Найпопулярнішими в усі віки й для всіх народів були й залишаються епічні твори, які здебільшого написані прозовою мовою. Епічний рід в усіх літературах світу найбільше розвинений, найбагатший на жанри, а читачами проза сприймається як найзрозуміліша, бо гранично близька до мови спілкування.

Крім того, щоб подавати інформацію для роздумів, висвітлювати минуле, показувати виразки суспільства, ганебні вчинки історичних осіб чи типових громадян-пристосуван-ців і нещадно осуджувати їх за хиби, слабодухість, зраду, користолюбство, прозова література, як і поезія, здатна щемливо торкатися найтонших струн людської душі.

Епос - один із трьох основних родів літератури, що найповніше розкриває об'єктивну картину навколишньої дійсності. В основі епосу - розповідь про події, які відбувалися в минулому. Цей термін вживається у двох дещо відмінних значеннях: 1) героїчні, переважно фольклорні, твори; 2) проза. Тож науковці епосом звично йменують поеми Гомера «Іліада» й «Одіссея», а в наш час цей термін також застосовують навіть до роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай». Прикладом народного епосу є українські думи.

Проза (лат. prosa, від prosa oratio - пряма мова, що вільно розвивається й рухається) - не-віршований художній текст.

Специфічні особливості прозових творів:

X фабульність (епічний твір завжди легко переказати);

X виразна тематичність;

X наявність головного героя (героїв) і персонажів;

X яскраво виражена сюжетна лінія (у великих прозових творах - присутність двох чи навіть більше сюжетних ліній, переважно одна з яких (головна) несе найбільше навантаження); X порушення письменником важливих для його часу й народу проблем і питань;

X художнє втілення певної ідеї, тобто головної думки художнього тексту.

У епічних творах митці найправдивіше відтворюють життя, показують страждання, муки й боротьбу, виводять героїв, які близькі читачам, адже діють у подібних до їхніх умовах життя, шукають виходу із ситуацій, які трапляються на кожному кроці, не занепадають духом, а після всіх негараздів та випробувань таки стають володарями власної долі. Водночас у прозі автор на крилах уяви легко переносить читачів у вигаданий світ, пропонує життя неймовірне, прекрасне, густо насичене подіями, а отже, суттєво відмінне від реального існування звичайної людини. Пригадайте твори Івана Франка, Володимира Винниченка, Михайла Стельмаха, Григора Тютюнника, Всеволода Нестайка, Ярослава Стельмаха, Володимира Рутківського, які ви прочитали в попередніх класах. У цих прозових

текстах, окрім справді життєвого, багато авторами додуманого й вигаданого, однак важливого й такого, що допомагає читачам зрозуміти себе, стати кращими, прагнути життєвих висот.

Літературний жанр - це форма, у якій проявляє себе певний рід літератури. Окремі жанри з часом можуть більше не використовуватися митцями, зовсім відмирати, натомість завжди спостерігається поява жанрів нових.

Основні жанри епосу:

Оповідання - невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді життя одного (рідко кількох) персонажа.

Новела - невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Повість - досить великий епічний прозовий (рідко віршований) твір, який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між оповіданням і романом.

Роман - великий епічний прозовий (рідко віршований) твір, складний за будовою, у якому широко охоплені життєві події, глибоко простежується історія формування характерів персонажів.

Вирізняють й інші епічні жанри: шкіц, образок, нарис, етюд, прозова байка, казка, легенда, притча. У наш час з'явилися навіть особливі великі розміром і надзвичайно складні композиційно прозові твори, що їх сучасні літературознавці йменують метатекстами.

Для прозових жанрів властиво мати піджанри. Наприклад, повість є жанром, а на уроках української літератури у 8 класі ви познайомитеся з такими її піджан-рами: соціально-побутова повість (М. Коцюбинський «Дорогою ціною», Борис Харчук «Діана»), пригодницька повість (Ніна Бічуя «Шпага Славка Беркути», Степан Процюк «Аргонавти»), фантастична повість (Олесь Бердник «Хто зважиться - вогняним наречеться»), гумористична повість (Валентин Чемерис «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання»).

Жанр - це своєрідне «дихання» епохи, реальне відображення в художніх текстах як актуальних потреб читацької публіки, так і внутрішніх мотивів і можливостей реалізації власних талантів письменниками.

Фабула - хронологічне, завжди послідовне трактування подій, явищ і вчинків, на відміну від

сюжету

, в якому події, вчинки та явища можуть бути подані автором і непослідовно, навіть із певними пропусками деяких моментів, які мають домислити читачі. Тобто фабула - це те, що ми можемо переповісти з прочитаного нами.

В античну епоху латинська лексема «фабула» мала значення «подія», «історія», «коротка розповідь». Літературознавці термін «фабула» ввели у широкий науковий обіг у XIX-XX столітті. Фабула є продуктом творчості письменника та завжди виявляється основою для сюжету.

Сюжет (з фр. предмет) - своєрідна розгорнута трансформація письменником фабули художнього тексту.

Академік Олександр Білецький наголошував, що саме на сюжеті «тримається жива плоть художнього твору». Розрізняють так званий «зовнішній» сюжет тво-

ру, який легко виявити, бо він розкривається через події, участь у них героїв і персонажів та їхнє самовиявлення у власних вчинках. Крім того, є ще «внутрішній» сюжет, що тримається на колізіях - гострих суперечностях, зіткненні різних інтересів, переконань.

Колізія (з латин. зіткнення) - це джерело конфлікту чи конфліктів у художньому тексті.

Сюжет буває хронікальним, якщо події відбуваються у хронологічному порядку. Хронікальне сюжетотворення завжди має у своїй основі причиново-наслідкові зв'язки, тому читачі-реципієнти заздалегідь здогадуються, як саме завершиться твір. Якщо у художньому тексті автор зумисно порушує хронологічний порядок, то йдеться про концентричний сюжет, або сюжет «єдиної дії». Такі сюжети набагато складніші, ніж хронікальні. У них завжди містяться елементи таємниці, про яку читач довго не здогадується, тому концентричні сюжети часто присутні в детективах.

У малих прозових жанрах сюжет переважно складається з однієї сюжетної лінії, у великій прозі (наприклад, романі) сюжет має кілька сюжетних ліній, віртуозно переплетених між собою. Проте одна з них є головною, і саме таку сюжетну лінію вважають фабулою твору.

Сюжетні лінії епічних творів завжди певним чином скомпоновані, тому в них обов'язково є композиційні елементи сюжету: зав’язка, кульмінація та розв’язка, а між цими важливими вузловими моментами твору якраз і відбувається так званий «хід подій». Типовий епічний твір переважно розпочинається експозицією (умовно кажучи, передмовою або тим фрагментом тексту, який передує зав'язці), а завершується - постпозицією (післямовою), хоч іноді розповідь автора може уриватися на розв'язці. В епічному творі, крім сюжету, як однієї чи сув'язі кількох окремих сюжетних ліній, завжди присутні позасюжетні елементи: пейзажі, авторські та ліричні відступи, філософські роздуми, екскурси в минуле чи майбутнє, відверта авторська позиція, художні деталі, іноді навіть цілі вставні розділи чи оповідання, як ви це побачите на початку уривка з повісті Степана Процюка «Аргонавти». Будова (композиція) епічного твору, за висловленням О. Білецького, завжди нагадує окрему житлову споруду, тому в одному випадку - це, метафорично кажучи, звичайна сільська хата чи невелика міська квартира (якщо порівняти з ними різного виду оповідання та інші малі жанри прози), а в іншому (якщо йдеться про повість, а тим більше про роман) - цілий палац, складна архітектурна споруда з багатьма поверхами, сходовими переходами, потаємними кімнатами, лабіринтами, балконами й арками.

Композиція (з латин. побудова, поєднання, створення єдиного цілого) - це будова літературного твору або його архітектоніка. Композиція, образно кажучи, дисциплінує всі елементи художнього тексту, тісно припасовує один до одного його складники й цим самим уможливлює та динамізує читацьке сприйняття літературного твору. Свої найвагоміші функції композиція здійснює на проблемно-тематичному, сюжетно-фабульному й мовленнєво-стилістичному рівнях. У композицію твору входить сюжет, а також позасюжетні елементи.

У літературних епічних творах письменницька розповідь стосується найчастіше людей (літературних героїв, персонажів), значно рідше - тварин (якщо вони стають образами-персонажами або образами-героями, як ви це трактували, читаючи й аналізуючи оповідання Євгена Гуцала «Лось» і незабаром спостерігатиме-

те в повісті Бориса Харчука «Діана»), а в цілому - певних подій, складних життєвих ситуацій, у яких діють літературні герої та персонажі.

Іноді в прозовому літературному творі розповідь ведеться від першої особи як свідка чи учасника подій, про які йдеться. Аналізуючи такий твір, літературознавці називають цю особу оповідачем, або наратором.

В епічному творі автор переважно виступає в ролі стороннього спостерігача, проте авторська позиція в художніх текстах обов'язкова. В основному авторська позиція у ставленні до власних образів-персонажів та їхніх вчинків може бути схвальною, осудливою або індиферентною (нейтральною, нібито для автора байдужою). У кожному конкретному випадку певним різновидом авторської позиції письменник спрямовує читачів на шлях розуміння його твору, завжди ненав'язливо допомагає проникнути в душі й характери персонажів, краще зрозуміти їхні помисли і вчинки.

Саме в прозових творах письменникам вдається досягти повного багатогранного відтворення людського життя, історичних фактів і подій, несподіваних поворотів людської долі, трагічних чи комічних випадків, складних міжособистісних стосунків. Події в епічному творі - панорамні, тому читачі-реципієнти ніби опиняються у вирі подій та явищ, які їм пропонує письменник у художньому світі.

Мова епічних творів описова, зображально-пластична. В епічному творі митець уживає переважно дієслова минулого часу. При цьому минулий час використовується навіть тоді, коли автор словесно малює сучасне життя, подає животрепетні для наших днів події. У такому випадку вважають, що все, описане в художньому тексті, сталося в якийсь момент часу, але в жодному разі не прямо на наших очах, як це характерно для драми.

Ви вже переконалися, що події у драматичному творі завжди відбуваються в присутності глядача, навіть попри те, що від події, яка демонструється на сцені, глядача відділяють цілі століття.

У ліриці, на відміну від епосу й драми, можливий як минулий, так і теперішній чи майбутній (якщо ліричний герой веде мову про свої плани або мрії) часи.

Епос аж ніяк не нехтує надбаннями лірики й драми, а навіть досить часто використовує ліричні відступи, внутрішнє мислення героїв і персонажів (думки, приховані від оточення наміри, потаємні плани, сокровенні мрії, тяжкі роздуми, вагання, потік свідомості), діалоги, монологи. У наш час відбувається своєрідне «проростання» одного роду літератури в інший. Наприклад, існують поезії у прозі, романи у віршах, драматичні поеми, драматичні твори, написані віршами. Це свідчить про еволюцію та розвій українського красного письменства.

На жаль, упродовж кількох століть українська література була красним письменством народу бездержавного, уярмленого. Закономірно, що неволя й становище громадян колонізованої країни відбивалися й на тематиці та проблемах, які порушували українські письменники у своїх творах, а в прозі - найширше. Видатний український літературознавець Сергій Єфремов, аналізуючи тяжке становище української літератури, писав, що в українців література виконувала, крім притаманних їй функцій, ще й спеціальні завдання, бо не могла спускати з очей найважливішої справи - «якої не знають ті щасливі народи, які живуть безпечно од національного гніту, - функції народного заступництва», тому завжди поставала «ще й адвокатом», тобто захисником і заступником рідної нації.

Читаючи повість Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною» або оповідання Олександра Довженка «Ніч перед боєм», ви вкотре пересвідчитеся в тому, що ав

тори цих прозових творів щиро захоплюються витривалістю свого народу, величезною силою його духу й нестримним бажанням волі. На відміну від своїх попередників, у радянські часи письменники не завжди могли вести мову про злободенні проблеми відверто, бо знали, що в такому випадку їхні твори просто не вийдуть друком. Тож в оповіданні «Білий кінь Шептало» Володимир Дрозд повів мову не лише про красиву породисту тварину з непередбачуваним норовом і неминучу деградацію благих поривів колгоспного коня-трудяги, а й про знеособлення й покору обставинам яскравої людської особистості. В образі білого коня Шептала читачі легко впізнавали поламаних системою народних самородків, які не змогли вирватися з колгоспного рабства й там змарнували свою долю.

У літературних текстах для дітей Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути» та Олеся Бердника «Хто зважиться - вогняним наречеться» сучасні письменники зосереджують увагу на відповідальності кожного свого літературного персонажа в справі оборони й захисту непроминущих цінностей, надзвичайно важливих для того, щоб добро торжествувало над злом, а правда - над кривдою в суспільстві, адже нашому народові потрібні його оборонці, його таланти в усіх сферах мистецтва й науки, а насамперед - потрібне ціле покоління будівничих Української держави з активною життєвою позицією.

Діалог із текстом

1 Чому такий рід літератури, як епос, - найрозвиненіший і найпопулярніший? Кого з українських прозаїків ви знаєте? Які їхні твори читали?

2 Яка різниця між лірикою, драмою та епосом як родами літератури? Доведіть, що на уроках української літератури ви вже читали й аналізували твори усіх трьох родів літератури. Наведіть приклади.

3 Що ви можете сказати про сюжет, позасюжетні елементи й композицію епічних літературних творів? Що вам було відомо з попередніх класів про ці терміни й поняття, а що виявилося новим?

4 Як ви розумієте поняття «авторська позиція»? Якою саме буває авторська позиція в епічних літературних текстах? Наскільки потужно та як саме вона впливає на читачів? Наведіть приклади, користуючись художніми текстами, які ви аналізували раніше.

5 Що ви можете сказати про мову художніх епічних творів?

6 Чим література бездержавного народу відрізняється від літератур народів століттями вільних, не уярмлених іншими націями?

7 Чому українські письменники радянського часу не завжди могли порушувати актуальні проблеми?

8 Які теми ви вважаєте актуальними для сучасної прози? Перелічіть їх.

9 Пригадайте функції художньої літератури і проаналізуйте роль кожної зокрема.

10 Прокоментуйте думку літературознавця Анатолія Погрібного. Поясніть вислів: «зрозуміти Час і Людину».

Діалоги текстів

1 Прокоментуйте слова академіка О. Білецького, що в художньому творі композиція «схожа на будинок з багатьма прибудовами і надбудовами», використавши на підтвердження таких слів науковця літературний текст або твір, який ви вивчаєте на уроках зарубіжної літератури.

2 Пригадайте з курсу зарубіжної літератури художні тексти, в яких є хронікальні та концентричні сюжети.

3 На матеріалі одного з художніх творів, який ви вже аналізували на уроках української або зарубіжної літератури раніше, розкрийте його «зовнішній» та «внутрішній» сюжети.

4 Самостійно прочитайте оповідання Володимира Дрозда «Білий кінь Шептало» й на уроці подискутуйте про приховану в підтексті ідею цього твору.

 

Це матеріал з підручника Українська література 8 клас Слоньовська (2021, поглиблений рівень)