Інформація про новину
  • Переглядів: 426
  • Дата: 1-01-2022, 22:26
1-01-2022, 22:26

23. Наддніпрянська Україна в 1907-1914 роках

Категорія: Історія України та громадянська освіта





Попередня сторінка:  22. Посилення політичної напруженості ...
Наступна сторінка:   24. Зрушення в соціокультурному житті У...

1. Аграрна реформа Петра Столипіна та її вплив на Україну

 

Революція 1905-1907 рр. довела, що аграрне питання з економічного переросло в політичне. Тому правлячі кола після революції наважилися на проведення аграрної реформи. Та на початку ХХ ст. очевидною була відсталість поміщицького землеволодіння, а община заважала селянам ефективно господарювати, оскільки, будучи власником землі, періодично її перерозподіляла. Тому селянин не був зацікавлений у дбайливому ставленні до неї, адже після наступного розподілу міг отримати іншу ділянку. Це призводило до збіднення села, і Петро Столипін поставив собі за мету зруйнувати общину, створити на селі прошарок міцного, заможного селянства, яке стало б опорою існуючої влади.

Чи могла реалізація таких завдань справді розв'язати аграрне питання? Чи можна вважати цю реформу продовженням модерніза-ційних процесів на селі в другій половині ХІХ ст.?

Цілі аграрної реформи

Створення ефективних селянських товарних господарств, орієнтованих на ринок.

Ліквідація сільської общини й передавання у приватну власність селянським господарствам земель, якими вони користувалися. Збереження землеволодіння поміщиків при частковому продажу ними своєї землі селянським господарям.

Усунення перенаселеності сіл шляхом організації державою переселенського руху селян до малозаселених районів Російської імперії.

Реформу було започатковано указом від 9 листопада 1906 р. й завершено законами 1910 і 1911 рр. Так, було скасовано обов’язкові земельні общини й надано кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву відруб. Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати хутори. Тільки угіддя — ліс, сіножаті, випаси — залишалися у спільному володінні.

Ця реформа охопила всю Наддніпрянську Україну. У результаті в Правобережній Україні й на Полтавщині майже вся земля перейшла в особисту приватну власність. Майже 14 % селянських господарств виокремилися на хутори та відруби. Вони прагнули модернізувати виробництво, запроваджували машини, нову агротехніку. Однак процес реформування відрізнявся в різних українських регіонах. Протягом 1907-1915 рр. на Правобережжі вийшли з общини 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %.

Отже, здавалося б, створювалися сприятливі умови для розвитку ефективного фермерського господарства. Прискорився перехід українського села до ринкових відносин, посилився процес концентрації земель у руках заможних селян. Усе частіше використовували сільськогосподарські машини, зросла товарність і врожайність сільського господарства. Протягом 1910-1913 рр. посівні площі в українських губерніях зросли майже на мільйон десятин, а українська пшениця становила понад 40 % загальноросійського експорту.

Проте посилилося майнове розшарування. Подекуди біднота, отримавши землю у власність, продавала її за безцінь. Реформа прискорила цілковите розорення малоземельників й остаточно перетворила їх на пролетарів. Земельні наділи бідноти на Наддніпрянщині скоротилися із 3,7 десятини в 1907 р. до 2,2 у 1916.

Збіднілим селянам надавали можливість переселятись у малозаселені райони Російської імперії. Така переселенська політика була важливою складовою реформи. її мета — боротьба з перенаселенням у чорноземних губерніях, так і зменшення соціальної бази для національно-визвольного руху українців. Відтак протягом 1907-1914 рр. з європейської частини імперії на вільні землі за Урал переселилися 3,3 млн селян, серед них 1,2 млн українців. Основними причинами переселення були селянське малоземелля, важкі економічні умови життя. Українці заселяли Сибір та Далекий Схід цілими районами. Серед населення Приморського краю українці становили 75-80 %, в Амурській області — 60-65 %.

На основі уривку з листа переселенця з Харківської губернії визначте, який у нього настрій. Чи поліпшив він умови життя, переселившись до Сибіру? Які, на вашу думку, він має перспективи на майбутнє?

«Від продажу хати і ґрунтця я виручив 350 руб. По чавунці їхати було дешево; та коли прибув до Омська, то треба було рушати далі пароходом річкою... і тут сталася біда. Мене з великим майном не взяли, хоча чекав свої черги тижнів за три. Довелося 700 верст їхати кіньми. А прибувши на місце, придбав сяку-таку хатину та пару коней і зосталося в мене грошей тільки 80 руб. Заробітків тут нема».

На жаль, погана організація процесу переселення призвела до того, що лише у 1911 р. повернулося додому 68,5 % переселенців. Але частина селянства знайшла на Далекому Сході свою другу батьківщину.

Які явища реформи відображають ілюстрації?

Ставлення суспільства до реформи було неоднозначним, оскільки вона не забезпечила створення усталеного буржуазного ладу в українському селі й зберегла поміщицьке землеволодіння. Ворожо ставилися до аграрної реформи і найбільші землевласники, побоюючись втратити дешеву робочу силу внаслідок виходу селян з общини. Окрім того, на селі посилилося протистояння між заможними селянами, біднотою та поміщиками, у яких селянство вимагало безкоштовно землі.

2

Посилення національного гніту 1907-1914 рр. Справа Бейліса

У чому виявилось посилення національного гніту в 1907-1914 рр.?

Однією з визначальних рис доби Петра Столипіна стало наростання хвилі агресивного російського шовінізму. Сам Столипін уособлював офіційний курс, що дедалі виразніше проступав у політиці Санкт-Петербурга, — шляхом масованої русифікації знівелювати національні відмінності, перетворити багатонаціональну Російську імперію на централізовану російську національну державу. Найпершого і найлютішого ворога російський уряд вбачав в українському русі, який російські великодержавні ідеологи змальовували як цілком штучний, позбавлений будь-яких підстав для існування в ХХ ст.

Тим часом у 1908 р. в Києві розпочав діяльність «Клуб російських націоналістів». Російські націоналісти кваліфікували український рух «як австрійську інтригу», що загрожує національній безпеці, і називали українофілів «мазепинцями», що було синонімом державних злочинців. Себе ж вони вважали «богданівцями», тобто прихильниками курсу Богдана Хмельницького на єдність Росії й України. За підтримки російської влади згодом його відділи з’явилися в десятках міст і містечок Наддніпрянщини. Він став однією з найвпливовіших політичних сил у Російській імперії. Ворожу позицію щодо українства посідали й інші політичні сили.

Яку позицію й чому посідали щодо українства різні політичні сили Російської імперії?

«Взагалі вся московська людність ворожо ставилася до відродження української нації, і кожна течія чи партія мотивувала це чи виходила зі свого штанд-пункту. Крайні праві, "чорносотенці", гостро і брудно боролися з українством, виходячи з того, що в Росії повинен бути "один царь, одна вєра і один

народ"; ліберали протидіяли делікатніше, але твердо стояли за "єдиную неділимую Росію" і боялися всього того, що загрожує цілости її; а крайні ліві гаряче виступали проти національних рухів "во імя єдинства пролєтаріята"» (зі спогадів одного з провідників українського національного руху — Євгена Чикаленка).

У 1907 р. з 18 українських видань на Наддніпрянщині залишилося лише 9. У наступні роки їх кількість зменшилася. Тих, хто передплачував українську періодику, звільняли з посад як неблагонадій-них осіб. Царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах, де воно було запроваджене без попереднього дозволу під час революції. Було навіть скасовано циркуляр міністра освіти 1906 р., яким дозволяли вчителям «використовувати малоросійську мову для роз’яснення того, що учні не розуміють». Тепер учителям було заборонено спілкуватися з учнями рідною мовою і в позаурочний час.

Навіть заходи культурницького спрямування (лекції, вечори, заснування бібліотек, поширення українських книжок) зазнавали переслідувань з боку влади. Роботу «Просвіт» припиняли перереєстраціями. Наприклад, у 1908 р. губернська влада Полтави відмовила в реєстрації місцевої «Просвіти» на тих підставах, що, допомагаючи культурно-освітньому розвитку українського населення, вона має сепаратистські домагання, які можуть призвести до небезпечних наслідків.

Які висновки можна зробити на підставі фактів, наведених Олександром Лотоцьким про політику російської влади щодо українського руху в післяреволюційний період?

«По першій революції Україна не зазнала жодних змін у своєму політичному становищі. Утворення українських політичних організацій нищилося правом адміністративної реєстрації, можливість утворення певного національного тіла бодай у парламенті російському відпала з виданням закону 3 червня 1907 р., що закрив доступ до Думи демократичних елементів України...

Українська мова так і залишилася на своєму традиційному становищі "ізгоя" — в школі, в адміністрації, в суді та навіть у громадській книгозбір-ці. Почалася боротьба з українством і в першу чергу з українською мовою на всьому приступному фронті.

Заборонялися "Просвіти", клуби, не дозволялося друкувати українські оповістки, співати українські пісні не лише на концертах, але й просто на вулицях по селах; українським кобзарям заборонялося співати по ярмарках, школярам не вільно було співати колядок; учителі одбирали у школярів Євангелія в українській мові і т. ін.»

У 1910 р. було заборонено будь-які українські організації з огляду на те, що «об’єднання на інтересах національних веде до збільшення

національного відокремлення». Циркуляром для губернаторів українців було оголошено разом з іншими пригнобленими націями «інородцями», яким заборонено створювати будь-які товариства, клуби, драматичні гуртки, видавати газети рідною мовою.

Урядові обмеження поширилися на проведення в 1911 р. заходів, пов’язаних із 50-ю річницею від дня смерті Шевченка, а саме заборонили збирання коштів на спорудження пам’ятника поетові. Проявами «українського сепаратизму» Тимчасовий комітет у справах друку визнав навіть портрети Шевченка, малюнок пам’ятника поету й карту України в «Народному календарі». Уживання назв «Україна» та «український народ» влада заборонила й конфіскувала повні видання «Кобзаря». Царський уряд заборонив також відзначення 100-річчя з дня народження Шевченка.

Поставте до уривку зі статті 1914 р. в газеті «Киевлянин» 2-3 відкриті запитання. Обговоріть зміст публікації, відповідаючи на них.

«Відповідно до отриманих даних з Петербурга... ніякі урочистості публічного характеру 100-річчя від дня народження поета Шевченко допущені не будуть.

.різні городські і земські управи, виробляючи програму призначеного на 25 лютого с. р. святкування столітніх роковин уродження малоруського поета Тараса Шевченка, думають притягти до того святкування також народну школу. обласне нарічіє російської мови, на якім писав Шевченко, не є ані засобом, ані предметом науки в російській школі, а його життя, особа і творчість не мають в собі матеріалу, що відповідав би її завданням і міг би бути з користю введений у курс шкільної науки, — я не находжу ніяких основ для дозволу шкільній молоді брати участь у ювілейних святах згаданого поета. Тому прошу вас не допускати ані поширення тенденційної української ювілейної літератури серед молоді, ані особливо ніяких відступів

від звичайного ходу буденної шкільної роботи в день Шевченківського ювілею в довірених Вам шкільним закладах» (циркуляр куратора київського шкільного округа А. Деревицького до начальників середніх шкіл і директорів народних шкіл Києва).

На знак протесту в лютому 1914 р. в Києві, Одесі, Полтаві та інших містах відбулися масові страйки, демонстрації, мітинги й збори робітників та студентів.

3

Український політичний та національно-культурний рух у 1907-1914 рр.

Як змінився український рух за часів післяреволюційної реакції?

Деякий час легальною трибуною українського руху залишалися «Просвіти». Хоча в роки реакції більшість наддніпрянських «Просвіт» закрили й заборонили, а діячів репресували, деякі з них продовжували діяти, зокрема київська, катеринославська, одеська, кам’янецька, чернігівська, миколаївська, житомирська та на Кубані. Кожна з них діяла окремо, оскільки більшості було заборонено мати філії у селах.

Найбільшим ударом для «Просвіт» став указ Столипіна 1910 р. «Про закриття деяких інородницьких товариств...». Відтак на початок 1914 р. діяла лише катеринославська «Просвіта», що не тільки поширила сфери свого впливу, а й змогла навіть видавати періодичне видання «Дніпрові хвилі».

Поразка ж революції призвела майже до повного розгрому українських партій. У 1908-1909 рр. єдиною ознакою існування Української соціал-демократичної робітничої партії була легальна газета «Слово», яка виходила в Києві за редакцією Валентина Садовського, Симона Петлюри та Микола Порша. Вони також утворювали Центральний комітет партії.

Починаючи з 1908 р. провідники партії, що не були заарештовані або змогли емігрувати, намагаються відновити діяльність УСДРП. Тож із часом лідери партії стали на чітко визначені націоналістичні позиції. До них приєдналися і деякі члени «Спілки». А нарада у Львові 1911 р. засвідчила радикальну зміну в поглядах провідників української соціал-демократії.

Думки ж активістів політичного руху різнилися. Так, В’ячеслав Липинський відстоював позицію, що українці в національно-визвольній боротьбі повинні спиратися на власні сили. Інші пропонували орієнтуватися на Австро-Угорщину. Решта не мала чітко окреслених планів політичного розвитку українських земель.

Зрештою все це привело до утворення самостійницької організації — Українського інформаційного комітету, який протягом 19121914 рр. розгорнув доволі активну роботу, інформуючи європейську громадськість про українські справи. Найактивніше він діяв в Англії, Франції, Австро-Угорщині.

Тим часом як провідники колишньої УСДРП, які були в еміграції, ставали на самостійницькі позиції, діячі партії, що продовжували діяльність у Російській імперії, створили дві літературні групи в Москві й Києві. Також вони організували видання суспільно-політичних журналів: «Украинская жизнь» у Москві і «Дзвін» у Києві.

Як змінювалися політичні погляди Симона Петлюри на початку ХХ ст.?

Часопис «Украинская жизнь» почав виходити в 1912 р. і був єдиним журналом, хоча і російськомовним, що висвітлював становище українства в Російській імперії, його прагнення і потреби. Авторами його статей були провідні діячі українського руху. Офіційно його вважали органом УСДРП. Редагував його Симон Петлюра. На основі матеріалу, зібраного редакцією, у 1914 р. вийшла книга «Українське питання», де було викладено і систематизовано всі аспекти вимог українства.

Щоб розколоти єдиний національно-визвольний рух, царський уряд намагався поширити в Україні антисемітські настрої. Так, навесні 1911 р. в печерах Бабиного Яру було знайдено тіло 13-річного Андрія Ющинського. І хоч поліція дуже швидко виявила вбивць, члени російських чорносотенних організацій поширювали чутки, ніби це зробили євреї для одержання християнської крові на Великдень. За підозрою в скоєному злочині заарештували Менахема Менделя Бейліса. Слідство тривало довгих два роки, бо влада через газети й

безпосередній вплив доклала чимало зусиль, щоб спрямувати слідчих у потрібному собі напрямі.

«Справа Бейліса» закінчилася резонансним судовим процесом у Києві в 1913 р. На захист Бейліса виступила передова демократична громадськість України. Гнівні слова протесту проти провокацій царизму висловили Михайло Грушевський, Андрей Шептицький, Сергій Єфремов, Володимир Короленко та багато інших відомих діячів. Присяжні, серед яких була значна кількість українців, виправдали Бейліса, і царський суд змушений був звільнити його.

У чому сутність «Справи Бейліса»?

На початку ХХ ст. між Росією та Австро-Угорщиною точилася боротьба за гегемонію у слов’янському світі. У зв’язку з цим загострилася напруженість навколо української проблеми. Західноукраїнські політики сподівалися на об’єднання українських земель і покладали надії на сприяння Габсбургів у цьому питанні.

У 1913 р. «східняк» Дмитро Донцов у брошурі «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» обґрунтував ідею сепаратизму як протиставлення ідеї самостійництва: «Актуальним є не гасло самостійності — мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією, актуальним, більш реальним, більш конкретним і скоріше здійсненним — є гасло відірвання від Росії, — політичний сепаратизм».

Але на Наддніпрянщині більшість діячів політичного руху схильна була покладатися на Росію. Вони сподівалися з часом домогтися від влади врахування вимог українців.

Виконайте онлайн-вправу.

cutt.ly/wTLIKJP

Домашнє завдання

Визначте здобутки і недоліки Столипінської аграрної реформи. Як ви вважаєте, чому реформа мала високі результати саме в українських губерніях імперії?

Які права людини були порушені під час ведення «Справи Бейліса»?

Охарактеризуйте діяльність українських політичних партій протягом 1907-1914 рр.

Практична робота

Ідеї автономії та самостійності в програмах українських політичних партій Наддніпрянщини

1

Різноманітність течій українського політичного життя Наддніпрянщини на початку ХХ ст.

Проаналізуйте документ і схему та визначте співвідношення між політичними течіями Європи й України на початку ХХ ст.

Із дослідження історика Нормана Дейвіса про головні політичні течії Європи на початку ХХ ст.

Лібералізм. Оборонці лібералізму наголошували передусім на пануванні закону, індивідуальній свободі, конституційних процедурах, релігійній толерантності та на загальних правах людини... Економічний лібералізм зосереджувався на концепції вільної торгівлі. Націоналізм — сукупність ідей, пов’язаних з нацією, чиї інтереси вважалися за найвище добро. Соціалізм, як і націоналізм, — колективна віра. Він виступає проти експлуататорів та власників задля захисту не просто індивіда, а суспільства в цілому. Соціалізм вважає, що знедоленим, кволим та пригнобленим життя буде гарантованим тільки тоді, коли будуть об’єднані ресурси, порівну поділені багатства.

2

Програмні документи українських самостійників

До чого закликали програмні документи самостійників? Хто має очолити національно-визвольну боротьбу українського народу? Які методи боротьби визначені у програмних документах? Як ці ідеї розвивались у часі?

Із брошури Миколи Міхновського «Самостійна Україна»

Ми не здобудемо собі політичних і державних прав, доки ми не матимемо змоги уладнати стан речей у себе дома до нашої уподоби, бо інтерес наших господарів єсть цілком супротилежний нашим інтересам...

Сю задачу мусить узяти на себе національна інтелігенція.

.Нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».

Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Вкраїнців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія...

Програмна заява УНП (1902 р.)

Поки ще не пізно, поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п’яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю. Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну. Українські робітники повинні мати на оці повне вигнання з України чужинців і утворення своєї самостійної держави.

Найбільш суперечливим документом сучасники й нащадки Миколи Міхновського вважали «10 заповідей УНП». Проаналізуйте їх і ви-

значте, які ідеали запропоновано українцям. Чи всі пункти, на вашу думку, були прийнятні для тогочасного українського суспільства? Чому? З якими з них погоджуєтеся ви особисто, а з якими — ні?

10 заповідей УНП Миколи Міхновського (1903 р.)

1. Одна, єдина, нероздільна від Карпатів аж до Кавказу, самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей — оце національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

2. Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди суть вороги нашого народу, аж поки вони панують над нами і гноблять нас.

3. Україна для українців. Отже, вигоняй звідусіль з України чу-жинців-гнобителів.

4. Усюди і завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твого дому мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народові і тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробись перевертнем-відступником.

8. Не обкрадай власного свого народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові наперед усіх. Держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаси їм сили і відваги.

Відгуки тогочасних діячів українського руху на «10 заповідей УНП»

Симон Петлюра: «Вже від початку свого заснування УНП виявила себе в своїх програмових партійних виданнях як партія націоналістична з усіма негативними шовіністичними рисами національної обмеженості і вузькості».

Сергій Єфремов: «Народна партія, писав він, рішуче стала на ґрунт крайнього відвертого шовінізму і, прикриваючись жупаном захисту інтересів трудящих, проповідує неприборкане людиноненависництво».

3

Погляди українських автономістів

У чому полягали погляди автономістів? Які вимоги висували різні партії? Чому ці ідеї були більш поширені в порівнянні із самостійницькими?

Микола Порш, провідний діяч РУП та УСДРП, про ідею автономізації

По всіх державах, де заведено справді вільні демократичні порядки, місцевим людям потроху передають — звісно, діло не обходиться без великої боротьби — право не тільки порядкувати, себто, видавати обов’язкові постанови на основі державних законів, а ще право самим через своїх виборних видавати, замість державних, місцеві закони в своїх місцевих справах. От такий лад, коли якийсь край чи народ в державі має право самостійно влаштовувати своє життя по своїх місцевих законах, називається автономією... Коли якийсь край, дуже вже одріжняється своєю історією та своїм хазяйством од інших частин держави, коли через це він має у себе багато потреб й інтересів, не однакових з потребами та інтересами інших країв, — тоді такому краєві, звичайно після довгої боротьби, державна влада дає автономію.

Витяг із програми Української соціал-демократичної робітничої партії (грудень 1905 р.)

Українська с.-д. партія перш за все і головним чином вимагає:

1) демократичної республіки — в якій найвища державна влада у всіх міжнародних і тих внутрішніх ділах, що стосуються всієї Російської держави, належить виключно одному виборному законодавчому зібранню народних представників;

2) автономії України з окремою державною інституцією (сеймом), якому належить право законодавства у внутрішніх справах населення тільки на території України;

3) загального, рівного, прямого виборчого права з таємним голосуванням для кожного громадянина старше 20 років; права кожного виборця бути обраним у всяку представницьку інституцію; пропорці-онального представництва; плати (удержання) депутатам дворічного парламенту;

6) права кожної нації на культурне і політичне самоопреділення;

7) широкого самоврядування (автономії) місцевого і крайового для всього населення держави.

Євген Чикаленко про програмні вимоги Української демократичної партії

Головні принципи нашої партії такі:

1. Знесення політичного абсолютизму, заведення парламентарного ладу, участь народу в державних справах на підставі загального, безпосереднього, різного, пропорціонального і таємного (без різниці статі, віри і національності) голосування.

2. Свобода особи, слова, віри (церква повинна бути відділена від держави). Свобода зборів, спілок, організацій, страйків. Знищення станів.

3. Заведення народної мови в школах, судах, адміністрації і у всіх громадських інституціях.

Маючи на увазі шкоду від централізаційної системи, ми визнаємо, що державний лад у Росії повинен бути збудований на принципах найширшої національної автономії.

4. А через те опріч загальнодержавного парламенту ми вимагаємо для території, заселеної українським народом, автономії, заснованої на особливому органічному статуті, виробленім будучим українським сеймом (вибраним на підставі вищесказаного права) і запорученім основними загальнодержавними законами.

Із дослідження сучасних істориків Юрія Каліберди, Анжеліки Федько та Юрія Федька про програмні вимоги Української радикальної партії

Програмні вимоги УДП і УРП у багатьох випадках, зокрема з національного питання, співпадали. Українська радикальна партія у своїй програмі висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної Росії, виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних установах України тощо. Виставляла соціалістичні вимоги, пов’язані з відчутними соціальними та економічними реформами.

Історик Олександр Висоцький про причини поширення ідей автономізації

Автономістські, на відміну від самостійницьких, переконання українських соціал-демократів випливали, у першу чергу, з їх соціально-культурного буття. Виховані у російській школі і на російській

літературі, будучи двомовними і часто використовуючи як службовці російську мову, українські наддніпрянські інтелігенти со-ціал-демократичних переконань були споріднені з Росією, тобто, за висловом І. Лисяка-Рудницького, вони «однією ногою стояли у всеросійському світі». Крім того, агітація за відокремлення України від Росії не знаходила відгуку навіть серед сільської, найбільш української, частини населення Наддніпрянщини. Але основною причиною висування автономістських, а не самостійницьких завдань, були стратегічні міркування українських соціал-демократів... що національне визволення щільно пов’язане з поваленням самодержавства і демократизацією Росії зусиллями всеросійського революційного руху.

Узагальнюючи матеріали практичної роботи, складіть і заповніть таблицю за зразком.

Назва

Рік

Ліде

ри

Програмні положення щодо державності України

РУП (Революційна українська партія)

     

УСП (Українська соціалістична партія)

     

УНП (Українська народна партія)

     

«Спілка» (українська соціал-демо-кратична спілка)

     

УСДРП (Українська соціал-демо-кратична робітнича партія)

     

УДРП (Українська демократично-радикальна партія)

     

Уявіть себе засновниками політичної партії початку ХХ ст. Використовуючи знання про політичне становище та соціально-економічні проблеми на українських землях початку ХХ ст., підготуйте та захистіть проєкт програми своєї партії.

Перевірте себе.

 

 

Це матеріал з підручника Історія України за 9 клас Пометун, Дудар 2022 

 




Попередня сторінка:  22. Посилення політичної напруженості ...
Наступна сторінка:   24. Зрушення в соціокультурному житті У...



^