Письма'к — письменник.

Вислови припущення, як слово пов'язане з темою.

Існують казки, які створив не народ. Їх написали автори, тобто письменники. Такі казки називають літературними. Авторська казка хоч і має фольклорне підґрунтя, але в ній широко, а головне — оригінально змальовано художній світ. Кожний автор намагається показати власне, індивідуальне розуміння життя й світосприйняття, висловити свою оцінку подій та героїв. Персонажі казки наділені індивідуальними рисами, мають багатий внутрішній світ.

У літературних казках велике значення мають засоби художньої виразності: описи природи, зовнішності персонажів, конкретніше йдеться про місце й час подій, детальніше та яскравіше змальовані предмети вжитку.

Літературна казка — це художній твір фантастичного змісту, у якому зображено неймовірні пригоди вигаданих казкових героїв; має автора; часто заснований на фольклорних джерелах.

ЛАЙФГАК.

Як відрізнити літературну казку від народної?

1. Літературна казка обов’язково має автора.

2. Створили її не усно, а написали.

3. За формою літературні казки можуть бути не лише прозовими, а й віршованими та у вигляді п’єси.

4. Авторські казки — це сучасний жанр, адже їх створюють і сьогодні.

Започаткувала жанр літературної казки в Україні письменниця Марко Вовчок. Відомими авторами українських казок є Панас Мирний, Степан Руданський, Іван Франко, Леся Українка, Василь Симоненко, Всеволод Нестайко. Сьогодні казки пишуть Юрій Винничук, Ірен Роздобудько, Сашко Дерманський, Леся Воронина, Галина Малик, Зірка Мензатюк, Сашко Лірник та багато інших авторів.

Прочитай казку «Фарбований Лис», яку написав відомий письменник Іван Франко. Що ти знаєш про лисів чи лисиць? Чому їх називають хитрими?

ФАРБОВАНИЙ ЛИС

Казка

Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кілька разів гонили його стрільці, травили його псами, наставляли на нього заліза або підкидали йому затруєного м’яса, нічим не могли йому доїхати кінця. Лис Микита кпив собі з них, оминав усякі небезпеки, ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як вибрався на лови — чи то до курника, чи до комори, то не було сміливішого, вигадливішого та спритнішого злодія над нього. Дійшло до того, що він не раз у білий день вибирався на полювання й ніколи не вертав з порожніми руками.

Се незвичайне щастя й та його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.

— Що ви собі думаєте! — величався він перед своїми товаришами. — Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста й просто з торговиці курку вкраду.

— Ет, іди, не говори дурниць! — уговкували його товариші.

— Що, дурниць? Ось побачите! — решетився Лис.

— Побачимо або й не побачимо. Там пси купами по вулицях ходять, то вже хіба б ти перекинувся на блоху, щоб тебе не побачили й не роздерли.

— От же побачите: і на блоху не перекинуся, і не роздеруть мене! — товк своє Лис і поклав собі міцно зараз завтра, у сам торговий день, побігти до міста і з торговиці вхопити курку.

Яким ти уявляєш Лиса Микиту? Які риси його характеру ти можеш назвати?

Але сим разом бідний Микита таки перечислився. Поміж коноплі та кукурудзи він заліз безпечно аж до передмістя; огородами, перескакуючи плоти та ховаючися між яриною, дістався аж до середмістя. Але тут біда! Треба було хоч на коротку хвильку вискочити на вулицю, збігати на торговицю й вернути назад. А на вулиці й на торговиці крик, шум, гармидер, вози скриплять, колеса туркочуть, коні гримлять копитами, свині квичуть, селяни гойкають — одним словом, клекіт такий, якого наш Микита й у сні не бачив, і в гарячці не чував.

Але що діяти! Наважився, то треба кінчити те, що зачав. Посидівши пару годин у бур’яні коло плоту, що притикав до вулиці, він освоївся трохи з тим гамором. Позбувшися першого страху, а надто роздивившись потроху, куди і як найліпше бігти, щоб осягнути свою ціль, Лис Микита набрався відваги, розбігся й одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло та їхало людей багато, стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, і нікому до нього не було діла. «От пес, так пес», — думали собі люди. А Микита тому й рад. Знітився, скулився та ровом як не чкурне просто на торговицю, де довгим рядом сиділи жінки, держачи на решетах, у кошах і кобелях на продаж яйця, масло, свіжі гриби, полотно, сім’я, курей, качок та інші такі гарні речі.

Але не встиг він добігти до торговиці, коли йому настрічу біжить пес, з іншого боку надбігає другий, там видить третього. Псів уже наш Микита не обдурить. Зараз занюхали,

хто він, загарчали та й як не кинуться до нього! Господи, яке страхіття! Наш Микита скрутився, мов муха в окропі: що тут робити? Куди дітися? Недовго думаючи, він шмигнув у найближчі отворені сіни, а із сіней — на подвір’я. Скулився тут і роздивляється, куди б то сховатися, а сам наслухує, чи не біжать пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвір’ї в куті стоїть якась діжка. От він, недовго думаючи, скік у діжку та й сховався.

Щастя мав, бо ледве він щез у діжі, коли надбігли пси цілою купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи.

— Тут він був! Тут він був! Шукайте його! — кричали пере -дні. Ціла юрба кинулася по тісненькім подвір’ї, по всіх закутках, порпають, нюхають, дряпають — Лиса ані сліду немає. Кілька разів підходили й до діжі, але негарний запах, який ішов від неї, відганяв їх. Укінці, не знайшовши нічого, вони побігли далі. Лис Микита був урятований. Урятований, але як!

У діжі, що так несподівано стала йому в пригоді, було більше як до половини синьої, густо на олії розведеної фарби. Бачите, у тім домі жив маляр, що малював покої, паркани та садові лавки.

Власне, завтра мав малювати якийсь великий шмат паркану й одразу розробив собі цілу діжу фарби та й поставив її

в куті на подвір’ї, щоб мав на завтра готову. Ускочивши в сей розчин, Лис Микита в першій хвилі занурився в нього з головою й мало не задушився. Але потім, діставши задніми ногами дна бочки, став собі так, що все його тіло було затоплене у фарбі, а тільки морда, також синьо помальована, трошечки вистирчала з неї. Отак він вичекав, поки минула страшна небезпека. Серце в бідолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олії майже душив його, але що було діяти! Слава Богу, що живий! Та й то ще хто знає, що буде. Ану ж надійде господар бочки й застане його тут?

Але й на се не було ради. Майже вмираючи зо страху, бідний Лис Микита мусив сидіти у фарбі тихо аж до вечора, знаючи добре, що якби тепер, у такім строї, появився на вулиці, то вже не пси, а люди кинуться за ним і не пустять його живого. Аж коли смерклося, Лис Микита прожогом вискочив зі своєї незвичайної купелі, перебіг вулицю й, не спостережений ніким, ускочив до садка, а звідси бур’янами, через плоти, через капусти та кукурудзи чкурнув до лісу. Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не обтерлася трохи або не висохла.

Уже добре стемніло, коли Микита добіг до лісу, і то не в тім боці, де була його хата, а геть у протилежнім. Був голодний, змучений, ледве живий. Додому треба було ще бігти зо дві милі, але на се в нього не ставало вже сили. Тож, підкріпившися трохи кількома яйцями, що знайшов у гнізді перепелиці, він ускочив у першу-ліпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився в ньому з головою й заснув справді як по купелі.

Чи пізно, чи рано встав він на другий день, сього вже в книгах не записано, — досить, що, уставши з твердого сну, позіхнувши смачно й сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому така немила пригода, він обережненько, лисячим звичаєм, виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце в лисячих грудях. «Саме добра пора на полювання!» — подумав. Але в тій хвилі зирнув на себе:

— Господи! — аж скрикнув неборачисько. — А се що таке?

З переляку він кинувся тікати, але сам від себе не втечеш! Зупинився й знову придивляється:

— Та невже се я сам? Невже се моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? — Ні, не пізнає, не пізнає, та й годі! Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими ґудзами, не то їжаковими колючками, а хвіст у нього не хвіст, а щось таке величезне й важке, мов довбня або здоровий ступернак, і також колюче.

Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхує, пробує обтріпатися — не йде. Пробує обкачатися в траві — не йде! Пробує дряпати із себе ту луску пазурами — болить, але не пускає! Пробує лизати — не йде! Надбіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмитися з фарби, — де тобі! Фарба олійна, через ніч у теплі засохла добре, не пускає. Роби що хочеш, небоже Микито!

Що б ти порадив/порадила зробити Микиті, щоб позбутися фарби?

У тій хвилі де не взявся Вовчик-Братик. Він ще вчора був добрий знайомий нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звіра, усього в колючках і ґудзах, з таким здоровенним, мов із міді вилитим, хвостом, він аж завив з переляку, а отямившися, як не пішов утікати — ледве хлипає! Подибав у лісі Вовчицю, далі Ведмедя, Кабана, Оленя — усі його питають, що з ним, чого так утікає, а він хлипає, баньки витріщив та, знай, тільки лепоче:

— Он там! Он там! Ой, та й страшне ж! Ой! Та й люте ж!

— Та що, що таке? — допитують його свояки.

— Не знаю! Не знаю! Ой, та й страшенне ж!

Що за диво! Зібралося довкола чимало звіра, заспокоюють його, дали води напитися. Мавпа Фрузя вистригла йому три жменьки волосся з-між очей та пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся, але, де тобі, усе дарма. Бачачи, що з Вовком непорадна година, звірі присудили йти їм усім у той бік, де показував Вовк, і подивитися, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутився Лис Микита, зиркнули собі ж та й кинулися врозтіч. Де ж пак! Такого звіра ні видано, ні чувано, відколи світ світом і ліс

лісом. А хто там знає, яка в нього сила, які в нього зуби, які кігті та яка його воля?

Хоч і як тяжко турбувався Лис Микита своєю новою подобою, а все-таки він добре бачив, яке враження зробила та його подоба зразу на Вовка, а отсе тепер і на інших звірів.

«Гей, — подумав собі хитрий Лис, — та се не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стійте, лишень, я вам покажу себе!»

І, піднявши вгору хвіст, надувшися гордо, він пішов у глиб лісу, де знав, що є місце сходин для всієї лісової людності. Тим часом гомін про нового нечуваного й страшного звіра розійшовся геть по лісі. Усі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека придивитися до нового гостя, але ніхто не смів приступити ближче. А Лис Микита мов і не бачить сього, іде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши насеред звірячого майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сідати Ведмідь.

Сів і жде. Не минуло й пів години, як довкола майдану нагромадилося звірів і птахів видимо-невидимо. Усі цікаві знати, що се за проява, всі бояться її, ніхто не сміє приступити до неї. Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилі, щоб дати драпака.

Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:

— Любі мої! Не бійтеся мене! Приступіть ближче, я маю вам щось дуже важне сказати.

Але звірі не підходили, і тільки Ведмідь, ледве-ледве переводячи дух, запитав:

— А ти ж хто такий?

— Приступіть ближче, я вам усе розповім, — лагідно й солодко говорив Лис.

Звірі трохи наблизилися до нього, але зовсім близько не наважилися.

— Слухайте, любі мої, — говорив Лис Микита, — і тіштеся! Сьогодні рано святий Миколай виліпив мене з небесної глини — придивіться, яка вона блакитна! І, ожививши мене своїм духом, мовив: «Звіре Остромисле! У звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не

певний свойого життя та свойого добра. Іди на землю й будь звірячим царем, заводь лад, суди по правді й не допускай нікому кривдити моїх звірів!».

Як думаєш, що означає ім’я Остромисл?

Почувши се, звірі аж у долоні сплеснули.

— Ой Господи! Так се ти маєш бути наш добродій, наш цар?

— Так, дітоньки, — поважно мовив Лис Микита.

Нечувана радість запанувала у звірячім царстві. Зараз

кинулися робити порядки. Орли та яструби наловили курей, вовки й ведмеді нарізали овець, телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Сей узяв часточку собі, а решту по справедливості розділив між усіх голодних.

Знову радість, знов оклики зачудування й подяки. От цар! От добродій! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверима!

Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засідати, мордувати. Усе готове, зарізане, навіть обскубане й обпатране приносили йому услужні міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи.

Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голодний. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той Богу дякував, що живе. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього й ласкавого царя, а надто такого неподібного до всіх інших звірів.

І Лис Микита, зробившися царем, жив собі, як у Бога за дверима. Тільки одного боявся, щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є по правді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався й спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не зрадити перед своїми міністрами, що він є Лис, а не звір Остромисл.

Які ще казки про звірів та їхнього царя ти вже знаєш?

Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він став на царство. Звірі надумали святкувати врочисто той день і справити при тій нагоді великий концерт. Зібрався хор з лисів, вовків, ведмедів, уложено чудову кантату, і вечором по великих процесіях, обідах і промовах на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж вухо в’януло. Але як молоді лисички в народних строях задзявко-тіли тоненькими тенорами, то цар не міг витримати. Його серце було переповнене, його обережність заснула, і він, піднявши морду, як задзявкає й собі по-лисячому!

Господи! Що стало? Усі співаки відразу затихли. Усім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та се — Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований! Тьфу! А ми собі думали, що він не знати хто такий!

Ах ти, брехуне! Ах ти, ошуканче!

І, не тямлячи вже ані про його добродійства, ані про його величну мудрість, а люті тільки за те, що так довго давали йому дурити себе, усі кинулися на нещасного Лиса Микиту й розірвали його на шматочки.

І від того часу пішла приповідка: коли чоловік повірить фальшивому приятелеві й дасть йому добре одуритися, коли який драбуга отуманить нас, обдере, оббреше й ми робимося хоть дрібку мудрішими по шкоді, то говоримо: «Е, я то давно знав! Я на нім пізнався, як на фарбованім лисі».

ЗБАГАЧУЙ МОВЛЕННЯ

Заліз о — тут: пастка. Кпити — глузувати, насміхатися.

Решетив ся — тут: вихвалявся.

Перечислився — прорахувався.

Ярина' — тут: городина.

Кобеля — торба. Непорадна година —

лиха година.

Стрій — убрання.

Ґудз — ґуля. Ступернак — товкач. Подибав — зустрів. Драбуга — пройдисвіт.

Пригадай!

Головні персонажі — це герої, із якими пов’язані основні події твору і характер яких розкрито найповніше.

Другорядні персонажі — це герої твору, які виконують допоміжну роль і сприяють глибшому висвітленню характеру та вчинків головного героя.

ПОЗНАЙОМСЯ З АВТОРОМ

Іван Франко (1856-1916)

Прозаїк та поет, філософ і науковець, український геній, «академія в одній особі».

Іван Якович Франко був надзвичайно розумною людиною, невдавано скромною, любив гумор і дотеп. У товаристві ніколи не намагався бути в центрі уваги, хоча мав високу ерудицію, феноменальну пам’ять та гострий розум.

Народився майбутній письменник на Львівщині. Змалку виявляв неабияку допитливість, тому батьки намагалися влаштувати сина до найкращої школи. Спочатку він ходив у початкову школу в сусідньому селі, де швидко навчився читати українською мовою, а через два роки міг читати й писати польською та німецькою мовами. Потім продовжив навчання в Дрогобичі. Попри труднощі, знущання вчителів, глузування однолітків, наприкінці року Іван став найкращим учнем.

Закінчивши гімназію, він вступив до Львівського університету. Потім продовжив навчання у Чернівецькому уні

верситеті. А у Віденському університеті в Австрії захистив дисертацію, здобувши науковий ступінь доктора філософії.

 

Іван Франко був неймовірно працездатною та обізнаною людиною. Товариші називали його «академією в одній особі*. Усіх вражало зокрема те, що він вільно володів чотирнадцятьма мовами.

 

За своє життя український геній Іван Франко написав понад п’ять тисяч творів. Серед них є і книги для дітей, зокрема дуже популярна збірка казок «Коли ще звірі говорили». У ній ідеться про тварин. Але, як казав сам Франко, «казка одною бровою підморгує на людей* — мовляв, ці казки про нас. Вони розповідають правду про людську вдачу, вчать розрізняти добро і зло. виховують найкращі моральні якості.

 

Яким ти уявляєш Івана Франка? Чи є серед твоїх знайомих такі ж розумні та обдаровані люди?

 

Розкажи, що ти дізнався про Івана Франка. Скористайся схемою, щоб не забути найцікавіше.

1. Літературна казка може бути у формі вірша.

Так; ні.

2. Іван Франко писав лише твори для дітей.

Так; ні.

3. Лис Микита — головний герой казки «Фарбований Лис». Так; ні.

4. Назви усіх персонажів казки та поділи їх на головних і другорядних.

5. Що тобі подобається у вдачі Лиса Микити, а що ні? Чому?

6. Які вчинки Лиса Микити ти не схвалюєш? Що б ти порадив/порадила йому, аби стати кращим?

7. Поясни, як ти розумієш вислови дати драпака, мов муха в окропі, мов у Бога за дверима, мов полуда з очей спала. А як ти зрозумів / зрозуміла останнє речення казки?

8. Чи доводилося тобі мати справу з такими «фарбованими лисами»? Розкажи про це однокласникам.

9. Пограйте в гру «Сюжетний ланцюжок». Розділіться на групи. Кожна група одержує опорні слова, за якими має переказати фрагмент змісту казки. Перемагає той, хто артистичніше і точніше передасть зміст.

10. Уяви, що тобі порадили (попросили) створити власну казку про Лиса Микиту. Який би сюжет ти запро -понував/запропонувала, щоб Лис не зміг ошукати звірів. Склади план до власної казки.

11. Знайди в інтернеті та переглянь мультсеріал «Лис Микита» за однойменною казкою у віршах Івана Франка.

12. Намалюй в зошиті діаграму за зразком та заповни її. Визнач спільні та відмінні риси Лиса — героя казки та мультфільму.

 

 

Це матеріал з підручника "Українська література" 5 клас Архипова 2022 читати онлайн