Інформація про новину
  • Переглядів: 438
  • Дата: 18-01-2022, 09:04
18-01-2022, 09:04

18. Велика Британія в останній третині XIX — на початку XX століття

Категорія: Всесвітня історія





Попередня сторінка:  17. Німеччина в останній третині XIX — на...
Наступна сторінка:   19. Італія в останній третині XIX — на по...

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

  • пояснювати, чому наприкінці XIX — на початку XX ст. у світі відбулася зміна лідерів в економічному розвитку;
  • характеризувати внутрішній розвиток Великої Британії;
  • визначати суть ірландського питання для Великої Британії;
  • розкривати основні риси зовнішньої політики держави.

 

ПРИГАДАЙТЕ:

1. Коли у Великій Британії розпочалася «Вікторіанська епоха»?

2. Із якою метою у Великій Британії були проведені парламентські реформи 1832, 1867 рр.?

 

Чи закономірною була втрата у Великій Британією промислової першості?

1. Втрата Великою Британією промислової першості.

Наприкінці XIX ст. Велика Британія продовжувала залишатися однією з наймогутніших і найбагатших країн світу. Вона посідала провідні позиції у світовій торгівлі та вивезенні капіталу. Британські капіталовкладення за кордоном перевищували капіталовкладення решти держав разом узятих. Британський фунт стерлінгів був основною світовою валютою. Як і в інших провідних державах, у Великій Британії формувалися монополії. Лондон став головним торговельним і фінансовим центром світу. Державу називали «володаркою морів».

Одночасно в економіці Великої Британії проявлялися деякі негативні тенденції. Зростання промислового виробництва (2,1 %) було нижчим, ніж в інших країнах (у США — 4,2 %, у Німеччині — 4,1 %). Технічне обладнання на багатьох заводах застаріло, і за деякими показниками Велика Британія відставала від США та Німеччини. На початку XX ст. Німеччина випередила її за виплавкою сталі, США — за виробництвом чавуну, сталі та кам’яного вугілля. Завдяки кращій технології та вищій продуктивності праці американські й німецькі товари стали дешевшими за британські.

Монополізація у Великій Британії в першу чергу відбувалась у банківській системі. Найвідоміша «Велика п'ятірка» лондонських банків тримала у своїх руках увесь фінансовий світ. На 1913 р. їм належало 70 % банківських капіталів країни. На чолі цієї банківської структури стояв Англійський банк.

У кожному великому місті світу існував хоча б один його відділ.

У 1904 р. 50 банків Великої Британії мали 2279 відділень по всьому світу.

У другій половині XIX ст. схід України почав приваблювати британські капітали. У 1869—1872 рр. британський інженер Джон юз, домовившись із російським урядом про будівництво металургійного заводу та видобуток вугілля, заснував металургійний завод (зараз — «Донецьксталь»), навколо якого згодом виникло ціле місто — юзівка (зараз Донецьк). за 25 років підприємницької діяльності на шахтах Донбасу Дж. юз вивіз до Англії 25 млн рублів золотом. Натомість усі британські інвестиції в розвиток промисловості півдня України в другій половині XIX ст. становили 23 млн рублів.

У Галичині на початку XX ст. за допомогою британського капіталу було засновано декілька нафтових товариств для експлуатації Дрогобицького нафтового району.

У сільському господарстві Великої Британії загалом переважало дрібне селянське або фермерське господарство. Велике земельне господарство зберігалося в Ірландії. Сільське госпо-

дарство, незважаючи на значні зрушення в розвитку, не забезпечувало потреб Великої Британії, значні обсяги продовольства й сировини доводилося завозити. Ці несприятливі риси економіки країни компенсувалися наявністю колоніальних володінь, які були гарантованим ринком збуту та джерелом дешевої сировини.

Отже, одним із найважливіших завдань Великої Британії вважалося збереження та розширення імперії як основа її стабільності й процвітання.

Незважаючи на вповільнення розвитку та втрату промислової першості, Велика Британія залишалася могутньою промисловою державою.

У чому полягала суть ірландського питання наприкінці XIX — на початку XX ст.?

2. Внутрішньополітичне життя Великої Британії. Ірландське питання. Другу половину XIX ст. у Великій Британії, як ви вже знаєте, називають «Вікторіанською епохою» за ім’ям королеви Вікторії, яка правила країною протягом 1837—1901 рр. Це був період найбільшої могутності: швидко зростали її колоніальні володіння, британська промисловість ще утримувала першість у світі. У державі зберігалися конституційна монархія, парламент і двопартійна система.

На парламентських виборах боротьбу між собою вели дві головні партії — консерватори та ліберали.

Консерватори виражали інтереси великої земельної аристократії та частини великої буржуазії (фінансистів). Головним лідером консерваторів був письменник і політик Бенджамін Дізраелі.

Лібералів підтримувала більшість великої та середньої буржуазії, а також значна частина кваліфікованих робітників. Керівником Ліберальної партії був видатний державний діяч, син багатого підприємця Вільям Гладстон.

Ліберали обстоювали принцип вільної торгівлі та виступали проти політики протекціонізму на противагу консерваторам, які боролися за те, щоб захистити британську промисловість від конкуренції. Обидві партії вважали за необхідне проведення реформ виборчої системи й соціального законодавства.

У 1867 р. консервативний уряд Б. Дізраелі здійснив парламентську реформу, яка вдвічі збільшила кількість виборців. У 1871 р. його змінив ліберальний уряд В. Гладстона, що офіційно визнав законною діяльність профспілок, у тому числі страйки. Наступного року на виборах до парламенту було введено таємне голосування.

У відповідь консерватори остаточно скасували заборону на страйки та дозволили діяльність кооперативів. У 1875 р. консерватори ухвалили закони про обмеження робочого дня 54 годинами на тиждень та охорону дитячої праці. Прийняття на роботу дітей, яким ще не виповнилося десяти років, заборонялося. Натомість ліберали в 1884 р. провели ще одну виборчу реформу. Вона надала право голосу більшості робітництва й селянства.

Наприкінці XIX ст. розширення прав робітничих організацій зумовило розгортання подальшої боротьби робітництва за його соціальні й політичні права. На чолі цієї боротьби були профспілки — тред-юніони, об’єднані з 1886 р. в Британський конгрес тред-юніонів. У 1900 р. утворився Комітет робітничого представництва для виборів до парламенту робітничих депутатів, який у 1906 р. було перейменовано на Робітничу (Лейбористську) партію.

Наприкінці XIX ст. розгорнувся масовий рух ірландського населення за аграрну реформу та самоуправління — гомруль. Його очолив Чарльз Парнелл, обраний до британського парламенту в 1875 р. Він використовував усі можливі парламентські методи — обструкцію, позови, запити, аби тільки привернути увагу громадськості до проблем Ірландії.

У той самий час в Ірландії селяни, керовані «Земельною лігою», розгорнули боротьбу проти англійських лендлордів. Вони нищили їхні маєтки, урожай, худобу. Одним із нових методів боротьби став бойкот.

У 1886 р. уряд В. Гладстона вирішив внести до парламенту закон про гомруль, але його було відхилено. Це призвело до поразки лібералів на виборах. До влади майже на 20 років прийшли консерватори.

На початку XX ст. становище в Ірландії загострилося. Радикальна частина ірландського національно-визвольного руху утворила партію, яку назвали «Шинн Фейн» («Ми самі»). Вона виступила за самостійну Ірландську державу під гаслом «Ірландія для ірландців».

У 1914 р. палата громад утретє схвалила законопроєкт про гомруль, і він став законом, але його чинність не поширювалася на шість північних графств, де проживали переважно протестанти. Згодом це рішення породило конфлікт у Північній Ірландії.

Тред-юніони — назва профспілок у Великій Британії та деяких інших англомовних країнах. Тред-юніони об'єднували переважно кваліфіковане робітництво однієї професії. Наприкінці 80 — на початку 90-х рр. ХІХ ст. в умовах піднесення робітничого руху виникли нові тред-юніони, які сповідували ліві погляди. Вони формувалися за виробничими ознаками (в одному тред-юніоні могли бути робітники різних професій однієї галузі). Також вони відкрили доступ до своїх лав некваліфікованим робітникам, які до цього не були охоплені професійним рухом. Під впливом нових тред-юніонів старі теж почали приймати некваліфікованих робітників. Як наслідок тред-юніони укрупнювалися в організації національного масштабу. Із початку Першої світової війни різниця між старими й новими тред-юніонами зникла. Вони були колективними членами Лейбористської партії. Гомруль (від англ. — самоуправління) — одна з головних вимог ірландського національного руху кінця XIX ст.

Обструкція — зрив роботи парламенту законними способами. Бойкот — форма політичної та економічної боротьби; означає повну відмову від спілкування з окремою особою, організацією тощо. Назва походить від прізвища британського управляючого Ч. Бойкотта, до якого вперше було застосовано таку форму боротьби.

Чи можна вважати лейбористів соціалістичною партією?

3. Особливості робітничого руху. Утворення Лейбористської партії. Кінець XIX — початок XX ст. були періодом піднесення робітничого руху у Великій Британії. Втрата промислової монополії, загострення конкуренції на світовому ринку, прагнення підприємців зменшити витрати на виробництво призвели до зниження життєвого рівня робітничого класу, який у відповідь посилив боротьбу за свої права. Значно зросла кількість страйків, збільшилася кількість членів профспілок, сягнувши 4 млн осіб у 1913 р.

За кількістю та організованістю профспілок Велика Британія на той час посідала перше місце у світі. Частина діячів профспілок вважала, що їхні організації мають вести не тільки економічну, а й політичну боротьбу. Робітнича (Лейбористська) партія, що взяла участь у виборах 1906 р., провела до парламенту 29 своїх депутатів. Двопартійна система похитнулася. Поряд із консерваторами й лібералами поставала нова сила — лейбористи.

Лейбористи впродовж тривалого часу не мали своєї програми. Головним завданням вони вважали проведення до парламенту своїх депутатів, де вони голосували б за винесення рішень на захист прав робітництва, об’єднуючись із лібералами.

Така тактика лідерів робітничого руху викликала протести з боку прихильників соціалістичних поглядів. У 1911 р. вони створили Британську соціалістичну партію, що намагалася очолити робітничий рух, але успіху не мала.

Чи можна стверджувати про успішність реформ початку XX ст.?

4. Реформізм. Піднесення робітничого руху та загострення боротьби за соціальні права привели діячів Ліберальної партії до розуміння необхідності соціальних реформ, які б полегшили становище робітництва, обмежили привілеї заможних верств і не допустили можливості соціального вибуху. Одним із провідних ідеологів і практиків ліберального реформізму був Девід Ллойд Джордж.

З ініціативи Д. Ллойд Джорджа було прийнято закон про безкоштовну початкову освіту та харчування у шкільних їдальнях для дітей малозабезпечених батьків. Також з’явився закон про регламентацію нічної праці. Праця в нічну зміну для чоловіків скорочувалася, а для жінок — заборонялася. Потерпілі від нещасних випадків на виробництві отримували право на безкоштовне лікування та допомогу з інвалідності.

У 1908 р. парламент ухвалив закони про 8-годинний робочий день для гірників і про пенсії за старістю для працюючих. Потім було впроваджено допомогу з безробіття та в разі хвороби. Ці виплати складалися з внесків робітників і підприємців, субсидій держави. Підприємці вже не могли перешкоджати профспілковій агітації та вимагати від профспілок відшкодування збитків, спричинених страйками.

Жваву реакцію викликав представлений Д. Ллойд Джор-джем проєкт бюджету Великої Британії на 1909 р. Проєкт передбачав виділення 1 % коштів на проведення соціальних реформ і значне збільшення витрат на озброєння. Витрати планувалося покрити різким збільшенням податків на земельні володіння, спадщину, а також збільшенням податків на тютюн, алкогольні напої та поштові марки.

Палата громад, де ліберали разом із лейбористами становили більшість, схвалила проєкт бюджету. Однак палата лордів, яку призначав король, куди входила земельна й фінансова аристократія, відхилила його. Тоді Д. Ллойд Джордж розгорнув боротьбу проти палати лордів, вимагаючи зменшити її повноваження або ж зовсім ліквідувати. У 1911 р. палата громад ухвалила закон про звуження повноважень палати лордів. Тепер остання мала тільки відкладне вето, тобто могла на деякий час гальмувати виконання ухвалених палатою громад законів, але не скасовувати їх. Якщо палата громад тричі ухвалювала проєкт закону, він набирав чинності попри заперечення палати лордів. Після цих нововведень запропонований бюджет Д. Ллойд Джорджа став законом.

Девід Ллойд Джордж — син

учителя, адвокат за фахом, талановитий промовець і політик. Уперше він потрапив до парламенту в 1890 р. та незабаром став одним із лідерів Ліберальної партії. Широку популярність він здобув завдяки своїм виступам проти «дармоїдів-багатіїв». Д. Ллойд Джордж вважав, що треба вжити дієвих заходів, щоб покінчити із «принизливим жебрацтвом» робітництва. Обійнявши в уряді лібералів посаду міністра торгівлі, а потім посаду міністра фінансів,

Д. Ллойд Джордж у 1906—1911 рр. подав до парламенту низку законів. ці закони стали основою соціального законодавства.

Чому Великій Британії довелося на початку XX ст. відмовитися від своєї традиційної політики «блискучої ізоляції»?

5. Зовнішня та колоніальна політика Великої Британії.

У сфері зовнішньої політики правлячі кола Великої Британії дотримувалися принципу європейської рівноваги, згідно з яким жодна держава не має домінувати в континентальній Європі.

Для збереження рівноваги Велика Британія протидіяла сильнішим державам, не даючи їм можливості посісти провідне становище в Європі. Зберігаючи перевагу на морі, вона не боялася збройного вторгнення на свою територію.

Другий принцип британської зовнішньої політики — «блискуча ізоляція». Це означало, що Велика Британія утримувалася від укладення тривалих союзів з іншими державами, дотримуючись девізу «у Великій Британії немає постійних ворогів і постійних друзів; у неї є лише постійні інтереси». Майже до кінця XIX ст. правлячі кола держави головним своїм противником вважали Францію — основного суперника в колоніальних загарбаннях. На початку XX ст. на перший план вийшли суперечності Великої Британії та Німеччини. Економічна, військова та морська могутність Німеччини невпинно зростала.

Одним із головних напрямів британської зовнішньої політики кінця XIX ст. було розширення колоніальної імперії. У 1875 р. уряд Б. Дізраелі купив у Єгипту контрольний пакет акцій побудованого Францією Суецького каналу. Це забезпечило Великій Британії контроль над важливою для її флоту водною артерією, яка відкрила найкоротший шлях до Індії та інших колоній. У 1876 р. королева Вікторія прийняла титул імператриці Індії. Британські колоніальні володіння почали офіційно називати Британською імперією.

У 80—90-х рр. XIX ст. колоніальна експансія Великої Британії досягла найбільшого розмаху. На той час вона оволоділа Бірмою, Нігерією, Сомалі, Кенією, Танганьїкою, Угандою та частиною Південної Африки. Площа колоніальних володінь Великої Британії збільшилася до 33 млн км2, а кількість населення зросла від 200 до 370 млн осіб. Площа самої держави становила не більше ніж 1 % від площі її колоніальних володінь, а кількість населення — менше ніж 12 %.

Із кінця XIX ст. у Великій Британії з'явилися перші переселенці з українських земель. У 1893 р. групи селян зі Львівщини зупинилися в Манчестері дорогою до Північної Америки й вирішили залишитися на Британських островах, започаткувавши історію української спільноти у Великій Британії. У 1911 р. до Манчестера прибула ще одна група селян-заробітчан із Галичини (за переказами, близько 500 осіб), частина яких через брак коштів для подорожі до Америки також вирішила залишитися у Великій Британії.

зовнішньополітична доктрина великої Британії наприкінці XIX — на початку XX ст.

Прагнучи створити неперервну лінію британських володінь в Африці від Каїра до Кейптауна й захопити природні багатства Південної Африки, Велика Британія в 1899 р. розпочала війну з двома невеликими південноафриканськими держава-

ми — Трансвааль та Оранжевою республікою, багатими на золото й алмази. Їх населяли бури — вихідці з Голландії, які колонізували ці території, а місцеве населення перетворили на рабів. У 1902 р. Трансвааль та Оранжева республіка стали частинами Британської імперії. Зваживши на інтереси білого населення цих колоній, Велика Британія вирішила надати їм права домініонів — самоврядних частин імперії зі своїми парламентом та урядом. Це дало змогу бурам із часом стати панівною силою в політичному житті колоній, які в 1910 р. було об’єднано в Південно-Африканський Союз (ПАС). Статус домініону отримали всі колонії, заселені білими переселенцями: Канада (1867 р.), Австралія (1900 р.), Нова Зеландія (1907 р.).

Домініони брали участь в імперських конференціях, на яких обговорювалися питання оборони, зовнішньої та торговельно-фінансової політики.

Крім колоніальних загарбань, Велика Британія активно долучилася до розподілу сфер впливу в Китаї, Ірані, Таїланді (Сіамі), Османській імперії, боролася за ринки Латинської Америки.

Під час англо-бурської війни відзначився український письменник юрій Будяк (справжнє прізвище Покос). Він був добровольцем, який командував одним із загонів бурів. цей загін здійснював партизанську діяльність: уночі нападав на чужаків і безжалісно знищував їх. «Гуманізм у такій війні протипоказаний, — пояснював дії загону ю. Будяк. — Але час від часу він прокидався в мені, і я рятував когось від смерті, брав у полон». Так, він урятував молодого британського журналіста Вінстона Черчилля з полону. згодом В. Черчилль став визначним політичним діячем, прем'єр-міністром Великої Британії. Повернувшись до Києва в 1912 р., ю. Будяк вступив до Політехнічного інституту. згодом він узяв активну участь в Українській революції 1917—1921 рр.

Домініон — фактично незалежна частина Британської імперії, що мала власні органи влади, але визнавала главою держави монарха Великої Британії.

Працюємо з хронологією

1871 р. — визнання законною діяльності тред-юніонів (профспілок) у Великій Британії. 1875 р. — придбання Великою Британією акцій Суецького каналу.

1899—1902 рр. — англо-бурська війна.

1900 р. — створення Робітничої (Лейбористської) партії.

На підставі фактів, розглянутих у параграфі, сформулюйте судження про:

поступову втрату Великою Британією промислової першості, прагнення зберегти колонії, які були основним джерелом доходів і збуту продукції промисловості;

становлення ліберально-демократичної держави шляхом поступових реформ політичної та соціальної сфер суспільного життя в другій половині XIX ст.;

значні зміни у внутрішньому житті Великої Британії на початку XX ст. завдяки політиці реформізму Д. Ллойд Джорджа.

Запитання і завдання

1. Перевірте свої знання за допомогою навчальної гри «Історичний ланцюг».

Правила гри. Перший гравець називає дату, термін, ім'я, історичний факт тощо, пов'язані з вивченою темою. Другий гравець має спочатку повторити те, що сказав його попередник, а потім додати своє слово. Наступний гравець робить так само. за помилку або довгу паузу гравець вибуває з гри. Перемагає той, хто залишиться останнім.

2. Колективне обговорення. Якими були особливості економічного розвитку Великої Британії в другій половині XIX ст.? Чому наприкінці XIX ст. Велика Британія почала втрачати провідні позиції у світовій економіці? 3. Охарактеризуйте парламентську боротьбу в останній чверті XIX ст. у Великій Британії. Хто очолював лібералів і консерваторів? 4. Чому Велика Британія вдалася до проведення парламентських і соціальних реформ? 5. Яким було становище Ірландії в Британській імперії? Чому правлячі кола не бажали надати Ірландії самоврядування? 6. Охарактеризуйте колоніальну політику Великої Британії в другій половині XIX — на початку XX ст. Які колоніальні придбання здійснила держава в цей період?

7. Робота в малих групах. Розподіліть обов'язки та за додатковими джерелами підготуйте історичний портрет одного з провідних діячів Великої Британії кінця XIX — початку XX ст. у вигляді презентації. 8. заповніть таблицю «Особливості розвитку економіки Великої Британії наприкінці XIX — на початку XX ст.».

Особливості

Причини

Наслідки

Падіння темпів економічного розвитку

 

Втрата світової першості

зростання вивозу капіталу

   

занепад сільського господарства

   

9. Визначте основні підсумки «Вікторіанської епохи» для Великої Британії. Підготуйте есе за цим питанням. 10. Колективне обговорення. Що спонукало правлячі кола Великої Британії до надання статусу домініону частині своїх колоній? це було свідченням сили чи слабкості Британської імперії?

 

Це матеріал з підручника Всесвітня історія 9 клас Гісем, Мартинюк 2022

 




Попередня сторінка:  17. Німеччина в останній третині XIX — на...
Наступна сторінка:   19. Італія в останній третині XIX — на по...



^