РОЗДІЛ 1

НА ЗОРІ РЕАЛІЗМУ

Ви це знаєте

1. Пригадайте, яку роль у сумній історії Паоло і Франчески, описаній Данте, відіграв любовний роман (і який саме). Що на основі цього епізоду можна сказати про ставлення італійського митця до романів?

2. Як і чому Данте визначив жанр свого головного твору? Чому це не роман?

3. Чому першим російським реалістичним романом став роман у віршах?

Стендаль: «спостерігач людських сердець»

«Спостерігач людських сердець» - так називав себе французький письменник XIX ст. Стендаль (1783—1842). Підлітком він писав: «Моя мета? Стати видатним поетом. Для цього треба прекрасно знати людей». Сучасники (за винятком небагатьох, зокрема Гете й Пушкіна) вважали його «уламком минулого століття» чи й просто випадковою людиною в літературі. А от наступні покоління нарікали, що Стендаль народився надто рано, аж такою близькою здавалася їм творчість цього митця. Російський письменник ХХ ст. Максим Горький навіть називав книжки Стендаля «листами в майбутнє». Один з таких «листів» - роман «Червоне і чорне» (1830) - ми намагатимемося осмислити.

Саме цей роман уславив Стендаля. І саме цей твір став одним з двох перших реалістичних соціально-психологічних романів європейської літератури. З другим таким романом - «Євгеній Онєгін» Пушкіна - ви докладно ознайомилися в дев’ятому класі. Минулого навчального року ми також говорили про роман як провідний жанр літератури ХІХ-ХХІ ст., про його основні ознаки та класичні різновиди, що сформувалися в першій половині XIX ст. й існують до сьогодні. Пригадаймо ці відомості.

Механізми творчості

Соціальний роман - роман, у якому показано залежність людини від суспільства та її спроби позбутися цієї залежності. Герої таких творів не згодні миритися зі своїм соціальним становищем і діють усупереч усталеним нормам моралі.

Творцями цього різновиду роману були романтики Франсуа Рене де Шатобріан, Жермена де Сталь, Бенжамен Констан, Альфред де Віньї та інші.

Соціальний роман, що має істотну морально-психологічну складову, може бути визначений як морально-психологічний. жжж

У європейській літературі морально-психологічний роман став перехідною ланкою до реалістичного соціально-психологічного роману.¹ Якщо протягом приблизно двох перших десятиліть ХІХ ст. романтики створили соціальний роман, то 1830 р. було відкрито роман соціально-психологічний.

Механізми творчості

Соціально-психологічний роман - твір, що має на меті встановити внутрішню логіку в зовні суперечливих почуттях і вчинках героїв, показати їхню зумовленість як зовнішніми (суспільними), так і внутрішніми (психологічними) чинниками людської поведінки. ЖЖЖ

Відтак повернімося до розмови про автора одного з перших соціально-психологічних романів Стендаля. Важко повірити, але за життя твори цього надзвичайно популярного в ХХ ст. письменника ніхто не хотів ані друкувати, ані купувати. Отож митець змушений був служити чиновником і писати «в шухляду».

Анрі Марі Бейль (справжнє ім’я Стендаля) народився у французькому місті Греноблі в сім’ї адвоката судової палати. У сім років майбутній письменник утратив матір. Проте образ цієї мрійливої, тендітної жінки, якій важко було миритися з грубістю, зарозумілістю й холодною педантичністю чоловіка, назавжди залишився в його серці. До речі, герої з характерами батьків є в більшості художніх творів Стендаля (у «Червоному і чорному» це подружжя де Реналь).

Надалі Анрі виховувався в родині діда по матері - вільнодумця й шанувальника просвітницьких ідей. Освіту хлопець здобував у гре-

нобльській Центральній школі. Згідно з республіканськими декретами, основну увагу в цьому закладі приділяли природничим і точним наукам, а також громадянському вихованню. Згадуючи молодість, Стендаль писав: «Моє захоплення математикою, можливо, виросло з моєї ненависті до лицемірства: мені здавалося, що в математиці неможливо лицемірити». Не дивно, що юнак вирішив продовжити навчання в столичній Політехнічній вищій школі. Однак його наміри розвіяв вихор історичних подій.

Приїхавши до Парижа, сімнадцятирічний Стендаль вступив у військо Бонапарта драгунським корнетом і потрапив до Італії. Як би заздрив йому юний Жульєн Сорель, який мріяв народитися за часів Наполеона й уславитися в його армії! Однак Стендаль марив себе «видатним французьким поетом, рівним Мольєру». Задля своєї мети юнак невдовзі звільняється зі служби, повертається до Парижа й поринає в навчання. Він читає античних авторів і французьких просвітителів, вивчає англійську мову, бере уроки акторської майстерності, пише філософські есе й комедії.

Уже на початку літературного шляху Стендаль знаходить свій творчий метод на все життя: «Застосувати прийоми математики до людського серця і покласти цей принцип в основу творчого методу й мови почуттів. У цьому - усе мистецтво». Як можна застосувати прийоми математики до людського серця? Вочевидь, ідеться про намір дослідити природу почуттів, душевних станів людини й зрозуміти, причиною яких учинків вони є.

Незважаючи на чітко визначену мету, Стендаль не став письменником відразу. Напевно, основною причиною цього була бідність. Перший досвід служби (у торговому домі в Марселі) переконав митця-початківця в тому, що кар’єра комерсанта не для нього. Відлуння такого висновку є в романі «Червоне і чорне». Жульєн Сорель відмовляється від вигідної пропозиції торгувати лісом, тому що це суперечить його честолюбним планам. Проте самого Стендаля покинути комерцію змусило зовсім інше: він був абсолютно нездатний до такої діяльності. Натомість саме честолюбство спонукало письменника вступити до війська імперії Напо-леона. Після тривалих вагань у віці двадцяти трьох років Стендаль знову записався до армії. Успішної кар’єри він не зробив і тут, але у воєнних походах здобув найважливіше для себе - досвід «спостерігача людських сердець». Інтендант наполеонівських військ Анрі Марі Бейль об’їздив усі фронти Європи. Він був свідком Бородінської битви в 1812 р., очевидцем московської пожежі й відступу славної наполеонівської армії, що перетворилася на юрбу мародерів.

Упродовж багатьох років Жульєн «повторював собі, що Бонапарт, невідомий і бідний поручик, став володарем світу за допомогою своєї шпаги»¹. Тимчасом виснажений війною Стендаль мав до імператора протилежні почуття: «Я програв разом з Наполеоном у 1814 році. Особисто мені це дало тільки задоволення». Саме так, адже письменник побачив чимало людських характерів, став свідком «найдивнішої моральної

події» свого століття¹ і, зрештою, усвідомив, що наполеонівські війська й порядки нічим не ліпші за будь-які інші. Це так і не спало на думку Жульєнові за всі двадцять три роки його життя...

Анрі Марі Бейль дійшов такого висновку в тридцять один, тож переїхав до Мілана й розпочав активну літературну діяльність (писав біографічні й критичні твори, книжки на теми історії та культури). В Італії, що на той час перебувала під владою Австрійської імперії, письменник познайомився з карбонаріями². Цей факт, а також вільнодумність його творчості не сподобалися владі, тому 1821 р. митець мусив повернутися до Парижа.

Французька поліція завзято охороняла відновлену монархію, цензура пильнувала ідеологічну благонадійність літератури. Тільки через сто років з’ясувалося, що автором статей без підпису, надрукованих тоді в англійських журналах, був Стендаль. «Шляхетна душа діє в ім’я свого щастя, але її найбільше щастя полягає в тому, щоб дарувати щастя іншим... Уряд повинен робити людей якомога щасливішими, а це можна здійснити лише за такої влади, яка надає громадянам найбільшу свободу, не заважаючи благополуччю родини, розквіту промисловості, і оберігає свободу, бо без неї немає щастя і людина не в змозі розвинути свої здібності» - такі думки письменника були абсолютно неприйнятними за доби Реставрації.

Стендаль вважав свободу обов’язковою умовою нормального існування людини і вірив, що література допоможе поліпшити світ. Однак, на думку митця, завдання письменства щодо суспільства - не просвітницьке (повчати і навчати), а радше романтичне (визначити діагноз). Іншими словами: запитання, на яке має відповісти література, полягає не в тому, що слід робити, аби людина була щасливою, а в тому, чому людина нещаслива.

Сам Стендаль називав себе романтиком уже тому, що романтизм - це щось нове, революційне, протиставлене старому й віджилому (класицизму). Завдання письменника він вбачав у тому, щоб «давати народам такі літературні твори, які за сучасного стану звичаїв можуть подарувати їм найбільшу насолоду». Щоправда, Стендаль завжди уточнював, що він «справжній романтик», відмежовуючись від «рою молодих людей, які розробляють “мрійливий жанр”, “таємниці душі” і, вгодовані й задоволені, не втомлюються оспівувати людські скорботи та радість смерті». Згодом «справжнього романтика» Стендаля назвуть реалістом, але в 1830 р., коли побачив світ його роман «Червоне і чорне», такого поняття в літературознавстві ще не існувало.

Ви, певно, пам’ятаєте, що героєм чи героїнею романтичного твору мала бути непересічна, піднесена особистість, якої не розуміє суспільство, а його дія зазвичай відбувалася в екзотичній країні чи в давнину.

Стендаль, тимчасом, і героя, і сюжет свого головного роману знайшов у «Судовій газеті». Його зацікавила кримінальна справа Антуана Берте, яку було розглянуто в суді міста Гренобля 1827 р.

Антуан, син коваля, за підтримки місцевого священика вступив до духовної семінарії, але був виключений за читання світських книжок. Талановитий самоук став домашнім учителем у родині промисловця Мішу, а незабаром між ним і дружиною господаря виник роман. Потім Антуан Берте навчався у вищій духовній семінарії і працював вихователем у домі де Кордона. Незважаючи на те що аристократи ставилися до освіченого плебея як до слуги, його покохала донька хазяїна. Тим часом пані Мішу написала де Кордону листа, що вкрай негативно характеризував Антуана. Не стерпівши ганьби, молодий чоловік вистрілив у пані Мішу, коли вона молилася в церкві.

Механізми культури

Переконаний республіканець, Стендаль стверджував, що закінчив роман раніше липневих подій 1830 р., інакше Жульєн Сорель обов’язково взяв би участь у революційному перевороті, про який так мріяв. Утім, існує версія, що письменник навмисно не дав герою дожити до Липневої революції, щоб не порушувати логіки розвитку літературного характеру. Та й чого б, власне, домігся Жульєн Сорель на барикадах? Позиції міщан зміцнилися, позиції дворян послабилися, король Луї Філіпп більше значення надавав капіталу, ніж походженню, але суспільство по суті не змінилося. Так само, як і за часів Реставрації, у Франції точилася боротьба за владу й гроші.

Є й інша версія щодо часу написання роману. Знавець французької літератури Ілля Еренбург стверджував, що задум «Червоного і чорного» виник у Стендаля восени 1829 р. в Марселі й уже за два місяці першу частину твору було завершено. У січні 1830 р. автор продовжив роботу над рукописом, а в квітні здав його в набір. Після Липневої революції вже готовий до друку роман було доопрацьовано з огляду на актуальні події. жжж

Після Липневої революції Стендаля, який перебував на дипломатичній службі, призначили консулом у глухе італійське містечко Чивіта-Векк’я. Це було майже заслання. Відтак єдиною розрадою митця стала творчість. Щоправда, тему батьківщини, яка не виправдала його сподівань, було вичерпано. Останній завершений роман Стендаля «Пармський монастир» (1839) описує сучасну автору Італію. У ньому митець укотре намагається з’ясувати, у чому полягає щастя і чи можливе воно.

«Пармський монастир» закінчується присвятою «Для небагатьох щасливців». Вочевидь, таких і справді було небагато. Можливо, творчість Стендаля не стала популярною серед сучасників саме тому, що суперечила їхнім романтичним очікуванням. Навіщо, наприклад, Жульєнові заманулося стріляти в пані де Реналь? Чому його таки засудили до страти? Читачі були налаштовані на романтичний фінал: герой здобув славу й владу, піднявся над юрбою. Однак «спостерігач людських сердець»

не міг так схибити, адже від початку обрав для своєї творчості два девізи: «Правда, гірка правда» і «Досліджуємо - у цьому все XIX століття».

Перевірте себе

1. Які жанрові різновиди роману сформувалися в європейській літературі першої половини XIX ст.? Сформулюйте їхні визначення. Які романи зазначеного періоду ви прочитали минулого навчального року?

2. Що ви дізналися про життя і творчість Стендаля? Чи зажив письменник популярності серед сучасників? Чим це можна пояснити?

3. Розкажіть про погляди Стендаля на літературу та завдання митця в суспільстві.

4. Розкажіть про «справжній романтизм» Стендаля та про те, за якими ознаками письменник відрізняв його від «несправжнього».

5. Що ви знаєте про історію створення роману «Червоне і чорне»?

Жіночі образи в романі «Червоне і чорне», або Виховання любов'ю

На думку Стендаля, характерною ознакою XIX ст. була не лише пристрасть до дослідження, а й потреба в сильних почуттях, яка дедалі зростала. Пристрасть - рушійна сила романтичної оповіді, на ній будується сюжет. Матильда де ла Моль, героїня «Червоного і чорного», розмірковує: «Мені випало щастя покохати... Дівчина мого віку, вродлива, розумна, - у чому ще вона може знайти сильні відчуття, як не в любові?». Звісно, пристрасть - це не лише любов, а й ненависть, ревнощі, відчай і навіть політика. Головне, щоб почуття були сильними. Як романтик, Стендаль уважав, що «мистецтво живе тільки пристрастями», він і сам був справжнім сином свого часу. Саме пристрасть і любов штовхали його на численні нерозважливі вчинки.

Як ви вже знаєте, Стендаль ще замолоду намірився вивчити «людське серце» за допомогою прийомів математики. Утіленням цієї ідеї, зокрема, став трактат «Про кохання» (1822), у якому автор намагається проаналізувати почуття любові й дослідити його видозміни в різних соціальних середовищах та епохах.

Письменник виділяє чотири види любові: любов-пристрасть, любов-потяг, фізична любов і любов-марнославство. Вищим видом він вважає любов-пристрасть. На думку Стендаля, саме таке почуття може виявити багатогранність, складність і непередбачуваність особистості. І саме таку любов пізнав головний герой роману «Червоне і чорне». За словами І. Еренбурга, особистість Жульєна наполовину складається з любові й міркувань про любов. Те саме можна сказати й про Стендаля.

Попри внутрішню близькість із романтичним героєм зовні Стендаль не відповідав цьому образу. Він не вирізнявся вродою, був огрядний, коротконогий, мав червонясто-коричневий колір обличчя, м’ясистий, з роздутими ніздрями ніс, за що називав себе «італійським м’ясником». Однак, незважаючи на непоказну зовнішність, письменник завжди подобався жінкам. Відгомін його любовних історій вчувається й у романі «Червоне і чорне».

Так, захоплення Стендаля акторкою Мелані Гільбер, а також його стосунки з дружиною польського офіцера Метильдою Дембовською та дружиною впливового генерала Клементиною Кюріаль вплинули на образ пані де Реналь. А Матильда де ла Моль має риси пристрасної і мінливої кузини художника Делакруа Альберти та італійки Джулії Ріньєрі, яка сама освідчилася письменнику в коханні. Проте вважати когось із цих жінок прототипом пані де Реналь або Матильди де ла Моль неправильно.

А втім, літературні персонажі ніколи не бувають точними копіями своїх прототипів. «Герої роману завжди є чудовим сплавом: спостереження почасти доповнюються душевним досвідом автора», - зазначав І. Еренбург. І найбільше це стосується образу Жульєна Сореля, щодо автобіографічності якого й нині сперечаються літературознавці.

Стендаль наділив Жульєна досвідом власної молодості. Цей герой «успадкував» від свого творця і хворобливу сором’язливість, і палку чуттєвість, і неприйняття Бога. Та найбільше їх споріднює те, що в житті обох надзвичайно важливу роль відіграли любов і кохана жінка. Образ Жульєна розкривається через його стосунки з жінками. Згідно з вимогами жанру, характер героя змінюється від початку до кінця роману, і відбувається це передусім під впливом любові. Стендаль «зводить» Жульєна з двома жінками. За теорією письменника, з пані де Реналь він переживає любов-пристрасть, а з Матильдою де ла Моль - любов-марнославство.

Кохані Жульєна зовсім різні. Водночас пані де Реналь схожа на пуш-кінську Татьяну. Обидві ці героїні, шляхетні провінціалки, - утілення ідеальної природної людини, оспіваної просвітителями.

Багата спадкоємиця, яку віддали заміж у шістнадцять років, дружина мера містечка Вер’єра пані де Реналь статками й суспільним статусом не хизується. Вихована в єзуїтському монастирі, до моменту фатальної зустрічі з Жульєном Сорелем вона зберегла «мирну душу», «вільне від будь-якого кокетства й облуди» серце і «справжню чарівність», яка «є природним даром».

Цікаво, що й у своєму трактаті «Про кохання», і в романі «Червоне і чорне» Стендаль відмовляється від того виду любові, який Данте й Шек-спір вважали найважливішим, - від любові Божої. Він пише, що пані де Реналь «за все своє життя ніколи не відчувала і не бачила нічого, хоч трохи схожого на любов». І це про людину, виховану в монастирі?! Вирок Стендаля суворий: духівництво не прищеплює вірянам Божої любові. Навіть щирий у своїй набожності абат Шелан про любов говорить з пані де Реналь так, ніби «це слово в її поданні було рівнозначне наймерзен-нішій розпусті». У цьому розумінні жінка є жертвою єзуїтів так само, як і Жульєн, який бачив у семінарії що завгодно, тільки не любов.

Кохання, про існування якого дружина мера дізналася з кількох випадково прочитаних романів, здавалося їй чимсь нереальним. І ось її охоплює незнане доти почуття. Це щастя змушує жінку забути про подружню вірність. Вона навіть не замислюється над тим, що своєю зрадою може образити чоловіка, адже звикла до його «найтупішої байдужості до всього, що не стосується наживи, чинів і хрестів».

Можливо, річ у тім, що кохання захопило пані де Реналь зненацька й вона не відразу зрозуміла, що відбувається? На відміну від героїні Стендаля, пушкінська Татьяна знала про небезпечність кохання з романів, і це допомогло їй уникнути докорів сумління й віднайти коли не щастя, то принаймні спокій. Пані де Реналь знехтувала обов’язком заради пристрасті і, переживши нетривале щастя, утратила свободу і спокій (чоловік стежить за нею, суспільство засуджує її вчинок).

Матильда де ла Моль - абсолютна протилежність і пані де Реналь, і Татьяні. Цю світську красуню ще не закоханий у неї герой називає «довготелесою білявою лялькою», а її вдачу описує так: «марнославство, суха зарозумілість, незліченні відтінки самолюбства - і більше нічого». Проте насправді Матильді властиві якості, що нечасто трапляються в жінок її кола: вона розумна й іронічна, має сильну волю й твердий характер. Навіть нудьга дівчини незвична - така, як у Чайльд-Гарольда чи Євгенія Онєгіна. Матильда розважається, глузуючи з «вищого світу», і на власне майбутнє «дивиться з огидою». їй подобається ризик, тож вона закохує в себе Жульєна, а відтак, попри трагічні наслідки, ні хвилини не шкодує про свій учинок.

Що таке любов, як має відбуватися любовне побачення, як писати любовні листи - про це Матильда знала з романів. Результат був такий: «Пристрасне кохання було для неї радше якимсь ідеалом, який треба наслідувати, ніж реальним почуттям. Мадемуазель де ла Моль вважала, що виконує обов’язок щодо себе і свого коханця».

У цьому, власне, й приховується небезпека романтичного світосприйняття. Якщо робити все «за зразком», та ще й коли цей зразок -пристрасті, можна домогтися чого завгодно, тільки не щастя, спокою і свободи. «Воістину, до такої любові можна було перейнятися огидою. Який повчальний урок для молодої необачної дівиці! Чи варто було ризикувати всім своїм майбуттям заради такої хвилини?» - вигукує Стен-даль, який уже пережив романтичні ідеали молодості. До самої смерті Жульєна Матильда бездоганно грає роль романтичної героїні. Навіть з відрубаною головою коханого вона чинить, як французька королева

XVI ст. Маргарита Наваррська. Королеву Марго, уславлену в однойменному романі Дюма-батька, Матильда знала за сімейними переказами (не випадково Стендаль дав їй реальне аристократичне прізвище): «Звісно, спогад про Боніфаса де ла Моля і Маргариту Наваррську наповнював її якоюсь надлюдською мужністю».

А проте Жульєн так і не зміг щиро покохати дівчину-«надлюдину». Він навіть не вірить, що Матильда піклуватиметься про його дитину, тому доручає це пані де Реналь. Невідомо, чи дбала Матильда про дитину, але за могилою коханого, як і належить справжній романтичній героїні, вона доглядала. Зовні пристрасне, з обов’язковими романтичними атрибутами кохання Матильди до Жульєна Стендаль називає розумовим.

Іноді автор перериває розповідь, аби висловити своє ставлення до того, що відбувається. Його коментарі такі доречні й стислі, що читачі сприймають їх як власні думки. Наприклад, розповідаючи про те, як Матильда під впливом музики зрозуміла, що закохана в Жульєна, Стендаль коментує її почуття одним реченням: «Розумова любов, звичайно, набагато розумніша за любов істинну, але в неї бувають тільки рідкісні хвилини самозабуття; вона дуже добре розуміє себе, безупинно розбирається в собі, вона не лише не дозволяє блукати думкам - вона й виникає не інакше як за допомогою думки».

З погляду совісті

Кохання Матильди й Жульєна виникає внаслідок свідомого рішення обох героїв. Ось як пише про почуття Жульєна І. Еренбург: «Дві любовні історії Жульєна починаються з розважливих викладок, з марнославства, з бажання закохати в себе жінок того суспільства, яке для нього закрите; любов він розігрує як шахову партію; і в обох випадках, несподівано для себе, виявляється захопленим почуттям, перетворюється з гравця на фігуру».

Це дуже точний образ: зародження, розвиток і спад стосунків Жульєна й Матильди справді можна записати як шахову партію (хід -хід у відповідь). Однак перед обличчям смерті Жульєн виходить з ролі романтичного героя, а Матильда залишається «в образі». Тим часом пані де Реналь, далека від будь-якої гри, іде з життя як романтична героїня - не витримавши туги за померлим коханим. ▼ЖЖ

Механізми подібності

Наприкінці роману Жульєн зрозумів, що любить пані де Реналь. Так само Євгеній Онєгін раптом усвідомив, що любить Татьяну. Схеми відкриття істинної любові в Стендаля і Пушкіна напрочуд схожі. Обидва їхні герої змушені визнати, що справжня любов не має нічого спільного зі зразками, створеними уявою романтиків, і виникає несподівано, поза волею та розумом. Саме таке почуття Стендаль називає любов’ю-пристрастю. Ж^Ж

Перевірте себе

1. Які риси романтичного героя мав Стендаль? Які ознаки романтизму були притаманні його творчості?

2. Що споріднює головного героя та автора роману «Червоне і чорне»?

3. Чому Стендаль обдарував Жульєна Сореля відразу двома коханими? Який вид любові, згідно з теорією автора, пізнав Жульєн з кожною із цих жінок?

4. Групова робота. Складіть якнайповнішу характеристику образів пані де Реналь і Матильди де ла Моль, дібравши з тексту цитати, які містять опис зовнішності героїнь, розкривають їхні внутрішні якості та відображають етапи розвитку стосунків із Жульєном.

5. Яку роль у житті героїнь «Червоного і чорного» відіграли романи?

Жульєн Сорель:

«Нещасний, який вступив у єдиноборство з усім суспільством» чи «селянин, що повстав проти низькості

свого стану»?

Образ Жульєна Сореля був би цілком доречним у «галереї зайвих людей», яку заснували Пушкін і Лермонтов. Якщо Онєгін і Печорін не можуть знайти собі застосування в сучасному суспільстві, то Жульєн зайвий уже тому, що народився невчасно і не в тому середовищі, де міг би втілити свої «мрії про славу для себе і свободу для всіх».

Назва підрозділу містить дві характеристики Жульєна Сореля. За змістом вони збігаються. Першу характеристику дав героєві автор, коли Жульєн запідозрив, що любовний лист Матильди - знущання, друга -самохарактеристика Сореля на суді. Перша цитата - характеристика героя романтичного. Однак такий герой не може бути простолюдином, тому Сорель перетворюється на героя типового - «бідного теслю з Юри». Ця двоїстість образу - його романтико-реалістична природа - і зумовлює суперечливість вдачі героя.

І «Євгеній Онєгін», і «Герой нашого часу» - твори молодіжні. Чимало молодих людей наслідували їхніх головних героїв. «Червоне і чорне» -теж молодіжний роман. Та чи були охочі взяти образ Жульєна за зразок? Ось як про це пише І. Еренбург: «Ніхто у світі не намагався наслідувати Жульєна... Героі французьких романів входили в життя читачів строкатою юрбою не як “вічні образи”, а як живі люди».

Про «живу людину» Жульєна Сореля Стендаль розповідає таке: «Усе його життя було лише довгою підготовкою до нещасть, і він ніколи не забував про те з них, що вважається найбільшим». Характер Жульєна зображено так правдиво й нещадно, що в ньому більше негативного, ніж позитивного. Мусимо визнати, що Жульєн честолюбний, розсудливий і брехливий. Його улюблений герой - Тартюф, персонаж однойменної комедії Мольєра, невиправний брехун, який дбає лише про свою вигоду. Життєва позиція Жульєна вкрай неприваблива. Його головна мета -кар’єра, він прагне «пробити собі дорогу». Жульєн марить військовою службою, але зрозумівши, що за його доби набагато перспективніше бути священиком, вирішує: «Треба стати попом». Отже, він робить вибір: «Одягти мені військовий мундир або попівську сутану, залежно від того, на що тоді буде мода у Франції». Чи можна наслідувати героя, якого автор називає дивною людиною, «для якої удавання і абсолютна відсутність будь-яких уподобань були звичайним шляхом до успіху»?

Стендаль не раз наголошував, що в образ Жульєна Сореля вклав себе. Чи означає це, що письменник був невиправним кар’єристом, честолюбцем і егоїстом? Дослідники його творчості не дійшли спільної думки щодо цього. Щоразу, показавши Жульєна з непривабливого боку, Стендаль намагається виправдати героя, відкриваючи кращі грані його особистості.

З погляду совісті

Жульєн Сорель стріляв у свою коханку, але не вбив її. Чому ж його засудили до страти? Герой сам відповідає на це запитання в суді: «Я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зломити тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, унаслідок чого вони насмілилися проникнути в середовище, яке мовою чванливих багатіїв зветься вищим світом. Ось у чому, панове, полягає мій злочин, і він буде покараний тим суворіше, що, по суті, мене судять люди, не рівні мені. Я не бачу тут на лавах присяжних жодного заможного селянина, а тільки самих обурених буржуа...».

Це перша причина вироку, виголошеного Жульєнові. Героя страчено тому, що він незручний суспільству, до якого належить не з огляду на походження, а завдяки власним зусиллям. Була й інша причина, яку Жульєн теж усвідомлював: «Яка радість для Вально помститися мені, нарешті, за наше давнє суперництво через пані де Реналь!..». Директор будинку піклування, а під час суду вже барон, мер Вер’єра й до того ж один з присяжних таки скористався нагодою взяти гору над щасливим суперником. ЖЖЖ

Ці дві причини смертного вироку доводять, що «Червоне і чорне» -роман соціально-психологічний. Причини будь-яких подій і вчинків завжди соціальні, тобто залежать від ставлення героя і суспільства. При цьому розкривається психологія героїв, тобто їхні почуття і думки, мотиви їхніх дій.

Утім, смерть Жульєна Сореля мала ще одну причину - він... хотів померти. Так уже не пощастило героєві (із соціальних причин), що його життя було «підготовкою до бід». Проте підготовку цю, як і самі знегоди, він старанно влаштував собі сам.

Трапляється, що діти не відповідають очікуванням батьків. Саме таким був Жульєн. Він називав себе «теслею з Юри» (Ісуса Христа теж називали просто теслею з Назарета), але не вмів і не хотів бути теслею, натомість мав виняткову пам’ять і неабиякі здібності до навчання. За це його не любив батько. Не любили й брати. Стендаль так і говорить: «Ніколи і ніким не люблений».

Жульєн обрав кар’єру священика задля вигоди, бо «честолюбство було справжньою суттю його життя». Цей учинок жахливий насамперед тому, що герой не вірив у Бога. Усе пов’язане з релігією викликало в нього страх і огиду. Семінарію Жульєн називає «пеклом земним», а у в’язниці говорить таке: «Сказати по правді, якщо я... зустрінуся з християнським Богом, я пропав, - це деспот, і, як будь-якого деспота, його поглинають думки про помсту. У Біблії тільки й мови, що про жорстокі покарання. Я ніколи не любив його і навіть ніколи не допускав думки, що його можна щиро любити». Ставлення героя до Бога і до закладу, де повинні вчити любові Божої, співзвучне переживанням пані де Реналь. Невіруючим був і сам Стендаль. «Не було в нас іншої релігії, крім найважливішої думки -бути корисними вітчизні», - писав він про свою молодість. Так само й Жульєн сповнений «мріями про славу для себе і свободу для всіх».

Перед тим як уперше вирушити до будинку пана де Реналя, Жульєн зайшов у церкву. Там він випадково (?) обрав лаву де Реналя і знайшов клаптик газети, на одному боці якого прочитав про страту якогось Луї Жанреля, а на іншому - слова «Перший крок». Отже, хоч і не віруючи в Бога, герой таки отримав у церкві пророцтво про свою долю. За часів Стендаля вчення про підсвідомість ще не існувало, а проте ця подія стала третьою причиною смерті його героя. Там, у церкві, Жульєн запрограмував себе на злочин. Юнак зауважив, що прізвище нещасного закінчується так само, як і його, розбризкана свята вода у відсвіті червоних завіс здалася йому кров’ю. Відтак, згідно з отриманим від долі завданням, Жульєн зробив «перший крок» - вирушив до будинку пана де Реналя.

Приблизно так само напророчив собі смерть Стендаль. У 1830 р. просто на вулиці він став свідком вбивства дівчини й позаздрив її смерті: «Щастя померти так». Так і сталося. Письменник помер миттєво, на вулиці. 21 березня 1842 р., за день до смерті, він сказав: «Я досить добре приховую мою хворобу... Померти на вулиці - у цьому немає нічого смішного, звісно, якщо це не навмисно».

Усе життя Жульєна Сореля можна поділити на три етапи, на три щаблі, якими він піднімався до «вершин» суспільства. Перший етап - будинок мера провінційного містечка. Єдина мета більшості

містян - прибуток і престиж. Наприклад, пан де Реналь хоче, щоб у його дітей, як годиться дворянам, був гувернер, але водночас дворянська честь поступається місцем міщанському зиску: «кавалер кількох орденів» не гребує нечесними грошима й затято торгується за копійки. Наступний мер - пан Вально - людина низького походження, яка відкрито скоює злочин. Він шантажист, злодій, брехун. Однак наприкінці роману Вально стає бароном. На думку Стендаля, майбутнє провінції - моральний занепад.

На цьому «провінційному» етапі Жульєн робить свій вибір - вибір романтичного героя. Він відмовляється від запропонованої Фуке частки у вигідній справі: «Йому треба було обрати... між посередністю, яка забезпечувала йому надійний добробут, і всіма героїчними мріями юності».

Другий етап - навчання в семінарії. Тут ми розуміємо, чому Жульєн і сам автор відкидають християнство і все, що з ним пов’язано. (Таке часто трапляється з тими, хто не відділяє віри в Бога від релігійних інститутів). Щоправда, Стендаль зображує і кількох істинно віруючих священиків, зокрема кюре Шелана.

На відміну від інших семінаристів, щастя яких у ситному обіді й пристойному одязі, Жульєн старанно вчиться. Однак невдовзі з’ясовується, що це не приведе його до заповітної мрії. На думку учнів і вчителів семінарії, Жульєн «мав страшний гріх: він думав, він судив сам, замість того щоб сліпо коритися авторитету і наслідувати приклад». Відтак герой намагається стати як усі, але й після багатьох місяців зусиль виглядає «людиною мислячою», за що дістає прізвисько Мартін Лютер (себто ворог католицької церкви, а отже - ворог семінаристів).

Третій етап у житті Жульєна перебігає серед представників вищого товариства в паризькому маєтку маркіза де ла Моля. Тут не діють ані принципи провінції (прибуток передусім), ані ідеали семінарії (ситний обід). Основний принцип життя аристократів - лицемірство: нещире шанування традицій, монархії, удавані побожність і пристойність. На цьому етапі Жульєн дізнається рецепт свого часу: «Ви не розумієте свого століття... - говорить князь Коразов. - Робіть завжди протилежне тому, що від вас очікують. Це, далебі, єдиний закон нашого часу».

Зрештою, герой успішно долає своє третє випробування, отримавши те, чого прагнув усе життя: кохання аристократки, титул, статок...

З погляду совісті

І тут виникає питання, яким переймаються дослідники творчості Стендаля, що вважають Жульєна невиправним кар’єристом: навіщо герой стріляв у пані де Реналь? І. Еренбург пояснює його вчинок так: «Безперечно, Матильда домоглася б свого, і, незважаючи на злощасний лист, Жульєн став би зятем маркіза де ла Моля. Усе це так, але Жульєн не холодний кар’єрист. Ним опановує безумство. Він уже не розмірковує. Він гадає, що мститься пані Реналь, і, тільки оговтавшись у в’язниці, розуміє, що він їі любить».

А ось думка літературознавця С. Великовського: «Спроба Сореля вбити кохану жінку - водночас спроба самогубства, він це принаймні підозрює. І тому, немов заворожений, мчить назустріч двом смертям... Замах у церкві і є останній шалений вибух колишнього безумства і водночас поріг знайденої мудрості. Переступивши його, Сорель відкинув брехню, яку раніше мав за правду». ЖАЖ

Насамперед Жульєн утратив колишню життєву мету: «Честолюбство померло в його серці, і з праху його з’явилося нове почуття; він називав його каяттям у тому, що намагався вбити пані де Реналь. Насправді ж він був у неї без пам’яті закоханий». «Дайте мені жити моїм ідеальним життям», - вигукує герой у в’язниці. І полягає це ідеальне життя в бажанні померти мріючи, у мистецтві радіти життю. Жульєн зізнається пані де Реналь, що тільки у в’язниці він дізнався, що таке щастя.

Отже, життя головного героя можна назвати цілком успішним. Він не мав спокою, помер у неволі, але точно знав: на світі щастя є. Аналізуючи цей образ, пам’ятайте слова І. Еренбурга: «Немає одного Жульєна Сореля... їх стільки, скільки й читачів».

Перевірте себе

1. Чи можна назвати Жульєна Сореля «зайвою людиною»? Чому?

2. Чи можна назвати образ Жульєна Сореля «вічним»? Відповідь поясніть.

3. Які життєві прагнення мав Жульєн? Як він домагався своєї мети? Наведіть приклади з тексту.

4. Укладіть таблицю «Позитивні та негативні якості Жульєна Сореля». До кожної вказаної якості доберіть відповідні приклади з тексту роману. Порахуйте, яких характеристик більше. Чому?

5. Чому Жульєна Сореля засудили до страти? Чи міг би він урятуватися, якби поводився інакше? Чому герой не зробив усього можливого задля свого порятунку?

6. Подискутуймо! Чому Жульєн стріляв у пані де Реналь? Чи любив він її? Аргументуйте свою думку.

7. Розкажіть про становлення особистості Жульєна Сореля. Які чинники вплинули на формування характеру цього героя? Які художні деталі використовує письменник для опису вдачі Жульєна?

8. Доведіть, що твір «Червоне і чорне» - соціально-психологічний роман.

«Правда, гірка правда»

Стендаль вважав, що всі людські нещастя є наслідком брехні, тож вирішив служити правді. Він мав на меті правдиво зобразити свою країну і свій час. Саме тому роман «Червоне і чорне» має підзаголовок «Хроніка XIX століття». Та якщо підзаголовок твору зрозумілий і читачам, і літературознавцям, то його назва дотепер змушує дослідників дискутувати. Наведемо лише дві думки, а ви можете сформулювати власну версію.

Зокрема, І. Еренбург вважає, що у своєму романі Стендаль показав «чорну владу догми та червоний відблиск пожеж, війн, революцій». А от на думку С. Великовського, чорне - це відновлена монархія, описане

у творі суспільство. «Ніби виділяючи чорні тіні цієї картини ще рельєфніше, Стендаль кидає на неї багряно-червоні відблиски минулого -пам’ятних буремних часів: Революції та Імперії... Колір удачі перемінився, як при повороті рулетки: сьогодні, щоб виграти, треба ставити не на червоне, а на чорне», - пише літературознавець.

У «Червоному і чорному» Стендаль правдиво описав суспільство, думки й почуття героїв та соціальні причини, що спонукали їх до тих чи тих учинків. Та чи досить цього, щоб назвати роман реалістичним? Дослухаємося до думки І. Еренбурга: «Уроки Стендаля для мене передусім у винятковій правдивості його книжок... Стендаль - реаліст, оскільки реалістичне все велике мистецтво - і “Гамлет”, і “Дон Кіхот”, і “Фауст”. Він - романтик, оскільки, зображуючи реальність, часто змінює пропорції, бачить вершини, зазирає у прірви, прагне духовної досконалості...».

Звісно, тут не йдеться про літературні напрями як такі (ні «Гамлет», ні «Дон Кіхот» не є реалістичними творами у вузькому, термінологічному значенні слова). «Реаліст» в Еренбурга означає «правдивий», а «романтик» - натхненний. «Правди, - писав Стендаль, - можна досягти тільки в романі. Я що день краще бачу, що шукати її в іншому марно».

А втім, навіть у літературознавчому контексті «Червоне і чорне» є одним з перших реалістичних романів. Сучасники закидали Стендалю, що він знехтував реальністю, що провінціалки не поводяться так, як пані де Реналь, а семінарії не бувають такими, як безансонська семінарія в його творі... І хоч це обурення засвідчувало, імовірніше, протилежне, письменник виправдовувався: «Роман - дзеркало на великій дорозі.

У ньому відбиваються то блакитне небо, то бруд, калюжі, вибоїни. І людину, у якої дзеркало, ви звинувачуєте в аморальності. Дзеркало відображає бруд, і ви звинувачуєте дзеркало. Звинувачуйте краще дорогу з вибоїнами чи дорожню інспекцію».

Однак дзеркало відображає тільки те, на що його спрямовують. Бальзак, наприклад, радив Стендалю, щоб зацікавити читачів своїми героями, насамперед описувати «в найдрібніших деталях їхні зовнішність, одяг, різні дрібні дивацтва». Стендаль не дослухався до поради знаменитого романіста. От як він описав методи своєї роботи: «Окреслити якомога чіткіше характери і намітити в найзагальніших рисах події. Деталі прийдуть потім. Ніколи так глибоко не бачиш деталей, як під час роботи, коли пишеш». Саме в такій послідовності: спочатку характери, потім події.

Механізми творчості

Індивідуальний стиль письменника - вільний вияв істотних ознак таланту митця, властивий його внутрішній природі. Конкретні способи формування та виявлення індивідуальних стилів не є однаковими для всіх періодів історії світового письменства. Наприклад, літературам Сходу до XX ст. здебільшого була притаманна залежність стилю твору не так від авторської індивідуальності, як від його жанру й багатовікової жанрової традиції. Та й у Європі індивідуальність письменника почали по-справжньому цінувати за доби романтизму, а ще більше - за доби реалізму. ж^ж

На першому місці для Стендаля - душевні переживання й характери. І. Еренбург коментує це так: «Його надихало народження героїв, становлення характерів; причому він ніколи не характеризував героїв -характери виявлялися у вчинках; цим його романи нагадують театр... Для Стендаляроманіста найважливіше правдивість характерів, яка залежить від безлічі точних душевних деталей... Сідаючи писати роман, Стендаль нічого не “вивчав”... Його мало цікавив реквізит, він показував характери, пристрасті, долі».

Отож зрозуміло, чому літературознавці сперечаються про те, реаліст Стендаль чи романтик. Його цікавить внутрішня правда характерів, доль, пристрастей, а пристрасть - ключове слово романтизму. Водночас у «Червоному і чорному» є щось зовсім нове порівняно з романтичним світобаченням і романтичною концепцією людини. Роман, написаний на межі епох романтизму і реалізму, має ознаки обох цих напрямів. Аби побачити в «Червоному і чорному» паростки нового творчого методу, повернімося до питання про щастя взаємної любові.

Юна маркіза де ла Моль приваблює Жульєна насамперед блиском, становищем у суспільстві. Сама ж вона покохала героя через «романтичну впертість» і готова була йти з ним до кінця. Однак Жульєн здивував і Матильду, і її друзів-аристократів: він чомусь спробував убити «жалюгідну провінціалку»... Лють як зворотний бік ніжності, ненависть як зворотний бік любові - усе це, здавалося б, мала розуміти «романтична»

Матильда. Проте вона холодна як лід: справжні, природні почуття не даються їй. Матильда дивує і епатує тільки своє «вище» коло. А от Жульєн у фіналі роману по-справжньому непередбачуваний.

У філософському трактаті, оприлюдненому 1822 р., Стендаль намагався проаналізувати закони любові. Вийшло складно, дріб’язково, іронічно, - загалом, як у житті. Однак уже в цьому ніби невдалому творі першої половини XIX ст. було закладено початки реалізму як творчого методу. Наприкінці доби класичного реалізму XIX ст. А. Чехов написав оповідання «Про любов». От як міркує його головний герой: «Усе, що писали і говорили про любов, було не рішенням, а тільки постановкою питань, які так і залишалися нерозв’язаними. Те пояснення, яке, здавалося б, годиться для одного випадку, вже не годиться для десятьох інших... Треба, як кажуть лікарі, індивідуалізувати кожен окремий випадок».

Типізувати вміли і класицисти - творці «вічних типів», і романтики -творці «соціально-історичних типів». Однак, щоб «індивідуалізувати кожен окремий випадок», треба було дійти нового розуміння життя, сягнути нового рівня майстерності і творчої свободи, себто опанувати новий творчий метод, який отримав назву реалізм.

Перевірте себе

1. Поясніть назву і підзаголовок прочитаного роману Стендаля. З думкою якого літературознавця щодо цього ви згодні? Можливо, у вас є своя версія?

2. Знайдіть у романі згадки про червоний і чорний кольори. Чи вважаєте ви, що вони пов’язані з назвою твору? Поясніть свою думку. Які ще кольори часто трапляються в романі? Чому вони не увійшли в заголовок?

3. Як Стендаль ставився до художньої деталі? Знайдіть у романі кілька художніх деталей і розкрийте їхнє значення.

4. Чому романи «Червоне і чорне» та «Євгеній Онєгін», створені в першій половині ХІХ ст., вважають першими реалістичними романами у світовій літературі?

 

Це матеріал з Підручника Зарубіжна Література 10 клас Волощук