Елеонор Портер

Ти вже знаєш, що дитинство - це цілий світ: різноманітний, яскравий, сповнений розваг і пустощів, таємниць і загадок. Із захопленням ти читав/ читала про яскраві пригоди і справжню дружбу Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна. Запам'ятався тобі й непосидючий Василько-бешкетник, котрий потрапляв у кумедні ситуації.

А прочитавши уривки з роману американської письменниці Елеонор Портер «Полліанна», ти познайомишся з незвичайною дівчинкою, яка вміє радіти кожній миті життя.

Полліанна

(Скорочено)

Розділ 1. Міс Поллі

Цієї червневої днини міс Поллі Гаррінґтон увійшла до своєї кухні трохи поквапливо. Варто зауважити, що вона зазвичай не дозволяла собі рвучких рухів: предметом її гордості були вихованість і добрі манери. Та не сьогодні — надто вже вона поспішала.

Ненсі, яка мила посуд, здивовано поглянула на господиню. Дівчина працювала тут лише два місяці, але вже добре знала, що міс Поллі ніколи не квапиться.

— Ненсі!

— Слухаю, пані, — весело відгукнулася дівчина, утім не припиняючи витирати насухо глечик.

— Ненсі, — у голосі міс Поллі з’явилися суворі нотки, — коли я з тобою розмовляю, ти маєш припинити роботу!

Дівчина почервоніла.

— Так, пані, я так і робитиму.

Просто ви ж самі звеліли мені швиденько вимити весь посуд.

— Ненсі, я не прошу пояснень, мені потрібна лише увага, — насупилася господиня.

— Так, пані, — дівчина ледве втрималася, щоб не зітхнути.

Іноді їй здавалося, що цій жінці ніколи не вдасться догодити.

Ненсі досі ще не служила в чужих людей, та коли помер батько, а мати почала хворіти, комусь потрібно було забезпечувати родину, у якій, окрім Ненсі, було ще троє малих дітей. Родина Ненсі жила в містечку Корнері за шість миль звідси, тож раніше вона знала міс Поллі як одну з найбагатших землевласниць околиці.

На роботу вона влаштувалася два місяці тому. Тепер Ненсі чудово знала, що міс Поллі — це педантична жінка із суворим обличчям. А ще ця жінка ніколи не всміхалася.

— Коли закінчиш усю вранішню роботу на кухні, прибери маленьку кімнатку на горищі, — звеліла міс Поллі.

— Добре, пані. А куди ж подіти всі ці речі з горища?

— Перенесеш їх у його передню частину. — Трохи вагаючись, міс Поллі продовжила: — До нас приїжджає моя небога, міс Полліанна Віттієр. Їй одинадцять років. Ця кімната для неї.

— До нас приїде маленька дівчинка? О, як чудово! — захоплено скрикнула Ненсі.

— Чудово? Мені здається, це слово тут не зовсім доречне, — зауважила міс Поллі. — Однак я робитиму все, що зможу, це мій обов’язок.

Щоки Ненсі залило рум’янцем.

— Звісно, пані, я просто подумала, що маленька дівчинка вас звеселить, — мовила вона.

— Дуже дякую, — сухо відповіла леді, — але я не бачу в цьому жодної потреби.

— Та все одно ж вам буде приємно, що рідна небога поряд! — наполягала Ненсі.

Міс Поллі погордливо задерла підборіддя.

— Знаєш, Ненсі, тільки тому, що мені «пощастило» мати сестру, яка вчинила дурницю,вийшовши заміж за бідака та привівши на цей світ зовсім небажану дитину, я аж ніяк не вбачаю в усій цій ситуації приводів радіти. Однак, як я вже казала, мені властиве почуття обов’язку.

> Поміркуй/

Порівняй поведінку Поллі Гаррінґтон і Ненсі напередодні приїзду Полліанни. Про які риси їхнього характеру це свідчить? Чому служниця Ненсі радіє, що в їхньому домі з’явиться маленька дівчинка, а рідна тітка засмучена такою новиною?

Коли міс Поллі повернулася до своєї кімнати, її погляд мимоволі впав на лист, отриманий кілька днів тому. Він став для неї неприємною несподіванкою.

Ішлося в ньому про таке:

«Шановна пані! На превеликий жаль, мушу сповістити Вас про те, що преподобний Джон Віттієр помер дв а тижні том у, залишивши дитину, дівчинку одинадцяти років. У спадок він не зоставив нічого, окрім кількох книжок. Як Ви, мабуть, знаєте, він був пастором.., а дохід отримував дуже мізерний.

Преподобний Джон був одружений із Вашою покійною сестрою. Джон уважав, що Ви візьмете дитину до себе, аби дати їй добре виховання й освіту, адже це Ваша небога. Саме тому я й пишу цього листа.

Якщо Ви згодні взяти її під свою опіку, будь ласка, сповістіть мене про це. З повагою, Ієремія О. Вайт.»

Дочитавши листа, міс Поллі спохмурніла. Вона дала відповідь ще вчора, написавши, що, безперечно, забере дівчинку до себе. Адже вона чудово знала, що таке обов’язок.

Жінка сиділа, тримаючи листа в руках і згадуючи свою сестру Дженні, матір цієї дівчинки. Вона пригадала часи, коли двадцятирічна Дженні наполягла на своєму одруженні з молодим місіонером¹, незважаючи на те, що вся родина була проти. З нею хотів одружитися дуже багатий чоловік, і для батьків він був значно кращим варіантом, — однак не для Дженні: багатій був уже в літах, тоді як пастор молодий та сповнений ентузіазму й ідеалістичних міркувань. Його серце переповнювало кохання. Не дивно, що саме його обрала Дженні. Вона вийшла за нього заміж і поїхала на південь як дружина місіонера.

Поміркуй!

Що ти знаєш про традиції і звичаї в англомовних країнах?

Чи дотримувалася їх у Поллі Гаррінґтон ?

Що, на твою думку, могло так схвилювати Поллі, що вона поводилася всупереч узвичаєним для неї манерам?

Якою ти собі уявляєш цю героїню твору?

Опиши її портрет, одяг і поведінку.

¹ Місіонер — проповідник релігії.

Після того вони довго не спілкувалися. Міс Поллі добре це пам’ятала, адже їй, наймолодшій із сестер, тоді було п’ятнадцять. Дженні їм писала, а останню дитину назвала Полліанною —

на честь своїх сестер. Інші її діти померли. Потім вони отримали від пастора коротку й сумну звістку про те, що Дженні померла.

Міс Поллі задумливо дивилася на долину, і думала про те, як змінилось її життя за останні двадцять п’ять років.

Їй уже виповнилося сорок, і вона залишилася зовсім одна.

Батько, мати, сестри — усі померли. Вона була єдиною незмінною господинею будинку та спадкоємицею всіх грошей. Вона завжди казала, що не почувається самотньою — навпаки, їй дуже приємно залишатися наодинці із собою, їй подобалися спокій та тиша.

> Поміркуй!

Що ти дізнався/дізналася про життя сім’ї Гаррінґтонів? Як минуле цієї родини вплинуло на характер тітки Поллі?

Хто були батьки Полліанни? Що тебе вразило в історії їхнього життя?

Як ти думаєш, чи подобалося Поллі Гаррінґтон бути самотньою? Свою думку обґрунтуй.

Розділ 2. Старий Том і Ненсі

У маленькій кімнатці на горищі Ненсі тільки те й робила, що підмітала й шкребла.

— Хотіла б я вичистити куточки її душі! — у розпачі бурмотіла дівчина. — Так, їй би це принесло лише користь! Подумайте лишень — поселити нещасну дитину тут, у задушливій кімнатці на горищі, де взимку майже не топиться! І це коли в будинку повнісінько кімнат! От же ж! — аж не тямилася від обурення Ненсі, так налягаючи на мітлу, що навіть пальці почали боліти.

Кілька хвилин вона працювала мовчки, а закінчивши, оглянула майже порожню кімнату з відразою.

- Що ж, мою справу зроблено, — зітхнула Ненсі. — Тут чисто й усе зайве винесено. Бідолашне дитятко! Хіба ж це місце підходить для самотньої дівчинки, яка втратила батьків і рідний дім? Вийшовши, вона гучно грюкнула дверима.

— Ой, — не стрималася Ненсі. — А втім — байдуже! Сподіваюсь, вона почула цей звук!

Удень Ненсі вийшла в садок, де працював старий Том. Дівчина вирішила з ним потеревенити.

— Доброго здоров’ячка, дядьку Томе! — А ви знаєте, що до міс от-от приїде маленька дівчинка? Вона житиме тут!

— Ти ще мені розкажи, що сонце сідає на сході!

— Пані сама мені про це сказала, — розповідала Ненсі. — Це її небога, їй одинадцять років.

Садівник аж закляк у здивуванні.

— Та ти що! — пробурмотів він, і раптом його втомлені очі засяяли. — Не може бути, але швидше за все це маленька доня міс Дженні! Невже мої старі очі її нарешті побачать, гай-гай!

— А хто така міс Дженні?

— Вона була справжнім янголом, що спустився з небес, — зітхнув старий, — але для своїх батьків вона була просто старшою дочкою. Їй було двадцять, коли вона вийшла заміж і поїхала звідси. Чув, що всі її діти жили недовго, окрім останньої доньки, мабуть, саме вона й приїжджає.

— Їй одинадцять років.

— Авжеж, мабуть, так і є, — кивнув старий Том.

— І ця бідолашка спатиме на горищі! І їй не соромно! — голосно прошепотіла Ненсі.

Почувши це, старий Том спохмурнів. Але наступної миті на його губах з’явилася хитра посмішка.

— Мабуть, ти не чула про роман міс Поллі, — стиха мовив він.

— Роман?! У неї? Ні! Та, думаю, про це ніхто не чув, бо це просто неможливо!

— До речі, її кавалер досі живе в цьому місті.

— І хто ж він?

— Гадаю, я не маю права про це розповідати, — і чоловік випростався.

— Але ж це неможливо — вона і чоловік! — наполягала Ненсі.

Том лише похитав головою.

¹ Поміркуй/

Яке рішення тітки Поллі обурює Ненсі? Чому вона не розуміє його? Із ким розмовляє Ненсі в садку? Про що розповідає їй старий садівник? Перекажи.

Як змінилося твоє уявлення про Поллі Гаррінґтон після прочитання розповіді Тома?

Чому в Ненсі виникає бажання піти від Поллі Гаррінґтон? Що їй не подобається у поведінці Поллі?

— Ти не знаєш міс Поллі так, як її знаю я, — заперечив він. — Колись вона була справжньою красунею — та й зараз була б такою, якби схотіла.

— Красуня? Міс Поллі?!

— Саме так. Якби вона розпустила своє волосся, як тоді, одягла капелюшка з трояндами та сукню з мереживом чи іншими білими штучками — ти б побачила, яка вона красуня. І завваж — міс іще зовсім не стара!

— Та невже? Тоді вона надто добре прикидається! — пхикнула Ненсі.

— Тут ти правду кажеш. І почалося це тоді, як виникли проблеми з її коханим, — кивнув старий Том. — 3 того часу вона ніби харчується колючками — стала колючою, немов їжак.

— Ваша правда, — нарешті погодилась зі старим Ненсі. Ноги б моєї тут не було, якби не мати й сестри — годувати їх комусь же треба. Та одного дня я таки не витримаю! А якщо вже не витримаю, то так і буде — піду звідси, та ще й із задоволенням!

Ти вже вмієш аналізувати сюжет і композицію літературного твору. Прослідкуй у сюжеті твору історію взаємин сестер Гаррінґтонів - Поллі та Дженні. Встанови послідовність подій, що відбувалися в їхньому житті. Склади схему у вигляді ланцюжка.

Розділ 3. Приїзд Полліани

За кілька днів поштарка принесла телеграму, в якій повідомлялося, що Полліанна прибуде до Белдінґсвіля наступного дня, міс Поллі вкотре спохмурніла. Кімнату вона оглядала з незмінним за останні дні похмурим виглядом.

У кімнатці стояло маленьке, проте акуратне ліжко, двоє стільців, умивальник, комод (без люстра) та маленький столик. На вікнах не було фіранок, а на стіні — жодної картини. Цілісінький день сонце припікало дах, і кімнатка розжарилась, як пічка. Москітних сіток на вікнах не було, і їх не відчиняли, щоб не впускати комах.

Тімоті й Ненсі приїхали зустрічати дівчинку. Тімоті був сином старого Тома. У місті часто казали, що якщо Том — права рука міс Поллі, то Тімоті, безсумнівно, — ліва.

Тімоті був веселим і симпатичним хлопцем. І хоча Ненсі почала служити у міс Поллі не так давно, вони вже встигли потоваришувати.

— Для неї краще бути чемною і тихою, — зітхнула Ненсі.

За мить Ненсі побачила її — худеньку дівчинку в червоній картатій сукні, з волоссям, заплетеним у дві товсті коси. З-під солом’яного капелюшка виглядало гарне личко у ластовинні.

Ви міс Полліанна? затинаючись запитала вона. Наступної миті вона відчула, як її міцно обняли маленькі ручки.

— О, я така рада, рада вас бачити, — закричала дівчинка просто у вухо Ненсі.

— Справді? — здивовано запитала Ненсі, не розуміючи, як узагалі Полліанна могла про неї знати.

— О так, і всю дорогу я намагалася уявити, як ви виглядаєте, — зізналася дівчинка, пританцьовуючи навшпиньках та розглядаючи Ненсі з голови до п’ят. — Та зараз я нарешті знаю, які ви, і ви мені подобаєтесь!

Ненсі відчула деяке полегшення, коли до них нарешті приєднався Ті-моті, бо слова Полліанни її бентежили.

— Знайомся, це Тімоті. У тебе є валіза? — запитала Ненсі.

— Так, є, — поважно кивнула Полліанна. — Леді з Жіночої допомоги придбали її для мене, і це дуже мило з їхнього боку.

Нарешті троє всілися у візок. Увесь цей час маленька дівчинка щось розповідала й сипала запитаннями.

— Погляньте! Хіба не чудовий краєвид?! А нам далеко їхати? Сподіваюсь, що далеко, дуже вже я люблю подорожувати. — Звісно, якщо це недалеко, я не буду засмучуватись, це теж дуже добре — адже тоді ми швидко дістанемося будинку. Я знала, що тут так гарно — мені ще тато розповідав...

Згадавши про батька, дівчинка раптом замовкла, ніби їй перехопило дух. Однак за мить дівчинка опанувавши себе, знов почала щебетати.

— Він чудово пам’ятав ці місця. А ще, мабуть, треба вам дещо пояснити. Річ у цій червоній картатій сукенці. Знаєте, я мусила б носити чорне. Та в місії не було одягу чорного кольору.

Полліанна на хвильку замовкла, щоб набрати повітря, а Ненсі вдалося нарешті сказати:

— Гадаю, нічого страшного в цьому немає.

— Я рада, що ви так думаєте, бо і я так вважаю, — кивнула Полліанна. — Мабуть, мені було б значно важче радіти у чорному.

— Радіти?! — здивовано вигукнула Ненсі.

— Так, радіти, що тато пішов на небо, щоб бути там із мамою та іншими дітьми. Він казав, що я маю радіти за них. Та знаєте, це досить важко, навіть коли на мені червона картата сукня, бо мені так його бракує. Однак тепер мені буде значно легше, бо зі мною ви, тітонько Поллі! Я така щаслива, що ви в мене є!

Співчуття Ненсі до маленької самотньої дівчинки враз змінилося щирим здивуванням.

— Ох, дорогенька, ти помилилася! — затинаючись мовила вона. — Я Ненсі, а не твоя тітка Поллі!

— То ви не тітонька Поллі? — розчаровано мовила дівчинка.

— Ні, мене звуть Ненсі.

— Але хто ж ви тоді? — запитала Полліанна.

Я Ненсі, хатня робітниця.

Дівчинка враз заспокоїлася.

— А знаєте, я навіть рада, що вона не приїхала мене зустрічати, бо наша зустріч попереду, а в мене вже є ви.

Полліанна задоволено зітхнула.

— Вона для мене дуже важлива. Знаєте, це ж моя єдина тітка.

Мені тато все розповів. Він сказав, що тітка Поллі живе в чудовому великому будинку на пагорбі.

— Це справді так, он він видніється, — мовила Ненсі.

— Та він просто чудовий! А моя тітонька Поллі багата?

— Так, міс.

— Я дуже рада, адже, мабуть, це чудово — мати багато грошей. У мене ніколи не було багатих знайомих, хіба що Байти. У кожній кімнаті вони мають килим, а щонеділі їдять морозиво. У тітоньки Поллі їдять морозиво по неділях?

Ненсі заперечно похитала головою.

— Ні, міс, ваша тітонька не любить морозива.

На обличчі Полліанни з’явилося розчарування.

- О, справді? Як прикро! Однак це навіть на краще — адже якщо з’їси забагато, може заболіти живіт. А килими в тітоньки є?

— Килими є.

— У кожній кімнаті?

— Майже в кожній, — відповіла Ненсі, спохмурнівши, бо якраз згадала, що в кімнатці на горищі килима немає.

— Я дуже рада! — вигукнула Полліанна. — А ви любите картини?

— Я... я навіть не знаю, — хрипко відповіла Ненсі.

— Я люблю! У нас їх, щоправда, не було. Але потім з’явилося дві. Одна була така гарна, що тато вирішив її продати, адже мені знадобилися черевики.

А інша впала й розбилася, щойно ми почепили її на стіну. І я плакала. Але так навіть краще — що я не звикла до гарних речей, бо тепер мені сподобається все у будинку тітоньки Поллі. Ах, який же гарний цей будинок! — не стрималася Полліанна, коли вони нарешті виїхали на простору алею, що вела до будинку.

¹ Поміркуй!

Хто зустрічає Полліанну на станції?

Зачитай портрет Полліанни. На що авторка звертає увагу у зовнішності Полліанни?

Що тебе вразило в епізоді зустрічі Полліанни?

Як переживає головна героїня твору втрату рідної для неї людини?

Чому поведінка дівчинки здалася Ненсі дивною?

Як ти думаєш, чи сподобалася Полліанна Ненсі?

Мовна скарбнлка'

У романі Елеонор Портер трапляються слова для позначення понять, що вживаються під час християнських богослужінь. Авторка розповідає про життя місіонера Джона Віттієра - батька Полліанни. Він був проповідником християнства й сповідував його в тому середовищі, де воно раніше не було поширене. Джон мав титул преподобного, що означає «святий», «праведний». Родина Віттієрів не мала своїх прибутків, тому жила на пожертви — подарунки від людей. Часто це були ті речі, що ставали непотрібними тій чи тій людині, і вона їх добровільно жертвувала на потреби усіх, хто потребував допомоги через нестатки.

Розділ 4. Маленька кімнатка на горищі

Міс Поллі Гаррінґтон не підвелася, щоб зустріти племінницю. Вона поглянула на неї поверх книги, яку саме читала, і простяг-

нула руку. На кожному пальці, здавалося, було холодно написано: «Обов’язок».

— Як почуваєшся, Полліанно, я... — почала було міс Поллі, але закінчити не встигла. Дівчинка побігла через усю кімнату й припала до колін тітки.

— О, тітонько Поллі! Я така щаслива, що ви дозволили мені приїхати жити з вами, — плачучи заговорила дівчинка.

— Полліанно, встань, будь ласка, щоб я могла тебе роздивитися.

Полліанна відступила назад, нервово засміявшись.

— Звісно! Адже ви мене ще ніколи не бачили. Хоча й дивитися нема на що — окрім хіба що ластовиння.

— Полліанно, — перервала її тітка, — ти маєш запам’ятати одну річ: ніколи не говори зі мною про твого батька!

У дівчинки перехопило дух від хвилювання.

— Зараз ми підемо нагору до твоєї кімнати.

Дівчинка слухняно пішла за тіткою. Вона ледве втримувалася, щоби не розридатися, але за хвилину вона вже гордо підняла голову.

«Мабуть, це й на краще, що вона не хоче говорити про мого батька, — міркувала Полліанна. — Мені буде навіть легше, якщо я не говоритиму про нього. Може, саме тому тітонька й заборонила це робити».

Вони якраз піднімалися сходами. Позаду в одній із кімнат двері лишилися прочиненими, і дівчинка помітила яскравий килим та стільці. Під ногами Полліанна побачила розкішний килим, який нагадував м’якенький мох. У кімнатах висіли картини, освітлені сонячними променями.

- О, тітко Поллі! Тітонько! — захоплено видихнула дівчинка. — Який же у вас прекрасний будинок! Мабуть, ви неймовірно раді з того, що багаті!

Поміркуй!

Які почуття викликав у тебе епізод знайомства Полліанни з тіткою? Що тебе вразило? Чому тітка заборонила Полліанні згадувати про батька? Про які її риси характеру це свідчить?

— Полліанно! — обурено вигукнула тітка. — Я шокована тим, що ти дозволяєш собі говорити!

— Хіба ви не раді? — щиро здивувавшись, запитала дівчинка.

— Я ще не настільки забулася, щоб підкоритися гріховній гордині. Бог дарує мені свою милість, однак про багатство і говорити не смій!

Полліанна охоче тупцяла за тіткою. А ще вона спробувала уявити, за якими розкішними дверима її власна кімната — із фіранками, килимами й картинами.

На горищі було задушливо. Полліанна навіть підняла голову вище, їй здалося, що тут бракує повітря. А потім дівчинка побачила, що тітка відчиняє двері праворуч.

— Ось, Полліанно, це твоя кімната. Твоя валіза вже тут. У тебе є ключ?

Дівчинка мовчки кивнула.

Її очі розширилися від переляку.

Тітка Поллі спохмурніла.

— Коли я про щось тебе запитую, то хочу почути відповідь, а не дивитися на твої жести.

— Гаразд, тітонько Поллі.

— Отак значно краще. Вечеря почнеться о шостій, — закінчила жінка.

Після того як тітка пішла, Полліанна якусь мить стояла нерухомо. За мить вона опустилася на коліна біля валізи й затулила обличчя долонями.

У такому стані її побачила Ненсі, яка прийшла на горище.

— Годі, заспокойся, маленьке ягнятко, — мовила вона, опускаючись на підлогу поряд із дівчинкою та обіймаючи її.

— Ну ж бо, давай ключа, треба розібрати твою валізу.

Усе ще схлипуючи, Полліанна простягла ключа.

— Там не так вже й багато речей, — пролепетала вона.

— Ну й добре — швидше із цим покінчимо! — мовила Ненсі.

Раптом на обличчі Полліанни засяяла усмішка.

— Ай справді! Я можу навіть радіти, правда? — вигукнула вона.

Ненсі здивовано подивилася на дівчинку.

Поміркуй/

Що відчула Полліанна, коли вперше побачила свою кімнату?

Розкажи, як дівчинці вдається опанувати свої почуття?

Як Полліанна висловлює свою радість? Чому це дивує Ненсі? Чим Ненсі намагається допомогти Полліанні?

Вправні руки Ненсі швидко впоралися з книжками, латаною-перелатаною білизною та кількома сукнями, які були в жахливому стані. Полліанна вже хоробро усміхалася і радо розвішувала сукні у шафі та розкладала книжки на столі.

— Тепер я бачу, що це дуже гарна кімната! Як гадаєш? — звернулася Полліанна до Ненсі.

Відповіді не було.

— А я навіть рада, що тут немає люстра! Не доведеться дивитися на моє ластовиння!

Біля одного з вікон Полліанна радісно скрикнула й сплеснула в долоні.

— О, Ненсі, я ще ніколи не бачила такого гарного краєвиду! А он видніється церква і річка виблискує — немов справжнісіньке срібло! Що ж, Ненсі, із таким краєвидом жодні картини не потрібні. Яка ж я рада, що тітонька дала мені саме цю кімнату!

Лишившись наодинці з собою, Полліанна знов підійшла до своєї «картини», як вона подумки охрестила краєвид із вікна. За мить вона спробувала відчинити вікно. На щастя, вікно легко прочинилося, і дівчинка висунулася назовні, жадібно ковтаючи свіже повітря.

Вона зробила дивовижне відкриття — просто під вікном росло величезне дерево з міцними гілляками. Вони були схожі на велетенські руки, що запрошують до своїх обіймів.

Наступної миті Полліанна вже стояла у вікні, а ще за мить — повзла по найближчій гілці.

Гілка за гілкою — і, немов маленька мавпочка, дівчинка дісталася найнижчої.

Перед нею розкинувся сад, у якому працював згорблений старий чолов’яга. За садом маленька стежка вела в напрямку поля та пагорба, на якому величезна сосна ніби охороняла скелю. У цю мить Полліанні здалося, що якщо і є місце у світі, де варто побувати, то воно на верхівці тієї скелі.

Вона пішла до скелі. Дивно, із вікна здавалося, що та зовсім поряд!

Насправді виявилося, що шлях до неї не такий уже близький.

Чверть години потому великий годинник у холі вибив шосту. На останньому ударі Ненсі задзвонила у дзвіночок, сповіщаючи про вечерю. кж

Минула хвилина, дві... три... Міс Поллі насупилася й почала нервово притупувати ногою під столом.

— Ненсі, — рішуче мовила вона, коли подали першу страву, — моя небога спізнилася. — Я попередила її, коли ми вечеряємо, — тепер нехай зробить певні висновки і навчиться бути пунктуальною. Коли спуститься, даси їй молока з хлібом у кухні.

Одразу після вечері Ненсі побігла до кімнатки на горищі.

Наступної миті вона злякано скрикнула:

— Ти де? Куди ж ти поділася? — голосила Ненсі, заглядаючи в шафу, під ліжко та навіть у валізу й глечик. Потім дівчина вибігла на вулицю до старого Тома.

— Містере Том, те благословенне дівча кудись поділося, — мало не плакала вона. — Мабуть, пішла на небо, звідки її й прислали до нас, — бідолашне ягнятко!

Старий розігнув спину.

— Що ж, Ненсі, вона, може, й хоче туди дістатися, — погодився врешті він, показуючи вузлуватим пальцем у напрямку гострої скелі, на якій виднілася тоненька фігурка.

— Що ж, неба вона не дісталася — принаймні, сьогодні, — мовила втішена Ненсі. — Якщо пані питатиме, де я, скажи, що про посуд я не забула, але мені треба пройтись.

і Поміркуй!

Пригадай пригоди Василька з оповідання І. Нечуя-Левицького «Вітрогон». Чим поведінка хлопчика схожа на вчинок Полліанни?

Як ти думаєш, чи засмутиться дівчинка, дізнавшись, що на вечерю Ненсі принесе в її кімнату хліб і молоко?

Які пригоди, на твою думку, чекають на Полліанну в полі? Пофантазуй.

Розділ 5. Гра

— Заради Бога, міс Полліанно, як же ви мене налякали! — загукала Ненсі, поспішаючи до скелі, з якої дівчинка злізла з очевидним відчуттям провини.

— Налякала?! О, вибач, будь ласка, але не варто через мене перейматися, Ненсі. Тато й леді з Жіночої допомоги теж часто лякалися, поки не зрозуміли, що я завжди повернуся цілою й неушкодженою.

— Але ж я навіть не знала, що ви пішли з дому, — вигукнула Ненсі, ухопивши дівчинку за руку й потягнувши за собою. — Я не

бачила, що ви пішли. Я думала, що ви вилетіли просто з вікна в небо! Полліанна відповіла на це сяючою усмішкою.

— Ну, власне, так я й зробила. Тільки я полетіла не вгору, а вниз.

Ненсі раптом зупинилася.

— Що ви зробили?!

— Злізла вниз по дереву, по тому, що росте під вікном.

— Ой, лишечко, — Ненсі аж дух забило. — Хотіла б я знати, що б на це сказала ваша тітка!

— Справді? Що ж, ми можемо дізнатися про це! Я усе їй розповім, щойно прийдемо додому, — радісно пообіцяла дівчинка.

— Та ні, краще не треба, — відповіла Ненсі.

— Думаєш, тітонька Поллі розсердиться? — засмучено запитала Полліанна.

— Ні, втім, не переймайтеся. Мені не так уже й важливо, що б вона там сказала, — пробурмотіла Ненсі. — Та нам краще поспішити — мені ще посуд треба мити!

— Я допоможу! — зголосилася Полліанна.

— О, міс Полліанно! — розчулилася Ненсі.

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Небо стало зовсім темним, і Полліанна міцніше стиснула руку своєї подруги.

— А знаєш, я навіть рада, що ти злякалася й саме через це прийшла по мене, — у дівчинки трохи тремтіли плечі, бо надворі вже було прохолодно.

— Бідолашне ягнятко! І ви ж, мабуть, зголодніли! Боюся, доведеться вам вечеряти хлібом з молоком зі мною на кухні. Вашій тітці не сподобалося, що ви не спустилися до столу, розумієте?

Поміркуй/

Де знайшла Ненсі Полліанну? Як Полліанна потрапила на пагорб?

Чому Ненсі не сварила дівчинку?

Із якими почуттями Полліанна взялася вечеряти хлібом і молоком? Чому вона не сприймає таку вечерю як покарання за свій легковажний вчинок? Які риси її характеру виявляються у цій ситуації? Про яку гру розповіла Полліанна? Доведи, що основне призначення гри, придуманої татом Полліанни - радіти життю.

— Але ж я не могла, бо була тут! — Так, але вона ж про це не знала, — сухо відповіла Ненсі. — Шкода, що вам перепаде лише молоко з хлібом, так, шкода!

— Ні-ні, я дуже рада!

— Рада? Це ще чому?

— Бо я люблю хліб з молоком і буду рада розділити з тобою вечерю! Чому ж не радіти?

— Здається, ви можете радіти будь-чому, — зауважила Ненсі.

— Та насправді це просто така гра, — засміялася Полліанна.

^{— Г}ра?

— Так, гра в радість.

— Це ще що таке?

— Ну от така гра. Мене тато навчив, і вона просто чудова, — почала пояснювати Полліанна. — Ми завжди в неї грали.

— То що це за гра?

Полліанна знову засміялася, але раптом зітхнула.

— Мабуть, усе почалося тоді, коли в пожертву ми отримали милиці.

— Милиці?

— Так. Я дуже хотіла ляльку, і тато написав їм про це. Та коли прийшла пожертва, там була записка від однієї леді, і в ній ішлося про те, що ляльок немає, але є милиці. Тож вона відправила їх, думаючи, що вони можуть колись знадобитися. Саме тоді ми й почали грати.

— Що ж, можу сказати, що не бачу в цьому жодного приводу для радощів, — роздратовано зауважила Ненсі.

— Якраз цьому й треба радіти! Гра полягала в тому, щоб знаходити привід для радощів у всьому без винятку, — захоплено розповідала Полліанна.

— Ну ви тільки погляньте на неї! Хіба можна радіти з того, що отримуєш милиці замість ляльки?!

— От якраз і можна! — вигукнула вона. — Але знаєш, Ненсі, я й сама спочатку цього не розуміла, — чесно зізналася дівчинка. — Тато мені пояснив.

— Що ж, поясніть тепер і мені, — наполягала Ненсі.

— Хіба ж не зрозуміло? Треба радіти з того, що милиці виявилися непотрібними! — тріумфально повідомила Полліанна.

— Дивна якась гра, — зауважила Ненсі, з острахом поглядаючи на Полліанну.

— Ні, вона не дивна, а чудова! — з ентузіазмом наполягала дівчинка. — І з того часу ми постійно в неї грали. І що тобі важче,

то більше радіти треба — ось так. Щоправда, іноді буває зовсім важко, особливо коли твій тато йде на небо.

— Авжеж, або коли тебе поселили в крихітну кімнатку на горищі, у якій майже нічого немає, — пробуркотіла Ненсі. Полліанна зітхнула.

— Спочатку й справді було непросто, особливо тому, що я почувалася такою самотньою. Мені здавалося, що я просто не зможу грати в гру! Та раптом я згадала, що терпіти не можу свого ластовиння, і зраділа, що не маю люстерка. А потім побачила цей чудовий краєвид із вікна й зрозуміла, що мені є з чого радіти. Знаєш, коли шукаєш привід для радощів, забуваєш про неприємне — розумієш?

— Гм! — Ненсі навіть не знала, що на це відповісти, і щосили намагалася стримати сльози.

— Зазвичай це буває дуже легко, — зітхнула Полліанна. Це трапляється саме по собі. Зараз мені, звісно, непросто, бо грати немає з ким. Можливо, тітонька Поллі якось згодиться пограти.

— Знаєш, Полліанно, хоч я й не зовсім розумію цю гру та й грати не вмію, але я з тобою гратиму! — пообіцяла Ненсі.

— О, Ненсі! — вигукнула Полліанна, міцно обіймаючи дівчину. — Це буде просто чудово! І весело, правда ж?

— Гм, мабуть, — із сумнівом мовила Ненсі.

Полліанна з апетитом з’їла хліб, запивши його молоком, а потім пішла до кімнати, де тітка Поллі читала книжку. Тітка зустріла її холодно.

— Ти повечеряла, Полліанно?

— Так, тітонько Поллі.

— Вибач, що змусила тебе вечеряти молоком і хлібом на кухні, але я не могла вчинити інакше.

— Та я навіть рада, тітонько. Я люблю молоко й хліб, і Ненсі мені подобається.

Тітка Поллі рвучко випросталася в кріслі. — Полліанно, тобі вже час спати.

Полліанна раптом підійшла до тітки й ніжно її обняла.

— Мені тут так добре, — радісно зітхнула дівчинка.

— Це ж треба, — стиха мовила міс Поллі. — Що за дивна дитина? — Раптом вона спохмурніла: — Вона рада, що я її покарала, а мені не варто перейматися, що я це зробила. І їй подобається жити зі мною! Дивина, та й годі, — мовила міс Поллі, знову беручи книжку.

А чверть години потому в кімнатці на горищі, зарившись у простирадла, ридала маленька дівчинка.

— Татку, я знаю, що ти серед янголів, та я не можу зараз грати в цю гру. І як радіти з того, що доводиться спати тут самій, коли тут так темно й страшно.

А внизу Ненсі поспішала закінчити роботу. Вона не припиняла бурмотіти:

— Якщо вже я гратиму в таку гру, де треба радіти милицям замість ляльки, то гратиму в неї по-своєму! Так, я вже зіграю в неї так, як треба!

Полліанна навчила грати в радість усіх, з ким познайомилася в містечку Белдінґсвіль.

Несподівано з дівчинкою трапилося нещастя. Її збив автомобіль.

Незабаром увесь Белдінґсвіль знав про страшний діагноз:

Полліанна Віттієр більше не ходитиме. Ще більше гомоніти й плакати люди почали після того, як Ненсі розголосила жалісну історію про те, що Полліанна лишилася сам на сам зі своєю бідою і дуже страждає від того, що вона не може гратися у свою гру.

І тоді друзям Полліанни одночасно спала на думку одна ідея. Незабаром хвору щодня почали відвідувати знайомі й незнайомі, чоловіки, жінки, діти; міс Поллі навіть не припускала, що її небога знає більшість із них. Усі розпитували про маленьку постражда-лу дівчинку, і всі просили щось їй переказати...

. оміркуй!

Якою є Полліанна на самоті? Що її найбільше засмутило у вечірній розмові з тіткою?

Як відреагувала тітка Поллі на слова Полліанни про те, що їй добре живеться у неї?

Розділ 28. Гра і гравці

Після візиту містера Пендлтона до маєтку Гаррінґтонів прийшла Міллі — донька місіс Сноу. Вона ще ніколи тут не бувала й почувалася трохи незручно. Навіть почервоніла, коли міс Поллі ввійшла до кімнати.

— Я. я прийшла дізнатися... як там маленька дівчинка? — пробелькотіла вона.

— Дякую, що прийшли. Усе так само. А як ваша мама? — слабким голосом поцікавилася міс Поллі.

— Я, власне, тому й пришла... сказати вам, що. тобто попросити, щоб ви переказали Полліанні, — трохи недоладно торохтіла дівчина.

— Ми думаємо, це просто жахливо, що ця чудова, найдобріша у світі дівчинка ніколи не зможе ходити, надто після того, що вона зробила для нас, для мами. Знаєте, вона навчила її грати в гру! А тепер ми дізналися, що вона сама не може в неї грати — бідолашна дитина! А потім ми згадали, що вона говорила нам, та як це допомогло, і вирішили, що, може, і їй самій це допоможе. Бо їй треба, треба радіти! — тут Міллі замовкла й безпорадно подивилася на міс Поллі.

Міс Поллі ввічливо її вислухала, проте зрозуміла, мабуть, тільки половину зі сказаного. Вона вже давненько вважала Міллі Сноу трохи дивною. У кожному разі це був зовсім незрозумілий та незв’язний набір слів. Та міс Поллі змусила себе відповісти:

— Мені здається, я не зовсім розумію тебе, Міллі, — увічливо зауважила вона. — Що саме ти хотіла переказати Полліанні?

— Так-так, я хотіла дещо переказати, — спохопилася дівчина. — Ми хочемо, щоб вона знала, як багато зробила для нас. Вона навіть не уявляє, наскільки ми змінилися — і я, і мама. А все після того, як і сама наважилася пограти в цю гру.

) Поміркуй!

Як гра Полліанни змінила жителів/жительок міста?

Міс Поллі спохмурніла. Вона хотіла запитати в Міллі, що ж то була за гра, та не могла вставити ані слова. Дівчина схвильовано вела далі:

— Розумієте, раніше моїй мамі все було не так. Їй постійно хотілося чогось іншого. Та й хто міг би її звинуватити в цьому — за таких обставин. Але тепер. тепер вона дозволяє піднімати фіранки, тепер їй зовсім небайдуже, як вона виглядає та яка на ній сорочка. А ще мама почала плести! Гарненькі маленькі штучки — шапочки та ковдри для малюків.

Плете, а потім віддає на ярмарки та в лікарні. І їй це справді подобається — вона рада, що може це робити! Розумієте, це ж усе завдяки міс Полліанні, адже саме вона сказала мамі, що треба радіти своїм рукам. Вона тоді запитала, чому мама нічого ними не робить. Ах, якби ж ви тільки бачили тепер її кімнату із цими кольоровими клубочками шерсті — червоними, синіми, жовтими. А на вікнах ми почепили призми від міс Полліанни, і тепер у кімнаті так гарно й затишно. Знаєте, я раніше й заходити туди боялася, бо там було так темно й непривітно, а мама лежала в ліжку геть нещасна... Тож ми хотіли, щоб ви переказали міс Полліанні, що все це — тільки завдяки їй. І, будь ласка, скажіть їй, що ми раді знайомству з нею. може, це її хоча б трішки втішить. Нарешті закінчила Міллі й підхопилася зі стільця. — То ви їй скажете?

— Звісно, — пробурмотіла міс Поллі.

Візити Джона Пендлтона та Міллі Сноу стали першими ластівками. Люди продовжували йти до маєтку Гаррінґтонів, а ще передавали багато записок.

Одного разу у двері подзвонила вдова Бентон. Це була найсум-ніша жінка в місті — вона завжди ходила в чорному. Однак того дня на шиї міс Бентон була блакитна стрічка, а її очі сповнилися щирими сльозами. Вона поспівчувала міс Поллі з приводу аварії, а потім несміливо запитала, чи може побачити Полліанну.

— Вибачте, але поки що ми нікого до неї не пускаємо. Можливо, трохи згодом, — похитала головою господиня.

— Міс Гаррінґтон, ви не могли б їй дещо переказати? — затинаючись, мовила жінка.

— Звичайно, місіс Бентон, із радістю.

Жінка трохи повагалася, та врешті почала говорити.

— Ви їй, будь ласка, перекажіть, що я почала носити ось це, — і місіс Бентон торкнулася блакитної стрічки на шиї. Помітивши, що міс Поллі здивовано на неї дивиться, вона продовжила: — Ця маленька дівчинка так довго намагалася переконати мене одягти щось яскравішого кольору. І я нарешті зважилася та хочу, щоб вона про це знала. Вона сказала, що Фредді буде дуже радий бачити мене такою. — Ви просто перекажіть це Полліанні, і вона все зрозуміє!

¹ Поміркуй!

Як люди реагують на трагедію, що трапилася з Полліанною? Чим їй намагаються зарадити?

Того ж дня, прийшла ще одна вдова, принаймні так здавалося з її одягу. Міс Поллі не знала цієї жінки, та виявилося, що По-лліанна була з нею знайома. Леді представилася як місіс Тарбел.

— Ви мене, звісно, не знаєте, — одразу почала вона, — та я знайома з вашою маленькою племінницею Полліанною. Я ціле літо провела в санаторії, і щодня ходила на довгі прогулянки, бо це корисно для здоров’я. І саме під час такої прогулянки ми з нею познайомилися. О, це така чудова дівчинка! Якби ж я тільки могла вам пояснити, як багато вона тепер для мене значить! Коли я тільки приїхала до санаторію, мене ніщо не тішило, але її веселе личко нагадало мені про мою дівчинку, яку я втратила багато років тому... І коли я дізналася про цей жахливий нещасний випадок, я відразу вирішила прийти сюди.

— Це дуже мило з вашого боку, — тихо відповіла міс Поллі.

— Я хочу вас попросити, — мовила жінка. — Перекажіть їй дещо від мене. Ви зможете?

— Звісно.

— Ви просто скажіть їй, що місіс Тарбел тепер рада. Так, це звучить доволі дивно й, можливо, незрозуміло для вас. Ваша небога зрозуміє, що я мала на увазі, а я відчуваю, що не можу цього не сказати.

Міс Поллі вже нічого не розуміла, але поспішила нагору до кімнати Полліанни.

— Полліанно, ти знайома з місіс Тарбел? — поцікавилася вона.

— Так, і вона мені дуже подобається. Щоправда, вона хвора й дуже сумна. Місіс Тарбел живе в санаторії й ходить на прогулянки. Тобто ми ходимо разом. Точніше ходили, — і голос Полліанни раптом затремтів, а по щоках покотилися дві сльози.

Міс Поллі раптом голосно закашляла.

— Що ж, люба, вона щойно приходила й просила дещо переказати тобі. Вона сказала, що тепер рада.

— Справді так сказала?! О, яка ж я рада, — заплескала в долоні дівчинка.

— Але що це означає, Полліанно?

— Це така гра, і. — раптом дівчинка зупинилася.

— Яка ще гра?

! Та це нічого, тітонько Поллі. Я. я не можу вам розповісти, бо тоді доведеться говорити про дещо, а ви мені заборонили це робити.

Після місіс Тарбел до міс Поллі прийшла така молода жінка, що господиня остовпіла. Її щоки були аж надто нарум’янені, а волосся — неприродно жовтого кольору. На ногах жінка мала туфлі на височезних підборах, а її прикраси були дешевими. Міс Поллі було відомо, що в цієї особи не найкраща репутація, тож її обурив той факт, що вона взагалі насмілилася переступити поріг маєтку Гаррінґтонів.

Господиня не подала гості руки. Увійшовши до кімнати, вона навіть відступила трохи назад. Жінка відразу підвелася. Її очі були червоні, ніби вона довго плакала. Трохи невпевнено, але вона голосно запитала, чи не можна хоча б на хвильку побачити маленьку Полліанну.

Міс Поллі відмовила. Щось у вигляді цієї жінки, у її благаючих очах змусило її пояснити, що до дівчинки поки що нікого не пускають.

Було видно, що гостя трохи вагається, та все ж вона почала говорити.

— Я місіс Пейсон, місіс Том Пейсон. Ви, мабуть, чули про мене. Знаєте, не все, що про мене говорять, — правда. Та, власне, зараз це не так важливо. Я більше переживаю за цю маленьку дівчинку. О, якби я тільки могла віддати свої ноги цій дівчинці! Їй вони потрібніші, адже за годину на них вона зробить більше, аніж я за сто років! Знаєте, часто ноги даються тим, хто їх геть не цінує.

¹ Поміркуй!

Які зміни відбулися з міс Поллі після розповіді місіс Пейсон? Про що це свідчить?

Тут жінка зупинилася, щоб прокашлятися. А коли знову заговорила, її голос був так само рішучий.

— Ви, може, і не знаєте, але ми часто бачили вашу племінницю. Знаєте, ми живемо біля Пендлтонського пагорба, і вона часто проходила повз наш двір. Точніше, не просто проходила, а завжди заходила до нас. Їй це наче подобалося, і ми їй подобалися, і вона, мабуть, не розуміла, що люди з її кола ніколи б не зайшли до таких, як ми. — Отож дівчинка приходила до нас. Вона й сама не здогадується, скільки всього для нас зробила. Ось такі справи. Знаєте, цього року нам з чоловіком важкувато було. Ніщо не тішило, ми в усьому зневірилися й уже навіть говорили про розлучення. Ми навіть не знали, що робитимемо з дітьми після розлучення. Вона завжди чомусь раділа, а одного дня розповіла нам про гру. І ваша небога почала вмовляти нас пограти. А тепер ми почули, що вона

сама більше не може грати в гру. Тому я й прийшла сказати їй, що вона може порадіти за нас, бо ми вирішили залишитися разом і грати в цю чудову гру. Думаю, вона буде дуже рада, бо її, знаєте, засмучувало те, як ми іноді сварилися з чоловіком. То ви їй розповісте?

— Так, я їй обов’язково перекажу, — тихо мовила міс Поллі. А тоді, несподівано для самої себе, вона ступила крок уперед і простягнула жінці руку: — Дякую, що прийшли, місіс Пейсон, — мовила вона.

Губи гості затремтіли. Вона щось пролепетала, потисла руку, не дивлячись на господиню, і похапцем вибігла з будинку.

Не встигли ще зачинитися двері, а міс Поллі вже була на кухні й допитувалася в Ненсі:

— Ненсі, — рішуче почала міс Поллі. Постійні й не дуже зрозумілі для неї візити мешканців міста цими днями дуже спантеличили господиню, а відвідини місіс Пейсон стали останньою краплею. — Поясни мені, що це за абсурдна гра, про яку говорить уже все місто? І до чого тут моя небога? Чому всі, починаючи з місіс Сноу й закінчуючи місіс Том Пейсон, уважають за потрібне прийти й сповістити про те, що вони в неї грають? Бачу, що половина жителів уже пов’язують собі на шию блакитні стрічки, припиняють сваритися, учаться любити те, що раніше терпіти не могли, і все це завдяки Полліанні! Розкажи мені про цю гру, негайно! На превеликий подив міс Поллі, Ненсі раптом розплакалася.

— Усе це означає, що з червня ця благословенна дитина робить усіх жителів цього міста щасливішими, учить їх радіти.

— Радіти чому?

— Просто радіти. Розумієте, це така гра.

— Я бачу, ти не краща за інших, Ненсі, — роздратовано тупнула ногою міс Поллі. — Я ж питаю: що це за гра?

Ненсі підняла голову й подивилася в очі господині.

— Я розкажу вам, мем. Цю гру придумав її батько. Розумієте, якось їй прислали милиці замість ляльки, і вона, звісно, почала плакати. І от тоді батько сказав, що завжди знайдеться те, чому можна радіти. І що Полліанна може радіти милицям!

— Радіти милицям? — У міс Поллі аж сльози на очах виступили. Вона згадала про паралізовані ніжки небоги.

— Саме так! І для міс Полліанни це спочатку видалося дивним. Але потім він сказав, що можна радіти тому, що милиці їй не потрібні!

— О! — скрикнула міс Поллі.

— А після того вони постійно грали в цю гру й у всьому шукали щось радісне. А назвали вони її грою в радість. Ось така гра, мем.

— Але як... як... — Міс Поллі забракло слів, і вона безпорадно замовкла.

— Ви б дуже здивувалися, мем, якби дізналися, що це й справді допомагає, — упевнено, як і Полліанна, вела далі Ненсі. —

Якби ви тільки знали, скільки добра вона зробила для моєї родини.

Я її двічі брала до себе в гості. І, знаєте, вона й мене змусила радіти — дрібницям і важливому, і тепер жити стало простіше! Мені тепер навіть власне ім’я подобається! А знаєте чому? Бо Полліанна сказала, що я маю радіти, адже мене звуть не Гіпзибою! А ще ранки по понеділках — я їх раніше просто терпіти не могла. А завдяки нашій дівчинці тепер я радію!

— Радієш ранку в понеділок?

— Так, це дивно звучить, мем, — щиро засміялася Ненсі, — та я вам поясню. Наше янголятко якось дізналося, що я не люблю ранки по понеділках. І от вона мені й сказала: «Знаєш, Ненсі, я думаю, ти маєш радіти ранку понеділка більше, аніж будь-якому іншому ранку, бо до наступного ранку понеділка ще цілий тиждень». Тож тепер кожного понеділка я думаю про це, і воно справді допомагає! Я щоразу сміюся, коли згадую про ту розмову!

— Та чому ж вона не розповіла про цю гру мені? — розгублено запитала міс Поллі. — Чому робила з цього таку таємницю?

Ненсі трохи повагалася, та врешті відповіла:

— Ви вже мені пробачте, мем, та ви самі заборонили їй говорити про батька. Бачте, гру ж її батько вигадав.

Міс Поллі прикусила губу. — Вона хотіла вам розповісти із самого початку, — вела далі Ненсі. — Їй же не було з ким грати, розумієте? А потім Полліанна розповіла мені, і я вирішила спробувати.

— А. інші як дізналися? — тремтячим голосом запитала господиня.

¹ Поміркуй!

Як «гра в радість» вплинула на життя мешканців/мешканок містечка Белдінґсвіль?

Обери історію одного/однієї з них і перекажи детально.

Як змінила своє ставлення до Полліанни тітка Поллі? Як вона відреагувала на розповідь Ненсі про «гру в радість»?

Завдяки чому Полліанна знову може радіти?

Чи допоможе це їй одужати? Обґрунтуй свою думку.

- О, про цю гру вже, мабуть, усі знають. Дізналися звісно як — хто від Полліанни, хто від мене. А потім почали переповідати іншим. Наша дівчинка завжди до всіх усміхалася й була приязною, постійно раділа — то як же можна було не дізнатися? Коли стався той нещасний випадок, усі дуже засмутилися. Тому й приходять щодня, щоб розповісти, як вона навчила їх радіти, і сподіваються, що це допоможе нашому янголятку.

- Що ж, тепер я знаю, хто почне грати в цю гру! — вигукнула міс Поллі й чимдуж вибігла з кухні.

Ненсі ніяк не могла отямитися. А тоді сказала вголос:

- Ну, тепер мене нічим не здивуєш! Міс Поллі — тільки подумати!

Медсестра вийшла з кімнати хворої, залишивши міс Поллі та її племінницю вдвох.

— Сьогодні до тебе приходила ще одна гостя, — тремтячим голосом мовила міс Поллі. — Ти пам’ятаєш місіс Пейсон?

— Місіс Пейсон? Звісно, пам’ятаю! Вона дуже хороша, і чоловік у неї хороший, та вони самі одне про одного цього не знають, тому і сваряться, бо не можуть дійти згоди. А ще вони бідні, і в них навіть немає пожертв.

Після цих слів Полліанна та її тітонька одночасно почервоніли.

— Обручку вона хоче викинути, а натомість отримати розлучення. Ви знаєте, що таке розлучення, тітонько Поллі? Боюся, це щось не дуже добре, бо вона не виглядала щасливою, коли про нього говорила. Місіс Пейсон казала: якщо отримає його, то вже не житиме тут, і її діти, швидше за все, також. Та я думаю, що краще не викидати обручку, правда ж?

— Але вони не розлучатимуться, люба, — запевнила її міс Поллі, — бо вирішили залишитися разом.

— О, я така рада! Тоді вони будуть удома, коли я навідаюся до них в гості... О Боже! — раптом згадала дівчинка. — Тітонько Поллі, ну чому я ніяк не можу запам’ятати, що мої ноги не ходитимуть.

— Ну, ну, не треба, — мовила тітонька, — по-перше, ти можеш поїхати до своїх друзів у візку з кучером. Але послухай! Я ж не розповіла тобі головного! Місіс Пейсон просила переказати тобі, що вони вирішили грати в гру, як ти й хотіла.

Полліанна усміхнулася, хоча по її щоках котилися сльози.

— Справді? Я така рада!

— Так, вона сподівалася, що ти зрадієш. Тому й розказала, щоб потішити тебе.

Дівчинка здивовано подивилася на тітку: — Тітонько, ви говорите так, ніби знаєте... Ви знаєте про гру, тітонько Поллі?

— Так, люба, — міс Поллі намагалася, щоб її голос звучав природно. — Мені Ненсі розповіла, і я вважаю, що це просто чудова гра. І тепер я гратиму в неї разом з тобою.

— Тітонько Поллі, невже це правда?! Яка ж я щаслива! Я із самого початку хотіла, щоб ви зі мною грали! (...)

— Так, моя люба, і всі решта теж гратимуть. Адже майже все місто грає у твою гру, Полліанно (...) і всі його мешканці стали щасливішими — усе завдяки одній маленькій дівчинці, яка розповіла про гру й навчила грати в неї.

Полліанна радісно заплескала в долоні.

— Я така рада, — вигукнула вона.

Раптом її обличчя осяяла щаслива усмішка. — А знаєте, тітонько Поллі, тепер я й справді можу дечому радіти. Я рада, що мої ноги раніше могли ходити, інакше я просто не змогла б усе це зробити!

Поміркуй!

Які почуття сповнюють тебе після прочитання «Полліанни»? Хто із героїв/героїнь твору справив на тебе найсильніше враження? Чому?

Чи хотілося б тобі мати таку подругу як Полліанна? Поясни свої міркування.

Літературознавчий клуб

Американська письменниця Елеонор Портер (1868-1920) — авторка літературного твору про Полліанну. Вона народилася у родині багатого аптекаря, виховувалася в пошані до християнських цінностей. Співала в церковному хорі. У дитинстві була хворобливою, тому вчителі проводили з нею уроки вдома.

Е. Портер писала літературні твори для дітей і завжди допомагала сиротам. Її най-відомішим твором є роман «Полліанна».

Історія життя дівчинки настільки захопила американських читачів і читачок, що на адресу письменниці надійшло багато листів із проханням продовжити розповідь про Полліанну.

Примірник цього роману Е. Портер подарувала своїй бабусі Ме-ріон на знак великої вдячності за її мудрі поради, які вона давала

майбутній письменниці в дитинстві. Нині він зберігається в одній із найбільших бібліотек світу —

Бібліотеці Конгресу США.

У романі «Полліанна» події розгортаються поступово, з’являються нові персонажі, про яких розповідається глибоко й усебічно. Характери героїв і героїнь показано у розвитку, відтворено найменші зміни в їхньому житті. Таке зображення подій та характерів становить сюжет твору.

Побудову (композицію) роман у також складають роздуми героїв і героїнь, описи природи та обстановки, у якій відбуваються події і діють персонажі.

У центрі твору — образ одинадцятирічної дівчинки Полліан-ни. Вона приваблива, весела, завжди вміє радіти життю й навчає цьому інших за допомогою «гри в радість», що перейняла від батька місіонера Джона Віттієра.

Завдяки своїй щирості, довірі до людей, радісному світовідчуттю Полліанна змінює характери й усталений ритм життя мешканців містечка Белдінґсвіля. Навіть міс Поллі поступово стає людянішою, добрішою під час спілкування з життєрадісною дівчинкою.

Поміркуй/

Назви елементи композиції роману «Полліанна».

Який епізод сюжету «Полліанни» схвилював тебе найбільше?

Літературознавчим словн іок

Композиція - побудова літературного твору, розташування всіх його частин. Сюжет - частина композиції, послідовність подій, у яких розкриваються характери персонажів.

У колі мистецтв

Роман «Полліанна» має десять екранізацій у різних країнах світу. Першим був чорно-білий кінофільм під назвою «Світанок», що знятий у США понад 100 років тому. Найсучаснішою кіноверсією «Полліанни» є однойменний кінофільм англійської ре-жисерки Сари Гардінг, що вийшов у прокат у 2003 році. Зіскануй QR-код та переглянь екранізацію твору.

¹ Поміркуй/

Роздивися ілюстрації художниці Надії Каламєєць до книги Е. Портер «Полліанна», перекладеної українською мовою, та кадри з однойменного кінофільму режисерки Сари Гардінг.

Який образ Полліанни тобі найбільше подобається? Свою думку обґрунтуй. Намалюй портрет Полліанни.

Поділися своїми враженнями про кінофільм «Полліанна» після його перегляду.

Що на тебе справило найбільше враження - роман чи його екранізація? Свою думку обґрунтуй.

Чим приваблює образ цієї дівчинки?

Читай і досліджуй!

Досліди вчинки та міркування головної героїні твору Елеонор Портер — Полліанни. Напиши невеликий твір-роздум на тему: «Вона зовсім не схожа на інших, а коли люди не схожі, це так цікаво!»

Підсумуй!

Який епізод «Полліанни» тебе найбільше вразив?

У чому, на твою думку, секрет «гри у радість», що придумала дівчинка зі своїм татом?

Чого ти навчився/навчилась у Полліанни?

Поміркуй, чи зміниться щось у твоєму житті після прочитання роману «Полліанна»? Чи спробуєш ти втілити головну ідею роману? Поясни свою думку. Порівняй головних героїв/героїнь повісті Марка Твена «Пригоди Тома Со-йєра» та Елеонор Портер «Полліанна». Що спільного між цими героями/ героїнями? А чим вони відрізняються?

Чи повернешся ти до цього твору, щоб прочитати його повністю?

Придумай продовження історії про Полліанну. Напиши мінітвір «Одужання Полліанни».

Оціни свою роботу над цим літературним твором за допомогою смайликів.

Читацьке дозвілля

Цікаво і змістовно організувати своє читацьке дозвілля ти зможеш, скориставшись QR-кодом.

 

Це матеріал з підручника "Література (українська та зарубіжна)" 5 клас Яценко 2022