Елеонор Портер

(1868-1920)

Американська письменниця, авторка дитячих романів.

Елеонор Портер народилася в м. Літлтон (США) у родині переселенців з Англії. Дівчинка мала слабке здоров’я, тому навчалася вдома, багато читала. Захоплювалася музи -кою, грала на фортепіано, співала в церковному хорі, виступала з концертами. Елеонор закінчила консерваторію в Бостоні. Їй пророкували славу великої артистки.

У 1892 р. вона вийшла заміж за підприємця й переїхала до Нью -Йорка. Портери мали гарний будинок, найбільшою окрасою якого був сад, розташований на його даху. Елеонор дуже подобалося відпочивати там, сидячи в кріслі, дивитися в небо та мріяти. Саме тут вона написала перші оповідання, які згодом надіслала до відомого в Америці журналу «Крістіан Гералд». І їх надрукували! На той час письменниці було тридцять три роки.

У 1913 р. Е. Портер опублікувала новий роман «Поллі-анна». Це була зворушлива історія про те, як сувора багата тітка взяла на виховання племінницю сироту. Дивовижна й безпосередня дівчинка фанта зерка змінює спокійне життя в містечку.

Цей твір мав шалений успіх серед читачів. Мільйони дітей і дорослих мріяли мати цю книжку у своїх бібліотеках.

Незабаром твір було екрані зовано, поставлено на сцені, з’я вилися переклади іншими мова ми. До 1920 р. роман перевидали 47 разів. В Америці створювали «Клуби Полліанни».

Пам’ятник Полліанні. м. Літлтон (США)

До Е. Портер почали надходити листи з проханням розпо -вісти про подальші пригоди Полліанни. Тож у 1915 р. вийшла друком повість «Юність Полліанни», у якій ідеться про те, що сталося з дівчинкою, коли вона виросла.

Одного разу журналісти запитали в письменниці, чи не занадто легковажно вона ставиться до життя, чи не є гра в ра -дість втечею від проблем. На що мисткиня відповіла: «Я ні -коли не вважала, що треба заперечувати труднощі, страж дання та зло. На мою думку, значно легше сприймати невідо -ме бадьоро й радісно».

Отже, розпочнемо знайомство з головною героїнею твору. Полліанна — це добра, щира й оптимістична дівчинка. Незважаючи на всі труднощі, які трапилися в її житті (поми -рають батьки, вона залишається одна без засобів для існуван ня), Полліанна в будь- якій ситуації може побачити щось позитивне, уміє радіти життю, забуваючи про горе та незго ди. Потрапивши в невелике місто до тітки Полі, дівчинка вчить дорослих грати в радість — знаходити в житті щось позитивне, стати веселими й добрими, не втрачати віру у свої сили. З ними відбуваються дивовижні зміни: вони стають добрими, радісними й задоволеними життям.

Потрапивши на лікарняне ліжко, дівчинка не падає духом. Її підтримали всі жителі міста, яким вона допомагала. Завдяки грі в радість героїня знайшла багато друзів як серед однолітків, так і серед дорослих.

Ідея роману — утвердження загальнолюдських цінностей: щастя та радість у житті, милосердя, допомога ближ -нім.

-Теорія літератури

За жанром «Полліанна» — роман.

Роман (фр. roman — романський) — жанр літератури, великий за обсягом, складний за будовою прозовий твір, у якому широко охоплені життєві події, детально розкрито історії героїв/героїнь протягом значного часу.

Залежно від теми, він може бути історичним, пригодницьким, фантастичним тощо.

Із часу написання роману минуло понад сто років, але й досі незвичайні пригоди дівчинки захоплюють дітей з усього світу. Сподіваємося, що, прочитавши твір, ви зможете по - іншому ставитися в житті до будь - яких ситуацій, виховувати силу волі, долати життєві негаразди. Тож вирушаймо у світ читання!

ПОЛЛІАННА

Роман

(Уривки)

Міс Полі

Того червневого ранку міс Полі Гаррінґтон квапливо вві -йшла до кухні. Зазвичай вона робила все поволі й пишалася своєю стриманістю. Але сьогодні вона поспішала, справді поспішала.

Ненсі, миючи посуд, здивовано подивилася на неї. Вона працювала в міс Полі кухаркою лише два місяці, але вже звикла до того, що її господиня ніколи нікуди не поспішає. А тут?

— Ненсі!

— Так, мем, — весело відповіла Ненсі, продовжуючи вити -рати глечик.

— Ненсі, — голос міс Полі став дуже суворим, — коли я звертаюся до тебе, я хочу, щоб ти припинила роботу й уваж но мене вислухала.

Ненсі ніяково зашарілася. І як тримала глечик обгорну -тим рушником, так мерщій і поставила, ледве його не пере кинувши на стіл. Через це вона знітилася ще більше.

— Так, мем. Авжеж, мем, — пробелькотала дівчина, поправила глечик і повернулася до пані. — Я лише хотіла швид -ше впоратися з посудом, бо Ви самі казали вранці не барити -сяі із цим.

Господиня спохмурніла.

— Годі, Ненсі. Мені не потрібні твої пояснення, мені потрібна твоя увага.

— Так, мем, — Ненсі стримала зітхання. Мабуть, їй ніко -ли не вдасться догодити цій жінці. Ще й особливого досвіду роботи поза домівкою в неї не було. Але коли мама раптом овдовіла, залишившись із трьома маленькими дітьми на руках (не рахуючи Ненсі) і занедужала, дівчині довелося шукати роботу, щоб утримувати родину. Тож вона дуже зра -діла, коли знайшла місце на кухні у великому будинку на пагорбі. Ненсі з родиною жила в місцині, яку називали Корнер, за шість миль звідси. Досі вона знала про міс Полі Гаррінґтон лише те, що вона хазяйка старої садиби Гаррінґтонів і належить до найзаможніших людей у містеч ку. Але лише за два місяці роботи Ненсі побачила, що госпо диня — строга жінка із суворим обличчям — похмурніла щоразу, коли ніж падав на підлогу чи грюкали двері. Але навіть якщо всі ножі лежали на місці й із дверима нічого не відбувалося, вона все одно не усміхалася.

— Коли впораєшся тут, Ненсі, — вела далі міс Полі, — підеш на горище й поприбираєш усе зайве з кімнатчини біля сходів і поставиш там дитяче ліжко, а тоді підметеш і витреш пилюку, але тільки після того, як повиносиш валізи та ящики.

— Гаразд, мем. А куди все те подіти?

— Притулиш десь на горищі. — Вона завагалася, а тоді продовжила: — Я вважаю, що можу сказати тобі це зараз, Ненсі. До мене приїжджає моя племінниця, міс Полліанна Вітьєр. Їй одинадцять років, і вона спатиме в тій кімнаті.

— Маленька дівчинка — і приїде сюди, міс Гаррінґтон? О, так це ж чудово! — вигукнула Ненсі, з ніжністю згадавши своїх маленьких сестричок, що залишилися в Корнері.

— Чудово? Я б так не сказала, — сухо урвала її міс Полі. — Однак я докладу всіх зусиль, звичайно. Я порядна жінка, сподіваюся, і робитиму все, що належить.

Ненсі почервоніла.

— Звичайно, мем, — промимрила вона, — просто хотіла сказати, що я подумала, що малень -ка дівчинка може... якось усе тут пожвавити для Вас.

— Дякую, — сухо відказала леді, — але я не бачу в цьому нагальної потреби.

— Але Ви... ось побачите... це ж дитина Вашої сестри, — наважилася заперечити Ненсі.

Вона відчувала, що мусить якось підготувати цей дім до приїзду самотньої маленької незнайом ки.

Міс Полі гордовито звела під -боріддя.

— Так, звичайно, Ненсі, ос -кільки мені випало мати сестру, котра через свою нерозсудливість одружилася й народила дітей у світ, де й без них вистачає кло -поту. І тепер я повинна опікуватися ними? Проте я робитиму все, що належить. І не забудь поприбирати по закутках, — докинула вона різко, ідучи з кухні.

— Так, мем, — зітхнула Ненсі, знову беручись до глечика.

Уже у своїй кімнаті міс Полі знову вийняла лист, який

прийшов два дні тому з далекого містечка на Заході й став такою прикрою несподіванкою. Лист було адресовано міс Полі Гаррінґтон, Белдінґ - свіл, штат Вермонт. У ньому йшлося:

О. Ліукконен. Ілюстрація до роману Е. Портер «Полліанна»

«Шановна пані!

З болем повідомляю Вам, що преподобний Джон Вітьєр помер два тижні тому, залишивши сиротою дівчинку одинадцяти років. Усе його майно — лише кілька книжок, бо, наскільки Вам відомо, він був пастирем маленької місіонерської церкви й отримував дуже скромну платню.

Містер Джон Вітьєр розповідав мені, що його покійна дружина доводилася Вам сестрою, але також дав зрозуміти, що стосунки між вашими родинами були не найкращими. І все ж він дуже сподівався, що, хоч як би там було, в ім’я сестри Ви не відмовитеся взяти сироту до себе, щоб виховувати її. Саме тому я і пишу до Вас.

Коли Ви читатимете цього листа, дівчинка вже буде готова вирушити в дорогу. Якщо Ви згодні, дуже прошу відразу про це повідомити, бо в нас тут одне подружжя незабаром вирушає на Схід; вони зможуть узяти дівчинку із собою до Бостона, а там посадять її на белдінґсвільський потяг. Звичайно, про потяг і дату прибуття Вам повідомлять додатково.

Сподіваюся на Вашу прихильну відповідь.

З повагою Джеремая О. Байт»

Нахмурившись, міс Полі згорнула аркуш і поклала його в конверт. Учора вона відправила відповідь, де написала, що, звичайно, прийме дитину. Хоча це їй і не до душі, людина з таким почуттям обов’язку не могла б зробити інакше.

Сидячи з конвертом у руках, міс Полі згадала свою сестру Дженні, яка була матір’ю дівчинки, і той час, коли двадцяти -річна Дженні, наперекір родині, наполягла на шлюбі з моло -дим священником. До неї сватався один багатій, і родина від давала йому перевагу перед пастирем, але Дженні затялася. Багатій був і старший, і грошовитіший, а священник був молодим, з юнацькими ідеалами й ентузіазмом, із серцем, сповненим кохання. Зрозуміло, що Дженні віддала йому перевагу. Вона побралася зі священником і вирушила з ним на південь як дружина місіонера.

Довелося порвати з родиною. Міс Полі добре це пригадує, хоча їй було лише п’ятнадцять років, вона була тоді наймо -лодшою в сім’ї. Батьки не захотіли знатися з дружиною місіонера. Деякий час Дженні ще сама писала; вони знали, що останню дитину (решта її дітей повмирали) Дженні назва -ла Полліанною — на честь двох своїх сестер Полі й Анни. То був останній лист від Дженні, а за кілька років Гаррінґтони отримали коротке та зворушливе повідомлення від священ ника.

Життя тривало для мешканців великої садиби на пагор -бі. Міс Полі, удивляючись у долину, що бігла вдалечінь, згадувала про все, що з нею сталося за ці двадцять п’ять років.

Тепер їй сорок, і вона — як перст у цілому світі. Тато, мама та сестри померли. Протягом багатьох років вона сама давала лад садибі й чималим грошам, які батько залишив у спадок. Люди співчували її самотності, а дехто радив запро -сити подругу чи компаньйонку, щоб жити разом. Але вона

не потребувала ні їхнього співчуття, ні порад. Казала, що не вважає себе одинокою, любить самотність і тишу. І ось тепер!

Міс Полі підвелася з крісла — похмура, зі стиснутими губами. Звичайно, вона тішилася своїми чеснотами, почут -тям обов’язку та сильною вдачею, які допомагали їй зали -шатися собою. Але — Полліанна... Це ж треба було вигадати таке ім’я!

Старий Том і Ненсі

У кімнатчині на горищі Ненсі заходилася підмітати й мити щіткою підлогу, особливу увагу звертаючи на закутки. Власне, інколи робота була, швидше, виходом для почуттів, ніж щирим прагненням: незважаючи на покірливий страх перед господинею, Ненсі була не свята.

— Якби я могла докопатися до закуточків її душі, — бур -мотіла вона під ніс, супроводжуючи кожне слово енергійним поштовхом держака з ганчіркою, — я б уже все повичищала із цього горища. Це ж треба додуматися — запхати бідну дитину в цю комірчину. Улітку тут дихнути не можна від спеки, а взимку не опалюється, і це в будинку, де є безліч порожніх кімнат. Ото ж оті непотрібні діти. Тьху, — Ненсі з такою силою викрутила ганчірку, що пальці заболіли. — Як на мене, то це не дитина, а хтось інший тут зайвий у цьому світі.

Деякий час вона працювала мовчки. А коли впоралася, ще раз з огидою окинула оком порожню кімнатчину. (...)

Тоді ж після обіду Ненсі знайшла вільну хвилинку, аби розпитати старого Тома, що багато років на присадибі висапував будяки та підрівнював лопатою доріжки.

— Містере Томе, — почала вона, хутко озирнувшись, чи ніхто за нею не стежить. — А Ви знаєте, що до нас приїздить маленька дівчинка, яка житиме з міс Полі?

— Що? — перепитав старий, насилу випростуючи спину.

— Маленька дівчинка. Вона житиме в міс Полі? На жарти потягло? — усміхнувся з недовірою Том. — Ти ще скажи, що завтра сонце сяде на сході.

— Це щира правда. Вона сама сказала мені про це, — не вгавала Ненсі. — Це її небога, їй одинадцять років.

Чоловік аж рота роззявив.

— Овва! Стривай - стривай... — бурмотів він собі під ніс. І раптом у його побляклих очах засвітилася ніжність. — Це либонь... Ні, це, напевно, донечка міс Дженні. Ніхто ж із них більше не одружився. Авжеж, Ненсі, це донечка міс Дженні. Слава богу! Невже мої старі очі справді побачать її?

— А хто така міс Дженні?

— О, то був янгол небесний, — із запалом промовив Том. — У старих господаря та господині вона була старшою дочкою. Їй було двадцять, коли вона одружилася та виїхала звідси. Я чув, що всі її діти повмирали, крім останньої донечки. Напевне, оце ж бо вона й приїде.

— Їй одинадцять років.

— Так, цілком можливо, — кивнув садівник.

— А житиме вона на горищі. Немає в хазяйки сорому, — обурювалася Ненсі, озираючись водночас на будинок.

Старий Том спохмурнів. Але наступної миті він іронічно посміхнувся:

— Цікаво, як міс Полі вживатиметься тут із дитиною, — сказав він.

— Атож! А я не уявляю, як дитина вживатиметься тут із міс Полі, — підхопила Ненсі. (...)

Приїзд Полліанни

У належний час прийшла телеграма, у якій повідомляло -ся, що Полліанна приїде в Белдінґсвіл наступного дня, двадцять п’ятого червня, о четвертій годині. Прочитавши телеграму, міс Полі насупилася, піднялася сходами на горище й похмуро обдивилася кімнату.

Тут стояло дбайливо застелене ліжко, два стільці зі спин ками, умивальниця, комод без дзеркала та невеличкий сто лик. Ні штор на мансардних вікнах, ні картин на голих сті -нах. Сонце цілий день розжарювало крівлю, і в кімнатці через це було як у грубці. Захисних сіток від комах на вікнах не було, тому вони не відчинялися. (...)

Наступного дня, рівно за двадцять четверта, Тімоті та Ненсі виїхали в маленькому екіпажі зустрічати очікувану гостю. Тімоті був сином старого Тома. У містечку говорили, що ста рий Том — це права рука міс Полі, а Тімоті — її ліва рука.

Тімоті був юнаком доброї вдачі, ще й симпатичний. Ненсі працювала тут віднедавна, а вони вже здружилися. Але сьо

годні вона не схильна була балакати з хлопцем, бо повністю зосередилася на своєму дорученні; дівчина не промовила майже ні слова дорогою до станції, а там одразу побігла чекати на потяг. (...)

Подумки Ненсі раз по раз повторювала: «Світле волосся, сукенка в червону клітинку, брилик». Знову й знову намага -лась уявити, яка ж вона, ця Полліанна.

— Краще б вона виявилася спокійною та розважливою дівчинкою, не впускала б ножі на підлогу й не грюкала б две рима, — зітхаючи, мовила Ненсі до Тімоті, коли той приєд -нався до неї.

— А як ні, то не відомо, як це на всіх нас відобразиться, — розсміявся Тімоті. — Уявити собі: міс Полі — і галасливе дівчисько. О Боже! Чуєш свисток?

— Ой, Тімоті, я все ж таки думаю, що це підло з боку міс Полі послати мене саму, — торохтіла Ненсі, поборюючи рап тове хвилювання. (...)

Невдовзі Ненсі побачила її: худорлява дівчинка в сукенці в червону клітинку, брилику та з двома грубенькими світло жовтими косами на спині. Миле веснянкувате личко повер -талося то ліворуч, то праворуч, видивляючись когось. Ненсі відразу її впізнала, але деякий час не могла опанувати трем тіння в ногах і зрушити з місця.

Дівчинка залишилася на пероні зовсім сама, коли Ненсі нарешті підійшла.

— Ви — міс Полліанна? — промо -вила вона. І вже наступної миті ледь не задихнулась у тісних обіймах двох ручок у картатих рукавах.

— О, я така рада, рада, рада бачити Вас! — прокричала дівчинка їй біля вуха. — Звичайно ж, я —

Полліанна, і я така рада, що Ви зустріли мене! Я так на це сподіва -лася! (...)

— Люба Полліанно, Ви глибоко помиляєтеся, — промовила вона. —

Я — усього- на- всього Ненсі. Я не Ваша тітонька Полі.

О. Ліукконен. Ілюстрація до роману Е. Портер «Полліанна»

— Ви, Ви — не тітонька Полі? — прошепотіла, затинаю -чись, розгублена дівчинка.

— Ні, я — Ненсі. Я і не могла подумати, що Ви переплута -єте мене з нею. Ми — зовсім не схожі, анітрішечки.

Тімоті тихцем хихикав, але Ненсі була надто схвильована, аби помітити веселі іскорки в його очах.

— Але хто ж тоді Ви? — запитала Полліанна. (...)

— Я — Ненсі, служниця. Я виконую всю домашню роботу, за винятком прання та прасування великих речей. Цим у нас займається місіс Дерджин.

— А сама тітонька Полі існує? — стурбовано допитувалася Полліанна.

— От у цьому ти можеш не сумніватися, — запевнив її Тімоті.

Полліанні зразу відлягло.

— Ну, то й добре, — весело проговорила вона після хви линного мовчання.

Кімнатчина на горищі

Міс Полі Гаррінґтон не підвелася назустріч своїй небозі. Щоправда, коли Ненсі й дівчинка з’явилися на порозі віталь -ні, вона підняла очі від книжки й простягла дівчинці руку з таким виглядом, начебто кожний її довгий холодний палець був уособленням почуття обов’язку.

— Здрастуй, Полліанно. Я... — більше вона нічого не встигла сказати. Полліанна достоту перелетіла через кімнату й опинилася на твердих колінах шокованої міс Полі.

— О, тітонько Полі, тітонько Полі! Якби Ви знали, як я вдячна Вам за те, що Ви дозволили мені жити у Вас, — схли пувала вона. — Якби Ви знали, як це чудово, що в мене тепер є Ви, і Ненсі, і всі всі! Адже ще зовсім не давно в мене була тільки «Жіноча допомога»¹!

— Можливо... хоча й не маю честі бути знайомою із цією «Жіночою допомогою», — холодно відповіла міс Полі, нама -гаючись звільнитися від чіпких маленьких пальчиків і пере вівши похмурий погляд на Ненсі на порозі.

— Ненсі, спасибі. Можеш іти. Полліанно, зроби ласку, під ведись і стань, як слід. Я ще не встигла добре тебе роздивитися.

¹ «Жіноча допомога» — благодійна організація в Англії щодо захисту дітей - сиріт і жінок, які зазнали насильства.

Полліанна схопилася та нервово розсміялася.

— Ой, звичайно, Ви ж мене ніколи не бачили, але, по правді, немає на що дивитися через ці веснянки. Ой, і я ще маю пояснити, чому я приїхала в сукенці в червону клітин -ку (...). Я вже розповідала Ненсі, що татко мені казав...

— Мене зовсім не цікавить, що говорив твій батько, — різко перебила її міс Полі. — У тебе ж є валіза?

— Так, звичайно, тітонько Полі. «Жіноча допомога» купила мені чудову валізу. Правда, моїх речей там не так бага то. Серед останніх місіонерських пожертв майже не було вбрання для таких маленьких дівчаток, як я. Але я привезла усі татові книжки. Місіс Байт вважала, що я повинна їх збе -регти. Розумієте, татко...

— Полліанно, — знову перебила її міс Полі, — я хочу, щоб ти відразу засвоїла одну річ. Мені не цікаво слухати про твого батька.

Полліанна затремтіла й замовкла.

— Чому, тітонько Полі? Ви ж не маєте на увазі... — вона запнулася, і міс Полі скористалася паузою.

— Зараз ми підемо нагору до твоєї кімнати. Сподіваюся, валіза вже там. Я наказала Тімоті віднести її туди... якщо вона буде. Іди за мною, Полліанно.

Полліанна мовчки повернулася і покірно вийшла з кімнати слідом за тіткою. Її очі наповнилися слізьми, однак під -боріддя було гордо підняте.

«Зрештою, це навіть краще, що вона не хоче говорити про тата, — думала Полліанна. — Мені буде легше, якщо я не го воритиму про нього. Може, саме тому вона так і сказала». Переконавшись у «ласці» своєї тітоньки, Полліанна змахнула сльози й почала охочіше розглядатися довкола. Вона підніма лася сходами. Перед очима Полліанни шурхотіла розкішна чорна шовкова спідниця міс Полі. Крізь відчинені двері позаду вона встигла помітити килими в пастельних тонах і меблі, обшиті атласом. Полліанна пішла по чудовому килимі, подіб ному до зеленого моху. Біля сходів на стінах позолочені рами картин або відблиски сонячних променів, що пробивалися крізь прозористе мереживо фіранок, засліплювали очі.

— Ой тітонько Полі, тітонько Полі! — захоплено видихну -ла вона. — Який у Вас прекрасний будинок! Ви, напевне, дуже щасливі, що такі багаті!

— Полліанно! — репетувала міс Полі, стоячи нагорі біля сходів. — Твої слова мене вкрай дивують!

— Але чому, тітонько Полі? Хіба це не так? — щиро зди -вувалася Полліанна.

— Звичайно ні, Полліанно! Сподіваюся, я ще не настільки втратила голову, щоб пишатися господніми дарами, — виго -лосила леді, — тим більше багатством!

Міс Полі повернулася і попрямувала коридором до дверей, що вели на горище. Тепер вона була ще більше впевнена в правильності свого наміру поселити дівчинку на горищі. Спочатку вона просто хотіла тримати небогу подалі від себе, а також зберегти розкішні меблі від необережного поводжен -ня дитини. А тепер, коли міс Полі виявила в Полліанни таку схильність до марноти, вона бачила, що рішення про малень -ку та вбогу кімнатку на горищі правильне.

Ніжки Полліанни весело дріботіли позаду тітки, її вели -кі блакитні очі теж захоплено роздивлялися все довкола, аби жодної гарної або цікавої речі в цьому чудовому будин -ку не оминути увагою. Але найбільше вона прагнула вгада -ти, за якими із цих чарівних дверей чекає на неї її власна кімната — мила, прекрасна кімната, повна фіранок, килим -ків і картин...

Тітка рвучко відкрила двері й ступила на інші сходи. Тут не було нічого цікавого. Голі стіни. У кінці сходів — сутінки до найдальших закутків, де дах спускався майже до підлоги й громадилося безліч ящиків і скринь. До того ж тут було спе -котно й душно. Полліанна мимохіть підняла голову вгору, бо стало важко дихати. Вона побачила, як тітонька відчинила двері праворуч.

— Це — твоя кімната, Поліанно. Я бачу, твоя валіза уже тут. Ключ у тебе?

Полліанна мовчки кивнула. В очах їй майнув переляк.

Міс Полі спохмурніла.

— Коли я тебе про щось запитую, Полліанно, то я хочу, щоб ти мені відповідала, а не хитала головою.

— Так, тітонько Полі.

— Дякую. Так краще. Сподіваюся, тут у тебе є все, що тобі потрібно, — додала вона, задоволено оглянувши чисті руш ники та глечик із водою. — Я пришлю Ненсі допомогти тобі розпакувати речі. Вечеря о шостій, — закінчила вона й хутко почала спускатися сходами.

О. Ліукконен. Ілюстрація до роману Е. Портер «Полліанна»

Полліанна ще постояла, дивлячись тітці вслід. Тоді обвела широко відкритими очима голі стіни, голу підлогу, голі вікна. Погляд спинився на валізці, яка ще зовсім недавно стояла перед нею в її кімнатчині в будинку на далекому Заході. Наступної миті вона подалася до валізки, упала поруч із нею на коліна й затулила обличчя руками. (...)

Полліанна, усе ще схлипуючи, дістала ключ.

— Тут не так уже й багато речей, — нерішуче сказала вона.

— Тим швидше ми їх повиймаємо, — заспокоїла її Ненсі.

Обличчя Полліанни раптом осяяла усмішка.

— А й справді! Я повинна радіти, що в мене так мало речей! — вигукнула вона.

Ненсі витріщила очі.

— Чом би й... ні, — невпевнено відповіла вона. Моторна Ненсі хутенько розпакувала книжки, латану білизну та кілька вбогих сукенок. Полліанна, уже сяючи усмішкою, літала по кімнаті, розвішуючи сукенки в шафі, складаючи книжки на столі та ховаючи білизну в шухляди. (...)

Зоставшись сама, Полліанна повернулася до своєї «карти -ни», як вона подумки назвала чудовий краєвид за вікном. Тоді спробувала торкнути віконницю: задуха ставала просто нестерпною. Віконниця напрочуд легко піддалася. Наступ -ної миті вікно широко відчинилося, і Полліанна нахилилася, дихаючи свіжим, духмяним повітрям. Відтак вона підбігла до другого вікна. І воно невдовзі теж відчинилося. (...) Вона зробила дивовижне відкриття: просто під вікном росло вели чезне крислате дерево. Воно ніби вабило Полліанну.

Раптом дівчинка голосно засміялася:

— А чом би й ні, — пирснула вона й за мить уже стояла на підвіконні. Звідти легко ступила на найближчу гілку дере -ва, а тоді, наче мавпочка, швиденько спустилася на найниж -чу гілку. Полліанна добре лазила по деревах, але зістрибува -ти на землю було трохи лячно. Та вона затамувала подих, розгойдалася, тримаючись сильними руками, і м’яко при -землилася навкарачки на траву. Тоді підвелася й роззирну лася довкола. Вона опинилася позаду великого будинку. (...)

Полліанна розпочала свою мандрівку. Вона розуміла, що до скелі неблизький світ, хоча з вікна здавалося, начебто до неї рукою подати!

За п’ятнадцять хвилин годинник у передпокої садиби Гар -рінґтонів пробив шосту годину. Разом з останнім ударом Ненсі задзвонила в дзвіночок, повідомивши про вечерю.

Минула хвилина, дві, три... Міс Полі насупилася й тупнула ногою. Тоді рвучко підвелася, пішла в коридор і нетерпля -че подивилася вгору на сходи.

— Ненсі, — почала вона рішуче, щойно з’явилася служни -ця, — моя племінниця запізнюється. Ні, кликати її не треба, — додала суворо, коли Ненсі хотіла піти до дверей. — Я її по -передила, коли в нас вечеря. А те -пер нехай нарікає на себе. Нехай вчиться пунктуальності. Коли вона спуститься, нагодуєш її на кухні хлібом і молоком. (...)

— Здається, я маю радіти з то го, що трошки перелякала Вас, бо інакше Ви нізащо не пішли б мене шукати, — сказала дівчин ка, тремтячи.

— Ви ж, певне, зголодніли. Але, боюся, що зможу запропону вати вам лише хліб із молоком, та й то разом зі мною на кухні. Ваша тітонька дуже розгнівалася, коли Ви не спустилися на вечерю.

— Але я ж не могла спуститися. Я була тут!

О. Ліукконен. Ілюстрація до роману Е. Портер «Полліанна»

— Так, але вона ж про це не знала, — сухо пояснила Ненсі, стримуючи усмішку. — То вже вибачайте мене за хліб із молоком.

— Навпаки! Я маю радіти!

— Радіти? Чому?

— Ну, я люблю хліб із молоком, і мені подобається вечеря -ти з Вами. Тому я і радію.

— Ото Вам аби тільки порадіти, — відповіла Ненсі, при -гадавши, як Полліанна відважно намагалася полюбити свою вбогу кімнатчину на горищі.

Полліанна м’яко розсміялася.

— Ну, це така гра.

— Гра?

— Так, гра, що називається просто радіти.

— Що Ви таке кажете?

— Ні, це гра така. Мене навчив гратися в неї тато, і мені подобається, — вела Полліанна. — Ми завжди гралися в неї, ще з того часу, як я була малям. (...) Суть гри в тому, щоб знайти щось таке, із чого можна радіти, не має значення, що саме, — щиро пояснювала Полліанна. (...)

Полліанна йде в гості

Невдовзі життя в садибі Гаррінґтонів увійшло в колію, хоча новий порядок трохи відрізнявся від того, який перед бачала спочатку міс Полі. Авжеж, Полліанна шила, грала на піаніно, читала вголос, а також училася готувати на кухні.

В околах садиби Гаррінґтонів не було дітей, з якими Полліанна могла б гратися. Власне, будинок стояв на околиці містечка, і тут не було однолітків Полліанни. Але вона не дуже журилася.

— Я не звертаю на це уваги, — пояснювала вона Ненсі. — Я охоче гуляю по околиці, роздивляюся вулиці та будинки, знайомлюся з людьми. Я так люблю людей. А Ви, Ненсі?

— Ну, я б не сказала, що дуже люблю... принаймні не всіх, — не уточнювала Ненсі.

Майже кожної погожої днини Полліанна випрохувала якесь завдання, аби мати змогу кудись піти. (...)

Полліанна несла холодець із телячої ніжки місіс Сноу. Міс Полі Гаррінґтон щотижня щось передавала цій жінці. Вона казала, що це її обов’язок, бо місіс Сноу бідна й хвора (...).

Міс Полі робила це по четвергах по обіді, — зрозуміло, не сама, а через Ненсі. Сьогодні зробити це зголосилася Пол -ліанна (...).

— Добре, я за це не буду відповідати, — говорила Ненсі Полліанні. — Хоча мені соромно навантажувати Вас цією роботою.

— Але, Ненсі, мені приємно це робити.

— Побачимо, що Ви скажете, коли хоча б раз побуваєте там, — кисло зауважила Ненсі.

— Чому? — здивувалася Полліанна

— До неї ніхто не любить ходити. Якби тільки людям не було її шкода, жодна душа й раз на день не навідалася б до неї, така вона в’їдлива. От тільки її доньку по - людськи шкода, бо змушена доглядати за нею. (...)

На стукіт Полліанни двері відчинила бліда та зморена дівчина.

— Доброго дня, — увічливо звернулася Полліанна. — Я від міс Полі Гаррінґтон. Мені хотілося б побачити місіс Сноу.

— Проходьте, будь ласка. Ви — перша, хто хотів би її побачити, — глухо пробурмотіла дівчина. (...)

Вона впустила Полліанну до кімнати хворої та зачинила двері. Усередині панувала напівтемрява; дівчинка деякий час кліпала очима, призвичаюючись до мороку. Аж тепер вона розгледіла тьмяний обрис жінки, що напівлежала в ліжку під протилежною стіною. Полліанна підійшла до неї.

— Доброго дня, місіс Сноу. Тітонька Полі сподівається, що Ви сьогодні почуваєтеся краще, і ось передала холодець із телячої ніжки.

— Для мене? Холодець? — пролунав вередливий голос. — Добре, дякую, хоча я сподівалася, що сьогодні буде бульйон з ягнятини.

Полліанна трохи засмутилася.

— Справді? Дивно, а мені сказали, що Ви завжди просите курку, коли Вам приносять холодець, — промовила вона. (...)

— Гаразд, дякую. Твоя тітонька дуже люб’язна, але в мене зранку зовсім немає апетиту, до того ж я хотіла бульйон... — раптом місіс Сноу запнулася, а тоді почала говорити зовсім про інше. — Я цієї ночі ані хвилиночки не спала.

— От якби мені так, — зітхнула Полліанна, виставляючи миску з холодцем на маленький столик і вмощуючись на

стільці. — Ми забагато часу марнуємо на сон. (...) — У цей же час ми можемо просто жити. Шкода, що вночі ми не живемо.

Місіс Сноу знову сіла в ліжку.

— Ти дивовижне дівча! — вигукнула вона. — Ану, підійди до вікна й підніми штори, — звеліла хвора, — я хочу краще тебе роздивитися!

Полліанна підвелася, але засміялася якось жалісно.

— Боже, але Ви ж побачите мої веснянки! — зітхнула вона, ідучи до вікна. — А я так раділа, що тут темно й Ви їх не помітите. Ось. Тепер Ви можете... — вона урвала, повер -нувшись до ліжка. — Зрештою, я рада, що Ви захотіли мене побачити, адже і я тепер можу розгледіти Вас. А мені ніхто не казав, що Ви така гарна.

— Я — гарна? — з гіркою іронією перепитала жінка.

— Атож. Хіба Ви цього не знали? — вигукнула Пол -ліанна.

— Не знала, — сухо відповіла місіс Сноу. Вона прожила сорок років, й останні п’ятнадцять тільки те й робила, що бажала, аби все було по - іншому. Їй просто на думку не спадало тішитися тим, що є.

— О, у Вас такі великі темні очі й темне кучеряве волосся, — сказала Полліанна. — Я так люблю чорні куче -рі. А ще дві рожеві плямки на щоках. Ви справді гарна, місіс Сноу. (...)

Повертаючись до ліжка, дівчинка зупинилася і критич ним поглядом оглянула хвору.

— Перш ніж Ви подивитеся на себе, дозвольте мені тріш ки підправити Вашу зачіску, — запропонувала вона. — Можна я просто поправлю волосся?

— Ну, якщо ти так наполягаєш, — неохоче дозволила місіс Сноу. — Але воно однаково не триматиметься.

— Ой, дякую, я так люблю робити зачіски, — зраділа Полліанна, обережно поклавши люстерко й узявши гребі нець. — Звичайно, я так швидко нічого особливого не зроб лю, бо дуже поспішаю показати Вам, яка Ви гарна. Іншим разом я його розпущу й трохи над ним попрацюю, — торохті ла вона, вправно перебираючи ніжними пальцями хвилясті пасма волосся на чолі хворої.

Хвилин із п’ять Полліанна працювала вміло та вправно, роз чісуючи кучері, зачісуючи вгору пасма на шиї або збиваючи

подушку, щоб голова мала ефектніший вигляд. Тим часом хвора супилася та іронізувала з приводу цих маніпуляцій, а тоді раптом з’явилося в неї збудження, подібне до хвилю -вання.

О. Ліукконен. Ілюстрація до роману Е. Портер «Полліанна»

— Отак! — засапалася Полліанна, вихопивши з вази поруч гвоздику та втикаючи її в темне волосся, до якого вона дуже пасувала. — Тепер Ви готові дивитися на себе! — І Полліанна тріумфально піднесла люстерко.

— Гм! — буркнула хвора, прискіпливо розглядаючи своє відображення. — Узагалі мені більше подобаються червоні, а не рожеві гвоздики. Але це не має значення: усе одно до ночі вони зів’януть.

— Але я думаю, що Ви із цього приводу зрадієте, — засмі ялася Полліанна, — адже тоді Ви щодня зможете їх міняти. Мені дуже подобається Ваша зачіска, — завершила вона із задоволеним виглядом. — А Вам?

— Можливо, хоча все одно, коли я крутитимуся на ліжку, усе розсипеться.

— І це добре, — весело кивнула Полліанна, — бо тоді я знову зможу прийти й зробити Вам зачіску. Між іншим, Вам дуже личить чорне волосся. На тлі білої подушки воно вигля -дає набагато краще, ніж таке русяве, як моє.

— Проте ним довго не натішишся — однаково скоро поси віє, — відповіла місіс Сноу. Вона говорила роздратовано, але люстерка не опускала.

— О, я так люблю чорне волосся! Я була б щаслива, якби в мене було таке, — зітхнула Полліанна.

Місіс Сноу нарешті опустила люстерко й роздратовано повернулася:

— Ти не була б щаслива, якби була на моєму місці. І чорне волосся не тішило б, коли днями довелося б лежати в ліжку.

Полліанна вигнула брівки в задумі.

— Авжеж, це було б складно зробити, — уголос міркувала вона.

— Що зробити?

— Знайти щось таке, із чого можна було б порадіти.

— Знайти щось таке, із чого можна було б порадіти? Коли лежиш прикута до ліжка? Ще б пак, — відказала місіс Сноу. — Якщо ти така розумна, скажи, будь ласка, чому я повинна радіти.

На подив місіс Сноу, Полліанна раптом схопилася зі стіль -ця і заплескала в долоні.

— Овва! Це справді складне завдання! Мені вже час рушати, але дорогою додому я міркуватиму над цим, і, сподіваюся, наступного разу, коли я прийду до Вас, я дам відповідь. До побачення! Було дуже приємно з Вами познайомитися. До побачення! — вигукнула вона ще раз, переступаючи поріг.

— Треба ж таке! Що вона хотіла цим сказати? — видобула із себе місіс Сноу, проводжаючи очима відвідувачку. Відтак вона повернула голову та взяла люстерко, прискіпливо вдив ляючись у власне відображення.

— А ця мала вміє давати лад волоссю, — бурмотіла вона собі під ніс. — Я і не знала, що може вийти так гарно. Але нащо це все? — зітхнула вона, опустивши люстерко на ліжко й роздратовано крутячи головою на подушці.

Трохи згодом, коли Міллі, дочка місіс Сноу, зайшла до кімнати, дзеркальце ще лежало на ліжку... хоча й не на видноті.

— Мамо, що сталося, у Вас підняті штори? — вигукнула Міллі, вражено переводячи погляд із вікна на гвоздику в маминому волоссі.

— То й що? — відказала хвора. — Я ж не збираюся все життя пролежати в темряві лише тому, що я недужа.

— Звичайно, звичайно, — швиденько погодилася Міллі, беручи слоїк із ліками.

— Просто... я впродовж кількох років пропонувала світ лішу кімнату, але Ви ж мене й слухати не хотіли.

Місіс Сноу промовчала. Вона торкала мереживо на сороч -ці. Нарешті дражливо зауважила:

— Хоч раз замість бульйону з ягняти могли б мені дати нову сорочку!

— Але, мамо!

Не дивно, що Міллі не знала, на яку ногу стати. Поза нею в комоді лежало дві новісінькі сорочки, які вона місяцями марно пропонувала матері.

(Переклад Богдани Гори)

Запитання та завдання

1. Якою у вашій уяві постала господиня старої садиби Гаррінґ-тонів міс Полі? Проілюструйте словами з тексту.

2. Як відреагувала міс Полі на приїзд своєї племінниці? Якими словами це передала авторка?

3. Знайдіть у тексті й прочитайте, якою побачила Полліанну на пероні служниця Ненсі.

4. Визначте основні риси характеру Полліанни. Як вона ставилася до життя і людей, що її оточували?

5. Розкажіть про гру, якої Полліанна навчила багатьох жителів міста. Як вона вміла радіти кожній буденній дрібниці в житті?

6. Знайдіть у тексті й прочитайте про першу зустріч Полліанни з місіс Сноу. Як би ви вчинили в подібній розмові?

7. Випишіть із тексту роману висловлення Полліанни, які сподобалися вам найбільше. Обговоріть їх з однокласниками й однокласницями.

8. Чи хотіли б ви поспілкуватися з Полліанною в реальному житті? Про що б ви її розпитали?

9. Розгадайте слова , які асоціюються з Полліанною.

ОСТРІВ ЗНАНЬ

У багатьох театрах України йдуть вистави за романом Е. Портер «Полліанна». Якщо у вашому місті є театр, дізнайтеся, чи є в його репертуарі вистава про Полліанну.

Роздивіться подані афіші. Яке із зображень Полліанни на афішах, на ваш погляд, найбільше відтворює вдачу дівчинки?

Рівненський академічний український музично-драматичний театр

Львівський національний драматичний театр імені Марії Заньковецької

Е. Портер подарувала своїй бабусі Меріон примірник роману «Полліанна» на знак вдячності за ті поради, які письмен -ниця отримала від неї в дитинстві. Цей примірник тепер дбайливо зберігають в одній із найбільших бібліотек світу — Бібліотеці Конгресу США.

Про що свідчить цей вчинок письменниці? Якою людиною вона була, на вашу думку? Зробіть припущення, використовуючи текст роману, які важливі поради дала бабуся Елеонор.

Напишіть оголошення про зустріч учасників та учасниць книжкового клубу для обговорення книжки Е. Портер «Полліанна», яке відбудеться в шкільній бібліотеці.

Які запитання для обговорення ви хотіли б запропонувати для цієї зустрічі? Яка інформація має бути в цьому тексті? Яку візуальну (від латин. visualis — зоровий) інформацію ви б розмістили в оголошенні (фотографія, малюнок)?

Напишіть есе на тему «Чи подобаються мені такі люди, як Полліанна?».

УЗАГАЛЬНЕННЯ

1. Виконайте тестові завдання.

1. Ознакою повісті-казки є

А поєднання казковості та реалістичності Б простий сюжет

В відсутність описів природи та портретів героїв Г наявність автора/авторки

2. Однією з ознак роману є А розгалужений сюжет

Б поєднання реальних і фантастичних подій В чарівний сюжет Г невеликий обсяг

2. За допомогою уявного мікрофона висловте своє ставлення до барона Мюнхаузена.

3. Заповніть таблицю за твором Е. Т А. Гофмана «Лускунчик і Мишачий король». Визначте реальних і фантастичних ге-роїв/героїнь і події. ^{4 5 6 7}

Реальність	Фантастика

4. Продовжте речення: «Лускунчик перетворився на прекрасного юнака, тому що...»

5. Продовжте речення: «Полліанну називають “дівчинкою-ра-дістю”,тому що...»

6. Підготуйте розгорнуту розповідь про вдачу Полліанни, ілюструючи свої судження цитатами з роману.

7. Створіть кілька творчих груп і підготуйте презентації на теми: «Пам’ятники Мюнхаузену», «Ілюстрації до казки Е. Т. А. Гофмана ’’Лускунчик і Мишачий король”», «Екранізації Поллі-анни» або оберіть інші теми презентацій за вивченими творами цього розділу.

 

Це матеріал з підручника "Зарубіжна література" 5 клас Богданець-Білоскаленко 2022