Інформація про новину
  • Переглядів: 140
  • Дата: 4-08-2021, 15:09
4-08-2021, 15:09

Остап Вишня - "Сом", "Відкриття охоти", "Як варити і їсти суп із дикої качки", Бекас (Скорочено)

Категорія: Українська література





Попередня сторінка:  Володимир Самійленко - "На печі", "Смі...
Наступна сторінка:   Валентин Чемерис - "Вітька плюс Галя, а...

 

ОСТАП ВИШНЯ

(справжні ім'я та прізвище Павло Губенко)

(1889-1956)

Український письменник, новеліст, класик сатиричної прози.

Найвідомішітвори: «Вишневі усмішки», «Вишневі усмішки кримські», «Українізуємось», «Вишневі усмішки театральні», «Мисливські усмішки».

Остап Вишня народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва, що на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області). Батьки були простими селянами, про них письменник так писав у гуморесці «Моя автобіографія»\ «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитися Милосердному».

Майбутній письменник навчався в сільській школі, потім — у повітовій. Заповітною мрією хлопця було стати вчителем, проте на здобуття освіти в Глухівській учительській семінарії в родини грошей не було. Тож батько віддав Павла на навчання до військової фельдшерської' школи (м. Київ), оскільки мав пільгу (як колишній солдат) на безкоштовне навчання сина у військовому закладі. 1917 р. юнак вступив до Київського університету на історії ко-філологічний факультет, проте через події громадянської війни змушений був покинути навчання.

П. Губенко поринув у вир київського бурхливого життя: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав із Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, зі св. Софії до “Просвіти”, з “Просвіти” на мітинг, з мітингу на збори, із зборі в у Центральну раду, із Центральної ради на з’їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати... Державний муж, одне слово».

П. Губенко працював перекладачем, був редактором журналу «Червоний перець», виконував обов’язки секретаря в редакції газети «Селянська правда». Саме в ній 1921 р. була надрукована усмішка «Чудака, їй-богу!» під псевдонімом Остап Вишня. Гуморист стає популярним, його твори друкують багато газет і журналів по всій Україні. Пише нариси, фейлетони, створює новий жанр гумористичної прози — усмішки. Протягом 1920-х років із-під пера Остапа Вишні вийшли 23 книжки. Твори гумориста були опубліковані стотисячними накладами — ось чому митця називають «королем українського тиражу».

1933 р„ коли розпочалися масові репресії проти українських митців, Остапа Вишню заарештували. Сміхотворця, якого так любив народ, влада оголосила «ворогом народу». Спочатку митцю присудили розстріл, але згодом найвищу міру покарання замінили па десять років заслання. Письменник відбував термін у селищі Чиб’ю (на півночі Росії). 1943 р. Остап Вишня вийшов на волю. Він видав багато нових творів, працював у журналі «Перець», з 1948 р. вів щоденник, що дістав назву «Думи мої, думи мої...». 1954 р. була опублікована збірка «Мисливські усмішки», що стала однією з найпопулярніших у доробку гумориста.

Остап Вишня помер 28 вересня 1956р., похований ум. Києві на Байковому кладовищі.

ГУМОР ОСТАПА ВИШНІ

«Король українського тиражу» своїм дотепним художнім словом прилучив мільйони людей до читання української літератури. Дослідник творчості Остапа Вишні С. Гал ьченко зауважує: «Для ліквідації неписьменності села усмішки Остапа Вишні зробили не менше, ніж офіційні лікнепи, а міський житель почав говорити мовою Шевченка, що теж мало неабияке значення для здійснення процесу українізації».

За життя гумориста вийшло друком понад 100 збірок з його творами, тематика яких дуже різноманітна. Остап Вишня висміював ледарство, хуліганство, бюрократизм, халтуру, хабарництво, браконьєрство, грубість, легковажність у шлюбі, безвідповідальність у родині. У своїх гуморесках автор зображає життєві явища в добродушному, жартівливому тоні, окремі вади людини піддає легкій, доброзичливій насмішці.

У «Мисливських усмішках» (1954) найповніше виявилася чиста, щедра й весела душа Остапа Вишні. За лукавим, усміхненим образом оповідача стоїть сам автор, який обожнював полювання. Ате він мисливець тієї рідкісної вдачі, який іде на полювання не з метою вбити, а навпаки — уникнути насильства над природою. «Мисливські усмішки» збагачують читача знаннями про природу, у звичайному кленовому листкові «розкривають цілий світ з його радощами й трагізмом, виховують повагу до всього живого на землі, навчають щиро та незрадливо любити свій рідний край з його зелом, птаством і звіриною, з його полями та лісами, з його людьми, добрими душею і чистими помислами»

(Ю. Цеков). Автор-оповідач замислюється над проблемами людини й природи, людини та вічності земного буття. Його погляд на світ визначає тонкий і проникливий ліризм, тому усмішки є поезією в прозі.

У назві збірки автор закарбував винайдений ним же самим літературний

жанр — усмішку. Більшість усмішок (а їх у збірці 26) названо на честь головного героя з природи: «Лисиця», «Ведмідь», «Бекас», «Вовк», «Вальдшнеп», «Перепілка», «Дрохва», «Сом» та ін. Майстерність автора усмішок виявилася передусім у внесенні ліричного забарвлення в гумористичну розповідь.

Теорія літератури

Усмішка

Усмішка — лаконічний гумористичний твір, у якому поєднано жанрові особливості гуморески, анекдоту та фейлетону. Цьому жанру властиві ліризм, дотепність, поєднані з доброзичливим тоном оповіді. В усмішках незримо присутній образ автора — він виникає в ліричних відступах, окремих репліках оповідача. Відомі такі тематичні цикли усмішок Остапа Вишні, як мисливські, київські, кримські, сільські, закордонні та ін.

Фейлетон — невеликий літературно-публіцистичний твір викривального та сатиричного характеру на злободенну тему.

Автор «Мисливських усмішок» — майстер пейзажних картин. Саме з мальовничого пейзажу починається усмішка «Сом»: «Заплаваріпки Осколу ... заросла густими очеретами, кугою', верболозом і густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видно. Шумить заплава в травні та в червні...» Перед читачем постають мальовничі краєвиди Слобожанщини, в авторських інтонаціях відчувається трепетна любов до цього краю, до його краси й до тих, хто населяє Оскіл та його береги: солов’ї, дикі качки, болотяні курочки, лиски та ін. Автор вплітає в цю картину буяння зелені й пташиного торжества та голоси дівчаток із народними піснями «Човник», «Тихо-тихо» та ін.

В усмішці природа ніби ліричне тло, на якому розгортаються події. У першії! історії читачів застерігають від небезпеки, яка чатує на необачних людей: «Трохи ліворуч — велика ковбаня2, ціле просто урвище під зверху тихою

водою... Там так глибоко, що наша дзвіниця пірне! їй-бо, правда ! Пірне із хрестом! Боже борони там купатися! Утягує, углиб утягує: закрутить тебе, завертить, бульк — і немає чоловіка!» Але виявляється, що не ковбаня є найбільшою небезпекою на Осколі, а велетенський сом, який проковтнув гусака... Але якби тільки гусака! Як відомо, рибалки й мисливці — майстри перебільшень, і дід Панько — не виняток. Він далі дивує читача історіями, у які важко повірити, проте робить це так переконливо й майстерно, що мимоволі довіряєш йому. «Героїзм» сома не обмежився гусаком, наступною жертвою став панський собака сетер-гордон Джой. На тверде переконання діда Панька, сомові навіть катер з’їсти під силу, щоправда, він цього не робить,

бо судно надто голосно торохтить: «А якби тихо плив, могло б і катеру те бути, що тому Джоєві!.. Соми — вони такі!»

З наступної історії, яку розповів уже інший рибалка, читач дізнається, що риба сом сильна й могутня. Це було на Дніпрі... Рибалка став свідком того, що величезний сом тягнув проти течії на шаленій швидкості човна з дідком, який заплутався за шворку й не міг відчепитися від човна. Рибалка взявся допомогти бідолашному дідусеві. Довго ще тягав їх сом, аж доки не покинули його сили.

Остання частина усмішки більш реалістична й приземлена, вона нагадує інструкцію про те, як ловити сома. І читач майже вірить у розповідь, якби не нові побрехеньки оповідача: «...у сома в череві знаходили різні цікаві речі: копчену ковбасу, вареного рака й пару цілісіньких шпротів».

Акварельний пейзаж, майстерний діалог, влучні деталі в репліках героїв, гумор, незрима присутність автора з його захопленням природою — усе це ознаки усмішки як літературного жанру, який ще називають поезією в прозі. М. Хвильовий захоплювався ліризмом цих лаконічних історій: «’’Усмішки” Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні...»

СОМ

( Скорочено)

Ви були коли-небудь на річці, на Осколі, що тече Харківщиною нашою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте!

...За славним містом Енськом Оскіл тече повз радгосп, і радгоспівський садок, як то кажуть, купається в річні.

Заплава річки Осколу, де він у ньому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленок», соковитою травою. Як увійдеш — картуза не видно! Шумить заплава в травні та в червні...

Поміж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, покритих густою зеленок» ряскою, лататтям із жовтогарячими квітками-горня-тами на довжелезних зелених батогах!

А скільки там водяних лілій!

Озеречка ті з’єднуються одне з одним вузенькими єриками1, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до іншого.

Дівчатка, було, як сядуть на човник та як поїдуть по тих озеречках і по заводях — цілий човен водяних лілій понаривають та ідуть додому всі в білих вінках, і човник їхній — уже не човник, а ніби величезна, довгаста біла квітка річкою пливе...

Дівчатка їдуть та й співають і «Човника», і «Тихо-тихо», різних чудових пісень дівчатка співають.

«Тихенький вечір на землю спадає», у садку заливаються солов’ї, до Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з річки лунає грайливе «Човник гойдається серед води» або зворушливо-ніжне «Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше...»

Чарівна річка Оскіл...

А скільки там диких качок!

Як, бува, пощастить вам у тих місцях побувати навесні чи влітку, сідайте ви на човен-довбанку й пливіть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше ані плеснуло, ані булькнуло... І вдивляйтеся в очерет. Ви обов’язково побачите, як поміж густим очеретом мелькає голівка чирятка-мами, а навколо неї манісінькі чиряточка, мов мишенята, шмигають...

А далі — он пробирається качка-крижень із криженятами...

А болотяних курочок! Як на путній колгоспній птахофермі курчаток лег-горнят. Тільки дикі курочки не білі, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькі, на довгеньких ноженятах. І ноженятами тими вони бігають по зеленому лататті, як по паркету. Зелене латаття під ними навіть не вгинається — такі вони легесенькі — болотяні курочки...

До плеса чи до озеречка ви підпливайте ще тихше, щоб ані звуку, ані шурхоту. На озерце не випливайте, а зупиніться біля нього й дивіться. Обов’язково побачите або білолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнів, широконосок...

Гуляють качатка, у теплій воді купаючись...

Раптом тривожний мамин голос, тихе — ках! — і каченяток немає! їх як злизало. Вони або пірнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. І не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокійливе — ках! — і знову весела гра — купання серед озеречка.

Чарівні місця на річні, на Осколі...

* * *

Тихо, тихо Оскіл воду несе...

Якраз проти радгоспу річище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи ліворуч — велика ковбаня, ціле просто урвище під зверху тихою водою.

— Там така глибочінь, що й дна не дістанеш! Там ніхто ніколи дна ще не дістав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвіниця пірне! їй-бо, правда! Пірне із хрестом! Отака там глибочінь!

Це так нам дід Панько розповідав.

— Боже вас борони там купатися! Утягує, углиб утягує! Закрутить тебе, завертить, бульк — і немає чоловіка!

— А що ж воно, дідусю, закрутить і завертить? Зверху ж ніби тихо.

— Та воно зверху вроді тихо, а під водою крутить. І крутить, і вертить! Та то ще нічого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, господи, і помилуй! Ще за панів було: сидимо ми з паном отут на березі... Ні, не так: пан сидить отут на березі, а я стою біля пана. Уже сутеніло... Пливуть гуси. Вели

кий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить — ґе-ґе-ґе-ґе! — та по воді крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усі врозтіч! Гусак іце раз — ґе! — та крилами — ляп! — і немає гусака! Пірнув під воду! А на тому місці, де гусак плив, щось як ляпне по воді, ніби чорною лопатою! Лясь! Тільки хвилі водою пішли. Я тільки: «Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорт!» А пан у крик: «Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!» Де там давай, хіба туди ружжо дострелить, на отаку глибочінь?! Про-о-пав гусак! Отакі соми бувають!

— Невже-таки сом гусака ковтнув?

— Не вірите? А ви хіба книжки Сабанєєва не читали? Мені пан її читав.

— А хто такий Сабанєєв?

— А мисливець такий знаменитий колись був і рибалка, що книжки понаписував: і про рибальство, і про полювання, і про мисливських собак. Пан казав, що дуже хороші книжки понаписував Сабанєєв. Професор він був, чи що... Так у тих книжках написано, що колись, було, упіймано сома вагою на 400 кілограмів! Он який сом! 25 пудів сом! Не сом, а корова! Так що ви думаєте, що він гусака не проковтне? Та ви послухайте, щодалі з тим сомом було. Да... Вирішили ми з паном або, вірніше, пан зі мною впіймати того клятого сома! От наказав пан ковалеві зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, приніс до пана. «Ну, Паньку, — пан мене питає, — а чим ми того гака наживляти будемо?» — «Не інакше, — кажу, — папочку, як гусаком. Сом, — кажу, — уже поласував гусячим м’ясом, і на гусака він піде обов’язково!» Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не скажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цілою трохи на вогні підсмажили, — гуска сита була! — та й почепили на гака. Гака того ми прив’язали на два зв’язані налигачі, прип’яли до осокора та пізно ввечері й закинули в Оскіл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночі. Удень сом може вчепитися на гака тільки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскіл і посідали на березі, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Ніч тепла, місячна. Тихо, тихо навкруги. Тільки чути за садком, як Христя, що панські корови пасла, голосно виводить:

Якби ж таки того пана чорти були узяли,

Ми з тобою, мій коханий, не такої б утяли!

Сидимо. Я вроді тої пісні недочуваю, а пан так і зовсім не чує. Тільки й запитав: «Хто воно ото так виводить?» — «Не знаю, — кажу, — пане, то не з наших, то хтось із хутора на село через леваду йде». Сидимо, дрімаємо. Пан налигача в руці тримає. Коли це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне! Ну, тягне з берега у воду, у ковбаню, тягне та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. «Пускайте, — кричу я панові, — налигача до осокора прив’язано! Не відірве! Пускайте!» А пан: «Е, — каже, — пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!» Водимо ми, значить, та й водимо! А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Тихо вроді. А потім знов як мотоне, як мотоне! А потім знову пустить. А ми водимо! Водимо собі та й водимо!

— А далі що? — не витримав я. — Ну, водите, а далі?

— Далі? А далі водимо собі та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Водили ми собі, водили...

— Та швидше, діду! Ну, водили... А витягли ви сома чи не витягли?

— Та витягли. Тільки ж довго, дуже довго водили... Водимо ото собі та й водимо...

— Ну, уже витягли, діду, слава богу! Ну, а далі?..

— Ох, і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як звідси до отієї верби! їй-бо, правда! Учотирьох несли додому! Пудів на п’ять, як не більше! Розчинили. І що б же ви думали, що там у того сома всередині було? У череві?

— Гусак?

— Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!

— А що ж там таке страшне було?

— Було... Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всіх усюдах: і листи скрізь понаписував, і телеграми порозсилав, — немає Джоя...

Заходжу якось я ввечері до пана, а він ходить по кімнаті та аж голосить: «Немає мого дорогого Джоя! Не знайдеться мій дорогий Джой!» — «Як, — питаю я, — не знайдеться?! Адже ж знайшовся!» — кажу. «Як знайшовся! — підскочив пан. — Де ж він?» — «Та Ви ж його, пане, з’їли! У сома всередині самі тільки підпалини та хвоста витягли!»

— Було тоді від пана нам, але було й панові гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколі. Ото, як він купався, сом його й проковтнув.

— А Ви, діду Паньку, часом не той... не бре-бре, що сом собаку проковтнув?

— Не віриш? А от у Сабанєєва в книжці написано, що в Уфимській губернії сом проковтнув ведмедя, який перепливав річку. А ведмідь — це тобі не собака! Отакі соми бувають! А ти не віриш...

— А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?

— Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смієшся? Ти думаєш, що катер для сома розміром завеликий? Є такі соми, що й катера б ковтнули, так бояться.

— А чого вони бояться?

— Торохтить дуже, як річкою пливе. А якби тихо плив, могло б і катеру те бути, що тому Джоєві! І незчувся б, коли в сома в череві опинився б! Соми — вони такі!

* * *

Сом — дуже сильна риба, могутня.

— Одного разу, — розповідав мені один дуже заядлий та дуже справедливий рибалка, — стою на човні з вудками на Дніпрі. Отам,

трохи нижче від Плютів. Тягаю лящі, язі, краснопери. Добре тоді клювало... Коли — гульк — серединою Дніпра мчить проти води човен. Швидко мчить, а мотора не чути. Що, думаю собі, за фокус-мокус: і мотора на човні немає, і вітрил немає, і веслами ніхто не махає, а човен, немов той глісер, мчить. Коли це якраз навпроти мене човен як закрутиться на місці, як завертиться, а потім стриб уперед, а потім знову круть-верть на місці, то ніби пірне, то вирине, то пірне, то вирине — аж ось таки добре пірнув і звідти, із човна, раптом одчайдушний крик: «Рятуйте! Рятуйте!» Тихо... І знову: «Рятуйте! Давай човна!» Я за весла та до човна. На човні переляканий дідок, однією рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду із човна звісилася. «Що таке?» — питаю. — «Сом! Рятуйте!» — «Де сом, який сом?» — «На гаку сом». — «Так одчіпляйте, — кричу, — а то втопить!» — «Зашморгнуло на руці, не відчеплю!» — «Рубайте шворку». — «Немає чим рубати. Підпливайте, може, удвох щось зробимо». — «І давно він Вас возить?» — «З-під Канева мчу!»

Тільки-но я вхопився за дідового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому глісеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити бога, пішов сом понад берегом і я встиг за кущ на березі вхопитися... Смикало воно, смикало — не візьме. Я міцно за кущ держуся, а воно, видно, втомилося... Та де ж не втомитися — проти води стільки ото човна промчати... «Шворка ослабла, слава богу!» — каже дідок. — «Тягніть!» — кажу. — «Не підтягну».

Аж ось і сам сом виринає та перевертається голічерева на воді. Вуса ворушаться, і бульки з рота бульботять. Так ніби каже: «Ох і стомився ж я, товариші рибалки! Дайте відпочити, я вас до Києва довезу!» Витягли ми сома на берег. Я і кажу: «Не вір, бо звір. Бий веслом по голові!» Дід як гагакне сома веслом по голові й промовив: «Амінь!» Показує руку, а вона шворкою ніби аж перерізана в зап’ясті, пальці пухлі та сині-сині... Ну й сом, я вам скажу! Як човен завбільшки... «Та де, — питаю, — воно, оце страховисько, Вас підхопило?» — «Трохи вище від Канева, — відповідає дідок. — Виїхав я на сома оцим човником, пливу собі, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, під човном гак із наживою. Він як ухопить, як смиконе... Ну й пішло! А шворку я петлею за руку запетлював. Як смиконув він зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по мені раки. Утримався все-таки! От халепа! Як же ми тепер додому дістанемося? Не близький світ!»

Сильна, як бачите, риба сом.

* * *

Сом — риба осіла. Живе сом в якійсь одній ковбані й майже ніколи її не кидає. Дорослий сом. Молоді соменки й соменята — ті меткіші, вони бродять по всій річці, на чужі «вулиці» запливають.

Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят...

Найкраще ловиться сом теплими літніми місяцями, уночі. Ловлять сомів вудочками, бере він і на спінінг, а великий — на спеціальні великі гаки.

Чим наживляти гаки на сома? Черв’яками, живцями, жабами, можна чіпляти шматки м’яса і т. д.

На великих сомів на гака, як ви мали нагоду пересвідчитися з нашої розповіді, найкраще чіпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гімалайського ведмедя. На білого ведмедя сом не бере, бо білий ведмідь — звір полярний, а сом любить теплі води й не дуже холодних звірів.

Як ловити сома?

Дуже просто: наживляйте гачка, сидіть і чекайте. Почне клювати — підсікайте. Підсікши — витягайте. Витягли — зразу ж беріть ножа й розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в череві знаходили різні цікаві речі: копчену ковбасу, вареного рака й пару цілісіньких шпротів (...).

Інтересна риба сом!

За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалки-письменники, сом важив до 400 кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Можливо, з розвитком рибальства сом важитиме тонну й ковтатиме симентальських бугаїв і невеличкі буксирні пароплави...

Усе можливо, хоча ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже віримо. Письменникові не до лиця, м’яко кажучи, перебільшувати.

А сома... сома мені самому доводилося бачити такого завбільшки, як комбайн! Тільки трохи довшого.

Це, дорогі наші читачі, серйозно й без жодного перебільшення.

ВІДКРИТТЯ охоти

( Скорочено)

Власне кажучи, щороку відкриття полювання буває двічі: першого серпня — на птицю, а першого листопада — на звіра, але якось уже так утрадиційнилося, що за урочисте, коли хочете, свято мисливці вважають перше відкриття (...).

Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрібничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами...

* * *

Відкриття...

Скільки турбот, хвилювання, нервозності, доки все в тебе буде в порядку: і рушниця, і набої, й одежа, і рюкзак, — одне слово, усе, що потрібно для серйозного, добутливого полювання...

А куди їхати?! А з ким їхати?! Куди їхати?!

Ну, як ви відразу зможете вирішити, куди їхати, коли сьогодні вам кажуть:

— Біля Борисполя, на озерах, качвн тієї, ну, як хмари! Повірите, як випливуть, ну, як тої ряски! Одна одну просто давлять. Оце вчора приїздила звідтам молодиця, так казала, що її свекрові кум його казав, що кумова баба чула від свахи, що та сама бачила, як коноплі мочила, що немає куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?!

— Поїдемо! Тільки в мене набоїв обмаль!

— А навіщо вам багато набоїв! Та там з одного набою торік по 24 качки били. П’ять набоїв — сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазі. Важка птиця: більш як сто двадцять штук не піднесете!

Завтра ви почуєте:

— Куди на відкриття?

— Думаю, до Борисполя.

— До Борисполя? Чого? Хіба на сухому качки плавають?!

— Як «на сухому»?!

— Та там же озера повисихали! Та там за весну й за літо ніхто навіть і не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетіло, було, туди чималенько табунів, покружилися трохи й усі на Носівку! Чули про Носівку?!

— Чув.

— Так там з усього Лівобережжя качки ще навесні позбиралися. Стихійне нещастя: соняшники всі потолочили. А на луках через гнізда трава не виросла: гніздо на гнізді, траві немає де рости, — не знають колгоспники, чим худобу годувати. Ні, коли вже їхати, то тільки в Носівку!

— Ну! Поїдемо в Носівку! (...)

— Та в Носівці самі жаби! Коли вже їхати, щоб із качками бути, так тільки на Яготин. От там качки...

З ким їхати? (...)

...Ну, поїдете ви з Іваном Петровичем...

На зеленому килимі, під задумливою вербою, топитимуться спогади про його знаменитого гордона, — таких псів тепер не буває! — який одного разу став на стойку в густій ліщині на вальдшнепа, та так став, що ніякими свистками, ніякими гудками його не можна було зрушити з тієї стойки, довелося його залишити в лісі, бо настала вже ніч, а обставини змусили Івана Петровича на другий день ранком виїхати з того міста. Повернувся він аж через рік, згадав про пса, пішов у ліс, розшукав ті кущі:

— Дивлюся: стоїть кістяк мого гордона з піднятою правою лапою! От був собака! Мертва стойка! Такого собаки я не бачив! (...)

...Десь оддалік дере деркач, б’є перепел, потім усе затихає, сам кудись провалюєшся і бачиш, що там за столом сидить Джек.

...А як поїдете ви з Петром Івановичем, то він вам розповість, що найбільше любить полювати звіра, а птиця це так тільки, за традицією! Петро Іванович — гончатник... І яка в нього Флейта, як вона ганяє! По два місяці вовка ганяла. А спочатку боялася, перший раз як наткнулася на вовка, вискочила на просіку бліда-бліда, як стінка!

— Чотирнадцять вовків колись за нами із Флейтою гналися!

— Ну, Петре Івановичу! Невже таки чотирнадцять?!

— Факт! Спитайте Флейту! І обидва сірі!

...Пилип Федорович розповість вам про короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву фантастичних вигадок усієї компанії, з якою він завжди полював. Ви дізнаєтеся про зайця, який після бухгалтеро-вого пострілу зі страшним криком «н-н-няв!» вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, і як переляканий бухгалтер кинув рушницю і, приказуючи «да воскреснеть бог», біг три кілометри додому...

— А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив біля телеграфного стовпа, на дорозі, де мав іти той бідолаха-бухгалтер...

— Та й це ще не все! — додасть Пилип Федорович. — Одного разу ми прикололи шпилькою до вбитого зайця папірець із написом: «За що ви мене вбили?!» — та того зайця й посадили під кущем і спрямували на нього короткозорого бухгалтера. — Він — бах! Заєць — беркиць! Підбігає, а там такий на записці заячий докір! Що сміху було! (...)

ЯК ВАРИТИ І ЇСТИ СУП ІЗ ДИКОЇ КАЧКИ

( Скорочено)

М. Т. Рильському

Був такий славнозвісний орнітолог Мензбір, який на підставі багатолітніх спостережень і наукових досліджень остаточно визначив, що дикі качки, крім базару, водяться ще по лугових озерцях, очеретах і тихих-тихих плесах...

Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й натихі-тихі плеса...

Само собою розуміється, що ви берете із собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої та всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятися, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць. (...) їдете ви компанією, тобто колективом, так чоловік із п’ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці. (...)

Дика качка любить убиватися тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнулося з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать...

Це — ввечері...

А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятися.

Звуться ці часи в мисливців «зорьками» — вечірньою і ранковою.

У ці часи ви чуєте й над собою, і перед собою, і за собою, і праворуч, і ліворуч шум — свист качиних крил.

Ви й сюди — бах! І туди — бах! Й отуди — бах!

Ах, незабутні хвилини!

На вечірню зорьку ви спізнилися. Це — обов’язково. Запізнення на вечірню зорьку — це мисливський закон. Виходячи ще з дому, — та що там виходячи! — ви ще напередодні знаєте, що на вечірню зорьку ви обов’язково не встигнете, от через це саме ви в день виїзду на полювання, ще зранку, усе вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, і в час від’їзду ви вибігаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих: «Куди?» — кидаєте: «Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитися!» — і галопом далі. (...)

— Ну що ж, товариші, давайте звечора приготуємося, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушниці й по місцях! (...)

Тут і починається найцікавіший момент качачого полювання. Це коли старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя.

Спільна для всіх мисливських оповідань ознака — це те, що всі вони — факти, що все це насправді було, що: «Розкажу, то не повірите, але це факт!»

Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчисько зорями, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань.

І вільно дихається, і легко дихається...

Поволеньки голос оповідача тихшає, потім якось переривається та зовсім затихає...

Сусід тяжко якось зітхає...

— Про що думаєте, Іване Івановичу?

— Про Америку! Яка все-таки техніка!

«Раннім-рано та ранесенько», ще ледь-ледь починає сіріти, штовх вас у бік:

— Уставайте, уставайте! Час уже!

— Г-г-г! М-м-м!

— Уставайте!

— М-м-м!

— Б-б-бах!

З криком: «Бомбьожка!» — ви зриваєтесь і мчите.

— Куди?! Куди?!

— У бомбосховище!

— Тю, на Вас! То я в крижня гахнув!

— І промазав!

— Ну, ясно, що промажеш, коли Вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!

Почалася ранкова зорька...

Тут уже все залежить од вашого вміння, від майстерства та практики.

Качка, як відомо, птах. Вона — літає.

Як її стріляти?

Дуже просто: цільтесь обов’язково в око. І бахкайте.

Бах! — і в торбу! Бах! — і в торбу. А коли не повезе, тобто коли бах-бах! — і повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в когось із мисливців кілька качок, киньте:

— Карбованців, мабуть, по надцять тепер штука. Бо однаково, коли приїдете додому, члени вашого сімейства спитають вас:

— Дорогі, мабуть, тепер качки?

Ви на це не звертайте уваги й беріться зразу ж готувати янтаревий суп із дикої качки.

Найперше й найголовніше — обскубти качку.

Робити це краще в себе в кабінеті. Щоб не заважало вам уже вискублене пір’я, одчиніть вікна та двері, щоб вітерець був: ви скубнули, вітерець підхопив, і пір’я вам не заважає... І качка обскубана, і кабінет — перина...

Обскубли, тоді вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатий:

— Уже обскуб! Мамо, зваріть супу!

Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:

— Та це ж курка, а не качка!

Вн авторитетно заявіть:

— Це — качка! Тепер усі такі качки пішли. Яровізовані...

— А чому в неї горло перерізане?

— Чому? Чому? Усе вам так ото цікаво знати! Летіла, побачила, що націляюся, виходу на було, узяла й зарізалася. Що ж тут дивного?.. Варіть уже, прошу вас!

Залишається, отже, останнє — їсти суп.

Як його їсти?

Ложкою!

Попоївши, лягайте на канапу й читайте «Записки охотника» І. С. Турге-нєва.

Прекрасна книжка!

БЕКАС

( Скорочено)

Присвячую Г. І. Косарьову

(...) Ясна річ, що бекас — не собака, а птнця, але кожний мисливець знає, що вполювати бекаса без собаки, це все одно, що справляти весілля без музики. (...)

Значить, давайте про ... бекаса.

Бекас — невеличкий болотяний птах, сіренький, з біленьким на пузці пір’ячком, дуже меткий, з дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається із характерним для нього криком (...) І, майте на увазі, бекас — це один із тих небагатьох сортів дичини, яку засмажують разом з уздром, з потрухами: дзьобика його під крильце, трішечки масла — і в піч.

Не дай боже, потім сметанки та, не дай боже, іще чого-небудь, — це така — вам кажу — симфонія, що... давайте зараз же їхати на бекасів...

І знову ж таки: бекас без собаки й не делікатес, і не симфонія, бо без собаки немає бекаса.

Значить, давайте про... собак!

Що таке собака — ви всі знаєте: голова, чотири ноги, хвіст і гавкає. Трохи докладніше про породи мисливських собак і, оскільки йдеться про полювання бекаса, значить, про лягавих собак. (...)

Якої ж породи собаку порадити вам придбати? Такої, яку ви вже придбали або хочете придбати.

Мисливець-початківець, не зв’язаний мисливськими родинними традиціями, придбавши рушницю, шукає собаку. (...)

Які ж ви раді: перший у вашому житті мисливський собака. Ваш! Власний! Пестите ви його, голубите ви його, доглядаєте, як сина, як найдорожче для вас створіння.

Купили ви йому нашийник, купили поводок і через якийсь час ведете до мисливського клубу, у собачу секцію, на експертизу. (...)

— Ну?! — запитуєте. — Песик! Правда, хороший, кровний? Га?

Суворий дядя дивиться на песика довго й уважно, а потім перекидає свій

погляд на вас і байдуже кидає:

— Кундель!

— А мені казали — сетер!

— Значить, сетер-кундель! — кидає дядя. (...)

Перший собака для мисливця-початківця дуже трудний собака. Потім уже буде легше... Потім уже, коли ви познайомитесь і з мисливцями, і з їхніми собаками, коли ви вже знатимете, що був на світі знаменитий Камбіз, чорний пойнтер, і знаменита Алі, лаверак, і знаменитий Джой-гордон, — тоді вже ви придбаєте собі таке цуценя, яке вам більше до вподоби. (...)

Придбали ви чудесне, приміром, пойнтереня. Як його назвати? Безперечно, Джек, або Джой, або Стек! Ніколи в житті не прозивайте його Бровком чи Цяцею (коли вона — сука), чи Терном, боже вас борони: таке ім’я може навіки зіпсувати собаці таланти, хоча б собака був навіть богом.

Привели, чи принесли, чи привезли ви, значить, песика додому.

— Правда, славний песик? — запитуєте ви у своїх домашніх.

Теща ваша, подивившись примруженими очима на вас і на песика, іде до своєї кімнати, нічого не сказавши.

Дружина ваша Люда подивиться спочатку на свою маму, яка воднораз і ваша теща, погладить песика по голові й прокаже:

— Хороший песик? А чумка в нього скоро буде?

— Мабуть, скоро, — відповідаєте ви.

— Хоч би скоріше! Кажуть, що вже як собачка перечумує, то тоді вже не дохне.

— Так, тоді вже не дуже дохне!

— А від чумки дохне?

— Дохне!

— Хоч би скоріше чумка!

— Де ж ми його пристроїмо? — ласкаво запитуєте ви.

І тут чуєте тещину пораду із сильним притиском на шиплячо-свистячі й голосні:

— Двоспальне ліжко, може б, ви йому поставили? А може б, окрему канапу.

— Мамо, — заспокоює дружина, — ну чого ти хвилюєшся? Скоро ж буде чумка!

Починається виховання мисливського собаки, а від виховання залежить усе: і добутливість вашого полювання, і вся краса, і насолода від полювання з мисливською собакою високих кровей. (...)

Джекові скучно за мамою, йому скучно за братиками, за сестричками, — Джек так жалібно-жалібно скавучить.

Теща ваша (...) ласкаво заспокоює Джека:

— Цить! Цить! Здох би ти йому!

У цей час ви кашляєте й кидаєте:

— Джеконько! Спи, голубчику!

І чуєте тещине:

— Спи, песику. Спи, любенький. Навіки засни, собаченько наш хороший (...).

Водити гуляти малесенького чистопорідного песика з п’ятого-шостого поверху разів по п’ять-шість на день — дуже приємне спортивно-гімнастичне заняття.

Зразу так-таки ви беретеся і вчити Джека різних потрібних мисливських штук: іти за ногою, (...) шукати заховану якусь таку річ і т. ін.

Особливо приємно навчати собачку знаходити ваші нічні пантофлі.

Чистої породи песик за 2-3 дні збагне цю науку, а вже за 2-3 тижні біля вашого ліжка лежатимуть усі пантофлі вашої родини й усіх сусідів, що живуть у спільній із вами квартирі.

Веселі часи настають, коли в песика зубки починають прорізатися.

Тоді одного чудового ранку ви прокидаєтеся, бо сильно скавучить собачка й сильно кричить дружина Люда:

— Модельні! Боже мій! Єдині модельні черевики!

— У чім річ? — запитуєте ви.

— Поїв модельні черевики!

— Хто поїв модельні черевики?

— Ваш Джек поїв модельні черевики!

Тижнів на два ви переходите з дружиною на «Ви»...

А ще за кілька часу з поважною вашою тещею припиняються всякі відносини і на «ти», і на «Ви», бо від її улюблених нічних шльопанців залишилися дві недогризені устілки. (...)

Траплятимуться і такі випадки: ви прийдете додому, а з вами не балакає навіть Юрко, ваш коханий синочок.

— Що таке? — запитуєте ви.

Мовчання. Напружена тиша. Тільки все сімейство суворо якось дихає.

— Юрасику, що трапилося?

— Джек вісім котлет з’їв.

А як перед Різдвом така в родині буде ситуація, то почуєте:

— Від індика тільки архирейський носик залишився! (...)

Потім непогано віддати песика для науки досвідченому єгереві.

Єгер — це людина, яка вчить чистопорідних мисливських собак. І зробить із вашого Джека одного у світі. (...)

І от, нарешті, Джек готовий.

Перше з ним самостійне ваше полювання на бекасів.

— Стійка!

— Піль!

Джек кидається, і з-під нього вискакує... здоровенна жаба.

А повернувшись колись із полювання, ви розповідаєте своїм приятелям:

— Посилаю Джека: «Побіжи, пошукай, чи немає на тому болоті бекасів». Джек побіг, метнувся сюди-туди по болоту, бігав, нюхав, прибігає, висолопивши язик.

— Що, — питаю, — немає?

— Немає! — каже.

А бекасів, товариші, треба смажити, не розчиняючи їх, з потрухами, з уздром.

Ах, яка це смачна, благородна, ніжна дичина!

1. Глибину ковбані дід Панько вимірював

А сомом В катером

Б човном Г дзвіницею

2. Максимові Рильському присвячено усмішку А «Сом»

Б «Бекас»

В «Відкриття охоти»

Г «Як варити і їсти суп із дикої качки»

3. Установіть відповідність.

Художній засіб

Приклад

1 риторична фігура

2 порівняння

3 оксиморон

4 гіпербола

А «Та там з одного набою торік по 24 качки били».

Б «Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитися!»

В «/ ноженятами тими вони [дикі курочки. — Авт.] бігають по зеленому лататті, як по паркету».

Г «/ знову ж таки: бекас без собаки й не делікатес, і не симфонія...»

Д «Ви були коли-небудь на річці на Осколі, що те че Харківщиною ?..»

4. Чому Остапа Вишню називають «королем українського тиражу»?

5. Які особливості має усмішка як літературний жанр? Чим вона відрізняється від гуморески?

6. До якого виду комічного — гумору чи сатири — належить усмішка «Сом»?

7. Охарактеризуйте образ оповідача в усмішці «Сом».

8. Яку роль відіграють пейзажі в усмішці «Сом»? Які особливості їхнього зображення?

9. Який трофей із полювання приносить додому герой усмішки «Як варити і їсти суп із дикої качки»? Як це його характеризує?

10. На прикладі усмішки «Відкриття охоти» доведіть, що рисами індивідуального почерку Остапа Вишні є м’який гумор, оптимізм, любов до природи й людини.

11. Поміркуйте, чому «Мисливські усмішки» Остапа Вишні називають ліричними. Аргументуйте свою думку конкретними прикладами з прочитаних творів.

12. Інсценізуйте фрагмент однієї з усмішок Остапа Вишні.

1. Прочитайте усмішку Остапа Вишні «Бекас» і заповніть її літературний паспорт.

2. Підготуйтеся до усного переказу усмішки Остапа Вишні «Як варити і їсти суп із дикої качки».

3. Проілюструйте один із прочитаних творів Остапа Вишні (за бажанням).

 

 

Це матеріал з підручника Українська література 8 клас Авраменко (2021, поглиблений рівень)

 



Попередня сторінка:  Володимир Самійленко - "На печі", "Смі...
Наступна сторінка:   Валентин Чемерис - "Вітька плюс Галя, а...



^