Інформація про новину
  • Переглядів: 18
  • Дата: 21-10-2021, 08:08
21-10-2021, 08:08

1.1. Освітньо-виховний потенціал мистецтва первісного суспільства та стародавніх цивілізацій

Категорія: Методичні матеріали





Попередня сторінка:  Загальна мистецька освіта та поліхудо...
Наступна сторінка:   1.2. Орієнтири мистецької освіти та вих...

 

Коли виникли першоелементи естетичного ставлення людини до світу? Як сформувалася художня свідомість людства і як вона впливала на становлення ідей педагогіки мистецтва?

Естетичні потреби людини починають розвиватися водночас із виникненням первісного суспільства. Цікавою щодо цього є гіпотеза французького філософа Моріса Мерло-Понті, який уважав, що поле мистецьких значень було відкрито тоді, коли людина прийшла у світ. Тобто вічність мистецтва збігається з вічністю втіленого в художні образи людського існування.

На формування духовного світу наших пращурів впливала краса природи й гармонія навколишнього світу, де панували цілісність, пропорційність, багатство звуків і кольорів. Свідомість первісної людини була синкретичною, її складники були злий в єдиному комплексі, а суто естетичні компоненти не диференціювалися із загального контексту світосприйняття і світорозуміння. Про це свідчать, зокрема, численні археологічні знахідки, найдавніші біоантропоморфні зображення в печерах на території сучасної Іспанії або Франц , фольклор та міфологія різних народів ситу.

У надрах архаїчної моделі світу первісного суспільства, коли зароджувалися перш паростки практичної педагогіки як форми передачі соціального, зокрема й естетичного, досвіду, різновиди мистецтва людина не відділяла від повсякденної життєдіяльності. Вони впліталися в матеріально-побутові й ритуально-культові комплекси. Елементи танцю (магічні рухи й хороводи), музики (спів, інструментальна гра), живопису й графіки (наскельні малюнки, зокрема й розфарбовані), скульптури (тотеми, талісмани), зразки декоративно-ужиткового та театрального мистецтва (ляльки, костюми, маски, прикраси) не виокремлювалися, а становили єдине неподільне ціле в обрядах, ритуалах, магічних іграх.

Між ритмами навколишнього світу й ритмічними схемами першоелементів мистецтва (хоровод, мелодія, орнамент тощо) існували глибинні генетичні зв’язки, адже, створюючи мистецькі форми шляхом упорядкування певних елементів, людина «опрацьовувала» системи, що існували в довкіллі. Тому естетична категорія ритму віддзеркалює глибинну єдність природи й людини, науки й мистецтва. Заперечуючи існування меж між матеріальним і духовним, етнокультуролог Дж. Ліндсей стверджував основоположну тезу: «Природний процес та

психічне життя суттєво ідентичні». Він уважав, що з надр примітивного ритуального танку торували шлях пізніші абстраговані форми не лише мистецтва, а й науки.

Ритми серця, зміни дня і ночі чи пір року відігравали важливу роль в усвідомленні ритмічності як міри часу й простору, а потім і як естетичного явища, зокрема у вираженні емоцій за допомогою плескань у долоні чи притупувань, згодом - видобування ритмізованих звучань з різних предметів (праінструментів).

Симптоматично, що деякі форми руху в танці (у його просторовому розгортанні): коло, півколо, ланцюжок, шеренги, спіраль та інші -часто нагадують орнаментальну символіку. В орнаментах різних народів трапляється багато ідентичних мотивів, адже люди намагалися виразити за допомогою графічних символів загальні поняття і явища, як-от: земля і вода, рух і спокій тощо. Так, коло означало сонце, символ життя; спіраль - динамічний рух (вихор); хвиляста лінія - плавний рух (вода, річка, хвилі); пряма горизонтальна - спокій, ламана -протиборство (блискавка).

Синкретизм народиш культури (це стосується і прадавніх слов’ян), цінності якої століттями слугували провідним засобом передач досвіду від покоління до покоління, зокрема й до виникнення школи, генетично споріднені із синкретизмом дитячої гри (Й. Гейзінґа). Народна гра - яскравий і неперевершений зразок синкретизму художнього та утилітарного, приклад природної інтеграції аудіальних, візуальних і синтетичних мистецтв. Виховну ефективність цього синкретизму доведено багатовіковим існуванням етнопедагогіки.

Відомо, що в стародавніх календарних обрядах наших пращурів брали участь дати, які виконували ритуальні дії, пісні-ігри з хороводами й рухами, що інколи відтворювали певні господарські процеси. Це була справжня школа поліхудожнього виховання. Фольклорні традиції - родинні й суспільні - ставали підґрунтям соціалізації дитини, її залучення до загальної та художньо' культури.

У стародавньому мистецтві існувала єдина знакова система: на кар-тинах-написах у печерах, на вазах тощо зображення орієнтувалися як на глядача, так і на читача, тобто їхні позиції не були розділені. Цікавий феномен давніх наскельних малюнків - муралів - об’ємного та пофарбованого зображення, у якому втілено ілюзію танцювального руху. Цей приклад природного синкретизму первісного мистецтва, зумовленого ритуальною майєю, ґрунтується на тріаді «скульптура -печерний живопис - танок».

Отже, устремління людини до впорядкованості світу та виявлення співпричетності різних естетичних явищ на основі асоціативного мислення розпочалося із часів виникнення прамистецтва, синкретизм якого зумовлював поліхудожній характер освітньо-виховного впливу на особистість.

Теоретичне осмислення культурних явищ у контексті проблеми синтезу мистецтв і поліхудожнього виховання розпочалося у філософії, яка виникла майже одночасно (IV-VI ст. до н. е.) у давніх цивілізаціях - індійській, китайській, грецькій - з притаманним їм міфологічним мисленням. Міф - зручний мовний конструкт для символічно

го вираження зв’язків між феноменами світу, які ззовні ніби й не пов’язані між собою. Це стихійна матриця народної фантазії й водночас перша форма естетичного виховання.

Аналізуючи філософсько-естетичні погляди мислителів Стародавнього Сходу, спостерігаємо, що представники різних народів розкривають спільні й відмінні аспекти в трактуванні мистецтва та його виховного потенціалу.

В індійській філософсько-естетичній думці, для якої характерне космологічне розуміння мистецтва, особливого значення набуває вчення про естетичні емоції як формотворчий універсальний принцип художності. Воно сягає корінням у науку про театр, де емоція була організаційним чинником форми вистави загалом і дай актора (його жестів, інтонацій) зокрема. Індійські філософи виокремлювали центральну естетичну категорію раса (що буквально означає «смак») -емоційно-естетичні переживання, які виникають під впливом поезії, музики, танцю і пов’язані з певними життєвими емоціями.


 

У трактаті Бгарати «Ґіталанкара» (І ст. до н. е.) виділено дев’ять раса: здивування, любов, героїзм, відраза, гнів, сміх, страх, співчуття, умиротворення; усі разом вони охоплювали духовний світ людини. (У деяких джерелах згадується лише вісім раса, без останньої - умиротворення, яку вважали притаманною не всім, а лише обраним.) Поняття «раса» виконувало роль своєрідної емоційної домінанти: воно поширювалося на музику (використовувалося для характеристики ступенів звукоряду, ладів, мелодійних моделей) та образотворчі мистецтва - живопис, скульптуру. Кожний із семи музичних тонів розглядався як носій певного емоційного смислу, кожному з них відповідав символічний кольоровий аналог, а також голос тварини (павич, бик, козел, кроншнеп, зозуля, кінь, слон), небесне тіло Сонячної системи (Сатурн, Венера, Місяць, Сонце, Меркурій, Юпітер, Марс), знак зодіаку (Водолій, Терези, Риба, Лев, Діва, Стрілець, Скорпіон) тощо.

 

В єдності вербальної, пластичної та музичної інтонацій, притаманній індійському мистецтву на всіх етапах його історичного розвитку, специфічним є те, що слово - носій знання, а звук - емоції. Отримання естетичної насолоди забезпечує саме емоція, виражена різними засобами, зокрема рухопластичними (семантика образу-жесту). Органічна єдність музики, танцю і драми дістала спеціальну назву «сангіт» - своєрідний поліхудожній феномен національної культури.


 

Музику індуси розглядали як поєднання співу, гри на музичних інструментах і танцю, які також пов’язувалися з театром. Звернімо увагу на специфічну властивість давньої індійської культури - синестезію чуттів, пов’язаних із зором і слухом. Ідеться про так зване кольорове сприймання музики. Музичні тони мали чітко визначений колір, становили своєрідну кольорову гаму; між двома типами сприймання - візуальним і слуховим - існувала кореляційна залежність. Кожна із семи свар (звуків гами - до, ре, мі, фа, соль, ля, сі) відповідала певному кольору-образу: блідо-рожевому (колір пелюстків лотоса), жовто-зеленому (колір папуги), золотому, кольору жасмину, чорному, яскраво-жовтому, а останній - сьомий - символізував синтез усіх кольорів.

Індійській виховній системі притаманна єдність естетичного та етичного. Звук розглядався як енергія космосу, а ритм - основа розвитку Всесвіту. Зміна поз і жестів індійських традиційних танців -мудра - подібна до класифікації поз, розроблених для скульптури. Показовим щодо цього є образ Шиви Натараджі, що в танці втілює велич і безкінечність усесвітнього руху.

В індійському мистецтві ніщо не існує випадково, усі деталі мають свій духовний зміст, сповнений глибокого космічного символізму. Бог Шива - владика танцю, зображувався у вогняній арці, що символізує руйнування ілюзорного світу та створення нового циклу життя. Музика викликає транс, танець - екстаз ритмічного руху. Це акт творіння, що народжує божественну енергію.

 

У Шиви чотири руки, жест кожної з них має сенс, світоглядно-виховні значення. Дві нижні руки завмерли в мудрах (жести рук). Права, навколо якої звивається кобра, показує заступницький жест, що означає захист від зла й невігластва, безстрашність і спокій. Ліва вказує на підняту ногу, що спирається на спину демона Апасмара; це символізує перемогу над невіглаством, спасіння від ілюзорного сприйняття реальності.

 

Верхня права рука тримає маленький барабанчик у формі пісочного годинника - символ космічного ритму й звуку, а на долоні іншої верхньої руки палає вогник.

 

Натараджа втілює радість життя, грацію та гармонію. Великий французький скульптор Оґюст Роден уважав, що Шива Натараджа - найгеніальніша скульптура, яку створила людина.

 

У найдавніших цивілізаціях Месопотамії та Єгипту акцентувалося планетарне число сім. Отож виникла семиструнна арфа, згодом з’являлися навіть ансамблі, що складалися із семи арфістів і семи флейтистів. «Напевно, існувало якесь магічне уявлення про музику, за яким кожна нота мала певне космічне значення», - так уважає Дж. Ліндсей.

У царських гробницях м. Ур (Межиріччя) археологи віднайшли дерев’яні арфи з резонатором у вигляд майстерно виконаної позолоченої голови бика. Це рідкісний зразок поліхудожнього підходу давніх майстрів. Корпус музичного інструмента нагадує скульптуру тварини, зі спини якої ніби виростають струни. Не менш оригінальна й перламутрова інкрустація емалі, що прикрашає інструмент.

Аналогічні інтерпретації генетичної спорідненості явищ природи й мистецтва спостерігаємо в китайській філософії. Так, слово «юе» (музика) у Китаї, як і в деяких інших східних країнах, є поняттям, яке об’єднує поезію, танці, живопис, гравюру, архітектуру, а також церемоніал, полювання та сервірування столу. Цей терши означає «радість», тобто все те, що дає людині насолоду. У конфуціанському трактаті «Юе цзі» («Записки про музику») викладено концепцію мистецтва через діалоги з Конфуцієм. Читач трактату зможе відкрити для себе музику як дивовижний світ, який виявляється набагато ближче до нас, ніж нам це іноді здається. Педагогічним лейтмотивом трактату можна вважати фразу «всі музичні звуки народжуються в людському серці».

Китайці вважали, що «музика - це гармонія неба і землі». Розуміння гармонії полягало в співзвуччі протилежностей -голосів інь та ян. Якщо для єгиптян та індійців символічним, сакральним було число сім, то для китайців магічним стало число п’ять. Ноти пентатонного звукоряду (гун, шан, цзюе, чжі, юй) становили «прекрасне ціле» з п’яти кольорів: жовтого, білого, зеленого, червоного, чорного. Вони відповідали п’яти першоелементам (дерево, метал, вогонь, вода, земля), п’яти планетам (Сатурн, Вене-ра, Юпітер, Марс, Меркурій), п’яти явищам природи (втер, холод, спека, світло, дощ), п’яти частинам світу (центр, захід, схід, північ, південь). Усе це врівноважувалося музикою, яка ще й гармонізувала з п’ятьма чеснотами: людяністю, справедливістю, вихованістю, передбачливістю і щирістю.

Освітньо-виховне значення мали погляди учнів і послідовників Конфуція щодо детальної розробки символіки, притаманної східному світобаченню. Наприклад, поліхудожні ідеї щодо «кольорового бачення» музики: тони забарвлювалися в певні кольори не за зовнішньою формальною ознакою, а за реальним емоційно-психологічним сприйманням. Попри всю «наївність» цих міфологічних уявлень, вони тонко вловлювали універсальні закономірності, що існували між видами мистецтва.

На витоки ідей поліхудожнього виховання натрапляємо в артефактах культури античної цивілізації. У Стародавній Греції формується космологічна концепція світосприйняття, згідно з якою Всесвіт побудовано за законами гармонії, доцільності й краси. Водночас знач на увага приділялася вдосконаленню людини: різнобічний розвиток особистості передбачав долучення до вищих наукових і мистецьких досягнень.

Грецькі мислителі обґрунтували поняття калокагатїі - єдності добра й краси, трактували її як гармонію зовнішнього та внутрішнього в людині. Пояснюючи значення цього складного терміна - «прекрас

но-добре», Олексій Лосєв застосовні аналогію з міфологічним образом кентавра, народженого чудернацькою фантазією греків. Кентаврів нерідко зображали на античних вазах і рельєфах, у скульптурі й живописі, як, наприклад, легендарного Хірона в рол педагога, який навчає Ахілла грати на лірі.

Серед характерних ознак грецького світогляду - космологізм, який зумовив формування естетичних поглядів. Чимало авторів трактатів були переконані в тому, що числами й звуками можна виразити красу та гармонію Всесвіту. Аналогічно за допомогою чисел осмислювалося уявлення про ритміку як співмірний рух.

У мистецтві, як і в усьому довкіллі, греки шукали універсальні закони гармонії, узагальнюючи факти з різних наук: фізики, ботаніки, зоології. Символіка кольорів поєднувалася з першоелементами, першостихіями, небесними тілами (наприклад, Сонце - жовте, Місяць - білий, Марс - червоний, Меркурій - блакитний, Венера -зелена, Юпітер - помаранчевий, Сатурн - чорний).

З античних міфів ми дізнаємося про уявлення греків щодо видів мистецтва, які поділяли на «божественні» та «низькі» (міф про Арахну), про музичні інструменти: флейту Пана (міф про Пана й Сірінґу), ліру (міф про Орфея). Міф про прекрасного Аполлона - бога сонця, світла, гармонії та краси, символом якого була ліра (кіфара), - свідчить, що в ті далекі часи види мистецтва сприймали в багатоманітності та єдності. З огляду на сучасні міжгалузеві інтеграційні процеси в освіті заслуговує на увагу також ідея зв’язку мистецтва з наукою. Як відомо, грецькі музи були покровительками таких галузей:

 

Кліо - історії,

Талія - комедії,

Мельпомена - трагедії,

Евтерпа - ліричної поезії,

Ерато - любовної лірики,

Терпсихора - танців,

Полігімнія - гімнів,

Каліопа - епічної поезії,

Ураніл - астрономії.

 

Нагадаємо, що дев’ять муз - це результат пізньої міфотворчості. Спочатку була одна-єдина Муза (богиня наук і мистецтв, про яку згадується в першій пісні «Одіссеї» Гомера). Потім - три, лише пізніше їх стало дев’ять (історію та астрономію відносили до мистецтв). Отже, як бачимо, поступово посилювалася диференціація галузей, що врешті-решт зруйнувала природний синкретизм і цілісність античної художньої картини світу.

Як естетика зв’язку між числом і звучанням вплинула на становлення педагогічних поглядав? Як будувалася система загальної освіти в Стародавній Греції? Яке місце в ній посідало мистецтво?

Після домашнього виховання хлопчики із семи років починали вчитися в нижчій школі, де вони опановували грамоту, музику, арифметику, іноді - малювання. Ці предмети поглиблювалися на другому рівні в граматичній школі й доповнювалися основами астрономії та філософії. Завершувалася загальна освіта в гімназії, де викладалися риторика, етика, логіка, географія, гімнастика.

Заняття гімнастикою супроводжувалися звучанням авлоса, музика мала імпровізаційний характер, часом спеціально створювалася для пластичних ритмічних вправ. На багатьох давньогрецьких вазах, тематика яких пов’язана з гімнастикою, можна побачити зображення музиканта з авлосом. Отже, зароджуються і набувають розвитку педагогічні ідеї не лише єдності наук і мистецтв, а й інтеграції музичного та фізичного виховання.

Найбільше прославилася Платонова академія в Афінах, яка проіснувала понад тисячу років, і Лікей, який заснував Арістотель.

Видатні античні філософи Сократ, Піфагор, Платон, Арістотель та інші залишили світові безцінні думки щодо науки та мистецтва, освіти й виховання. Культ гармонії і безмежна віра в число переплелись у світогляді вчених, які понад усе шанували впорядкованість світу. Це позначилося і на теоріях музики, і на концепціях сприймання кольорів.

Філософ, математик, астроном і теоретик музики Піфагор (бл. 570-490 рр. до н. е.) та його численні послідовники проповідували гармонію сфер - учення, що пояснювало музично-математичний устрій космосу. Піфагор був абсолютно впевнений, що «земна» музика є проявом «космічної» музики, тому звучання піднесеної «людсько'» музики здатне створювати такий самий гармонійний порядок у внутрішньому світі людини, який «світова» музика створює в просторі Всесвіту завдяки руху небесних світил.

Аналогічних поглядав на глибинну природу музики дотримувалися й інші відомі мислителі античності від Платона до Арістотеля.

Платон (бл. 427-347 рр. до н. е.) надавав великого значення вихованню, уважаючи, що слід забезпечити «для тіла гімнастику, а для душ музику». У молода роки він захоплювався живописом і поезією, створював дифірамби, епіграми, трагедії. Платон перший описав ідею «небесно гармонії» у вигляді октави звуків небесних тіл: Сатурн, Юпітер, Марс, Меркурій, Венера, Сонце, Місяць (від високого до низького тонів). Звуки, які народжують зірки під час свого руху, в античному світі оставлялися зі струнами дари або кіфари.

На знаменитій фресці Рафаеля не всі 50 фігур можна точно ідентифікувати. У центр зображено Платона та Арістотеля, яких неважко впізнати за назвами книжок у руках. Піфагора, який пише математичні формули гармонії сфер, художник розташував під статуєю Аполлона.

У вченні Арістотеля (384-322 рр. до н. е.) - кульмінації античної філософії - своєрідно відобразилась естетика космосу, який побачили очі людини. У трактаті «Поетика» філософ класифікував мистецтво на роди й жанри, закликав до узагальнення художнього досвіду та його передач в процесі навчання та виховання. Створений в Афінах лікей він очолював 12 років. На думку мислителя, фізична та естетична

культура майбутнього громадянина були однаково цінні, адже «виховання тіла сприяло вихованню духу».

Бюст Арістотеля. Римська копія грецького бронзового оригіналу Лісіппа. Після 330 р. до н. е.

У творах «Топіка» й «Трактат про душу» Арістотель зробив спробу порівняти світлі й темні тони у звуках і барвах. За Арістотелем, пропорційність - основа прекрасного. Учений намагався побудувати шкалу із семи кольорів, аналогічну до музичиш октави. З тих часів збереглися спільні для теорії музики та коло-

ристики терміни «тон», «хроматичний», «гармонія». Арістотель уважав, що музика здатна впливати на етичний бік душ, тому її потрібно додати до предметів, які виховують молодь.

У давньогрецькій естетиці синтез мистецтв яскраво й самобутньо виявився в театр, де тісно взаємодіяли мистецтво слова та хоровий спів, що супроводжував (коментував) театральну даю. Актор мусив уміти співати й танцювати, досконало володати мистецтвом пантоміми.

Порівняння особливостей мови різних видав мистецтва: музичного, образотворчого, хореографічного тощо - в античній філософії здійснювалося через естетичну категорію ритму. У трактаті «10 книг про архітектуру» (єдина праця з античної архітектури, що дійшла до нас) Вітрувій виокремлю основні категорії цього виду мистецтва. Він зупиняється детально на понятті «співмірність» і проводить аналогію між пропорціями тіла людини та евритмією (хоча в останній термін автор укладає нетрадиційний зміст і розуміє його як суб’єктивний момент сприйняття).

В античній системі виховання важливу роль відігравали не тільки й не стільки автономні мистецтва, скільки триєдність поезії, музики, танцю. Під навчанням музики малося на увазі залучення до всіх «мусичних» мистецтв - до «мистецтва муз». Слово осмислювало потік музичного руху, а танок перекладав його на мову, наближену до візуального мистецтва.

Основи риторики як науки про мистецтво красномовства заклав Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н. е.) - перший оратор античного Риму. У десяти тезах він сконцентрував своє розуміння мистецтва слова. Суть його поглядав полягала в необхідності володати філософською освітою, науковим знанням, зокрема історією, щоб впливати на душу людини словом, «заспокоювати або збуджувати душі слухачів». Оратор повинен удосконалювати пам’ять - «скарб усіх знань» - і володати трьома стилями мови (простим, що служить тільки для переконання, середнім - ще й для втіхи слухача, високим, щоб хвилювати й захоплювати публіку), а також риторичною технікою та акторською майстерністю (жести, звук і тон голосу, вираз обличчя, ритм, жарт). Новаторство Цицерона в тому, що він привніс у мову поетичну художність й аргументував універсальне значення ритму, уважаючи, що «приємність ритмів» так само важлива, як і приємність слів, що ритм збагачує «фігури думки». Ідеї Цицерона, що синтезували елементи словесності й театру, не втратили актуальності й у наш час. Вони сприяли формуванню теорії акторсько’ майстерності, технологій не лише театрально, а й педагогічної діяльності, насамперед у галузі мистецької освіти (фундаментальні пращ українського філософа й педагога Івана Зязюна).

Резюмуючи, зазначимо, що в кожній з великих цивілізацій минулого простежуються специфічні риси й певні спільні ознаки, детерміновані основоположними принципами світосприйняття людини. Завдяки цілісному міфологічному баченню феноменів мистецтва мислителі Стародавнього світу наголошували на глибинній естетичній спорідненості, взаємоузгодженості його видав через емоцію, синестезію, уяв-

лення про гармонію Всесвіту й космічні ритми. Аспект поліхудожньо-го виховання особистості став кроком уперед, як порівняти з первісною фольклорно-мистецькою педагогікою. Далекоглядність цих ідей і низки відповідних понять: «калокагатія», «мімесис» (наслідування дійсності в мистецтві), «катарсис» (внутрішнє очищення через емоцію) - спричинила їхній довготривалий вплив на подальшу еволюцію естетичних і педагогічних поглядав, зокрема й у цариш пошуку художніх універсалій.

 

 

 

Це матеріал з посібника "Методика навчання інтегрованого курсу “Мистецтво” у 3-4 класах" Масол

 



Попередня сторінка:  Загальна мистецька освіта та поліхудо...
Наступна сторінка:   1.2. Орієнтири мистецької освіти та вих...



^