1

Основні тенденції розвитку культури

Чи можна стверджувати, що наприкінці XVIII — у першій половині ХІХ ст. склалися сприятливі умови для розвитку української культури?

На українських землях наприкінці XVIII — у першій половині ХІХ ст. відбувалося становлення модерної української культури. Цей процес поєднувався з українським національним відродженням.

Умови, у яких відбувався розвиток культури, обумовила ціла низка чинників.

Проаналізуйте чинники і визначте, який вплив на розвиток культури (позитивний чи негативний) здійснював кожен із них.

Чинники розвитку культури на українських землях наприкінці ХУІІІ — у першій половині ХІХ ст.

Утвердження ринкових відносин, промисловий переворот та поширення наукових знань.

Інтенсивне зростання міст і міського населення.

Відсутність власної державності, національне гноблення та імперські кордони, що ігнорували українську етнічну територію. Спроби культурної асиміляції українців (російської, німецької, угорської) владою обох імперій.

Поліетнічний склад населення, взаємовплив культур різних народів (польської, єврейської, румунської та інших). Зростання національної самосвідомості та намагання протидіяти русифікації, онімеченню, полонізації, мадяризації.

Вплив передових західноєвропейських ідей.

У Російській імперії чимало талановитих українців не мали змоги сповна проявити свої здібності на Батьківщині, тож вимушені були шукати кращої долі в імперських столицях. Відтак їх зараховували до представників російської культури. Проте більшість із них пам’ятала про своє походження і продовжувала працею і творчістю служити Україні. Тому їхні досягнення поза межами Батьківщини належать до української культури.

Австрійська імперія також розглядала українські землі як відсталі провінції та цілеспрямовано зберігала їх другорядне становище. Унаслідок цього західноукраїнські культурні діячі, як і їхні брати-наддніпрянці, вимушені були шукати можливостей прояву своїх здібностей поза межами рідного краю.

2

Розвиток освіти

На основі тексту параграфа визначте, яку політику проводили в освіті російський та австрійський уряди. Як вона впливала на культуру населення України?

Розвиток ринкових відносин і промисловий переворот на українських землях обумовили зростання потреби в освічених працівниках. Тому поступово розширилася мережа навчальних закладів та зросла чисельність учнів. Водночас імперська влада розглядала заклади освіти як осередки формування вірнопідданих громадян, а мову навчання вважала дієвим інструментом такого впливу. Відтак метою освітніх реформ було не стільки зростання якості освіти, скільки посилення державного контролю у цій сфері.

Для управління навчальними закладами в 1802 р. в Російській імперії було створено Міністерство народної освіти. До мережі установ народної освіти належали парафіяльні школи, повітові училища, гімназії, ліцеї та університети.

У парафіяльних школах навчалися діти з найнижчих станів, у повітових училищах — діти дворян, купців, урядових службовців, ремісників та інших заможних містян, а в гімназіях, ліцеях та університетах — переважно діти дворян.

Залежно від того, була парафіяльна школа сільською чи міською, у ній навчання тривало різну кількість місяців. Так, у сільських парафіяльних школах учні навчалися близько пів року, у міських — до одного року. Тут опановували читання й письмо російською мовою, основи арифметики та православне віровчення.

Повітові училища були спочатку двокласними, а згодом стали трикласними. Тут навчалися вихідці із заможних родин. Вони вивчали російську мову, арифметику, фізику, географію та історію.

Проаналізуйте уривок із висловлювання Міністра народної освіти 1824-1828 рр. Олександра Шишкова і визначте, якою була урядова політика в освітній сфері. Чому царський уряд так боявся освіченості українського народу?

«Наставляти землеробського сина в риториці було б підготовкою його бути поганим і даремним або ще шкідливим громадянином. Але правила і настанови у християнських чеснотах, в доброї моральності потрібні кожному, не виводять нікого з призначеного йому долею місця і у всіх станах і випадках роблять його і поважним, і лагідним, і задоволеним, і благополучним».

Для дітей привілейованих станів у великих містах, зокрема у Києві, Одесі, Харкові, Полтаві, Чернігові, відкривали гімназії. Навчання в них тривало чотири роки, а згодом сім. Гімназисти вивчали російську, латинську та іноземні мови, математику, природознавство, географію, історію, правознавство, Закон Божий. Випускники гімназій отримували змогу вступати до закладів вищої освіти або працювати на державній службі. Існували й приватні навчальні заклади, де теж здобували середню освіту.

Доньки дворян, а згодом і інших заможних верств навчалися в інститутах шляхетних дівчат, що діяли у Харкові, Полтаві, Одесі, Керчі та Києві. Це були навчально-виховні заклади для дівчат віком від 8 років. Навчання у них передбачало, окрім загальноосвітньої підготовки, заняття з домогосподарства та етикету. При деяких інститутах існували педагогічні курси, по закінченню яких учениці отримували диплом домашньої вчительки.

Окремий статус мали ліцеї. В Україні їх було три: Рішельєвський в Одесі, Кременецький та Ніжинський. Найкращим у Наддніпрянській Україні та загалом у Російській імперії вважали Рішельєвський, адже ліцей готував майбутніх чиновників. Навчання тут відбувалося французькою та російською мовами.

Перші професійні освітні установи було відкрито в Чернігові (ремісничі училища), Херсоні (фельдшерські школи, училища торговельного мореплавства), с. Пальчики Конотопського повіту (училище

бджільництва), Кременці (училище землемірства). Проте ця кількість училищ усе одно не забезпечувала економіку потрібною кількістю фахівців.

Загалом перехід українських земель під владу Російської імперії значно погіршив освітній рівень українців. Так, у середині XIX ст. одна школа припадала на 9,5 тис. осіб, а один учень — на 188 мешканців. Це було значно менше, ніж у попередньому столітті.

Значним здобутком у розвитку освіти на українських землях стало заснування університетів у Харкові та Києві.

Так, у січні 1805 р. у Харкові за ініціативи слобожанського поміщика та громадського діяча Василя Каразіна було відкрито університет, який складався з чотирьох відділів: словесного, етико-політичного, фізико-математичного та медичного. Деякий час цей навчальний заклад очолював відомий український письменник Петро Гулак-Артемовський. Відтак університет став одним з осередків патріотичної думки в регіоні.

У липні 1834 р. відбулося урочисте відкриття Київського університету Святого Володимира (нині — Київський національний університет ім. Тараса Шевченка). Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом було створено юридичний та медичний факультети. Першим ректором

університету став Михайло Максимович — історик, етнограф, філолог, ботанік. Спочатку університет не мав свого приміщення, і керівництво орендувало для навчання кілька будівель. Однак згодом розпочалося зведення його головного корпусу — червоного, як його нині називають. Автором проєкту будівлі в стилі класицизму був професор архітектури Петербурзької Академії мистецтв Вікентій Беретті.

Царська влада розраховувала, що університет стане центром русифікації Наддніпрянщини та сприятиме обмеженню польського впливу. Ці сподівання окреслив тодішній міністр освіти Сергій Уваров, який закликав викладачів «прищеплювати польському і полонізованому юнацтву Київщини і Західних губерній загальний дух російського народу».

Чого і чому найбільше побоювалася царська влада? Що мав на увазі попечитель Київського навчального округу в розпорядженні ректору Київського університету у 1834 р., коли згадував «батьківщину» і «вітчизну», і що саме його тут непокоїло?

«Беручи до уваги умови тутешнього краю, я вважаю за потрібне запропонувати вашому високородію доводити негайно до мого відома про такі обставини:

1. Якщо б у лекціях панів викладачів університету міг вкрастися хибний напрям, що протидіяв вірі, моральності, покірності властям і викликав любов до якоїсь батьківщини, відокремленої перекрученими думками від спільної улюбленої вітчизни, для цього я покладаю на вас пильний, але таємний нагляд за викладанням університетських лекцій.

2. Якщо б на нарадах університетських присутственних місць міг вкрастися дух непокори властям і протидія планам уряду.

3. Якщо б ви зі свого боку помітили особисті недозволені вчинки членів університету або зв'язки з людьми неблагонадійними чи підозрілими».

Проте Київський університет, як і Харківський, все ж став осередком українського руху, де утверджувалися гуманістичні ідеї. Так, у 1830-1860-х роках він був одним із центрів польського національно-демократичного руху, у 1840-х тут розгорнуло діяльність Кирило-Мефодіївське братство.

Зміни в системі освіти західноукраїнських земель відбулися в період реформ Марії-Терезії, коли було прийнято закон про обов’язкову початкову освіту для дітей 512 років.

Які типи навчальних закладів існували на західноукраїнських землях? Чи відрізнялася така система від тієї, що існувала на підросійській території?

Загальноосвітні навчальні заклади на західноукраїнських землях поділялися на:

• елементарні: у селах — парафіяльні однорічні, у селищах і містечках — тривіальні, або трикласні, школи. Навчання у них відбувалося рідною «материнською» мовою;

• чотирикласні головні та нормальні школи, що діяли у великих містах;

• гімназії з двома роками навчання, по закінченні яких випускники отримували змогу вступити до закладів вищої освіти — академій та університетів.

У всіх навчальних закладах Австрійської імперії, окрім елементарних і тривіальних, навчання відбувалося німецькою мовою. Держава не фінансувала шкіл, і утримувати їх мало власним коштом місцеве населення. А у 1805 р. австрійський уряд видав указ, за яким усі початкові народні школи Галичини та Буковини передавав під контроль Римо-католицької церкви. Це рішення спричинило загострення «боротьби за школу» між поляками та українцями, яка тривала протягом першої половини ХІХ ст. І лише завдяки Греко-католицькій церкві русинські початкові школи не зникли. Відтак у 1847 р. в Галичині налічувалося 741 русинська і 459 русино-польських шкіл.

На Буковині румунська верхівка також не бажала сприяти здобуттю освіти українським селянством. Тут відбувалася румунізація освіти. А цілковите підпорядкування системи шкільництва Римо-католицькій церкві призвело до того, що навчання відбувалося румунською, німецькою та польською мовами.

Завдяки зусиллям греко-католицького духовенства найліпша система народної початкової освіти була на Закарпатті. Наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. місцеві церковні громади утримували 300 початкових шкіл з народною мовою навчання. В усіх інших навчальних закладах Закарпаття обов’язковим було вивчення угорської мови. Незважаючи на опір і постійні протести греко-католицького духовенства, угорський уряд послідовно провадив мадяризацію краю. Кроком до остаточної ліквідації русинських початкових шкіл став закон 1844 р., за яким в усіх видах шкіл затверджено угорську мову.

Повну середню освіту давали гімназії: 8 — у Східній Галичині, 1 — на Північній Буковині, 9 — на Закарпатті.

У 1784 р. розпочав роботу Йосифінський університет у Львові. Протягом 1805-1817 рр. у зв’язку з імперською реформою освіти цей

заклад було реорганізовано в ліцей, проте тут зберегли університетські структуру та обсяг викладання. Навчання відбувалося німецькою мовою. Однак під впливом революції 1848-1849 рр. у ньому було створено кафедру української мови і літератури. Відтак в університеті виникло протистояння між українцями і поляками за мову викладання.

Окрім університету, у Львові діяла Реальна (торговельна) школа і Технічна академія.

На Закарпатті закладів вищої освіти не було взагалі. А на Буковині Чернівецький ліцей готував лише кадри духовенства.

Під впливом «Весни народів» австрійський уряд дозволив навчання в школах українською мовою, але польська спільнота чинила спротив цьому.

А на Закарпатті в народних школах для українців лише після революції 1848-1849 рр. у селах стали діяти школи з українською мовою навчання.

3

Розвиток науки

Якою була роль відкритих на українських землях університетів у розвитку науки?

Значного розвитку вітчизняна наука досягла із відкриттям Харківського і Київського університетів. Тут активно розвивалися такі галузі знання, як фізика, астрономія, хімія, геологія, медицина. Розвитку ботаніки, садівництва та агрономії сприяла дослідна робота в ботанічних садах, які закладали при університетах. Там досліджували рослими, акті і матизовувал и їх, виводили нові сорти.

Значними науковими здобутками уславилися видатні українські вчені Михайло Максимович, Василь Каразін, Михайло Остроградський та інші.

Прочитайте відомості про видатних науковців. Схарактеризуйте ставлення влади до їхньої діяльності.

Василь Каразін — учений, винахідник, громадський діяч. Народився на Харківщині

у дворянській родині. Саме за ініціативи Каразіна засновано Харківський університет та Філотехнічне товариство. Останнє поширювало нові методи сільськогосподарського виробництва.

Василь Каразін був активним і в громадському житті. У листах до Олександра І та урядовців він закликав звільняти селян з кріпацтва та боротися з казнокрадством. Цар категорично заборонив Каразіну писати до нього, але той продовжував, доводячи, що імперія котиться у прірву. Тому в 1821 р. Каразіна заарештували й ув’язнили на пів року в Шлісельбурзькій в’язниці. Урешті-решт його було доправлено до Кручика під категоричною забороною виїжджати за межі маєтку.

Чимало ідей та проєктів ученого не здобули підтримки. Нині в Україні шанують пам’ять про Василя Каразіна — у жовтні 1999 р. його ім’я присвоєно Харківському університету.

Михайло Максимович — історик, етнограф, фольклорист, літературознавець, природознавець, педагог, громадський діяч.

Народився на Черкащині, освіту здобув у Новгород-Сіверській гімназії і Московському університеті. Після закінчення природничого відділення в 1823 р. здібного випускника залишили при університеті для наукової і викладацької роботи. Успіхи Максимовича вражають: йому не було і 30 років, коли вчений здобув звання професора й обійняв посаду завідувача кафедри ботаніки Московського університету. Він ґрунтовно опанував природничі науки, зокрема зоологію, хімію та фізику. Ще перебуваючи у Москві, він виступив і як фольклорист — опублікував «Малоросійські пісні» (1827) і «Українські народні пісні» (1834). Отже, Максимович цілком сформувався як учений-універсал. У Москві, Петербурзі й Києві він мав репутацію авторитетного дослідника і викладача, був активним учасником процесу створення Київського університету. Тому не дивно, що саме його обрали першим ректором.

Він реалізував себе і як славіст-мово-знавець світового масштабу — розробив найдокладнішу на той час класифікацію слов’янських мов, обґрунтувавши самостійність статусу української мови.

Через українофільські погляди Максимович опинився під тиском реакційних сил і змушений був піти у відставку. Відтак він

зосередився на науковій діяльності і зажив слави як видатний учений і педагог, почесний професор багатьох російських і європейських університетів, член низки наукових товариств.

Основною сферою його досліджень все ж була історія України, зокрема козацькі часи.

Михайло Остроградський — видатний український математик, педагог. Народився на Полтавщині, походив з козацько-старшинського роду. Освіту здобув у Полтавській гімназії і Харківському університеті. У 1820 р. Остроградський продовжив навчання у Парижі, де на нього звернув увагу сам П’єр Симон Лаплас — творець «небесної механіки»: «Остроградський наділений великою прозорливістю і є прекрасним знавцем аналізу нескінченно малих величин...»

Перелік друкованих робіт ученого налічує понад 100 публікацій. Більша частина наукових праць Остроградського належить до його улюбленої дисципліни — аналітичної механіки.

Наукові досягнення Остроградського високо цінували сучасники, він був почесним членом багатьох академій наук світу. Слава Михайла Остроградського була такою гучною, що, коли молоді науковці виїжджали на навчання за кордон, їм бажали: «Стань Остроградським!» Він досяг вершин світочів математичної думки і ще за життя, що в історії буває надзвичайно рідко, сучасники визнали його генієм.

У 2001 р. ЮНЕСКО внесла Михайла Остроградського до переліку видатних математиків світу.

4

Культурно-освітні товариства

Чому діяльність культурно-освітніх товариств мала важливе значення в розвитку процесів національного відродження?

Національне відродження та розвиток науки посилили інтерес інтелігенції до різних галузей знань, народної культурної спадщини, до осмислення історичної пам’яті. Небайдужі ентузіасти об’єднувалися в культурні, освітні та наукові товариства, метою яких було поглиблене

вивчення науки, мистецтва, технологій та популяризація всього цього в суспільстві. Влада цей рух не забороняла, оскільки він не становив загрози державному устрою.

Так, одним із перших виникло Товариство наук при Харківському університеті, що діяло протягом 1812-1829 рр. Його було утворено з метою сприяти розвитку природничих і гуманітарних наук.

На засіданнях Товариства наук учасники виголошували наукові доповіді та обговорювали досліди. Керівництво товариства обирали «не за чини і знатність, а за освіченість і вченість».

Важливою подією для відновлення і збереження історичної пам’яті українців стало створення у Києві громадського об’єднання Тимчасовий комітет для дослідження ста-рожитностей, яке діяло протягом 1835-1845 рр.

До його складу входили попечитель Київського навчального округу Єгор Брадке, ректор Київського університету Михайло Максимович, його професори та громадські діячі. Комітет організовував археологічні дослідження, за результатами яких було створено перший в місті Музей київських старожитностей.

У 1845 р. комітет трансформувався у Тимчасову комісію для розгляду давніх актів, яка досліджувала архіви державних установ, монастирів, приватних осіб. На основі зібраних матеріалів та документів у 1852 р. було створено Київський центральний архів давніх актів.

Плідно працювали члени одеського Товариства історії та старожитностей. Його засновниками стали науковці, освітяни, письменники, чиновники. Це товариство займалося вивченням історії та охороною пам’яток майже по всьому Півдню України. Зібраний матеріал науково обробляли й оприлюднювали в доповідях на засіданнях товариства та публікували у спеціальних виданнях.

На західноукраїнських землях також зросла громадська активність, спричинена політичними і науково-культурними чинниками. Так, у Львові протягом 1821-1826 рр. діяло Товариство прихильників слов’янщини — таємний громадсько-літературний гурток, заснований польським студентством Львівського університету. Це товариство ставило перед собою завдання збагачувати національну літературу, встановлювати тісніші відносини дружби і доброзичливості між слов’янськими народами. Його учасники видавали альманахи, підтримували зв’язки з «Руською трійцею».

У 1817 р. граф Юзеф Максиміліан Ос-солінський заснував у Львові приватну бібліотеку, до фондів якої потрапили книги з колекцій графів Любомирських. При бібліотеці існував Музей імені Любомирських, де експонували предмети старожитностей. Згодом на основі бібліотеки було створено польське науково-дослідне товариство «Ос-солінеум». Віддаючи шану Оссолінському, сучасний історик Роман Голик називає його героєм-рятівником польської національної ідентичності, відданим справі колекціонування книжок та рукописів, ерудитом, знавцем історії та літератури.

Домашнє завдання

Об’єднайтеся в групи і виконайте випереджувальне завдання до наступного уроку: за підручником та додатковою літературою підготуйте презентацію з ілюстраціями за темами (на вибір):

1. Особливості розвитку української літератури наприкінці ХУІІІ — у першій половині ХІХ ст.

2. Становлення сучасної української літературної мови. «Енеїда» Івана Котляревського.

3. Діяльність Григорія Квітки-Основ’я-ненка, Петра Гулака-Артемовського і Євгена Гребінки.

4. Тарас Шевченко і його «Кобзар».

5. Пантелеймон Куліш.

6. Микола Гоголь.

 

 

Це матеріал з підручника Історія України за 9 клас Пометун, Дудар 2022