фільварків .

■ Українські міста в XVI ст. зростали, багатіючи на розвитку ремесла й торгівлі . Посилювався процес набуття містами магдебурзького права.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Перевірте свої знання за допомогою навчальної гри «Відгадайте термін або історичне

явище». Правила гри. Учні та учениці об'єднуються в команди по 5—7 осіб. Учитель/учителька загадує термін або історичне явище для кожної команди, записує їх на картці та вкладає в конверт. Кожна команда має за визначений час (3—5 хвилин) поставити вчителю/вчительці 10—12 запитань, щоб відгадати свій термін або історичне явище . Учитель/учителька може відповідати лише «так», «ні» або «частково». Перемагає команда, яка виконає завдання найшвидше або використавши найменшу кількість запитань.

2. Якими були характерні риси становища привілейованих станів українського суспільства

XVI ст.? 3. Чим уславився князь В.-К. Острозький? 4. Порівняйте становище тогочасних напівпри-вілейованих і непривілейованих станів . 5. Які зміни відбувалися в розвитку сільського господарства? 6. Назвіть характерні риси розвитку міст, ремесел і торгівлі в XVI ст.

7. Визначте за картою та запишіть у зошит назви українських міст, які отримали магдебурзьке право до кінця XVI ст. 8. Колективне обгово

рення. Визначте спільне й відмінне в розвитку українського суспільства й суспільств країн Західної та Центральної Європи в XVI ст. 9. Робота в парах. Складіть таблицю «Становий поділ українського суспільства в XVI ст.».

10. Робота в малих групах. Розв'яжіть історичну задачу. У XVI ст. вважали, що поділ на стани є боговстановленим і походить від біблійного Ноя, що розподілив обов'язки між своїми синами Си-мом, Хамом і Яфетом. Ця точка зору відображена в тогочасному латинському прислів'ї: «Ти, Симе, молися, Хаме — працюй, Яфете — управляй і захищай» . Якою, на вашу думку, була роль станового поділу для розвитку українського суспільства XVI ст.? 11. За додатковими джерелами ознайомтеся з діяльністю В.-К. Острозького. Сформулюйте обґрунтоване судження про моральні цінності, якими він керувався у своїй діяльності.

 

Це матеріал з підручника Історія України 8 клас Гісем, Мартинюк (2021, поглиблений рівень)

 



Попередня сторінка:  1. Статус українських земель у першій п...
Наступна сторінка:   4. Соціально-економічний розвиток укра...



^