ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

(1894-1956)

Український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник.

Найвідоміші твори: кіноповісті «Зачарована Десна», «Повість полум’яних літ», «Поема про море», «Арсенал», «Україна в огні»; оповідання «Мати», «Ніч перед боєм»; «Щоденник».

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р. в с. В’юнищі (нині смт. Сосннця), що на Чернігівщині, у родині неписьменних селян. Батько і мати мали 14 дітей, з яких вижило лише двоє — Сашко та Поліна, майбутня лікарка.

Олександр спочатку навчався в Глухівському вчительському інституті, потім учителював у Житомирі та Києві. Він мріяв навчатися в Академії мистецтв, бо відчував потяг до малярства, проте вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту.

1921 р. О. Довженка направили за кордон на дипломатичну службу. Цікавими були життя та робота у Варшаві, Парижі, Лондоні, Берліні... У німецькій столиці Олександр приватно навчався в майстерні відомого в Європі художника В. Єккеля, часто відвідував лекції в Берлінській академічній вищій школі образотворчого мистецтва.

Повернувшись в Україну, О. Довженко став знаним у мистецьких колах художником-ілюстратором, автором політичних карикатур.

1926 р. митець потрапляє до Одеси, яка в ті часи була колискою українського кіномистецтва, що тільки зароджувалося. Тут він зрозумів, що кіно — його природна стихія. Перші кінороботи митця «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання» мали успіх, а фільм «Земля» приніс йому світову славу.

1933 р. О. Довженко переїхав до Москви, потім працював на Далекому Сході, тут він зняв фільм «Аероград».

На початку Другої світової війни разом із Київською кіностудією, якою керував, переїздить до Уфи, а згодом до Ашхабада. Проте добровольцем іде на фронт як кореспондент газети «Червона армія», потім бере участь у визволенні Харкова та Києва. У цей період О. Довженко пише статті й оповідання, які друкують фронтові газети, починає вести свій знаменитий «Щоденник», створює кіноповість «Зачарована Десна». Саме в цей час було видано оповідання «Ніч перед боєм» про героїзм і самовідданість українців, проявлені під час воєнного лихоліття. Із цим твором ви сьогодні ознайомитеся.

1943 р. О. Довженко завершує кіноповість «Україна в огні», яку Й. Сталін заборонив друкувати та ставити за нею фільм. Це стало відчутним ударом для митця. У повоєнний час письменникові не дозволяли повернутися в Україну, його мучила серцева недуга, і до останніх своїх днів митець жив у Москві.

О. Довженко помер 25листопада 1956р., похований ум. Москві.

 

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

Оповідання ( Скорочено )

— Товаришу командире! Завтра Ви поведете нас у бій. Ми всі ось тут — і старі, що вже по пів року на війні, і молоді, ось як Овчаренко, що йтимуть у бій уперше, — усі ми знаємо, що завтра бій буде великий і дехто з нас, звичайно, загине. Чи правду я кажу?

Іван Дробот, молодий танкіст із надзвичайно приємним і скромним лицем, хвилювався.

— Правду, — відповів просто й спокійно Герой Радянського Союзу, їхній знаменитий командир Петро Колодуб.

— Я хотів спитати Вас, хоча про Вас і пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як про людину безстрашну й невтомну, хоча Ви на вид такі, пробачте, і маленькі, і не дуже неначебто й здорові, так от, звідки воно у Вас береться, оте все (...), де Ваш не бойовий, а, так би мовити, внутрішній секрет? (...)

Усі бійці й командири, — а їх було в землянці чоловік тридцять, — раптом заворушились і, розташувавшись для довгого приємного слухання, притихли. Командир умів оповідати. Вони були добрі бійці, і Петро Колодуб любив їх (...).

— Це було на Десні, — почав знаменитий капітан, усміхнувшись. — Да... одним словом, звичайний наш український дід-рибалка перевернув мені тоді всю душу. Хто з бійців, які пізнали весь тягар торішнього німецького вторгнення, не пам’ятає цього діда? Пригадуєте осінь? Що не річка, то й драма, то й діди, мов добрі річні духи. Вони були сміливі, діди оті, сердиті й не боялися смерті. (...)

Ми відходили без зв’язку, без артилерії, ми відступали на схід день і ніч. Ворожі кліщі мали от-от замкнутися перед нами. Ми несли на плечах своїх поранених товаришів, падали з ними, проклинали все на світі й ішли далі. Ніде правди діти, були такі, що й стрілилися від розпачу, і гордості, і жалю. Були й такі, що кидали зброю та з гіркою лайкою повзли до рідних хат, не мавши сили духу пройти мимо.

Колодуб замовк замислившись.

— Нас було небагато, чоловік п’ятнадцять. (...) Я був тоді ще командиром танка, що залишився в німців із пробитим мотором. А до війни я був садівником.

Капітан Колодуб так тепло й разом із тим із такою тонкою, знайомою всім іронією всміхнувся, що за ним тихо всміхнулися всі в землянці.

— Ми вибилися із сил. Ноги вже не несли, наступала ніч. Перед нами за селом велика річка. А німці були недалеко. Чимало з нас не вміло плавати. Нам показали хату перевізника.

— Тікаєте, бісові сини? — спитав нас дід Платон Півторак, який виходив уже із сіней із веслом, сіткою та дерев’яним ковшем для виливання води із човна. — Багато я вже вас перевіз. Ой, багато, та здорові все, та молоді, та все — перевези та перевези. Савко! — крикнув Платон до сусідньої хати. — Ходімо, Савко. Треба перевезти, нехай уже тікають. (...) Це вже, мабуть, останні.

Савка вийшов зі своєї хатки й дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, і більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий кізяк, стара кепка не лежала в нього на ушах і землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак. За дідом Савкою виходив чималий хлопець із двома опачинами¹.

— Еге-ге! Щось ви, хлопці, не той, не як його, не туди неначе йдете, — сказав дід Савка й хитро подивився на нас: — Одежа ось нова, і торбочки, і ремні, еге, і самі ось молоді, а звертаєте неначе не туди, га?! (...)

— Не знаю, чого вони оце так тікають, — сказав дід Платон, ідучи за Савкою до річки, так, ніби нас тут зовсім не було, — чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди.

— Еге! — погодився Савка. — Уже, казав той, ні в танку не сховаєшся, ні в печі не замажешся.

— Душа несерйозна, розбалувана, — сердився Платон. — Візьми мого Левка. Як він на Кохин-Голі² тих, як їх, бачив? Усіх до одного вичистив. Читав лист? Полковник Левко Півторак — я понімаю! А це — казна-що, не люди.

Ми йшли стежкою мовчки в густих лозах. Діди йшли попереду із сітками дуже повільно, ніби на звичайну нічну риболовлю, і, здавалося, не звертали жодної уваги ні на гарматну стрілянину, ні на рев німецьких нахабних літаків, — одним словом, увесь німецький феєрверк, що так замучив нас за останні дні важкого відступу, для них ніби не існував зовсім.

— Слухай, батьку! Тп не можеш іти трохи швидше? — звернувся до Пла-тона Троянда.

Платон не відповів.

— Слухайте, діду, Вп не можете йти трохи швидше? — стримуючи дрижаки, спитав Троянда ще раз.

— Ні, не можу, — одповів Платон. — Чого пак Вп отакий швидкий стали, хто знає? Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє. (...)

Перед нами була тиха, широка Десна. За річкою крутий берег, а далі, праворуч, другий висип і лози. За лозами темні ліси, а над річкою і над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив.

Сонце давно вже зайшло. Але його проміння освітлювало ще з-за горизонту верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися із заходу на все небо. Хмара була важка, темно-темно-синя, унизу зовсім чорна, а самий верх її, самий вінець майже над нашими головами, було написано шаленими крученими криваво-червоними й жовтими мазками. Величні, німі, зловісні блискавиці горобиної ночі палахкотіли не вгасаючи між шарами хмар. І все це відбивалося у воді, і здавалося, що ми стояли не на землі, що річки немає, а є міжхмарний темний простір, і ми, розгублені в ньому, малесенькі, як річні піщинки. Небо було надзвичайне. (...)

— Ну, сідайте, повеземо. Чого стали? — сказав дід Платон. Він стояв уже біля човна з веслом. — Повеземо вже, а там, що бог дасть. Не вміли шануватися, так уже повеземо, тікайте, чорт вашу душу бери... Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїне! — загримав дід на когось із нас.

Ми розсілися в човні мовчки, і кожний думав свою невеселу думу. (...)

— А хмар наперло... Ач, що робиться! Страшний суд, чи що, починається? — Дід Платон подивився на небо та плюнув у долоню. Потім він узяв весло й сильним рухом одштовхнувся від берега.

Савка з онуком гребонули опачинами.

Човен був великий та старий-престарий. Він увесь був просмолений смолою і покарбований часом.

Я сидів у човні близько коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, який піднімався наді мною на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Сором, і розпач, і невимовний жаль, і безліч інших гострих почувань охопили мою душу, і скрутили її, і пригнули. Прощай, моя рідна, дорога Десно.

Мене вивів із думи голос Платона. Він продовжував із Савкою свою розмову, образливу й гірку для нас. Видно, щось сильно його мучило, щось хотілось йому додумати до кінця. Він ніби думав уголос:

— Чорт його знає, що воно таке почалося. Сьогодні вранці заходить до хати (...), та все кругом у зброї та в ремінні, та не в абиякому ремінні, а новому. (...) «Уставай, — каже, — вези, годі спати». А я три ночі не спав, возив.

Платон трохи помовчав.

— А оце недавно, перед вечором, перевозив із Митрофаном одну партію. Так одно, чорти його батька бери нехай, вроді отого, що коло тебе в очках сидить, теж у новому ремінні, так ще револьвер витягло та кричить: «Вези, — каже, — мерщій, куркулю!» їй-богу, правда. А в самого руки тремтять та очі викарячені, немов у носаря чи в окуня, од страху. От пак людина, хай бог милує.

— А чорті-що.

— Еге. Так товариші заступилися, спасибі їм. «Що ж ти, — кажуть, — чортів сину, діда обижаєш?» Та чуть не побили. Так притихло. Отака пустота, ну, ти подумай... О, здорово гуцає. — Прислухався Платон до гарматних пострілів. — Скоро, мабуть, появиться герман¹. (...)

— Еге, — підхопив Савка. — А не знають, трясця їх матері, що вже кому на війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує. Не здожене куля, здожене воша, а війна своє, казав той, візьме... Бери вліво, бистра велика, — загрібав Савка опачиною.

— Беру. Коли б оце Левко зі своїм полком та був тут, той би не відступив, ні. Той би цього човна повернув назад — та по шиях, по шиях! — розсердився Платон і наліг на весло. — Той не відступить, ні, чорта з два!

— Еге! Отакий і мій Демид. Його вогнем печи, на шматки ріж, ну, не відступить. Куди твоє діло! — сказав Савка й плюнув на долоню. — А пі дума-

ють урятуватися, а воно, мабуть, вийде на те, що харкатимуть кров’ю довго... Це ж усе доведеться забирать назад!

— А доведеться! — підхопив Платон і гребонув веслом з усієї сили три рази. — Шутка сказать, скільки землі доведеться відбирати назад. А це ж усе кров!

Я дивився на діда Платона та з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу перемогу. Він був для мене живим грізним голосом панюго мужнього народу.

— Наша частина змушена була відступити, — сказав полковник.

— Балакай. Не вміли битися. От тобі й відступ, — сказав Платон. — Що у військовому статуті сказано про війну — ну? Хто скаже? Мовчите, вояки. Сказано: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль.

— А де ваша ненависть? — підхопив Савка.

— Еге, а вмирать боїтеся. Значить, немає у вас живої ненависті. Немає! — Дід Платон аж крякнув і підвівся на кормі. (...)

— Я, діду, ненавиджу фашизм усією душею, — крикнув Троянда й навіть піднявся від хвилювання.

— Значить, душа в тебе мала, — сказав Платон. — Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока й бистра, як Дніпро, друга — як Десна ось, третя — як калюжа, по кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив. (...)

Пропливли трохи мовчки. Платон почав сильно гребти веслом. Видно, йому хотілося щось іще сказати, чимось перебити своє невдоволення.

— Ти собі подумай, Савко, як оце народу дивитися на отаке паскудство. Він же надіявся на їх усіх, як я на свого Левка, а воно он що виходить — «діду, перевези!».

— Еге, — промовив Савка. — Скільки літ їх учили, ти подумай, Платоне. А вони тікають. От він і каже тепер, що ж це ви, каже, робите? Стійте! Щодалі ви тікаєте, то більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, і дитячої крові.

— Не знаю, як ти, Савко, — сказав Платон, — а мене б із Дніпра чи з Десни не те що Гітлер, а сам нечистий би не вигнав, прости господи, не при ночі згадуючи.

— Легко сказати, діду, а от побачили б Ви танкетки¹! — виправдовувався лейтенант Сокіл.

— Ну й що ж? — перебив його Платон Півторак, очевидно, не маючи ніякого бажання вислуховувати нас. — Скільки вона вас там може вбити, тая танкетка? Усе одно вам же доведеться її розбивати, не мені. Я своє одвоював. А от мій Левко на Кохин-Голі, чули, що зробив із тими, як їх?.. Танкетки, — розгнівався дід. — Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде! Як-то в піснях про Морозенка співають: «Де проїхав Морозенко — кривавая річка». О! Ото був воїн!

Я не витримав далі дідових розмов — так важко було мені його слухати.

У цю мить він здався мені жорстоким і несправедливим дідом.

— А хіба Ви думаєте, діду, що нам не важко? Хіба Ви думаєте, що біль і жаль не роздирають наші душі, не печуть нас пекельним вогнем? — простогнав я йому в самі очі.

— А що мені думати? — подивився на мене дід Платон. — Думайте ви. Життя-бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу вам на прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі! — сказав дід Платон і примовк. Він висловив нарешті свою думку. Це була його правда. Він стояв на кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився вперед поверх нас. (...)

Човен м’яко вткнувся в річний пісок. Я вийшов із човна на берег абсолютно спустошений і разом із тим якийсь неначе зовсім інший, новий. Я неначе втопив у Десні і свій жаль, і тугу, і розпач відступу. Я оглянувся. За Десною горіло. І червона заграва пожежі якось по-новому освітила мою душу. Нестерпний огонь пропік мене наскрізь. На одну мить мені здалося, що кинься я зараз назад до Десни — і вода б розступилася нереді мною. Цього я, хлопці, ніколи не забуду...

Ми стали прощатися з дідами, поспішаючи в лози.

— Постійте трохи, — сказав Платон, спершись на весло. — Так що ж при-кажете передати герману? Як стрічать його, як у вічі дивитися?

— Передайте, що ми повернемося. Не дрейфте,діду. Повернемося! — спробував підбадьорити діда Троянда.

Дід подивився якось мимо планшеток Троянди й легенько сплюнув. (...)

Ми пішли в лози.

Я ішов останнім і думав про діда Платона. «Спасибі йому, — думав я, — що не пожалів нас, не окропив нашу сумну стежку сльозами, що викресав із мого серця вогонь уночі... Правдо, чом же ти часом така гірка та солона?!»

Потім я побіг назад, до Десни. Я мусив щось сказати на прощання дідові Платону. Я вибіг на висип.

Платон стояв на березі по кісточки у воді з веслом, як пророк, нерухомий, і дивився, очевидно, нам услід.

— Прощайте, діду. Простіть нас, що не доглянули Вашу старість, — сказав я, задихаючись. — Ми Вас, діду, ніколи...

— Іди, не крутися перед очима, — сказав Платон Півторак, навіть не подивившись на мене. По сухому, темному його лицю текли сльози й падали в Десну.

— Оце, друзі мої, і все. Оце й увесь секрет, — сказав капітан Колодуб (...). Усі в землянці зітхнули. — Зараз я Герой Радянського Союзу. Багато я знищив ворога, що й говорить! Багато постріляв у наступі й гусеницями подушив багато. Часом бувало так, що нудно робилось од хрусту фашистських кісток. І сам попадав у бувальці не раз. Але, де б я не був, як би не гули навколо мене ворожі вихори, їм ніколи вже не затушнть того вогню, що викресав із мене колись у човні дід Платон... Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ? — голос капітана зазвучав, як бойова сурма. — Я, хлопці, у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть!.. Так. — Капітан Колодуб усміхнувся. — А все ж таки нічого у світі я б так не хотів, як після війни поїхати на Десну до діда Платона і... І поклонитися діду Платону в ноги за науку.

Стало тихо. Ніхто не рухався, наче всі танкісти були ще думками на Десні.

— Ні, товаришу капітане, не поклонитеся Ви діду Платону, — зітхнув молодий танкіст.

Усі обернулися. Це був Іван Дробот. Він стояв у самому кутку землянки. Він був якось особливо схвильований.

— Діда Платона, товаришу капітане, уже немає живого, — сказав Дробот. — Ото як ви пішли в лози, через годину прийшли німці. Довго вони били діда, що перевіз вас, хотіли розстріляти, а потім був наказ негайно переправитися на другий берег. Ну, повезли. Насіло їх ущерть. Випливли на середину Десни. Тоді дід Платон і каже:

— Савко, прости мене!

— Бог простить. Прости й ти мене, Платоне, — сказав дід Савка.

— Бог простить. (...)

Та як повиймали вони весла, та як стрибнули на правий борт, та й перекинули човна. Усе потонуло — і кулемети, і німці, і діди. Один тільки я виплив на наш берег.

— А хто ж ти такий? — тихо спитав капітан Колодуб.

— Я онук діда Савки. Я сидів на другій опачині...

— Устати! — скомандував Колодуб.

Усі встали. Цілу хвилину сім’я бійців стояла мовчки. Колодуб був блідий та урочистий. Він стояв із закритими очима. Потім на мить став на одне коліно, і всі послідували за його рухом.

— Готові до бою? — спитав Колодуб і виріс перед бійцями, як дід Платон на Десні.

— Готові на будь-який вогонь!!!

Тихо стало в землянці. Тихо й на позиції. Тільки далеко на обрії гойдався в небі вогненний знак прожектора.

1. Світову славу О. Довженку приніс фільм А «Земля»

Б «Аероград»

В «Ягідка кохання»

Г «Вася-реформатор»

2. Твір «Ніч перед боєм» за жанром —

А роман В повість

Б новела Г оповідання

3. Установіть відповідність.

4. Коли й де відбуваються події в оповіданні «Ніч перед боєм»?

5. Як ви вважаєте, чому Іван Дробот, знаючи історію про перевезення солдатів і смерть свого діда, поставив запитання про сміливість Петрові Колодубу?

6. Прочитайте словадіда Платона: «Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока й бистра, як Дніпро, друга — як Десна ось, третя — як калюжа, по кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив». Прокоментуйте використані персонажем порівняння (Дніпро — Десна — калюжка — мокреньке).

7. Яку науку намагався передати дід Платон солдатам, яких перевозив?

8. Як ви вважаєте, чому в діда Платона текли сльози, коли він перевіз солдатів і вони пішли в лози?

9. Що найбільше вразило вас у цьому творі? Який момент був найбільш емоційно напружений?

10. Визначте провідну ідею твору.

11. Опишіть сцену, зображену на ілюстрації до оповідання «Ніч перед боєм» (о. І 72).

12. Висловте свої міркування щодо цінності життя кожної людини, узявши до уваги слова Платона Півторака: «Ну іщож?.. Скільки вона вас там може вбити, тая танкетка?»

Поділіть оповідання на частини за змістом, доберіть до них заголовки й запишіть їх у зошит.

 

 

Це матеріал з підручника Українська література 8 клас Авраменко (2021, поглиблений рівень)