Інформація про новину
  • Переглядів: 773
  • Дата: 25-11-2021, 10:19
25-11-2021, 10:19

1.1. Історія дослідження емоційного інтелекту

Категорія: Методичні матеріали





Попередня сторінка:  Посібник "Освітній простір учня почат...
Наступна сторінка:   1.2. Сутність емоційного інтелекту та й...

Розділ 1.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ЕМОЦІЙНОГО ІНТЕЛЕКТУ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

 

Керуйте своїми почуттями, поки Ваші почуття не почали керувати Вами.

Публіус Сірус, римський поет, І ст. до н.е.

Історичні передумови виникнення теорії емоційного інтелекту7.

Психоемоційна сфера цікавіша людство здавна, що відображено у міфології, релігійних ученнях про духовний світ, філософських трактатах про людину та її довколишнє середовище, а надалі — й у психологічних дослідженнях про почуттєве самовираження особистості, у натуралістів — про роль та значення емоцій для безпеки життєдіяльності.

Зокрема, ще античні філософи виокремлювали емоції як особливу царину психічного життя, хоча вплив емоцій на поведінку людини тлумачили по-різному. Демокріт і Епікур визнавали взаємозв’язок між емоціями й поведінкою, зазначали, що почуття задоволення та незадоволення регулюють поведінку людини. Натомість Платон та його послідовники вважали, що все розумне є добре, а все емоційне — погане, тому розум має панувати над пристрастями. Не заперечуючи наявність почуттів, розглядали їх виникнення як вияв інтелектуальної насолоди у відповідь на пізнання істини, а тим часом афективну поведінку ніяк не пов’язували з інтелектуальними емоціями. Арістотель зазначав, що емоції настільки сильно можуть впливати на стан людини, що та відчуває величезне задоволення або страждання, втрачаючи здатність до міркувань. Відтак, на думку філософа, такі сильні емоції, як страх і гнів, повинні керуватися розумом та відповідати етичним нормам поведінки в суспільстві.

Арістотель виокремлював шість базових емоцій: радість, здивування, сум, гнів, страх і огиду. Наголошував, що емоційні переживання є результатом інтелектуального аналізу суб’єктивного сприйняття причини виникнення почуття. Він першим визначив чинники, що спричиняють гнів. До них, на думку філософа, належить реальне та уявне виявлення неповаги, а також помилкове тлумачення поведінки. Арістотель зазначав, що на виникнення емоцій впливає не лише розум, а

й емоційний стан, сприяючи появі відповідних суджень, які можуть відповідати диісності або ні. Відтак закликав до помірного вияву емоцій, керуючись для цього розумом.

Натомість філософи стоїцизму, на відміну від Арістотеля, розглядали емоції як джерело всіх людських нещасть, тому закликали керуватися лише «вищим розумом», оскільки емоції виникають через помилкові судження.

В епоху Просвітництва (друга половина XVII-XVIII ст.) й у наступному столітті філософи і надалі не поєднували почуття та розум у пізнанні дійсності, а чітко їх протиставляли: емпірики вважали, що лише чуттєвий досвід слугує єдиним джерелом істини, а раціоналісти були переконані, що єдиними критеріями пізнання істини є логіка й розум. І ті, й ті вважали інтелект та почуття окремими ділянками досвіду, але відзначали взаємозв’язок між ними. Натомість саме ірраціоналісти досліджували емоційно-моральні засади налагодження міжособистісних стосунків, що й можна вважати теоретичним підгрунтям для визначення в подальшому такого компонента емоційного інтелекту, як міжособистісна взаємодія.

Раціоналістичний погляд на інтелект, що домінує над почуттями, протягом дуже тривалого часу, охопно з XX століттям, переважав у філософії та психології, що проявилося в низькій культурі емоцій та інтелектуальному характері європейської культури загалом, оскільки основну увагу під час навчання й виховання приділяли знанням і розвитку когнітивних здібностей, а вияви власних емоцій сприймали як недоліки виховання, низький рівень інтелектуального розвитку.

На думку філософа-просвітника Ж.-Ж. Руссо, освіта не повинна обмежуватися логікою та розумом, вона має бути природною і керуватися емоціями. Ідеї Руссо справили великий вплив на представників романтизму, у тому числі українських, які захоплено вивчали й відтворювали в мистецьких творах світ емоцій та природи, багатство емоційних переживань людини.

Раціоналістичну концепцію вчені поступово переосмислювали під впливом емпірігчних наукових досліджень. Чарльз Дарвін, англійський науковець, який створив теорію еволюції і запропонував принципи природного відбору, досліджуючи емоції в людей та тварин, дійшов висновку, що зовнішній вияв приємних і неприємних емоцій та вміння їх розуміти є важливими чинниками виживання й адаптації в середовищі, а основна функція емоцій у життєдіяльності організму — пристосувальна, тобто в еволюції тварин та людини емоції сприяли

удосконаленню форм пристосування до зовнішніх умов, відтак уміння виявляти і сприймати емоції тісно пов’язане з пізнавальними здібностями.

Історія становлення уявлень про емоційний інтелект у зарубіжній науці. Грунтуючись на таких висновках, психологи почали розглядати емоції та почуття як продукт розумових процесів, інтелектуального сприйняття; визнали й підтвердили факт наявності закономірного зв’язку між мисленнєвими та емоційними процесами, що й заклало підґрунтя для розвитку теорії емоційного інтелекту, яка мала на меті дослідити емоційне життя людини й пояснити його негативні прояви в суспільному середовищі.

Цивілізаційний поступ оголив та підсилив суспільні проблеми, зумовлені емоційною нестриманістю людини, що призводить до ворожнечі, агресії, воєн, самознищення. Відтак філософи, психологи і педагоги почали активно досліджувати умови та способи розвитку емоційного інтелекту, поєднання емоційного й раціонального в процесі навчання і виховання.

Спочатку, у першій половині XX століття, дослідження емоцій та інтелекту були відносно відокремленими: інтелект розглядали тільки в когнітивному аспекті, а емоції — як негативний чинник, що впливає на логіку прийняття правильного рішення. Зокрема австрійський психолог і невролог 3. Фройд розглядав емоції як потенційні джерела розладів неурівноваженої особистості, натомість визнавав емоції спонукальною силою в психічному житті людини.

Не відходячи від традиційних поглядів, Е. Торндайк, американський психолог і педагог, у 1920 році, досліджуючи вміння підпорядковувати власні емоції завданням комфортного співіснування в суспільстві, визнав наявність «соціального інтелекту» в межах IQ, що визначив як здатність до прогнозування міжособистісних стосунків та мудрих учинків в спілкуванні з людьми і висловив припущення, що така здатність має вагоме значення для побудови успішної життєвої траєкторії. Натомість у 1960-і роки цей показник було вилучено з переліку компонентів загального інтелекту.

Ідею щодо необхідності дослідження соціального поводження усвідомили багато дослідників, а питання про природу соціального інтелекту й методи його вимірювання стало актуальним.

Так, американський професор психології Р. Стернберг за допомогою емпіричних досліджень довів, що соціальний інтелект відрізняється від академічних здібностей і відіграє роль найважливішої передумови успішної практичної діяльності людини.

У 1937 році американський психолог Г. Олпорт розширив уявлення про соціальний інтелект, означив його як соціальний дар правильно та швидко оцінювати людей, прогнозувати й забезпечувати адекватне пристосування в міжособистісних взаємодіях. Провідним чинником розвитку соціального інтелекту науковець уважав не глибину розуміння стосунків і ситуації, а соціальне пристосування.

Особливості дослідження емоційності, характерні для вітчизняних науковців. Не залишилися осторонь обговорення проблеми взаємозв’язку раціонального й чуттєвого вітчизняні науковці. Український педагог Г. Ващенко зазначав, що розумові та емоційні процеси тісно пов’язані між собою, адже неможливо розвивати інтелект, не впливаючи на почуття дітей. Педагог радив пов’язувати процес емоційного виховання з розвитком волі й характеру, оскільки розсудливість, принциповість, стриманість, уміння володіти собою й не піддаватися випадковим емоціям — ознаки гармонійно розвиненої особистості, у якій інтелект і почуття працюють у єдності [10].

Науковці Л. Виготський та його послідовники О. Леонтьєв, С. Рубінштейн, О. Тихомиров окремо від західної психологічної школи дійшли у 1930-ті роки висновку про динамічну смислову єдність афективних та інтелектуальних процесів, що виявляється в динамічному взаємозв’язку і взаємовпливі згаданих аспектів психіки на всіх ступенях розвитку людини, оскільки мислення — це завжди єдність емоційного й раціонального, а кожному ступеню розвитку мислення відповідає певний ступінь розвитку емоцій. Уже згаданий Л. Виготський навіть увів термін «смислове переживання» на позначення стану людини, обумовленого переживаннями, та пов’язаного з цим учинку, адже іноді емоції можуть повністю блокувати мислення, мовлення, а без участі емоційної сфери не відбудеться жоден психічний процес, діяльність людини загалом [13]. Учений С. Тихомиров відстоював думку про те, що емоційна регуляція й активізація розумової діяльності є необхідними передумовами продуктивної інтелектуальної праці, та виокремлював емоційне мислення в самостійний різновид інтелекту [87].

Усесвітньо відомий українській педагог В. Сухомлішський також наголошував на необхідності розвивати емоційну культуру як один із провідних елементів всебічного розвитку особистості. Емоційну, або психічну, культуру педагог характеризував як сплав думок, відчуттів, сприйняттів, емоціїі, ідей, що дає людині змогу спрішмати навколишній світ у всьому його духовному і матеріальному багатстві, формувати поважне ставлення до людей, нетерпимість до зла, керувати своїми емоціями та правильно їх проявляти, постійно намагатися вдосконалювати власний емоційний досвід [76].

Відтак проблеми розвитку особистості в радянськіїі, у тому числі українській, психології і педагогіці розглядали в закономірному зв’язку емоцій та інтелекту.

Виокремлення емоційного інтелекту7 як складової загального інтелекту7. Від 1970-х років у центрі уваги психологів-дослідників перебувала проблема взаємодії і взаємовпливу емоцій та

розумових здібностей. Було висловлено припущення щодо наявності так званого «когнітивного кола», котре об’єднує настрій і судження та містить низку різних видів мислення як складників загального інтелекту. Емоції почали розглядати як одну з підсистем свідомості, що виконує пізнавальну функцію і передує когнітивним процесам. У результаті вивчення здатності до емоційної саморегуляції було зроблено висновок про те, що негативні емоції спричиняють негативні думки, які підсилюють емоційні переживання, а позитивні емоції стимулюють виникнення позитивних думок.

У 1983 році Г. Гарднер, американський психолог з питань розвитку, у праці «Межі розуму: теорія множинного інтелекту», розробляючи ідею щодо багатофакторного впливу на інтелектуальну поведінку людини, увів поняття «множинні інтелекти», серед яких назвав вербальній, логіко-математичний, просторовий, кінестетичний, музичний та емоційний. Кожен із них, за переконанням ученого, відіграє важливу роль у забезпеченні успішної життєдіяльності особистості, що було революційним твердженням для традиційної психології. У межах емоційного інтелекту науковець виокремлював два його підвиди: міжособистісний інтелект як здатність розуміти наміри, мотиви і бажання інших людей, їхні емоції, настрої — для успішної взаємодії з ними в суспільстві, а також внутрішньоособистісний інтелект як здатність зрозуміти себе, оцінити свої почуття, страхи й мотиви, уміння мотивувати себе на активну діяльність, ефективне функціонування в житті для досягнення успіху [98].

Наприкінці XX століття було оприлюднено дві фундаментальні праці, що актуалізували проблему розвитку емоційного інтелекту, починаючи з дітей шкільного віку. Так, у 1990 році побачила світ наукова публікація за результатами емпіричного дослідження американських соціальних психологів П. Селовея та Дж. Меєра «Емоційний інтелект», а в 1995 році видано книгу Д. Ґоулмана «Емоційний інтелект. Чому він може значити більше, ніж IQ». Для вимірювання рівня розвитку емоційного інтелекту Р. Бар-Он увів поняття «емоційний коефіцієнт» (Emotional Quotient), що було позначено, за аналогією до розумового інтелекту, (Intelligence Quotient, IQ) як EQ.

Науковці П. Селовей та Дж. Меєр розглядали емоційний інтелект як форму соціального інтелекту, що допомагає розпізнавати почуття та емоції, власні й інших людей, для подальшого налагодження ефективної співпраці. За результатами їхнього дослідження, особистості з високим рівнем розуміння емоцій, що виражалося в здатності ідентифікувати та визначати власний настрій, швидше відновлювали свій нормальний емоційний стан, а ті, хто міг точно сприймати й розуміти емоції інших, ефективніше розбудовували та підтримували соціальні мережі [100].

Нейропсихолог Д. Ґоулман засумнівався в закономірності щодо безпосередньої взаємозалежності між високими показниками розумового інтелекту та

успішністю людини в бізнесі, оскільки результати емпіричних досліджень засвідчили, що академічна успішність і високі результати навчання не обов’язково впливають на кар’єрне зростання, створення та збереження міцних сімейних стосунків і соціальних зв’язків. Відтак розкрив психофізіологічну природу емоційного інтелекту людини, подаючи його як емоційну систему безпеки, якою можна керувати, створюючи баланс між емоційним та раціональним; увів і наповнив практичним змістом такі поняття, як мистецтво соціальної взаємодії, емоційна грамотність та безграмотність, емоційне навчання [17].

Усвідомити свій поганий настрій — означає бажання позбутися його. Таке усвідомлення відрізняється від зусиль, які ми докладаємо, щоб утриматися від дій під впливом емоційного імпульсу. Наказуючи: «Перестань зараз же!» — дитині, чий гнів змусив її вдарити товариша, ми можемо зупинити дію, але не гнів — він і далі кипітиме всередині. Думки дитини все ще будуть зосереджені на тому, що спровокувало сутичку, і сам гнів нікуди не зникне. Самоусвідомлення має потужніший вплив на сильні та неприємні почуття, як зазначив Д. Ґоулман.

На початку XXI ст. почала активно розвиватися позитивна, або популярна, психологія, що досліджує засади виникнення та існування відчуття щастя в людини; лідером таких напрацювань є Д. Ґоулман. Однак і академічна психологія також визнає важливість дослідження цього феномену, що має високий пояснювальній та прогностичний потенціал для пізнання поведінки й подальшого життя особистості. Відтак інтерес до теорії емоційного інтелекту почав швидко зростати. Автори популярної літератури по-різному визначають емоційний інтелект, розкривають методики його швидкого розвитку, висвітлюють роль цього інтелекту для безсумнівного успіху в житті. Зарубіжні та вітчизняні науковці наполегливо досліджують особливості цього наукового феномену в людей різного віку й різних професій та шукають способи його розвитку й вимірювання, пропонують варіанти удосконалення загальної концепції та структури емоційного інтелекту. Результати цих досліджень висвітлюють у наукових працях і науково-популярних виданнях, за результатами яких створюють рекомендації, програми й тренінги з його розвитку.

Наразі глибокі та системні дослідження емоційного інтелекту ще попереду.

Людина вже не вичерпується визначенням homo sapiens, бо воно абсолютизує ознаку володіння розумом. А це не тільки обмежує людяність самою лише характеристикою інтелектуально розвиненої особи, а й затьмарює необхідність поєднання у визначенні людини розумового та морального як альтернативи машинному інтелекту.

М.Бердяєв

 

Це матеріал з посібника "Теорія і практика формування емоційного інтелекту в учнів початкової школи" Т. Котик

 




Попередня сторінка:  Посібник "Освітній простір учня почат...
Наступна сторінка:   1.2. Сутність емоційного інтелекту та й...



^