1. Події російської революції 1905-1907 рр. в Україні

Наростання економічних, соціальних і політичних протиріч на початку ХХ ст. завершилося в Російській імперії буржуазно-демократичною революцією 1905-1907 рр. Не залишився осторонь цих подій і український народ. Разом із загальноросійськими революційними вимогами (ліквідація поміщицького землеволодіння, викупних платежів, повалення самодержавства, встановлення демократичних

свобод і 8-годинного робочого дня для промислових робітників) на підросійській Україні висували і власні вимоги — досягнення політичної й культурно-національної автономії українських земель. Так, у січні 1905 р. страйкували робітники Києва, Харкова, Одеси та інших міст.

Революційні настрої охопили і збройні сили. У червні повстали матроси броненосця «Потьомкін», незадоволені якістю харчування та жорстоким ставленням з боку командування корабля.

Про що йдеться в донесенні пристава портової поліції м. Одеси керівникові Одеського жандармського управління? Чому виступи в армії й на флоті були для царизму особливо небезпечними?

«У ніч з 14 на 15 червня ц. р. прибув в Одеський порт броненосець «Князь Потьомкін». Матроси о 5 годині ранку звезли на берег труп, на грудях у якого приколота прокламація такого змісту: "Жителі міста Одеси, перед вами лежить тіло матроса Г ригорія Вакуленчука. Убив його старший офіцер броненосця "Великий князь Потьомкін Таврійський" за те, що він сказав, що борщ не годиться. Поклянемося, друзі-робітники, і скажемо: "Пухом земля тобі! Помстимося кровопивцям! Смерть гнобителям! Хай живе свобода! Один за всіх, а всі — за одного!" Екіпаж "Потьомкіна"».

Здійснивши рейд з Одеси до Феодосії, а потім до румунського порту Констанца, команда броненосця здалася місцевій владі.

Революція досягла апогею в жовтні — грудні 1905 р. Так, у жовтні до загальноросійського страйку долучилося понад 120 тис. українських трударів. їхніми гаслами були «Геть царський уряд!», «Хай живе всенародне повстання!».

Всеросійський страйк змусив царя видати 17 жовтня Маніфест, що «дарував» підданим особисту недоторканність, свободу слова, совісті, зібрань і спілок. Було проголошено скликання законодавчої Думи із залученням до виборів усіх верств населення.

Маніфест 17 жовтня населення сприйняло по-різному. Частина щиро раділа, висловлювала подяку цареві й відправляла подячні молебні в церквах, сподіваючись, що з’явиться конституція й почнеться нова доба в історії Російської імперії, зокрема й України. Натомість революційні групи вважали, що цей Маніфест є тільки перешкодою в боротьбі з урядом, і поставилися до нього вороже.

Як ви думаєте, чи міг заспокоїти населення України Маніфест 17 жовтня?

Дехто з промонархічно налаштованих представників суспільства вимагав скасувати маніфест і придушити революцію силою. На підтримку царської влади вони створили відповідні політичні організації, як-от Союз російського народу, Російську монархічну партію тощо, формували «чорні сотні» для фізичної розправи з учасниками революції та «інородцями». Чорносотенці звинуватили євреїв у заворушеннях в державі й розпочали проти них погроми, що прокотилися Києвом, Одесою, Харковом, Миколаєвом та іншими містами.

Маніфест 17 жовтня відкрив шлях і для легальної політичної діяльності. Першими створили свої партії великі промисловці, торговці й поміщики — «Союз 17 Октября» (октябристи), середня буржуазія й інтелігенція — Конституційно-демократичну партію (кадети). Революцію вони вважали закінченою й готувалися до парламентської боротьби у стінах Державної думи.

Готувалися до виборів меншовики та есери. Більшовицька частина РСДРП стала готуватися до збройного повстання. Усі російські політичні партії досить активно діяли в Україні. Але жодна з них не обіцяла українцям навіть автономії.

Порівняно із загальноросійськими, кількість українських партій і їх вплив на революційні події 1905 р. були меншими. Ураховуючи це,

УСДП посилила співпрацю з РСДРП, яка завершилася її приєднанням на правах окремої національної організації. УДРП, відстоюючи культурно-національну автономію, ініціювала зближення з партією кадетів. Самостійницькі позиції мала лише УНП, закликаючи українські партії створити міжпартійний блок для посилення національного характеру революції.

У листопаді 1905 р. у Севастополі відбулося нове повстання на Чорноморському флоті. Проти монархічної влади виступили матроси крейсера «Очаків», яких очолив лейтенант Петро Шмідт. Повстанці вимагали скликати Установчі збори, встановити 8-годинний робочий день, скасувати смертну кару і військовий стан у державі. У бою з вірними цареві військами повстанці зазнали поразки, а Шмідта і його найближче оточення стратили.

У листопаді того ж року в Києві проти влади виступили солдати саперної бригади на чолі з підпоручиком Борисом Жаданівським. Солдати відмовлялися замінити на робочих місцях телеграфістів, які в той час страйкували. Та виступ військових було придушено.

Що поєднує ці фотографії? Які висновки можна зробити за їх допомогою?

Значним досягненням українства була поява на Наддніпрянщині української преси. Уже в листопаді 1905 р. почала виходити перша українська газета «Хлібороб», яку видавала українська громада Лубен. Доставлений до Києва наклад продавали на вулицях і швидко розкуповували.

У травні 1906 р. з’явилося офіційне розпорядження про скасування обмежень проти української мови, введених Емським указом.

У 1906 р. в Києві почала виходити перша щоденна українська газета «Громадська думка», пізніше перейменована в «Раду». її видавцем став відомий український діяч і меценат Євген Чикаленко. Фінансував видання газети Василь Симиренко. Наприкінці 1906 р. вже діяло 15 українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань — від наукових і політичних до гумористичних і дитячих.

За прикладом Галичини, на Наддніпрянщині почали організовувати освітні товариства «Просвіта».

2

Діяльність українських парламентських громад в І та ІІ Державних думах. «Українське питання» в ІІІ і !V Державних думах

Яким був соціальний і партійний склад українських депутатів у Державній думі? За що боролися українські громади в І і ІІ Державних думах?

Наприкінці лютого — на початку березня 1906 р. відбулися вибори до І Державної думи. Від України до неї увійшло 102 депутати, серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45 депутатів-українців створили власну Українську думську громаду. Головою її був адвокат і громадський діяч із Чернігова Ілля Шраг.

Програмними вимогами Української думської громади були три найбільш гострі для українського суспільства питання: політична

автономія України в її етнічних межах; запровадження української мови в навчальних закладах, судових і місцевих адміністративних органах; розв’язання аграрного питання. Українці в І Державній думі домагались автономії для країни. Але проголосити свою програму українські депутати не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Державну думу й видав наказ про вибори нової.

Яку політичну ситуацію ілюструє карикатура на с. 239?

Карикатура за мотивами байки І. Крилова «Лебідь, рак і щука, що зображує ситуацію в першій російській Думі. 1906

Вибори до ІІ Державної думи відбулися в січні — лютому 1907 р. У ній знову почало діяти українське парламентське об’єднання із 47 членів, але як складова загальноросійської фракції трудовиків і тому назвало себе Українською трудовою громадою.

У чому сутність її політичних вимог? Чиї інтереси вона захищала? Чому, незважаючи на заяви Української трудової громади про бажання залишити Україну в складі Російської держави, її діяльність несхвально сприймали в урядових колах?

«Не утворювати нові держави за старими зразками повинні тепер народи Росії, а йти до такого перероблення Російської держави, щоб кожному народові була забезпечена свобода самостійного розвитку і життя на своїй землі. Один тільки є вихід з цього становища — це рішуча переробка державного урядування на національну і територіальну (крайову) автономію всіх країн Російської імперії, котрих людність повинна одержати права самоврядування. Щодо економічних справ, то ми вимагаємо надання народові землі, що нею користувалися б тільки ті, що прикладають до неї свою працю. Щодо робітницької справи, то вимагаємо восьмигодинного робочого дня, захисту праці жінок і дітей, страховки на старість і на випадок знесилення» (уривок із програми Української трудової громади).

Українська трудова громада видавала часопис «Рідна справа — вісті з Думи», що виходив двічі на тиждень. У «Рідній справі» вона друкувала промови своїх членів.

ІІ Державна дума виявилася ще радикальнішою, ніж І, і тому протрималася також недовго — лише 103 дні. 3 червня 1907 р. її було розпущено, і цар підписав новий виборчий закон, а це було порушенням Маніфесту 17 жовтня. До того ж царат проігнорував парламентську недоторканність

депутатів, заарештувавши кількох із них. Тож події 3 червня 1907 р. стали державним переворотом і завершенням російської революції.

Отже, революція зазнала поразки. Ані аграрне, ані національне питання не були розв’язані, робітники не домоглися 8-годинного робочого дня. Демократичні права і свободи громадян почали поступово згортати. Країна повернулася в умови самодержавної реакції, яку очолив прем’єр-міністр уряду Миколи II Петро Столипін.

У виборах до ІІІ Державної думи УДРП зробила акцент на співробітництві з кадетами. Своїх членів партія провести до Думи не змогла, але мала вплив на гурток українських депутатів — головно селян і священників. У березні 1908 р. ці депутати внесли законопроєкт про дозвіл викладання «в початкових школах місцевостей з малоруським населенням» рідною українською мовою. Але законопроєкт було відкинуто.

У IV Державній думі, де українські губернії представляли 96 депутатів, «українське питання» поставало двічі. Так, у червні 1913 р. розглядали запит про переслідування на Наддніпрянщині українських громадських організацій, у 1914 р. — про урядову заборону відзначати 100-річчя від дня народження Шевченка. Під час цих обговорень у Думі широко висвітлювали проблеми українства.

3

Товариство українських поступовців

За таких умов діячі Радикально-демократичної партії Євген Чи-каленко, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, припинивши діяльність своєї партії, виступили з ініціативою створення міжпартій-ного національного координаційного блоку, який би керував усім національно-визвольним рухом на Наддніпрянщині за умов підпілля. Таким блоком стало створене в 1908 р. Товариство українських поступовців (ТУП). Її осередки — громади ТУП — діяли по всій Україні, а також у Петербурзі та Москві. Матеріали, що характеризували ідеї учасників ТУП, публікували на сторінках газети «Рада».

На основі поданого документа визначте головні завдання, які ставило перед собою Товариство українських поступовців. Як воно прагнуло розв'язати національне питання в Україні?

«...Державу ми розуміємо як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів, ні гноблених. Адже боролися ми й боротимемося за демократичну автономію України, гарантовану

таку ж федерацію рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу (уривок із декларації Товариство українських поступовців «Наша позиція»).

До ТУП, крім демократів-радикалів, увійшли діячі соціал-демокра-тичних та ліберальних організацій, які об’єднались у ньому на засадах парламентаризму та конституціоналізму.

Неофіційним друкованим органом ТУП був часопис «Украинская жизнь», що виходив у Москві в 1912-1917 рр. Це єдиний журнал, хоча і російськомовний, що висвітлював становище українства в Російській імперії, висловлював його прагнення та потреби. Авторами його статей були провідні діячі українського руху. Редагував журнал Симон Петлюра.

4

Українське представництво в Галицькому крайовому сеймі та австрійському парламенті у Відні. Виборча реформа

Одним із завдань національного руху на початку ХХ ст. на західноукраїнських землях стала боротьба за виборчу реформу. Українці вважали, що представництва у Віденському парламенті й Галицькому крайовому сеймі дадуть змогу відстоювати свої права. Проте унаслідок виборчого закону в Галичині у виборах фактично брало участь лише близько 7 %, а на Буковині — 4,9 % українського населення. Щоб забезпечити переважання представників польських заможних верств у парламенті та сеймі, польські політики зазвичай вдавалися до системних правопорушень на виборах. Найпоширенішими були фальсифікація списків виборців, підкуп та погрози, зміна місць і часу проведення виборів за кілька годин до їх початку,

викрадення виборчих урн. Отже, кількість українських депутатів, попри зміцнення українського руху, була дуже малою.

Кампанія за виборчу реформу розпочалася ще в 90-ті роки ХІХ ст. Особливої інтенсивності цей рух набув у 1905-1906 pp., коли у Львові, Перемишлі, Чернівцях, Бродах, Коломиї, Стрию, Бориславі, Самбо-рі та інших містах відбулися багатотисячні зібрання (віча), на яких ухвалювали рішення про необхідність запровадження справедливішої системи виборів. У січні 1906 р. цісар Франц Йосиф змушений був прийняти українську делегацію з відповідним проханням. А вже

2 лютого у Львові було скликано народне віче за участі 50 тис. осіб

3 вимогами виборчої реформи.

Тиск на владу привів до того, що всупереч спротиву польської верхівки у Відні та Галичині в 1907 р. було запроваджено загальне виборче право і скасовано куріальну виборчу систему за станово-майновим принципом. Однак жінки та військовослужбовці не мали права голосу, до того ж депутатські місця розподіляли за національностями нерівномірно. Так, наприклад, одного депутата обирали як від 52 тис. поляків, так і від 102 тис. українців. Хоча уряд Галичини й продовжував фальсифікувати результати виборів, кількість українських депутатів у Віденському парламенті істотно зросла: якщо в 1879 р. українці мали 3 представників, то в 1907 р. до нього потрапили 27 депутатів-україн-ців від Галичини та 5 — від Буковини. Українці домагалися поступок в економічній і культурній сферах та вимагали надати українським землям політичну автономію у складі Австро-Угорщини.

Уперта боротьба тривала навколо Галицького крайового сейму, де домінували польські партії. Під час виборів 1908 р. адміністрація Галичини вдалася до прямого підтасовування виборчих бюлетенів і масового побиття в день виборів жандармами українських селян.

Українці, особливо галицькі, продовжували боротися за реформу сеймової виборчої системи, де зберігалися курії. Таку вимогу постійно висували на багатотисячних народних вічах у Львові, Дрогобичі, Стрию, Станіславі та в інших містах. У 1914 р. цісар таки санкціонував новий виборчий закон, за яким українцям був гарантований 61 мандат із 225 депутатів. Однак нові можливості не були реалізовані.

Виконайте онлайн-вправу.

cutt.ly/vTLc2jF

Домашнє завдання

Визначте причини революції 1905—1907 рр. Які особливості перебігу революції в Наддніпрянській Україні?

Напишіть коротку історичну довідку про діяльність Товариства українських поступовців.

Порівняйте досвід парламентаризму Західної та Наддніпрянської України.

 

Це матеріал з підручника Історія України за 9 клас Пометун, Дудар 2022