Інформація про новину
  • Переглядів: 27
  • Дата: 4-08-2021, 15:04
4-08-2021, 15:04

Олесь Бердник - "Хто зважиться — вогняним наречеться" (уривки, біографія письменника, фантастична повість)

Категорія: Українська література





Попередня сторінка:  Ніна Бічуя - "Шпага Славка Беркути" (чи...
Наступна сторінка:   Володимир Самійленко - "На печі", "Смі...

 

ОЛЕСЬ БЕРДНИК

(1926-2003)

Український письменник-фантаст, художник, композитор.

Найвідоміші твори: повісті «Поза простором і часом», «За чарівною квіткою», «Хто зважиться — вогняним наречеться»; романи «Шляхи титанів», «Зоряний корсар» та ін.

Олесь (Олександр) Бердник народився 27листопада 1926р. в с. Вавиловому Херсонської області (нині Миколаївська область). Однак у документах зазначено іншу дату народження — 25 грудня 1927 р. Цікава історія розбіжності справжньої та офіційної дати народження письменника. Батько Олександра через засніжені шляхи зміг дістатися до управи, щоб зареєструвати сина, лише через місяць після його народження. Але секретар сільради допустив дві помилки: указав поточну дату як день народження та написав рік, котрий тільки мав настати. Ця плутанина врятувала Олександра від відправлення до Німеччини в роки нацистської окупації України. Пізніше він узяв собі літературне ім’я Олесь.

Олесь Бердник, учасник Другої світової війни, отримав поранення, демобілізувався 1946 р. Екстерном закінчив сім класів середньої школи, потім — театральну студію при Київському драматичному театрі ім. І. Франка.

Олесь Бердник помер 18 березня 2003р.

У літературі відомий як письменник-фантаст. Його фантастична повість «Хто зважиться — вогняним наречеться» розповідає про безстрашного Славка та його подругу Ліну, які наважилися на космічну подорож у Країну Квітів. Чи долетять підлітки до невідомої планети, ви дізнаєтеся, прочитавши цей цікавий і захопливий твір.

 

ХТО ЗВАЖИТЬСЯ - ВОГНЯНИМ НАРЕЧЕТЬСЯ

Повість (Уривки)

Горобина ніч

...Не знати звідки зірвалася буря. Понад селом прокотився смерч, стіна куряви піднялася з поля, чорна хмара закрила місяць. Страшна блискавиця розкраяла темінь, стьобнула вогняним батогом у просторі, ніби підганяючи ліниві стихії погоди. Свічкою спалахнула скирта соломи за лісом, гучно за-бамкав пожежний дзвін, скликаючи до негаданої праці пожежників.

...Коли за ліс упало дві зорі, хлопець кинувся до хати, захоплено гукаючи:

— Боліди! Боліди впали!

— Га? Що? — жахнувся зі сну батько. — Чого ти ґвалтуєш серед ночі?

— Я ж кажу, — ображено озвався син, — за нашим лісом впали два великі боліди!

— Які боліди?

— Небесні камені. Метеорити. Завтра побіжу шукати! Треба сказати Максиму Івановичу! Це ж знаєте яка подія!..

Та спати не довелося ні батькові, ні бабі Оришці. Гроза розбудила всіх. Баба нажахано поглядала у вікно, хрестилася, коли блискавиця десь поблизу заганяла громову стрілу в землю.

— Горобина ніч, — шепотіла вона, зітхаючи, — одведи й заступи, Господи!

— А яка це горобина ніч, бабо? — поцікавився Славко, висовуючи носа у вікно.

— А киш! — крикнула баба, замахуючись на онука. — Як стьобне, то й не кавкнеш! То не проста гроза. І дві зорі впали за селом непрості. Колись таке вже було...

— Що було?

— Як була я ще дівчам... Пам’ятаєш, минулого літа я хотіла вам оповісти, а ви сміялися... Скажу нині. Діло було ще за царського режиму. Ще й на гулі я не ходила. Якось уночі упала теж зоря у Вовчу Долину...

— А де це Вовча Долина?

— Тепер вона Чортова називається. А тоді була Вовча... Так ото, кажу я, упала зоря вночі, і почалася гроза така, як нині... Одведи й заступи — бач, що діється!

— Далі, що далі, бабо?

— Ну, що? Закінчилася гроза. А у Вовчій Долині люди стали помічати: як тільки ніч, так щось і світиться...

— Що світиться?

— А хтозна-що. Над Каранню1 таке марево, наче зірниця...

Шкільний учитель астрономії Максим Іванович поділив школярів на пошукові групи. Шестикласник Славко разом із Ліною та Онопрієм вирушили до Чортової Долини. На півдорозі Ліна й Прі (Онопрій) вирішують повернутися додому, бо вже сутеніло. Але Славко продовжив пошуки. У Чортовій Долині він знайшов казкову хатку, у якій познайомився зі старою бабусею. Вона нагодувала хлопця чарівним способом: помахом руки до рота Славка залетіли суниці з медом. У старої був чарівний клубочок вогню, який вона називала своєю донею Нанті. Славко на прохання бабусі розповів казку про царівну, яка заснула. Розповіддю він полонив серце старої. «Саме цієї казки ми ждали від тебе, хлопчику, — мовила баба. —Ти той, кого ми чекали». Баба подякувала за казку й попросила хлопця заплющити очі. Раптом він опинився вдома.

Наступного дня Славко побачив незвичайну квітку, яка вміла розмовляти. Ще через день біля річки він познайомився з дівчинкою років тринадцяти. Вона (назвала себе ім’ям Катя) мала яскраво-сині очі, товсту золоту косу, була одягнена в білу лляну сукню, вишиту бісером. Незнайомка попросила Славка взяти її в човен. Вони

сіли в човен — і він раптом швидко поплив. Дівчина сказала, що він пливе, бо вона так хоче. Хлопець здогадувався, що Катя якось пов’язана з останніми дивними подіями. Славко запросив Катю до школи. Він дуже здивувався, коли вона стала на воду й побігла по хвилях.

Настала осінь. Розпочалося навчання в школі. Катя прийшла до школи. Вона здивувала вчителів та учнів.

— Славко Лісовий! — почувся різкий голос Ніни Матвіївни. — Ти про що замислився?

Хлопець стрепенувся, піднявся із-за парти.

— Я... я не замислився. Я слухаю...

— Про що я розповідала?

— Про квітку вишні...

— То ми слухаємо. Що ти знаєш про квітку?

— Ну... квітка у вишні біла...

Клас гримів од реготу. Тільки Катя здивовано оглядалася на своїх нових товаришів, ніби бентежилася тим сміхом.

— Глибокі відкриття, — удавано серйозно сказала Ніна Матвіївна. — Отже, ми дізналися з твоїх вуст, що квітка у вишні біла. Далі, далі...

— Бджоли її люблять, — розгубившись, видихнув Славко. — Просто цілий рій дзвенить, як вишня розквітає. Мед у неї беруть. Тоді дуже приємно дивитися на сад. Ніби марево, мовби казка... (...)

— Катю, — звернулася вчителька до новенької, — може, ти доповниш те, про що так яскраво розповів Славко?

Катя вийшла з-за парти, зупинилася серед класу, потім підійшла до вікна. Учителька мовчки, але з подивом стежила за нею.

— Нічого не збагну. Де тебе виховували? — нарешті вимовила вона. — Чому вийшла посеред класу без дозволу?

— Мені так легше, — сказала Катя. — Вільніше. За партою довго сидіти незручно... (...)

— Гаразд, — махнула рукою вчителька. — Тихо. Щоб я чула, як муха пролетить. Катю, ми слухаємо... Розповідай своїми словами, тільки по суті. Ось малюнок. Тут показано розтин...

— Мені не треба малюнка, я люблю квіти живі. На малюнку квіти мертві. Не відчуваєш ні тремтливих ніжних тичинок, ні сонячного пилку на них, ні ласкавих пелюсточок. Я люблю блукати луками, лісами, літати понад садами...

— Літати? — здивувалася вчителька.

— Літати... (...)

— Ти, певно, говориш про політ у думці? — запитала Ніна Матвіївна.

— І в думці. Чудово зупинитися над квітучим садом і стати на якусь хвилю ним...

— Ким?

— Садом, — усміхнулася Катя. — Славко гарно сказав перед цим. Бджоли та квіти. Як вони люблять одне одного...

— Катю, це — поезія. А ми вивчаємо квітку вишні!

— А квітка — то ж найвища поезія, — здивовано відповіла дівчинка. — Квітка — то поезія сонця та зірок. То очі неба на планеті. Хочеш познайомитися із сонцем, познайомся з його дітьми — із квітами... (...)

— Катю! За твою імпровізацію на уроці літератури тобі треба поставити п’ятірку. Але це не стосується теми, яку ми вивчаємо. Чому ти нічого не розповіла про будову квітки, про спосіб запліднення? Чи ти погано слухала?

— Будова? — перепитала, ніби вві сні, Катя. — Хіба це так важливо? Мені досить того, що квітка гарна, пахуча. Вона дає мені радість, а я їй, коли люблю її... (...)

— Мене дивують твої слова. Тихо, діти! Тихо! Кому я кажу? Я не знаю, як ти вчилася в п’ятому класі? Хто твої вчителі?

— Мої вчителі? — перепитала Катя. — їх багато...

— Воно й видно, — невдоволено мовила вчителька. — Певно, ти весь час у роз’їздах, доводиться змінювати школи, товариство, а це позначається на знаннях. — Ніна Матвіївна поправила окуляри, сірі очі кольнули дівчинку. — Сідай, Катю! Оцінки тобі не ставлю. Треба поговорити з директором, викликати твоїх рідних. Ліно! Вийди до дошки, розкажи нам про будову квітки вишні...

Якось Славко прийшов до хатки на краю села, де жила Катя з бабусею. Він спостерігав кілька годин, але дівчинка не з’являлася. З димаря пішов дим, запахло глицею: хтось затопив у печі. Хлопець наблизився до хати, зазирнув у вікно й побачив там маленьку постать баби із Чортової Долини. Потім серед хати з’явилася Катя. Баба перетворила її на ніжну перлисто-блакитну кулю. Славко зрозумів, що це Нанті. Потім клубочок став трипелюстковою квіткою — чудо-цвітом, який він побачив у Чортовій Долині. Тож вони обидві чарівниці: і баба, й онука! Баба помітила Славка, він зайшов у хату. Коли спитав, навіщо вона перетворила Нанті на квітку, та відповіла: «Вона і є квітка». А потім пояснила, що Нанті стала дівчинкою, бо таку подобу їй дав сам Славко, коли розповідав казку про царівну, яка заснула. Баба спитала: «Ти приймаєш її таку, яке?» Славко сказав, що так, він піде на край світу, щоб пробудити її, хіба він гірший за царевича з казки. Бабині очі розквітли волошками. Вона зраділа й сказала, що, можливо, хлопець зуміє здійснити їхню мрію. Славко запитав, чому вибрали саме його. Стара відповіла: «Дитяче серце, яке вірить казці, дуже надійне. Воно не сумнівається в найдивовижнішому».

Славко познайомив Катю з Максимом Івановичем. Діти розповіли вчителю, що вона прилетіла на Землю з іншої планети — Краю Казки, або Планети Квітів.

— Красно говориш, — сказав учитель. — 3 тебе вийшов би чудовий казкар. Пробач, дівчинко, але я реаліст. Я хочу фактів...

— Хіба казка потребує доказів? — здивувалася Катя. — Або її приймають, або не приймають. Доказана казка — уже не казка.

— Що ж казка? — скептично усміхнувся астроном. — Казка — марево. Казка може обманути, якщо вона не стане фактом.

— У нас — на Планеті Квітів — немає обману, — палко заперечила Катя. — тому немає потреби доводити щось. Так або ні. Є або немає. А у вас так багато слів, щоб довести інше слово...

— Катю, — озвався Славко, торкаючись ліктя дівчинки. — Покажи Максиму Івановичу що-небудь... ти ж умієш...

— Що вона вміє? — зацікавився вчитель.

— Що завгодно: її бабуся відправила мене із Чортової Долини аж до села. За одну мить. Правду кажу...

— Галюцинації, — сказав астроном.

— Катю, ну, покажи...

— Це не поможе, Славку, — слабо заперечила дівчинка. — Ну, що я покажу?

— Ну, хоч би те, що бабуся мені показала... Кошик зі свіжими ягодами... Адже тепер ягід у лісі немає.

— Які дрібниці, — зітхнула Катя. Вона простягла руку перед собою, провела в повітрі. — Маєте свіжі ягоди...

Перед учителем ліг на підлогу невеликий кошик, у приміщенні поплив неповторний запах суниць. Учитель схилився, недовірливо його підняв, нюхнув ягоди, глянув на Катю.

— Як це ти зробила? Де взяла ягоди?

— Просто захотіла, як у казці. Я ж із Планети Квітів. Ви можете творити металеві речі, а ми можемо створити все, що пов’язане з рослинами та квітами. Я ж Вам казала вже — Ви не вірите. У нас нічого не треба пояснювати. Казка діється без пояснення.

— Феноменально, — сказав приголомшений учитель. — Ти прекрасний ілюзіоніст. Це тебе бабуся навчила?

— Я втомилася, — прошепотіла Катя. — Я більше не можу так розмовляти...

— Добре, добре, — м’яко сказав астроном. — Не буду більше глузувати. Яка ж мета в тебе... у вас? Як з’єднатися з вашим світом? Чи наші вчені змогли б туди полетіти? Ви б цього хотіли?

— О! — вигукнула Катя. — Це і є наша мета, наше бажання...

— Тоді відкрий нам секрет польоту до вашої планети, — енергійно сказав учитель. — І всі сумніви щезнуть. Дай формули, дай ідеї та креслення, а не легенди... і ми збудуємо апарат. Тільки скажи ясніше, що, де, як.

— Я вже сказала: формули не допоможуть.

— А що допоможе?

— Любов до неймовірного. Полюбіть наш світ — Край Казки.

— Полюбити не бачивши?

— Лише так, — ствердно кивнула Катя, — бо коли ми любимо те, що перед очима, — це вже ніби плата за почуття. Справжня любов — у мрії, ще перед бачен ням...

— Приємно тебе слухати, — задумливо сказав учитель. — Проте... я розгублений. Що ж діяти? Ми на Землі. Доказів у тебе немає. Твої феномени мара. У нас Кіо1 ще й не такі штуки виробляє. Фокуси. Ну, скажи, чого б ти хотіла від мене? Або твоя бабуся?

— Ми думали, що Ви палко повірите, — сумно відповіла Катя. — А Ви переконали б учених, щоб пробудити в них любов до світу казки, любов і повну довіру...

— Гм. Любов. Довіра. Це все — у сфері фольклору, а не точної науки. Я сам не переконаний. Як я можу переконати інших? Люблю небо, мрії про інші світи, але то інше. Те я бачу в космосі, заглядаючи в оцю трубу, показую іншим. Наука — річ дуже конкретна. А все твоє мислення — рожева мла, туман... Якщо у твоїх словах є бодай частка правди... (...)

Катя зі Славком вийшли з обсерваторії. Максим Іванович дивився їм услід, очі його збуджено блищали...

Нанті й Славко йшли мовчки. Ось уже видно хатинку. Дівчинка раптом спинилася і сказала, що сталася біда. З ґанку хатини вистрибнув Онопрій, у його руках щось мерехтіло. Славко наздогнав Прі за тином, схопив за сорочку. Той виривався, а потім сказав, що Ліна його підбила сходити подивитися на відьом, але в хаті нікого не було, тому він узяв квіточку. Прі замахнувся квіткою до пенька, відчайдушно закричала Нанті. Спалахнуло примарне блакитне полум’я. Онопрій злякався, кинувся в кущі. Над розбитою квіточкою з’явилася бабуся, вона тяжко застогнала. Потім ветхетіло її розтануло — і перед Славком виникла постать високої красуні із фіолетовим вінком на чолі. її оточував вихор вогню, каскад ніжно-зелених кіс спадав до пояса. Вона сумовито глянула на хлопця і сказала: «Казка закінчилася, синку! Жар-птиця покидає тебе! Прощавай! Нанті, летімо!» Нанті палко обняла хлопця, а потім зникла із жінкою, сказавши на прощання: «Я ждатиму тебе, Славку!» Хлопець знеможено впав біля пенька й, дивлячись на спотворену квіточку, гірко заридав. Хтось підійшов до нього, поклав долоню на голову. То була Ліна. По її обличчю котилися рясні сльози. Вона вибачилася і визнала свою вину.

1. Фразеологізм горобина ніч означає

А буряна ніч із дощем, градом, блискавицею Б ніч, коли безперервно цвіріньчать горобці В сприятлива пора для магії та ворожіння Г ніч, коли пишно зацвітає горобина

2. У дива вірить (вірять)

А Максим Іванович В бабаОришка

Б батько Славка Г науковці

3. Край Казки в повісті також названо

А Чортовою Долиною В Планетою Квітів

Б Вовчою Долиною Г Вогниками

4. Назвіть імена героїв повісті О. Бердника «Хто зважиться — вогняним наречеться». Хто з них реальні люди, а хто — фантастичні?

5. Охарактеризуйте Славка Лісового. Розкажіть про його характер і вчинки.

6. Перекажіть епізод, у якому Ніна Матвіївна запитувала в Славка й Каті про будову квітки.

7. Як Катю характеризує її відповідь на уроці біології?

8. Який вчинок Ліни свідчить про те, що вона має добру душу?

9. Які події повісті мають казковий, фантастичний характер?

10. Яку з переказаних1 подій ви хотіли б прочитати повністю? Чому саме цю подію?

11. Прочитайте за ролями фрагменти повісті: 1) на уроці біології; 2) Славко й Катя відкривають таємницю Максимові Івановичу.

12. Напишіть есе на тему «Чи вірю я вжиття на інших планетах Усесвіту?».

1. Напишіть свої роздуми на тему «Якби мені випало зіграти роль в екранізації повісті О. Бердника, то я вибрав би (вибрала б)...». Аргументуйте свій вибір (5-7 речень).

2. Прочитайте повість О. Бердника «Хто зважиться — вогняним наречеться» до кінця.

Славко з Ліною вирішують шукати прибульців, щоб потрапити на Планету Квітів. Вони припускали, що їхня база десь у незаселених місцях: в Антарктиді, Гімалаях чи на Памірі. Саме в цей час до школи надійшов лист-запрошення від таджицьких учнів, які самі майструють телескоп. Знаючи, що у Вогниках (село, де жив Славко) є обсерваторія, вони вирішили зав’язати дружбу з українськими ровесниками. Славко й Ліна з учителем та однокласниками прибувають у Душанбе. Там діти відбилися від гурту, нишком проникли на вертоліт, який мав везти геологам у гори якийсь вантаж. Із часом у горах вони натрапляють на космоліт, біля якого порався робот, що досліджував землю. Друзі вирішили зайти в апарат, поки робот їх не бачить. Двері космольоту зачинилися — і Славко з Ліною полетіли в космос. Вони подорожували різними планетами в пошуках Планети Квітів. На одній із них діти познайомилися з Роном.

Друг

Блідо-блакитний будинок, зроблений із непрозорого матеріалу, подібного до пластмаси, увесь був обвитий срібнолистим в’юнком із рожевими квітами. Діти ввійшли до широкого овального входу, прислухаючись, оглядаючись. Ніде нікого. Ні душі!

— Що таке? — дивувалася дівчинка. — Наче вимерли.

— Тсс... Цить! Хтось-таки є.

У просторій сферичній залі біля стіни стояв середній на зріст хлопець, одягнений у зеленкуваті штани та блакитну безрукавку. Він мав кучеряве ясно-фіолетове волосся і матово-бліде обличчя з рожевими вустами. (...)

— Молоденький, — шепнула Ліна. — Такий, як ми.

— Легше буде познайомитися, — додав хлопець.

— Глянь, яке в нього волосся, наче пофарбоване.

— Та ні. То таке природне.

Славко кашлянув. Хлопець озирнувся, здригнувся. Потім на його обличчі позначився легкий подив, він вітально підняв руку.

— Я думаю, що господарі прийшли, — почувся в просторі мелодійний голос.

— А ти — не господар? — усе ще хвилюючись, запитав Славко.

— Ні. Я із Сонячної Спілки. Третій сектор. Я утік.

— Як утік? — здивувалася Ліна. — Від кого?

— Наші вивчали історію минулих віків. А мені стало сумно. Тоді я створив свого двійника — біокібера. Хай він послухає. А сам утік. (...) Заждіть, заждіть, — зацікавився хлопець. — А хто ви такі? Чи не з іншої планети?

— Угадав, — зрадів Славко. — Ходимо, ходимо — ніхто не допоможе. Так ми сюди, думаємо: хтось зустрінеться, розкаже, що і як нам робити!..

— А звідки ви? — здивувався хлопець. — Де ваш корабель? Де старші космонавти?

— Ми із Землі.

— Як із Землі? — збентежився хлопець. — Там ще немає потужних кос-мольотів. Як же ви...

— А ми — на вашому кораблі, — пояснив Славко. — Були в горах. Бачимо — срібний диск, такий круглий. Вийшов робот, кудись поскакав. А ми — у люк. Корабель і полетів.

Побули на Марсі, а звідти — сюди. А корабель десь полетів, ми й залишилися самі по собі...

— Ой, здорово! — затанцював хлопець довкола шукачів. — Ой, які ви молодці! Оце так мужність — летіти в чужі світи на інопланетному кораблі! Як це ви додумалися, як зважилися?

— У нас — мрія, — щасливо усміхаючись, сказала Ліна. — Якби не мрія — ми б не полетіли.

— Яка мрія? — поцікавився хлопець.

— Казкова.

— Розкажіть мені.

— Славку, розкажи йому все.

— А ти допоможеш нам? — запитав Славко.

— Усе, що зможу, — скрикнув хлопець. — Клянуся Сонцем, що зроблю все! Ось моє серце — воно ваше! Ім’я моє — Роп. (...) Ви, мабуть, їсти хочете?

— Як вовки, — проковтнувши слину, сказав Славко.

— Які вовки? — не зрозумів Роп.

— А наші, земні вовки. Хижаки такі є...

Хлопець весело засміявся, поблискуючи ясно-фіолетовими очима. Потім метнувся до стіни, щось натиснув. Відчинилася ніша. Рон дістав із неї два червонобокі плоди, подав новим друзям. Ліна відразу гризнула прозору шкури ну. Бризнув пахучий сік.

Солодка рідина потекла до рота.

— Ой, як смачно! — видихнула вона. — Аж у голові паморочнться!

Плоди сподобалися і Славкові. Від них прояснилася свідомість, щезла

втома, у тілі попливла хвиля бадьорості. Рон відчинив ще одну нішу, приніс два райдужні костюмчики, подав їх мандрівникам. Вони взяли дивуючись.

— Нащо це?

— На згадку про Ра, — пояснив хлопець. — Одягнете. Не горять у вогні, не пропускають холоду. А свої залишите мені. Для музею.

— Таке дрантя — у музей? — скептично запитав Славко.

— Аякже. Убрання дітей Землі! — захоплено мовив Рон. — Та це буде найкращий експонат нашого музею.

За кілька хвилин Славко й Ліна набули святкового вигляду. Нове вбрання підкреслювало стрункість юних тіл, було зручне й прохолодне. Рон

милувався новими друзями, ходив довкола, задоволено торкався пальцями їхніх плечей і рук.

— А тепер — говори, — попросив він Славка. — Розкажи про вашу мрію.

Славко, хвилюючись і збиваючись, розповів про все, починаючи з появи

двох болідів над селом і закінчуючи прощанням із Нанті. Сказав про дивний заповіт чудо-цвіту, про якусь трагедію Планети Квітів, яка гине та якій треба допомогти. У чому та трагедія, чим допомогти — невідомо. Шлях казки повинен привести до розгадки... (...)

— Я готовий померти, аби допомогти вам, мої друзі. Що ж ми зробимо? Планета Квітів... У дитинстві я чув казки про неї. Треба запитати в Просторового Інформатора. Ходімо.

— У кого ти запитаєш? — не второпав Славко.

— Побачиш сам. Це недалеко.

Вони вийшли з будиночка. Рон підійшов до сріблястого дерева, прихилив до себе гілку з рожевою квіткою. Тремтливі пелюстки її розгорнулися віялом, замиготіли веселими переливами.

— Кохана квітко, — приязно сказав Рон. — Зв’яжися з простором. Канал Всепланетного Інформатора...

— Коханий друже, — срібнодзвінно відповіла квітка. — Готово! Я жду запитань.

— Він розмовляє з квіткою, — шепнула Ліна. — Чудо!

— Тихо, — поклавши палець до вуст, прошепотів Славко. — Не заважай!

— Що скаже Просторова Пам’ять про Планету Квітів? — запитав Рон. — Чи є Планета Квітів у Системі Сонця?

Одна мить очікування. Пелюстки здригнулися, почулася відповідь:

— Планета Квітів — перше від Сонця небесне тіло. Туди космольоти Ра навідувалися двічі, але дуже давно. Еволюція середнього рівня мислення, не-технічна, обмін — енергетичний, променевий. Показати зображення мислячої істоти?

— Покажи, люба квітко, — попросив Рон.

Довкола пелюсток спалахнув блакитний ореол, поволі густішав, став синювато-молочним, перетворився на непрозорий диск. На ньому з’явилися зображення: червоно-чорна поверхня і над нею — квітка, подібна до морської актинії. Тремтливі пелюстки ворушилися, ніби під вітром, мерехтіли іскрами. Квітка пропливла, зникла. Екран розвіявся в просторі, почулося запитання:

— Ви задоволені?

— Дякую, квіточко. Усе. (...)

— Ти запитував у квітки? — озвався Славко. — Звідки вона знає?

— Не вона, — пояснив Рон. — Будь-яке дерево чи квітка поєднані з простором. А в просторі зосереджена вся інформація нашої планети, записана в магнітному полі. Ми навчилися користуватися нею. Кожне дерево має міріади клітин, є складною системою. Наша наука вміє керувати цими системами так, як ви на Землі розумними машинами.

— Біоніка, — озвалася Ліна. — У нас теж почали вивчати мудрість природи. Пам’ятаєш, Славку, нам Максим Іванович розповідав?

— Роне! — з благанням мовив Славко. — То ми можемо полетіти на Планету Квітів?

— Це дуже важко, — задумливо відповів Рон. — Біля самого Сонця...

— Невже Меркурій?

— Меркурій, — перепитав Рон. — А це Планета Вогняних Вихорів. То ви знаєте її як першу планету? А ми відшукали планету ще ближче — світ кристалічного життя. А Планета Квітів — іце далі, майже в обіймах Сонця.

— То за Меркурієм є ще дві планети?

— Дві. Ви їх не бачите.

— Скажи, Роне, а ваша Ра — це Юпітер?

— Юпітер. А хіба ви не знали?

— Робот сказав нам, — ніяково мовив Славко. — Та тільки ми вийшли з корабля — почали сумніватися...

— Чому?

— Бо вчили про Юпітер зовсім інше. Гігантська планета, непрониклива, густа та ще й отруйна атмосфера, низька температура. І Сонце... Сонце повинне бути малесеньке, а воно он яке велике. І весь час у зеніті. А Юпітер же швидко обертається.

— Сонце справді звідси видається маленьким, — згодився Рон. — Якщо дивитися з космосу. Ми зробили всепланетпі магнітні лінзи, посилюємо радіацію Сонця і робимо так, щоб воно було для всіх ділянок планети в зеніті. А захочемо сутінок — утворюємо їх штучно. Тяжіння на планеті невелике, а те, що ви вивчаєте на Землі, — то ефект гравітації всієї системи. Зовні ви бачите метан, аміак, а тут, на поверхні, створено хороші умови для життя мислячих істот...

— Не вкладається в голові, — мовила Ліна.

— Треба звикати, — дружньо відповів Рон. — Космос такий розмаїтий у своїх виявах, що уявляти його однотипно — смішно. До речі, люди Землі

11; 1.1111 родичі. Вам не дивно слухати про це?

— Як це можливо? — запитав Славко.

— Розповім у польоті, — сказав Рон занепокоєно. — Я захопився вашою пригодою і не хочу зволікати. У мене тут корабля немає. А в господаря будівлі є, я бачив в ангарі. Гарний універсальний космоліт для мандрівок між планетами. Без дозволу його брати не можна, але для вас я це зроблю.

— А тобі потім... попаде? — обережно запитала Ліна.

— Ще і як! — зітхнув Рон. — Та хай! Я не боюся кари. Аби допомогти друзям! Ходімо.

Вони вийшли збудівлі, минули густий сад із пірамідальними фіолетовими деревами, зупинилися біля срібної чечевиці, подібної до тієї, якою вони летіли, але набагато більшої. Відчинився люк. Друзі ввійшли до корабля. Опинилися в керівній каюті. Сіли в крісла. Стіни корабля стали прозорими. Рон був мовчазний, заклопотаний. Він зосередився, видно було, що хлопець увійшов у контакт із керівним роботом корабля. (...)

Корабель безшумно пронизував імлисту атмосферу, поверхня Ра пропала десь далеко внизу, Сонце зменшувалося, угорі чорніло небо. Космоліт вигулькнув із крутих вихорів зеленкуватого газу, його охопила чорна безмір із вогнистим розсипом зір. І хоча діти Землі вже бачили такий краєвид, велич космосу знову захопила їх, змусила завмерти в безмовному зачудуванні.

— Курс — до Сонця, — сказав Рон. — Корабель сам вибирає шлях. Ми спочатку зупинимося на Планеті Вогняних Вихорів. Там зорієнтуємося. А тепер — моя розповідь...

Космоісторія Ра

Життя на Ра виникло давно-давно, ще тоді, коли Сонце було блакитним гігантом. Ближні планети — Меркурій, Земля, Венера — були обпалені жахливими вогняними потоками, на них виникали лише якісь організовані кристалічні структури. А Pa-Юпітер зігрівався вдосталь променями світила, мав безліч органічних форм, які швидко розвивалися і прийшли у своїй еволюції до мислячої істоти — людини.

Минали віки. Над планетою з’явились апарати, що опанували повітряну стихію, у космос вийшли кораблі. Та ось учені-астрономи повідомили, що Сонце готується вибухнути. Лихо було не в тому, що вогняна хвиля вибуху мусила знищити все живе на планеті, — наука і техніка могли зберегти все необхідне в підземних печерах, — загроза йшла з іншого боку. Після космічного вибуху Сонце мало стати жовтим карликом, його енергії вже не вистачило б для Ра — планета замерзне, захолоне.

Так і сталося, як передбачили вчені. Настав критичний час. Сонце почало розширюватися, охоплювало все небо. Люди ховалися в глибині планети. Вихор прокотився в космічну безмір, змів із Ра все живе. Минув час. Учені Ра вийшли на поверхню. Мертва планета була покрита густою імлистою атмосферою. Крига, запустіння, смерть. Сонця не видно було за величезними густими хмарами.

Кораблі Ра вийшли в космос, запрацювали дослідники. Сонце стало маленьким, жовтим, воно вже не могло зігріти планету.

Почалися пошуки виходу. Учені запропонували два проекти. Один — переселення на іншу планету. Обрали Землю — її Сонце добре зігрівало, там можна було створити нову цивілізацію. Інший проект передбачав довголітню перебудову клімату Ра. На це повинні були піти неймовірно великі ресурси, невтомна праця протягом століть, відмова від далеких польотів, від особистого щастя та насолоди, які могла дати розкішна природа нової планети.

Частина людей вирішила переселитися на Землю, вони не вірили в майбутнє Ра. їх не вмовляли. Один із супутників Ра було переведено на орбіту довкола Землі, вн його знаєте як Місяць...

— Як? — скрикнув Славко. — То Місяць — велетенський корабель чи лабораторія?

— Майже так, — кивнув Рон. — І навіть більше. Те небесне тіло потрібне було не лише для переселення, а й для регулювання обертання Землі, для

зміни клімату та ще для деяких експериментів, проякі я не можу казати. Слухайте ж далі...

Переселенцям допомогли посіяти квіткові рослини, дали необхідні апарати, книжки, інформацію. А пізніше сталася катастрофа. У зв’язку з тим, що до Землі наблизилося таке велике тіло, як Місяць, на тій планеті розпочалися геологічні збурення, землетруси, опускання материків. Підземні поштовхи знищили культурні центри наших колоній.

Нащадки Ра втратили високу культуру, науку, зберегли тільки легенди про своє перебування в якомусь чарівному світі, який вони втратили.

Ра не могла їм допомогти. Планета була поглинута небувалою перебудовою, жодний космоліт не виходив за межі атмосфери. Минули віки, і люди вийшли з підземель.

Сконцентрована енергія Сонця знову зігрівала Ра; так розпочалася нова прекрасна спіраль еволюції, яка не закінчилася і досі. А Земля розвивалася незалежно. Там люди забули про своє походження, створили релігійні міфи, довго жили принижено й дико та лише пізніше з мукою і стражданням почали наново відкривати те, що раніше знали їхні предки. (...)

Славко, Ліна й Рон на космольоті вирушають до Планети Квітів.

Чорні їжаки

Рон перевів космоліт на кругову орбіту довкола Планети Квітів. Друзі знайшли її вже на краю сонячної хромосфери. Невелика чорна куля швидко оберталася довкола осі, на ній не видно було ні гір, ні долин.

Корабель став невидимий, він описував спіралі над поверхнею Планети Квітів, увімкнувши всі дослідні прилади.

— Ми побачимо, що тут сталося, — пояснив Рон. — А потім керівний робот підкаже, як діяти...

Після кількох обертів Рон звелів роботу показати на екранах збільшену проекцію того, що пощастило дослідити на планеті. Приголомшені мандрівники побачили лиховісне видовище.

Жителі планети — квітоподібні медузи й актинії — спліталися в концентричні кільця, непорушно лежали під гарячим подихом Сонця. Вони були ліниві, байдужі й, здавалося, цілком знесилені. Та на затемненому боці планети інфрачервоні екрани показали інше життя: там існувала невідома еволюція, представники якої були схожі на потворних чорних їжаків. Вони жваво літали над поверхнею, пересувалися по грунті, щось будували із чорного каменю, проте жодного разу не з’являлися під променями Сонця. Як тільки на обрії загорався світанок, темні потвори підкрадалися до актиній-квіток, оселялися в них і так жили під захистом господарів планети весь день, висмоктуючи ту енергію, яку квіти добули від Сонця для себе.

— Космічні паразити, — гнівно сказав Рон. — Дуже рідкісне явище. Треба актиніям допомогти.

— Як? — скрикнув Славко. — Я зубами готовий роздерти тих піратів!

— Зубами? — усміхнувся Рон. — Чорні їжаки, мабуть, володіють неабиякою силою. Недарма квіти піддалися їм. Космоліт має променевий захист. Планета невелика, і ми спробуємо почистити її!

Корабель пішов на зниження, сів на темному боці планети. Довкола його стін одразу знялася буря, зчинилося справжнє пекло. У стіни вдарила злива фіолетових блискавиць, у сутінках видно було колихання чорних шпичаків, ніби численне військо йшло на штурм фортеці.

— Ну,зачекайте, — пригрозив Рон.

Простір осяявся спалахом сліпучо-блакитної блискавиці. Ряди темних потвор упали, ніби від удару велетенського меча. Могутній промінь космо-льота описав дугу, змітаючи з планети породження темряви та жаху. (...)

Славко з огидою дивився, як під подихом блакитного променя гинули напасники, Ліна скрикувала від жаху, коли чорні їжаки вибухали й спадали темним пилом на поверхню планети.

— Звідки взялися ці страшні створіння? — запитав Славко.

— Інколи матерія творить деградовані форми, — сказав Рон. — Тоді інші цивілізації повинні безжалісно нищити їх. Жалість у таких випадках ні до чого. Таке «життя» поїдає дорогоцінну енергію Всесвіту, руйнує єдність сущого...

Після жорстокого бою корабель сів на освітленому боці. Його оточили квіти-актинії. Вони стали жваві й рухливі. Сплітали довкола корабля живі вінки, літали в просторі, ніби творячи грайливий хоровод.

Славко пильно вдивлявся в жителів планетки, розгублено перезирався з Ліною.

— Це не вони, — сказав він.

— Хто — не вони? — не збагнув Рон.

— Не наші квіти. Не ті, які були в нас.

— Ти напевне знаєш? — розгубився Рон.

— Знаю. Нанті мені показувала Край Казки. Він не такий, як цей. Велика планета, подібна до Землі. Сонце не так близько й не такого кольору. І квіти не такі. Ніжні, тендітні, у кожної — око серед пелюсток. Ніби такий малесенький екран. А в тому оці — видива всякі. Можна так спілкуватися.

— Квіти щасливі, — сказав керівний робот корабля. — Вони вдячні гостям за допомогу. Квіти вже давно кличуть сусідів, але ніхто не прилетів. Ви — перші. Чим вони можуть віддячити друзям?

— Запитай, — озвався Рон, — чи не знають вони ще якоїсь Планети Квітів. Мої товариші шукають такий світ.

— Він ще називається Краєм Казки, — з надією додав Славко.

— Вони знають таку планету, — відповів робот. — Але вона за Сонцем.

— За Сонцем? — скрикнув Славко. — Ліно, ти чуєш? Нанті саме так говорила...

— Що не означає? — здивувався Рон.

— Треба пройти крізь Сонячну Браму, — почулося у відповідь. — Там, у сусідньому гіперпросторі, кружляє Планета Квітів — наших братів. (...). За

отвором Сонця є інший простір, — провадив далі робот. — Такий же безконечний, як і наш. Він ніби є дзеркальним відображенням нашого світу. Там свої зорі, свої планети, своє життя. Там ви відшукаєте Планету Квітів.

— І крізь Сонце можна пролетіти? — занепокоєно запитав Рон.

— Квіти кажуть, що можна. Вони інколи проникають туди. Квіти допоможуть своїм визволителям спорудити надійний захист довкола корабля і пристрій, який змінить знак заряду при переході в інший світ. Квіти кажуть, що герої достойні пройти Сонячним Шляхом!

— Сонячний Шлях! — схвильовано повторив Славко. — Ось розгадка слів, які на прощання мовила Нанті. Тепер я вірю: квіти вказують правильну путь.

— Ми пройдемо Сонячним Шляхом, — твердо запевнив Рон. — Назад не повернемося, доки не відшукаємо Планети Квітів.

Славкові, Ліні й Рокові вдалося подолати тяжку перешкоду — Сонячну Браму, що вела до Планети Квітів.

Пробудження казки

Планета пливла під кораблем, порожня й непривітна. Зеленкувате Сонне освітлювало похмурі гори, велетенські замерзлі моря, укриті кригою річки, неосяжні рівнини, застелені білим сніговим покривалом. Ніде ні душі. Немає дерев. Немає живих істот. Ні птахів, ні людей, ні тварин.

— Невже це Планета Квітів? — сумно запитав Славко. — Де ж вони, як їх знайти?

— Я не помилився, — сказав робот. — Привів корабель так, як звеліли актинії. Ми досягли мети. Може, там, унизу, про щось дізнаємося. (...)

У відчинений люк друзі ступили на поверхню планети. У просторі пливла тиша. Сніг холодно блищав під Сонцем. Славко ступив кілька кроків, печально оглянув далекий обрій.

— Нанті, кохана квітко, — сумовито промовив він. — Якби ти могла почути, то ти б прилетіла. Нанті, моя казкова, де ти? Ми знайшли Край Казки, ми прилетіли!

Ураз щось сталося. Ніби забриніла струна. Блакитне крило майнуло над світом. Засміялося Сонце. У просторі прокотилася ніжна мелодія пісні.

— Ви чули? — вражено запитав Славко. — Ти чула, Ліно?

— Чула, — крізь радісні сльози озвалася дівчинка. — Щось буде. Щось має бути!

Сніг почав танути. Та під ним не було води. Він щезав безслідно, як міраж у пустелі. З-під нього прокльовувалися розмаїті пуп’янки квітів і рослин. (...)

Розкрилися барвисті пелюстки квіток, затріпотіли на вітрі крильцями, піднялися вгору. Почулася гучна музика, наче заграв небесний орган. У тій мелодії шукачі відчули щось знайоме, рідне, невимовно близьке. У свідомості відлунювали радісні слова, що котилися над світом:

— Казка повернулася! Казка воскресла! Браття, прокидайтеся! Казка вос-кресла!

Хвиля щастя захлюпнула шукачів. Вони стояли приголомшені, здивовані, безмовні. Перед ними діялося чудо казки. І вони були його учасниками, творцями.

Сніг щез на рівнині. Ніжна зелень трав і дерев покривала всю планету. А над тими чарівними луками кружляли хмари неймовірно прегарних розмаїтих квітів.

— Ось вона! Ось! — несамовито закричав Славко.

— Хто? — не зрозумів Рон.

— Нанті! Наша подруга! — гукав хлопець радісно та схвильовано. — Нанті! Ти чуєш мене? Нанті?

Велика ніжно-блакитна квітка з трьома пелюстками сіла Славкові на плече, дзвінко засміялася. Розкрилися золотаві тичинки, глибоке мудре око зазирнуло в обличчя хлопця.

— Наша легенда правду сказала, — ніжно озвалася квітка. — Хлопець та дівчинка із Землі пробудять Край Казки. Ти — син казкового народу, Славку! Наша планета шле вам свою ніжність і любов. Славку, Ліно! Ви — теж люди-квіти! Радійте з нами! Казка повернулася!

— Так просто? — вражено прошепотів Славко. — Невже це ми? Що ми зробили?

— Не пожаліли життя заради казки, — відповіла квітка. — І ваша любов перемогла смерть. Сонячний Шлях подолано, Славку! Радійте, друзі — квіти та люди! Прокладено Райдужний Міст. Слухайте, шукачі казки! Не давайте його знову зруйнувати!

Завершення

Корабель повертався на Землю.

Він опускався в атмосферу Землі, подолавши знову важку Сонячну Дорогу. Тепла куля Землі насувалася, уже видно було вогні великих міст на затемненому боці, а на сонячному — блищали озера, багрянцем мерехтіли ліси та сади.

Срібний диск сів на краю лісу. Славко з Ліною вийшли на рідну землю, жадібно вдихнули повітря, напоєне запахом хвої та осінніх луків. Над лісом пливли прозорі тумани, звідкись чувся аромат диму.

— Здрастуй, Земле! — прошепотіла Ліна. Славко мовчки потиснув їй руку.

Позаду них з’явилася постать Рона. Він підняв угору дві руки, вітаючи своїх друзів. Почувся його схвильований голос:

— Не забувайте вашого друга з Ра, чуєте? Коли захочете здійснити казковий подвиг — я прийду! Ми прийдемо! Далекі світи прийдуть на допомогу безстрашним шукачам!

Він зник в отворі люка. Сріблиста чечевиця піднялася вгору, майнула над верховіттями дерев, зникла в небі.

Діти взялися за руки, пішли туди, де видно було червону покрівлю рідної школи. Славко прислухався до неспокійного стукоту серця. Воно співало, раділо, обзивалося: «Земле! Ми повернулися! Ми знову з тобою, ми знову пригортаємося до твого чарівного лона. Прекрасні гості незабаром прийдуть до тебе. Очі квіток заглянуть у душу твою. Хочеш, Земле, стати планетою збратаних людей і квітів? Хочеш?»

Фантастична повість

Фантастична повість — великий за обсягом прозовий твір, у якому завдяки вигаданим, уявим елементам створюється світ, відмінний від реального, наприклад: подорож між планетами на космольоті, переліт героїв через Сонячний Шлях, знешкодження чорних їжаків та ін.

1. Планетою Вогняних Вихорів Рон називає А Землю

Б Венеру В Юпітер Г Меркурій 2

2. Прочитайте уривок із твору.

«Славко прислухався до неспокійного стукоту серця. Воно співало, раділо, обзивалося: “Земле! Ми повернулися! Ми знову з тобою, ми знову пригортаємося до твого чарівного лона’’».

У цих рядках НЕМАЄ А епітета Б гіперболи В персоніфікації Г риторичного звертання

3. Установіть відповідність.

Уривок

Позасюжетний елемент

1 «Блідо-блакитний будинок, зроблений із непрозорого матеріалу, подібного до пластмаси, увесь був обвитий срібнолистим в’юнком із рожевими квітами».

2 «Зеленкувате Сонце освітлювало похмурі гори, велетенські замерзлі моря, укриті кригою річки, неосяжні рівнини, застелені білим сніговим покривалом. Ніде ні душі. Немає дерев».

3 «...середній на зріст хлопець, одягнений у зеленкуваті штани та блакитну безрукавку. Він мав кучеряве ясно-фіолетове волосся і матово-бліде обличчя з рожевими вустами».

А екстер’єр Б інтер’єр В портрет Г пейзаж

4. Опишіть зовнішність і характер Рона. Що в ньому незвичайне?

5. Чи допускаєте ви, що в космоісторії Ра може бути хоча б частка правди? Що ви знаєте про виникнення життя на Землі?

6. Охарактеризуйте Ліну. На підтвердження своїх думок зачитайте відповідні фрагменти повісті.

7. Чи однакові почуття до Ліни й Нанті мав Славко? Обґрунтуйте свою відповідь.

8. Розкажіть, як Рон урятував квіти-актинії від потворних чорних їжаків. У яких літературних творах чи фільмах ви натрапляли на мотив паразитування — живлення чужою енергією? Яку роль відіграє енергія вжитті людини й планети?

9. Доведіть на конкретних уривках із твору, що повість О. Бердника «Хто зважиться — вогняним наречеться» фантастична? Чи можна цей твір назвати пригодницьким? Аргументуйте свою відповідь.

10. Що символізує Край Казки? Чого навчає читача історія Славка Лісового?

11. Які три фрагменти повісті О. Бердника «Хто зважиться — вогняним наречеться» ви б проілюстрували? Коротко опишіть їх.

12. Напишіть вільне есе на тему «Невже Славко Лісовий не має недоліків?».

1. Знайдіть у повісті О. Бердника «Хто зважиться — вогняним наречеться» зав’язку, розвиток подій, кульмінацію, розв’язку. Проілюструйте кожний із цих сюжетних елементів однією подією з твору й запишіть її одним-двома реченнями.

Зав’язка: ....

Розвиток подій: ....

Кульмінація: ....

Розв’язка: ... .

2. Напишіть фанфік’ на тему повісті О. Бердника «Хто зважиться — вогняним наречеться» (1-2 с.).

 

 

 

 

Це матеріал з підручника Українська література 8 клас Авраменко (2021, поглиблений рівень)

 



Попередня сторінка:  Ніна Бічуя - "Шпага Славка Беркути" (чи...
Наступна сторінка:   Володимир Самійленко - "На печі", "Смі...



^