МОГУТНІЙ ДУХ ПІЗНАННЯ

 

1. Розкажіть про добу Просвітництва в Європі та її представників.

2. Які твори Й. В. Ґете ви вже читали?

3. Що таке трагедія? Пригадайте, які трагедії ви вивчали раніше.

4. Поясніть, як ви розумієте поняття «художній образ».

Об’єднавча місія німецького Просвітництва

XVIII ст. позначило новий етап європейської історії культури — добу Просвітництва.. Її ідейним двигуном стала віра в людський розум. Невипадково гаслом цієї доби став знаменитий крилатий вислів: «Знання — сила!». У культурній свідомості утверджувалися уявлення про те, що можливості пізнання — необмежені, що життя слід улаштовувати, керуючись розумом, і що людська спільнота йде шляхом прогресу, з кожним кроком наближаючись до загального благоденства.

Особливого значення ідеологи Просвітництва надавали суспільній думці. Саме на неї, а не на зусилля окремих видатних особистостей та творців культури, як то було за доби Ренесансу, покладалися головні сподівання щодо перетворення життя на розумних засадах. Та для того аби суспільна думка змогла активно долучитися до процесу перетворення історичного життя, вона сама мала зазнати певних змін: її треба було «виховати», вивести з пітьми невігластва та забобонів, озброїти новими науковими знаннями, запліднити прогресивними ідеями. Цю шляхетну мету й поставили перед спільнотою інтелектуали Просвітницької доби.

Коментар архіваріуса

Просвітницький рух зародився в Англії. Один із перших просвітників письменник і політичний діяч Дж. Мільтон виступав за свободу преси та релігії. Відомі представники просвітницької філософії в Англії — Д. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм, І. Ньютон та ін. — цікавилися громадянськими свободами. їхні ідеї відобразилися і в літературі, наприклад у романах «Пригоди Робінзона Крузо» Даніеля Дефо та «Пригодах Гуллівера» Д. Свіфта. Просвітники у Франції піддавали жорсткій критиці суспільство: монархію, суспільну ієрархію, соціальну нерівність, церкву, систему виховання. Найвищою цінністю суспільного життя вони вважали свободу. Видатні представники французького Просвітництва — ПІ. Монтеск’є, Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, П. Бомарше, ПІ. Лакло та ін. — справили величезний вплив на європейську культуру. Одним із найзначніших проектів просвітників стала багатотомна французька «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» (1751-1780). 'ТЖТ

У Німеччині Просвітництво розвивалося пізніше й повільніше, ніж в інших західноєвропейських країнах. Це пояснюється значною мірою

політичною та економічною ситуацією. У XVIII ст. на німецьких землях було багато маленьких князівств-держав, здебільшого збіднілих і загрузлих у феодалізмі. Плацдармами для розгортання просвітницького руху стали культурні центри, що виникали в князівських резиденціях, університетських та вільних містах: Лейпцигу, Франкфурті-на-Майні, Ґет-тінґені, Веймарі, Йені, Берліні, Потсдамі тощо. А оскільки першочерговим суспільним завданням було політичне об’єднання країни та її всебічне реформування, то саме воно стало пріоритетом німецької просвітницької думки.

Коментар архіваріуса

Відомий німецький філософ цього часу Іммануїл Кант у своїй праці «Відповідь на питання “Що таке Просвітництво?”» дав класичне визначення цього поняття: «Просвітництво — це вихід людини зі стану свого неповноліття, у якому вона перебуває з власної вини... Неповноліття з власної вини — це таке, причина якого міститься не в бракові глузду, а в нестачі рішучості й мужності послуговуватися ним без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! — май мужність послуговуватися власним розумом! — таке, отже, гасло Просвітництва», жжж

Література німецького Просвітництва формувалася під впливом провідних французьких та англійських представників цього руху. Для неї була характерна тенденція до поєднання масштабних суспільних та моральних проблем із філософською думкою. У своїх творах письменники ставили питання про виховання гуманістичної свідомості, соціальну зумовленість людських уявлень, функції та природу мистецтва тощо. Ця тенденція, зокрема, спостерігається у творчості Крістіана Фюрхтеґотта Ґеллерта, Йоганна Крістофа Ґотшеда, Крістофа Мартіна Віланда, Фрідріха Ґотліба Клопштока, Йоганна Йоахіма Вінкельмана, Ґотгольда Ефраїма Лессінґа та ін.

В останній третині XVIII ст. в Німеччині поширилися сентименталіст-ські течії, з якими пов’язана рання творчість Й. В. Ґете й Ф. Шиллера. Своїми художніми звершеннями ці велетні світової культури підбили підсумок під добою Просвітництва. Однак її вплив залишив глибокий слід в історії культури країни. Достатньо, либонь, згадати про те, що деякі нинішні авторитетні філософи саме з Просвітництва виводять історичний шлях сучасної Німеччини та її сучасний культурний ландшафт.

Перевірте себе

1. Дайте загальну характеристику доби Просвітництва.

2. Назвіть представників просвітницького руху в Англії та Франції.

3. Якою була доба Просвітництва в Німеччині?

4. Чи близькі просвітницькі ідеали особисто вам?

Йоганн Вольфґанґ Ґете: вічний порив до світла

«Більше світла!» — слова, які німецький письменник Й. В. Ґете сказав перед смертю, можна витлумачити як красномовне гасло його життя. Адже прагненням до світла пізнання, що його як головну цінність утверджувала доба Просвітництва, визначався увесь духовний і творчий розвиток митця.

Йоганн Вольфґанґ фон Ґете народився 28 серпня 1749 року у Франкфурті-на-Майні. Родина письменника належала до багатої міської верхівки. Батько, імперський радник, колишній адвокат, був людиною педантичною, вимогливою й чесною. Від нього Йоганн успадкував потяг до знань. Матері ж, яка була для нього взірцем сердечної теплоти й мудрості, майбутній письменник завдячував багатою уявою.

Батько створив усі умови для того, аби син здобув ґрунтовну освіту. Юнак успішно долав різні науки, виявляючи велику жагу до знань та непересічні здібності. Ґете опанував французьку, англійську, італійську, давньогрецьку та латинську мови, здобув глибокі знання з багатьох дисциплін і долучився до найкращих здобутків літератури та мистецтва. Уже замолоду він вражав сучасників феноменальною широтою культурного кругозору і спроможністю продукувати плідні ідеї в різноманітних наукових галузях.

За волею батька Ґете здобував юридичну освіту спочатку в Лейпцизькому університеті, а потім і в Страсбурзькому, у якому згодом захистив дисертацію й отримав ступінь доктора права. Творчий шлях розпочав із поезії. Упродовж життя він написав близько 1500 віршів. Розкриваючи різні грані багатої особистості поета та відбиваючи різні етапи його внутрішнього розвитку, лірика Ґете прочитується як своєрідний літопис його духовної автобіографії.

Під час навчання в Страсбурзі молодий поет познайомився з відомим філософом і письменником Й. Ґ. Ґердером. Ґете щиро захопився його самобутніми потрактуваннями явищ природи та культури, пройнявся його ставленням до народної творчості як до взірця справжньої поезії. Під впливом Ґердера митець зацікавився німецьким фольклором, почав його збирати та переосмислювати у власних літературних текстах. Завдяки Ґердеру він також долучився до руху «Буря й натиск».

Філологічна консультація

«Буря й натиск» — течія в німецькій літературі доби Просвітництва, яка розвивалася в 1765-1785 р. здебільшого у творчості молодих авторів й увиразнила їхній бунт проти «батьківських» догм та норм. Сутність такого протесту влучно схарактеризував Ґердер: «Голос серця є визначальним для розумного рішення», у такий спосіб підкресливши, що моральні рішення диктуються не розумом, як уважали його сучасники, але від серця. Центральне місце в естетичній програмі «Бурі й натиску»

посідало поняття природного «бурхливого генія», що його втіленням сучасники вважали самого Ґете. WAW

У 1772 р. Ґете в статусі ліценціата¹ права приїхав до німецького міста Вецлар, аби пройти практику в імперському суді. У цьому містечку Ґете пережив бурхливу любовну історію, яку невдовзі зобразив у романі «Страждання молодого Вертера» (1774).

У другій половині 1770-х рр. митець управлявся в різних літературних жанрах. У цей час він перебував під впливом сентименталізму, що відобразилося, зокрема, у «Стражданнях молодого Вертера». Роман написано від особи юнака, який учинив самогубство через нещасливе кохання.

Твір складається з листів Вертера та фрагментів його щоденника. Головний герой — вразливий, мрійливий одинак, який має багатий душевний потенціал, але не може його зреалізувати.

Коментар архіваріуса

Незважаючи на невеликий наклад (лише півтори тисячі примірників), роман став літературною сенсацією і приніс двадцятип’ятирічному авторові гучну славу. Численні читачі побачили в головному героєві приклад для наслідування, а в його авторові — виразника думок молодого покоління. Серед прихильників роману був також Наполеон Бонапарт, який носив його у воєнних походах разом із Біблією та Кораном. Відомо, що великий полководець перечитував ґетівську книжку сім разів, а востаннє звернувся до неї під час перебування в засланні на острові Святої Єлени. Роман став однією з головних тем розмови Наполеона й Ґете під час їхньої зустрічі в Ерфурті в 1808 р. ▼ЖЖ

Через рік після виходу «Страждань молодого Вертера» герцог Саксен-Веймарський Карл Август запропонував Ґете переселитися до Веймара на правах почесного члена правління князівством. Але передусім письменник став приятелем, порадником та соратником герцога. Обійнявши одну з найвищих посад у князівстві, Ґете згодом сконцентрував у своїх руках управління фінансами, промисловістю, будівництвом доріг, армійською службою, освітою, театром та іншими царинами веймарського життя. У 1782 р. він отримав дворянство.

Переїзд Ґете до Веймара збігся з його відходом від руху «Буря й натиск», який на той час почав занепадати. Новий етап у творчості письменника пов’язано з періодом так званого веймарського класицизму.

Ліценціатами раніше в університетах називали викладачів, які мали право читати лекції до того, як захистили свої дисертації.

Філологічна консультація

Існує два визначення періоду веймарського класицизму. Перше пов’язує його з творчістю німецьких письменників Віланда, Ґердера, Ґете та Шиллера. Друге ж обмежується лише літературною діяльністю Ґете та Шиллера з 1794 до 1805 р., тобто коли їхня творча співпраця досягла найвищої інтенсивності.

Свій мистецький ідеал веймарські класики шукали в античній культурі з її принципами досконалості, гармонії, гуманізму та єдності змісту й форми. Водночас вони спиралися на просвітницький ідеал суспільства, яке поступово поліпшується завдяки своєму еволюційному розвитку на основі принципів гуманізму. Головною виховною силою суспільної свідомості вони вважали мистецтво. Представники веймарського класицизму утверджували власний виховний ідеал «прекрасної душі» — людини, учинки, обов’язки та схильності якої гармонійно злагоджені, що й породжує внутрішній спокій. Головними поняттями мистецтва веймарських класиків були людяність та толерантність, а провідним жанром творчості — драма. ▼ЖЖ

Упродовж десяти років Ґете віддавав державній службі більшість сил та часу. Та попри успіхи в управлінні Веймарським князівством і високе суспільне становище, він дедалі більше страждав через повсякденну рутинну роботу, яка заважала йому реалізовувати своє справжнє покликання. Одного дня, зненацька покинувши всі справи, письменник таємно поїхав до Італії. Там він провів кілька чудових років, подорожуючи країною та вивчаючи мистецтво старих майстрів. Свої враження Ґете представив у поетичному циклі «Римські елегії» (1790) та драмі «Торквато Тассо» (1780-1789). Саме в Італії розпочався класичний період ґетівської творчості. Ці роки митець уважав найщасливішими у своєму житті. «Від тих часів, коли я проїхав мостом Понте-Молле, повертаючись на батьківщину, — стверджував письменник, — у мене більше не було жодного щасливого дня». У 1789 р. Ґете знову з’явився у Веймарі. Він відмовився від усіх постів, але зберіг за собою звання першого міністра й обов’язки куратора освіти. Тепер на першому місці для нього була літературна творчість.

Коментар архіваріуса

Невдовзі відбулася Велика французька революція, яка сколихнула німецьких інтелектуалів. Багато з них вітали цю подію з великим ентузіазмом, покладаючи на неї найзаповітніші надії щодо позитивних змін світу. Ґете ставився до революції критично, засуджуючи передусім насилля, з яким вона здійснювалася. Цей погляд знайшов безпосереднє відображення в поемі «Герман і Доротея» (1798). Насильницьким спробам змінити суспільство письменник протиставляв просвітницьку ідею виховання гармонійної особистості, жжж

Саме ця ідея лягла в основу його виховного роману «Літа науки Віль-гельма Мейстера», який друкувався в 1795-1796 рр. Ґете продемонстрував читачеві, як, мандруючи, головний герой отримував новий життєвий досвід, а через нього — щоразу новий поштовх до внутрішнього розвитку, самопізнання та любові до людей. Своєю енергією, активною життєвою позицією, прагненням приносити суспільству користь Вільгельм Мейстер різко контрастує з пасивним меланхолійним мрійником Вертером, створеним під впливом естетики «Бурі й натиску».

Крім літературної творчості Ґете активно займався природничими дослідженнями. У 1790 р. він оприлюднив монографію про метаморфози рослин, завдяки якій став одним зі співзасновників порівняльної морфології в ботаніці. Крім того, захопився вченням про фарби, яке розробляв упродовж подальшого життя.

Завдяки зусиллям Ґете у Веймарі оселилися деякі видатні діячі німецької культури. їхня діяльність сприяла перетворенню міста в один із найзначніших культурних центрів Німеччини. Серед митців, які оселилися у Веймарі, був Фрідріх Шиллер. З ним у Ґете склалася глибока творча дружба, яка стала яскравою сторінкою в історії німецької літератури.

Разом письменники видавали журнали, друкували літературні маніфести, відповідали опонентам у полеміці. У 1797 р. вони провели змагання в жанрі балади, надавши нового поштовху для його розвитку. Так з’явилися знамениті ґетівські балади «Коринфська наречена», «Шукач скарбів» та «Учень чаклуна», у яких автор замислювався над таємницями буття. У 1799 р. поети заснували Веймарський театр, який швидко здобув славу провідної сцени в Німеччині. Уважаючи театр «виховним закладом», що прищеплює публіці гуманістичні уявлення та естетичний смак, Ґете докладав багато організаційних зусиль до його розвитку.

Він також із натхненням писав твори для сцени.

До найвідоміших його драм належать «Ґец фон Берлігінґен» (1771-1773), «Еґмонт» (1788),

«Торквато Тассо» (1790), «Іфігенія в Тавриді»

(1779-1786), а також «Фауст», який став найзна-чнішим літературним твором письменника. І все ж творча співпраця Ґете та Шиллера насамперед мала на меті теоретичне осмислення і практичне виконання тих завдань, що постали перед літературою після Великої французької революції.

Коментар архіваріуса

Певна річ, дружба Ґете та Шиллера не була ідилією, вільною від протиріч чи непорозуміння. Цікаво дослухатися до думки Шиллера, який, попри щире захоплення творчим даром і геніальною особистістю Ґете, одного разу зізнався: «Часто спілкуватися з Ґете було б для мене нещастям. Навіть перед своїми найближчими друзями він ані на мить не розкрива

ється вповні, він невловимий; мені здається, він насправді неймовірний егоїст. Він пробудив у мені своєрідну суміш любові та ненависті... Його думка для мене надзвичайно важлива».

Водночас передчасну смерть Шиллера в 1805 р. Ґете пережив як найтяжчу особисту втрату. До кінця свого довгого життя він страждав через відсутність можливості спілкуватися й обмінюватися творчими ідеями з товаришем.

Непересічна дружба двох авторів була вшанована вдячними веймарцями. Ґете й Шиллер поховані поруч у герцогській усипальниці. А перед спорудою Веймарського національного театру стоїть пам’ятник обом письменникам, які тримають спільний вінець слави.

Після смерті Шиллера розпочався пізній період ґетівської творчості, який тривав майже ЗО років. На цьому етапі митцем створено першу (1808), а за багато років потому і другу частину (1831) трагедії «Фауст», художню автобіографію «Поезія та правда» (1811), роман «Роки мандрувань Вільгельма Мейстера» (1821-1829), а також ліричну збірку «Західно-східний диван» (1818), яка виникла із захоплення письменника східною культурою. Роботі над цією книжкою передували заняття арабською та перською мовами, вивчення Корану, знайомство з класичною поезією Сходу. Багато творів, написаних у пізній період, увійшли не лише до національного, а й до світового літературного канону.

Українське відлуння

Ще за життя письменника літературна слава Ґете сягнула українських теренів. У 1827 р. його обрано почесним членом Ради Харківського університету. Тоді ж П. Гулак-Артемовський зробив перший переспів ґетівської балади «Рибалка» українською мовою. Твори Ґете перекладали українською П. Куліш, І. Франко, М. Рильський, М. Бажан, М. Терегценко, С. Голованівський, І. Муратов, Г. Кочур, В. Стус, Д. Павличко та ін. Перший повний український переклад «Фауста» з’явився завдяки титанічній праці М. Лукаша. WAV

Творчий шлях Ґете охопив 60 років і позначився створенням найвищих взірців поезії, прози та драматургії. Його твори щільно пов’язані з німецькою культурною традицією, але водночас мають загальнолюдську духовну та естетичну значущість. І це є одним із численних свідчень універсальності та пластичності ґетівського генія.

Літературна діяльність Ґете заклала фундамент для подальшого розвитку німецької літератури, виявила можливості синтезу різних національних культурних традицій та зробила посутній внесок в утвердження засад європейського гуманізму. Своєю творчістю Ґете засвідчив настання ери світової літератури, яке пророче передбачив.

Перевірте себе

1. Які відомості про життя Й. В. Ґете привернули вашу увагу?

2. У чому виявляється творча багатогранність письменника?

3. Які факти свідчать про його прижиттєву славу?

4. Як ви вважаєте, чому Ґете, попри усвідомлення свого письменницького покликання, віддав значну частину свого життя державній службі?

5. Яку роль у творчій долі митця відіграли його дружба та співпраця із Шиллером?

6. Які чинники вплинули на творчий розвиток письменника?

7. Які ідеї об’єднували представників «Бурі й натиску»?

8. Розкрийте зміст поняття «веймарський класицизм».

Діла, яких не поглине вічність

Головним звершенням веймарського періоду, як і всієї ґетівської творчості, став «Фауст». У ньому утілено підсумки духовних й естетичних шукань письменника, головні відкриття просвітницької думки XVIII ст. і, ширше, культурний досвід усієї епохи. Запозичивши образ Фауста із попередньої літературної традиції, Ґете надав йому потужного філософського значення, символічної об’ємності й титанічного масштабу. Завдяки цьому ґетівський Фауст виріс у постать, що втілює сам дух нової європейської цивілізації.

Світові мотиви

В основу сюжету «Фауста» покладено мотив угоди між людиною та дияволом, який належить до вічних сюжетів світової літератури. Вочевидь, у персонажа був реальний прототип. На думку дослідників,

Йоганн Ґеорґ Фауст народився близько 1481 р. Мав непересічні знання в богослов’ї, математиці, астрології та медицині. Його вважали чорнокнижником, тобто чаклуном, який займався чорною магією. За легендами, він помер у 1540 р. у Вюртемберзі, після того як сплив термін угоди, укладеної ним із демоном Мефістофелем. Піддавши Фауста страшним тілесним мукам, нечистий забрав його душу.

У 1587 р. книговидавець Йоганн Шпіс оприлюднив «Історію доктора Йоганна Фауста, відомого чарівника й чорнокнижника». Головний герой тут засуджувався як зухвалий грішник, що, утративши Божий страх, продав душу чорту в обмін на доступ до таємних знань, які б дозволили йому розгадати загадки буття і здобути владу над світом. Книга завершувалася повчальним описом загибелі Фауста.

До сюжету про німецького чорнокнижника звертався й один із най-видатніших англійських драматургів і сучасників Шекспіра письменник Крістофер Марло. Головний герой його п’єси «Трагічна історія життя доктора Фауста» — це людина, сповнена величезної енергії та безмежного честолюбства, бунтівник, що викликає водночас захват і жах.

Письменників «Бурі й натиску» образ Фауста приваблював титанізмом, зухвалим бунтом проти усталених норм, прагненням вийти за межі людських можливостей. Під пером таких авторів персонаж набував рис «бурхливого генія». За драму про Фауста брався один із найвидатніших письменників німецького Просвітництва Ґотгольд Ефраїм Лессінґ. Проте він написав лише кілька фрагментів — задум твору не втілено. WAV

Історія створення ґетівського «Фауста». Письменник почав працювати над цим твором ще за юних років, під впливом ідей «Бурі й натиску», а завершив за кілька місяців до смерті. Робота тривала майже 60 років (1772-1831 рр.) й увібрала творчі шукання автора та його багатогранний життєвий досвід. Український літературознавець Олександр Білецький навіть стверджував, що Фауста можна трактувати як «самого Ґете на різних стадіях розвитку його особистості».

Жанрова своєрідність твору. Твір написаний у формі драми. За визначенням самого автора, «Фауст» — це трагедія.

Літературознавча довідка

Трагедія (від грец. tragoedia — букв, цапина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому конфлікті особистості із суспільством, оточенням і найчастіше закінчується загибеллю героя.

Водночас багатошарова конструкція тексту, наявність кількох сюжетних ліній, пов’язаних між собою лише особистістю головного героя, численні персонажі, зрештою великий обсяг, який неможливо вмістити в межі однієї вистави, — усе це більше нагадує епічну поему, де у віршованій формі подається розлогий опис подій. Тому літературознавці часто відносять «Фауста» до жанру драматичної поеми. Складно визначити і стиль твору, адже тут наявне стилістичне багатоголосся, яке охоплює елементи балад, народних пісень, вуличних розмов, учених диспутів, піднесених молитов, філософських роздумів тощо.

Композиція і сюжет «Фауста». Трагедія складається з двох частин, присвяти та двох прологів, у яких сформульовано ключові тези щодо загального задуму.

У «Пролозі в театрі» зображено дискусію між Директором театру, Поетом та Коміком. Кожен із цих персонажів представляє певний погляд на мистецтво. Для Директора головний критерій оцінки твору — задоволення публіки, яке не залежить ані від морального змісту, ані від художньої якості, а натомість приносить прибуток до театральної каси. Поет, якому байдуже до невибагливої публіки, вимірює цінність мистецтва його спроможністю сягнути вічності. Тимчасом Комік наполягає на значенні сміху, який додає дрібку солі до життєвого розмаїття. Із цих суперечливих позицій, що відбивають естетичні погляди ґетівської доби, висновується вказівка, яку Директор дає Поетові:

Так розміркуйте ж все дотепно,

На сцені всесвіт умістіть І швидко й бережно пройдіть Із неба через землю в пекло.¹

У цьому заклику прагматичний підхід Директора сполучається з ідеалістичним замахом Поета на вічність та іронією Коміка. Та водночас у процитованих рядках лаконічно презентується весь задум «Фауста» й окреслюються межі його художнього світу, що охоплюють універсум від небес до пекла.

У «Пролозі на небесах» відбувається інший філософський диспут між Господом та небесним воїнством, з одного боку, та духом зла Мефістофелем, з другого. Суперечка виникає довкола Фауста. Для Мефістофеля вчений з його невпинним духовним пошуком і палким прагненням досконалості та істини — божевільний. Однак Усевишній характеризує його інакше:

Він поки що у мороці блукає,

Та я вкажу йому до правди вхід;

Бо знає садівник, як деревце плекає,

Який від нього буде цвіт і плід.

Мефістофель пропонує випробувати Фауста різними спокусами. Він упевнений, що той піддасться й занапастить свою душу. Господь погоджується, оскільки вірить у спроможність людини встояти.

Зовні не пов’язані між собою, прологи ілюструють ідею співіснування людських та надлюдських сил у земному бутті. Основна дія трагедії — розгорнуте зображення «експерименту» з ученим, про який ідеться в другому пролозі.

На початку першої частини Фауст постає мислителем, одержимим жагою пізнання світу. Він зневірився в можливостях науки й магії осягнути сенс буття і змінити людське життя на краще. Учений глибоко страждає через власне безсилля, але не зрікається подальшого духовного пошуку. Саме з цієї душевної кризи скористався Мефістофель, пообіцявши Фаусту виконувати будь-які його побажання, а отже, надати йому можливості для безмежного пізнання світу в обмін на душу після смерті. Фауст підписав угоду, висловивши при цьому свою умову: піти з життя

^хТут і далі твір цитується в перекладі М. Лукаша.

тоді, коли його пошук зупиниться. Отримавши нову молодість і довге життя, учений вирушив у супроводі Мефістофеля в тривалі й неймовірні мандри.

Першою важливою подією нового життя героя стало кохання до дівчини Маргарити, з якою він випадково зустрівся на міській вулиці. Ґретхен вразила його своєю невинною красою й чистим серцем. У стосунках із нею Фауст пережив найвище щастя земного кохання, але не знайшов у ньому сенсу буття. Саме тому він, незважаючи на сильне почуття до Маргарити, полишив її заради подальшого пошуку. Дівчина заплатила страшну ціну за це кохання: смерть матері, загибель брата, власноручне вбивство неза-коннонародженої дитини і зрештою — божевілля та страта. І хоча Фауст щиро намагався визволити її з в’язниці, ця марна спроба аж ніяк не полегшила його почуття провини за зваблення й загублене життя коханої.

У другій частині Фауст і Мефістофель спочатку дістаються двору германського імператора. Тут вони пробують провести реформи задля оздоровлення зубожілої країни, але їхні зусилля зазнають краху через байдужість феодальної аристократії до батьківщини.

Потім Фауст закохується в прекрасну Гелену — уславлену героїню давньогрецьких міфів, викрадення якої стало причиною Троянської війни. З допомогою Мефістофеля герой разом із красунею оселяється в середньовічному замку. У цій любові він здобуває нове щастя, але воно виявляється крихким: після загибелі сина Гелена зникає, і Фауст знову вирушає в дорогу.

Останнім притулком на його земному шляху стає заболочена місцина на морському березі, яку він отримав від імператора за надану допомогу у війні. Аби поліпшити умови життя її мешканців, Фауст сміливо береться за спорудження греблі. Щоправда, через це гинуть старенькі Філемон і Бавкіда, маленький будинок яких не вписався у великі плани Фауста. Проте саме під час будівництва греблі, яке символізує активне перетворення світу заради блага людства, герой знаходить найвищий сенс життя. Він бачить його в праці вільних людей на вільній землі.

Це визнання, відповідно до укладеної угоди з духом зла, наближає смерть уже сліпого, майже сторічного Фауста. Однак попри очікування Мефістофеля ангели підносять душу померлого на небо.

Центральні образи. На відміну від народної легенди, котра засуджувала Фауста як грішника, що переступив моральні й релігійні заборони, Ґете змальовує його як особистість, наділену сильним розумом, невичерпною енергією, шляхетними устремліннями й титанічним масштабом.

Як учений, Фауст прагне не просто здобути нові знання, а знайти спосіб для їхнього перетворення на інструмент удосконалення світу, розширення меж людського мислення, осягнення суті буття людини та законів універ-суму. У цьому Фауст підкреслено протиставляється своєму учневі Вагнеру, у якому втілено тип схоластичного вченого — застиглого, догматичного й обмеженого. На відміну від Вагнера, Фауст не задовольняється відносністю доступних знань і сліпою вірою в теорію. Він прагне не книжкової мудрості, а експерименту, дійового пізнання живої стихії життя й безмежного, абсолютного знання. Варто, однак, зважити на те, що заради цього шляхетного прагнення Фауст готовий принести в жертву не лише самого себе, а й інших людей, наприклад Маргариту або Філемона та Бавкіду.

Філологічна консультація

В образі Фауста поєднуються елементи двох європейських історико-куль-турних типів особистості: людини Відродження та людини Просвітництва. Він перекладає Біблію німецькою мовою. З одного боку, переклади Біблії з латини національними мовами здійснювалися за доби Відродження. У цьому контексті Фауст стає в одну шерегу з ренесансними гуманістами, від яких він успадковує їхні принципи мислення й жагу пізнання земного життя. Проте, перекладаючи біблійний рядок «Було в почині Слово!», Фауст розмірковує над тим, аби перекласти його рядком «Була в почині Мисль!» або «Була в почині Сила!», а потім зупиняється на варіанті «Була в почині Дія!» Це остаточне рішення відображає властиве добі Просвітництва прагнення активно змінювати світ. ЖЖЖ

Водночас Фауста показано як людину сильних почуттів. У стосунках із Маргаритою він переживає справжнє любовне потрясіння й виявляє готовність долати будь-які перешкоди на шляху до серця коханої. У цьому коханні розкриваються його найкращі душевні властивості. Проте до них примішується також отрута власного егоїзму і впливу темних сил. Адже, домагаючись взаємності від Маргарити, Фауст підштовхує її до переступу моральних законів, а отже, стає першопричиною її гріхопадіння й загибелі. Однак те, що він із гіркотою усвідомлює свою частину провини за її злочини й муки, — безпосереднє свідчення голосу його совісті та співчуття.

Історія Маргарити, або Ґретхен, позначає на шляху Фауста випробування коханням. Герой закохується в дівчину з першого погляду попри те, що вона зовсім не схожа на даму серця героя-інтелектуала. Вихована в звичайній бюргерській родині, Маргарита не може похвалитися ні освіченістю, ні широтою мислення. Вона простодушна й довірлива, однак її серце одразу розпізнає й неординарну вдачу Фауста, і небезпечну темну силу його загадкового супутника. Вона живе звичайним, невибагливим життям, жорстко регламентованим суворими моральними правилами та заборонами. Проте її душа відкрита для сильного кохання. Любов до

Фауста спонукає героїню порушити усталені заборони: вона віддається коханому душею й тілом усупереч страху перед суспільним осудом і неминучим покаранням за позашлюбні стосунки з чоловіком. Навіть після всіх вільно й невільно скоєних злочинів проти рідних Маргарита справляє враження не заклятої грішниці, а жертви трагічної долі. Страждаючи через жахливі наслідки свого кохання, дівчина не дошкуляє Фаустові його провиною й не вимагає від нього допомоги. Вона зі смиренням несе тягар своїх поневірянь. Навіть збожеволівши, Ґретхен дослухається до голосу своєї совісті, яка не дозволяє їй тікати з в’язниці від страти, аби врятувати своє життя. Саме тому, гцо Маргарита добровільно обирає каяття й покарання замість утечі, Господь спасає її душу від пекла й забирає на небо. Протиставляючи це виправдання суворому судовому вироку, Ґете підводить читача до висновку: Боже милосердя вище за земну справедливість і людська душа, яка безкорисно кохала й багато страждала, заслуговує на спасіння.

Мефістофель постає в трагедії спочатку в образі чорного пуделя й лише після того, як Фауст прочитав заклинання, перетворюється на біса. Він характеризує себе так: «Я — заперечення усього!» У цій самохарактеристиці виявляються точки дотику із самим Фаустом, якому теж притаманний дух заперечення, здавалося б, непорушних, книжкових істин, усталеної життєвої мудрості, неосмисленого існування. Досліджуючи долю головного героя, Ґете, однак, доводить думку, що заперечення — необхідний елемент пізнання, мислення та творчого розвитку. Саме цей глибокий філософський зміст укладено в слова Мефістофеля: «Я — тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого». Спільне між Фаустом та Мефістофелем — також цікавість до експерименту, у якому на практиці перевіряється теорія. Якщо Фауст поринає в життєву стихію, аби знайти в ній реальні, а не вичитані з мудрих книжок цінності й цілі, то й Мефістофель формулює ту ж саму настанову в афористичному вислові: «Теорія завжди, мій друже, сіра, / А древо

жизні — золоте».

Спорідненість двох персонажів підкреслюється роллю постійного супутника й помічника Фауста, яку Мефістофель відіграє впродовж усього сюжету трагедії. У цьому контексті він постає двійником ученого. Однак водночас Ґете наголошує й на кардинальних протиріччях між двома персонажами. На противагу Фаусту, Мефістофель не має ані докорів сумління, ані шани до створеного Господом світу, ані віри в силу людського розуму. Його заперечення не має високих цілей, це — цинічна насмішка над буттям. Він спокушає Фауста, аби довести безсилля Божого творіння перед силами зла і продемонструвати свою владу над людським життям.

Бунт Фауста, навпаки, виправдовується у творі високими цілями його поривань, активною гуманістичною позицією та жагою невпинного духовного саморозвитку.

Філологічна консультація

Відмінності між персонажами підкреслює епізод першої частини, у якому Фауст і Мефістофель пробираються до в’язниці, аби врятувати засуджену до страти Маргариту. Дорогою вчений дорікає бісові: «В недолі! В розпачі! Довго блукала, страждаючи, по землі, а тепер — у неволі!.. І ти, лукавий, нікчемний духу, таїв усе від мене!» Демон цинічно зауважує: «Вона не перша!» Фауст обурюється: «Серце моє начетверо крається, як подумаю про одну оцю безталанну; а тобі байдуже — глузуєш з недолі тисячей істот!» ТЛ.'Т'

Чаклунська допомога Мефістофеля не приносить користі. Радше навпаки: його дії завдають шкоди. Маргарита закохується у Фауста за велінням власного серця. А от утручання демона привносить у ці стосунки фальш і зло.

Найбільше відмінності між двома персонажами проявляються у фіналі трагедії. Там, де людина переживає свою найкращу мить, демон радіє з її близької смерті й можливості захопити безсмертну душу. Отож Фауст та Мефістофель зображуються в трагедії як двійники-антагоністи. Цей двозначний зв’язок між ними порушує складні філософські питання взаємодії добра та зла в процесах пізнання та духовного саморозвитку людини.

Останній монолог Фауста — це кульмінаційний пункт трагедії, який підбиває підсумок і шукань ученого, і центральних філософських та моральних питань. У цьому епізоді Фауст не лише знаходить сенс власного життя, а й постулює своє бачення найвищих цілей буття людини й людства. Гуманістична візія вільного людства, яке натхненно, розумно і творчо змінює земний світ заради загального блага, — це, по суті, ілюстрація заповітного ідеалу доби Просвітництва. Однак Ґете змальовує набагато складнішу картину цього моменту. Адже тоді, коли Фауст із захватом благословляє людство, що працює над удосконаленням світу й себе, слуги Мефістофеля квапливо риють могилу для самого Фауста. Ця

деталь підкреслює ідею неможливості участі сил зла в добрій справі, що її послідовно проводить автор твору.

Філологічна консультація

Укладаючи угоду з Мефістофелем, Фауст промовляє:

Коли, вспокоєний, впаду на ліні ложе,

То буде мій останній час!

Коли тобі, лукавче, вдасться Мене собою вдовольнить,

Коли знайду в розкошах щастя, —

Нехай загину я в ту мить!

І — далі:

Як буду змушений гукнути:

«Спинися, мить! Прекрасна ти!» —

Тоді закуй мене у пута,

Тоді я рад на згубу йти.

Проте в останньому монолозі Фауста ми не бачимо ані вдоволення, ані спокою, ані чуттєвої омани, ані самозамилування. Фауст афористично формулює власне розуміння найголовнішої істини буття в таких рядках: Лиш той життя і волі гідний,

Хто б’ється день у день за них. WA.W

Не зупинка духовного життя, а, навпаки, невпинні шукання є головним кредо й запорукою подальшого саморозвитку як для самого героя, так і для автора трагедії. Ці дві пов’язані між собою концепції — життя як невпинного духовного пошуку та смерті як зупинки духовного саморозвитку - головний підсумок буттєвого досвіду Фауста. Перед обличчям смерті герой осягає не лише сенс власного буття, але і його цінність та неминуще значення для майбутніх поколінь: «Ніяка вічність не поглине / Мої діла, мої труди!»

І в цьому сенсі фізичний кінець означає піднесення на найвищий ступінь духовних осяянь. Проте Мефістофель цинічно висміює життєвий підсумок Фауста:

Утіхи, щастя — все йому в ненасить,

Жаги ніколи спрагнений не вгасить;

Бідаха рветься зупинить Пусту, благу останню мить!

І так само саркастично біс коментує смерть ученого, заразом дорікаючи Богові за безглузді закони життя:

...пройшло — це те ж, що й не було.

Все, що твориться, що існує,

Колись унівець поверну я!

Вірі Фауста в те, що сліди його шукань і борінь залишаться навіки, Мефістофель протиставляє думку про те, що вони розтануть разом із самим Фаустом в «одвічній пустоті».

Крапку в суперечці довкола Фауста ставить заключна картина трагедії. У ній, усупереч зазіханням Мефістофеля, ангели підносять душу покійного на небо й через їхній спів Ґете дає пояснення цій розв’язці: «Стремління вічне й ревний труд / Сподобляться покути». У цих рядках міститься ключ до розуміння всього твору. На своєму шляху до істини Фауст часто

помилявся й оступався. Однак він мислив, кохав, шукав і діяв. Саме тому, що його життя було сповнене високих стремлінь і шукань, він, за логікою Ґете, і отримує помилування та вічне спасіння.

Змальовуючи шлях Фауста, Ґете дає розгорнуту відповідь на питання боротьби між добром і злом, Богом і дияволом. Мефістофель скрізь супроводжує вченого, спокушає і спонукає до гріха. Зло, що походить від Мефістофеля, за логікою трагедії, — невід’ємна частина процесу пізнання і свідомого та творчого самовизначення героя. Однак сили пітьми мають обмежену владу над буттям: вони можуть впливати на людину, але не можуть чинити найвищий суд над її душею. Це право належить лише Творцеві. Саме Він судить, виправдовує й милує тих, хто на це заслуговує. Посмертне спасіння душ Маргарити та Фауста знаменує перемогу сил світла над силами пітьми. Духовні шукання людини, її життєві випробування не обмежуються її земним буттям, а розв’язуються у вічності, яка осмислюється у творі в християнському дусі. У цій концепції вповні розкривається оптимізм автора, що відображає ідеали доби Просвітництва.

Фауст Ґете, на відміну від свого фольклорного прототипу, не шукає насолод чи влади над світом, не тішиться з власної сваволі, порушуючи моральні закони, і не стає здобиччю демонічних сил. Навпаки, він набуває значення символічного образу істинного людського буття, зосередженого на розв’язанні головних духовних завдань. Ґетівський Фауст — титанічна постать, яка, убираючи ідеали й осяяння доби Просвітництва, встає в одну шерегу з найпотужнішими образами світової культури: Прометеєм, Гам-летом чи Дон-Кіхотом.

Перевірте себе

1. Що вам відомо про історичний прототип Фауста? Як трактувалася історія чорнокнижника Фауста в народних легендах та літературних джерелах?

2. Як вплинуло на твір те, що автор працював над ним більшу частину свого життя?

3. Чому важко визначити жанр «Фауста» Ґете? Обґрунтуйте відповідь.

4. Схарактеризуйте сюжет та композицію твору. Поясніть функції двох прологів.

5. Чим відрізняється ґетівський Фауст від образу Фауста з народної легенди? Поясніть, як персонаж трагедії пов’язаний з гуманістичною традицією та ідеалами Просвітництва.

6. Порівняйте. Які типи людини науки втілено в образах Фауста та Вагнера? У чому автор їх протиставляє й кому симпатизує? Чи згодні ви з такою позицією?

7. Дайте характеристику образу Маргарити.

8. Розкрийте специфіку стосунків Фауста з Мефістофелем.

9. Подискутуймо! Працюємо в групах. А. Чи згодні ви із запропонованим Ґете потрактуванням зла як складової частини пізнання й перетворення світу? Обґрунтуйте свій погляд. Б. Чи можна вважати ґетівського Фауста ідеалом? Доведіть свою думку.

10. Визначте центральні філософські та моральні проблеми твору.

11. Розкрийте зміст фаустівського вислову «Зупинись, мить!».

У СВІТІ МИСТЕЦТВА

Падіння та покута Маргарити

Трагедія Ґете стала основою для багатьох спектаклів, однак чи не най-відомішою є опера знаменитого французького композитора Шарля Ґуно. Її прем’єра відбулася в 1859 р. в паризькому «Театрі лірік», однак остаточну версію поставлено на сцені «Ґранд опери» аж через десять років. Автори лібрето (літературної основи) — Жуль Барб’є та Мішель Карре.

В основі опери — не духовні пошуки Фауста й навіть не його стосунки з Мефістофелем. Дію зосереджено навколо долі Маргарити. Музика Ґуно мелодійно багата і сповнена ліризму. Найвідомішу частину вистави — хореографічну картину «Вальпургієва ніч» — настільки полюбила публіка, що вона стала самостійним одноактним балетом. Українською мовою лібрето опери переклала Л. Старицька-Черняхівська. З 80-х рр. XIX ст. вистава, зазнавши низку змін та осучаснень, не сходить із київської оперної сцени.

1. У німецькій традиції опера Ш. Ґуно має назву «Ґретхен». Як ви гадаєте, чому головною героїнею вистави стала Маргарита? Поміркуйте, чи може це бути пов’язано з тим, що трагедію написано в дусі Просвітництва, а опера — твір епохи романтизму?

2. Підготуйте усне повідомлення про постановку опери в будь-якому з театрів світу. Проілюструйте свій виступ фотографіями, відеофрагментами та аудіозаписами.

3. Мандруємо Інтернетом. Знайдіть у Мережі та прослухайте музичні твори відомих композиторів (Л. ван Бетховена, Л. Шпора, Р. Шумана, Ш. Ґуно, А. Бойто, Г. Мадера, Ф. Бузоні, С. Прокоф’єва, А. Шнітке, П. Дюсапена та ін.) на тему «Фауста». Чи впливає музика на ваше сприйняття трагедії?

Шедеври кінофаустіани

Ґетівський Фауст шукав сенс життя, і в цей пошук утрутився Мефісто-фель. Відколи людство винайшло кінематограф, до пошуків долучилися

й режисери. Щоправда, мета в них своя: утілити на екрані власну, водночас оригінальну й універсальну, версію стосунків між людиною та силами зла.

Було багато спроб зняти «Фауста», однак більшість із них зосереджено саме на лінії кохання головного героя та Маргарити й значно відступають від літературного першоджерела.

Алхімік Фауст у стрічці французького режисера Рене Клера «Краса диявола» (1950) усе життя марно трудиться над винайденням еліксиру безсмертя. Одного разу до вченого навідується спокусник Мефістофель, який пропонує героєві молодість, здоров’я та красу в обмін на душу. Професор погоджується на такий відчайдушний крок, не взявши до уваги, що диявол ніколи не грає за правилами. Мефістофель не лише підступно вселяється в тіло й дім Фауста, він робить усе можливе, аби якнайшвидше заволодіти його душею.

Ян Шванкмайєр, режисер картини «Урок Фауста» (1994), удався до цікавого сюрреалістичного експерименту й помістив на загальне кінотло елементи анімації. У фільмі чеського митця поряд із живими акторами діють глиняні ляльки та гігантські маріонетки. Дія стрічки починається з того, як головний герой, блукаючи вуличками Праги, потрапляє на закинуте горище. Тут він знаходить старовинний ляльковий театр і приміряє костюм ґетівського Фауста. Невинна забава стає реальністю, коли персонаж раптом уживається в образ знаменитого алхіміка й опиняється в його лабораторії.

Авторське бачення «Фауста» запропонував і російський режисер Олександр Сокуров. Однойменну картину (2011 р.) знято за мотивами першої частини трагедії, однак головні герої фільму мало чим схожі на ґетівських. Фауста не цікавить сенс життя. Ба більше, єдине, чого він прагне, — задовольнити голод і похіть. Лихвар Маврикій (він же Мефістофель) — незграбний, потворний і жалюгідний. Маргарита — юна лицемірка, яка за маскою невинності й благочестя приховує ненависть до матері та хтиві думки. І головне, сокуровський художній світ — це пекло на землі, адже в ньому зовсім немає Бога й віри в безсмертя душі. Отож, щоб робити лихі вчинки, людині не потрібен диявол: вона сама може бути втіленням зла. Це яскраво підкреслює символічна сцена наприкінці стрічки, у якій Фауст закидає камінням безпорадного Маврикія. На 68-му Венеціанському кінофестивалі фільм отримав престижну премію «Золотий лев».

1. Як ви гадаєте, чому сюжет про Фауста так приваблює кінематографістів?

2. Працюємо в групах. Об’єднавшись у три групи, перегляньте по одній з екранізацій роману (1950, 1994 та 2011 років). Обговоріть їх у групах, звертаючи увагу на такі питання: загальне враження від стрічки; рівень

режисерської та акторської майстерності; точність відтворення сюжету та доречність його змін; відповідність літературних образів та екранних персонажів тощо.

3. Мандруємо Інтернетом. Підготуйте добірку ілюстрацій «“Фауст” в образотворчому мистецтві».

Запитання й завдання для компетентних читачів

1. Пригадайте справжнє значення слова-символу «логос» в Євангелії від Івана. Чи має рацію Фауст, коли каже: «Зависоко так слово цінувать!» (якщо слово розуміти у звичайному, побутовому значенні)?

2. Як Фауст вирішує перекласти важкий для його розуміння біблійний вірш? Чому ці рядки виявилися незрозумілими для інтелектуала доби Просвітництва? Як ідеї часу відобразилися в перекладі, який здійснив учений?

3. Порівняйте. Хто такий Мефістофель, якщо «перекласти» його мовою Біблії? Порівняйте «автопортрет» Мефістофеля з біблійним тлумаченням образу сатани (Люцифера).

4. До якого суспільного стану належить Маргарита? Як це позначається на її мові, а також на мові Фауста й Мефістофеля, коли вони опиняються на «території» Маргарити? (Порівняйте мову головних персонажів у кабінеті Фауста й на вулиці та в саду Ґретхен).

5. Чому з усіх красунь, що завдяки чарам Мефістофеля були однаково доступними, Фауст обрав саме Маргариту? Як він сам пояснює це в розмові з нею? Чи щирі його слова?

6. Подискутуймо! Чому Фауст покинув кохану й чи міг він не покинути її?

7. Пофантазуйте. Уявіть, що Ґретхен погодилася втекти з в’язниці. Як би тоді розвивався сюжет і як би це вплинуло на посмертну участь закоханих?

8. Порівняйте поведінку Маргарити в сцені у в’язниці з поведінкою божевільної Офелії в «Гамлеті» Шекспіра. Як ви гадаєте, чи свідомо Ґете в цій сцені наслідує митця епохи Відродження? Чим схожі та чим несхожі образи Офелії та Маргарити, а також ставлення Гамлета до Офелії та Фауста до Маргарити?

9. Чи дає фінал «Фауста» певне уявлення про міркування Ґете щодо можливості побудови ідеального суспільства? Якщо ні, то чому? Якщо так, то який саме погляд висловлює письменник?

10. Перечитайте останній монолог Фауста («Край гір лежить гниле багно...»). Чим закінчився філософський пошук ученого? До яких висновків дійшов герой? Чому він зупинив «прекрасну мить»? Чи була вона справді прекрасною? Чи можна вважати, що Фауст програв парі з Мефістофелем?

11. Філологічний майстер-клас. Доведіть приналежність «Фауста» до жанру трагедії, порівнявши твір Ґете із шекспірівським «Гамлетом».

12. Пофантазуйте. Працюємо в парах. Уявіть, що ви — журналісти, запрошені на прес-конференцію Й. В. Ґете. Підготуйте запитання для такого заходу.

13. Вивчіть напам’ять один із монологів Фауста та підготуйтеся до його декламування в класі.

14. Мандруємо Інтернетом. Доберіть необхідний матеріал і підготуйте реферат на одну з тем: А. Ґете в українських перекладах. Б. Дружба Ґете й Шиллера. В. Ґете як письменник німецького Просвітництва.

 

Підручник Зарубіжна література 11 клас Волощук (профільний рівень)