uabooks.top » Історія України » 3. Соціальна структура українського суспільства в XVI столітті. Литовські статути
Інформація про новину
  • Переглядів: 54
  • Дата: 1-04-2021, 21:05
1-04-2021, 21:05

3. Соціальна структура українського суспільства в XVI столітті. Литовські статути

Категорія: Історія України





Попередня сторінка:  2. Політичний статус українських терит...
Наступна сторінка:   4. Сільське та міське самоврядування. Е...

1. Становий поділ

У середньовіччі вважали, що найкращим є поділ суспільства на три стани: «ті, хто моляться» (священники й ченці), «ті, хто воюють» (лицарі) і «ті, хто працюють» (селяни, ремісники). Однак із розвитком суспільства - зокрема, у зв’язку із зростанням кількості населення, появою нових економічних потреб, ускладненням політичних відносин, розбудовою системи влади й управління - такий поділ зазнавав змін. Тому-то на порозі нового часу і в Західній Європі, і в Україні, попри старі уявлення про Богом установлений суспільний порядок, відбувалися складні перетворення: становий поділ залишався, але вже суттєво відрізнявся від середньовічного.

Уявлення про поділ суспільства на стани ґрунтувалося на біблійній легенді про Ноя, який поділив обов’язки між синами Симом, Хамом і Яфетом. Так виник латиномовний афоризм «Tu Sem ora, Cham labora, Japhet rege et protege» («Ти, Симе, молися, Хаме - працюй, Яфете - управляй і захищай»).

На межі середньовіччя й нового часу чисельність українців становила близько 4 млн (упродовж XVI ст. зросла до 5,2 млн), а соціальний склад характеризували відмінності в політичному та економічному розвитку різних регіонів. Водночас загальні зміни, які відбувалися в суспільстві, формували чіткі межі між станами - групами людей, яких об’єднувало однакове правове становище. Суспільство мало ієрархічну будову, тобто одні стани підпорядкувалися другим, що зумовлювалося не тільки соціально-майновою нерівністю, а й глибшими уявленнями про суспільний устрій і заняття людини.

У XVI ст. основними соціальними станами в Україні стали шляхта, духовенство, містяни й селяни. Підставою для їх формування були верстви з княжих часів. Так, розвиток шляхти як соціальної групи сягав періоду, коли оточення князя (дружинники, бояри) перетворювалося на окремий прошарок суспільства. Його характерними рисами були особисте володіння земельною власністю та обов’язок служби своєму володареві. Історичним попередником містян як стану було населення давньоруських міст. Їхні мешканці, на відміну від західноєвропейських середньовічних містян, не мали законодавчо закріплених прав і привілеїв. Станові ознаки містян формувалися на теренах України від XIV ст.

Поясніть причини поділу суспільства на стани. Назвіть основні соціальні стани на українських теренах у XVI ст.

2. Шляхта

Шляхтою (від нім. geschlecht - рід) називали привілейовану суспільну верству, яка сформувалася в Польському королівстві та Великому князівстві Литовському, зокрема й на українських теренах, у XIV-XVI ст. Шляхта поповнювалася вихідцями з різних соціальних груп, які отримували політичні,

майнові права й свободи та несли військову службу. У Польському королівстві, а згодом у Речі Посполитій шляхті через сейм вдалося встановити майже повний контроль над королем (урешті-решт у 1573 р. вона домоглася права обирати собі монархів).

Українське панство XVI ст. Реконструкція З. Васіної

Відвідайте етнографічний музей. За потреби скористайтеся можливістю віртуальної мандрівки. Довідайтеся про вбрання і побут різних верств українського суспільства в ранній новий час. Як ви гадаєте, коли умови для життя людини були зручнішими - тоді чи тепер?

Шляхта не була однорідним середовищем. На Волині й у Центральній Україні розрізняли князів, панів, зем’ян, бояр. І якщо бояри виконували різні доручення й особисто несли військову службу, то привілейованість зем’ян ґрунтувалася на родовитості й спадковому землеволодінні. Щодо панів, то вони були членами великокнязівської ради, а участь у військових походах брали із власним військом. Князі ж узагалі були титулованою знаттю, яка творила замкнуту групу в межах шляхетського стану. Ні за багатство, ні за вплив чи високі урядові посади не можна було стати князем: князем був лише син князя. Деякі князі ставали в рішучу опозицію до королівської влади.

У XVI ст. казали: «Королем стають, князем народжуються». Ні король, ні сейм не могли надати князівський титул. За весь час існування Великого князівства Литовського, а згодом і Речі Посполитої корпорація князів поповнилася родинами не князівського походження двічі - Радзивіллів (у 1547 р.) і Любомирських (у 1647 р.). Їх титулували імператори Священної Римської імперії.

На українських теренах у складі Польського королівства (до середини XVI ст.) шляхетська рівність була більш виражена. Тому-то українська знать Великого князівства Литовського, особливо її нижчі верстви, прагнула якнайшвидше зрівнятися у правах із польською шляхтою, підтримуючи польсько-литовську унію. Але й тут між різними групами існував якщо не конфлікт, то принаймні напруга у відносинах. Так чи інакше, дрібна шляхта заздрила заможній. Крім шляхтичів-землевласників, існувала безземельна група - шляхта-голота і шляхта, яка служила на дворах заможної шляхти, - так звані двірські.

На кінець XVI ст. шляхетська верства в Речі Посполитій зазнала змін. Це було пов’язано з виокремленням прошарку магнатів (від лат. magnus - великий) - великих землевласників князівського походження. Вони поєднували власність і політичний вплив, і майже не підпорядковувалися королівській владі. Розпоряджалися власним військом. Серед магнатів на українських землях особливо виділялися князі Вишневецькі, Заславські, Корецькі, Острозькі, Четвер-тинські, Чорторийські (Чарторизькі). Відносини між магнатами і шляхетством були суперечливі: з одного боку, шляхта підігравала князям і панам, а з другого - прагнула обмежити доступ магнатів до державних посад і земель.

Спеціальну історичну дисципліну, яка вивчає герби, кольорові емблеми, які належать особам, родам чи спільнотам, називають геральдикою. Розгляньте деякі герби українських князівських родин, а також герб Речі Посполитої. Поцікавтеся історією гербової традиції, правилами складання і використання гербів. Як ця традиція відображена в минулому й теперішньому вашого краю?

Визначте шляхи й особливості формування на теренах України шляхетської верстви. Що означала шляхетська рівність?

3. Духовенство

Окремою суспільною верствою було духовенство, яке не підлягало світському суду, мало свою ієрархію. У княжий період духовенство утримувалося за рахунок державного скарбу, так званої десятини. Князі надавали церкві земельні угіддя, які ставали головним джерелом церковних прибутків. Нижче духовенство жило за рахунок плати за треби (хрещення, вінчання, поховання). Під польською і литовською владою православне духовенство втратило привілейоване становище і було поставлене під контроль світських правителів-католиків. Особливо це стосувалося вищих церковних посадовців - єпископів і митрополитів. Нижче ж духовенство залежало від землевласників, на чиїх землях розміщувалися парафії - церковні адміністративні одиниці, які об’єднували вірян одного храму.

Труднощі православної церкви в XV-XVI ст. були пов’язані не тільки з політикою польсько-литовської влади, а й з великими політичними змінами - падінням Візантійської імперії. Завоювання турками Константинополя в 1453 р. поглибило інтелектуальний та культурний застій і позбавило православну церкву натхненника. Утративши внутрішні й зовнішні стимули, православна культура на деякий час занепала, зосередилася на обрядовості.

Духовенство поділялося на чорне (мешканці монастирів - ченці, черниці) і біле (парафіяльні священники). На відміну від шляхти, духовенство не було замкнутою становою групою, хоча й прагнуло відособленості, часто передаючи парафії у спадок (передусім на західноукраїнських землях). Попри це, його ряди постійно поповнювали представники інших суспільних прошарків. Біле, тобто церковне, духовенство було близьким до селянства. Монастирське ж духовенство мало тісніші зв’язки із шляхтою. Серед церковних діячів було багато вихідців із середньої та дрібної шляхти.

Чому духовенство становило окрему суспільну верству? У чому проявлялася його окремішність?

4. Містяни

У XV ст. на українських теренах, особливо у складі Великого князівства Литовського, пожвавилося містобудування. Підставою для заснування нових міст були королівські привілеї. Міста виникали передусім як податково-адміністративні й торгові осередки у володіннях великих землевласників, деякі виростали довкола новозбудованих замків. Вони довго зберігали напіваграрний характер, а їхні мешканці були тісно пов’язані із сільською округою і сільськогосподарськими заняттями. У XVI ст. найбільш людними були західноукраїнські міста, натомість на східному Поділлі та Київщині розвиток міст гальмували татарські напади.

Зі змінами в правовому статусі міст, зокрема поширенням маґдебурзького права, містяни набували особливих прав і привілеїв - на самоврядування, свободу вибору занять (у сфері торгівлі або ремеслі), сплату чиншу (фіксованого грошового податку). Так відбувалося їхнє перетворення на окремий стан. Цей процес захопив також міста й містечка, які належали магнатам або церкві. Водночас містяни були змушені або пристосовуватися до шляхетських порядків, або відстоювати свої права, зокрема, на торгівлю, яку шляхта намагалася зосередити в своїх руках. Так купці почали вкладати капітали у фільварки і намагалися видати дочок заміж за шляхтичів.

Щоб користуватися міським правом, потрібно було набути міське громадянство, яке ставало спадковим. Умовою цього було володіння в місті нерухомістю. Однак реальний вплив на міське самоврядування мала тільки невелика його частина - патриціат, тобто купецько-лихварська верхівка, члени магістрату. На іншому краю міського життя були низи - мешканці, які не вважалися громадянами міста, однак підлягали міській юрисдикції: позацехові ремісники (партачі), підмайстри, комірники, халупники, наймити, жебраки. Найчисельнішим було поспільство - середній прошарок містян: ремісники, крамарі, особи, які займалися промислами і сільським господарством. У містах точилася соціальна боротьба між патриціатом та міськими низами. Деякі ремісники взагалі залишали міста і переносили майстерні до маєтків шляхти.

Як відбувалося формування міщанства як стану? Схарактеризуйте внутрішній поділ у середовищі містян.

5. Селяни

Основу населення українських земель становили селяни. За правовим становищем вони поділялися на тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто жив на землях магнатів (шляхти) або церкви (монастирів). Серед селян були як особисто вільні, так і прикріплені до свого наділу й відповідно до землевласника. Особисто вільних селян називали похожими, а прикріплених до наділу - непохожими.

Неоднорідність селянства проявлялася в різних формах залежності, як-от: слуги - селяни, які відбували особисту службу в господаря, у разі потреби вирушали з ним у військовий похід; данники - сплачували данину за користування землею, а також мисливськими й бортними угіддями (натуральну данину поступово витіснила грошова плата); тяглі - відробляли панщину та працювали в господарстві свого господаря, виконуючи «тяглу» службу, тобто обробляли землю своєю худобою, сплачували податки та виконували різні повинності.

У XVI ст. відмінності між групами залежного селянства стиралися. Це було зумовлено утвердженням фільваркової системи господарювання, зорієнтованої на продаж сільськогосподарської продукції. Фільварки потребували робочої сили, а це зумовлювало поширення відробіткової ренти, тобто панщини, й обмеження особистої волі селян - запровадження кріпацтва. Землевласники конкурували між собою за робочу силу, а тому усіляко намагалися обмежувати пересування селян. До рук приватних власників, які намагалися отримати якомога більший прибуток, через оренду потрапляли й державні села.

Оренда (пізньолат. arrendare - здавати в найми, наймати) - тимчасове користування будівлями, земельною ділянкою, обладнанням, виробничими площами та іншим майном на договірних засадах.

Панщина - форма залежності (повинності, відробіткова рента), яка передбачала примусове й безоплатне виконання селянами певного обсягу робіт на користь землевласника.

Рента (нім. Rente, фр. rente, від лат. reddo - повертаю, оплачую) - дохід, який отримує власник за використання його землі, майна чи капіталу іншими особами. Основними формами ренти в минулому були: відробіткова (панщина), натуральна (частиною врожаю або видобутих корисних копалин), грошовий податок (чинш). Фільварок - шляхетське господарство, засноване на одногалузевому (приміром, сільське господарство) або багатогалузевому (тваринництво, промисли, ремесла тощо) виробництві, зорієнтованому на продаж.

На формування залежного селянського стану була спрямована земельна реформа, проведена Сигізмундом ІІ Августом згідно з «Уставою на волоки» 1557 р. Вона стосувалася королівських (великокнязівських) маєтків, однак указувала напрям змін і для шляхетських господарств. Мета реформи - впорядкувати селянське землеволодіння, відкрити можливості для створення фільварків (на кращих землях), урегулювати платежі й повинності. Основною одиницею

виміру землі й нормування повинностей підданих ставала волока (її розмір коливався залежно від регіону - здебільшого становив приблизно 20 га). «Устава» проголошувала підданих власністю великого князя, встановлювала розміри панщини (два дні на тиждень для тяглих селян з волоки), регулювала відхід підданих на заробітки.

Поясніть, чому впродовж XVI ст. зростала частка залежних селян, змушених працювати на панщині.

6. Литовські статути

Середньовічна правосвідомість була тісно пов’язана зі становою приналежністю людини. Не існувало загальних для всього населення законів. Кожна соціальна група керувалася своїми правовими нормами, які з часом нагромаджувалися. На межі середньовіччя і нового часу такий спосіб правового регулювання, який спирався на королівські (великокнязівські) привілеї, вичерпав себе. Виникла потреба у створенні зводу законів, який би узагальнив і систематизував станові правові норми (ішлося передусім про шляхетську спільноту) і мав загальнодержавну дію.

Таким зводом законів, який набув поширення в Україні, стали Литовські статути 1529 і 1566 р. Їхніми джерелами були положення «Руської правди», німецьких і польських судебників, деякі норми римського і звичаєвого права.

Досконалість Литовських статутів для свого часу полягала в тому, що вони об’єднали положення державного, цивільного, сімейного, земельного, військового, кримінального, процесуального права і проголосили його чинність на всій території держави. Статути увібрали в себе й дещо з гуманістичних ідей, як-от: поняття однакової відповідальності перед законом, право особи на адвокатський захист, принцип персональної відповідальності (коли провина правопорушника не поширюється на членів його родини), захист особистих і майнових прав жінок, рівність прав представників різних конфесій та етнічних груп.

Поява Литовських статутів великою мірою була пов’язана з Україною. Статути укладено староукраїнською і старобілоруською мовами, і тільки згодом перекладено польською, латинською. Другий Статут з огляду на політичну роль шляхти Волинської землі під час його укладення названо «Волинським». Литовські статути проголошували рівні права для всіх жителів князівства незалежно від походження, соціального стану і віросповідання

(католицького і православного). Водночас вони обстоювали перш за все особисті, майнові й політичні права привілейованих груп населення - князів і шляхти. Другий Статут урівняв у правах князів-магнатів і шляхту, утвердив ідею самоврядної шляхетської держави, подібної до Польського королівства, став своєрідним кодексом «народу-шляхти». В Україні - на території Волині, Київщини, Поділля і Чернігівщини - Литовські статути діяли аж до ХІХ ст.

Схарактеризуйте загальну спрямованість і зміст Литовських статутів. Яким був їхній вплив на українське суспільство?

Якщо ознакою європейського середньовіччя були феодальні війни (на Русі - князівські усобиці), то новий час характеризувався певною унормованістю. Цьому сприяли зміцнення державної влади, розвиток судової системи, зміни в повсякденні. Однак, на думку дослідниці Наталії Старченко, ситуація на українських землях була інакшою. Значний вплив на суспільні відносини в XVI-XVII ст. мали шляхетські конфлікти. З одного боку, вони послаблювали центральну владу, руйнували державний порядок, а з другого - провокуючи конфлікт, підштовхували сторони до переговорів, сприяли формуванню правосвідомості, виробленню норм і правил співіснування. Обґрунтуйте або спростуйте це твердження дослідниці.

Візьміть участь у рольовій грі. Об’єднайтесь у групи відповідно до станової організації українського суспільства XVI ст. (шляхта, духовенство, містяни, селяни). Підготуйте стислі висловлення, у яких від імені представників тієї чи іншої верстви сформулюйте розуміння ними своєї ролі в житті суспільства. Результати групової роботи представте в загальному колі й разом поміркуйте про характер відносин між соціальними станами.

1. Які законодавчі акти, ухвалені в XVI ст., визначили соціальні відносини

в Україні?

2. Схарактеризуйте за картою українські терени, на яких у XVI ст. знаходилися

найбільші маєтки українських магнатів і шляхти.

3. Спираючись на знання із всесвітньої історії, порівняйте соціальну структуру

населення України та Західної Європи в XVI ст.

4. Поясніть, чому розвиток суспільних відносин в Україні XVI ст. вів до замк

нутості соціальних станів.

5. Поміркуйте, що означало в XVI ст. бути вільним. У чому в той час виявля

лася залежність людини?

З метою успішного проведення практичного заняття радимо підготуватися до нього своєчасно.

 

 

Це матеріал з підручника Історія України 8 клас Мудрий, Аркуша

 

 



Попередня сторінка:  2. Політичний статус українських терит...
Наступна сторінка:   4. Сільське та міське самоврядування. Е...



^