Пріоритетом вітчизняної освіти має стати людиновимірність освітянського процесу як альтернатива раціонально орієнтованій освіті

в її класичному варіанті.

В. Кремень

Еволюція методів навчання у зв’язку з реформуванням освіти.

Реформування й модернізація шкільної освіти упродовж останніх десятиріч, зміни в меті, завданнях та змісті навчання обумовили відповідні трансформації також у системі методів та прийомів навчання.

Зміни відбушіся передусім у розумінні поняття «метод». Так, його у 1970-х рр. розглядали як спосіб, за допомогою котрого педагог, спираючись на свідомість дітей, передає їм знання, розвиває мислення, формує навички, уміння і водночас виховує певне ставлення до навколишнього світу, тобто учня розглядали тільки як об’єкт впливу педагога. Відповідно здшснювали і класифікацію методів, яка

відображала їхню внутрішню сутність: виокремлювали методи повідомлення знань і методи їх закріплення, надаючи перевагу активізації розумової діяльності. Самі методи було зорієнтовано переважно на активну мовленнєву діяльність вчителя, а не учня.

Таке розуміння поняття «метод» суперечило трактуванню його у світовій дидактиці, де все більше спиралися на концепцію активності у навчанні, відповідно до якої зміші, що відбуваються в особистості під впливом навчання, залежать передусім від активності учнів.

У пошуках розв’язання цієї проблеми науковці у 1980-х рр. пройшли через спробу подати метод як шлях або засіб, що відображало поширене в дидактиці соціалістичних країн трактування методу. Натомість розглядати метод як шлях — означає брати до уваги хід викладання як реалізацію концептуального напряму в навчанні, тобто це широке розуміння поняття «метод», яке не можна також ототожнювати із засобом, оскільки вони відіграють різну роль у процесі навчання: засіб може бути складовою методу, але впливає на характер методу не засіб, а спосіб діяльності педагога й учня.

У 1980-х роках у загальній дидактиці сформувалася тенденція розглядати процес навчання як цілеспрямовано організовану, взаємопов’язану діяльність викладання й учіння, відтак і в шкільній педагогіці перейшли до трактування терміна «метод навчання» як взаємодії педагога та дитини.

Означена тенденція розглядати й будувати процес навчання в тісному взаємозв’язку викладання й учіння знайшла реальне втілення лише в 1990-ті роки, що було зафіксовано у визначенні поняття «методи навчання», котрі тлумачили як способи спільної діяльності педагога й учнів, спрямовані на виконання навчальних завдань.

Виклики часу в сучасному світі зумовили розроблення в Україні Концептуальних засад реформування початкової освіти, що мала забезпечити успішність дитини в навчанні, у взаєминах з іншими людьми, у подальшому професійному житті. Відтак виникла необхідність підібрати, створити такі способи взаємодії вчителя та учнів, що забезпечили б реалізацію загального спрямування змісту освіти на формування високорозвиненої успішної особистості й щасливої людини. Оскільки, як з’ясувалося, за успішність людини в житті найбільше відповідає емоційний інтелект, особливості якого дослідили й описали психологи та фізіолопі, відбулася інтеграція міжнаукового знання в аспекті становлення і розвитку емоційного інтелекту із проникненням у педагогіку невластивих для неї методів його формування — психологічних і терапевтичних. Теоретики і практики почали добирати, апробовувати й застосовувати в освітньому процесі такі методи, як арттерапія, казкотерапія, кольоротерапія, музикотерапія, танцотерапія, методи релаксації, психогімнастику, техніки саморегуляції, зняття емоційної напруги, практики дихальні й адекватного вираження почуттів тощо. Таке широке залучення до освітнього процесу нетрадиційних методів навчання, зосередженість науковців і

практиків різних галузей на досягненні спільного результату засвідчило важливість, актуальність проблеми формування емоційного інтелекту та нагальність потреби її розв’язання для сучасного суспільства.

Розглянемо докладніше нетрадиційні для початкової школи методи формування емоційного інтелекту молодших школярів.

Методи розвитку емоційного інтелекту⁷. Можна дискутувати щодо доцільності застосування того чи того нетрадиційного для початкової школи методу формування емоційного інтелекту, натомість їх різноманіття та дієвість може задовольнити різні уподобання та потреби в розвитку компонентів емоційного інтелекту. Головна мета їх використання — змінити в учнів ставлення до себе і світу й сформувати якісні позитивні зміни в стосунках із самим собою та іншими людьми.

Арттерапія. Це метод впливу на емоційний стан дитини за допомогою художньої творчості. Основна мета застосування цього методу — гармонізація розвитку особистості через формування здатності до самовираження й самопізнання. Для цього можна використовувати або готові високохудожні твори, під впливом яких відчувається високий рівень переживань, або самостійну творчість учнів. Молодшим школярам більше подобається самостійно створювати «роботи-шедеври», що, зазвичай, і використовують у роботі в початковій школі. Така арт-терапевтична діяльність передбачає творче самовираження за допомогою різних видів мистецтва: живопису, малюнка, ліплення, музики, театру та різноманітних видів творчої ручної роботи з різними матеріалами. Образи художньої творчості, що їх створюють діти, відображають усі види підсвідомих процесів, у тому числі страхи, внутрішні конфлікти, негативні спогади, жахливі сновидіння тощо. На відміну від рефлексії, що потребує словесного вираження своїх емоцій та почуттів, дитина в експресивній формі, мовою символів виражає приховані, пригнічені переживання, вішлескує їх, дає вихід агресії у соціально прийнятному вигляді, що допомагає звільнитися від негативного досвіду.

Завдяки мобілізації творчого потенціалу дитина стає активнішою, долає апатію, отримує яскраві емоції у вигляді насолоди від творчості, що й задовольняє потребу в самоактуалізації, задіює внутрішні механізми саморегуляції та зцілення.

Діалог з учителем під час або після закінчення творчої роботи допомагає усвідомити власний внутрішній світ, вербалізувати емоції та почуття, налаштуватися на контакт з іншою людиною, досягти стану внутрішнього спокою. Так поступово розвивається здатність до саморегуляції емоційного стану.

За допомогою арттерапії відбувається дослідження емоцій та почуттів, підвищення самооцінки, налаштування на позитивний емоційний стан, покращення самоусвідомлення. Найважливіша вимога до використання арттерапевтичного методу — схвалення й прийняття усіх продуктів творчої діяльності незалежно від їх змісту, форми чи якості виконання.

Наведемо приклади використання ізотерапії як складової арттерапії в роботі з учнями на уроках і в позаурочний час.

Вправа «Пляма страху» за допомогою прийомів малювання показує можливість керування емоцією страху. Діти малюють пляму страху, старанно виписуючи її форму та розміри, а потім пробують змінити її так, щоб вона стала смішною, і роблять з нею все, що заманеться: розмальовують, домальовують, замальовують та обов’язково обґрунтовують, чому пляма страху стала смішною, наводячи якомога більше аргументів. Починають так: «Мій страх такий смішний, бо...».

Казкотерапія — це метод, спрямований на розвиток творчого мислення, уяви, позитивної комунікації, соціальної чутливості. Він навчає школярів шукати оптимальні, нехай і нестандартні, але соціально позитивні виходи із складних життєвих ситуації!, готує нервову систему до напружених емоційних ситуацій, символічного переживання стресів та свідомого активного запобігання ним. На події в казках молодші школярі реагують дуже емоційно, що виражається в активній комунікації.

Текст і образи казок мають викликати в учнів асоціації з власним життям і скласти основу для зацікавленого їх обговорення, що переросте у визначення цінностей поведінки будь-якої людини та оцінювання вчинків у категоріях «добре-погано».

Як будь-які казки, арттерапевтична казка може бути про тварин, побутового або чарівного спрямування. Вона не повинна містити прямого повчання, а події в ній мають розвиватися логічно, послідовно, що допоможе засвоїти причиново-наслідкові зв’язки, наявні у реальному світі. У розвитку казкового сюжету повинні бути ситуації та проблеми, відомі кожній дитині: непорозуміння з батьками й однолітками, надання допомоги або утримання від неї, боротьба добра зі злом, втрата друзів або неможливість їх знайти, дружба та підступність, виникнення перешкод їх подолання тощо, але все це повинно бути оповите ореолом таємничості. Ім’я і точне місце перебування казкового героя не треба конкретизувати, що допоможе дитині легше уявити себе на його місці й стати учасником події!. Не завжди казка закінчується добре: так, скажімо, Колобка з’їла хитра і підступна Лисиця. Натомість казки, що їх створюють учні, мають закінчуватися добре завдяки тому, що діти змінять героїв на добріших, сильніших, мудріших, зрозумівши, що для досягнення успіху потрібно змінюватися.

Наведемо приклад складання такої казки.

Спочатку, як у всіх казках, необхідно описати героя та умови його життя, використовуючи традиційні для цього жанру фрази «Жили-були...», «Одного разу...», «За синіші морями та високими горами...» тощо. На тлі спокійного життя герой стикається з проблемою, що часто виникає й у молодших школярів: «Раптом...», «Несподівано...», «Одного разу...». Таких випробувань і перешкод на шляху героя учні можуть вигадати кілька відповідно до свого досвіду і розказати,

чим це може загрожувати герою: «Через це...». У кульмінації казки герой, звісно ж, розв’язує проблему. У який саме спосіб він це робить і що за це отримує — підказують учні: якщо герой чинить неправильно, то обов’язково повинен бути за це якось покараний, а якщо з гідністю витримує всі випробування і стає переможцем, то одержує винагороду — відповідно до ціннісних орієнтації! учнів. Мораль казки учні виводять самостійно за незначною підказкою вчителя: «Який урок виніс герой із такої складної ситуації? Що повинен змінити у своіїї поведінці?» або «Завдяки чому герой зміг подолати всі перешкоди і перемогти? Чого ми маємо навчитися в нього?». За результатами обговорення казки учні її доповнюють або змінюють окремі фрагменти, кінцівку, вводять додаткових персонажів-помічників чи злочинців, яких герой, усвідомивши свої помилки, обов’язково перемагає. Переписуючи казку, учень добирає варіант, що найбільше відповідає його внутрішньому стану, й знаходить такий поворот подій, який допомагає йому звільнитися від внутрішньої напруги. Тому переписування казки має бути індивідуальною і самостійною роботою кожного учня зокрема.

Метод казкотерапії стане в пригоді й на уроках мовно-літературної освітньої галузі під час ознайомлення з новою казкою, в якій учитель може запропонувати змінити героїв або риси їхнього характеру, обставини чи послідовність подій, додати ситуації, які вони самі пережили і придумати, як герой діятиме за таких обставин тощо. Під час аналізу казки — авторської чи тієї, яку вже змінили учні, необхідно отримати від учнів пояснення того, що стоїть за кожною казковою ситуацією, побудовою сюжету та поведінкою персонажів. До прикладу, бесіда може передбачати такі запитання для роздумів чи пошуку відповідей у тексті казки:

- Добре подумайте і скажіть, про що розповідає казка.

- Який персонаж казки найбільше сподобався і чому?

- Чому герой поводиться себе? Що могло стати прігчиною цього?

- Чи він міг вчинити інакше і як від цього змінилося б його життя, що він відчував би?

- Хто йому прийшов/не прийшов на допомогу і чому він це зробив?

Учням можна запропонувати переказувати казку від першої особи, тобто від імені персонажа, якого кожен учень обере для себе самостійно. Це не обов’язково має бути головний герой або персонаж саме цієї казки: можна спробувати розповісти про події від імені персонажа-спостерігача з іншої казки.

Під час драматизації або інсценування казки за допомогою ляльок учні вчаться співвідносити слова персонажів з їхніми діями, підлаштовуючи свої рухи під поведінку ляльки, що дає змогу через ляльку виявляти ті емоції, які в повсякденні не завжди можна проявити.

Казка формує уявлення або нагадує про важливі соціальні норми життя та моральні засади взаємодії з людьми, уточнює уявлення про добре й погане, надає можливість розрядити свої страхи, робить емоційний світ гнучким і насиченим.

Лялькотерапія. Цей метод використовують або самостійно, або як допоміжний до казкотерапії. Він передбачає уособлення казкового героя, з яким ідентифікує себе дитина. Мета лялькотерапії — поліпшення соціальної адаптації, звільнення від страхів, підготовка до розв’язання міжособистісного чи внутрішньоособистісного конфлікту, розвиток саморефлексії, самосвідомості й самоконтролю. За допомогою ляльки розігрують типові конфліктні ситуації із життя дитини, варіанти взаємодії з однолітками, батьками. Персоніфікуючи ляльку, дитина усвідомлює причиново-наслідкові зв’язки між своїми діями та діями ляльки, починає відчувати відповідальність за свої дії, виявляє через ляльку ті емоції, які в реальному житті не дозволяє собі виявляти.

Надзвичайно важливо в цьому методі, щоб ляльку самостійно, без допомоги виготовив той учень, який з нею працюватиме, тому використовують найпростіші варіанти ляльок: ляльки-маріонетки, ляльки-мотанки, пальчикові, тіньові, мотузкові, площинні, ляльки-рукавички, ляльки-костюми. Головне, щоб у ляльки була голова, можливо, навіть без обличчя, бо це дасть змогу фантазувати щодо її настрою, емоцій під час роботи з нею.

Лялька-маріонетка складається з голови та вільного крою сукеночки з рукавами. Головою і руками ляльки керують за допомогою мотузок.

Пальчикові ляльки дуже прості: складаються з кульки від тенісного м’яча або картонних циліндрів, на яких зображені обличчя, що одягають на середній палець — це голова ляльки, а два сусідніх пальці — це її руки.

Тіньові ляльки виготовляють із темного паперу і проектують їх тіньовий силует на екран за допомогою ламші.

Мотузкові ляльки плетуть за допомогою вузликів з мотузки так, щоб можна було окреслити силует дитини, яка нею працюватиме. Голову ляльки за петельку кріплять за ґудзик сорочки, а руки — за пальці рук дитини, що дає їй змогу імітувати рухи ляльки за допомогою власних рухів.

Ляльки-рукавички — це звичайні рукавички, в яких на вказівному пальці зображують облігччя.

Керування лялькою, яка оживає від рухів дитини, допомагає коригувати власні рухи, щоб зробити поведінку ляльки максимально виразною відповідно до ситуації сюжету.

На першому занятті відбувається самостійне виготовлення ляльки — це найважливіший етап, у який дитина вкладає свої емоції, передбачає її образ, характер. Лялька народжується в руках дитини і стає її частинкою. Якщо це позитивний персонаж — дитина із задоволенням залишить її собі надовго і лялька стане оберегом, талісманом. Якщо ж персонаж негативний і дитина вклала у його виготовлення свої біль, страхи, негативні переживання, то з такою лялькою краще розпрощатися після закінчення вистави, знищивши разом з нею і страхи.

На наступному занятті дитина вчиться працювати з лялькою та проводять церемонію її оживлення.

Відтак учні створюють міні-спектаклі, розповідають казки за допомогою ляльок, виконують складні сюжетні завдання вчителя тощо.

Кольоротерапія. Кожен колір випромінює притаманну лише йому енергію, що впливає на емоції та відчуття людини. І хоча енергетичний аспект впливу кольору на центральну нервову систему людини ще недостатньо досліджений, натомість синдром «кольорового голодування» відомий здавна, що в дітей виявляється у затримці інтелектуального розвитку. Також експериментально доведено, що сила впливу кольоротерапії залежить від насиченості кольору та його кількості, періоду дії, особливостей нервової системи, віку, статі людини. Отже, кольоротерапія передбачає цілеспрямований вплив на самопочуття дитини за допомогою кольору, що спроможний допомогти розв’язати проблему.

Для ефективного використання цього методу необхідно знати, як той чи той колір діє на людину (див. табл. 4.1).

Таблиця 4.1

Вплив кольорів на самопочуття людини

Колір	Вплив кольору на емоції, настрій	Оздоровлювальний ефект	Особливості використання
Червоний, колір лідера	Збуджує, стимулює до активності, творчості; тривала дія кольору перезбуджує	Має розігрівальну дію, зміцнює серце і систему кровообігу; активізує роботу печінки та підвищує гемоглобін	У спортзалі, де потрібна недовготривала активність
Оранжевий, сонячний	Підвищує настрій, стимулює робочу активність, сприяє виходу з депресії	Профілактика захворювань мозку; допомагає лікувати астму, бронхіт, залози і легені, інфекційні хвороби; покращує апетит	Оформити зону для активної пізнавальної діяльності
Жовтій, сонячний	Покращує настрій, збуджує, попереджає депресію, стимулює пізнання, дарує натхнення, допомагає сконцентрувати увагу, сприяє запам ’яговуванню	Позитивно впливає на нервову систему і внутрішні органи; заспокоює селезінку, активізує лімфосистему, допомагає одужати печінці	Зробиш яскраві плями в інтер'єрі, використовувати обмежено
Зеленіш, природної гармонії	Релаксувальннй, заспокійливій	Сильний антнстрес; заспокоює нерви, усуває втому, відновлює рівновагу між печінкою і селезінкою.	Світло-зелені парти, зелена дошка

Продовження табл. 4.1

Колір	Вплив кольору на емоції, настрій	Оздоровлювальний ефект	Особливості використання
		регенерує м’язи та сполучну тканину, корисний для очей, зору
Голубий, небесгаш	Г асить емоції, усуває страх, тривогу	Знижує серцебиття, тиск, температуру, допомагає лікувати горло і нежить, пригнічує апетит	Для приміщень, де жарко і галасливо
Синій, спокою	Гальмівннй вплив на будь-яку активність, релаксуючнй, заспокійливий; але довгочасна дія призводить до депресії.	Зменшує запалення, лікує очі, вуха, легені, ніс, нежить, безсоння, головні болі, корисніш при опіках та підвищеній температурі	Куточок усамітнення
Фіолетовій	Знімає напругу, нервове перезбудження, сприяє концентрації уваги	Стимулює діяльність селезінки, розслаблює, знімає біль, підгримує лімфоснстему	Біля класної дошки
Бшгіі, відсутність кольору	Потреба захиститися, приховати емоції		Куточок усамітнення
Чоршгіі, депресивний			В оформленні інтер'єру не використовують

Молодші школярі знають і використовують переважно 5-6 кольорів, що свідчить про нормальний середній емоційний розвиток дитини, тим часом використання 1-2 кольорів свідчить про негативний емоційний стан. Учні, які використовують широку кольорову палітру, є емоційнішими натурами. Так, синій колір у роботі учня засвідчує тривогу, червоний вказує на панування агресивних емоцій, чорним кольором дитина позначає свій депресивний стан. Малювання простим олівцем сповіщає про відсутність у житті дитини яскравих емоцій.

У педагогічному процесі за допомогою кольорів діагностують психічний стан дитини; використовують енергетігчні можливості кольору в оформленні школи і класів, а реабілітаційні можливості — у профілактиці захворювань та оздоровленні учнів.

Для емоційної реабілітації за допомогою кольорів використовують такі прийоми уявної роботи з кольором: «опромінювання», «купання», «одягання»,

«візуалізація», «вдихання», «занурювання», «розфарбовування себе», що поєднують із вербальним самонавіюванням.

Наведемо приклади таких вправ.

«Малюємо себе». Вправу використовують для розвитку особистої емоційної сфери учня, для формування усвідомлення себе як індивідуальності. Під час вправи учні малюють різними кольорами себе тепер і себе в минулому, обговорюють з учителем деталі малюнків, різницю між образами, з’ясовують, що подобається і що хоче змінити дитина в собі.

«Мої друзі». Вправа для діагностування та з’ясування проблем у міжособистісних стосунках дитини. Під час вправи учні зображують своїх друзів різними кольорами й у різному вигляді: тварин, квітів, дерев. Під час обговорення малюнків з’ясовують ставлення дитини до кожного з намальованих персонажів.

«Кольоровий день». Колір використовують для підняття настрою, розвитку творчої уяви і фантазії. Певному кольору присвячують увесь день у школі: з ним та його особливостями ознайомлюються, використовують різні предмети такого кольору: граються іграшками, будують споруди, малюють, створюють кольорові фантастичні оповідання або казки. Наприкінці дня розповідають про свій настрій, емоції, планують наступний кольоровий або різнокольоровий день.

Музикотерапію як метод формування емоційного інтелекту в початковій школі використовують у двох напрямах:

- прослуховування музичних творів, музикування з учнями як основний чинник впливу;

- музичний супровід як доповнення до інших методів для підвищення їх ефективності.

Дослідження фізіологів засвідчили вплив музики на емоційний та фізичний стан людини за вібраційно-резонансним принципом; довели, що нервова і м’язова системи мають здатність реагувати на інтонацію музики, засвоювати музичні ритми,

пришвидшуючи чи сповільнюючи серцеві скорочення, дихання, а відтак підвищуючи або понижуючи тиск; змінюються тонус м’язів, рухова активність, що відповідно впливає на емоційний стан людини. Якщо вібрації музики збігаються з вібраціями, природними біоритмами організму, — це діє на загальний стан і самопочуття людини позитивно. Якщо ж навпаки — не відповідає природним індивідуальним біоритмам організму, то така музика пріпнічує людину, викликає дисбаланс, що негативно впливає на психоемоційний стан. Природним біоритмам людини найбільше відповідає народна і класична музика. Вона сприяє позитивному настрою, покращує пам’ять, допомагає зосередитися, тому її доцільно

використовувати в освітньому процесі. З-поміж музичних інструментів найбільше впливає на емоційний стан людини здиіснює органна музика.

Добираючи музичні твори для слухання, слід ураховувати, що мінорні тональності дають депресивний ефект, швидкі пульсувальні ритми діють збудливо і викликають негативні емоції, м’які ритми заспокоюють, дисонанси — збуджують, консонанси — заспокоюють. Класичні музичні твори у мажорній тональності («Ода радості» Л. Бетховена, «Угорський танець» II. Брамса та інші) відтворюють емоційний стан щасливої людини й налаштовують на такі відчуття слухачів.

За допомогою музикотерапії реалізують такі завдання з розвитку емоційного інтелекту:

- визначення емоцій, що асоціюються з музикою;

- встановлення та підтримання взаєморозуміння й довіри,

- налагодження міжособистісних контактів;

- емоційне піднесення через співпереживання та співчуття;

- заспокоєння, зниження нервово-психічної та емоційної напруги.

За допомогою музикотерапії учнів учать розпізнавати емоції. Для цього школярі співвідносять картки настрою (картинки облич дітей з мімікою радості, смутку, гніву, подиву, уваги тощо) з настроєм музігчної п’єси, вчаться описувати почуття від контрастних музичних творів, використовуючи слова на позначення емоцій, написані на картках настрою.

Для налагодження міжособистісних стосунків використовують музикотерапію в поєднанні з комунікативними завданнями, тобто учні слухають спеціально підібрані музичні твори, а потім обговорюють свої переживання, думки, фантазії, асоціації, що виникали під час прослуховування .

На одному занятті доцільно використовувати не менше трьох творів або їх фрагментів тривалістю кожного до п’яти хвилин. Перший твір для прослуховування пропонують зазвичай спокійний, що задає тон усьому заняттю, налаштовуючи на спокійне обговорення емоційного стану, своїх відчуттів. Наступний твір несе зміну настрою. Він є більш драматичним, динамічним, напруженим. Мета його прослуховування — викликати яскраві емоції, спогади з власного життя, для обговорення яких приділяють часу більше, ніж після першого твору. Останній твір для прослуховування на занятті має бути або спокійний, релаксувальніш, або бадьоріш, енергійний, що заряджає оптимізмом, бажанням діяти.

Для активізації процесу обговорення доцільно пропонувати учням цікаві творчі завдання, до прикладу:

- доберіть для свого друга трек, музика якого найбільше відповідає його характеру;

- створіть за допомогою фрагментів музичних творів власний емоційний портрет;

- розкажіть про свій стан після прослуховування музики за допомогою вибраних інструментів (електроклавесин, барабан, дзвіночки, склянки з водою, пляшки з піском чи камінчиками тощо);

- створіть діалог із товаришем за допомогою шумових інструментів, а потім розкажіть, про що кожен з вас спілкувався;

- поспілкуйтеся з товаришем за допомогою співу, подібно до оперних співаків, про ваші уподобання в музиці;

- виразіть свій настрій під час прослуховування за допомогою фарб, олівців, фломастерів (танцю і танцювальних рухів, пантоміми).

Танцювальна терапія. Цей метод використовують для вдосконалення навичок міжособистісної взаємодії, виходу емоцій, отримання позитивного настрою, розширення самосвідомості. Він допомагає створити позитивний образ власного тіла, зробити його для себе привабливішивим, дослідити отримані в результаті цього почуття, проаналізувати комунікативні функції людського тіла, розвинути навички вербального та невербального спілкування, набути досвід злагодженої групової взаємодії, виробити навички соціальної поведінки. Крім того, танцювальна терапія допомагає опанувати навички вільних і виразних рухів, розвинути загальну рухливість, сформувати взаємодію між емоціями, розумом та тілом, зрозуміти особистісну індивідуальність і неповторність, підвищити самооцінку.

Танцювальні рухи під музику в поєднанні з фізичними контактами та інтенсивною міжособистісною взаємодією викликають порівняно сильні почуття: діти стають експресивними, вивільняють приховані емоції та почуття, усувають фізичну напругу, особливо, якщо рухи побудовані на розгойдуванні й розтяжці.

Імітація різних емоційних станів за допомогою роботи м’язів обличчя і тіла сприяє зняттю нервового перенапруження, розвитку навички довільного регулювання станів напруження та гальмування, дає змогу розуміти й виражати свої почуття, навчитися володіти власними емоціями, підсилює інтерес до навколишніх людей і бажання спілкуватися з ними, допомагає стати впевненішими в собі.

Танцювальна терапія в початковій школі передбачає таку послідовність роботи:

- розминка для розігріву м’язів, підготовки тіла до роботи, ідентифікації власних почуттів. Здійснюється під попурі з мелодій різного характеру і передбачає струшування, розтягування, розгойдування, плескання, починаючи від пальців рук з поступовим поширенням на всі частини тіла;

- спостереження за учнями під час їх спонтанного руху під музику, визначення сильних сторін і вад рухового набору кожного та визначення рухів, які кожному учневі підшдуть найкраще;

- організація спільної творчої взаємодії учнів у межах певної теми за допомогою ігор, експериментів із жестами, позами, рухами як невербальними способами спілкування; вправи на чергування розслаблення й зібраності, вільного розгойдування і рухів, що потребують зібраності та контролю над тілом; цикл

дихальних вправ для заспокоєння від перезбудження; переміщення майданчиком за чітко визначеними правилами. До прикладу, за темою «Привіт і до побачення!» учні творчо використовують рухи «зустрічі» різних частин тіла — спочатку свого, а потім з іншими учнями: кисті й лікті, коліна, голова; зустріч лагідна або нейтральна, офіційна або рідна, для бійки або для обнімання тощо;

- розроблення теми заняття з використанням усієї танцювальної зали, але зі зміною таких параметрів руху, як простір (чітко заданій або вільний), сила (потужно і легко), швидкість (швидко — повільно, різко — плавно), послідовність рухів за вчителем або самостійно (обмежено — вільно).

Музику для танцювальної терапії краще використовувати не знайому дітям, щоб вона допомагала руховій активності, відповідала фізіологічним ритмам людини, була негучною, при цьому вводила в злегка трансовий стан.

Психогімнастика — це метод навчання невербального спілкування та використання рухової експресії як важливих засобів комунікації в групі.

Для дітей молодшого шкільного віку психогімнастика покликана контакти й виражати зворотний зв’язок під час комунікації, засвоєння прийомів саморозслаблення та зняття напруги, розвиток пізнавальних умінь і емоційної царини особистості. Під час заняття учні мімікою, рухами, пантомімою виражають переживання, емоційні стани, спілкуються без допомоги слів.

Психогімнастика передбачає три ієрархічно пов’язані етапи роботи.

Мета підготовчого етапу — зняття страхів і заборон для зменшення напруги; скорочення емоційної дистанції між учнями; розвиток уваги та емоційної чутливості. Для цього використовують вправи на розвиток уваги, уяви, виразу почуттів та розуміння невербальної поведінки інших, а також ігри для імітації найпростіших рухів. До прикладу:

- вправа «Ланцюгова реакція» передбачає повторення з невеликим запізненням гімнастичних рухів за ведучим із поступовим пришвидшенням темпу виконання. Можна збагатити її елементами творчості, що зробить цю вправу емоційнішою, якщо рухам передуватимуть невеликі коментарі на кшталт: «Я йду по воді»; «Іду поспіхом, бо запізнююсь»; «Іду до стоматолога»; «Повертаюся зі шкоші» тощо;

- вправу «Я у дзеркалі» виконують у парі; вона вчить розуміти, передбачати і повторювати рухи партнера, ніби бачачи відображення у дзеркалі;

- вправа «Розмова через скло» пов’язана з розвитком здатності виражати свої думки й почуття без слів та розуміти стан і поведінку іншої людини за допомогою лише жестів, погляду, міміки. Мету розмови вчитель оголошує одночасно для всіх пар-учасників: домовитися про зустріч, зобразити той чи той стан, відчуття (радості, образи, співчуття, готовності допомогти, сповістити новину тощо).

Підготовчий етап може тривати не одне заняття, поки скутість, страх, тривогу щодо незвичної взаємодії у незвичних ситуаціях не подолають усі діти групи. Тому завдання для виконання мають бути нескладними, а обговорення відчуттів після

виконання вправ — не дуже триваліш. На цьому етапі учні ознайомлюються з елементами міміки, виразними жестами, позами, ходою.

Основну частину психогімнастики відводять для розвитку пантоміміки як провідного засобу встановлення міжособистісної взаємодії. Мета використання пантоміми — виразне зображення різних емоційних станів, пов’язаних з переживаннями дітей, моделювання вираження основних емоцій та соціально значущих почуттів. Пантоміми-етюди мають бути короткими та різноманітнішії, їх слід повторювати по кілька разів, щоб усі діти могли повправлятися у вираженні своїх почуттів. Теми для пантоміми, що відображають особистісні чи загальнолюдські проблеми й конфлікти, можуть обирати і вчитель, і учні. Під час пантоміми та її обговорення учні обмінюються власними переживаннями, що виникли в процесі виконання завдання, подають власне розуміння ситуації, для подальшої взаємодії аналізують емоції інших учнів. Теми для пантоміми можна пропонувати такі:

- «Перешкоди та їх подолання». Перешкоди можуть бути символічними: перехід перехрестя або річки, подолання хвороби, подолання трьох перешкод по дорозі до щастя і т. п.; можна зобразити невербально свою поведінку, якщо у вікно лізе злодій або страшно перебувати в темній кімнаті тощо;

- «Я і моя родина» або «Мої друзі». Учень розставляє учасників пантоміми так, щоб фізична дистанція між ними приблизно відповідала ступеню його емоційної близькості з членами сім’ї або друзями, і за допомогою пантоміми намагається встановити з ними контакт довіри.

- «Моє життя». Учні за допомогою пантоміми почергово розповідають про якийсь фрагмент свого життя, попередньо назвавши тему свого виступу («Який я є», «Якою хочу бути», «Моя хвороба», «Мій тато і я», «Ми з бабусею разом» тощо). Під час розповіді учня можна доручити комусь побути «дзеркалом», що дасть змогу побачити себе очима інших. Обговорення окремих пантомім іноді доцільно спрямувати в групову бесіду, де кожен зможе згадати подібні випадки з власного життя.

Кожне заняття закінчується навчанням прийомів саморегуляції і налаштуванням на спокійний, позитивний настрій, використовуючи потягування, розслаблення м’язів, уявне купання в сонячних променях, вдихання свіжого повітря, читання віршів, смішних історії!, висловлювання компліментів.

Практика уважності, усвідомлення. Це не вправи на розвиток увапі. Це особливі тренування з відстеження появи чогось нового, чого раніше не було, і формування усвідомлення чогось життєво необхідного дитині. До прикладу, не треба боротися зі згубними звичками: якщо усвідомлюєш їх безглуздість, — вони відіїїдуть самі собою. Так само у стосунках з іншими: усвідомлення взаємозалежності (що посієш — те й пожнеш) спонукає сприймати та цінувати іншого як самого себе.

Практика уважності — це дуже давній прийом медитації, що ознайомлює з можливостями розуму й навчає уважно прислухатися до себе в даний момент у даному місці, відстежувати реакцію на неконтрольовані потоки думок, керувати своєю увагою.

Усвідомлення власних емоцій та пов’язаних із ними думок, тілесних реакцій і наступних дій та вчинків ґрунтується на спостереженні за їх появою і проявами. Вправляння у зосередженні уваги на власних емоціях, почуттях і станах розвиває емоційну свідомість, дає змогу керувати емоціями, контролювати й використовувати їх відповідно до життєвих ситуацій із користю для себе та інших. Розуміння власного стану та його наслідків, уважне спостереження за подібними проявами в інших людей допомагає розуміти емоції, стани інших і передбачати їх наслідки. Результатами такого вправляння є співчутливе ставлення до навколишніх, здатність до піклування про них емпатії в стосунках, що сприяє становленню та підтриманню довготривалих позитивних стосунків. Часто в практиках уважності застосовують елементи медитації що допомагає правильно оцінити події реального життя, знайти вихід із складної ситуації. Регулярна практика уважності підвищує здатність до критичного мислення, творчості, зміцнює імунну систему, допомагає мозку ефективно регулювати емоції в стресових ситуаціях.

Дихальні практики. У їх основі лежить фізіологічна потреба в диханні, ритм якого залежить від психофізичного стану людини: ритм пришвидшується та стає поверховим і може уриватися під час хвилювання й фізігчного навантаження; рівномірне і глибоке дихання свідчить про спокій або сон людини. Використовувати зворотний процес, тобто гшібоко й рівномірно дихаючи, можна за кілька хвилин зняти емоційну напругу та хвилювання. Так дихальні практики захищають від шкідливого впливу стресу і допомагають запобігти емоційним вибухам. Окрім того, під час дихальної гімнастики відбувається тренування дихальних м’язів, масаж внутрішніх органів, активізується мозкова діяльність, що оздоровлює легені, зміцнює нервову систему, заспокоює розум. Більше того: після гшібокого дихання й гіпервентиляції легенів унаслідок незначного кисневого отруєння у кров викіщаються ендорфіни — гормони щастя, що значно покращує настрій та рівень життя.

Звертаючи увагу дитини під час дихальної гімнастики на вплив дихання на нервову систему, можна навчити учня/ученицю контролювати емоційний стан.

Дихальні вправи під час оздоровчих хвилинок на уроках можна поєднувати з ігровими діями, кольоротерапією і пропонувати школярам самостійно проводити їх почергово. Наприклад, це можуть бути такі ігрові моменти:

Дихальна вправа «Повітряна кулька». Запропонувати дітям уявити, що в животиках у них надувна кулька. Вдих носиком — кулька надувається і стає великою-превеликою. Животик випинається. Видих — кулька здувається зі звуком «ссс», або «ззз», або іншим, що опрацьовують під час уроку. Вправу виконувати потрібно 3-4 рази.

Дихальна вправа «Вітер». Як шумить вітер? А ось так! Вдих носиком, видих ротиком. Долонька торкається ротика, і дитина без голосу вимовляє «переможний звук індіанця» — це шумить вітер. Вправу потрібно повторювати 3-4 рази.

Дихальна вправа «Квітка» у поєднанні з кольоротерапією. Дитині треба уявити, що вона на полі квітів, злегка нахиляється до квітки й нюхає — це вдих носиком. Видих ротиком супроводжується звуком «ааа» — як добре пахне квітка! Понюхати треба 4-5 квіток. Дитина вдихає повітря сонячного кольору, а видихаючи його — зафарбовує квіти в різні кольори.

Такі вправи поліпшують кровообіг, знімають напругу, сприяють підвищенню розумової працездатності, позитивно впливають на емоційний стан учнів, оздоровлюють їх.

Прийоми образної рефлексії для позначення емоційного стану. Рефлексію з молодшими школярами проводять, завершуючи конкретну справу або наприкінці уроку. Цей прийом простий та зрозумілий дітям. Образи для нього легко підготувати, застосування під час уроку не займає багато часу, натомість наочно зображує ставлення учнів до уроку та своєї діяльності під час уроку, настрій і почуття кожного. За допомогою кольорових образів учні призвичаюються не лише визначати свій настрій та дізнаватися про емоційні відчуття інших дітей від однакових подразників, а й оцінювати власну діяльність на уроці, порівнювати її з роботою інших дітей.

«Букет настрою». З паперових квітів (пелюсток, яблук, трикутників чи овалів тощо) 2-4 різних кольорів кожен учень створює букет та прикріплює його на малюнок з вазою: червона квітка радості означає, що урок сподобався; фіолетова квітка розуму — що дізналися багато нового; жовта квітка символізує сонячний, позитивний настрій без тривоги й образи; чорна квітка сигналізує, що щось учневі не сподобалося, з чимось він не впорався, тому настрій зіпсувався, дитина просить про допомогу.

«Сонячні промінчики». До сонечок з різними емоціями (сумні, радісні), що зображені на дошці, учні наприкінці уроку додають свої промінчики відповідно до пережитих емоцій і настрою.

Емоції, зазвичай, через певний час минають, але те, що вони зробили, — залишається.

В. Швебель

 

 

Це матеріал з посібника "Теорія і практика формування емоційного інтелекту в учнів початкової школи" Т. Котик