Інформація про новину
  • Переглядів: 363
  • Дата: 9-01-2022, 22:28
9-01-2022, 22:28

36. Українська література, театр, музика в другій половині XIX — на початку XX століття

Категорія: Історія України та громадянська освіта





Попередня сторінка:  34—35. Повсякденне життя українця. Розв...
Наступна сторінка:   37. Українське образотворче мистецтво ...

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ,

ВИ ЗМОЖЕТЕ:

характеризувати розвиток української літератури, театру та музики в другій половині XIX — на початку XX ст.; розповідати про творчість видатних митців; дати оцінку рівню розвитку української літератури, театру, музики, показати їхній взаємозв'язок.

ПРИГАДАЙТЕ

1. Які чинники впливали на розвиток української літератури, театру, музики в першій половині XIX ст.? 2. Назвіть імена видатних представників української літератури першої половини XIX ст. та вкажіть їхні головні здобутки.

Чи можна стверджувати, що українська література розвивалася відповідно до закономірностей європейської літератури?

 

1 РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

У другій половині XIX століття романтизм у літературі поступився місцем реалізму. Останній передбачав відображення реальної дійсності й оточення героя, обґрунтування дій і почуттів персонажів психологічними й соціальними умовами. Як і в літературі інших європейських країн, в українській літературі зародки реалістичного стилю були пов’язані з фольклором, із народними гумористичними й сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою. Однак у творчості письменників другої половини XIX ст. реалізм співіснував із романтизмом, якому були притаманні захоплення героїзмом минулого, поетизація сильних почуттів і людей козацької доби.

Художні й публіцистичні твори видатних діячів української культури другої половини XIX ст. містять глибокі роздуми про сучасне й майбутнє українського народу, відображають історичні подвиги минулого, оспівують визвольну боротьбу за державну незалежність України.

Перехід від романтизму до реалізму добре помітний у творах письменнці Марко Вовчок (справжнє ім’я Марія Вілін-ська-Маркович) (1834—1907). Вона продовжила тему творчості Т. Шевченка, присвячену становищу покріпаченого селянства, особливо жінок («Одарка», «Горпина», «Козачка»). Засобами фольклору письменниця скористалася в казках та оповіданнях для дітей.

Долею простої селянки переймалася у своїх творах письменниця Ганна Барвінок (1828—1911). Народницько-просвітницьку ідеологію сповідував поет Степан Руданський (1833— 1873). Популярними стали його гумористичні «Співомовки», де переплелися національні й соціальні спостереження. Добре знали в школах байки Леоніда Глібова (1827—1893). Вдало

поєднав вплив західноєвропейської поезії з буковинським фольклором Юрій Федькович (1834—1888).

Реалістично змалював історію українського села письменник Іван Нечуй-Левицький (1838—1918). У повісті «Микола Джеря» зображено поневіряння селянина, утікача від панщини, а в повісті «Кайдашева сім’я» з любов’ю та болем за рідний народ розкрито бідність й обмеженість сільського життя. Найвидатніший соціальний роман своєї доби «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» створив письменник Панас Мирний (1849—1920).

Неперевершеним надбанням української літератури стала творчість письменника Івана Франка (1856—1916). Майстерність стилю, злободенність проблем, багатство жанрів і багатоплановість тем, а також активна громадська позиція вирізняли І. Франка в історії української культури. Від романтизму й побутового реалізму письменник перейшов до реалістичних, психологічно насичених творів. Прозові твори, зокрема «Борислав сміється», «Захар Беркут», дитячі оповідання І. Франка стали хрестоматійними. До високохудожніх зразків світової поезії належить цикл «Осінні думи» і «Картка любові», вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» та інші.

Початок XX ст. в українській літературі пов’язаний із пошуком нових шляхів. Поряд із реалістичним підходом до зображення дійсності поширювалися модерністські течії. Популярним став жанр новели (короткого оповідання). Першим до модернізму в тогочасній українській літературі звернувся поет М. Вороний, який у 1901 р. в статті в «Літературно-науковому віснику» пропонував повернутися до «справжньої запашної поезії», тематично й жанрово розширити літературні межі. Цю ідею підтримала група галицьких письменників «Молода муза», які в маніфесті 1907 р. висловили критичні зауваження щодо реалізму й закликали орієнтуватися на тогочасні західноєвропейські тенденції розвитку літератури й мистецтва. У 1909 р. в Києві було засновано перший журнал українського модерну «Українська хата», що виходив до 1914 р.

Спробою своєрідного поєднання реалізму та модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина). Її прибічники органічно поєднували традиційний для української літератури опис народного життя та розповідь від першої особи з новими здобутками європейського модернізму — символізмом та психоаналізом.

Прикладом реалістичного підходу до зображення подій українського суспільства стала творчість Володимира Винни-ченка (1880—1951). Напередодні та в період революції 1905— 1907 рр. з’явилися його твори «Краса і сила», «Голота», «Талісман», «Зіна». У них він створив образи жителів провінційних містечок, робітників, революціонерів, що потрапляють у складні ситуації.

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

З Україною повязана доля видатного єврейського письменника, драматурга Шолом-Алейхейм (Рабинович Соломон Наумович). Він був основоположником сучасної художньої літератури мовою їдиш. Також писав свої твори івритом і російською мовою. Його творчість розпочалася в 1870-ті рр. Головні герої його творів — бідні «маленькі люди», які, незважаючи на важке, злиденне життя, оптимістично дивляться в майбутнє, із гумором сприймають своє становище, вірять у справедливість та мудрість. Більшість подій, про які пише Шолом-Алейхем, відбуваються в Україні. Утім, українські міста та їхнє населення в творах Шолом-Алейхем відіграють хіба що роль декорацій, на тлі яких розгортається драма єврейської громади. Після погрому в Києві в 1905 р. письменнику довелося залишити територію України. Спочатку він переїхав до Львова, а згодом — до США.

Пошук нових засобів був характерний для творчості письменника Михайла Коцюбинського (1864—1913). У повісті «Fata morgana» письменник передав настрої та переживання

українського села напередодні революції 1905—1907 рр. Неповторну красу природи письменник відтворив у повісті «Тіні забутих предків». Гострим питанням людських відносин він присвятив новели «Сміх», «Коні не винні» тощо.

Яскравим талантом осяяна творчість письменниці Лесі Українки (справжнє ім’я Лариса Косач-Квітка) (1871 —1913). Написані нею поезії «Осіння казка», «Пісні про волю», «В катакомбах» порушували проблеми відносин поета і влади, становлення борця за інтереси народу тощо. Широкої популярності набули її збірки поезій «На крилах пісень», «Думи і мрії», поеми «Роберт Брюс» і «Давня казка», драма-феєрія «Лісова пісня».

З українськими землями тісно повязана творчість письменників інших народів, серед яких постаті світового масштабу Шолом Алейхем та Володимира Короленко.

Автором багатьох інтимно-ліричних віршів, чимало з яких стали романсами, був поет Олександр Олесь (Кандиба) (1878— 1944). Зокрема, його вірш «Чари ночі», покладений на музику, вважається справжнім гімном гармонії природи й палких почуттів. У 1907—1917 рр. О. Олесь видав п’ять збірок своїх поезій.

Неперевершеним майстром короткої психологічної новели став письменник Василь Стефаник (1871 —1936). У своїх творах він зображував трагічні картини злиденного життя західноукраїнського селянства.

До кращих творів світової літератури про селянство можна віднести повість найвідомішої письменниці Буковини Ольги Кобилянської (1863—1942) «Земля». У ній вона надзвичайно правдиво та яскраво розкрила думки й почуття дрібних селян-власників, їхнє прагнення мати свою землю. Проблемам жіночої долі у складних життєвих обставинах письменниця присвятила повісті «Царівна» і «Людина». Глибоким ліризмом і поетичністю вирізняється повість «В неділю рано зілля копала», написана за мотивами народної пісні. Даниною епохи модернізму став її твір «Меланхолійний вальс». Це історія життя трьох жінок, які думками та світовідчуттям не вписувалися у формат пересічних жінок того часу.

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Володимир Галактіонович Короленко (1853—1921) — письменник, який зараховував себе до представників російської літератури. Він народився у Житомирі. Більшу частину життя вимушено пожив за межами України. Через участь у народницькому русі перебував під наглядом поліції, потрапляв у заслання, тюрми. Проте такі випробування не зламали його духу, й ще більше укріпили його світоглядні принципи. Більшість творів В. Короленка сповнені співчуттям до знедолених і покривджених.

Хоча В. Короленко відносив свою творчість до російської літератури, він захищав від переслідувань царської влади українську культуру й мову, підтримував деяких українських письменників. Дружив із Панасом Мирним,

П. Грабовським, М. Коцюбинським. Тема України посідає значне місце в оповіданнях «Ліс шумить»,

«У поганому товаристві», «Без язика», повісті «Сліпий музикант» тощо.

Чим був зумовлений стрімкий розвиток театрального мистецтва?

2 ТЕАТР. Незважаючи на урядові переслідування українства, у другій половині XIX ст. українське театральне мистецтво продовжувало розвиватися. Українські п’єси мали значну популярність на сценах російських театрів.

У 1881 р. міністр внутрішніх справ Росії М. Лоріс-Меліков скасував заборону українських вистав, що сприяло зростанню кількості театральних труп і відродженню українського театру. Проте цей дозвіл супроводжувався всілякими обмеженнями. Так, зокрема, заборонялося ставити п’єси на історичну й соціальну тематику, перекладні п’єси. Українські трупи були зобов’язані разом з українськими п’єсами ставити ще й російські з такою самою кількістю акторів. Ці заборони негативно позначалися на тематиці українських вистав, які обмежувалися висвітленням селянського життя.

ЦІКАВІ ФАКТИ

М. Кропивницький написав понад 40 оригінальних або перероблених з інших творів театральних п'єс, у яких відтворював побут українських земель та їх залежне становище. Тонко відчуваючи народну душу, він створював надзвичайно живі й дотепні сцени із життя простих людей.

Наприкінці 70-х рр. XIX ст. завершилося становлення новітнього, професійного, власне українського театру. Він виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60—70-х рр. XIX ст. У 1882 р. під керівництвом Марка Кропивницького в Єлисаветграді було створено перший український професійний театр. Трупа отримала назву «театр корифеїв». Завдяки її діяльності друга половина XIX ст. увійшла в історію української культури як «золотий вік» театру. Члени трупи створили школу акторської та режисерської майстерності, піднесли український театр на значно вищий рівень професіоналізму. Після гастролей до Києва в 1883 р. до трупи М. Кропивницького приєдналася аматорська трупа Михайла Старицького, який і очолив «Театр корифеїв». Визнаними діячами першого професійного українського театру були Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марія Заньковецька та інші.

Незважаючи на визнання глядачів і театральних фахівців, життя українського театру було складним. У 1883 р. київський генерал-губернатор на десять років заборонив гастролі трупи М. Кропивницького в Київській, Чернігівській, Полтавській, Волинській та Подільській губерніях.

Проте зупинити розвиток українського театрального мистецтва вже було неможливо. У 80—90-ті рр. XIX ст. діяло близько 30 невеликих труп, які ставили українські п’єси. У 1891 р. в Києві було засновано перший постійно діючий театр.

На початку XX ст. провідне місце в театральному житті українських земель, як і раніше, посідали трупи, очолювані братами Тобілевичами (П. Саксаганським, І. Карпенко-Карим та М. Садовським). Найвищого піднесення трупа П. Саксаган-ського — І. Карпенка-Карого досягла в 1900—1903 рр., коли до неї входили такі майстри сцени, як М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька та інші. Репертуар трупи налічував 60 п’єс.

У 1906 р. у Полтаві М. Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який у 1907 р. переїхав до Києва. Його вистави відбувалися в Троїцькому народному будинку. Важливою подією театрального життя стало святкування в 1908 р. 25-річчя творчої діяльності української актриси М. Заньковецької. Воно стало відображенням здобутків тогочасної української культури.

На початку XX ст. на українських землях діяли також інші театральні трупи: Д. Гайдамаки (1889—1917 рр.), О. Суслова (1898—1909 рр.), О. Суходольського (1898—1909 рр.), Л. Сабініна (1907—1920 рр.). Серед російських театральних колективів мав популярність театр М. Соловцова в Києві.

На початку ХХ ст. основним представником модернізму в драматургії став Володимир Винниченко.

На західноукраїнських землях український професійний театр було засновано в 1864 р. актором і режисером О. Ба-чинським при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». У 70-ті рр. XIX ст. театральні діячі з Наддніпрянської України, зокрема М. Кропивницький, надали йому значну

допомогу. У 1905—1906 рр. цим театром керував М. Садов-ський, а на сцені виступала М. Заньковецька.

У 1869 р. виникли аматорські театральні гуртки при чернівецькій «Руській бесіді». Значному піднесенню театрального мистецтва сприяло створене в 1884 р. С. Воробкевичем «Руське літературно-драматичне товариство».

Основою репертуару українського театру залишалися класичні п’єси М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпен-ка-Карого, які були не тільки провідними режисерами та керівниками театральних труп, а й визнаними драматургами. Однак поступово збільшувалася кількість творів інших українських авторів — Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, а також російських та західноєвропейських класиків — М. Горького, О. Островського, А. Чехова, Г. Ібсена, Г. Гаупт-мана, В. Шекспіра та інших.

З МУЗИЧНЕ ЖИТТЯ. Розвиток літератури й театру в другій половині XIX ст. надав потужного імпульсу процесу творення національної класичної музики. У 1862 р. Семен Гулак-Артемовський написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Українських композиторів надихали твори відомих українських письменників і поетів, зокрема Т. Шевченка. Його п’єса «Назар Стодоля» спонукала П. Ніщинського написати до неї музичну вставку — «Вечорниці», із якої народилася популярна пісня «Закувала та сива зозуля».

Друга половина XIX ст. в українській музиці стала часом входження народної пісні в професійну музичну культуру. Відбулося не просто відтворення народної музики, а піднесення її до професійного рівня, перетворення пісні на сучасний у європейському розумінні музичний твір. Значний вплив на українську класичну музику мало хорове мистецтво.

Основоположником української класичної музики був Микола Лисенко, який написав опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», оперету «Чорноморці», опери для дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза» тощо, що базувалися на величезному етнографічному матеріалі. Також він поклав на музику майже 80 творів із «Кобзаря» Т. Шевченка. Створений М. Лисенком варіант «Заповіту» Т. Шевченка ми співаємо й досі, а «Молитва за Україну» стала духовним гімном.

Значення М. Лисенка для української музичної культури є величезним, як і його творчий доробок. Маючи блискучу професійну підготовку (навчався в Лейпцигу та Петербурзі), він зумів увести в сучасну йому музику величезний етнографічний матеріал. Своєю творчістю він уперше спробував підсумувати період розвитку вітчизняної музики. М. Лисенко сформував і збагатив майже всі наявні в українській музиці творчі жанри. Своїми теоретичними працями в галузі музичного фольклору він значно розвинув вітчизняну науку про народну музичну творчість, а педагогічною діяльністю заклав підвалини вищої спеціалізованої музичної освіти на українських землях.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Творчість Михайла Вербицького

(1815—1870) мала велике значення для становлення національної самосвідомості населення західноукраїнських земель. Покладений ним на музику «Заповіт» Т. Шевченка здобув велику популярність у Галичині.

А музика до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла України...» стала українським національним, а з 1992 р. — Державним гімном України.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Видатним композитором та музичним діячем був Анатоль Вахнянин, який організував і став першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові. На основі українського фольклору він написав оперу «Купало», створив чимало сольних і хорових вокальних творів.

УКРАЇНА І СВІТ

Соломія Крушельницька (1872—1952 рр.) — відома в усьому світі українська співачка з Галичини (лірико-драматичне сопрано). Її талант виявився дуже рано: із дитинства С. Крушельницька співала українські народні пісні, а її голос привертав увагу силою та виразністю. В 11-річному віці відбувся й перший публічний виступ співачки — у хорі українського товариства «Руська бесіда» в Тернополі. У 1893 р. С. Крушельницька зі срібною медаллю закінчила Львівську консерваторію, і вже незабаром дебютувала в опері «Фаворитка» Г. Доніцетті на сцені Львівського міського театру.

Після навчання в Мілані С. Крушельницька повернулася до Львова, де співала в операх «Фауст» Ш. Гуно, «Аїда» і «Трубадур» Дж. Верді, «Манон Леско» і «Мадам Баттерф-ляй» Дж. Пуччіні, «Лоенгрін» і «Валькірія» Р. Вагнера. У 1897 р. співачка п'ять місяців гастролювала Південною Америкою. Восени 1898 р. С. Крушельницька стала при

мадонною Варшавського Великого театру. Проте досяг-ши світової слави, вона не забувала про свою Батьківщину. Майже щороку С. Крушельницька давала концерти у Львові, Станіславі, Тернополі, Бережанах, Коломиї, Стриї, Збаражі, Чернівцях. Вона багато спілкувалася з І. Франком, М. Павликом, М. Лисенком, О. Ко-билянською, А. Чайковським. Композитор М. Лисенко навіть присвятив їй три свої романси.

У листопаді 1899 р. С. Крушельницька виступала перед родиною російського царя Миколи ІІ. Вона завершила виступ виконанням українських народних пісень. На запитання імператора, якою мовою вона співала, С. Кру-шельницька з гордістю відповіла: «Це пісні мого народу, українського народу».

На початку XX ст. С. Крушельницька продовжувала активно гастролювати (Париж, Санкт-Петербург, Буенос-Айрес, Мілан тощо). У газетах про неї писали: «Непере-вершена навіть у деталях», «її влада на сцені є цілковитою», «бездоганна в усьому, як у манерах, так і в дикції, як у драматичній інтонації, так і в музичному багатослів'ї», «найвище благородство і чудовий талант», «краса рухів, гідність у поведінці, впевненість інтонації», «голос драматичний у вимові, інтонації і м'який у звучанні, відшліфований до блиску вишуканим мистецтвом». На одній сцені із С. Крушельницькою співали знамениті Е. Карузо та Ф. Шаляпін. При цьому світове визнання не змінило її характер. Близька подруга С. Крушельницької аргентинська піаністка Н. де П'яцціні згадувала: «Вона була настільки простою в особистому житті, наскільки великою на сцені».

У 1904 р. композитор М. Лисенко на кошти, зібрані українською громадськістю на святкування його ювілею, заснував музично-драматичну школу, що виховала чимало відомих українських музикантів, диригентів, співаків, режисерів, акторів. У 1911 р. в театрі М. Садовського було поставлено оперу М. Лисенка «Енеїда». Однак здійснити постановку опери «Тарас Бульба» композитор не зміг через заборону влади. Широкої популярності серед української громадськості набув музичний твір «Гімн» («Вічний революціонер...»), створений композитором на слова І. Франка.

Композитор М. Леонтович створив оригінальні композиції на основі народних пісень «Щедрик», «Мак», «Дударик». Героїчну оперу «Кармалюк» написав К. Стеценко. Монументальна симфонія-кантата «Кавказ» за поемою Т. Шевченка належить до творчості західноукраїнського композитора С. Людкевича.

На західноукраїнських землях також слід відзначити творчість М. Вербицького, І. Лавровського, І. Воробкевича, А. Вах-нянина та інших.

НА ПІДСТАВІ ФАКТІВ, РОЗГЛЯНУТИХ У ПАРАГРАФІ, СФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО:

■ здобутки української культури другої половини XIX — початку XX ст.;

■ становлення національної літератури, театру та класичної музики на українських землях.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ

1881 р. — скасування міністром внутрішніх справ Росії М. Лоріс-Меліковим заборони українських вистав.

1882 р. — створення під керівництвом

М. Кропивницького в Єлисаветграді першої української професійної театральної трупи («театр корифеїв»).

1904 р. — заснування М. Лисенком музично-драматичної школи на кошти, зібрані українською громадськістю.

1906 р. — заснування першого стаціонарного театру М. Садовським.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Перевірте набуті знання за навчальною грою «Хто останній — перемагає». Правила гри. У грі

беруть участь пари учнів та учениць. Вони мають відтворити основний зміст пункту параграфа, по черзі називаючи по одному реченню. Перемагає учень/учениця, чиє речення буде останнім.

2. Робота в малих групах. Обговоріть і визначте, яка тематика творів переважала в українській літературі другої половини XIX ст. і чому. 3. Творчість яких письменників та письменниць, поетів та поетес визначала напрям розвитку української літератури в другій половині XIX — на початку XX ст.? 4. Кого з письменників та письменниць відносять до «нової школи» української літератури? 5 Із діяльністю яких митців пов'язаний розквіт українського театру? 6. Назвіть імена провідних українських музикантів. Охарактеризуйте їхню творчість. 7. Хто був автором музики, яка згодом стала Державним гімном

України? 8. Назвіть оперу М. Лисенка, заборонену до постановки царською владою. 9. Назвіть причини утвердження в українському мистецтві реалістичного зображення світу. 10. Чим був зумовлений розквіт українського театрального мистецтва у 80-ті рр. XIX ст.? 11. Якою є роль М. Лисенка у становленні української класичної музики?

12. Які чинники спричинили розквіт українського театру та музики наприкінці XIX ст.? Складіть тези. 13. Робота в парах. Розподіліть обов'язки та підготуйте розгорнутий план за темою «Українська література і театр у другій половині XIX — на початку XX ст.».

14. Колективне обговорення. Чому не всі письменники, музиканти, театральні діячі, що були вихідцями з українських земель, є представниками української культури?

 

 

Це матеріал з підручника "Історія України" (з поглибленним вивченням історії) за 9 клас Гісем, Мартинюк 2022

 




Попередня сторінка:  34—35. Повсякденне життя українця. Розв...
Наступна сторінка:   37. Українське образотворче мистецтво ...



^