Літературна легенда

Був замок нездоланний для ворога: мури у нього камінні, вої — безстрашні, а князь — мудрий.

Одну хибу мала мукачівська твердь — води у ній не було...

І задумав князь діло доти нечуване: викопати на горі колодязь. Акурат посеред замкового подвір’я, аби був надійно схований мурами від ворожого ока. Та легко сказати небилицю. Але чи легко її сповнити?

Почали полонені лупати скелю посеред замкового подвір’я. Не один із них знайшов свою смерть від роботи непосильної, бо ж

замкова гора — тверда, мов криця. Старі люди переказують, що сам сатана луснув тут спересердя довбнею. Та так, що аж із землі гора вибила.

Поволі пробиваються в’язні під землю, та князь — невблаганний. «Копайте, нещасники!» — гукає невільникам зі свого вікна, і ті важко брязкають об камінь кайданами. Не місяць і не два ся мука тривала. Надарма кажуть, що Мукачево від слова «мука» пішло. Вже й молодша донька князя на ноги зіп’ялася, а посеред замку щодень гупають чекани та кувалди.

Нарешті прокопали турки цілу Замкову гору. Ось-ось має вдарити водиця кринична. Міряє кроками князь подвір’я в нетерплячці. Чекає радісної вістки з глибокого колодязя. Дослухається до ударів підземних. Та ба — тільки землю мішками тягнуть звідтам.

«Що за мара? — дивується князь. — Невже стільки часу і сил поклали даремно?!».

Минув день. За ним — другий, третій...

«Щось тут не так, — шепочеться замкова челядь по кутках. — Се заклята гора. Її сам нечистий закляв. Не слід було у горі колодязь копати».

Дійшли сі поголоски й до князя. Задумався Федір Корятович. Твердо задумався.

— Що робити? — питає він першого радника. — А як справді ся гора заклята?

— Не рубай з плеча, світлий князю! — шепоче той на вухо своєму повелителю. — Оголоси між чесним народом, що тому, хто добуде воду з колодязя, даси цілу гору червленого золота!

— Гору золота? — недовірливо крутить князь пишного вуса. — За таку красну ціну я сам під землю полізу.

Але старого радника послухав і оголосив свій княжий наказ. Роз’їхалися вістові по всіх усюдах, аби на майданах і торговицях сповістити про дивне бажання мукачівського володаря.

Стали приходити до замку різні мудрагелі, аби воду з-під гори викликати. Та нікому се диво дивнеє не вдавалося.

Аж раз заявився перед княжі очі дідок хирлявенький. Сам маленький, чорненький, худенький, як перст, а очиці так і бігають.

— То правду кажуть, світлий князю, що як у колодязі вода з’явиться, то ти гору червленого золота даси? — трясе дідок ріденькою борідкою.

— А ти сумніваєшся у слові княжому? — нахмурився Корятович у кафтані з важкого жовтого шовку.

— Тілько хотів від тебе почути обіцянку, — заусміхався дідок, мнучи в руках запорошену шапку.

— Буде тобі гора золота! Буде! Але тоді, як нап’юся води зі свого колодязя! — схрестив руки на грудях князь.

— От і славно! — потер задоволено долоньки дідок.

А тоді попросив обв’язати його мотузками й опустити в колодязь. Нічого з собою під землю не взяв, лише порожній глек. Довго звід-там нічого не було чутно. Та раптом — як гримне, як двигне, як загурчить десь на великій глибині! Аж курява здійнялася над колодязем.

— Що за дідько! — лається князь посеред хмари пилюки.

— Шкода старого! Мабуть, камінням засипало, — перегукуються дужі дружинники, тримаючи через плечі мотузки, якими дідка під землю спускали.

— Агов! — крикнув князь у колодязь. — Старий, ти ще живий?

— Живий, живий, князю! — ледь почулося звідти. — Хай твої люди тягнуть мене нагору!

— Ти диви, — задумався Корятович, — такий дрібний, а живучий!

Витягли дружинники дідуру з колодязя. Той обтріпався з пороху

і йде просто до князя.

— Ти ачей за золотом? — примружив мукачівський володар око.

— Авжеж! — не звертає уваги на княжеві кпини дідок і простягає глечика. — Пий, світлий князю, водицю зі своєї криниці!

— Що?! — здивувався Корятович.

Схопив посудину, надпив. Так і є — підземна водиця, крижана, аж зуби ломить.

— Вітаю тебе, князю, що відтепер маєш замок неприступний! — усміхається дідок. — От тільки коли мені за горою червленого золота прийти?

Насупився князь, як грозова хмара. Наказав перевірити, чи справді в колодязі вода з’явилася.

— Так, світлий князю! — весело гукають дружинники, тягнучи нагору повнії відра.

Та не радісний мукачівський володар. Сидить, вус покусує. Щось шепоче йому на вухо перший радник.

— Прийдеш завтра, старий, — каже Корятович нарешті дідкові. — Буду тебе чекати на горі Ловачці.

Та й показує рукою на сусідню гору заліснену.

— Як скажеш, князю! — вклонився той, одягнув потерту шапчину та й поплентався за браму.

— Ану прослідіть за ним! — гукнув князь до дружинників. — Хочу знати про нього все: хто такий, з якого роду-племені, чим дихає і звідки таку хитру штуку вміє.

Та нічого не дізналися княжі вивідувачі, бо старець за воротами зник, мов у повітрі розтанув.

Другого дня поїхав Федір Корятович зі своїм першим радником та дружинниками на Ловачку. Біля великого каменя їх вже дожидав дідок. Сидить, сперши голову на ціпок-закарлюку.

— Дай Боже здоров’я, світлий князю! — здіймає потерту шапку стариган.

— Дай Боже і тобі! — хмуриться мукачівський володар.

— Чи смакує тобі водиця з криниці? — посміхається дідок.

— Добра вода тече під моїм замком, — мовить князь, але з коня не злізає.

— То де обіцяна гора золота? — примружує око дідок.

— Та ж ось вона! — кидає Корятович монету червленого золота на Ловачку.

— Що?! — обурився дідок. — Ти обдурив мене!

— Не мудруй, старий! — гукає княжів перший радник, хапаючись за меча харалужного. — Маєш тут і гору, і золото! Князь своє слово дотримав. А якщо тобі щось не до вподоби, то гляди, аби свої кістки цілими додому доніс.

— Е, князю, погане ти діло вчинив! — не вгавав дідок. — Не будеш ти більше сеї водиці пити! Ні ти, ані твої діти! Не гоже зачіпатися з тими, хто сильніший за тебе!

— Що ти собі дозволяєш, нікчемо! — гарикнув перший радник. — Ану взяти сього дурисвіта! — скомандував він дружинникам.

Корятович тільки мовчав у задумі.

Спішилися вої і кинулися до старця, а той кляв князя, на чому світ стоїть, і присягав, що затямить сей день мукачівський володар довіку. Тільки хотіли схопити дружинники дідка в свої лапища, як той мов крізь землю провалився.

— Свята Маріє! — перехрестився перший радник. — Се нечестивий був, князю!

Очманілі дружинники й собі зашепотіли молитви, роззираючись довкола.

— Їдьмо звідси! — скомандував Корятович, і військо притьмом пустилося до замку.

Про те, що се справді був дідько, скоро дізналося все Мукачево. Бо вода, як раптово з’явилася на Замковій горі, так несподівано й зникла.

— Се заклята гора! — шепотівся народ по торговицях. — Чортяка хотів князя здурити, та не вийшло!

— Еге! Наш Корятович сам дідька вартує!

Як би там не було, все залишилося по-старому: нечистий — без золота, а Замкова гора — без колодязя. Точніше, колодязь був, та геть пересохлий. Навчений бідою князь не схотів його далі копати, добре пам’ятаючи погрози пекельника...

Олександр Гаврош

1. Опиши час і місце подій у творі. Знайди та використай для цього інформацію про Федора Корятовича. Вкажи джерело інформації.

2. Заповни таблицю «Що нам говорять про князя його вчинки?». Обговори разом з однокласниками методом «два-чотири-всі разом» результати своєї праці.

Вчинок

Наказав полоненим викопати на горі криницю

Як характеризує князя

Жорстокий і впертий

3. Чому господар замку послухав поради свого старшого радника: пообіцяти гору червленого золота тому, хто добуде воду з колодязя? Як він був покараний за брехню? Чи розкаявся князь за вчинене?

4. Що у змісті легенди є або може бути правдою, а що — вигадкою?

5. Автор на початку легенди називає князя «мудрим». У чому ти вбачаєш його мудрість?

Поділіть текст на частини і придумайте до кожної з них запитання. Запропонуйте іншій групі дати на них відповідь.

Уяви, що ти — перший радник князя. Що б ти порадив йому? Запиши кілька реплік діалогу між собою і князем. Зверни увагу на тон кожного персонажа у цьому діалозі. В кого він буде зверхнім і роздратованим, а в кого — спокійним та мирним?

Пригадуємо

Діалог — це відтворена розмова двох осіб. Діалог складається з реплік (запитань і відповідей або повідомлень). Репліка — це вислів одного з учасників розмови. Кожна репліка діалогу записується з нового рядка, без лапок, перед нею ставиться тире.

Вої — воїни.

Хиба — недолік.

Твердь — маса, товща чогось твердого.

Небилиця — те, чого немає в дійсності; неправда, вигадка, нісенітниця.

Сповнити — здійснити.

Криця — міцно загартована сталь.

Довбня — великий, переважно дерев’яний молот.

Чекай — старовинна ручна зброя, що являє собою загострений молот з довгим держаком.

Кувалда — великий ручний молот з плоскими бойками. Мара — нечиста сила.

Челядь — дворові люди, які жили й працювали в замку, прислуга.

Поголоски — чутки, вірогідність яких не встановлено.

Не рубай з плеча — не говори категорично, різко, зопалу. Червлене золото — високопробний сплав золота з міддю, який застосовували для виготовлення червінців та інших монет.

Вістові — ті, хто подає звістку.

Дідок хирлявенький — фізично немічний, безсилий.

Кпини, кепкування, кепкувати — глузувати, сміятися з кого-, чого-небудь; насміхатися.

Замок «Паланок». Легенда про Мукачівський замок. Неймовірно цікаві факти та фото.

Підказки Вікі-Всезнайка

До недавнього часу в Україні зберігалось понад 5 тисяч замків. Як правило, це були замки-фортеці, що слугували для захисту від ворожих нападів. На нинішній день стоять у руїнах близько 20 колись величних замків-фортець, 116 твердинь — або лише їхніх руїн — збереглося до нашого часу. Найвідо-мішими є замки Львова, Кам’янця-Подільського, Хотина, Мукачевого та інших міст на заході України. Кожен замок має власну історію та свої легенди.

Можливо, у твоїй місцевості теж височіють таємничі споруди, в яких живуть привиди минулого. Вони можуть підказати тобі цікаві ідеї для написання власного фантастичного твору чи створення сучасної легенди. Підказок багато — і в «дядька Ґуґла», і у книжках сучасних авторів.___

20 видатних замків України.

 

 

Це матеріал з підручника "Українська література" 5 клас Чумарна 2022