АСТРІД АННА ЕМІЛІЯ ЛІНДҐРЕН (1407—2002)

...я не хочу писати для дорослих .

Я хочу писати для таких читачів, які здатні творити дива.

А дива творять

коли читають

книжки .

Астрід Ліндґрен

«ГОЛОВНЕ — ЩОБ БУЛО ВЕСЕЛО!»

роживи я хоч до 120 років, я все одно буду відчувати себе дитиною», — стверджувала всесвітньо відома шведська письменниця Астрід Анна Емілія Ліндґрен .

«Чарівниця зі Швеції», «Андерсен нашого часу», «найяскравіша зірка світової дитячої літератури» — як тільки не називали її... А сама Ліндґрен після того, як її ім’ям нарекли одне з небесних тіл, що обертаються навколо Сонця, з притаманним їй гумором говорила про себе: «Кличте мене просто — Астероїд Ліндґрен».

Авторка незабутніх казкових персонажів, серед яких Малюк і Карлсон, Міо, Пеппі, Еміль, Роні, брати Юнатан і Карл Лейонта й інші, вважала себе дуже щасливою людиною . А чому б ні, адже з початку 70-х років ХХ століття її твори

постійно завойовують перші місця в рейтингах літератури . Цікаво, що якщо всі тиражі виданих творів Ліндґрен скласти до купи, то вона буде у 175 разів вища за знамениту Ейфелеву вежу в Парижі . Твори письменниці видані 58 мовами світу, вона має багато різних нагород, зокрема дві золоті медалі головної міжнародної премії в галузі дитячої літератури імені Ганса Крістіана Андерсена, яку називають «малою нобелівською».

Астрід Ліндґрен на шведській банкноті

Пам’ятник Ліндгрен у Стокгольмі (авторка — Маяліза Алєксандерсон)

Творчий шлях Ліндґрен справді схожий на казку . Дівчинкою вона дивувала вчителів своїми чудовими творами, багато читала й дуже соромилася, коли її називали Сельмою Лагер-леф — іменем відомої шведської письменниці, авторки знайомої багатьом казки « Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми». Але їй навіть не мріялося, що колись вона стане найвідомішою жінкою своєї країни і їй ще прижиттєво встановлять пам’ятник у центрі Стокгольма, а її зображення з’явиться на шведських купюрах .

Можливо, ми б ніколи не дізналися про Ліндґрен, якби не звичайна зимова ожеледь . Як це трапилося, розповідала сама письменниця: «Коли доньці Карін виповнилося 7років, вона тяжко захворіла і пролежала у ліжку кілька місяців. Щовечора дівчинка просила мене щось їй розповісти. Якось, коли я не знала, про що вести оповідь, вона зробила замовлення — про Пеппі Довгупанчоху. Я не спитала, хто це, і почала розповідати незвичні історії, які відповідали б дивному імені дівчинки. Пізніше, одного вечора у березні 1944 року,

мені необхідно було провідати товариша. На вулиці йшов сніг, було слизько, і я впала й зламала ногу». Так Астрід вимушена була декілька тижнів провести вдома . Зайнятися було нічим, і вона вирішила записати свої історії про Пеппі й подарувати рукопис доньці на день народження . Донька ж змусила її відправити історії до одного відомого шведського видавництва . А вже через декілька років Астрід Ліндґрен знав майже весь світ .

Знають і люблять шведську письменницю і українські читачі й читачки . Мабуть, і вам добре відомо, хто така Пеппі . Водночас сподіваємося, що читаючи вперше або перечитуючи історії про цю трошки дивну, але напрочуд симпатичну й добру дівчинку, ви зможете зрозуміти, чому цей твір і надалі залишається одним із найулюбленіших для різних поколінь читачів з усього світу, а також поміркувати над тим, чи праві деякі дорослі, які не тільки не розуміють витівки Пеппі, а й побоюються, що вона може мати негативний вплив на поведінку їхніх дітей...

1. Які відомості про Астрід Ліндґрен справили на вас особливе враження і чому?

2. Розкажіть, як з’явилися на світ історії про Пеппі Довгупанчоху.

3. Уважно прочитайте епіграф до статті про письменницю. Поміркуйте, яке слово пропущене в ньому. Поясніть свою думку.

4. Перевірте, чи правильно ви визначили пропущене слово в епіграфі до цієї статті. Підказка зашифрована в ребусі.

Читаємоіз задоволенням

ПЕППІ ДОВГАПАНЧОХА (Уривки)

Пеппі оселяється у віллі «Хованка»

На околиці малесенького містечка є старий занедбаний садок, у садку стоїть старий будиночок, а в ньому мешкає Пеппі Довгапанчоха . Їй дев’ять років, і мешкає вона там сама-самісінька .

Нема в неї ані мами, ані тата . І, власне, це й добре, бо ніхто їй не каже йти спати саме тоді, коли в найбільшому розпалі гра, і ніхто не силує пити риб’ячий жир, коли хочеться з’їсти цукерок .

Колись у Пеппі був тато, і вона його страх як любила, і мама, звичайно, теж була, але так давно, що Пеппі не пам’ятає її . Мама померла ще тоді, як Пеппі була маленька, лежала в колисці й так верещала, що ніхто не міг витримати того вереску . Пеппі гадає, що її мама тепер на небі й дивиться на свою доню крізь дірочку . Тому вона часто махає мамі рукою і каже:

— Не бійся! Я не пропаду!

Тата свого Пеппі ще не забула . Він був капітаном і плавав по широкому морі . Пеппі теж плавала разом з ним, аж поки одного разу під час бурі велика хвиля забрала його з палуби, і він зник . Але Пеппі була впевнена, що колись він повернеться . Вона не вірила, що тато втонув . Вона вважала, що він поплив на острів, де живе повно негрів¹, став їхнім королем і тепер ходить собі серед них із золотою короною на голові .

— Моя мама — ангел, а мій тато — негритянський король!

¹ У сучасному світі прийнято говорити афроамериканці.

Ілюстрація

Інґрід

ван Ньюман

Не всі діти мають таких гарних батьків, — любила похвалитися Пеппі . — А тільки-но мій тато збудує корабель, він припливе по мене, і я стану негритянською принцесою . Гей-гоп, ото буде життя!

Тато купив цей будиночок у садку дуже давно . Він хотів оселитися тут із Пеппі, коли вже постаріється і не зможе більше плавати . Та сталося лихо, його забрала хвиля і, щоб дочекатись, поки він повернеться, Пеппі подалася просто додому, до вілли «Хованка». Так звався цей будиночок у садку . Він чекав на Пеппі — прибраний, умебльований . Одного теплого літнього вечора Пеппі попрощалася з матросами на татовому кораблі . Всі вони дуже любили її, і Пеппі також їх дуже любила .

— Бувайте, хлопці! — сказала Пеппі і всіх по черзі поцілувала в чоло . — Не бійтеся за мене . Я не пропаду .

З корабля вона взяла дві речі: мавпеня, що звалося паном Нільсоном — його Пеппі подарував тато, — і велику торбу, повну золотих монет . Матроси стояли біля поруччя і дивилися вслід Пеппі, поки її було видно . А вона йшла, не озираючись, і несла під пахвою пана Нільсона, а в руці — торбу .

— Дивна дитина! — сказав один матрос, коли Пеппі зникла вдалині, і втер сльозу .

Він казав правду . Пеппі була дуже дивна дитина . А найдив-ніше в неї те, що вона була напрочуд дужа . Така неймовірно дужа, що жоден поліцай на світі не зрівнявся б із нею силою . Вона могла б підняти навіть коня, якби захотіла . І Пеппі таки підіймала коня .

Вона мала власного коня — купила його за одну зі своїх золотих монет того самого дня, як прибула додому, до вілли «Хованка», їй завжди хотілося мати коня .

І от тепер він оселився в неї на веранді .

Та коли, бувало, Пеппі розташовувалась там випити після обіду кави, то безцеремонно виносила коня в садок .

Ілюстрація Льва Токмакова

Поряд із віллою «Хованка» був інший садок та інший будинок . Там жили тато,

мама і двоє гарненьких дітей — хлопчик і дівчинка . Хлопчика звали Томмі, а дівчинку — Анніка . Обоє вони були дуже чемні, гарно виховані й слухняні . Томмі ніколи не кусав нігтів і завжди робив те, що загадувала мама . Анніка не вередувала, коли їй чогось не давали, і завжди була, мов лялька, у своїх гарно випрасуваних ситцевих сукенках, яких ніколи не бруднила . Томмі й Анніка мирно гралися у своєму садку, але часто їм хотілося мати якихось друзів, і тоді, коли Пеппі плавала з татом по морях, вони інколи вилазили на огорожу, що відділяла їхню садибу від вілли «Хованка», й казали:

— Як погано, що в цьому будинку ніхто не живе . Хай би тут оселилася якась родина з дітьми!

Того лагідного надвечір’я, коли Пеппі вперше переступила поріг вілли «Хованка», Томмі й Анніки не було вдома . Вони поїхали на тиждень до своєї бабусі, а тому й гадки не мали, що в сусідньому будинку хтось оселився . Навіть коли вони, повернувшись додому, стояли біля своєї хвіртки й дивилися на вулицю, то все ще не знали, що тепер у них так близько з’явилась товаришка і їм буде з ким гратися . Вони стояли, розмірковуючи, який їм сьогодні випаде день: чи приємний, коли є чим розважитись, чи нудний, коли ніщо не спадає на думку, аж тут раптом відчинилася хвіртка з вілли «Хованка» і з неї вийшла чудна дівчинка . Томмі й Анніка зроду такої не бачили . Це вийшла на ранкову прогулянку Пеппі Довгапан-чоха .

Ось який вона мала вигляд: морквяного кольору волосся, заплетене у дві цупкі кіски, що стирчали, мов палички, ніс картоплинкою, весь поцяткований ластовинням, великий рот із білими здоровими зубами . А вбрана вона була просто-таки химерно . Пеппі сама пошила собі сукенку . Сукенка мала бути блакитною, та блакитної матерії не вистачило, тому Пеппі в кількох місцях подоточувала червоні клапті . На довгі, худі ноги вона понатягала довгі панчохи — одну руду, другу чорну, а чорні черевики були рівно вдвічі довші за її ступні . Ці черевики тато купив дівчинці на виріст у Південній Америці, і ніяких інших черевиків вона не хотіла носити .

Кадр із мультфільму «Пеппі Довгапанчоха» (Канада, Німеччина, Швеція, 1997р.)

Та найдужче вразило Томмі й Анніку те, що на плечі в дівчинки сиділо мавпеня . Воно було одягнене в сині штанці, жовту курточку й білий солом’яний брилик .

Пеппі рушила вулицею, однією ногою ступаючи по тротуару, а другою — по риштаку . Томмі й Анніка не зводили з неї очей, поки її було видно . За якийсь час Пеппі повернулася назад . Тепер вона вже йшла задки — щоб не тратити сили, обертаючись зайвий раз . Дійшовши до хвіртки Томмі й Анніки, Пеппі стала . Діти мовчки дивилися одне на одне . Нарешті Томмі спитав:

— Чого ти йдеш задки?

— Чого я йду задки? — перепитала Пеппі . — Хіба ми живемо не у вільній державі? Хіба не можна ходити так, як кому хочеться? А крім того, я тобі скажу, що в Єгипті всі люди так ходять, і ні для кого це не дивина .

— А звідки ти знаєш? — спитав Томмі . — Ти ж не була в Єгипті .

— Я не була в Єгипті? Овва! Затям собі: я була скрізь, об’їздила цілий світ і бачила ще й не такі дивовижі! Цікаво, що б ти сказав, коли б я пройшла вулицею на руках, як ходять усі в Індії!

— Все це ти набрехала, — сказав Томмі .

Пеппі хвилину подумала .

— Так, набрехала, — сумно сказала вона .

— Брехати негарно, — мовила Анніка, що нарешті зважилась розтулити рота .

— Так, брехати дуже негарно, — погодилась Пеппі ще сумніше . — Але я часом забуваю це, розумієш? Та чи можна вимагати від дівчинки, в якої мама ангел, а тато — негритянський король і яка сама ціле своє життя плавала по морях, щоб вона завжди казала правду? До того ж, — додала Пеппі,

і її всіяне ластовинням личко засяяло, — можу вас запевнити, що в Конго нема жодної людини, яка б казала правду . Там тільки те й роблять, що брешуть . Починають о сьомій ранку і так аж до заходу сонця . Тож коли я, бува, ненароком збрешу, вибачте мені, бо я надто довго жила в Конго . Але ж ми однаково можемо бути друзями, га?

— Певне! — сказав Томмі і раптом відчув, що сьогодні їм не буде нудно .

— Чому б вам не поснідати в мене? — запитала Пеппі .

— О, а й справді, — зрадів Томмі, — чому б нам не поснідати в тебе? Ходімо!

— Авжеж, — мовила Анніка . — Ходімо, швиденько!

— Але спершу треба відрекомендувати вас панові Нільсо-ну, — сказала Пеппі .

Мавпа зняла брилика й чемно вклонилася . Діти поминули хвіртку, що ледве трималася на завісах, і рушили стежечкою, посипаною жорствою¹ та обсадженою старими, замшілими деревами, — мабуть, по них добре було лазити, — до вілли «Хованка» й піднялися на веранду . Там стояв кінь і їв овес із супової миски .

— Отакої! Чого це кінь стоїть на веранді? — здивувався Томмі . Він досі знав, що коні стоять у стайні .

— Та бачиш, — заклопотано сказала Пеппі, — в кухні він тільки заважав, а у вітальні йому не подобається .

Томмі й Анніка поплескали коня по спині й зайшли до будинку . Там була і кухня, і вітальня, і спальня . Але, видно, Пеппі цього тижня забула, що в п’ятницю треба прибрати дім . Томмі й Анніка сторожко озиралися навколо: може, десь у кутку сидить негритянський король? Бо вони ще зроду не бачили негритянського короля . Проте ніде не видно було ні батька, ні матері Пеппі . І Анніка несміливо запитала:

— Ти тут живеш зовсім сама?

— Звісно, ні! — сказала Пеппі . — Пан Нільсон і кінь також живуть зі мною .

— А твої тато й мама хіба не живуть тут?

Жорства — шматочки гірських порід або мінералів, утворених внаслідок вивітрювання чи обробки штучним способом.

Ескіз

Хайяо Міядзакі

— Ні, більше ніхто не живе, — радісно сказала Пеппі .

— А хто ж тобі каже, коли ввечері йти спати і все інше? — запитала Анніка .

— Я сама, — відповіла Пеппі . — Спершу кажу лагідно, а коли не послухаю, кажу ще раз суворіше, а вже як і тоді не хочу слухатись, то даю собі ляпаса, розумієте?

Томмі й Анніка не дуже її зрозуміли, але подумали, що це, мабуть, добрий спосіб . Тим часом вони зайшли до кухні, і Пеппі сказала:

— Наколотим тіста-іста, спечемо млинця-линця на сніда-нок-данок-анок .

Тоді взяла троє яєць і підкинула їх високо вгору . Одне впало їй на голову, розбилося так, що жовтком залило очі . Але решту двоє вона таки спіймала в каструлю, де вони й потовклися .

— Я не раз чула, що жовток корисний для волосся, — мовила Пеппі, витираючись . — Ось побачите, як у мене почне рости волосся, аж тріщатиме .

До речі, в Бразилії ніхто не вийде на вулицю, поки не намастить жовтком волосся . Зате там немає лисих . Правда, був колись один дід, що їв яйця замість мастити ними голову . І він таки справді полисів . Коли він виходив на вулицю, там зчинявся такий переполох, що доводилось викликати поліцію .

Розповідаючи про це, Пеппі спритно вибрала пальцями шкаралупу з каструлі . Тоді взяла щітку, що висіла на стіні, й заходилася колотити тісто так завзято, що аж бризки розліталися навкруги . Врешті вона вилила те, що лишилося, на сковороду . Коли млинець підпікся з одного боку, Пеппі підкинула його до стелі, він перевернувся в повітрі й знов упав у сковороду . А як млинець зовсім спікся, Пеппі кинула його через усю кухню просто в тарілку, що стояла на столі .

— Їжте! — гукнула вона . — Швидше їжте, поки млинець гарячий!

Томмі й Анніка взялися до млинця . Він їм дуже смакував .

Після сніданку Пеппі запросила їх до вітальні .

Там не було ніяких меблів, крім величезного комода з безліччю шухляд . Пеппі повідчиняла шухляди й почала показувати Томмі й Анніці свої скарби . Там були яєчка рідкісних птахів, незвичайні мушлі й камінці, гарні різьблені коробочки, чудові срібні люстерка, разки перлин і багато інших речей, що їх Пеппі з батьком накупували, поки їздили по світі . . . Пеппі дала своїм новим друзям подарунки на згадку . Томмі одержав кинджал з руків’ям, оздобленим перламутром, а Анніка — різьблену коробочку . В коробочці був перстень із зеленим камінцем .

— Тепер ідіть уже додому, — сказала Пеппі . — Щоб завтра могли знов прийти . Бо як ви не підете звідси, то не зможете прийти сюди . А шкода, якби ви не прийшли .

Томмі й Анніка погодилися з нею і рушили додому . Вони поминули коня, що з’їв уже весь свій овес, і вийшли на вулицю крізь хвіртку вілли «Хованка». Пан Нільсон махав їм услід бриликом .

Пеппі йде до школи

Томмі й Анніка, звичайно, ходили до школи . Щоранку о восьмій вони, взявшись за руки й тримаючи під пахвою книжки, виходили з дому .

Саме в той час Пеппі або чесала свого коня, або одягала пана Нільсона, або робила ранкову гімнастику — тобто ставала на підлозі і, не згинаючись, підстрибувала сорок три рази . Після того вона сідала до столу в кухні й спокійно, без поспіху, випивала велику чашку кави і з’їдала бутерброд із сиром .

Простуючи до школи, Томмі й Анніка завжди з тугою дивилися на віллу «Хованка».

Вони б раді були звернути туди й цілий день гратися з Пеппі .

Якби хоч Пеппі ходила з ними до школи, їм би легше було миритися з уроками .

— Уявляєш, як нам було б весело разом вертатися зі школи! — казав Томмі .

— І до школи ми б ішли разом, — додавала Анніка .

Що більше вони думали про це, то сумніші ставали . І нарешті вирішили вмовити Пеппі теж піти до школи .

— Ти не уявляєш собі, яка в нас добра вчителька, — хитро сказав Томмі, коли вони з Аннікою прийшли до Пеппі, спершу вивчивши уроки .

— Якби ти знала, як у школі цікаво! — підхопила Анніка .

— Я б збожеволіла з горя, коли б не могла ходити до школи .

Пеппі сиділа на ослінчику й мила ноги в шаплику¹ . Вона

не озивалася, тільки так жваво ворушила пальцями, що вода розбризкувалася на всі боки .

— І сидіти в школі не так уже й довго, — вів далі Томмі . — Тільки до другої години .

— Атож, і не встигнеш озирнутися, як уже канікули — різдвяні, великодні, літні, — додала Анніка .

Пеппі й далі мовчала, тільки задумливо покусувала палець . Нарешті вона рішуче вихлюпнула з шаплика решту води на підлогу, замочивши штани панові Нільсону, що сидів там і грався люстерком .

— Це несправедливо, — суворо сказала вона, не звертаючи уваги на розпач пана Нільсона і на його мокрі штани . — Дуже несправедливо! Я цього не стерплю!

— Що несправедливо? — запитав Томмі .

— Через чотири місяці буде Різдво і у вас почнуться канікули . А в мене нічого не почнеться, — сумно мовила Пеппі .

— Я не матиму канікул, навіть коротеньких, — крізь сльози додала вона . — Треба щось робити . Завтра ж я почну ходити до школи .

Томмі й Анніка аж заплескали в долоні з радощів .

— Ура! То ми чекатимемо на тебе о восьмій біля нашої хвіртки .

— Е ні, так рано я не встигну . А крім того, я поїду до школи верхи.

Шаплик — невисока широка посудина, що має вигляд зрізаної бочки.

Ілюстрація Інґрід ван Ньюман

І справді поїхала . Рівно о десятій вона винесла з веранди коня, а за якусь хвилину всі мешканці містечка кинулись до вікон глянути на дивину — на коня, що ширяє у хмарах .

Тобто, їм тільки здавалося, що кінь ширяє у хмарах . А насправді — то Пеппі поспішала до школи . Вона вчвал примчала на шкільне подвір’я, зіскочила з коня, прив’язала його до дерева, загрюкала в двері так гучно, що Томмі, Анніка й решта учнів з несподіванки аж підскочили на своїх місцях, і, помахавши капелюхом з широкими крисами, щосили гукнула:

— Привіт! Думаю, я не спізнилася на табличку множення?

Томмі й Анніка попередили вчительку, що до класу має

прийти нова учениця, яка зветься Пеппі Довгапанчоха . Вчителька й сама вже чула про Пеппі, бо в малесенькому містечку всі про все знають . А що вчителька була добра й терпляча, то вирішила зробити все, щоб Пеппі сподобалося у школі .

Тим часом Пеппі, не чекаючи дозволу, сіла на вільне місце . Але вчителька не зробила їй зауваження, тільки ласкаво сказала:

— Просимо до нас, люба Пеппі . Я думаю, тобі тут сподобається, і ти навчишся багато цікавого .

— А я думаю, що матиму різдвяні канікули, — відповіла Пеппі . — Я тому й прийшла сюди . Справедливість перш за все!

— Скажи мені, будь ласка, як тебе звати, щоб я записала в класний журнал .

— Мене звати Пеппілотта Віктуалія Гардина Рута, дочка капітана Єфраїма Довгапанчоха, колишнього постраху морів, а тепер негритянського короля . Пеппі — це, власне, моє здрібніле ім’я, бо тато вважав, що Пеппілотту вимовляти надто довго .

— Зрозуміло, ну то й ми будемо тебе звати Пеппі . А тепер побачимо, що ти знаєш, — мовила вчителька . — Ти вже вели

ка дівчинка і, мабуть, багато що вмієш . Почнемо з рахунків . Скажи мені, Пеппі, скільки буде сім додати п’ять?

Пеппі вражено глянула на вчительку й відповіла невдово-лено:

— Ну, якщо ти сама цього не знаєш, то чого я маю рахувати замість тебе?

Діти спантеличено витріщили очі . А вчителька пояснила Пеппі, що в школі так не відповідають і до вчительки звертаються на «ви», кажуть: «пані вчителько».

— О, вибачте! — зніяковіла Пеппі . — Я цього не знала і більше так не казатиму .

— Думаю, що не казатимеш, — мовила вчителька . — Ти за мене не хотіла рахувати, а я за тебе порахую . Якщо до семи додати п’ять, вийде дванадцять .

— Ти диви! — вигукнула Пеппі . — Якщо ти знаєш сама, то навіщо було мене питати? Ой лихо, я знов сказала на тебе «ти»! Пробачте, — мовила Пеппі й боляче смикнула сама себе за вухо.

Вчителька вирішила вдати, що нічого не сталося, і знов спитала:

— Ну, Пеппі, а скільки, по-твоєму, буде вісім додати чотири?

— Рівно шістдесят сім, — відповіла Пеппі .

— Та ні, — мовила вчителька, — вісім додати чотири буде дванадцять .

— Отакої! Це вже, люба моя, занадто, — мовила Пеппі . — Ти ж сама щойно казала, що сім додати п’ять буде дванадцять . Повинен же бути хоч якийсь лад навіть у школі! А крім того, коли тобі так хочеться гаяти час на ці дурні рахунки, то стань собі в куток і рахуй скільки завгодно, а нас відпусти надвір гратися в квача . Ну от, я знов сказала «ти»! — злякано вигукнула Пеппі . — Вибачте мені востаннє . Я спробую поводитись краще .

Вчителька сказала, що вибачає їй . Вона кинула думку навчити Пеппі рахувати й почала питати інших дітей .

— Томмі, скажи мені ось що . Коли Аксель має семеро яблук, а Ліса дев’ятеро, то скільки яблук у них разом?

— Атож, скажи, Томмі, — втрутилася Пеппі . — І ще скажи, чому в Ліси болів живіт дужче, ніж у Акселя, і в чиєму садку вони накрали яблук?

Вчителька знов удала, що нічого не почула, і звернулася до Анніки:

— Ну, а ти, Анніко, розв’яжи таку задачу . Густав поїхав з товаришами на екскурсію . Вдома йому дали одну крону, а коли він повернувся звідти, в нього лишилося сім ере . Скільки грошей він витратив?

— Отож-бо! — додала Пеппі . — І я ще хочу знати, чому він такий марнотратник? І чи він не розтринькав грошей на лимонад, і чи добре вимив вуха, як вибирався на екскурсію?

Вчителька вирішила кинути рахунки . Вона подумала, що, може, Пеппі більше сподобається вчитись читати . Тому вона витягла невеличку карточку, на якій був намальований їжак . Біля малюнка стояла літера «ї».

— Ось, Пеппі, я тобі покажу щось цікаве, — мовила вчителька . — Це ї-ї-ї-жак . А літера біля нього зветься «ї».

— Так? Зроду б не повірила, — відповіла Пеппі . — Мені здається, що «ї» — це паличка з двома цятками, такими, наче мухи наслідили . А до чого тут їжак? Хіба він лишає такі сліди, як муха?

Вчителька взяла другу картонку, де була намальована гадюка, і сказала Пеппі, що літера коло неї зветься «г».

— Коли хтось заводить мову про гадюк, я завжди згадую, як я билася з гадюкою в Індії, — сказала Пеппі . — Ви навіть не уявляєте собі, яка то була величезна гадюка: чотирнадцять метрів завдовжки і така люта, як оса . Кожного дня вона пожирала п’ятеро індійців і ще двох дітей на закуску . А раз прилізла й хотіла з’їсти на закуску мене . Обкрутилась навколо мене — шур-р! Але я не розгубилася, торохнула її по голові — гуп! А вона як засичить — ш-ш-ш! А я її ще раз — гуп! І капець . Ага, то це літера «г», дивно!

Пеппі довелось передихнути, і вчителька, яка вже остаточно переконалася, що Пеппі важка учениця, запропонувала дітям щось намалювати . «Тепер Пеппі напевне сидітиме тихо», — подумала вона й роздала всім папір і кольорові олівці .

— Малюйте, що хто хоче, — сказала вона, а сама сіла перевіряти зошити .

За хвилину вчителька підвела очі й глянула, як діти малюють . І побачила, що всі відклали олівці й дивляться на Пеппі, яка лежить на підлозі й захоплено малює .

— Пеппі, чому ти малюєш не на папері? — нетерпляче спитала вчителька .

— Я вже давно його змалювала . Мій кінь не вміщався на такому маленькому клаптику паперу, — відповіла Пеппі . — Я оце малюю передні ноги, а коли дійду до хвоста, доведеться вийти в коридор .

Вчителька хвилину подумала, а тоді запропонувала:

— Може, ми краще заспіваємо? Всі діти підвелися з лавок, крім Пеппі, яка й далі лежала на підлозі .

— Співайте собі, а я відпочину, — мовила вона . — Бо від цієї науки і в коня може голова тріснути .

Вчительці нарешті урвався терпець . Вона звеліла всім дітям вийти на подвір’я, щоб можна було наодинці поговорити з Пеппі .

Коли вони залишилися самі, Пеппі підвелася з підлоги й підійшла до столу .

— Знаєш що, — сказала вона, — чи, пак, знаєте що, пані, мені було страшенно цікаво побачити, що ви тут робите . Але більше я не хочу ходити до школи . Нехай уже я залишусь без канікул . Бо тут надто багато яблук, їжаків і гадюк . У мене аж голова йде обертом . Думаю, що тебе це, пані, не засмутить?

Але вчителька сказала, що це її дуже смутить, а найбільше смутить її те, що Пеппі не хоче добре поводитись .

— Кожну дівчинку, що так поводиться, як ти, Пеппі, відразу виганяють зі школи .

— Я погано поводилась? — здивувалася Пеппі . — А я й не знала, — зажурено додала вона .

Її не можна було не пожаліти, бо ніхто так щиро не журився, як Пеппі . Вона трохи постояла мовчки, а тоді сказала тремтячим голосом:

— Розумієш, пані, коли в тебе мама ангел, тато — негритянський король, а сама ти ціле своє життя плавала

по морях, то й не знаєш до пуття, як треба поводитись у школі серед усіх цих яблук та їжаків .

Вчителька сказала, що розуміє Пеппі, більше не гнівається на неї і сподівається знов побачити її у школі, коли вона трохи підросте . Пеппі аж засяяла з радощів і сказала:

— Ти дуже добра, пані . Ось тобі подарунок від мене!

Вона витягла з кишені маленького золотого годинника й

поклала на стіл . Вчителька сказала, що не може взяти такого дорогого подарунка .

— Мусиш узяти, а то я завтра знов прийду сюди і ти матимеш зі мною мороку .

Із цими словами Пеппі вибігла на подвір’я і скочила на коня . Всі діти зібралися навколо, щоб погладити коня й подивитися, як Пеппі їхатиме .

— На щастя, я знаю аргентинську школу, — з почуттям переваги мовила Пеппі й поглянула на дітей . — Отуди якби ви попали! Великодні канікули там починаються через три дні після різдвяних, а коли скінчаться великодні канікули, через три дні починаються літні . Літні канікули кінчаються першого листопада, і тоді, звичайно, дітям доводиться добре попрацювати, бо різдвяні канікули настають аж одинадцятого листопада . Але із цим якось можна змиритися, бо зате в Аргентині не задають уроків .

— Часом, правда, буває, що котрась аргентинська дитина сховається в шафу й нишком учить уроки, але вже їй і перепадає від мами, коли вона помітить це .

Арифметики в тій школі взагалі нема, і якщо знайдеться учень, що знає, скільки буде сім додати п’ять і ненароком пробалакається про це вчительці, то вона поставить його в куток на цілий день . Читають вони тільки в п’ятницю, та й то, якщо знайдеться книжка . Але книжка ніколи не знаходиться .

— То що ж вони роблять у школі? — запитав один хлопчик .

— Їдять цукерки, — впевнено відповіла Пеппі . — Поблизу є цукеркова фабрика, і від неї проведено трубу просто в клас, тому цукерки сипляться туди весь час, і в дітей повно роботи — треба їх їсти .

— А що ж робить учителька? — запитала одна дівчинка .

— Як що, дурненька? Підбирає за дітьми папірці, — відповіла Пеппі . — Чи ти, може, думаєш, що діти самі їх підбирають? Аякже! Там діти навіть до школи самі не ходять, а посилають за себе своїх братів і сестер . — Вона помахала капелюхом і весело гукнула:

— Бувайте здорові! Мене ви більше тут не побачите . Але пам’ятайте, скільки яблук мав Аксель, а то буде вам лихо! Ха-ха-ха!

І, дзвінко зареготавши, Пеппі помчала до брами, аж камінці полетіли з-під копит у коня і в класі задзвеніли шибки .

Кадр із телевізійного багатосерійного фільму «Пеппі Довгапанчоха» (1969 р.). Режисер — Улле Хелльбум (Німеччина, Швеція).

У ролі Пеппі — Інґер Нільсон

Пеппі запрошують на підвечірок

Мама Томмі й Анніки влаштовувала підвечірок для своїх приятельок . З цієї нагоди вона напекла пиріжків і вирішила, що Томмі й Анніка також можуть запросити до себе свою нову товаришку . «Та й мені буде легше, — подумала вона . — Діти будуть гратися, і я зможу спокійно посидіти з гістьми».

Томмі й Анніка страшенно зраділи, коли почули, що їм можна запросити Пеппі, й одразу помчали до неї . Вони застали її в садку . Пеппі поливала зі старого іржавого відерця останні прив’ялі осінні квіти . Сіяв дощик, і Томмі сказав, що в таку погоду квіток не треба поливати .

— Добре тобі казати, — сердито мовила Пеппі . — А я цілу ніч не спала і мріяла, що вранці поливатиму квітки . І тепер не дозволю, щоб якийсь там нікчемний дощ став мені на заваді, так собі й затям!

Тут Анніка повідомила Пеппі, що її запрошено на підвечірок .

— На підвечірок? . . Мене? . . — вражено перепитала Пеппі й так захвилювалася, що почала поливати замість квіток Томмі . — Ой, що ж робити! Я так хвилююся! . . Що, як я буду там погано поводитися?

— Я певна, що ти будеш гарно поводитись — сказала Анніка .

— Все може статися, — мовила Пеппі . — Я, звичайно, спробую, повір мені, але я вже не раз помічала, що людям моя поведінка не подобається, хоч я поводжусь з усієї сили . Коли я була на морі, то про це не думала . Але я обіцяю, що все робитиму, аби тільки вам не довелося червоніти за мене .

— Ну й добре, — сказав Томмі і разом з Аннікою побіг по дощі додому .

— Не забудь: о третій годині дня! — гукнула ще Анніка, визираючи з-під парасольки .

О третій годині дня перед дверима вілли, де мешкали Се-тергрени, спинилася Пеппі Довгапанчоха, вичепурена, як дама . Задля цієї події вона розпустила свої руді коси, що спадали їй на плечі, мов лев’яча грива . Губи вона нафарбувала яскраво-червоною крейдою, а брови так начорнила сажею, що аж страшно було дивитися . Нігті вона також нафарбувала червоною крейдою, а до черевиків причепила зелені банти .

— Я певна, що буду найошатніша гостя на підвечірку, — промурмотіла Пеппі сама до себе й натиснула на дзвінок .

У вітальні Сетергренів сиділи три поважні дами, Томмі, Анніка та їхня мати . Стіл був уже накритий, а в каміні палали дрова . Дами спокійно розмовляли між собою, а Томмі з Аннікою, вмостившись на канапі, гортали альбом . Усе навколо дихало миром і спокоєм . Та несподівано той спокій порушили:

— Гвинтівку на плече!

Команда почулася з коридору, а за мить на порозі з’явилась Пеппі Довгапанчоха . Вона крикнула так голосно, що з несподіванки дами аж підскочили:

— Рота, кроком руш! — І, гупаючи підборами, Пеппі підійшла до пані Сетергрен .

— Рота, стань! — скомандувала вона й спинилася .

— Руки вперед, раз, два! — крикнула далі Пеппі й обома руками щиро потиснула господині руку .

— Коліна зігни! — вигукнула вона й присіла в поклоні .

Тоді всміхнулася до пані Сетергрен і мовила своїм звичайним голосом:

— Я дуже несмілива і якби не скомандувала собі, то й досі стояла б у коридорі й не зважувалася б зайти .

Після цього Пеппі обійшла всіх трьох дам і кожну поцілувала в щоку, проказуючи:

— Шарман, шарман, маю честь!

Вона чула, як ці слова проказував один чоловік, коли його знайомили з дамою .

Потім Пеппі всілася на найм’якіше крісло . Пані Сетергрен думала, що діти підуть нагору, до кімнати Томмі й Анніки, коли прийде їхня товаришка, але Пеппі, видно, й гадки не мала покидати вітальню: вона поплескувала себе по колінах і раз по раз позирала на накритий стіл .

— Стіл має дуже апетитний вигляд, — нарешті мовила вона . — Коли ми почнемо?

Тієї миті Елла, дівчина, що допомагала пані Сетергрен у хатній роботі, принесла гарячий кавник, і господиня сказала:

— Прошу до столу!

— Цур, я перша! — гукнула Пеппі і в два скоки опинилася коло столу .

Там вона нагребла на тарілку цілу гору пиріжків, укинула в чашку з кавою п’ять грудочок цукру, вилила туди з половину вершків і вернулася на своє крісло із здобиччю, перше ніж дами встигли дійти до столу .

Пеппі поставила на коліна тацю з тарілкою і чашкою та почала так швидко вмочати пиріжки в каву й напихати ними рот, що не могла й слова вимовити, хоч скільки пробувала . За якусь хвилину вона вм’яла все, що було на таці . Тоді підвелася, вдарила в тарілку, наче в барабан, і знов рушила до столу поглянути, чи там не лишилося пиріжків . Дами

невдоволено позирали на Пеппі, але вона не помічала того . Весело щебечучи, вона ходила навколо столу і час від часу запихала в рот то пиріжок, то тістечко .

— Як гарно, що ви мене запросили, — мовила вона . — Мене ще ніколи ніхто не кликав на підвечірок .

Посеред столу стояв великий торт із кремом, прикрашений квіткою із цукатів . Пеппі якийсь час, мов зачарована, дивилася на нього, заклавши руки за спину, тоді раптом нахилилась і викусила цукатну квітку . Але нахилялася вона надто швидко, тож коли підвела голову, все обличчя в неї було заліплене кремом .

— Ха-ха-ха! — засміялася Пеппі . — Тепер можна гратися в піжмурки . Я весь час буду жмуритися, бо й так нічогісінько не бачу . — Вона висунула язика й заходилася облизувати крем . — Що там казати, сталося нещастя, — вела вона далі . — В кожному разі торт зіпсований, і краще я його з’їм увесь .

Так вона й зробила . Взяла лопатку, за кілька хвилин змела весь торт і вдоволено поплескала себе по животі .

Пані Сетергрен на той час вийшла до кухні й не знала, що сталося з тортом . Але інші дами дуже суворо дивилися на Пеппі . Бо вони також хотіли скуштувати торта . Пеппі помітила, що вони невдоволені, й вирішила їх втішити:

— Не беріть так близько до серця всякі дрібниці . Головне, щоб ви були здорові . І в гостях завжди треба бути веселим .

Вона взяла цукерницю і розсипала по підлозі грудки цукру.

— Ох, що я наробила! Ото роззява! Я думала, що це пісок . Та коли вже сталася біда, треба шукати якоїсь ради . А як розсиплеш грудочки, то єдина рада — притрусити їх піском .

Із цими словами вона набрала в рот із другої цукерниці цукру піску й почала щосили роздмухувати його по підлозі .

— Ну от, якщо й це не допоможе, то вже ніщо не допоможе, — мовила Пеппі й висипала весь цукор із цукерниці . — Зверніть увагу, це пісок, отже я виправила свою помилку . А тепер хотіла б я знати, навіщо розсипають пісок, як не на те, щоб по ньому було легко ходити .

Тієї миті вернулася пані Сетергрен і, побачивши розсипаний цукор, сердито взяла Пеппі за руку й відвела її до Томмі й Анніки, що сиділи на канапі .

Тоді підсіла до своїх гостей і запропонувала їм ще по чашці кави . Зауваживши, що торта немає, вона дуже зраділа, бо вирішила, що він так сподобався гостям, що вони з’їли його до крихти .

Пеппі, Томмі й Анніка тихенько розмовляли на канапі . В каміні потріскували дрова . Дами з господинею спокійно допивали каву . Як завжди, коли збираються дами, розмова зайшла про хатніх робітниць . Вони нарікали, що тепер важко знайти добру хатню робітницю, що всі дівчата нічого до пуття не вміють . І дами дійшли висновку, що взагалі не варто наймати служницю . Куди краще робити все самій, принаймні знаєш, що робота зроблена як слід .

Пеппі слухала їхню розмову .

— У моєї бабусі була колись хатня робітниця на ім’я Малін, — раптом сказала вона, щойно дами на мить замовкли . — Малін була непогана, тільки мала на ногах мозолі . І ще одна була в неї вада — коли приходив хтось чужий, Малін кидалася на нього й кусала за ноги . І лаялася . О, як вона вміла лаятися! На цілий квартал було чути . Хоч лаялася вона жартома, але чужі цього не знали . Якось до бабусі прийшла стара дама, дружина пастора . Малін тоді ще тільки почала служити . Тільки-но гостя сіла в крісло, Малін кинулась на неї і вчепилася зубами в її суху ногу . Стара так зойкнула, що Малін з переляку ще дужче стиснула зуби . А тоді не змогла їх витягти, так і тримала зуби в литці дружини пастора до п’ятниці . І бабусі довелося того дня самій чистити картоплю . Бабуся чистила так старанно, що коли скінчила, картоплі взагалі не лишилося, саме лушпиння . Але після тієї п’ятниці дружина пастора більше ніколи не приходила до бабусі . Вона, бачте, не розуміла жартів . А Малін любила пожартувати, бо завжди була в доброму гуморі . Хоч ні, часом дуже легко ображалася . Коли одного разу бабуся проштрикнула їй виделкою вухо, вона сердилась цілий день .

Пеппі озирнулася навколо й ласкаво всміхнулася дамам .

— Отака була Малін, — зітхнула вона й згорнула руки на животі .

Дами вдавали, що не слухають базікання Пеппі, і розмовляли далі про своє:

— Якби моя Руса була хоч охайна, можна було б іще миритися, — сказала пані Берггрен . — А вона як порося .

— То ви не бачили Малін, — втрутилася Пеппі . — Бабуся казала, що не могла натішитися нею, така вона була брудна . Бабуся навіть довгий час вважала її за негритянку, бо шкіра в неї була геть чорна . Але потім виявилося, що то невимитий бруд . А якось на благодійницькому балу в ратуші вона отримала перший приз за бруд під нігтями . Аж страшно подумати, які брудні бувають люди! — радісно докінчила Пеппі .

Пані Сетергрен сердито глянула на неї .

— Уявіть собі, якось моя Бріта у свій вільний день одягла мою синю шовкову сукню, — сказала пані Гранберг . — Ви бачили таке нахабство?

— Ще б пак! — підхопила Пеппі . — Ваша Бріта того самого тіста книш, що й Малін . У бабусі була рожева кофта, яку вона страх любила . Але найгірше те, що її любила й Малін . І щоранку вони сперечалися, кому одягати кофту . Нарешті домовилися, що одягатимуть її по черзі через день, щоб нікому не було кривди . Але ви не можете собі уявити, яка Малін була вередлива . Навіть у ті дні, коли була бабусина черга, вона могла прийти й заявити: «Якщо ви не дасте мені рожевої кофти, я не приготую вам морквяного соку!» Ну й що бабусі було робити? Вона дуже любила морквяний сік, тож мусила поступатися . А Малін одягала кофту, верталася вдоволена до кухні й так ревно видавлювала морквяний сік, що він бризкав аж на стіни .

На хвилину в кімнаті запала тиша . Потім одна дама сказала:

— Я, звичайно, не впевнена, але мені здається, що моя Гульда краде . Бо я часто зауважувала, що з дому пропадають речі . . .

— Малін . . . — знов почала Пеппі, але пані Сетергрен різко перебила їй:

— Діти, йдіть гратися до себе нагору!

— Зараз, я тільки докажу, що Малін також крала, — мовила Пеппі . — Як сорока! Не могла втриматися! Бувало, встане серед ночі й трохи вкраде чогось, бо казала, що інакше не може заснути . Якось вона поцупила бабусине піаніно й примудрилася сховати його у верхню шухляду своєї шафки . Бабуся казала, що Малін була дуже спритна .

Томмі й Анніка взяли Пеппі під руки й потягли сходами нагору . Дами налили собі по третій чашці кави .

— Моя Елла була б нічого, тільки що дуже вона б’є посуд, — мовила пані Сетергрен .

Руда голова Пеппі знов з’явилася на сходах .

— Аби ви знали, скільки Малін перетовкла посуду! — гукнула вона . — Ото вже била! Навіть визначила собі для цього діла окремий день серед тижня . Бабуся казала, що то був вівторок . Того дня з п’ятої години ранку чути було, як Малін товкла в кухні посуд . Починала вона із чашок, склянок та інших легких речей, потім бралася до тарілок, а кінчала гусятницею і суповою мискою . Коли в Малін після обіду випадала вільна година, вона брала молоток, заходила до вітальні й товкла там розвішані по стінах старовинні індійські тарелі . В середу бабусі доводилося купувати новий посуд, — закінчила Пеппі і зникла, наче її й не було .

Пані Сетергрен урвався терпець . Вона побігла нагору до дитячої кімнати, підскочила до Пеппі, що саме вчила Томмі стояти на голові, й сердито сказала:

— Ніколи більше не приходь до нас, якщо ти не вмієш гарно поводитись!

Пеппі вражено глянула на неї, і очі її поволі наповнилися слізьми .

— Я так і думала, що не зможу гарно поводитись, — мовила вона . — Не треба було й пробувати, однаково не навчуся . Краще б я лишилася на кораблі .

Вона вклонилася пані Сетергрен, попрощалася з Томмі й Аннікою й поволі зійшла сходами вниз .

Дами також зібралися іти додому . Пеппі сіла в коридорі на поличку для галош і розглядала їх, поки вони надягали капелюшки й пальта .

— Яка шкода, що ви не цінуєте своїх хатніх робітниць, — сказала Пеппі . — От коли б вам попалася така служниця, як Малін . Бабуся завжди казала, що з нею ніхто не зрівняється . Якось на Різдво Малін треба було подати на стіл печене порося . І знаєте, що вона зробила? В куховарській книжці вона вичитала, що порося подають з паперовими серветками у вухах і з яблуком у зубах . Вона, сердешна, подумала, що то в неї самої мають бути серветки у вухах і яблуко в зубах . Аби ви були побачили її того святвечора, коли вона з’явилася в їдальні із серветками у вухах і з великим яблуком у зубах . Бабуся каже їй: «Ти дурепа, Малін!» А вона не може й слова вимовити на свій захист через те яблуко, тільки вухами ворушить, а папір як зашелестить! Вона хотіла тим шелестінням щось сказати, та вийшло тільки: «Шурх, шурх, шурх». І вкусити когось за ногу вона через яблуко теж не могла, а тоді в бабусі було якраз багато гостей . Так, для бідолашної Малін то був сумний святвечір, — зітхнула Пеппі .

Дами тим часом повдягались і почали прощатися з господинею . Пеппі також підступила до пані Сетергрен і пошепки сказала:

— До побачення, даруйте, що я не вмію гарно поводитись .

Вона помахала їй своїм крислатим капелюхом і пішла

слідом за дамами . Але за хвірткою їхні шляхи розійшлися . Пеппі завернула до своєї вілли, а дами в інший бік . Та за кілька хвилин вони почули позад себе чийсь тупіт . Це їх наздоганяла Пеппі .

— Знаєте, бабуся дуже сумувала, коли Малін пішла від неї . Уявіть собі, якось у вівторок Малін розбила з десяток чашок, тоді зібралася, сіла на пароплав і кудись поїхала . І бабусі довелося добивати посуд самій . А вона, сердешна, не вміла, аж мозолі намуляла собі на руках . Від Малін більше не було чуток . А шкода, така добра була служниця, казала бабуся .

Пеппі вернулася назад, а дами поспішили додому . Коли вони вже відійшли далеченько, то почули голос Пеппі, яка щосили гукала їм навздогін:

— А ще-е Ма-а-лін ні-ко-о-оли не замітала під лі-і-іжками!

Переклад зі шведської Ольги Сенюк

Комікс до твору (ілюстраціїІнґрід ван Ньюман)

Обмірковуємо й обговорюємо прочитане

1. Розкажіть про свої враження від прочитаного.

2. Які почуття вас переповнювали, коли ви читали історії про Пеппі?

3. Поясніть, чому Пеппі називають дивною дитиною. А ви погоджуєтеся з такою думкою? Обґрунтуйте свою відповідь.

4. Знайдіть у тексті та прочитайте, якою була зовнішність Пеппі. Зіставте ці описи з ілюстраціями-зображеннями Пеппі, розміщеними у вашому підручнику, або іншими, які ви можете знайти в інтер-нет-середовищі.

5. Близько до тексту перекажіть уривок, де розповідається про те, як Пеппі побувала у школі.

6. Уявіть собі, що Пеппі прийшла до вашої школи на урок зарубіжної літератури. Що такого ви їй розповіли б, аби переконати, що школу відвідувати важливо? Які поради ви дали б Пеппі, як треба поводитися у школі?

7. Напишіть творчу роботу на тему: «Пеппі Довгапанчоха на уроці зарубіжної літератури в моїй школі».

8. Уважно роздивіться шведський комікс до твору, поданий на попередній сторінці. Виконайте творче завдання: підпишіть ілюстрації коміксу українською мовою. Для цього до кожного із малюнків коміксу в зошиті випишіть відповідні фрагменти з тексту твору.

9. Відгадайте, що зашифровано в цій головоломці.

10. Доведіть, що прочитаний твір — літературна казка.

11. У групах обговоріть з однокласниками й однокласницями, які епізоди прочитаного твору вам хотілося б проінсценізувати. У класі проведіть конкурс на найкращу екранізацію епізодів твору.

ЦІКАВИНКИ ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

На світі є багато різних орденів. Але, мабуть, один із найдивніших і найприємніших з них — це Орден Усмішки. Ця спочатку польська, а згодом і міжнародна нагорода присуджується тим, хто приносить радість дітям. А це можуть бути і письменники, і лікарі, і вчителі, і політики. Цікаво, що орден вручається лише на підставі письмового звернення самих дітей. Серед письменників і письменниць, нагороджених цим орденом, — Астрід Ліндґрен, «мама» Гаррі Поттера — Джоан Роулінґ, авторка пригод мумі-тролів — Туве Янсон, а також відомий український поет і видавець Іван Малкович.

А ще 2019 р. цим орденом була нагороджена вчителька історії із Кловського ліцею м. Києва Світлана Петровська.

ЛІТЕРАТУРНІ НОТАТКИ ПОДОРОЖНЬОГО

У столиці Швеції — Стокгольмі — обов’язково треба завітати до музею Юнібаккен. Це музей творчості Астрід Ліндґрен. Можливість усе чіпати і відкривати, залазити скрізь, де тільки можливо, просто грати й ховатися у потаємних куточках захоплює тебе з перших хвилин перебування в цьому дивовижному місці. Справжні «дива» розпочинаються вже біля входу на його територію. Дерево, на якому ростуть величезні банани, різноманітні локації для фотографування разом з героями казок Астрід Ліндґрен і, звісно, її пам’ятник роботи шведської скульпторки Ґерти Хилльфорн обов’язково привернуть вашу увагу, і біля багатьох із них вам захочеться зробити світлину на пам’ять.

А в самому музеї на вас чекають декілька залів, у яких можна побачити й улюблених персонажів Ліндґрен, і їхні помешкання. Так, ви не зможете оминути захаращену кімнату Карлсона, який позносив туди все, що йому потрібно, і, звісно, аж ніяк не пропустите віллу «Хованку». Що це помешкання саме Пеппі, ви зможете здогадатися, побачивши величезного коня, що стоїть поруч. Маленьким відвідувачам музею можна не тільки зайти до будинку Пеппі, усе розгледіти, а й помацати, потримати в руках та ще й спуститися за допомогою дитячої гірки з другого поверху. Якщо вам пощастить, то ви до того ж зможете стати учасником справжньої маленької вистави, яку розіграють прямо перед вами Томмі, Анніка і, звичайно ж, сама Пеппі.

Є в музеї і надзвичайне приміщення, яке точно не залишить байдужим нікого. Сівши в маленький вагончик чарівного потяга, ви можете проїхатися світом найвідоміших казок Ліндґрен. Сучасні технології й реальні інсталяції, які зроблені з такою любов’ю і розташовані на різних рівнях, зроблять свою справу: ви точно забудете, скільки вам років, і повністю поринете в дивовижну мандрівку.

МИСТЕЦЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ

Твори Астрід Ліндґрен щедро представлені в різних видах мистецтв. Численні мультиплікаційні й художні фільми, театральні вистави, ілюстрації, що відтворюють пригоди улюблених героїв шведської казкарки, популярні у всьому світі.

Цікаво, що всесвітньо відомий майстер аніме, японський манґака Хаяо Міядзакі ще 1971 року хотів екранізувати пригоди

Пеппі, навіть приїхав до Швеції із цією метою. Але Ліндґрен на той момент так була розчарована шведською екранізацією твору 1949 року, що так і не змогла довіритися японським кінематографістам, адже Пеппі для неї завжди була не просто казковим персонажем, а чимось надзвичайно особистим. Але багато з ескізів Міядзакі до твору були збережені, а деякі свої напрацювання образу рудоволосої дівчинки режисер використав в аніме «Велика панда і маленька панда».

Цікаво також, що 2014 року світ побачив 26-серійний аніме «Роня — дочка розбійника», знятий сином відомого японського режисера — Горо Міядзакі.

ПІДСУМОВУЄМО

1. Уважно роздивіться хмаринку слів. Поясніть, як ці слова стосуються прочитаного твору. Обговоріть з сусідом/ сусідкою по парті або з кимось із ваших близьких, що ви змінили б у поданій хмаринці.

2. Які почуття вас переповнювали, коли ви читали історії про Пеппі?

3. Розкажіть, яка з прочитаних історій про Пеппі сподобалася вам найбільше і чому.

4. У класі проведіть конкурс на найкращий проєкт, присвячений творчості А. Ліндґрен. Для цього, об’єднавшись у групи, підключивши ваших рідних і знайомих, підготуйте ілюстрації/комікси/ літературні вікторини/ескізи до костюмів персонажів/листівки ручної робо-ти/скрапбукінги (тематичні альбоми ручної роботи).

5. Уважно роздивіться і прокоментуйте всі деталі інформаційного плаката. ^{6 7 8}

6. Перечитайте епіграф до статті про А. Ліндґрен. Розкажіть, чи доводилося вам «творитидива», читаючи її твори.

7. Поясніть, що об’єднує Астрід Ліндґрен й Івана Малковича.

8. Поміркуйте, у чому ж секрет популярності історій про Пеппі. Свою відповідь аргументуйте.

Підсумовуємо мандрівку «НА ГОСТИНУ ДО ЛІТЕРАТУРНОЇ КАЗКИ»

1. Продовжте речення: Літературна казка — це...

2. Поясніть, чим літературна казка відрізняється від народної.

3. Уважно прочитайте запис й усно виправте в ньому помилку: «Оригінал — це передача слова, висловлювання або тексту засобами іншої мови».

4. Поясніть, чому Ганса Крістіана Андерсена називають «прекрасним лебедем землі данської».

5. У чому, на вашу думку, секрет популярності казки «Снігова Королева» серед сучасних читачів і глядачів?

6. Хто з персонажів прочитаних казок пройшов шлях від жорстокості та егоїзму до справедливості та милосердя?

А Снігова королева Б Пеппі Довгапанчоха В Зоряний Хлопчик Г Герда

7. Що, на ваш погляд, зближує казку Оскара Вайльда «Зоряний Хлопчик» із народними казками й казкою Ганса Крістіана Андерсена «Снігова Королева»?

8. Поміркуйте, чому Астрід Ліндґрен називали «сучасним Андерсе-ном». Що об’єднує данського письменника й шведську письменницю? Свою відповідь аргументуйте.

9. Поясніть, як ви розумієте слова Астрід Ліндґрен: «Треба, щоб діти впізнавали у книжках самі себе, щоб книжка була для них продовженням життя». Чи погоджуєтеся ви з таким твердженням? А ви часом впізнавали себе, читаючи твори А. Ліндґрен?

10. Порівняйте казку А. Ліндґрен «Пеппі Довгапанчоха» з відомими вам мультиплікаційними чи кіноверсіями цього твору. Поясніть, що вам сподобалося, а що б ви змінили й чому.

11. Уявіть себе режисером/режисеркою балу літературних героїв. В яких костюмах ви б порадили представляти Снігову Королеву, Зоряного Хлопчика і Пеппі Довгупанчоху?

12. Проведіть конкурс «Хто краще знає твір?». Із цією метою об’єднайтесь у кілька груп, кожна з яких представлятиме одну з прочитаних літературних казок. Підготуйте 5-6 запитань за обраним текстом, які ваша група поставить класу.

13. У класі інсценуйте один із творів цього розділу.

14. Поміркуйте над запитанням: «Що цікавого я дізнався/дізналась завдяки мандрівці “На гостину до літературної казки”?».

АУДІОХРЕСТОМАТІЯ

Ми радимо вам продовжити свою мандрівку літературними казками світу та пропонуємо прослухати фрагменти аудіокнижки британського письменника Роальда Дала «Чарлі і шоколадна фабрика» .

Роальд ДАЛ. «Чарлі і шоколадна фабрика».

Розділи 1, 2, 3, 4 . Переклад з англійської Віктора Морозова за редакцією Олекси Негребецького та Івана Малковича. Текст читає Дмитро Кончаков.

 

 

Це матеріал з підручника "Зарубіжна література" 5 клас Ісаєва 2022