Інформація про новину
  • Переглядів: 225
  • Дата: 1-01-2022, 22:22
1-01-2022, 22:22

19. Суспільно-політичне життя західноукраїнських земель у 70-90-х роках XIX столітті

Категорія: Історія України та громадянська освіта





Попередня сторінка:  18. Суспільно-політичне життя в 1860—1870-т...
Наступна сторінка:   20. Особливості соціально-економічного...

1. Розгортання руху народовців у Галичині в другій половині 1870-1890-х роках

На основі підпараграфа визначте, як змінилася політична діяльність народовців у другій половині 70-90-х роках XIX ст.

Протягом другої половини 1870-х років галицькі народовці продовжували культурницьку роботу. Проте поразка на виборах 1879 р. до Галицького крайового сейму (від Галичини до нього потрапили лише три українці) змусила частину діячів переглянути своє бачення

політичного майбутнього. Відтак у середовищі світської інтелігенції з’явилися нові лідери: учитель гімназії Юліан Романчук, юристи Олександр Огоновський та брати Барвінські.

Що спільного у діяльності та роботі лідерів українського національного руху Наддніпрянщини?

Молоді народовці усвідомлювали, що шляхтичі витіснили їх із Галицького крайового сейму, а москвофіли — з усіх колишніх українських установ. Тож, щоб здобути авторитет і підтримку в суспільстві, вони вирішили працювати з широким загалом. Так, у 1879 р. народовці почали видавати для селян політичний часопис «Батьківщина». Наступного року заснували зорієнтований на інтелігенцію часопис «Діло». Цією назвою вони наголошували, що їхня позиція є протилежною ідеям русофілів, які видавали газету «Слово».

Щоб краще зрозуміти становище й потреби селянства, народовці у 1879 р. скликали перші масові збори — віче, до яких доєдна-лися майже 2000 селян. На цьому вічі обговорювали політичне становище українства, економічні справи та шкільні проблеми.

У 1885 р. народовці заснували свій керівний політичний орган — «Народну раду» на чолі з Юліаном Романчуком. Ця організація продовжувала справу Головної Руської Ради і боролася за автономію українських територій у межах Австро-Угорщини. Загалом народовці виступали як самостійна політична сила в галицькій політиці, а «Народна рада» стала прообразом української політичної партії.

У грудні 1892 р. «Народна рада» прийняла помірковану програму, де висунула вимоги рівноправності галицьких українців з іншими народами Австро-Угорської імперії.

Висловте власне ставлення щодо діяльності Юлія Романчука.

cutt.ly/nTLT0GD

2

Народовська політика «нової ери»

Зважаючи на політичну програму «Народної ради», які зміни в її роботі могли отримати назву «нова ера»? Порівняйте свої міркування з текстом підручника.

Через загострення відносин між Австро-Угорщиною та Німеччиною і Росією українські терени розглядали як можливу арену бойовий дій. Влада прагнула посилити підтримку урядового курсу українцями, тож у вересні 1886 р. Галичину відвідав цісар, а влітку 1887 р. — наступник престолу Рудольф, який заявив, що українці є «давнім культурним народом». Уряд зацікавився українським рухом на Наддніпрянщині, сподіваючись із його допомогою відірвати Україну від Росії. Ця ідея збіглася з прагненнями декого з лідерів Київської громади схилити на бік української справи керівні кола Австро-Угорської монархії, аби розширити права для галицьких українців. Вони сподівалися, що Галичина стане українським П’ємонтом.

Український П’ємонт — метафора, часто вживана щодо Галичини та її столиці — міста Львова. Ґрунтується на тому, що П’ємонт був тим регіоном Італії, звідки почалося визволення країни від чужинців (австрійців) та об’єднання італійських земель.

Для цього вони вважали за необхідне примирити українців і поляків у Галичині. Відтак почалися таємні переговори з досягнення порозуміння. З польського боку виступав князь Адам Сапега, з українського — Олександр Барвінський, Анатоль Вахнянин та Костянтин Телішевський. Зрештою під тиском Відня сторони досягли компромісу, але офіційного тексту угоди не склали — вона трималася на чесному слові її ініціаторів. Як запевняли обидві сторони, угода мала почати «нову еру» в україно-польських відносинах.

На яких умовах народовці прагнули домовитися із владою та поляками? Чи можлива була, на вашу думку, така домовленість на тривалий термін? Чому?

Українські вимоги до польської адміністрації краю та уряду Австро-Угорської монархії

• Визнання самостійності української нації.

• Рівне ставлення до двох народів у Галичині.

• Надання українцям певної кількості місць у парламенті та Галицькому крайовому сеймі.

• Відкриття трьох українських гімназій.

• Збільшення українських кафедр у Львівському університеті.

• Визнання українського правопису, запровадження українських написів на всіх державних установах, залізницях, поштових скриньках тощо.

За умови виконання цих вимог українці обіцяли владі лояльне ставлення до Австро-Угорської монархії. Угоду підтримали греко-католицький митрополит Сильвестр Сембратович і галицький намісник граф Казимир Бадені. Але умови домовленостей критикували як українські радикали, так і москвофіли.

Однак політика «нової ери» тривала недовго, оскільки Польська сторона перешкоджала намаганням вирішити питання про поділ Галичини на українську й польську та домагатися автономних прав. Тож на початку 1894 р. обидві сторони відмовилися від угоди.

Зважаючи на наслідки політики «нової ери», поміркуйте, чи був цей політичний курс провальним. Аргументуйте свою думку.

Наслідки політики «нової ери»

• Відкрито кафедру української історії під назвою кафедра історії Східної Європи, яку очолив Михайло Грушевський.

• Літературне товариство перетворено на Наукове товариство імені Шевченка з постійною державною субсидією.

• Засновано чотирикласні школи з українською мовою викладання при чоловічих семінаріях у Тернополі й Станіславі та жіночій у Львові, паралельні українські класи при Коломийській гімназії, учительську семінарію у Сам-борі; відокремлено українську гімназію від польської в Перемишлі тощо.

• Українському фонетичному правопису було надано статус офіційного і впроваджено його у шкільні підручники.

• Створено ощадне товариство «Дністер» (1892) для українського населення.

• Почалося чітке розмежування політичних течій у національному русі, що згодом привело до створення політичних партій.

Під впливом народовців Галичини і творів літератури з Наддніпрянщини серед буковинської інтелігенції почали брати гору українофільські настрої. У краї сформувалася «Буковинська трійця» зачинателів української літератури: Юрій Федькович та брати Сидір і Григорій Воробкевичі.

У 1884-1885 рр. буковинські народовці очолили «Руську бесіду» та «Руську раду». Також вони заснували товариство «Руський народний дім» і почали видавати українську газету «Буковина». їхній діяльності сприяло й відкриття в 1875 р. Чернівецького університету, оскільки багато його викладачів прибули з Галичини й поширювали тут національні ідеї. Так, у 1895 р. яскравим представником національного руху й багаторічним лідером буковинських народовців був професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький.

Посилення національного гноблення на Закарпатті призвело до утвердження москвофільства: місцева інтелігенція пам’ятала перемогу російських військ над революційними угорськими частинами в 1849 р. і бачила в Росії надійного союзника. Ситуацію ускладнила ще й реорганізація у 1867 р. Австрійської імперії в дуалістичну Австро-Угорську монархію, після якої угорська влада розгорнула широкий наступ на права закарпатських русинів. Протягом короткого часу було ліквідовано всі здобутки русинів 40-60-х років ХІХ ст. До того ж угорський наступ виявився таким потужним, що на початку ХХ ст. повністю зникла шкільна освіта народною мовою. Відтак наприкінці XIX ст. Закарпаття, за висловом Михайла Драгоманова, стало «пораненим братом» українства.

3

Радикальний рух у Галичині

У середині 1870-х років у Галичині поряд із москвофілами й народовцями сформувалася течія радикалів — група молоді, яка протистояла обом іншим напрямам українського руху. їхні нові ідеї підтримали молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та інші, які перебували під впливом соціалістичних ідей Михайла Драгоманова і прагнули надати українофільству характеру політичного руху.

Радикал — прихильник радикалізму (від лат. Radicis — корінь) — політичний напрям, який прагне рішучих дій, спрямованих на ґрунтовні зміни в суспільному житті та відносинах, відкидаючи будь-які домовленості чи компроміси.

Головним завданням радикальної політики було «ознайомлення народних мас із насущними політичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей». При цьому радикали в переважній більшості вважали національну ідею в Україні за явище другорядне, а національну проблему за таку, яка сама собою розв’яжеться з перемогою соціалістичного ідеалу. Захищаючи ж інтереси селянства, вони підтримували ідею ліквідації залишків кріпацтва, передавання селянам поміщицьких земель та угідь. А серед робітників намагалися пропагувати ідеї соціалізму як ладу, що забезпечить соціальну рівність і справедливість.

Як Орест Субтельний характеризує роль Михайла Драгоманова у радикалізації визвольного руху Західної України?

«На думку деяких сучасників, навіть найактивнішої діяльності народовців було мало, щоб забезпечити їм конструктивну й прогресивну роль в українському суспільстві. Що ж до русофілів (москвофілів), то їхні переконання були до такої міри безнадійно реакційними, що не витримували ніякої критики. У ряді послань... М. Драгоманов закликає молодь відкинути погляди старшого покоління й розширяти свої інтелектуальні обрії, знайомлячись із кращими здобутками європейської та російської культури й науки, присвятити себе служінню гнобленим масам не лише словом, а й ділом.

Його заклик припав до душі невеликій групі західноукраїнської молоді, викресавши іскру того, що можна назвати інтелектуальною революцією. Він наштовхнув членів цієї групи на пошуки третього й соціально більш виправданого шляху обстоювання інтересів українців».

У 1878 р. письменники Іван Франко та Михайло Павлик на сторінках періодичних видань атакували москвофілів і народовців, розвінчуючи їхні ідейні засади, бездіяльність, терпимість до імперського уряду тощо. Зокрема, Павлик критикував консервативне галицьке духовенство, проголошував слідом за Драгомановим принципи гуманного (не марксистського) соціалізму.

Того ж року Франко започаткував видання «Дрібної бібліотеки». Мета цієї бібліотеки полягала насамперед у вихованні серед молоді нової, високоосвіченої інтелігенції, яка б понесла потім передові суспільні думки й наукові досягнення в народ. А Остап Терлецький разом із Сергієм Подолинським видавав у Відні українською мовою популярні брошури-метелики соціалістичного змісту.

Усі видання радикалів одне за одним конфісковувала влада. Кожну конфіскацію підтверджувало рішення суду, що було своєрідною рекламою прогресивної журналістики. Тому урядові переслідування не завадили виданням радикалів досягти вагомих результатів у справі залучення молоді до соціалістичної ідеї.

У чому полягали ідеї та діяльність радикалів?

У 1877-1878 pp. проти перших українських соціалістів було влаштовано судовий процес, який завершився незначними покараннями. Це відштовхнуло від радикалів-соціалістів українців старшого покоління, проте посприяло зростанню симпатій серед молодших патріотів. Так, після в’язниці 22-річний Франко, виключений разом із Павликом з університету, став своєрідним символом передової

журналістики. А Павлик, уникаючи чергового ув’язнення, протягом 1879-1882 рр. перебував у Женеві, потім — у Франції, допомагав Дра-гоманову та Подолинському готувати збірник «Громада».

4

Утворення політичних партій в Галичині

Працюючи з текстом, поміркуйте, чому перші партії виникли в Галичині наприкінці ХІХ ст У чому полягали їх програмні цілі та відмінності?

Останнє десятиліття XIX ст. стало переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням у цей час у Галичині українських політичних партій національна ідея вийшла за межі суто інтелігентського середовища і проникла вглиб суспільства. Це створило умови для формування масового національного руху з яскравим політичним забарвленням. Тож Галичина попри власні важкі умови національного й економічного існування стала центром українського руху, зокрема по відношенню до східноукраїнських земель.

Першою українською політичною партією у Львові стала створена в жовтні 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП), яка різко засудила політику «нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. Своєю опорою в суспільстві вона вважала селянство, яке в Галичині на 80 % було мало- або й зовсім безземельним.

Визнаним лідером РУРП був Іван Франко.

Які ідеї та факти біографії Івана Франка справили на вас найбільше враження?

cutt.ly/9TLYd7d

Від самого початку в середовищі РУРП існували ідейні протиріччя між старими й молодими радикалами з приводу характеру партії. Одні, як-от Франко, Павлик і Терлецький, були прихильниками федералізації Російської та Австро-Угорської імперій і фактично заперечували потребу творення самостійної української держави. На противагу таким ідеям В’ячеслав Будзиновський, Юліан Бачин-ський, Семен Вітик, Микола Ганкевич агітували боротися за створення власної національної держави, але найперше домогтися поділу Галичини на українську та польську частини. Так, у 1895 р. Юліан Бачинський видав свою працю під назвою «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), де обґрунтував, що політична самостійність

України є умовою її економічного та культурного розвитку, як і умовою можливості її існування взагалі. Тим самим, за словами автора, ідея політичної самостійності України вперше була поставлена «ясно і умотивовано». У цьому ж році ідею самостійності України врешті було внесено до програми партії.

Які завдання ставила Русько-українська радикальна партія? Як можна було їх здійснити?

«Ми, русько-українські радикали, виступаємо отсе як нова партія під назвою Русько-українська радикальна партія з ось якою програмою:

А. Програма максимальна

1. У справах суспільно-економічних змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. ч. хочемо колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних.

2. У справах політичних хочемо повної волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумління, забезпечення кожній одиниці, без ріжниці пола, якнайповнішого впливу на рішення всіх питань політичного життя; автономії громад, повітів, крайів, у справах, котрі тілько їх дотикають; уділення каждому народови можности якнайповнішого розвою культурного.

3. У справах культурних стоїмо на ґрунті позитивної науки, за раціоналізмом у справах віри і реалізмом в штуці, і домагаємося, щоби всі здобутки культури і науки сталися власністю всего народа».

У 1895 р. програму було доповнено таким пунктом: «Здійснення соціалістичних ідеалів можливе лише при повній політичній самостійності русько-українського народу».

cutt.ly/pTLY W5Z

Які факти свідчать про відданість Юліана Бачинсько-го інтересам національного відродження України?

Успіхом молодих радикалів було також уведення до програми вимоги «піднесення національної свідомості і солідарності в масах всього українського народу Австро-Угорщини і Росії через літературу, збори, з’їзди, товариства, маніфестації, печать, відчити і т. ін.». Тим самим було проголошено ідею соборності українських земель.

Однак у 1899 р. відбувся ідейний розкол РУРП. Частина учасників зберегли її як окрему селянську партію, у той час як інші створювали власні.

У 1899 p. у Львові внаслідок злиття двох важливих політичних течій — учасників національно-радикального крила РУРП і народовців утворилася Українська національно-демократична партія (УНДП).

Базуючись на національній платформі, вона об’єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальною силою, що змогла протистояти польському націоналістичному тиску в Галичині.

Серед провідних діячів партії були Юліан Романчук, Кость Ле-вицький, Михайло Грушевський, Василь Нагірний та Іван Франко. Склавши програму, що мала примирити і радикалів, і русофілів, націонал-демократи проголосили своєю головною метою національну соборність і незалежність України.

Які завдання ставила перед собою Українська націонал-демокра-тична партія? Чим вони відрізнялися від завдань РУРП?

«Будемо підтримувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдності з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності; будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, що ведуть до перетворення абсолютної Російської держави в конституційно-федералістичну, оперту на автономії національностей...

Змагати, щоб серед угорських українців викликати подібний національний рух, який є між галицькими й буковинськими українцями, щоб загріти їх до вживання, плекання рідної мови, до боротьби проти денаціоналізації та до культурної, економічної й політичної праці в користь українського народу Закарпаття.

Нашим ідеалом повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації об'єдналися в одну новочасну, культурну державу».

УНДП наголошувала на необхідності проведення глибокої політичної та економічної організації українського суспільства. Водночас вона продовжувала активно впливати на культурно-освітнє життя Галичини. Вимоги реформи австрійської системи шкільництва й утворення українського університету протягом усього часу існування УНДП були найбільш актуальними напрямами її практичної діяльності.

У 1899 р. окремі радикали, які вийшли з РУРП, заснували Українську соціал-демократичну партію (УСДП), яка прийняла програму соціал-демократів Австрії. УСДП також стояла на позиціях незалежності й соборності України, що було зазначено в програмі: «Щоби міжнародна єдність пролетаріату розвинулася вповні, треба аби кожний народ був паном у своїй хаті. Наша ціль є вільна держава українського люду — Українська Республіка». Партія захищала інтереси найманих робітників, але значного впливу на суспільно-політичне життя не мала.

5

Українське представництво в парламенті Австрії та сеймі Галичини

У I860 р. австрійський імператор змушений був скликати парламент у Відні, а кожна провінція отримала власний крайовий сейм. Парламентська діяльність виборних представників західних українців зосереджувалась у трьох інституціях — загальнодержавному парламенті у Відні та крайових Галицькому та Буковинському сеймах.

У Галичині за підтримки Відня провідну роль у суспільно-політичному житті посіли поляки, тому вони зуміли відтіснити українців на другорядні ролі. У палаті ж депутатів Віденського парламенту українці в кращі роки мали щонайбільше 25 % місць, закріплених за Галичиною. А, наприклад, у 1897 р. українці, які становили в імперії 13,2 % населення, мали в парламенті всього 3 із 353 депутатів-послів. Розширенню представництва українців перешкоджала система виборів, що надавала перевагу польським шляхтичам. Так, великі землевласники мали за законом близько 30 % мандатів. А українців серед них були одиниці. Тож якщо для одного депутата від поміщиків було достатньо 52 голоси, то за одного депутата від селян мали проголосувати аж 8764 виборці.

Вагому роль у результатах виборів у Галичині відігравали і зловживання польської адміністрації. Тому досить часто вибори перетворювалися на справжні драми: з купуванням голосів, перехопленнями виборців на дорогах, бійками, погрозами, арештами.

За уривками зі статті часопису «Діло» про організацію виборів у Галичині та спогадів Євгена Олесницького, який програв вибори 1895 р. через правопорушення, зробіть висновок, чому представництво українців у парламенті було таким малим.

«Котра тільки громада була непевна... там переводять на час виборів штрафи, пугають різними переслідуваннями, екзекуціями, погрожують, що люди не дістануть позички з каси повітової, а довжники будуть мусити відразу цілу позичку платити, священників переполохано конкуренцією, мужиків. пашпор-тами на худобу і старими податками, а весь народ покликом до бунту.

Дізнавшись, що селяни не можуть довідатись від війта, коли мають відбутися вибори, зібрались уже раненько в числі 100 людей та порозставляли варту на всіх дорогах, писар. полишає далеко за селом свою фіру і таки пішки манівцями перекрадаєсь бічною брамою до двірської шопи, вписує по дорозі лісти голосуючих, котрих наперед замовив, спроваджує завулками війта і за кілька мінут проводить вибори, поки ще люди не схаменулися» (зі статті часопису «Діло»).

«.того почування, що його я тоді зазнав, не в силі я представити. Я не розумів досі тої гіркої розпуки, тої скаженої злості, яка мене тоді опанувала на цей

вид безконечної неправди, безправства, нечуваного насильства, яке в моїх очах тут довершили на моїм народі... Я бачив, як старі сиві селяни плакали як діти, як били головами в мур. І це піднімало мою злість і розпуку, викликувало в мене докори проти нас самих, що в такій хвилині вміємо лиш плакати» (зі спогадів Євгена Олесницького, який програв вибори 1895 р. через правопорушення).

Через такі дії частина виборців взагалі не потрапляла на голосування. Важливою причиною цієї ситуації була неготовність українських виборців відстоювати власну позицію на основі закону. Однак навіть за таких умов українські посли в парламенті намагалися своїми виступами й петиціями відстоювати інтереси українців.

Рішення крайових сеймів відкривали можливості для розвитку національних культур, упорядкування соціально-економічних відносин та системи місцевого самоврядування, узгодження інтересів різних суспільних груп. Однак і тут представництво українців було замалим. Хоча вони й становили половину населення Галичини, від 1861 р. і до розпаду Австрійської імперії на долю українців за законом припадало не більше третини депутатів (50 осіб). А цього було недостатньо, щоб захищати інтереси українства.

Домашнє завдання

Назвіть етапи розгортання українського національного руху в Західній Україні й обґрунтуйте свою думку.

Галичину другої половини ХІХ ст. називають українським П’ємонтом. Чи згодні ви з цією думкою? Чому?

Підготуйте історичний портрет чи колаж про діяльність одного з діячів національного відродження.

 

Це матеріал з підручника Історія України за 9 клас Пометун, Дудар 2022 

 




Попередня сторінка:  18. Суспільно-політичне життя в 1860—1870-т...
Наступна сторінка:   20. Особливості соціально-економічного...



^