Як відбувалася колонізація Латинської Америки європейцями?

1. Народи Латинської Америки на початку XIX ст.

Під назвою Латинська Америка мають на увазі сукупність країн, розташованих у Південній, Центральній і частково Північній Америці й на островах Карибського моря, — усього понад 30 країн. Історія цих країн, незважаючи на їхню певну регіональну відокремленість, є складовою історії західного світу. Більшою мірою життя в колоніях було підпорядковане інтересам і потребам метрополій. Латинська Америка для іспанців і португальців — це насамперед постачальник дорогоцінних і кольорових металів, джерело отримання продукції плантаційного господарства: бавовни, цукру, рису, прянощів тощо.

Колоніальна економічна спеціалізація країн Латинської Америки

У колоніях швидко розвивалася добувна промисловість, зокрема королівські копальні. Натомість обробна промисловість майже не розвивалася, до того ж було заборонено торгівлю між самими колоніями.

У політичному плані в колоніях панував деспотизм влади, жорстка ієрархія між колонізаторами і місцевим населенням. Ідеї демократії та лібералізму не вкорінилися в свідомості населення; авторитет сили переважав над авторитетом демократично ухваленого колективного рішення.

Ці особливості витворили в регіоні незвичну й неповторну державну модель. Латиноамериканський лібералізм не привів до докорінних суспільних змін. Основна маса населення, як і раніше, не брала участі в політичному житті. Лібералізм тісно переплітався з консерватизмом, що пояснювало відсутність серйозних соціальних конфліктів.

2. Війна за незалежність іспанських колоній (1810-1826)

У процесі становлення іспанських колоній у Латинській Америці (їх також називали Іспанською Америкою) зростала потреба в зовнішній торгівлі. Креоли-поміщики (нащадки іммігрантів з Іспанії, Португалії та Франції), власники копалень і плантацій, купці, інші верстви населення пов’язували економічні реформи з відокремленням від Іспанії і готувалися до боротьби за незалежність. До внутрішніх причин додалися сприятливі зовнішньополітичні обставини — ослаблення Іспанії внаслідок вторгнення в країну наполеонівських військ. Поєднання внутрішніх і зовнішніх чинників привело до війни за незалежність іспанських колоній (1810-1826).

Прикладом для народів Латинської Америки став рух рабів-афроамери-канців французької колонії Сан-Домінго на Карибських островах у Північній Америці, який виник ще наприкінці XVIII ст. Очолював повстанців колишній раб Туссен-Лувертюр. Як представник революційного уряду Франції він оголосив про звільнення рабів і розпочав демократичні реформи. Після наполеонівського перевороту його заарештували, і він помер у французькій в’язниці. Однак невдовзі після цього було проголошено незалежну республіку Гаїті.

На початковому етапі війни за незалежність іспанських колоній у великих містах Іспанської Америки креоли створили хунти — повстанські організації і захопили владу в багатьох колоніях. У перші п’ять років війни визвольний рух набрав розмаху в провінціях Ла-Плати, унаслідок чого відокремилася республіка Парагвай, було проголошено створення незалежної республіки, згодом перейменованої в Аргентину. У наступні два роки армія повстанців перейшла через Анди й здобула перемогу над іспанськими військами в Чилі.

Активні воєнні дії розгорнулися на півночі Південної Америки, де визвольний рух очолив генерал Симон Болівар.

Іспанців вигнали з НовоїГранади (нинішня Колумбія), за кілька років — з Венесуели й Еквадору. Усі звільнені землі були об’єднані в Колумбійську республіку, головою уряду якої став С. Болівар.

У південній частині Латинської Америки було проголошено незалежність Чилі та Перу. Останнім оплотом Іспанії стало Верхнє Перу. Після кількох років боротьби армія С. Болівара здобула важливу перемогу. З часом повстанці знищили майже всі іспанські війська, а ті, кому пощастило вціліти, покинули країну. Верхнє Перу проголосили незалежною республікою, яку на честь С. Болівара назвали Болівією.

Утворення незалежних держав у Латинській Америці

Симон Хосе Антоніо Болівар (1783-1830) — герой воєн з Іспанією за незалежність країн Південної Америки (Венесуели, Колумбії, Еквадору, Панами, Болівії та Перу), їхній перший президент. Рано залишився сиротою. Від гувернера дізнався про ідеї Руссо й Вольтера. Навчався у військовій академії у м. Каракасі, певний час жив у Європі. Виступав за об’єднання всіх латиноамериканських держав у конфедерацію.

«Він [С. Болівар] завжди ставився до смерті як до неминучого професійного ризику. У всіх війнах він постійно наражався на небезпеку, але не отримав жодної подряпини й діяв під перехресним вогнем із таким вражаючим спокоєм, що навіть його офіцери зрештою погодилися з простим поясненням: він, певно, невразливий. Він залишився неушкодженим після численних спроб убити його, а кілька разів йому рятувало життя те, що він не ночував у своєму ліжку. Він ходив без охорони, їв і пив без жодної перестороги, що й хто б йому не запропонував. ...Його байдужість — не бездумність чи фаталізм, а сумна впевненість у тому, що він помре у своєму ліжку, голий і осиротілий, ні від кого не чуючи подяки й розради».

Габріель Гарсіа Маркес, колумбійський письменник (Гене рал у своєму лабіринті. —

http://royallib.read/markes_gabriel/

general_v_svoyomJabirinte.html#0)

У Мексиці визвольний рух тривалий час не міг здобути перемоги, і тільки в 1821 р. країна зрештою відокремилася від Іспанії, а ще за три роки її проголосили республікою.

3. Результати та значення Війни за незалежність (1810-1826)

Війна за незалежність латиноамериканських народів, здобуті ними перемоги й утворення самостійних держав мали велике історичне значення. Хоча в новостворених державах корінне населення — індіанці, афроамери-

канці й надалі перебували в залежному становищі, однак у жодній із них не існувало узаконеної расової дискримінації.

Під час Війни за незалежність утворилися дві федерації країн Латинської Америки, які, проте, виявилися недовговічними. Країни, що входили до цих об’єднань, вийшли з них і стали незалежними державами: Венесуела, Еквадор, Колумбія, Гватемала, Коста-Рика, Нікарагуа, Гондурас і Сальвадор.

4. Країни Латинської Америки в другій половині XIX ст.

Із середини XIX ст. кожна латиноамериканська країна йшла своїм шляхом, час від часу вступаючи в прикордонні конфлікти із сусідами. Іспанія залишила свої колишні колонії погано підготовленими до самоврядування. Нечисленні привілейовані групи європейців і метисів (нащадків від шлюбів європейців та індіанців) намагалися утримати владу, але це ставало дедалі складніше. Ці групи, які використовували примусову працю неписьменних селян, установили олігархію як форму політичної системи.

Століття авторитарного правління Іспанії не навчили місцевих олігархів перебирати владу один від одного мирним шляхом. Як наслідок, у регіоні панував політичний безлад, амбіції жорстоких лідерів, яких називали кау-дильйо (від ісп. caudillo — ватажок), створили жорстку систему влади. Ка-удильйо, наділені фактично необмеженими повноваженнями («каудильйо відповідальний перед Богом та історією»), зазвичай були військовими. Вони стали ознакою політичного життя латиноамериканських країн.

Для новоутворених держав Латинської Америки був характерний державний контроль над економікою. Держава також виступала в ролі посередника в стосунках між роботодавцями й робітниками. Панування католицизму сприяло встановленню контролю над сім’єю. Цим пояснюється сприйняття населенням диктаторських методів керівництва як цілком природного способу зміцнення держави. Цементуючим чинником держави традиційно вважали сильного лідера — каудильйо.

Наприкінці XIX — на початку ХХ ст. до латиноамериканських країн посилився потік емігрантів з Європи. Перші українці — емігранти з Галичини — почали прибувати до Аргентини в останнє десятиліття ХІХ ст. Незважаючи на складні умови проживання в країні, українці засновували національні церкви, школи, культурно-просвітницькі організації. Нині найбільше вихідців з України проживає в Аргентині та Бразилії.

Час від часу на континенті спалахували повстання, відбувалися революційні виступи. Республіканський устрій багатьох країн тяжів до авторитаризму. Нерідко президенти цих країн приходили до влади в результаті кривавих військових переворотів чи змов. Значні привілеї мали великі землевласники (латифундисти) і католицька церква.

В економічному плані країни Латинської Америки залишалися переважно «господарським двором» США. За окремими територіями зберігався статус колоніальних і залежних володінь Великої Британії, Нідерландів, Франції та США. Водночас процеси індустріалізації відбувалися певною мірою і в країнах Південної та Центральної Америки, зокрема в найбільш розвинених із них — Бразилії, Аргентині, Венесуелі, Чилі.

Перегляньте відеосюжет з панорамою міста Ріо-де-Жанейро (1909). Яким за рівнем ошатності постає у ньому одне з найбільших бразильських міст? Як Ви вважаєте, люди, які потрапили в об’єктив телекамери — це пересічні мешканці з їхніми повсякденними турботами чи представники верхніх прошарків суспільства? А може це туристи?

Початок XX ст. вніс суттєві зміни в господарське життя Латинської Америки. Основною ознакою стало економічне, зокрема фінансове, проникнення на континент індустріальних держав. Це явище було неоднозначним. З одного боку, ці держави встановлювали контроль над господарським життям латиноамериканських країн, а з іншого — ширилася приватна ініціатива, розширювався приватний сектор, розвивалися підприємства комунального господарства, сфери обслуговування та туризму, з’являлися нові робочі місця. Іноземні інвестиції сприяли також появі в країнах регіону сучасних підприємців із місцевого населення.

1810-1826 рр. — Війна за незалежність у Латинській Америці.

1. У чому полягали особливості ситуації в Латинській Америці на початку ХІХ ст.?

2. Ознайомтеся з висловлюванням лауреата Нобелівської премії Г Г Марке-са. Чому, на Вашу думку, він назвав свою нобелівську промову «Самотність Латинської Америки»? Висловте припущення, у чому полягала самотність Латинської Америки, про яку говорив письменник.

«Мені здається, що далекоглядні європейці, які борються за справедливе й гуманне правління, допомогли б нам значно більшою мірою, якби поглянули на нас іншими очима. Завдяки лише солідарності з нашими прагненнями, яка не переростає в практичну та юридично обґрунтовану допомогу народів усього світу, які шукають місце під сонцем, ми не уникнемо своєї самотності. ...Нескінченні страждання та насилля, на яких замішана вся наша історія, є наслідком багатовікової несправедливості й накопиченої запеклості...»

Габріель Гарсіа Маркес (Самотність Латинської Америки (Нобелівська лекція, 1982) —

http://1576.ua/uploads/

files/6424/markes_Nobellekcia_1576ua.txt)

3. Назвіть основні внутрішні причини та зовнішні обставини, що прискорили початок Війни за незалежність народів іспанських колоній у Латинській Америці.

4. За допомогою історичної карти (с. 101) охарактеризуйте основні етапи Війни за незалежність у Латинській Америці.

5. Назвіть результати й оцініть значення визвольної війни 1810-1826 рр.

6. Охарактеризуйте особливості розвитку країн Латинської Америки в другій половині XIX ст.

7. Якими були позитивні й негативні наслідки впливу іноземних держав на країни Латинської Америки? Які, на Вашу думку, наслідки переважали: перші чи другі? Аргументуйте Вашу точку зору.

УЗАГАЛЬНЕННЯ

до розділу I «Європа в час Французької революції та наполеонівських воєн» і розділу ІІ «Європа й Америка в добу революцій та національного об’єднання (1815-1870)»

• Період з кінця XVIII до 70-х років XIX ст. був періодом видатних подій (Війна за незалежність північноамериканських колоній, індустріальна революція, Французька революція), відкриттів і змін. Це був час утвердження індустріального типу цивілізації і досягнення його зрілості. Саме в перші дві третини XIX ст. формувалися групи держав, які й у наш час посідають передові позиції у світі й значною мірою визначають долю всієї планети.

«Від початку промислової революції аж до Першої світової війни визначальною психологічною ознакою західного середнього класу (на відміну від робітничого класу) — людей як фізичної, так і канцелярської праці — була жадоба роботи».

Арнольд Тойнбі, англійський історик (Дослідження історії. — Київ : Основи, 1995. — Т. 2. — С. 306)

Індустріальна революція змінила ментальність людей, їхні цінності. Індивідуальний успіх і досягнення однієї особистості (наприклад, наукові відкриття, досягнення в медицині тощо) ставали успіхом і надбанням усіх.

«У багатому природному середовищі індивідуальний успіх мав тенденцію бути вигідним для нової громади загалом. Навіть коли на зміну початковій стадії прийшов тріумф технологій, винахід однієї людини не лише забезпечував її благополуччя, а й примножував можливості багатьох. У XVIII і XIX ст. вплив панівної релігії, стихійний відбір людей, здатних до самоутвердження, і багате природне середовище приводили до спільного результату й підсилювали одне одного, формуючи та концентруючи до крайнощів систему індивідуальних цінностей».

Богдан Гаврилишин, український, канадський і швейцарський економіст (До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє. — Київ: Пульсари, 2013. — С. 307)

Індустріальна революція також докорінно змінила соціальну структуру суспільства, спричинила суттєві політичні зміни.

Ознаки сучасної цивілізації, що сформувалися внаслідок індустріальної революції

У галузі науки й техніки	Упровадження наукових відкриттів і винаходів у промислове виробництво й сільське господарство;використання парової машини; створення двигунів (водяна й парова турбіни, двигун внутрішнього згоряння);розвиток залізниць та океанського пароплавства; винахід радіо, телеграфу, телефону; створення автомобіля і літака, розвиток електроенергетики.
У військовій сфері	Удосконалення військової техніки: вогнепальна зброя, бездимний порох, далекобійна артилерія, створення броньованих кораблів.
У соціальній сфері	Демократичні революції в ряді країн Європи й Америки; формування нових основних класів індустріального суспільства: буржуазії, середнього класу, найманих робітників; їхня співпраця та протистояння; поява інтелігенції.
У духовній сфері	Ослаблення впливу традиційних релігій, зростання нетрадиційних ідеологій, формування політичних партій.
У формах державного правління	Утворення республік і конституційних монархій.
У міжнародних відносинах	Боротьба за переділ колоній; збройне суперництво держав, що супроводжувалося війнами з великими руйнуваннями й людськими втратами.

Внутрішня міграція та зростання чисельності міського населення стали масовим явищем. Зокрема, з 1800 по 1850 р. населення Парижа майже подвоїлося, а населення Манчестера з 1790 по 1900 р. зросло в 10 разів.

Подією світового масштабу стала Французька революція 17891794 рр.

«Легко підпадаючи під сторонні впливи, Людовік XVI не зміг виконати покладені на нього часом функції реформатора... Усе це підірвало в очах підданих ще сильну в 1770-ті роки віру в спроможність королівської влади реформувати суспільство “згори” і не дало змоги монархічному режиму уникнути катастрофи. Королівська влада не зуміла скористатися наданим Франції шансом еволюційних змін і нейтралізувати соціальний вибух, революцію. Отже, Французька революція не створила нового суспільства на базі старого й обмеженого. Вона щонайбільше стала переломним моментом, продовженням процесу перетворень, блокованого політичною нездатністю французької монархії керувати вже розпочатими реформами».

Жан-Бернар Дюпон-Мельниченко, французький історик, Вадим Адауров, український історик (Французька історіографія XX ст. — Львів : Класика, 2001. — С. 78)

У XIX ст. відбувалося становлення парламентаризму, розпад та остаточна ліквідація необмежених монархій. Іншим важливим явищем у житті Європи стало посилення національних рухів, прагнення до об’єднання народів та їхнє звільнення з-під правління іноземних держав.

У 1848-1849 рр. Європою прокотилася хвиля революцій. Важливою ознакою «Весни народів» була одночасність революцій одразу в кількох європейських країнах.

У другій половині XIX ст. постали нові національні держави. У цей період утворилося Італійське королівство (1860), відбулися війна Пруссії з Австрією за першість у Німеччині (1866), франко-прусська війна й утворення єдиної Німецької імперії (1870-1871), Громадянська війна в США (1861-1865).

Поширився політичний лібералізм. Держава, на думку лібералів, покликана утверджувати принципи демократії, народного суверенітету, свободу особистості, її політичні й громадянські права.

Ліберальним поглядам протистояли революційні течії, зокрема утопічний соціалізм та анархізм. Утопічні соціалісти (А. Сен-Симон, Ш. Фур’є, Р. Оуен) закликали до побудови соціалістичного суспільства, заснованого на плановому суспільному виробництві й справедливому розподілі продуктів праці, а також до припинення воєн.

Важливим явищем став стрімкий технічний прогрес. Винаходи, утілені в нових технологіях і товарах, давали людям нові можливості й нову якість життя. Відбувалося зростання виробництва й матеріального добробуту населення. Слово «прогрес» ставало одним із найбільш уживаних.

Через економічні, політичні, національні й релігійні причини посилилася міграція (переміщення) населення як між континентами (здебільшого з Європи до США й Канади, країн Латинської Америки, Австралії та Нової Зеландії), так і всередині континентів.

Це був період переважання Європи у світі. З одного боку, саме європейські країни поділили майже всю планету на колонії та сфери своїх життєвих інтересів, з іншого — усі незалежні держави світу, за винятком США та Японії, були розташовані саме в Європі. Європейська цивілізація, на думку європейців, була єдино можливою для всього людства формою цивілізації. Всі інші форми облаштування супільного й політичного ладу європейці вважали недосконалими й недоцільними.

У політичному житті найбільш успішних країн Європи та в США утвердилися ліберальні порядки, засновані на повазі до громадянських прав людини, до приватної власності. При цьому залишалася дискримінація в політичному житті жінок, а також афроамериканців — у США. Селянство в Західній Європі перетворилося на клас вільних дрібних власників, які активно включилися в ринкове господарство. Разом із дрібними міськими власниками вони стали опорою ліберального устрою.

• Наймані працівники перетворилися на впливову силу. Робітничий рух не був згуртованим; соціалістичні партії і професійні спілки однаковою мірою претендували на роль вождів робітництва.

Загострилося національне питання. На папері право народів на самовизначення визнавали за всіма націями, зокрема за українцями, поляками,

чехами, словаками, однак насправді жодна з імперій не бажала відмовлятися від своїх володінь.

«Під час поділів Польщі, що відбулися між 1772 і 1795 роками, Україна також була розділена: більша її частина відійшла до Росії, а Галичина дісталась Австрії. Жодний народ не боровся так тяжко, як українці, за свою незалежність; українська земля просякнута кров’ю. Через багатства, чудовий клімат та унікальне розташування на перехресті світових шляхів Україна постійно ставала жертвою загарбників і гнобителів, її постійно ділили. Укладаючи союз то з однією державою, то з іншою, сподіваючись у такий спосіб урятуватися від загибелі, Україна незмінно була зраджена.

У 1812 р. українською проблемою цікавився Наполеон; Талейран радив йому створити українську державу, яка б була названа на честь Наполеона. Перший український національний рух Нового часу (1846) мав на меті скромні федералістські цілі, однак був безжально придушений царською поліцією, його провідників заарештували й відправили на заслання. Від самого початку не припинялися брутальні спроби викорінити національний дух із свідомості народу. Українська література і сама українська мова були обмежені, заборонялося дотримуватись елементарних народних звичаїв».

ЛанселотЛоутон, один із засновників та активних членів створеного в 1935 р. у Великій Британії Англо-українського комітету (Lawton Lancelot. The Ukrainian Question and its importance to Great Britain. — London: The Serjeants Press, LTD., 1935. — P. 11-13)

Наростало суперництво між провідними державами за створення колоніальних імперій, а отже, — назрівала сутичка за переділ колоніальних володінь.

 

Це матеріал з підручника Всесвітня історія за 9 клас Полянський 2022