Інформація про новину
  • Переглядів: 32
  • Дата: 4-08-2021, 14:43
4-08-2021, 14:43

Борис Харчук - "Діана" (уривки, аналіз твору, критика)

Категорія: Українська література





Попередня сторінка:  Олександр Довженко - "Ніч перед боєм" (...
Наступна сторінка:   Степан Процюк - "Аргонавти" (уривки, ан...

 

БОРИС ХАРЧУК

(1931-1988)

Український письменник, журналіст.

Найвідоміші твори: романи «Волинь», «Майдан», «Хліб насущний»; оповідання «Планетник», «Горохове чудо», «Материнська любов», «Невловиме літо», «Діана».

Борис Харчук народився 13 вересня 1931 р. в с. Лозах, що на Тернопільщині, у селянській родині. Здобув добру освіту: навчався в Кременецькому ліцеї, у Полтавському педагогічному інституті, на Вищих літературних курсах у Москві. Працював журналістом, науковим співробітником, редактором журналів.

Написав багато творів для дітей і про дітей. Найвідоміші з них зібрано в книжці «Горохове чудо». До цієї збірки ввійшло й оповідання «Діана», з яким ви сьогодні ознайомитеся. Це твір про вірність, любов, турботу про природу та тварин. Хто ж така Діана, на чию честь названо оповідання? Відповідь ви знайдете в однойменному оповіданні Б. Харчука.

Б. Харчук помер 16 січня 1988р. в м. Ризі (Латвія).

 

ДІАНА

Оповідання

(Уривки)

Цуценя привезли вдосвіта. Марта не бачила й не чула. Вона ще спала. А сон літнього світанку солодкий. Дівчинка зійшла з веранди — із-за гори Городище над Ясинецьким лісом сходило сонце. Велике, яскраве, купалося в синьому ставку, відбивалося та блищало в рясних росах на вишнях і, здавалося, викотившись на трасу, їхало селом. Небо палало, земля прокидалася.

Дівчинка зняла вгору руки, постояла. Ступила, і руки опустилися: вона мляво, якось непевно збочила на сивий зарошений спориш, залишивши на ньому свої сліди. У її очах ще досипав сон. Ні тепле червоне проміння, ні холодна роса, яка струсилася на ноги, не могли її пробудити. (...) Білі довгі коси, поплутані й нечесані, спадали на плеченята, пасма закривали обличчя. Марта не знала, коси чи сонячне проміння лізуть їй до очей. Бабуся несла курям і сказала:

— А в нас цуценя.

— Де? — спитала-крикнула дівчинка.

Вона змахнула руками, крутнула головою, наче буцнулася із сонцем, з усім світом, і її сплутані коси затріпотіли й розсипалися.

— У гаражі, — відповіла бабуся та почала скликати курей. У неї багато роботи. Вона, як завжди, квапилася.

Марта, стрибаючи східцями, кинулася до гаража. З грюкотом відчинила двері. Тут було захаращено й темно. Війнуло сирістю та затхлістю. Вона зупинилася на порозі й зірко кидала очима. Зайшла в гараж. Під стіною стоїть скриня, посередині — стіл, на лаві мішки й діжка, ще якісь стільці. Усе старе та трухляве. Власне, то була комірчина. Як жив дідусь, тут стояв мотоцикл, але комірчину й досі називали гаражем. Марта шукала очима: бак і відро під столом, заплетена павутинням стеля... А його немає! (...)

«Ото я дочекалася», — думалося їй. Було до болю кривдно. Вона ступила крок і завмерла.

У кутку, коло дверей, із-за старого горщика стирчали наструнені вуха. Приліпилися до горщика, і горщик став рогатий.

Дівчачі надуті губи розпливлись усмішкою. Обличчя паленіло, але то вже не був рум’янець болісної кривди: вії піднялися, очі заіскрилися. З них виступила й котилася блискуча сльоза. Вона скотилася Марті просто в рот, і від неї її усмішка стала ще втішнішою.

Дівчинка простягла руки до тваринки й покликала:

— Діано!..

Вона сама не знала, чому з її уст злетіло це ім’я. Воно, певно, злетіло так само, як скотилася з очей втішна сльоза, зросивши усмішку.

Марта присіла з простертими руками. Наставлені вуха здригнулися й заніміли. Вони не ворушилися, і горщик був рогатий.

— Не бійся, — сказала дівчинка.

Вуха не опускалися, виставлялися трішки вище, зводилися, як у великого равлика.

— Діано! — покликала ще раз так ласкаво, що звіряткові перехотілося ховатися за горщиком.

Сірий клубочок заворушився. З лапок виткнулася гостренька мордочка. Блиснуло двоє рудих очей — два блимливих вогники. Блиснули й погасли, не відчуваючи повної довіри.

— Діано...

Блимливі вогники з’явилися знову. Теплі та ясні — з темного кутка. Вони світилися знизу, тягнучись до синіх очей дівчинки, і ні разу не мигнули. У них сяяла чистота та щирість. І відверта беззахисність. Ці очі признавали Марту та своє ім’я — Діана. Цуценя перестало бути цуциком, безіменним собачам. Із цієї хвилини це була Діана.

Дівчинка не озивалася до неї. Діана не стала на ніжки, а повільно, легко пересуваючись животом, тягнучи за собою хвостик, повзла до Мартиних рук. Марта ворушила пальцями — кликала Діану кожною своєю пучкою.

Та підповзла до рук, раптом боязко лизнула їх і, мружачись, стала поли-зувати дівчачі пальці своїм ніжним язичком, начеб аж посмоктуючи їх. Вони чомусь їй смакували. А може, вона була голодна? (...)

Насіювалися сутінки. Невидима пелена вкривала обличчя.

— Молоко! — прозвучав зворушливий жіночий голос, у якому озвалися ласка й тепло запрошення. Кликала Лесина мама.

Звившись, відірвавшись од землі, блиснувши в сутінках очицями, Діана кинулася до хвіртки. Знала слово «молоко» ліпше, ніж своє ім’я. Учепившись лапами, хитала, відчиняла хвіртку... (...)

А вранці, коли Марта спала, пещена пакосннця замучила курча, яке вже ходило без квочки. Бабуся закопала курча, а коли оповідала внуці про пригоду, собачка стояла, уважно слухаючи. Розуміла, що їй дорікають, і намагалася збагнути за що.

Марта понуро дивилася на Діану. Дівчинка начебто аж зараз помітила, яка її вихованка велика. Шерсть на ній уже не м’якенька, а щетиниста, цупка. Зміцнів крижистий загривок, видовжилася морда, стали крутішими груди й сильними лапи. Хребет вилискує сіро-чорний. (...)

Своїх курей і курчат більше не займала. Не погавкувала навіть на своїх горобців, які мостилися під дахом хлівця. Дозволяла своїм горобцям цвірінькати з вишень, з бузку. Інколи вони всідалися на цинковий дашок буди-вули-ка — не перечила й тоді. Але сусідські кури й курчата, горобці із сусідських гнізд?! Спробували б!

Вона розпотрошила Лесиного півня, який злетів на бабусин паркан і надумався розкукурікатися на цілий куток. Стягла його з паркану. Зуби вп’ялися в шию. Бідолаха стріпнув, замахав крильми й повис з її пащеки. Міцно держала його.

Дівчинка перелякалася. А Діана геройськії стояла перед хвірткою з півнем у зубах. Марта боязко відчинила хвіртку, Діана гордо ступила на сусідське подвір’я, куди щоранку й щовечора супроводжувала Марту по молоко, дійшла до порога хати й випустила півня з пащеки. Не потребувала здобичі — нехай півень знає своє місце, нехай на паркан, який йому не належить, не злітає. (...)

Бабуся віддавала свого півня взамін, Лесина мама не хотіла про це й чути.

Марта обіймала Діану за піню, допитуючи її:

— Ну, що ти наробила? Нащо? — Сіра наструнена тваринка, уже не тваринка, а молодесенька вівчарка не опускала голову. Гни за шию — не зігнеш, якщо сама не захоче.

Вона лизнула Марті руку, і дівчинка сказала:

— Я не прив’яжу тебе. Нізащо!

Сіренька сприйняла це признання, позіхнувши. Показала міцні зуби.

Як і раніше, вони бігали в поле, у ліс, на ставок. Але собачка тепер не котилася, плентаючись позаду. Виступала попереду, зрідка оглядаючись. Вівчарка. Марта й Леся, хлоп’ята-вітрогони бігли за нею. Діана, здавалося, водила їх у поле, де вони збирали стигле колосся, вона супроводжувала їх у

ліс, не боячись забиратися в самісіньку його гущу, де росли папоротнмки й де на світлих полянах вигрівалися мерехтливі метелики; вона вела їх купатися в ставку.

До Марти ніхто не смів ні торкнутися, ні навіть підійти — одразу: «р-р-р-и!..»

Інколи хтось чужий кидав собаці шматочок хліба, ласий кружечок ковбаски. Ніби й не бачила! І не чула нічийого голосу, як би він не бринів ласкаво. А щоб її хтось погладив? «Гр-р-ру! » — шкірилася.

Навіть і до Лесі ставилася по-своєму. Дозволяла дівчинці в шапочці тем-нявих кісок себе погладити, але, напевно, лише тому, що Марта з нею товаришувала. Єдиною її зверхницею була синьоока дівчинка. Вони розлучалися вночі. Діана всідалася під вікном, за яким Марта спала. Хіба розлучалися?

Її дедалі важче ставало годувати. Залишків супу, каші, якихось там кісточок не вистачало. Дівчинка покрадьки віддавала сіренькій свої порції. Помиями вона нехтувала. Нюхнувши їх, відводила морду. Навіть і тоді, коли була голодна. (...)

Одного вечора потягло холодним вітром. Перевіяло, і западали легкі, але не теплі, а якісь озимнені сутінки.

— Висохло на картоплі бадилиння, — повела мову бабуся. — Минається літо... Скоро до ніколи...

Марта тісніше притиснулася на порозі до бабусі.

Діана сиділа навпроти них. Вони на порозі, вона на землі, а її голова вище їхніх колін.

Тепер у них тільки й мови, що про неї. Що з нею робити?

— Якби жив дідусь, — починала й тягла бабуся, — він привозив би їй мотоциклом із бойні, чого б забагла...

Дівчинка дивилася на вівчарку, думала про велике місто, куди їй треба їхати. Серце стискалося — не забере із собою Діану, вона не поїде з нею. Тут буда-вулик, тут простір, а що там? Нічого. Мама на роботі, татко теж, їй до школи. Дома нікого. Хто буде з Діаною? Де? Як? Ці запитання, мовчазні, а тому ще дошкульніші, терзали й мучили. Вони були страшні.

Про те, щоб Діану забрати із собою, і не заїкалася. Це виключалося повністю, як річ зрозуміла сама собою. (...)

Вівчарка сиділа, погордливо стрижучи вухами. Не підсідала до них на поріг. Пильно, насторожено слухала уривчасту сумну мову. Чи розуміла, що ця балачка про неї? А ймовірно, тому й була такою уважною, що чекала, чим же ця мова-неремова закінчиться. (...)

Дівчинка важко зворушувалася на порозі — вівчарка на ногах. Ще хоч мить побуде з дівчинкою, проведе в темряві по молоко, а вже потім усядеться під вікном, яке засиніє від екрана телевізора, і стане на чатах. Вікно погасне, вона чатуватиме Мартин сон. Довгий. На всю ніч.

А зранку сумний вечір забувався. День розпочинався і минав, як і раніше, коли Діана була цуценям, собачкою. Удень вони знову були нерозлучні. А ввечері — поріг. Знову та ж мова. Важка, як доля, яку не об’їдеш конем. Неминуча, як темрява вечора.

Діану треба комусь віддати. Кому? (...) Хто ж її візьме? Онука й бабуся цим переймалися. Певно, що шкода собаки — веселого, розумного створіння...

Щойно дніло, молода вівчарка була на порозі веранди, силкуючись відчинити двері лапами, мордою. Дівчинка, доніжуючись у ліжку, чула шарудіння та шерехи, але вдягатися барилася. Прислухалася завмерши, затамувавши подих, сповнена очікування ще більшої радості. Скрипнувши, двері роз’їжджалися. Діана відчиняла їх і гавкала на веранду. (...)

Ще стояли сонячні дні, але роси довго не висихали, густі, сиві й холодні.

Натупотівшись на подвір’ї, дівчинка та вівчарка бігли, куди їм заманеться. У потайні кутки садка, у хащі городу. Зарошувалися, що з них аж стікало. Раптом примовкали, сховавшись у бур’яні.

Марта ні з того ні з сього мовби якось колисково заводила, що «Лучче було, лучче було не ходити...» — пісню. Носик опускався, підборіддя тремтіло. Діана клала їй на коліна свою голову. Обоє були смішні, особливо дівчинка, як буває смішною дитина, що наспівує зовсім недитяче.

Вівчарка в реп’яхах. Марта вибирала чіпкі реп’яхи з їжакуватої шерсті. їй не до сміху! «Лучче було, лучче було та й не знати...» — сиівала-проказувала журно, гірко, невтішно.

На траві, на деревах довго не висихала роса, а над ставком у яскравому сонці не танув низький синьо-зрожевілий туманець. Ще його павутинням не роз-прозорювалося марево, а вони пускалися купатися. Вода тепла, не охолонула за ніч.

Роздивившись на всі боки, вичекавши, поки промчать автомашини, штатом перетинали шалену вулицю-трасу. На ній страх небезпечно: так і пильнуй, щоб не втрапити під колеса. Кішки та дворняги через свою вайлувату безпечність нерідко тут гинуть або стають каліками.

Марта й Діана перебігали через асфальт одночасно. Далі глиняним узвозом і на греблю. Зупинялися на мості над шлюзом і слухали безугавне кипіння — шум води.

Купалися коло мосту або забиралися на інший берег, під Ясинець, де за дротяною сіткою било джерело, а праворуч од нього під горою-посадкою бовваніли кущі терну. Туди тягнулися бакаюватою греблею, а так брав нетерпець ввійти у воду. (...)

Дівчинка розкинула надувний матрац на моріжку, напомповує його «жабкою». Матрац роздувається — один бік синій, інший — червоний. Вона не встигає скинути в горошину халатик, натягти на голову гумову шапочку, а з матраца з висвистом вилітає повітря. Діана зубами повитягала кілочки. Вона любить купатися, але ніяк не може забути свого першого купання. Марта скупала її, коли в неї животик ну зовсім голопузився. Намилила шампунем, вимивала у вухах. Спека, що не продихнеш, а цуценя ловило дрижаки. Дівчинка закутала його рушником, зогрівала своїм тілом. Воно тремтіло, і Марта побоювалася, що собача застудиться. Якраз нагодився Микола-лікар. Він заборонив купати цуценя, поки животик не зашерститься. «А ще воно дрижить із ляку», — сказав він. Обійшлося, собачка не застудилася, але, ставши вівчаркою, не забула давнє.

Дівчинка знову стає ногою на «жабу». Діана не може заспокоїтися, гасає берегом, висолоплює язик, підкравшись, обережно хапає зубами Марту за ногу, мовби допомагає натискати на «жабу».

Матрац спускається на воду. Розставивши руки, заходить у воду дівчинка. А вівчарка метається берегом. Вона начебто справжній плавач — набирає розгону. Шубовсть! Марта пронизливо верещить. Роздався ставок, піднялися хвилі, забризкуючи голову, очі, плечі, груди, вона ще не встигла скупнутися, бризки такі неприємні, осоружні. Пірнає у воду, наздоганяє матрац і, вигулькнувши, сідає на ньому. Діана пливе до неї. Гребе лапами, морда поверх води, хвіст розпущений, як стерно. Дівчинка подає їй руку, а вона — лапу. Умощується на матраці. Збиті хвилі відігнали його.

Кругом вода та сонце. Берег далеко. А вони сидять собі, як на синьому плавучому острівці. Вівчарка висолоплює язик. Задоволена. Та вона непосидюща. Тягнеться язиком до води. Синій острівець схитнувся — обоє під ним. Борсаються, бризкають водою, скидаються, як риба. Перекинувши матрац, вилізли на нього, погойдуються на червоному острівці, перепочивають, поки знову не попадають і їх не накриють збурені хвилі. Зі ставка й не виженеш: ловлять останні дні ясного літа, яке обмиває їх чистою водою.

Матрац-острівець неохоче причалює. Ще вернуться до нього. І не один раз. Дівчинка, пірнувши, розплющить на мить під водою очі: цікаво глянути, як живе вода, що там, у ній. А вівчарка, шубовснувши з розгону, попливе, подаватиме лапу — витягуй на пливун-острівець!

Щоб скоріше просохнути, Марта витерлася на березі рушником. Діана розставила лапи, стріпнулася. Високо сипонули бризки. Наче дощ, дивний дощ — знявся вгору. Дощ — навпаки. Берег і ставок осяяла веселка. Дівчинка та вівчарка стояли в її брамі.

— Віддайте мені Діану... — сказав доглядач за ставком.

Своє прохання він висловив зніяковілим голосом, упрошуючи. Вівчарка не просто йому подобалася, а була потрібна для діла. Десь-то він прочув, що вона не зможе жити в бабусі, що стара не дасть їй ради її що дівчинка, яка приїхала на канікули, не може забрати її із собою.

— їй-бо, я її не зобиджатиму, — поклявся він, забожившись. І додав: — Слово честі! — А потім ще раз: — їй-бо!

Його називали Севою, Севкою або Стівою — залежно від того, коли і як ставився до сільських рибалок. (...)

Коли висловив своє прохання, Діана наблизилася до дівчинки. Сева-Сев-ка-Стіва їй не сподобався. Але хіба вона могла це сказати?

Він пообіцяв хоч зараз нагодувати її м’ясом.

— Хочеш м’яса? — звертався до неї. — У сажалках форель. А форель знаєш чим годують? М’ясом. М’ясом і печінкою...

Вівчарка знала слово «м’ясо», як і «молоко». Сиділа біля Мартиних ніг та облизувалася.

Рушили греблею. Діана начебто вела дівчинку до джерела. Доглядач чвалав за ними. Наближалися до сітчаної загорожі, Сева обігнав їх, вийняв ключ і відімкнув залізні ворота.

Діана мимоволі зупинилася. Стіва запрошував кланяючись, розставивши руки. Коливнувся густий чуб — глянули відлиглі, вологі очі.

Марта ввійшла першою, а вівчарка за нею.

Береги сажалок скошені, і сажалки — як поналивані басейни. Над ними хата — вікна на всі боки. Під нею ні вишеньки, ні горішка, і хата аж потріскалася на сопці. Горою ліс — сосни з гігантськими кронами.

За хатою стоїть фургон-холодильник. Севка так і метнувся до нього, розчинив і, стоячи на приступці, почав запопадливо та хапливо кидати шматки м’яса...

Діана підхопила один, другий. Сподобалося. Сева всміхався.

Вона наковталася м’яса, і нею почало трусити. М’ясо морожене. Її повне черевце стало як холодильник. Отож Марті й Стіві довелося ласунку-нена-жеру розтирати.

Звичайно, хоча м’яса тут було багато, але дівчинка не могла так одразу подарувати пестунку. Вони й назавтра прийшли до фургона-холодильни-ка. Діана сама підступила до приступки. Сева заздалегідь розморозив м’ясо, очікував. Ухопивши порцію, вона сховалася під фургон-холодильник — єдине місце, де могла знайти затінок, і там обідала.

Потім Марта залишила її на три дні, щоб звикла. Ці дні минали дуже довго, тяглися, як сліпці.

Дівчинка постановила собі не ходити до джерела, не купатися ні коло мосту, ні під кущами.

А завбачливий Стіва взяв і прив’язав Діану, але вона зірвалася з прив’язі, обірвавши ланцюжок. Він її ледве впіймав. Нізащо не далася б до рук, якби форельне господарство та не було обтягнуте густою сіткою. їй довелося ночувати в комірчині.

Улюблена їжа — м’ясце — не смакувала. Стіва накидав його в комірчину, але шматочки так і лежали коло порога. Майбутній господар затурбувався. Він здогадався, що Діана сумує, і, щоб їй догодити, насмажив риби. У бабусі, у Марти вона їла рибу з кісточками, голови ковтала цілком. Сева припрошував — не понюхала. Вирішив прогуляти її, держачи на повідку.

Бабуся запевнювала онуку, що над сажалками собаці вестиметься не гірше, а ще ліпше, ніж у них, і раділа, що так склалося. То був найліпший вихід.

— Наша Діана буде, як у раю, — сказала вона. (...)

Минав третій день розлуки. Марта не стрималася, подалася на греблю: із самісінького ранку чогось нило серце. Вона стала на мосту, схилилася на поручні й дивилася, як кишіть і вирує вода.

Не бачила, як греблею замиготіло, не почула, як пищало заливаючись. Дівчинка не встигла отямитися — вівчарка плигнула на неї, мало не збивши її з ніг. Поклала на груди лапи, прилипла мордою, тоскно заскімлила. А з її шиї звисав обірваний повідець.

Прибіг задихавшись Стіва.

— Я не міг її втримати! — вигукнув. — Побачила тебе, дівчинко, на мосту і як рвоне, як кинеться з усіх ніг! Не міг стримати — нізащо! А я ж їй і вуса обстриг... Але брешуть, що ніби в собаки нюх у вусах. По-моєму, він і в собаки не лише в носі. У голові! — і стукнув себе по чолі. — У душі! — Приклав руку до грудей і видихнув: — Яку всіх нас...

Марта побачила, що в Діани обстрижено вуса, і безпорадно похитала головою.

Так і не вибула Діана три дні над сажалками. Ночувала третю ніч удома.

Дівчинці несила було відвести Діану над сажалки, до джерела. Коли її забрали, забігла до хати, сховала обличчя в подушку й, плачучи, заснула.

На цей раз Стіва поводився розумніше. Не прив’язав вівчарку. Намагався завжди й скрізь бути з нею. Не зачиняв у комірчині, упустив до хати. Вони снідали, обідали й вечеряли з одного столу. Стіва їв м’ясо смажене або варене, а їй — сире. Лише вона засумує, він давав цукерку.

Жилося Діані добре. Де ще так їй жилося б?

Настало останнє прощання. Напередодні від’їзду під вечір Марта навідалася до джерела. Коли йшла греблею, вівчарка її не помітила: сито розляглася під фургоном-холодильником, а її новий хазяїн сидів на приступці.

— Діано! — покликала вона, уступивши в прорвану сітку.

Вівчарку прожогом винесло з-під фургона-холодильника.

Вони спустилися до джерела. Постояли. Дівчинка напилася з долоні, Діана лизнула воду язиком. Постояли ще. Шумів Ясинець.

Марта поверталася додому не греблею, а через форельне господарство. Обігнувшії сажалку, пішла до воріт. Холодна джерельна сажалка зеленіла й голубіла. Косячками плавала форель.

Діана не побігла, огинаючи сажалку. Вихопившись із Стівиних рук, а він обіймав їїза шию, кинулася, шубовснула в крижану воду й пливла, пливладо дівчинки, виявляючи наостанку свою відданість.

Уранці Марта поїхала. Над ставком зависав туман. Він лягав долиною. Заступав Городище. Не було видно річки й лісу. У купчатому сивому тумані чувся вихлюп хвиль і гомін дерев.

Бабуся залишилася сама. У світлиці, де спала онука й де стояв телевізор, по вечорах не світилося. Бабуся обходилася кухнею і верандою. Осінь лихо-манила роботою: устигнути вихопити все з городу до в’їдливої сльоти, до перших заморозків — не до телевізора.

Викопано й звезено картоплю. Поскочувано під хлівець гарбузи. Запаковано на зиму вулики.

Вечори стали довгі. Можна й перепочити. Бабуся ввімкнула телевізор. Щось латала, поблимувала очима, зрідка підіймаючи їх на екран. Телевізор тихо порипував. Бабуся не любила дзвінких голосів. Вона любила, щоб їй світилося, тому й почула, що під верандою щось товчеться.

«Мабуть, я не зачинила добре дверей, — подумала й проказала сама до себе: — Зі старістю я зробилася геть забудькуватою».

Із шиттям у руках видибала на веранду. Двері зачинені, але за ними хтось не може вгомонитися.

Бабуся відчинила — Діана! Зраділа сіренькій, начебто побачила свою онуку. Давала їй їсти, але вона ні до чого не доторкнулася. Підіймала писок, щось понюхувала й ворушила вухами.

— Як же ти виросла! — хвалила її бабуся. — Той Севка чи Сева годить тобі. Ти в мене їсти не хочеш. А я і забула про тебе. Дякую, що провідала мене. А Марти немає. Не нюхай і не стрижи вухами. Чекай нового літа...

Старенькій було й приємно, і радісно, що Діана завітала, угледівши вогник у вікні світлиці. Написала у велике місто внучці, хто в неї гостював.

А тим часом голубий вогник усвітличному вікні, під яким колись сіренька чатувала Марти ні сни, коштував їй життя.

Це сталося дуже просто. Хоч як добре було Діані над сажалками в рибо-вода й доглядача ставка, але довгими осінніми вечорами, щось пригадавши, вона бігла греблею, усідалася на узбіччі вулиці-траси навпроти бабусиної хати й терпеливо чекала, чи не засвітиться там, у вікні. Синій вогник нагадував їй, мабуть, очі дівчинки.

Якогось вечора у світлиці спалахнув екран телевізора. Сіренька якраз подрімувала, сумуючи на узбіччі. Засвітилося, заголубіло вікно. Вона скочила, пускаючись через трасу, і втрапила під колеса шарабанистого самоскида. Примчав Стіва. Узяв на руки, поніс у містечко до лікарні. Здохла. Бабуся про це внучці не написала.

Дівчинка й досі оповідає своїм шкільним друзям, удома про сіреньку, закінчуючи свої оповіді одним і тим же: «Чи впізнає мене Діана наступного літа?»

Вона назвала її ім’ям Латонської діви — богині місяця та полювання, покровительки жінок, з якою впольовували літо, самих себе та ще метеликів. Ото й уся дичина. 1

1. Кличку собачці Діані дав (дала) А бабуся Б Марта В Стіва Г Леся

2. Прочитайте уривок із твору.

«...над Ясинецьким лісом сходило сонце. Велике, яскраве, купалося в синьому ставку, відбивалося та блищало в рясних росах на вишнях і, здавалося, викотившись на трасу, їхало селом. Небо палало, земля прокидалася».

У цих рядках НЕМАЄ

А персоніфікації В метафори

Б порівняння Г епітета

3. Установіть відповідність.

4. Доведіть, що твір Б. Харчука «Діана» за жанром — оповідання.

5. Назвіть героїв оповідання Б. Харчука «Діана». Наділіть кожного з них кількома прикметниками-характеристиками.

6. Знайдіть у творі й прочитайте портрети героїв і пейзажі. Яку роль відіграють портрети й пейзажі в сприйнятті оповідання?

7. Охарактеризуйте Стіву. Використайте у своїй розповіді його портрет, розкажіть про риси вдачі, враження, яке цей герой справив на вас.

8. Що ви знаєте про породу вівчарки: повадки, характер та ін.? Чи можна засуджувати Діану через курча й сусідського півня?

9. Який момент оповідання ви вважаєте кільмінаційним? Знайдіть і прочитайте розв’язку.

10. Які проблеми порушено в оповіданні Б. Харчука «Діана»?

11. Стисло перекажіть оповідання Б. Харчука «Діана».

12. Напишіть вільне есе на тему «Краса вірності — краса душі» (за оповіданням Б. Харчука «Діана»), 1 2

1. Поділіть текст оповідання на чотири частини за змістом і доберіть до кожної заголовок.

2. Заповніть літературний паспорт оповідання Б. Харчука «Діана» як епічного твору.

 

 

Це матеріал з підручника Українська література 8 клас Авраменко (2021, поглиблений рівень)

 



Попередня сторінка:  Олександр Довженко - "Ніч перед боєм" (...
Наступна сторінка:   Степан Процюк - "Аргонавти" (уривки, ан...



^