Брати Якоб і Вільгельм ҐРІММ

Брати Якоб (1785-1863) і Віль-гельм (1786-1859) Ґрімм були знаменитими збирачами та дослідниками казок. Вони народилися у німецькому містечку Ханау. У їхній сім’ї панував дух поваги до родини, особливої любові до вітчизни і рідного краю. Ще змалку братів полонила усна народна творчість, і з часом це захоплення стало справою усього їхнього життя.

Уже ставши відомими вченими, професорами університету й академіками, Якоб і Вільгельм зібрали та видали у 1812 році знамениті «Дитячі та родинні казки», опублікувавши понад 200 розмаїтих казок з різних регіонів Німеччини. Брати Ґрімм не тільки самі збирали і записували казки з уст селян-оповідачів, а й організували збирання фольклорних багатств по всій країні.

Твори фольклору потрібно було не тільки упорядкувати, а й надати їм літературної форми, усунувши певні непослідовності чи суперечності. Зрозуміло, що ця робота вимагала надзвичайної художньої обдарованості, чутливості до народного слова. Казки, залишаючись народними за духом, засяяли новими барвами і стали надзвичайно популярними в усьому світі.

ПАНІ МЕТЕЛИЦЯ

Німецька народна казка

Жила на світі одна вдова, і мала вона дві доньки. Одна з них, пасербиця¹, була вродлива й роботяща, а друга, рідна, погана й ледача. Та вдова набагато більше любила рідну доньку, хоч та була гидка й ледащиця. Пасербиця мусила виконувати всю хатню роботу, була попелюшкою в домі. Бідна дівчина щодня сиділа на шляху біля криниці й пряла доти, поки їй нитка не прорізала пальці до крові. ¹

¹ Пасербиця — нерідна дочка одного з подружжя, яка доводиться рідною другому.

Одного разу вона так порізала ниткою пальці, що кров’ю залило увесь починок². Вона схилилась над криницею, щоб вимити починок, а він вислизнув із рук і впав у криницю.

Гірко заплакала дівчина, побігла до мачухи та розказала про таке нещастя. А мачуха почала її лаяти на всі заставки і нарешті сказала:

— Уміла вкинути починок, то зараз же лізь і дістань його. Пішла бідна дівчина до криниці, не знаючи, що й робити. І з великого жалю й страху стрибнула в криницю й знепритомніла.

А коли опритомніла, то побачила, що лежить на чудовій луці. Ясно світило сонце, і тисячі розмаїтих квітів цвіли навколо неї.

Вона пішла цією лукою і набрела на піч, у якій було повно хліба. Хліб почав гукати до неї:

— Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся! Дівчина підійшла до печі і лопатою повитягала весь хліб. А потім пішла собі далі.

Ось приходить вона до яблуні, а на ній аж рясніє від яблук. Яблуня просить її:

— Ох, обтруси мене! Яблука мої давно вже достигли.

Дівчина струснула яблуню, і яблука градом посипались на землю. Вона трусила доти, поки жодного яблука не лишилося на дереві. Тоді згорнула яблука на купу і пішла далі.

Нарешті дійшла до невеличкої хатини, з якої у віконце визирала стара баба. В неї стирчали такі великі зуби, що дівчина хотіла тікати. Але стара гукнула їй:

— А чого ти боїшся, люба дитино? Залишайся в мене, а якщо добре впораєшся з хатньою роботою, то й тобі добре буде. Найкраще дбай про постіль, стели якнайстаранніше та добре вибивай подушки, щоб пір’я летіло, — тоді на світі йтиме сніг, бо ж я — пані Метелиця.

Починок — пряжа, намотана на веретено.

Чи добре вчинила мачуха? Про які риси її вдачі свідчить така поведінка?

Як почула дівчина такі ласкаві слова, їй відлягло від серця, вона залишилася у бабусі й негайно стала до роботи. Дівчина у всьому догоджала старій, збивала її подушки так сильно, що аж пір’я летіло, наче сніжинки, і тому жилося їй у старої дуже добре. Вона ніколи не чула від неї лихого слова і щодня їла смажене й пряжене.

Пробула дівчина певний час у старої та й засумувала, а чого їй бракує, то спочатку й сама не знала. Нарешті здогадалась, що скучає за домівкою, і хоча тут їй у тисячу разів краще, проте її тягло вернутися до рідної хати. Нарешті вона сказала до старої:

— Взяла мене туга за рідним краєм і хоч мені у вас дуже добре, проте довше я тут зоставатися не можу, мені треба вернутися до своїх.

Пані Метелиця сказала:

— Мені подобається, що тебе тягне додому. І за те, що ти вірно мені служила, я сама тебе виведу нагору.

Вона взяла її за руку і провела до великої брами. Брама відчинилась, і тільки-но дівчина ступила на поріг, линув золотий дощ, і все золото приставало до неї, аж нарешті вся вона вкрилася золотом.

— Це тобі за те, що ти у всьому старанна була, — сказала стара і віддала їй також починок, що впав у колодязь.

Тоді брама замкнулась, і дівчина опинилася вгорі, на землі, біля своєї хати.

А щойно вона ввійшла у двір, півень злетів на цямрину³ і заспівав:

Кукуріку, кукуріку!

Наша дівчина іде, на ній золота без ліку.

Цямрина — верхня частина колодязного зрубу, складена з дерев’яних колод.

Поясніть, як ви розумієте виділені слова пані Метелиці? А вам подобається таке прагнення дівчини?

Ввійшла дівчина до хати, а мачуха й сестра, побачивши на ній золото, зраділи, не знають, де й посадити.

Дівчина розповіла про все, що з нею трапилось, і коли мачуха почула, як пасербиця дослужилася до такого великого багатства, то аж загорілася бажанням добути таке щастя й своїй рідній, гидкій та ледачій доньці.

Отож пішла ледарка до криниці, сіла та й пряде, а щоб починок був у крові, вколола собі пальця, всунувши руку в густий

терен. А потім кинула починок у колодязь і сама стрибнула туди.

Вона опинилася, як і сестра, на чудовій луці й пішла тією ж стежкою. Дійшовши до печі й почувши, як хліб кричить: «Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!» — вона відповіла: «Тільки мені й охоти бруднитися біля тебе!» — і пішла далі.

Незабаром дійшла вона до яблуні й почувши, як та кричить: «Ох, обтруси мене, обтруси, мої яблука давно вже достигли!» — вона відповіла: «От не мала роботи! Ще якесь яблуко на голову мені впаде!» — і пішла далі.

Прийшовши до хатини пані Метелиці, вона не злякалася її зубів, бо вже чула про них, і відразу найнялася до неї.

Першого дня вона дуже старалася, слухала пані Метелицю, коли та їй загадувала роботу, бо в неї тільки й думки було, що про золото, яке стара їй подарує, але другого дня почала лінуватися, третього ще більше — навіть вставати вранці не захотіла. Вона й постелі пані Метелиці не постелила як слід, і подушок не позбивала, щоб аж пір’я летіло. Це скоро набридло старій, і вона сказала ледащиці, що її служба скінчилася. Та дуже зраділа, гадаючи, що тепер на неї лине золотий дощ.

А пані Метелиця привела її до брами, і щойно ледащиця ступила на поріг, як на неї перекинувся великий казан смоли.

— Оце тобі твій заробіток,— сказала пані Метелиця і замкнула ворота.

І прийшла ледащиця додому, вся вкрита смолою, а півень, побачивши її, злетів на цямрину і загорлав:

Кукуріку, кукуріку!

Наша ледащиця йде, що брудна буде до віку!

І справді, смола так пристала до ледащиці, що не відмилася, скільки вона жила на світі.

Переклав з німецької Сидір Сакидон

Словник

Антитеза — зіставлення контрастних або протилежних образів. У перекладі з грецької мови це слово означає «протиріччя», «суперечність». Зазвичай антитеза виражається протилежними за змістом слова-ми-антонімами.

У ширшому розумінні антитеза — це будь-яке зіставлення протилежних понять, ситуацій чи образів у літературному творі. Антитезою є протиставлення пасербиці та дочки мачухи у казці братів Ґрімм «Пані Метелиця». Антитеза часто вживається у прислів’ях, наприклад: «Добрий початок — гарне діло, та добрий кінець — іще краще».

Засвоюємо прочитане

1. Де відбуваються події у казці «Пані Метелиця»?

2. Розкажіть, що трапилося з пасербицею після того, як вона стрибнула у криницю.

3. Чому пасербиця засумувала у пані Метелиці? Знайдіть у казці уривок, в якому про це розповідається, і зачитайте його.

4. Чому ледарка також захотіла потрапити на чарівну луку і що вона для цього зробила?

Міркуємо над прочитаним

1. Поясніть назву казки «Пані Метелиця».

2. Яка головна думка казки?

3. Як жилося пасербиці з мачухою, а як — у пані Метелиці?

4. Спираючись на текст, визначте, які риси характеру притаманні пасербиці, а які — дочці мачухи. Порівняйте їх і запишіть.

5. Розкажіть про роль чарівних істот у казці й усно «намалюйте» їх.

6. Чи зустрічали ви героїв інших казок, які були би схожі на пані Метелицю?

Працюємо творчо

1. Чого навчає казка «Пані Метелиця»?

2. Чи є у казці трикратне повторення чогось? Якщо так, то знайдіть і зачитайте його.

3. Уявіть собі, що ви опинилися на місці пасербиці. Як би ви поводилися у домі мачухи і як — у пані Метелиці?

4. Складіть детальний план казки «Пані Метелиця», за яким перекажіть її близько до тексту.

5. Знайдіть у вивчених раніше українських народних казках приклади використання антитези.

6. Порівняйте головних героїнь казки «Пані Метелиця» і казки «Попелюшка» Шарля Перро. Які спільні риси характеру їм притаманні?

Довідка

Арабські народні казки у всіх країнах світу відомі під назвою «Тисяча й однієї ночі», або «Казок Шахразади». У створенні цього збірника брали участь багато народів Сходу — турки, індуси, єгиптяни тощо. Авторами та переповідачами творів народної літератури на Сході були арабські вуличні читці, які записували й використовували легенди й казки різних народів. Зазвичай вони читали ці твори для людей, що збиралися у святкові дні на міських базарах чи у крамничках-харчевнях. Читці та переписувачі об’єднували різні твори у «збірники», які переходили від одного читця до іншого, а іноді спеціально переписувалися для любителів народної творчості. Потрібно було не одне століття, щоб з кількох варіантів тієї чи іншої казки сформувалася і відшліфувалася ця знаменита книжка східного фольклору.

СИНДБАД-МОРЕПЛАВЕЦЬ

(Третя подорож) Арабська народна казка

Синдбад став говорити:

— Серед бенкетів та розваг я швидко став забувати про колишні страшні пригоди. А розкішне, сите життя мені почало обридати. Я був молодий, дужий — хотілось якоїсь діяльності. Скінчилось тим, що я знову поклався на долю, зібрав товаришів-торговців, накупив різного краму і сів на корабель у Бальсорі.

Довго ми плавали цілком щасливо, приставали до різних земель і вигідно торгували своїм крамом. Та раз колись серед моря нас застала буря. Кілька днів корабель наш гойдали хвилі і кидали його, як тріску, поки не пригнали до якогось невідомого острова. Ми, звичайно, раділи, що зостались живі, але капітан поспішив нас розчарувати:

— Доленько наша! — крикнув він. — Думали ми втекти від одного лиха, та зустріли ще більше. Знайте, що на цьому острові живуть дикуни, з ніг до голови покриті вовною. Хоч вони і невеликого росту, але їхня сила така, що змагатися з ними не може бути й думки. Стережіться поранити чи убити когось із них, бо тоді ми всі пропали.

На наше горе, слова капітана справдилися раніше, ніж ми сподівалися. Не встигли ми опам’ятатись, як на берег висипала тьма-тьмуща поганих-препоганих істот, подібних до людей, але покритих густою рудою вовною. Вони стрибнули у воду, приплили до корабля і стали з усіх боків лізти на палубу швидше, ніж лазять мавпи. Ці страховища щось кричали, очевидно, говорили до нас, але ми не могли зрозуміти їхньої мови і стояли, тремтячи від жаху.

Коли вони стали обрубувати якірного ланцюга і знімати вітрила, ніхто з нас навіть не поворухнувся. Карлики ж, заволодівши кораблем, одвезли нас на другий острів і там висадили на берег, а самі попливли далі назад.

З похиленими головами пішли ми по острову, зриваючи по дорозі траву, бо всі були дуже голодні.

Незабаром ми підійшли до величезного будинку з високою брамою із чорного дерева. Ми ввійшли на подвір’я, а відтіль — у якесь велике помешкання, де з одного боку валялись купи людських кісток, а з другого — довгі палиці для підсмажування м’яса. Ми ледве не збожеволіли від жаху: ноги у нас трусились, і ми, повні відчаю, попадали на підлогу. Так пролежали досить довго, безсилі що-небудь зробити, дати собі яку-небудь раду. Уже смеркало, як раптом розчинилися двері і в нашу кімнату ввійшов велетень, високий, як пальма, весь чорний, з єдиним оком на лобі, червоним і вогняним, як жар. Із рота в його стирчали два довгих, гострих передніх зуби, нижня губа одвисла і торкалася грудей. Довгі слонові вуха теліпалися по плечах, а пазурі на величезних руках були загострені й зігнуті, як у яструба. Угледівши таке страховище, ми зовсім втратили розум, а воно сиділо перед нами і оглядало нас своїм голодним оком.

Потім велетень простяг руку, підняв мене за шкіру і став вертіти на всі боки, як м’ясник, що оглядає ягня. Але, очевидно, я здався йому занадто худим, і він кинув мене набік, а сам узявся оглядати так само інших. Нарешті він спинився на капітані, як на найбільш ситому та гладкому з-поміж нас. Злапавши палкою його, як горобця, в свою руку, він проштрикнув його наскрізь і став пекти капітана над вогнем.

Коли страва була спечена, лиходій повечеряв з великою охотою, потім розлігся на підлозі і незабаром заснув. Хропів він, як розлютований грім, і цілу ніч ми не могли стулити очей. Вранці велетень встав і, не звертаючи на нас ніякої уваги, кудись пішов з дому, а ми дали волю своєму відчаю. Здавалося, плачу та голо-

сінню не буде краю. Нарешті, виплакавши всі сльози, стали радитись, як би нам порятуватися з цієї страшної біди, та ніхто не міг дати путньої поради. Про те, що можна було б спільними силами напасти на велетня й убити його, ніхто навіть не заїкнувся: перелякані, ми не могли навіть про це подумати.

Заспокоївшись трохи, ми розсипались по острову, щоб чим-небудь поживитися, а ввечері, не знайшовши ніякого притулку, мусили знов вернутися в оселю людожера.

Незабаром прийшов і сам господар. Він вибрав ще одного із товаришів, повечеряв, знову ліг спати і спав до самого світанку. Вставши, він знову пішов і кинув нас без жодного нагляду. Але це мало нас тішило: ми добре знали, що нам нікуди тікати і що нас усіх до одного жде однакова доля. Горе наше було таке велике, що дехто пропонував кинутись у море, усвідомлюючи, що ця смерть все-таки приємніша від першої.

Але проти цього повстав один з товаришів: він нагадав, що віра забороняє людині накладати на себе руки, і радив вигадати який-небудь інший засіб урятуватися від зубів людожера. Тут у мене майнула думка, якою я і поділився з товаришами.

— Друзі мої, — сказав я їм. — Чи звернули ви увагу на ті великі дерева, що ростуть на березі? Давайте ми з них поробимо плоти, які залишимо поки на березі, а вночі спробуємо втекти від людожера. У всякому випадку, коли не пощастить дочекатись якого-небудь корабля, краще згинути в морі, ніж у шлунку такого страховища.

Тут я докладно розповів про свій задум, який одноголосно був ухвалений, після цього ми взялися за роботу. Поробивши такі плоти, щоб могли витримувати по три чоловіки, ми вернулись до людожера і знову були свідками страшної смерті одного зі своїх товаришів. Але на цей раз ми жорстоко помстилися своєму катові. Тільки він захропів, я та ще десятеро найсміливіших і найпрудкіших людей між нами взяли залізні палиці, розпекли їх на вогні і всі разом устромили їх в око душогуба. Можете собі уявити, як він заревів від болю. Він став кидатись на всі боки, ловлячи нас навпомацки, але

ми сиділи спокійно в безпечних місцях. Облапавши всі закутки, він наткнувся на двері і вийшов, ревучи та стогнучи.

Нам нічого було баритися, і ми кинулись до своїх плотів. По-заяк крики людожера стихли, то у нас з’явилась надія, що ворог наш умер від ран, але вдосвіта ми раптом угледіли трьох однооких велетнів. Двоє нових страховищ вели третього, сліпого, під руки. Ми швидше одіпхнули плоти од берега, але людожери стали жбурляти у нас величезні шматки скель і незабаром розбили й потопили всіх, окрім мене та двох моїх сусідів, що встигли відплисти досить далеко од берега.

Опинившись серед бурхливого моря, ми знову стали забавкою хвиль. Цілу добу ми боролися з ними, прощаючись із життям, але вітер несподівано пригнав нас до якогось острова, де знайшли ми багато поживних і смачних овочів. Підкріпивши свої сили, ми лягли і заснули. Але ввечері, коли ще не зовсім смеркло, ми раптом почули якесь страшне сичання. Схопившись на ноги, угледіли величезну гадюку, що повзла прямо на нас. Ми хотіли тікати, але гадюка кинулася вперед, схопила одного з моїх товаришів, ударила його кілька разів об землю і проковтнула. Ми скористалися цим і стали тікати.

Знову відчай огорнув душу.

— О Боже! — крикнув я. — Вчора тільки ми ледве врятувались від людожера і гнівних хвиль, а сьогодні зустрілися з новим лихом!

Блукаючи по острову, ми угледіли одне височезне дерево. Ледве стало смеркати, як полізли на нього. Але це було даремно: гадюка побачила нас, обвилась круг дерева і, схопивши мого товариша, ударила його об землю і з’їла. Правда, після вечері вона кудись зникла, але я знав, що мене те ж саме чекає на день пізніше. Я подумав: чи не краще було б кинутися в море?.. Але умирати не хотілось, і я став думати, як би зостатись жити. Помітивши, що на острові росте багато колючих рослин, я поробив з них в’язанки і високо обгородив ними дерево. Самого себе я теж обв’язав колючками.

Як тільки смеркло, гадюка не стала баритись і тихо підлізла до мого дерева, але несподівано укололась і стрибнула назад. Кілька разів вона знову починала підкрадатись, як кішка, але нарешті впевнилась у марності своєї праці, лягла, згорнулась і цілу ніч лежала на варті, а я сидів ні живий, ні мертвий на дереві. Хоча удосвіта вона зникла, але я був такий змучений, що саме життя мені обридло, і я, як божевільний, кинувся до моря, щоб раз і назавжди припинити свої страждання. Але доля нарешті зглянулась наді

мною. У ту хвилину, коли я вже збирався кинутись у воду, на обрії зачорнів корабель. Він наближався до нашого острова і незабаром можна було помітити на ньому людей.

Я зірвав з себе шапку і став нею махати, щоб привернути до себе увагу. Мене помітили, з корабля спустили човна і забрали мене. Чи можете ви уявити, який я був щасливий в ту хвилину.

Коли я розповів про всі ті пригоди, які трапились зо мною, всі були глибоко вражені, і кожний поспішав висловити мені своє співчуття. Насамперед мене нагодували, а потім капітан подарував мені нове убрання, бо моє було зовсім пошматоване.

— Друже мій! У мене є на кораблі кілька пакунків з крамом, що належали колись одному небіжчику-торговцю. Я хотів би їх продати тут, а гроші передати його нащадкам. Чи не взявся б ти продати їх? Звичайно, за це я тобі подякую.

Поясніть значення виділеного вислову

Я охоче погодився допомогти капітанові. А на палубі між тим таврували крам. Коли дійшла черга до тих пакунків, які доручено було мені попродати, спитали капітана, яке ім’я на них поставити.

— Пиши: «Синдбад-мореплавець», — відповів капітан.

Я здивовано глянув на нього, і тільки тепер, вдивившись в його обличчя, пізнав того самого капітана, який покинув мене на безлюдному острові, коли я легковажно заснув біля струмка. За цей час він дуже постарів, та й мене йому було важко пізнати, тим більше, що всі вже вважали мене за небіжчика.

— Капітане! — сказав я. — Ти говорив, що цей крам Синдбада?

— Так,— відповів він, — Синдбад родом із Багдада, і плив він на моєму кораблі. Я і досі не можу простити собі за необачність. Одного разу він укупі з іншими вийшов з корабля на острів, а коли всі повернулись, я не примітив, що немає Синдбада, і велів плисти далі. Спохопились ми вже через деякий час, але вітер був настільки дужий, що ми ніяк не могли вернутись назад.

— І ви думаєте, що Синдбад давно уже згинув?

— Напевно.

— Ану лишень придивіться до мене уважніше! — сказав я. — Чи не розмовляє з вами той самий Синдбад, якого ви вважаєте за небіжчика?! Я заснув на березі струмка, а коли прокинувся, корабель був уже далеко.

Капітан глянув на мене, пізнав і радісно закричав:

— Слава тобі, Боже, що ти знімаєш з моєї душі такий гріх! Який я радий, що бачу тебе живим та здоровим! Забери ж свій крам, а ось і гроші за продану частину його.

Я прийняв крам, але дещо подарував капітанові замість подяки. Решту я розпродав і купив сандалового дерева, гвоздики, кориці й інших коштовних речей. Вернувшись у Багдад, я продав їх за великі гроші і став ще багатшим.

Звичайно, і цього разу я не забув подякувати Богові і роздати милостиню убогим.

Переказав Олександр Олесь Ілюстрація Андрія Антоніва

Засвоюємо прочитане

1. Хто є головним героєм арабської казки?

2. Яких фантастичних істот зустрів Синдбад під час своєї третьої мандрівки?

3. Завдяки яким рисам характеру Синдбадові вдалося врятуватися і від велетня-людожера, і від велетенської гадюки?

4. Чи сподобався вам Синдбад-мореплавець? Якщо так, то чим саме?

5. Назвіть основні риси характеру головного героя. Чи хотіли б ви бути схожими на нього?

6. Перекажіть найнапруженіший епізод казки.

Міркуємо над прочитаним

1. Подумайте над тим, чому головним героєм арабської казки став купець.

2. Як ви гадаєте, що змусило Синдбада вирушити у мандри: бажання багатства, слави чи допитливість?

3. Що чудесного і надзвичайного відбувається у казці про Синдбада-мореплавця?

4. Яким чином у розповіді про подорож Синдбада поєднані реальність і фантастика?

Працюємо творчо

1. Складіть простий план розповіді про третю подорож Синдба-да-мореплавця і підготуйте її переказ.

2. Спираючись на текст, спробуйте довести, що казка про Синдбада-мореплавця створена народами Сходу.

3. Уважно розгляньте поданий нижче комікс про Синдбада-мо-

реплавця і, спираючись на нього, перекажіть зміст третьої подорожі Синдбада.

Намалював Олег Кіналь

ЦВІТ ПАПОРОТІ

Польська народна казка

З давніх-давен відомо всім, а особливо старим бабусям, які люблять про це оповідати зимовими вечорами біля печі, що на Яна Купала, коли буває найкоротша літня ніч, у лісі зацвітає папороть. Хто ту квітку знайде, зірве та сховає, матиме щастя на все життя.

Оце тільки горе, що така ніч буває лише раз на рік, і то дуже коротка, та й цвіте тоді один-однісінький кущ папороті в усьому лісі. А росте цей кущ у такому закутку, що добратися до нього майже неможливо.

Кажуть також, що дорога до квітки дуже важка й небезпечна, бо на ній трапляються різні страхіття й лякають людину, не дають іти.

І ще кажуть, що тільки молода людина може добути цю квітку.

Колись давно жив собі в одному селі хлопець на ім’я Яцусь. Люди прозвали його цікавим, бо він скрізь нишпорив, шукав і все слухав, що кажуть люди. Що найважче добути, те він неодмінно хотів мати: така вже була в нього вдача. На те, що під ногами лежить, Яцусь і не дивився, а до чого треба було добиватися, через що собі в’язи можна було скрутити, — оце йому найбільш припадало до серця.

Трапилося раз, що хлопці сиділи ввечері коло вогнища, а Яцусь різьбив ножиком візерунки на палиці, бо неодмінно хотів прикрасити її собачою головою. Тут до вогню підійшла стара Німчиха, баба дуже розумна, що чимало вешталася по світах і знала все, як

воно буває. І завела Німчиха мову про цвіт папороті, яке він, мовляв, щастя може принести тому, хто його знайде.

Яцусь слухав дуже уважно й так заслухався, що палиця випала в нього з рук і він мало не врізав ножиком пальця.

Стара оповідала про цвіт папороті, немов бачила його на власні очі, хоч з її лахміття не знати було, щоб вона мала від цього щастя.

Коли вона скінчила, Яцусь сказав собі:

«Нехай буде, що буде, а я мушу знайти цю квітку. І я її таки знайду, бо коли людина чогось дуже хоче й намислить, що так мусить бути, вона кінець кінцем того доможеться».

Яцусь це частенько повторював, бо така була його думка.

Недалеко від того кутка села, де стояла хатка Яцусевих батьків з городом і полем, був великий ліс. У тому лісі вночі на Яна Купала хлопці й дівчата завжди палили вогнища. Отож Яцусь сказав собі:

«Поки інші стрибатимуть через вогнища та опікатимуть собі литки, я краще піду в ліс, пошукаю квітку папороті. Не пощастить цього року, піду на той рік, потім на третій рік; ходитиму, аж доки знайду оту квітку й заберу з собою».

Ще кілька місяців чекав Яцусь ночі, коли зацвіте папороть, і ні про що інше думати не міг. Страшенно довгим здавався йому час.

Нарешті настав той день, наблизилася й ніч. Хлопці й дівчата з села пішли в ліс, розпалили там вогнища й почали стрибати через них, співати й розважатися. А Яцусь чисто вмився, одяг білу сорочку, новісінькі личаки, шапку з павичевим пером, підперезався червоним поясом і тільки-но смеркло, подався в ліс. А ліс стояв чорний, мовчазний, над ним стелилася темна ніч з ясними зорями, які хоч і світили в небі, та тільки самим собі, бо ж землі від них користі було мало.

Яцусь добре знав дорогу в лісові хащі — він-бо не раз ходив тут удень. Та ледве хлопець зайшов у хащі — дивна річ! — вже не міг знайти дороги, не міг і впізнати дерев, які тут росли. Все було якесь інше. Стовбури дерев зробилися величезні, товсті й не стояли, а лежали на землі. Колоди наче виростали самі, так, що їх не можна було ні обминути, ані перелізти

через них; звідкілясь узялися чагарі, густі й колючі, які тут ніколи не росли. Скрізь пекла ноги кропива, кололи бур’яни. Темно було, хоч в око стрель, а в тій темряві раз у раз засвічувались чиїсь очі й дивилися на Яцуся так, наче хотіли його з’їсти. Горіли жовтим, зеленим, червоним та білим вогнем, і потім згасали. Очей тих і праворуч, і ліворуч, і вгорі, і внизу безліч, та Яцусь їх не боявся.

А йти Яцусеві було дуже важко! От заступила дорогу колода. Він поліз через неї. Дерся, дерся, нарешті виліз нагору і почав спускатися. Зирк — аж колода зробилася така мала, що тільки ногою переступити.

Потім устає на дорозі сосна, висока-височезна, наче до неба, і товстелезна, як башта, йде Яцусь навколо, йде, глянув — а це паличка, така тоненька, що можна зломити рукою.

Ось заступили Яцусеві дорогу чагарі, такі густі, що й пальця не просунеш. Але Яцусь кинувся на них, потоптав, поламав і якось пробився.

Спинився, глянув, а перед ним — величезне болото. Спробував ногою — грузне. А трясовина така глибока, що й дна немає. Тільки де-не-де стирчать купини. Почав Яцусь стрибати з купини на купину, а вони наче самі з-під ніг тікають. Та хлопець не зважає, біжить — і таки перебрався на той бік болота. Далі йти вже стало легше, тільки Яцусь так заблукав, що не знав навіть, з якого боку його село.

Коли дивиться — перед ним височезний кущ папороті, товстий, як дуб. А на одному листку внизу світиться квітка — п’ять золотих пелюсток і посередині око. Крутиться те око, як млинове колесо, й сміється... В Яцуся серце закалатало. Простяг він руку, от-от ухопить квітку — і раптом заспівав півень: настав світанок. Квітка блимнула й згасла.

І так у Яцуся зразу ж у голові загуло, що й ноги в нього підкосилися, і він впав на землю. Прокинувся — лежить він у хаті, на постелі, а мати клопочеться біля нього й плачучи мовить, що знайшли Яцуся ледь живого в лісі.

Тут Яцусь зразу пригадав, що з ним сталося, та матері нічого не сказав: соромно було. Сказав собі тільки, що це ще не кінець! На той рік знов буде така сама ніч, тоді й побачимо.

Цілісінький рік Яцусь тільки про це й думав, але не прохопився жодним словом, щоб люди не сміялися. Нарешті знов настав отой день, а за ним — найкоротша ніч. Яцусь чисто вмився, одяг білу

сорочку, нові липові личаки, підперезався червоним поясом. Коли хлопці та дівчата побігли стрибати через вогнище, він шугнув у ліс.

Думав, що знов доведеться йому пробиватися крізь хащі й стрибати по купинах на болоті — коли ні. Бачить: високі сосни та дуби стоять на голому кам’янистому полі. Від одного дерева до іншого треба йти та йти, а дерева наче самі тікають від нього, ще й поросле мохом каміння виростає з-під землі. Скрізь росте папороть, ніби хто нею засіяв ліс — і малою, і великою, та ніде не видно жодної квіточки.

Здалося Яцусеві, що він іде вже цілий рік — така довжелезна була дорога. Але він не повернув назад, не злякався: ішов далі.

Аж дивиться — світиться здаля та сама квітка: п’ять золотих пелюсток, а посередині крутиться величезне око.

Яцусь підбіг, простяг руку. Та раптом заспівали півні. Настав світанок, і квітка зникла. Але Яцусь не впав, не зомлів, а сів на камені.

— До трьох разів спробую! — тупнув він ногою.

І тут зборола його втома. Він упав на мох, що ріс між камінням, і заснув. Ледве заплющив очі, як почало йому щось ввижатися. Дивиться: стоїть перед ним квітка з п’ятьма пелюстками, блимає золотим оком і сміється:

— А що? Досить з тебе? Будеш за мною ганятися?

— Що я сказав, те й мусить статися, — буркнув Яцусь. — Ще не кінець. Все одно я тебе зірву.

Одна пелюстка квітки витяглася, мов язичок — Яцусеві здалося, що він його дражнить. Потім усе зникло; хлопець заснув міцним сном і спав до самого ранку.

Прокидається — лежить він на знайомій лісовій галявині, недалечко від села. І сам не знає, чи то вночі сон йому снився, чи насправді так було.

Цілісінький рік Яцусь нічого не казав нікому, а сам тільки й думав, як йому добути квітку, але надумати нічого не міг. Вирішив тільки ще раз — востаннє — спробувати щастя. Отож, коли настала найкоротша ніч, Яцусь знов одяг білу сорочку, нові личаки, підперезався червоним поясом, і, хоч мати його не пускала, щодуху побіг у ліс.

Але диво! Ліс — такий, як завжди; і стежки, й дерева знайомі: ніхто не перешкоджав іти. Тільки папороті ніде не видно. Подався Яцусь знайомою стежкою до хащі, де вона завжди росла. От і папороть.

Почав Яцусь нишпорити в кущах: цвіту ніде нема.

На одному кущі лазили черв’яки, інші вкрила гусінь, ще інші геть засохли. Вже Яцусь хотів повертати назад, коли біля самісінької землі побачив квітку. П’ять золотих пелюсток, а посередині блискуче око. Простяг хлопець руку й схопив квітку, яка обпекла пальці, наче вогнем, але він її не кинув, тримав міцно.

І тут квітка почала рости, заблищала дужче, аж очі засліпило. Яцусь миттю сховав її за пазуху, під серце.

Раптом він почув тоненький голосок:

— Ти вхопив мене — твоє щастя. Але пам’ятай: той, хто мене візьме, матиме все, що схоче, та ні з ким не зможе ділитися своїм щастям, бо воно зараз же пропаде.

В Яцуся запаморочилась голова від великої радості.

«А що там! — подумав. — Аби мені добре було...»

Квітка притулилась до нього, обплела своїми корінцями, наче аж проросла ними в самісіньке серце.

Хвацько зсунувши шапку набакир, приспівуючи, повертався Яцусь назад. Дорога перед ним сяяла, мов срібна смуга, дерева тікали, кущі відхилялися, квіти вклонялися аж до землі, ледве Яцусь кидав на них оком. А він ішов, задерши голову, і тільки й думав, чого б йому побажати. Спершу закортіло мати палац зі слугами, багато землі, одне слово — стати великим паном.

Ледве Яцусь про це подумав, як опинився на лісовій галявині, в якомусь чужому місці...

Глянув на себе — впізнати не може. Одіж на ньому з дорогого сукна, сорочка з найтоншого полотна, чоботи на ногах із золотими

підківками, на поясі самоцвіти блищать. А поруч стоїть карета, запряжена шістьма білими кіньми в золотих хомутах. Біля неї слуги. Лакей уклонився, подав Яцусеві руку, підсадив у карету, і гайда!

Яцусь і незчувся, як коні домчали його до пишного палацу. На ґанку вже стояли юрбою слуги, чекали на нього.

Тільки ж не було тут нікого знайомого. Всі навколо чужі і якісь чудні, наче перелякані.

Зате коли Яцусь зайшов у палац — там уже було на що подивитися. Така пишнота, таке багатство — тільки пташиного молока немає.

— Ну й заживу я тепер! — вигукнув Яцусь і, оглянувши всі закутки, мерщій пішов до ліжка, бо йому страшенно хотілося спати. Як ліг на пухові перини та вкрився шовковою ковдрою — відразу заснув міцним сном.

Скільки проспав — і сам не знав; прокинувся, бо дуже їсти захотілося.

Дивиться Яцусь — на нього вже чекає стіл, заставлений різними дорогими стравами. На що тільки гляне — відразу само до нього на тарілку сунеться. Вже не було чого й бажати, аж смак до їжі пропав.

Пішов Яцусь до саду — а там ростуть заморські дерева: на одній гілці квіти цвітуть, а на другій вже й плоди достигають. З одного боку саду — море, з другого — ліс. А посередині річка тече.

Яцусь ходив скрізь і дивився, роззявивши рота. Найчудніше йому було, що він нізвідки не може побачити ні своєї околиці, ні лісу, з якого вийшов, ані свого рідного села. Не те, щоб Яцусь засумував за ними — просто цікаво було, де вони поділися.

Та як позбігалися слуги, почали заглядати в очі, питатися, чого він хоче, та як понаносили всякої всячини, Яцусь і думати забув про село та про своїх батьків.

Назавтра повели його до скарбниці, де горою лежало золото, срібло й різне коштовне каміння. Глянув Яцусь і думає: «От коли б я міг пригорщі зо дві цього золота дати батькові й матусі, братам і сестрам — хай би собі поля шматок докупили чи худоби». А сам знає, що не можна, бо ледве він з кимось поділиться, все його щастя зараз пропаде.

«Ет! — думає собі Яцусь. — Нащо мені про когось турбуватися чи допомагати! Хіба вони голови й рук не мають? Нехай самі про себе дбають. Аби мені добре було!»

І зажив Яцусь один у своєму розкішному маєтку, вигадуючи собі всілякі забави.

То він нові палаци будує, то сад садить по-своєму, то коней міняє — сивих на гнідих, а гнідих на буланих. Понакуповував собі всього, чого душа забажає. Одягся в золото та коштовне каміння, аж поки набридло йому все як є, і вже нічого більш не хотілося. Навіть їсти, бо він тепер ніколи голоду не знав. А найгірше було те, що Яцу-севі нічого було робити. Не годилося ж такому вельможному панові братися за сокиру, за граблі чи лопату! Отож Яцусь тільки ганяв слуг, вимагав то того, то іншого, аж поки й це йому надокучило.

Минув рік і другий — усе Яцусь має, чого тільки заманеться, а вже йому оце щастя набридло так, що часом і жити не хочеться.

А найбільше він сумував за рідним селом, за своїми батьками. Коли б хоч побачити їх, хоч довідатися, як вони там живуть... Тільки згадає Яцусь про матір, — серце йому крається від болю.

Одного дня він таки наважився: сів у карету й побажав опинитися біля рідної хати. Коні зараз рвонули й полетіли, мов вихор. Яцусь і незчувся, як карета зупинилася біля батьківського подвір’я. І нього навіть сльози з очей побігли. Все було таке, як і два роки тому, тільки постарілось дуже. От старий жолоб біля криниці, пеньок, на якому Яцусь рубав дрова, старі ворота, солом’яний дах, порослий мохом, драбина біля стіни. Наче Яцусь кинув усе тільки вчора... А де ж люди?

З хати визирнула стара, згорблена жінка в подертій сорочці. Боязко глянула вона на панську карету, яка зупинилася біля їхнього двору.

Яцусь виліз з карети. На подвір’ї зустрів його старий Бурек, ще худіший, ніж був колись, з настовбурченою шерстю. Він люто загавкав на Яцуся, аж присідаючи на задні ноги — не пізнав. Яцусь підійшов до хати. На порозі, спершись на одвірок, стояла мати, дивилась на нього і теж не пізнавала.

В Яцуся защеміло серце.

— Матусю! — гукнув він. — Це ж я, ваш Яцусь.

Мати глянула на нього почервонілими очима.

— Жартуєте, ясновельможний пане! Мого Яцуся вже й на світі нема. Якби він був живий, то невже б за два роки не обізвався до нас? Та ще й коли б він, як оце ви, мав усього вдосталь — невже дав би своїм батькам умирати з голоду! Ні, де там! Мій Яцусь мав

добре серце, він навіть і не схотів би того щастя, яким не міг би поділитися зі своїми рідними.

Почервонів Яцусь, опустив очі. Кишені в нього були повнісінькі золота, та ледве він сягнув у кишеню рукою, щоб сипнути пригорщу золота у фартух матері, як його взяв страх: адже зараз він утратить усе чисто.

Він стояв, похиливши голову від сорому, а мати дивилася на нього.

Потрохи почала збиратися рідня, з хати виглянув батько... В Яцуся серце зм’якло, та як глянув він на свою карету й коней, та згадав про свій палац, йому вже й дивитися ні на що не схотілося.

Одвернувся він од батька й матері та, не кажучи ні слова, пішов з двору. Тільки Бурек люто загавкав йому вслід. А Яцусь сів у карету і наказав їхати назад. Та що з ним діялося — про те й розказати не можна. Мов прокляття лунали у вухах материні слова, що не матиме щастя та людина, яка не хоче поділитися ним з іншими.

Повернувся Яцусь до палацу, загадав покликати гостей та понакривати столи, загадав, щоб в усіх кімнатах грала музика. Але все було даремно.

Цілий рік було Яцусеві гірко, а в грудях наче каменюка лежала.

Не витримав він — через рік знов поїхав до своїх.

Глянув — усе як було: жолоб, пеньок, дах, драбина, і Бурек так само гавкає, аж присідає. Тільки стара мати не вийшла з дверей.

Та ось на порозі став найменший брат Яцуся, Мацек, у самій сорочці.

— Де ж матуся? — питає Яцусь.

— Хворі лежать, — відповів хлопець і заплакав.

— А татусь?

— На кладовище пішли...

Хоч Бурек мало за п’яти його не хапав, зайшов Яцусь до хати. Стара мати стогнала на лаві. Підійшов до неї Яцусь, вона глянула на нього — і не впізнала. Говорити їй було важко, а Яцусь боявся питати.

Серце його боліло, наче хто ножем простромив. Він сягнув до кишені, щоб висипати золото на лаву, але рука сама стислася в кулак, а по спині побігли дрижаки від страху — от зараз він утратить своє щастя.

«Матері вже недовго на світі жити, а я ще молодий. Невже ж оце мені так відразу все й загубити?» — подумав Яцусь.

І він мерщій вибіг з хати, скочив у карету, примчав до свого палацу, замкнувся й давай плакати. Що вже він робив, аби полегшало — нічого не допомагало. Не минуло й року — Яцусь висох, як тріска. Нарешті не витримав, насипав у кишені золота й поїхав до батьків.

Коні стали біля двору. Підбіг Яцусь до хати, а двері кілком підперті. Заглянув у вікно — хата порожня.

Тут якийсь жебрак підійшов до тину й каже:

— Чого ви там шукаєте, ясновельможний пане? Хата порожня — всі в ній повмирали з голоду та хвороби.

— Через мене вони загинули всі! — вигукнув Яцусь. — Нехай же і я загину!

Ледве він це сказав, як земля розкрилася й поглинула Яцуся, а з ним і цвіт папороті, якого зараз ніхто вже у світі не знайде.

Переклала з польської Марія Пригара Ілюстрації Марії Орловської ^У

Словник

У художній літературі словом «гіпербола» називають прийом, який полягає у навмисному перебільшенні якихось якостей чи властивостей, явищ чи процесів з метою створення яскравого вражаючого образу. Саме слово «гіпербола» у перекладі з грецької мови означає «перебільшення», а оскільки йдеться про твори художньої літератури, то гіперболу можна називати ще й художнім перебільшенням. Гіпербола часто зустрічається в усній народній творчості, наприклад у казках: в казці «Цвіт папороті» сосна «висока-височезна, наче до неба, і товстелезна, як башта». І в усній народній творчості, і в художній літературі гіпербола використовується з метою посилення виразності, створення образної характеристики героя чи явища, яскравого й індивідуального уявлення про них. З допомогою гіперболи виявляється авторське ставлення до зображуваного, створюється загальне враження від висловлювання.

Засвоюємо прочитане

1. Що вам відомо про давньослов’янське свято Івана Купала? Яку роль у легендах виконує чарівна папороть?

2. Хто є головним героєм казки «Цвіт папороті»? Назвіть його основні риси вдачі.

3. Чи змінився Яцусь після того, як знайшов цвіт папороті?

4. Чому Яцусь не хотів поділитися своїми багатствами? Чи зробило це багатство його щасливим?

5. Перекажіть епізод, в якому вже заможний Яцусь відвідує рідну домівку. Чи впізнали його рідні? А як сприйняв його появу пес Бурек?

Міркуємо над прочитаним

1. Як розпочинається казка? Прочитайте зачин. Чи властивий такий зачин для казок?

2. Чи є традиційним закінчення казки «Цвіт папороті»?

3. За якими ознаками можна виснувати, що цю казку створив польський народ? Що є фантастичним у цьому творі? Знайдіть і зачитайте потрібні уривки.

4. Яка головна думка казки? Чому ви так вважаєте? А як би ви вчинили на місці головного героя?

Працюємо творчо

1. Як ви гадаєте, до якої групи казок належить казка «Цвіт папороті»? Доведіть свою думку.

2. Яким ви уявляєте головного персонажа казки? «Намалюйте» його у своєму читацькому щоденнику.

3. Стисло перекажіть казку від імені головного героя — Яцуся.

4. Знайдіть у поданому уривку із «Синдбада-мореплавця» приклади гіперболи і спробуйте пояснити її роль.

«Коли страва була спечена, лиходій повечеряв з великою охотою, потім розлігся на підлозі і незабаром заснув. Хропів він, як розлютований грім, і цілу ніч ми не могли стулити очей. Вранці велетень встав і, не звертаючи на нас ніякої уваги, кудись пішов з дому, а ми дали волю своєму відчаю. Здавалося, плачу та голосінню не буде краю».