РОЗДІЛ 2

ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ ПИШУТЬ І ЧИТАЮТЬ ВІРШІ?

Ви це знаєте

1. Про яких європейських поетів ви дізналися в минулому навчальному році? На які роки (десятиліття) припадає розквіт творчості кожного із цих митців?

2. Які жанри характерні для творчості поетів першої половини ХІХ ст.?

3. Пригадайте вірші згаданих вами митців про роль поета та поезії. Як вони оцінювали свій вплив на сучасників, як визначали своє місце в суспільному житті? Чи відповідала дійсності така самооцінка поетів першої половини ХІХ ст.?

Лірика за доби психологічного роману

Центральне місце в красному письменстві першої половини XIX ст. посідав епічний рід літератури. Безпрецедентного значення за доби романтизму набула й ліро-епіка - поеми та балади. Залишаючись собою, не приховуючи суб’єктивності, поет-романтик сміливо втручався в хід подій, відверто висловлюючи власний погляд на них (пригадайте ліро-епічні твори Байрона, Пушкіна, Шевченка).

Аж ось романтизм поступається місцем реалізму, і поети-лірики майже відмовляються від «завоювання» епічної території. У творчості митців другої половини ХІХ ст. поеми не часто стають основним жанром, а до жанру роману у віршах звертаються зазвичай для створення пародій. У поезії дедалі більшої цінності набуває власне лірика.

Аби зрозуміти причину цього явища, звернімося до історії фотографії. У середині ХІХ ст. цей революційний винахід докорінно змінив долю живопису як мистецтва, порушивши цілком виправдане питання: навіщо геніальному художнику малювати «як насправді», коли пересічний фотограф може скопіювати дійсність набагато точніше?

Так само як живопис із появою фотографії, лірика внаслідок виникнення психологічного роману стає передусім мистецтвом суб’єктивного погляду. Наприклад, у пейзажній ліриці другої половини ХІХ ст. читачів цікавить уже не достовірність «картини природи», а психологічні переживання людини, що її споглядає. Ця людина (поет) ніби стає одним з героїв психологічного роману, але при цьому не діє. Та й сама природа, космос майже статичні. Іноді лірику цієї доби навіть не потрібні дієслова, як-от видатному російському поету-пейзажисту Афанасію Фету у вірші «Шепіт... Ніжний звук зітхання...»¹:

Шепіт... Ніжний звук зітхання.

Солов’їний спів...

Срібна гра і колихання Сонних ручаїв... -

це пейзаж.

Ночі блиск... Тремтіння тіней...

Тіні без кінця...

Ненастанні, дивні зміни Милого лиця... -

а це портрет.

Досі, говорячи про епічну прозу ХІХ ст., ми знали тільки два художніх напрями - романтизм і реалізм. Проте наведені рядки Фета вочевидь суперечать основним ідейним засадам і художнім функціям їх обох. Річ у тім, що під час вивчення європейської лірики другої половини ХІХ ст. перед нами постане таке різноманіття художніх напрямів, яке з усіх видів тогочасного мистецтва знав хіба що живопис, революціонізований винаходом фотографії.

Однак був поет, вірші якого, написані ще в 1920-1930-х роках, стали передвісниками «лірико-живописної революції» середини ХІХ ст. Озна-

йомившись із життям і творчістю цього видатного лірика в наступному підрозділі, ми зможемо зрозуміти, для чого люди писали й читали вірші в другій половині ХІХ ст. Адже ця мета великою мірою актуальна й у наш час.

Перевірте себе

1. Які зміни відбулися у світовій поезії в середині ХІХ ст.?

2. Знайдіть і прочитайте повний текст (в оригіналі чи в перекладі) поезії А. Фета «Шепіт... Ніжний звук зітхання...» («Шепот, робкое дьіханье...»).

3. Прочитайте визначення поняття «імпресіонізм», уміщене в словнику на форзаці підручника. Спробуйте знайти ознаки цього напряму в поезії «Шепіт... Ніжний звук зітхання...».

Федір Тютчев: послідовний романтик чи передчасний символіст?

Федір Іванович Тютчев (1803—1873) - російський дворянин пушкін-ського покоління. Він лише на чотири роки молодший за Пушкіна і на цілих одинадцять років старший за Лермонтова. Однак, на відміну від Пушкіна й Лермонтова, які намагалися перебороти в собі романтиків, Тютчев не поспішав прощатися з ідеалами молодості. Почасти цьому сприяло те, що в дев’ятнадцять років, після навчання на словесному відділенні Московського університету, поет вступив на дипломатичну службу і двадцять два роки прожив у маленькій, спокійній Баварії. Його ровесники й знайомі в Росії брали участь у повстанні декабристів, зазнавали переслідувань від Миколи І, словом, так чи так мусили змінюватися чи пристосовуватися. Тим часом Тютчев у затишному Мюнхені, серед мальовничих гірських пейзажів тільки поглиблював те світовідчуття, яке ще в ранній юності засвоїв від німецьких романтиків.

Звісно, поет знав про зміни в Росії і, повернувшись 1844 р. на батьківщину, не впізнав її. Однак на це він реагував знов-таки як романтик, що заперечує можливість уповні пізнати будь-що, особливо ж «дух нації», а віру завжди ставить над розумом: «Умом Россию не понять, І І Аршином общим не измерить. І І У ней особенная стать: І І В Россию можно только верить».

За цей час російським мистецьким небосхилом уже пролетіли яскраві поетичні комети - Пушкін і Лермонтов. А неспішне творче життя Тютчева тільки починалося. Щоправда, він уже мав певний поетичний доробок. У 1836 р. в журналі «Современник» Пушкін надрукував двадцять чотири поезії під заголовком «Вірші, надіслані з Німеччини», підписані ініціалами «Ф.Т.». Читачі не знали повного імені загадкового автора, але віддали належне його самобутньому й зрілому стилю.

Стандартні «ходи» романтичної лірики присутні в раннього Тютчева у вигляді холодних замальовок стороннього спостерігача. Тут він не лише йде далі Пушкіна доби «подолання романтизму», а й полемізує з ним. Так, у пушкінському «Поеті» (1827) традиційний романтичний образ хоч і не зливається з авторським «я», але поданий з явним співчуттям:

Біжить він, дикий і суворий,

Весь звуків повний і снаги,

На хвиль пустельних береги,

У гомінких дібров простори...

(Переклад М. Рильського)

У поезії «Божевілля» (1830) ці зовнішні ознаки «романтичного божевілля» Тютчев подає так само мальовничо й поривчасто, дотримуючись пушкінського ритму й метра. Однак за чіткістю, навіть певною застиглістю зображення центральний образ вірша нагадує класицистичну алегорію. Герой є радше алегорією божевілля, ніж живою людиною:

Там, де земля вся обгоріла,

Де, наче дим, блакить пливе,

Лихе, нещасне божевілля В безжурній радості живе.¹

Утім образ, що в першій строфі містить натяк на алегорію, уже в другій розгорнуто в глибоке символічне уособлення:

Там, під проміннями палкими,

Воно в розпечених пісках Шкляними, мертвими очима Чогось шукає в небесах.

Символ як спосіб вираження незбагненної суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця, звісно, є й у романтичній поезії Байрона, і в «перехідних до реалізму» віршах Пушкіна. Проте в Тютчева цей спосіб поступово перетворюється на одну з головних особливостей ліричного мислення. З огляду на це поет є передвісником символізму - мистецького напряму, який розвиватиметься наприкінці ХІХ ст. До речі, російські поети-символісти кінця ХІХ - початку ХХ ст. вважали Тют-

чева своїм учителем, а представник українського символізму Микола Вороний недарма став одним з найбільш чуйних і уважних перекладачів тютчевських віршів.

Тим часом авторське ставлення до типово романтичного ліричного героя поезії «Божевілля» змінилося порівняно з пушкінським ставленням до «божевільного поета» не лише завдяки назві (романтики часто називали «божевіллям» творче натхнення). Скупими й точними штрихами, характерними для реалістичного письма, Тютчев малює психологічний портрет персонажа, сповнений презирливого жалю. Адже істина, яку нібито, на відміну від «простих смертних», бачить романтичний герой, - не істина, а мара:

І раптом скочить, чуйне вухо Приложить раптом до землі І жде пожадливого слуха:

Таємна радість на чолі.

Мов слухом струй кипіння ловить,

Що під землею потекли, їх тихі співи колискові І шумний вихід із землі.

«Мов слухом струй кипіння ловить...» Цей рядок перекладено не надто вдало, адже в Тютчева тут не порівняння («мов»), а чітка авторська оцінка: герой лише гадає («мнит»), що він «щось чує»: «И мнит, что слишит струй кипенье...».

Поезію «Silentium» («Мовчання») написано того ж таки 1830 р., що й «Божевілля», але за інтонацією ці два вірші суттєво різняться. «Silentium» - радше заклик, ніж образ. І хоч тут, так само як і в «Божевіллі», немає ліричного «я», водночас немає і епічного «воно». Натомість з’являється ліричне «ти». Це не кохана, не друг, автор звертається до власного прихованого «я». Заклик митця до самого себе - парадоксальний за змістом. Поет, покликання якого - творити проникливе Слово, заявляє: треба мовчати.

У першій строфі вірша «Silentium» виникає образ-символ, що надалі стане одним із центральних у ліриці Тютчева. Це образ нічних зірок -недосяжних, прекрасних, марних. Такими бачить поет і людські мрії, людські відчуття.

Мовчи, заховуй од життя І мрії, і свої чуття!

Нехай в безодні глибини І сходять, і зайдуть вони,

Мов зорі ясні уночі:

Любуйся ними і мовчи.¹

Хіба ж не такими є й людські думки? «Мисль изреченная есть ложь» -думка в один рядок, крилата поетична формула. Це нелегко перекласти. «Ти думку висловиш - і вмить І І Уже неправда в ній дзвенить», - пояснює перекладач Юрій Клен. М. Вороний, хоч і «уклавшись» в один рядок, так

само ухиляється від тютчевської категоричності, від трагічної констатації не лише безсилля, а й облудності мови. Утім, у всьому іншому, як справжній символіст, український поет залишається напрочуд чутливим до нервової, примхливої промови поетового «я» до самого себе:

Як серцю висловить себе?

Чи ж зрозуміє хто тебе?

Не зрозуміє слова він,

Бо думка висловлена - тлін.

Джерел душі не руш вночі:

Живися ними і мовчи.

Якщо щире співчуття є неможливим, то що має робити людина зі своїми найзаповітнішими думками, із тим, що їй насправді дороге? Поет відповідає на це запитання так:

В собі самому жить умій!

Є цілий світ в душі твоїй Таємно-чарівливих дум;

Заглушить їх буденний шум,

І зникнуть, в сяйві дня мручи, -Ти слухай спів їх і мовчи!

А що ж кохання? Напевне, і на нього не варто сподіватися? Адже це почуття не існує без справжнього взаєморозуміння між людьми, яке... є неможливим.

О, как убийственно мьі любим,

Как в буйной слепоте страстей Мьі то всего вернее губим,

Что сердцу нашему милей!

За доби романтизму образ поета асоціювався з юністю. Однак вірші, які Тютчев написав на схилі літ, вражають свіжістю й глибиною ліричного почуття. Ще один парадокс ліричної біографії митця полягає в тому, що всупереч романтичній традиції образ закоханого поета з’явився в його віршах доволі пізно. Олена Денисьєва - єдине справжнє кохання Федора Івановича - увійшла в життя поета, коли йому було вже сорок сім. «Денисьєвський цикл» лірики Тютчева став однією з вершин світової любовної лірики, а от доля самої Олени склалася не так щасливо. Федір Іванович був одружений, тож не міг узяти офіційний шлюб з коханою, яка за чотирнадцять років «незаконного союзу» народила йому трьох дітей. Невпинні чвари, ревнощі, житейські турботи і, зрештою, невиліковні тоді сухоти вкоротили Олені віку. 4 серпня 1864 р. у віці тридцяти восьми років жінка пішла з життя, залишивши поетові відчуття непозбутньої провини й відчаю.

Ліричний герой Тютчева переконаний, що світ не створено для кохання. Душа, яка прагне любові, приречена на непосильні жертви і зрештою гине під гнітом нерозуміння з боку коханої людини та зовнішніх, ворожих її почуттю обставин. Словом, кохання - ті самі зорі вночі, що й заповідні думки і мрії в поезії «Silentium». І образ коханої - «немов зоря в височині» («как ночью на небе звезда»).

Іще горять в душі бажання,

Ще манить зір краса твоя,

Крізь любі спогади туманні Іще ловлю твій образ я.

Твій образ милий та прекрасний Всякденно видиться мені,

І недосяжний, і незгасний,

Немов зоря в височині.

(Переклад М. Рильського)

Вірш «Іще горять в душі бажання...» (1848), по суті, побудовано на одному-єдиному порівнянні, та й то зовсім не новому для романтичної поезії. Чому ж літературознавці вважають його перлиною світової лірики? Річ у тім, що пересічне романтичне порівняння, на якому зростає ліричний образ цього вірша, несподівано перетворюється на космічно-бездонний символ. Замкнений у собі світ людських переживань, де тільки «він» і «вона», в останньому, найважливішому рядку поезії відкривається у Всесвіт, так само незрозумілий і трагічний, як кохання. Здається, Усесвіт, зірки здатні страждати так само, як люди.

Часто в поезіях Тютчева можна спостерігати й зворотний процес: не порівняння з природою розкриває емоційний стан людини, а, навпаки, психологічне пояснення допомагає точніше уявити ліричний пейзаж.

Так, у вірші «Осінній вечір» (1830) ліричний герой намагається пояснити настрій, що випромінює природа восени: «Є в ясності осінніх вечорів // Урочиста краса і безгоміння...». Звідки ж ця краса, що виникає попри втому й безсилля (а може, саме завдяки їм)? Чи не відчуває людина саме такими осінніми вечорами особливу спорідненість із природою, яка в передчутті смерті смиренно приймає своє страждання?

Безсилля втому ллє. Воно само -Та лагідна усмішка зав’ядання,

Яку в живих істотах ми звемо Красою соромливою страждання.

(Переклад Юрія Клена)

У тютчевської «поезії зав’ядання» чимало спільного з набагато пізнішими явищами європейської поезії, наприклад з «Осінньою піснею» Поля Верлена, про яку ми говоритимемо згодом. Однак, перш ніж аналізувати явища літератури кінця ХІХ ст., звернімося до поезії ще одного видатного російського лірика, у віршах якого так само яскраво виявилися нові тенденції європейського мистецтва.

Перевірте себе

1. Стисло розкажіть про життя і творчість Ф. Тютчева.

2. Спробуйте відповісти на запитання «Для чого люди пишуть і читають вірші?», узяте за назву розділу. Можливо, ви вважаєте його риторичним? Поясніть свою думку.

3. Знайдіть і прочитайте вірш Пушкіна «Поет» і поезію Тютчева «Божевілля». Порівняйте ставлення авторів цих творів до поняття «божевілля».

Чи слушно вірш Пушкіна «Поет» вважають реалістичним, а вірш Тютчева «Божевілля» - романтичним? Обґрунтуйте свою думку.

4. Прочитайте вірш «Silentium» у перекладі М. Вороного. Зверніть увагу на дату написання поезії. Чим відрізняється погляд Тютчева на поетичний світ «таємно-чарівливих дум» від розуміння цього світу такими його сучасниками, як Байрон і Пушкін, Лермонтов і Гейне?

5. Вірші «Silentium» та «Осінній вечір» написано протягом одного року (1830). Що споріднює ці твори?

6. Розкажіть про «Денисьєвський цикл» лірики Тютчева з погляду біографії та творчості поета.

Афанасій Фет: «Що співатиму - не знаю...»

Так само як Тютчев, Афанасій Афанасійович Фет (Шеншин) (1820—

1892) у мистецтві був виключно ліриком: обидва не писали ані художньої прози, ані ліро-епічних поем. І так само як Тютчев, Фет-Шеншин мав особливі біографічні причини не належати (з погляду літературознавства) до романтиків чи реалістів. Зрештою, так само як Тютчеву, Фету судилося довге поетичне життя, у якому, щоправда, були тривалі перерви. А втім, і поетами, і людьми вони були абсолютно різними. Що ж до наявності в російській поезії другої половини ХІХ ст. «чистих ліриків», які не вписувалися в усталені уявлення про сутність і завдання поезії, то це явище об’єктивне, незалежне від волі поетів чи критиків, але варте уваги справжніх поціновувачів мистецтва.

Між іншим, Фет наполягав на тому, що й байдужим до мистецтва варто хоч іноді замислюватися над існуванням «чистої краси». У статті «Про поезії Тютчева» він писав: «Краса розлита по всьому світу і, як усі дари природи, впливає навіть на тих, хто її не усвідомлює, так само, як повітрям дихає і той, хто, може, й не підозрює про його існування».

Афанасій Фет - поет з яскравою й свідомою національно-російською своєрідністю - був чистокровним німцем. Його батько, Йоганн-Петер-Карл-Вільгельм Фьот, асесор дармштадтського суду, гірко пиячив і бив свою дружину Шарлотту, навіть коли вона носила під серцем дитину. Саме в той час у Дармштадті відпочивав і лікувався поміщик Афанасій Шеншин. Він покохав нещасну жінку й забрав її із собою в Росію. Там вони побралися, і, коли в Шарлотти народився син, Шеншин дав йому свої прізвище та ім’я. Однак за російськими законами «німецька» дитина не могла успадкувати дворянський титул, тож на шляхетного поміщика хтось доніс.

На той час Афанасію Шеншину-молодшому вже минав п’ятнадцятий рік і він навчався в приватному пансіоні Крюммера в місті Верро (нині - Естонія). Можна лише уявити, як глузували однокласники з приводу того, що їхній товариш раптом утратив належність до найвищого стану і став безбатченком-іноземцем із чудернацьким прізвищем¹. Ровесники Фета захоплювалися поезією, яка тоді в Росії переживала свій «золотий вік». Навіть ті, кому не давалася рима, мріяли про славу «нового Пушкіна». Афанасій був винятком. Його цікавило зовсім інше -повернути собі дворянство і позбутися ненависного німецького прізвища. А це у феодально-бюрократичній Росії було набагато важче, ніж стати відомим поетом.

Однак наприкінці 30-х - на початку 40-х років ХІХ ст. обдарованому юнакові годі було уникнути віршування. Та ще коли він - студент Московського університету, а його однокурсник і найближчий друг - поет, майбутній теоретик «чистого мистецтва»² Аполлон Григор’єв. Саме Григор’єв ретельно зібрав, переписав і відредагував плоди натхнення товариша, який не хотів серйозно займатися творчістю. Так було укладено першу збірку Фета, що вийшла друком 1840 р.

Ліричний дар Фета був могутнім, чистим, здоровим. Юнак не прагнув, не силкувався бути поетом - пісня сама лилася з його грудей. Ще менше Фет переймався тим, чи «служитиме» його муза певній концепції. Так, сам над тим не замислюючись, він утілював ідею самоцільності поетичного слова. Єдине, що цікавить митця в навколишньому світі, єдине, про що він хотів би розповісти, - це сам навколишній світ (тобто природа) та природні реакції чутливої душі на його мінливість.

Лірична оповідь молодого поета напрочуд проста, у ній немає зайвих прикрас. Фет скупий на епітети й метафори. Якщо він і вдається до тропів, то кожен з них працює на створення цілісного образного світобачення, як-от у поезії «Я прийшов до тебе, мила...», написаній не пізніше 1843 р. (тропи, досить точно відтворені перекладачем, виділено курсивом):

¹ Німецьке прізвище Фьот, що мало бути записане російською як «Фет», десь у бюрократичному хаосі втратило крапки над літерою «е» і набуло дивного для обох мов звучання.

² «Ч й сте мист е цтво» («мистецтво для мистецтва») - одна з естетичних концепцій, що утверджують самоцільність художньої творчості, незалежність мистецтва від політики й суспільного життя.

Я прийшов до тебе, мила,

Розказать, що сонце встало,

Що його живуща сила В листі променем заграла, -

І у лісі щохвилини Кожна брунька оживає,

І лунає спів пташиний,

І нове життя буяє...¹

Навіть кохання в ранній ліриці Фета перебуває в цілковитій гармонії зі світом, не знає драм і трагедій. За сорок років, усе це переживши, поет закликатиме самого себе заново вчитися в природи, яка переживає сувору зиму. Наприклад, у вірші «Учись у них - у дуба, у берези...»: «Хай за серце хапає холод лютий; // Вони стоять, мовчать; мовчи і ти!» (переклад В. Звиняцьковського). Утім нормальна, чиста молодість ще не знає холоду життя, тож ліричний герой продовжує свою трохи наївну розповідь коханій:

Що до тебе з тим же палом Б’ється серце, ллється мова,

Що душа, пойнята шалом,

Вся тобі служить готова,

Що на мене повіває Щастя, радість відусюди...

Що співатиму - не знаю,

Але співів - повні груди!

Іноді, однак, і до ідеального світу молодості й кохання вривається почуття тривоги, що віщує майбутні знегоди (наприклад, у вірші «Встала хмарка пилу...», написаному близько 1843 р.):

Встала хмарка пилу Там, де небосхил...

Кінний то чи піший -Закриває пил...

Бачу, вершник лине На баскім коні...

Друже мій далекий,

Вість подай мені!

(Переклад М. Рильського)

Перші поетичні спроби Фета високо оцінили Гоголь і Бєлінський. Проте сам автор не надавав своїй творчості особливого значення, адже й далі дбав не про літературний, а про суспільний статус. У 1845 р. Афа-насій Афанасійович вступив на військову службу, сподіваючись разом з офіцерським чином отримати омріяний дворянський титул. Однак доля ніби знущалася з нього. Щойно Фет став офіцером, цар видав наказ, згідно з яким молодші офіцерські чини не давали прав дворянства: отримати ці права можна було, тільки дослужившись до звання майора.

Український погляд

Ця звістка застала поета в степах України, у Херсонській губернії, де він вісім років (1845-1853) прослужив у драгунському полку. Закохуючись у прекрасних мешканок Херсонщини, Фет час від часу писав вірші, які потім увійшли до скарбниці світової любовної лірики, і 1850 р. видав свою другу поетичну збірку. Вона знов отримала позитивні відгуки в Москві та Петербурзі. Щоправда, товаришам-офіцерам, більшість яких теж віршувала, важко було второпати, як цей ледащий, грубий, кремезний чолов’яга з дивним прізвищем може бути справжнім поетом. У полку його прозвали «дубовим класиком». Фет на це не зважав, та й взагалі не переймався службовими проблемами. Він знав, що в будь-якому разі до майора може дослужитися аж років через п’ятнадцять і все, що нині залишається, -мовчки тягти лямку. А душа повнилася іншим...

Про те, що трапилося в той період у житті поета, навіть найближчі люди (крім очевидців) могли здогадуватися лише з його віршів. Відтоді у твори Фета назавжди увійшов трагічний образ коханої жінки, яка передчасно померла, залишивши по собі почуття втрати й провини. Навіть у спогадах, написаних в останній рік життя, Афанасій Афанасі-йович не відкрив справжнього імені «високої стрункої брюнетки з розкішним чорним, із сизим відливом, волоссям».

Набагато пізніше біографи встановили, що жінку цю звали Марія Лазич. Фет познайомився з нею влітку 1848 р. Двадцятичотирирічна Марія належала до сербського дворянства, якому російський цар роздав землі на півдні України. Її батько, генерал у відставці, був кепським господарем, тож ледве утримував своїх численних дітей на саму лише пенсію. Марія захоплювалася поезією, вірші Фета знала чи не з дитинства і линула до нього, як метелик до вогню. Кохання, що тривало два роки, згоріло в буквальному розумінні цього слова: молода жінка загинула у власному будинку від пожежі (казали, що раптом зайнялася її сукня). ▼ЖЖ

Розлука!

Несила людині нелюдську витримувать муку!

Лиш натяк на неї - ось все, що під силу для звука.

І, мов божевільний, стоїш, не здолавши розпуки.

Розлука!..

(Переклад В. Звиняцьковського)

Це рядки з поезії «Даремно...», написаної, вочевидь, наприкінці 1850 р. А от останньою щасливою (щоправда, не «безхмарною») піснею кохання Фета можна назвати вірш «Шепіт... Ніжний звук зітхання...», створений улітку того ж таки року. У цій поезії митець, ніби гетевський Фауст, зупиняє прекрасну мить свого життя. Здається, завмирають навіть слова... Адже небагато, певно, є віршів, складених з речень без присудків. Дієслова поетові тут і справді не потрібні. Не дія, а миттєве враження, що назавжди залишиться в пам’яті, є для Фета предметом зображення.

На глибині ліричного почуття митець раптом усвідомлює: ми живемо теперішнім або майбутнім, але глибоко переживати здатні лише минуле.

Філософське переосмислення цього висновку поет теж залишає на майбутнє, бо як людина передусім прагне вижити й утілити давню мрію, що від безнадії перетворилася майже на манію.

У 1853 р. Афанасія Афанасійовича перевели в інший полк, який узимку квартирував у Новгородській губернії, а влітку - під Петербургом. Саме тут, у столиці, він познайомився з Тургенєвим. Іван Сергійович узявся зробити з новими віршами «ледащого поета» те, що колись із його юнацьким доробком зробив Григор’єв. У літні місяці Фет і Тургенєв багато спілкувалися на літературні теми, узимку листувалися, обговорюючи новинки російської, німецької та французької поезії. «Що ви мені пишете про Гейне? Ви вище Гейне, тому що ви ширші й вільніші за нього!» - наполягав Іван Сергійович в одному з тодішніх листів.

У 1856 р. було надруковано вірші Фета за редакцією Тургенєва. Автор зазначав, що ця збірка вийшла «так само очищеною, як і скаліченою», але в перевиданнях ніколи не намагався відновити первісні тексти своїх поезій, рукописи яких не зберіг. (Отже, що у віршах третьої збірки Фета «від автора», а що - «від Тургенєва», достеменно невідомо).

На жаль, ні Тургенєву, ні Льву Толстому, з яким тоді заприятелював Афанасій Афанасійович, так і не вдалося переконати поета, що він є одним із провідних ліриків Європи, тож мусить належно оцінювати й оберігати свій дар. Здобувши популярність, Фет почав нещадно експлуатувати талант пейзажиста, «тиражувати» гарні, але дедалі беззмістовніші «замальовки». Один із сучасників сповіщав Толстого, що поет «усім доводить, ніби помирає з голоду і мусить писати задля грошей».

Того року, коли побачила світ третя збірка Фета, вийшов новий царський наказ стосовно дворянства. Тепер, щоб отримати титул дворянина, офіцеру треба було дослужитися до полковника. У відчаї Афанасій Афанасійович покинув військову службу, одружився (на думку друзів, без кохання), придбав маєток на Орловщині й став поміщиком без дворянства. Уже незабаром хазяйновите подружжя Фетів перетворило занедбану Степанівку на квітучий куточок, який до того ж давав чималі прибутки. Сільським господарством поет займався завзято й наполегливо. Крім іншого, він непогано знався на сільськогосподарській техніці й навіть винайшов зерносушарку. Після запровадження в Росії земств Афанасій Афанасійович став у своєму повіті одним із провідних громадських діячів, а 1867 р. його обрали повітовим суддею.

У 1861 р. завітавши до Степанівки, Тургенєв не впізнав друга. «Він зробився тепер агрономом... - скаржився письменник у листі до Я. Полон-ського. - Відпустив собі бороду до колін... Про літературу не хоче нічого чути, а журнали лає завзято». Проте друкуватися в журналах Фет не припиняв. І те, що він там публікував, знов-таки збентежило друзів-літераторів. То були статті на політико-економічні теми. Переконливо, на досвіді особистого спілкування Фет доводив, що селяни в Росії працювати не люблять, тому їм треба надавати не землю та пільги, а роботу за системою найманої праці. Тільки справжній господар-підприємець (тут Фет знову посилався на власний досвід) може виховати селянина-тру-даря. За ці ідеї від поета відцуралися колишні друзі-ліберали, і одним з перших був Тургенєв. Парадокс долі полягає в тому, що міркування,

висловлені Афанасієм Афанасійовичем у статтях 1860-1880-х років, нині називають ліберальними...

Та попри все Фет не полишив творчості. Навіть більше: він і надалі був вірним «чистій поезії», античному ідеалу краси. Щоправда, «античне» світосприйняття митця перемістилося з класичного грецького на класичне римське. Тепер йому були близькі «сільський мудрець» Горацій та безнадійно закоханий у нереальний ідеал Катулл. Саме любові до римської поезії Фет завдячує славою одного з найкращих перекладачів.

Від 1879 р. Фет починає систематично працювати над перекладом праць улюбленого філософа Артура Шопенгауера і 1888 р. друкує російськомовний варіант його головної книжки «Світ як воля і уявлення». Твори німецького мислителя - своєрідний ключ до медитативної лірики¹ Фета. Так, за епіграф до вірша «В борні житейській згубивши надію...», написаного в середині 1860-х років, поет узяв такі слова Шопенгауера: «Рівномірність течії часу в усіх головах більше, ніж щось інше, доводить, що ми всі занурені в один і той самий сон; навіть більше, що всі, хто бачить цей сон, є Єдиною Істотою».

Роздуми з приводу певної філософської ідеї, близької душі поета, -характерна ознака пізньої лірики Фета. Його ліричні медитації вирізняються переконливістю не лише вихідної філософської тези, а й її подальшого психологічного обґрунтування. Однак справжня поезія не переказує тверджень філософів. Вона (як і сама філософія) висловлює відчуття людини, неспроможної оформити їх у цілісний образ (як поет) або струнку ідею (як філософ). «Поет, - писав Фет в одному з листів, - це людина як така, у якої видимо для стороннього ока з усіх пор сочиться життя, незалежно від її волі».

У 1873 р. нарешті збулася заповітна мрія Фета: він став Шеншиним. Дворянство, яке поетові не вдалося здобути на військовій службі, цар подарував видатному підприємцеві й суспільному діячу. Аби назавжди покінчити з «ненависним Фетом», Афанасій Афанасійович продав створену власною працею Степанівку і купив розкішний аристократичний маєток Воробйовка в Курській губернії. Однак бажаної цілісності особистості багатий поміщик-дворянин Шеншин так і не відчув. Перемогти в собі поета Фета йому не вдалося. Одна за одною друком виходять п’ять

нових поетичних збірок з однаковою назвою «Вечірні вогні» (п’ята вже після смерті автора).

У 1889 р. поміщику й впливовому суспільному діячеві Шеншину спала на думку блискуча ідея. Він раптом пригадав, що нібито рівно п’ятдесят років тому написав перший вірш, і вирішив відсвяткувати «золотий ювілей» поета Фета, а разом з тим посприяти його офіційному визнанню. Ювілей удався нівроку, Шеншин-Фет отримав високий придворний чин камергера і познайомився із царем. Тепер обидва вони, Шеншин і Фет, досягли омріяних вершин.

Утім усе це не мало жодного стосунку до реальної літературної слави поета, яка дедалі зростала завдяки новим ліричним шедеврам. На схилі літ Фет часто звертався до традиційного (античного за походженням) жанру ліричного послання. Один з таких творів адресований Олександрі Бржеській. (Вона знала Афанасія Афанасійовича в український період його життя і, напевне, була свідком трагедії, що спіткала тоді поета). «З тобою спогади цвітуть в душі...» - пише Фет. Митцеві близька філософська теза «життя є сон», але не плакати над цим сном йому несила: Лишь тьі одна! Вьісокое волненье Издалека мне голос твой принес.

В ланитах кровь, и в сердце вдохновенье. -Прочь зтот сон, - в нем слишком много слез!

Не жизни жаль с томительньїм дьіханьем,

Что жизнь и смерть? А жаль того огня,

Что просиял над цельїм мирозданьем,

И в ночь идет, и плачет, уходя.

Перевірте себе

1. Розкажіть про життєвий шлях А. Фета. Як біографія вплинула на творчість поета?

2. Поясніть висловлювання Фета: «Краса розлита по всьому світу і, як усі дари природи, впливає навіть на тих, хто її не усвідомлює, так само, як повітрям дихає і той, хто, може, й не підозрює про його існування». Як ви гадаєте, чому цей афоризм з’явився саме в статті «Про поезії Тютчева»?

3. Перечитайте вірші «Я прийшов до тебе, мила...», «Встала хмарка пилу...», «Шепіт... Ніжний звук зітхання...» і спробуйте розподілити їх на пейзажні та інтимні.

4. Чи легко ви впоралися з попереднім завданням? Про що це свідчить?

5. Чи легко вам було уявити людину, у якій поєдналися видатний митець-лірик і вправний господар, що знається на сільському житті? Чи допоміг вам у цьому портрет Фета роботи І. Рєпіна (с. 97)? Чому?

6. Подискутуймо! Як ви ставитеся до міркувань, висловлених у публіцистиці Фета? Чому ліберально налаштовані друзі поета вважали ці ідеї реакційними й консервативними? Чи були вони такими насправді й чи актуальні сьогодні? Чому ви так вважаєте?

7. Які особливості лірики Фета дають підстави визначити її як романтичну? Які ознаки імпресіонізму простежуються в поетичній творчості цього митця?

Ви це знаєте

• Після того як французькі енциклопедисти донесли до свідомості масового читача неспростовні наукові аргументи доби Просвітництва про рівність усіх людей і безглуздість феодального державного устрою, спалахнула Велика французька революція. Схожі аргументи Б. Франклін¹ та його однодумці в Північній Америці наводили на користь установлення незалежності й демократії в США, що призвело до Війни за незалежність. Чому в Європі й Америці боротьба за втілення в життя ідей Просвітництва мала абсолютно різні наслідки?

Волт Вітмен: звідки беруться генії

Простежуючи історію «поетичної революції», що змінила місце поета й поезії у світі, мусимо вирушити за океан. Саме там, на Північноамериканському узбережжі Атлантики, у дружній фермерській сім’ї Вітменів, нащадків англійських і голландських переселенців, з’явився на світ син Волт - у майбутньому видатний американський поет Волт Вітмен (1819—1892).

Лише за півстоліття незалежності Сполучені Штати розвинули потужну капіталістичну промисловість. Швидко зростали міста, особливо на півночі країни та вздовж океанів і морів. А от фермери Півночі в умовах дедалі жорсткішої ринкової економіки й спеціалізації сільськогосподарського виробництва не витримували конкуренції з плантаторами Півдня, що використовували дармову рабську працю.

Можливо, батько Волта й не пов’язував необхідність кидати рідну домівку й переселятися до міста з тим, що живе на «континенті рабства»,

де мільйони темношкірих невільників гарують задля збагачення білих плантаторів. На той час Бічер-Стоу ще не написала «Хатини дядька Тома», ще не зародився рух аболіціоністів - борців проти рабства... Проте одного соціального принципу Вітмен-старший, переконаний демократ старої школи, учив своїх дев’ятьох дітей завжди: людина має заробляти на життя самотужки, а не чужими руками.

Переїхавши до Брукліна (тоді - передмістя Нью-Йорка), старий Вітмен разом із синами почав брати підряди на будівництво. Волта, який в одинадцять років мусив покинути школу, він навчив теслярства. Родина з міцним протестантським корінням тішилася з того, що саме так, з братами і батьком, до тридцяти років заробляв на хліб Ісус.

Згодом Волт працював розсильним, учнем у друкарні, потім сам почав друкувати й редагувати газети в різних штатах. Так він об’їздив мало не всю Америку. Іноді наймався вчителем (мав до цього неабиякий хист і самостійно засвоїв шкільний курс). У тогочасній Америці і редактор провінційної газети, і вчитель, часом один-єдиний на всю округу, мусили бути людьми самостійного мислення й універсальних здібностей. Адже викладати зазвичай доводилося без підручників, а редактор усі матеріали мав писати сам. Писав і Вітмен - як невеличкі замітки про пограбування та пожежі, так і вірші в стилі Едгара По.

Аж раптом сталося диво: пересічний тридцятирічний газетяр почав складати вірші, подібних до яких література не знала. За величністю звучання поезії ці можна було порівняти хіба що з біблійною Піснею Пісень. Біографи Вітмена стверджують, що це було наслідком «містичного осяяння», яке Волт нібито пережив 1848 р. в Новому Орлеані. Геніальність завжди оточена міфами, але виникнення їх щодо Вітмена має ще одне пояснення. Часто переїжджаючи з міста до міста, поет лишив надто «пунктирний» слід у пам’яті сучасників, тож послідовно простежити еволюцію його творчості було вкрай важко.

А втім, 1848 р. і справді важливий у біографії Вітмена. Наполегливо шукаючи «ключ» до пояснення дійсності, молодий самоук прийшов до поетичного узагальнення Світового Прогресу як поступового просування Людини із царства Рабства в царство Свободи. Європейські революції 1848 р. і боротьба аболіціоністів в Америці - міцно з’єднані між собою ланки Прогресу. У поезії «Європа» (1850), що привернула увагу літературної Америки, Вітмен створив величний реквієм європейцям, які загинули на барикадах революцій.

Власне, Вітмен проголосив ідеї, що вже визріли по обидва береги Атлантики і саме потребували поетичного вираження. Американський письменник і філософ Ральф Волдо Емерсон ще років за двадцять до того висловив переконання, що голосом нової американської нації має стати простий і щирий поет-самородок, який дивитиметься не в минуле, а в майбутнє. Як ідеолог Нової Америки, Емерсон мав неабиякий вплив на англомовних читачів. По суті, він першим назвав Америку Континентом Майбутнього. Основна ідея філософської та літературної творчості Емерсона полягала в тому, щоб вивести американських інтелектуалів з річища європейської традиції, надто зануреної у власне минуле. У нарисі «Природа» він писав: «Минулі покоління стояли перед Богом

і природою віч-на-віч, ми ж споглядаємо їх очима наших предків. Чому й нам не втішитися первісним спілкуванням зі Всесвітом? Чому в нас немає поезії пророцтва, а не традиції, немає релігії, що була б для нас одкровенням, а не історією наших попередників?.. Сьогодні так само світить сонце. Наші отари численніші, а ниви буйніші. Тож вимагаймо від себе нової праці, нових законів і нової віри».

Емерсон був професором Гарвардської духовної школи, але втратив цю посаду через лекцію, у якій зазначив, що сучасна церква, суворо дотримуючись традицій і відгородившись від справжніх виявів духу, поводиться так, «ніби Бог помер». Відтак Емерсон оселився в містечку Конкорд неподалік від Бостона, завів город і зажив у первісній простоті. Як до засновника і голови неформального «Трансцендентального¹ клубу» до нього часто приїздили письменники й філософи. Клуб Емерсона започаткував напрям філософії, який увійшов у її історію під назвою американський трансценденталізм.

Американські трансценденталісти стали свіжим струменем західної філософії. Вони заперечували матеріалізм таких просвітників, як Б. Франклін, якому американська нація завдячує своїм прагматизмом і вірою в життєвий успіх², а американська філософія - теорією сенсуалізму³. Сенсуалізм послідовно веде до заперечення існування Бога, а портрет Франкліна на одному боці стодоларової купюри фактично суперечить напису на другому її боці: «In God We Trust» («У Бога ми віруємо»).

Натомість трансценденталісти стверджували існування трансцендентної реальності (тобто такої, що існує за межами свідомості) і можливість її інтуїтивного пізнання. Бог, на їхню думку, неоднаково являє себе кожній конкретній людині. Звідси випливає теорія видатних особистостей, що творять історію. Звідси й очікування Поета, який інтуїтивно знайде і вкаже нації та людству правильний шлях до майбутнього. Філософи-трансцен-денталісти сподівалися, що стануть натхненниками й провідниками такого Поета в його духовних пошуках. Так воно й сталося. Якщо ліричний геній Вітмена й завдячує своїм «несподіваним» народженням певним зовнішнім впливам, то насамперед це ідеї Емерсона та його однодумців.

Отже, 1848 р. молодий американець почав писати новаторські вірші, що суперечили тодішнім уявленням про поезію. (Вітмена справедливо вважають творцем вільного вірша, або верлібру). Із дванадцяти своїх творів поет уклав збірку з дражливою назвою «Листя трави» й у липні 1855 р. власноруч виготовив вісімсот її примірників. На зеленій палітурці імені автора не було. Найбільший за обсягом твір збірки не мав назви і починався так: «І celebrate myself, and sing myself...», тобто: «Себе я прославляю, себе я оспівую...». І далі - до читачів: «І те, що приймаю я, приймете й ви, Ц Бо кожен атом, котрий належить мені, так само належить вам».

Надалі «Листя трави» витримало ще вісім видань, кожне з яких (крім останнього - 1892 р.) автор доповнював новими віршами й поемами. Так Вітмен увійшов в історію світової літератури як автор однієї книжки, названої критиками «ліричним романом у віршах».

Ставши національним поетом Америки, її поетичним речником, Вітмен часто виступав у пресі. Як публіцист він говорив із читачем щиро, іноді різко, не відступаючи перед визнаними авторитетами, критикував навіть основні засади американської демократії, як-от у знаменитому памфлеті «Демократичні обрії» (1871).

Під час громадянської війни в США (1861-1865) Вітмен не лише писав палкі вірші на підтримку А. Лінкольна¹, а й безкоштовно доглядав поранених солдатів армії Півночі. Унаслідок інфікування у військовому шпиталі він тяжко захворів. Від 1873 р. паралізований поет мужньо боровся з недугою. Прикутий до інвалідного візка протягом останніх двадцяти років життя Вітмен не втрачав оптимізму, не припиняв писати вірші й статті і навіть подорожував з допомогою друзів. Він побував у Скелястих горах і на Ніагарському водоспаді, щиро захоплювався природою й людьми Америки. Останній розділ «Листя трави» - «Пам’ятні дні» - Вітмен завершив 1882 р.

Як же сталося, що автор поетичної збірки, поява якої обурила читацький загал, став улюбленим письменником Америки, її національним поетом? Річ в особі ліричного героя. Поступово він прибирає собі ім’я автора, переймає його біографію. Пересічний американець Волт Вітмен перетворюється на символ Америки. Найбільший за обсягом твір у збірці, що спочатку не мав назви, у другому виданні (1856) було названо «Поема Волта Вітмена, американця», а в третьому (1860) - «Волт Вітмен». Лише в сьомому виданні «Листя трави» (1881) поема «Волт Вітмен» отримала назву, під якою друкується нині: «Пісня про себе». Це унікальне явище світової літератури, коли пересічна людина, але непересічний поет заповнює сотні рядків гіперболічним, якщо не сказати гігантоманським, автопортретом, з якого, утім, постає портрет нації, епохи²:

Волт Вітмен, космос, Манхеттена син,

Буйний, дорідний, чуттєвий, їсть, п’є і народжує,

Не сентиментальний, не ставить себе над чоловіками чи жінками

чи осторонь їх,

Однаково сором’язливий та безсоромний.

Геть замки з дверей!

Геть з одвірків і двері самі!

Хто зневажає іншого, той зневажає мене,

І все, що зроблено й мовлено, повертається врешті до мене.

Крізь мене натхнення, наростаючи, рине бурхливо, крізь мене -

потік одкровення.

Я називаю пароль одвічний, я знак даю - Демократія,

Клянусь, я не прийму нічого, що порівну всім не припало б!

(Переклад Л. Герасимчука)

Попри бурхливість, піднесеність поетичної мови Вітмена може скластися враження, що це взагалі «не вірші». Природу тієї зневаги, що відчули до творчості митця-новатора перші читачі, найкраще передає фраза «Так і я можу!». Адже сутність поезії зазвичай ототожнювали з її формою, з вишуканістю рим і ритмів.

Тим часом у Європі спроби по-новому поглянути на віршування вже розпочав Гейне, поодинокі приклади можна знайти у Фета. Попереду - масове захоплення поетичним експериментуванням у Франції та (під безпосереднім впливом Вітмена) в Англії. Що ж до бельгійського (франкомовного) поета Еміля Верхарна, найвидатнішого майстра верлібру, то він з’явився на світ саме того року, коли вийшло перше видання «Листя трави».

Механізми творчості

Верлібр (франц. vers libre - вільний вірш) - неримований нерівно-наголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії).

Термін «вільний вірш» (у французькому звучанні «верлібр»), що поєднав у собі всі експерименти зі звільнення віршування від обмежень, уперше вжив французький письменник Г. Кон у передмові до збірки «Перші вірші» (1884). В українському літературознавстві зазвичай синонімічно вживають обидва терміни: «вільний вірш» і «верлібр».

Від часів античності європейці відрізняли поезію від прози насамперед формально - як систему обмежень. Спочатку обмежень щодо однакової кількості стоп (метрична система віршування), потім - складів (силабічна система віршування) у рядку. У більшості європейських літератур закріпилася силабо-тонічна система віршування, що вимагає однакової кількості і стоп, і складів, та ще й посилюється римуванням - співзвуччям кінцевих складів або стоп різних рядків. Американці успадкували цю систему від англійців. Однак молода нація вимагала іншої поезії - незнаної не лише в Англії, а й у Європі взагалі. Ось що за чотири роки до публікації «Листя трави» занотував у своєму щоденнику письменник Генрі Торо, друг і соратник Емерсона: «Англійська література від доби менестрелів до епохи великих поетів, зокрема Шекспіра, не дихає свіжими мотивами і в цьому розумінні не є первісною. Це у своїй основі давно опанована і приборкана література, що віддзеркалює Грецію і Рим... У творах її поетів багато любові до природи, проте набагато менше самої природи. Її хроніка справно повідомляє про місця, де зникає дика звірина, але мовчить про те, як зникає вільна людина. Америка була конче потрібна».

І от в Америці народжується ліричний герой - узагальнений образ американця, людини мужньої і простої. Людини за своєю сутністю «незворушної і вільної серед Природи»:

Стою незворушний, почуваючи себе вільно серед Природи,

Господар усього, впевнений серед нерозумних створінь,

Тим же виповнений, байдужий, чулий, німий, як вони,

Вирішивши, що моє ремесло, злидні, хула, злочини й вади

не такі вже й важливі, як думав колись, Живучи поблизу Мексиканського моря, в Манхеттені чи в Теннессі,

на далекій півночі або в центрі країни; Річковик, житель лісів, фермер цих Штатів, Прибережжя, озер чи Канади,

Де б життя моє не минало, о, бути спокійним мені серед негод,

Зустрічати обличчям ніч, бурі, голод, кпини, лихо, удари,

як їх зустрічають дерева й тварини.

(Переклад М. Тупайла)

Цей вірш Вітмен написав 1860 р. Подібно до нього (можливо, й під його впливом) А. Фет у поезії «Учись у них - у дуба, у берези...» (1883) звертається до себе й читачів з такими словами: «Хай за серце хапає холод лютий; // Вони стоять, мовчать; мовчи і ти!».

У цьому прагненні звільнити людину від оболонки історії, традицій, навіть болю за свої та чужі «злочини і вади», лишити її «голою» серед первісної природи вже вчувається голос нового мистецького напряму -натуралізму. Згодом деякі європейські критики вказуватимуть на його ознаки в поезії Вітмена. Однак порівняння з європейськими поетами-реалістами (німцем Г. Гейне, росіянином М. Некрасовим) видається коректнішим, адже, як і вони, Вітмен намагався слухати й передавати голос народу, натовпу, вулиці. Тим часом своєрідність поезії Вітмена зумовлена насамперед своєрідністю самої Америки.

Перевірте себе

1. Що ви дізналися про життєвий шлях В. Вітмена?

2. Які чинники вплинули на формування життєвих поглядів та особливостей творчості американського митця? Як творчість Вітмена пов’язана з ідеями Емерсона та філософією трансценденталізму?

3. У чому полягало новаторство творчості Вітмена? Що таке верлібр? Проілюструйте відповідь прикладами з поезій Вітмена.

4. Докладно розкажіть про збірку «Листя трави». Схарактеризуйте її ліричного героя.

5. Чому ми говоримо про існування окремої американської літератури? Адже письменники США писали й пишуть англійською (англійська мова Вітмена від англійської мови Діккенса відрізняється набагато менше, ніж Франкова українська від Шевченкової). Як пояснювали право і необхідність існування американської літератури Емерсон, Торо, Вітмен?

6. Які особливості поезії Вітмена зробили його національним поетом Америки?

7. Пригадайте типові риси ліричного героя поезії романтизму. Які особливості поезії Вітмена наближають її до романтичної традиції? Що в поезії американського митця змушує говорити про неї як про новаторське надбання 50-80-х років ХІХ ст. - доби реалізму?

8. Поясніть твердження сучасного українського поета Віталія Коротича: «У Вітмена все було по-справжньому». На підтвердження думки Коротича наведіть приклади з прочитаних віршів Вітмена.

9. Прочитайте поезію «О капітане!» в перекладі В. Мисика та в оригіналі. Схарактеризуйте особливості ритму й рими оригіналу і в цьому контексті порівняйте його з українським перекладом. Оцініть майстерність перекладача (на прикладі відтворення внутрішньої рими в третьому рядку та в інших випадках).

10. Як ви вважаєте, чому Вітмен - майстер верлібру - для поезії «О капітане!» обрав більш традиційну форму?

11. Визначте два основних настрої, що проймають поезію «О капітане!».

12. Прочитайте вірш Вітмена «Ані машини, яка полегшує працю...» у перекладі М. Малаша. Чому в цій поезії літературні шедеври і книжки для полиць становлять один семантичний ряд з машиною, заповітом, мемуарами тощо і все це разом протиставлено пісням, які бринять у повітрі? Чому ліричний герой своїми «спадкоємцями» обирає друзів і закоханих? Які почуття викликає в нього власна «спадщина» (сум, гордість, щось інше)? Що з «переліку» Вітмена ви хотіли б залишити по собі і кому?

Запитання і завдання для компетентних читачів

1. Схарактеризуйте добу пізнього романтизму в Європі й Америці.

2. Тяжіння до космосу (порядку) і тяжіння до хаосу (вільного вияву пристрастей) - вічні полюси культури. Назвіть парні (протиставлені один одному) етапи історії європейської культури (від античності до романтизму), коливання між якими відбувалося за «принципом маятника».

3. Назвіть усі щаблі кар’єри Цахеса та Чичикова. Хто піддавався загадковим чарам Цахеса та «приємній вдачі» Чичикова? Хто найбільше сприяв успіхам цих героїв? Хто їх зрештою викрив? Про які суспільні вади свідчить ставлення «поважних людей» до Цахеса і Чичикова?

4. Які особливості відрізняють романтичну лірику 50-70-х років ХІХ ст. від романтичної поезії 1830-1840-х років (Лермонтова, Гейне, раннього Тютчева)?

5. Подискутуймо! Літературознавці досі сперечаються щодо визначення творчості Гоголя як романтичної чи реалістичної. Підготуйтеся і проведіть дискусію щодо цієї наукової проблеми.

6. Мандруємо Інтернетом. З приводу того, чому Гоголь уповні не реалізував грандіозний ідейно-творчий задум поеми «Мертві душі», існують різні думки, як-от: хвороба й передчасна смерть; неможливість знайти в тодішньому суспільстві реальні підстави для «виправлення» персонажів; хибні ідеї, висловлені письменником у книжці «Вибрані місця з листування з друзями». Знайдіть в Інтернеті аргументи на користь кожної з наведених версій.

7. Подискутуймо! Групова робота. Яка з версій, згаданих у попередньому завданні, видалася вам найпереконливішою? Об’єднавшись у групу з однодумцями, доберіть з аргументів і фактів, знайдених в Інтернеті, найбільш обґрунтовані й підготуйтеся до дискусії в класі.

8. Робота в парах. Оберіть вірш Тютчева, Фета чи Вітмена, який вам до вподоби, вивчіть його напам’ять і підготуйтеся до виразного читання в класі. Попередньо домовтеся, хто з пари декламуватиме поезію в оригіналі, а хто - в українському перекладі.

9. Творчий проект. Перекладіть одну з поезій Вітмена українською. Під час роботи намагайтеся точно передати зміст і водночас дбайте про збереження поетичного ритму.

 

Це матеріал з Підручника Зарубіжна Література 10 клас Волощук